Танок драконів

Данерис

Гладенько поголені, намащені тоненьким шаром олії, танцюристи аж поблискували. Під бій барабанів і трелі флейти крутилися запалені смолоскипи, перелітаючи з руки в руку. Щоразу як у повітрі схрещувалися два смолоскипи, між ними стрибала, кружляючи, оголена дівчина. Світло відбивалося від наолієних рук, ніг, грудей і сідниць.

У всіх трьох чоловіків була ерекція. Це їхнє збудження передавалося глядачам, хоча водночас воно здавалося Данерис Таргарієн трохи кумедним. Танцюристи всі були високі, довгоногі, з пласкими животами, з чітко окресленими, немов з каменю витесаними м’язами. Навіть на лице вони були дуже схожі... що вельми дивно, адже один мав шкіру темну, як ебенове дерево, другий був білий як молоко, а у третього шкіра відливала міддю.

«Вони вирішили мене розпалити?» Дані посовалася на шовкових подушках. Під колонами застигли, як статуї, незаплямовані в гостроверхих шоломах, їхні гладенькі обличчя були геть незворушні. Справжні чоловіки так не могли. Резнак мо Резнак, дивлячись танець, розтулив рота, і його вуста волого поблискували. Гіздар зо Лорак щось говорив до свого сусіди, але очей від танцівниць не відводив. Негарне наолієне обличчя Гирявого, як завжди, було суворе, однак і він уважно стежив за кожним порухом.

А от здогадатися, про що замислився почесний гість, було важче. Блідий, стрункий, довговидий чоловік з гострими рисами обличчя, з лисою головою, яка блищала у світлі смолоскипів, сидів разом з Дані за почесним столом, пишно вдягнений у багрові й злототкані шати, і маленькими шматочками їв інжир, кусаючи акуратно й елегантно. Коли він водив головою, стежачи за танцівницями, на носі у Заро Зоана Даксоса спалахували опали.

На його честь Дані вбрала картянську сукню — ошатну бузкову парчу, фасон якої залишав оголеним ліве персо. Сріблясто-золоте волосся легко спадало на ліве плече, майже дістаючи до пипки. Половина чоловіків у залі кидала на Дані скрадливі погляди, але не Заро. «Так само було і в Карті». Такі речі не могли розворушити купецького короля. «Але я мушу його розворушити». Він приплив з Карта на галеасі під назвою «Шовкова хмара», у супроводі тринадцятьох галер,— цей флот був відповіддю на молитви. Відтоді як Дані поклала край рабству, мірінська торгівля занепала, але Заро до снаги її відновити.

Під крещендо барабанів троє танцюристок перестрибнули полум’я, закрутившись у повітрі. Чоловіки-танцюристи спіймали їх за стан і насадили собі на прутні. Дані дивилася, як жінки вигинають спини, як обхоплюють ногами своїх партнерів, як під схлипи флейт чоловіки штовхаються в такт музиці. Дані вже бачила таке кохання: дотраки злягаються вільно, як жеребці з кобилами. Та оце вперше вона дивилася на хіть, покладену на музику.

У неї розпашіло обличчя. «Це від вина»,— сказала вона собі. Але зловила себе на тому, що думає про Дааріо Нагариса. Сьогодні від нього приходив посланець. Штормокруки повертаються з Лазара. Капітан нарешті їде назад, до Дані, забезпечивши їй дружбу ягнят-лазарян. «Це харчі й торгівля,— нагадала вона собі.— Він не підвів мене й ніколи не підведе. Дааріо допоможе мені врятувати місто». Королеві кортіло зазирнути йому в обличчя, погладити тризубу борідку, розповісти про свої біди... але штормокрукам ще їхати багато днів, вони ще за перевалом Хизай, а їй треба правити державою.

Поміж фіолетових колон висів дим. Танцюристи опустилися навколішки, похиливши голови.

— Ви танцювали неперевершено,— мовила до них Дані.— Нечасто побачиш таку грацію, таку красу.

Вона жестом покликала Резнака мо Резнака, і сенешаль поквапився до неї. Його лиса зморшкувата голова зросилася потом.

— Проведіть наших гостей до купелі, щоб вони освіжилися, і принесіть їм поїсти і попити.

— Матиму за честь, ваша препишносте.

Данерис простягнула свій кубок, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке й міцне, в букеті відчувалися східні прянощі,— не порівняти з ріденькими гіскарськими винами, які доводилося пити останнім часом. Заро оглянув фрукти на тарелі, який піднесла йому Джикі, й обрав хурму. Жовтогаряча шкірка пасувала до коралу в нього у носі. Відкусивши, Заро скривився.

— Терпка.

— Мілорд волів би чогось солодшого?

— Від солодкого може знудити. Смаку життю надають терпкі фрукти і норовливі жінки,— сказав Заро, відкушуючи ще і ковтаючи.— Данерис, солодка королево, не можу висловити, як приємно тішитися вашою присутністю. З Карта відпливала мала дитина, гарненька і розгублена. Я боявся, що на неї чекає погибель, а тут бачу її на троні — володарку стародавнього міста, оточену потужним військом, яке постало просто з її мрій.

«Ні,— подумала Дані,— воно постало з крові й вогню».

— Я рада, що ви приїхали. Приємно знову бачити ваше обличчя, друже.

«Я вам не довіряю, але ви мені потрібні. Потрібні ваші Тринадцятеро, потрібні ваші кораблі, потрібен ваш товар».

Багато століть Мірін і його міста-побратими Юнкай і Астапор були основою работоргівлі — місцем, де дотрацькі хали й корсари з островів Василіска продавали невільників, яких скуповувала решта світу. Без рабів Міріну особливо не було чого запропонувати купцям. У Пекарських горах чимало міді, але метал цей цінується уже не так високо, як за часів, коли світом правила бронза. Колись на узбережжі росли високі кедри, та вже не ростуть, порубані сокирами Старої Імперії й попалені драконовим вогнем у війні Гіса проти Валірії. Коли не стало дерев, земля спеклася на сонці й почала вивітрюватися — вітер розносив густі червоні хмари куряви. «Ці лихоліття перетворили мій народ на работоргівців»,— пояснила Галаза Галар у Храмі грацій. «А я — лихоліття, яке перетворить работоргівців назад на людей»,— подумки заприсяглася тоді Дані.

— Я не міг не приїхати,— ліниво промовив Заро.— Навіть у Карті, так далеко звідси, до моїх вух долітали страшні чутки. Я ридав, слухаючи їх. Подейкують, ваші вороги обіцяють багатство, славу й сотню юних цнотливих рабинь чоловікові, який зможе вас убити.

— Сини гарпії...— («Звідки він про це дізнався?»).— Ночами вони лишають свої карлючки на стінах і ріжуть уві сні горлянки чесним вільновідпущеникам. А зі сходом сонця вони ховаються, як таргани. Вони бояться моїх бронзових бестій.

Скагаз мо Кандак зібрав нову варту, як Дані й хотіла: нині охорона складалася порівну з вільновідпущеників і гирявих мірінців. Вони день і ніч патрулювали вулиці в чорних каптурах і бронзових масках. Сини гарпії заприсяглися вбити жахливою смертю кожного відступника, який наважиться служити королеві драконів, а разом з ним і всіх його рідних і родичів, тому люди Гирявого ховалися під личинами шакалів, сов та інших хижаків, не показуючи своїх справжніх облич.

— Мені варто боятися синів гарпії, тільки якщо я сама-одна опинюся на вулиці поночі, гола й неозброєна. Вони всі — боягузи.

— Ніж боягуза здатен убити королеву так само легко, як і ніж звитяжця. Я спатиму міцніше, знаючи, що втіха мого серця повсякчас тримає біля себе своїх комонників. У Карті у вас були кровні вершники, які ніколи від вас не відходили. Куди ж вони поділися?

— Аґо, Джого і Рахаро й досі мені служать...

«Він грається зі мною». Дані теж уміла гратися.

— Я ще молоденька дівчина й не розуміюся на таких речах, але люди старші й мудріші кажуть, що мені, аби втримати Мірін, потрібно контролювати всі околиці, які йому належать: усі землі на захід від Лазара й на південь аж до Юнкайських гір.

— Я за околиці не хвилююся. Я хвилююся за вас. Якщо з вами трапиться лихо, цей світ утратить для мене свій смак.

— Мені приємно, що мілорд так переймається, але я добре захищена,— мовила Дані, вказуючи на Баристана Селмі, який стояв, поклавши долоню на руків’я меча.— Баристан Безстрашний — ось як його називають. Він уже двічі рятував мене від найманих убивць.

Заро кинув на Селмі побіжний погляд.

— Баристан Вчорашній, ви сказали? Той ваш лицар-ведмідь був молодший, і щиро вам відданий.

— Я не хочу говорити про Джору Мормонта.

— Ну певна річ. Він був грубий і волохатий,— зронив купецький король, перехиляючись через стіл.— Поговорімо натомість про кохання, про мрії і надії Данерис, найчарівнішої жінки на світі. Я п’янію, дивлячись на вас.

Данерис уже звикла до перебільшених люб’язностей Карта.

— П’янієте ви від вина.

— Нема вина п’янкішого за вашу красу. Відколи поїхала Данерис, мій особняк здається порожнім, як могила, і всі задоволення царя міст лишають у роті присмак попелу. Чому ви мене покинули?

«Мене вижили з міста, я боялася за своє життя».

— Бо прийшов час. Карт волів, щоб я поїхала геть.

— Хто? Чистородні? У них вода в жилах тече. Кисляк замість мозку. А невмирущі всі вже мертві. Слід було вам виходити за мене. Я, здається, просив вашої руки. Ба навіть молив.

— Усього півсотні разів,— підкусила Дані.— Занадто легко здалися. Я ж бо, усі згодні, мушу одружитися.

— Халесі потрібен хал,— підтвердила Іррі, знову наповнюючи кубок королеви.— Всі це знають.

— Може, мені ще раз попросити? — поцікавився Заро.— Ні, я впізнаю цю посмішку. Ця жорстока королева грає в кості серцями чоловіків. Скромні купці на взір мене — не більш ніж камінці під вашими самоцвітними сандаліями.

Його блідою білою щокою скотилася одинока сльозинка.

Дані це не зворушило: вона занадто добре його знала. У Карті чоловіки плачуть дуже легко.

— Ой, та припиніть,— вона взяла з миски на столі вишеньку й кинула йому в носа.— Може, я і молоденька дівчина, але не така дурна, щоб побратися з чоловіком, якого більше вабить таріль фруктів, ніж моє персо. Я бачила, за ким з танцівників ви спостерігали.

Заро витер сльозинку.

— За ким і ваша світлість, гадаю. Бачите, ми дуже схожі. Якщо візьмете мене за чоловіка, я згоден бути вам рабом.

— Не треба мені раба. Я вас звільняю.

З прикрашеного коштовними камінцями носа була чудова мішень. Цього разу Дані метнула в нього абрикос.

Заро, піймавши його на льоту, відкусив шматочок.

— Звідки це божевілля? Мені пощастило, що ви, гостюючи у мене в Карті, не звільнили і моїх рабів?

«Я ж була королевою-жебрачкою, а ви — Заро з Тринадцятьох,— подумала Дані,— й вам були потрібні лише мої дракони».

— З вашими рабами обходилися добре, вони здавалися задоволеними життям. Лише в Астапорі у мене розплющилися очі. Вам відомо, як набирають і тренують незаплямованих?

— Жорстоко, навіть сумнівів не маю. Щоб викувати меча, коваль розжарює клинок на вогні, б’є молотком, занурює у крижану воду, щоб загартувати крицю. Хто хоче поласувати солодким плодом, мусить поливати дерево.

— Це дерево поливається кров’ю.

— А як ще виростити солдата? Вашій ясновельможності сподобалися мої танцюристи. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони — раби, які росли і вчилися в Юнкаї? Танцюють вони відтоді, як зіп’ялися на ноги. Бо як ще досягти такої бездоганності? — він зробив ковток вина.— Вони знаються й на еротичному мистецтві. Я подумував подарувати їх вашій світлості.

— Даруйте,— озвалася Дані, зовсім не здивована.— Я їх звільню.

Заро аж здригнувся.

— І що ж вони робитимуть на волі? Це ж те саме, що рибі дати обладунки. Цю люди створені для танцю.

— Створені ким? Їхніми господарями? А може, ваші танцюристи радше б стали будівельниками, або пекарями, або хліборобами. Ви у них питалися?

— А може, ваші слони радше б стали солов’ями. Замість солодких пісень, мірінські ночі повнились би громовитим трубленням, а дерева ламались би під вагою велетенських сірих птахів... Данерис, утіхо моя,— зітхнув Заро,— у цих прегарних юних грудях б’ється ніжне серце... але послухайся поради голови — старшої і мудрішої. Речі не завжди такі, якими видаються. Чимало з того, що видається лихом, насправді є добром. Ось, наприклад, дощ.

— Дощ?

«Він мене за дурепу має чи за дитину?»

— Ми проклинаємо дощ, який ллється нам на голови, але ж без нього ми б голодували. Світові необхідний дощ... як і раби. Ви кривитеся, але це правда. Візьмімо Карт. У мистецтві, музиці, чарах, торгівлі — в усьому, що вивищує нас над тваринами, Карт піднявся над рештою людства, як ви піднялися на верхівку цієї піраміди... тільки підвалини пишного царя міст — не цегла, а спини рабів. Запитайте себе: якби всім людям довелося порпатися в землі, добуваючи собі харч, чи бодай хтось із них мав би змогу звести очі до неба й помилуватися зірками? Якби всім нам доводилося рвати спини, щоб збудувати собі хижу, хто будував би храми на звеличення богів? Комусь судилося стати великим, а решті — бути рабами.

Говорив він занадто красномовно. Дані не було чого заперечити, але в животі неприємно млоїло.

— Рабство не має нічого спільного з дощем,— сказала вона затято.— Мене і зливи поливали, мене і продавали. Це не одне й те саме. Ніхто не хоче комусь належати.

Заро ліниво стенув плечима.

— Дивна річ, та коли я зійшов на берег у вашому чудовому місті, я випадково побачив біля річки чоловіка, що колись гостював у мене в особняку: купця, який торгував рідкісними прянощами й вишуканими винами. Він був до пояса голий, шкіра почервоніла й лупилася, а він копав якусь нору.

— Не нору, а канаву, щоб пустити річкову воду на лани. Ми хочемо вирощувати боби. А бобовим полям потрібна вода.

— Як щедро з боку мого давнього приятеля допомогти з копанням. Але як на нього не схоже! А не може так бути, що йому просто не дали вибору? Та ні, в жодному разі. В Міріні ж рабів немає.

Дані спалахнула.

— Вашому приятелеві платять, щоб вистачало на харчі й житло. Багатство йому повернути я не можу. Боби Міріну потрібні більше, ніж рідкісні прянощі, а бобам потрібна вода.

— А моїх танцюристів ви теж поставите копати канави? Люба королево, побачивши мене, мій давній приятель упав навколішки й почав благати мене купити його і забрати собі в рабство в Карт.

Дані почувалася так, наче він дав їй ляпаса.

— То купіть його.

— Якщо вас це потішить. Я точно знаю, що це потішить його,— мовив Заро і поклав долоню їй на руку.— Є така правда, яку вам скаже тільки друг. Я допоміг вам, коли ви, жебрачка, з’явилися у Карті, і я здолав багато льє штормових морів, щоб допомогти вам знову. Є тут місце, де ми могли би побалакати відверто?

Дані відчувала тепло його пальців. «У Карті він теж поводився дуже тепло,— пригадала вона,— аж поки я стала йому непотрібна». Вона підвелася на ноги.

— Ходімо,— мовила вона, і Заро рушив за нею крізь колонаду до широких мармурових сходів, які вели в її особисті покої на верхівці піраміди.

— О найчарівніша серед жінок,— сказав Заро, ступивши на сходи,— чую позаду кроки. За нами хтось іде.

— Вас же не лякає мій старий лицар? Сер Баристан дав обітницю берегти мої секрети.

Дані вивела гостя на терасу, з якої відкривався краєвид на місто. Понад Міріном у чорному небі плив місяць-повня.

— Прогуляємося? — Дані взяла Заро попід руку. Повітря було насичене ароматом нічних квітів.— Ви говорили про допомогу. Ви б могли почати з нами торгівлю. Мірін має і сіль на продаж, і вино...

— Пекарське вино? — Заро кисло скривився.— В морі цілком достатньо солі для Карта, але я радо візьму оливки, якщо вам є що продати. Й оливкову олію теж.

— Нема мені чого продати. Рабовласники попалили всі дерева.

Багато століть на берегах Невільничої бухти вирощували оливки, та щойно Дані підійшла до садів, мірінці просто їх спалили, щоб їй довелося перетинати обвуглену пустку.

— Ми знову висаджуємо дерева, але родити оливки починають лише на сьомий рік, а давати повноцінний урожай — лише за тридцять років. Як щодо міді?

— Гарний метал, але примхливий, як жінки. А от золото... золото щире. Карт залюбки заплатить вам золотом... за рабів.

— Мірін — вільне місто вільних людей.

— Бідне місто, яке колись було багатим. Голодне місто, яке колись було ситим. Криваве місто, яке колись було мирним.

Ці звинувачення жалили — надто багато було в них правди.

— Мірін знову буде багатим, ситим і мирним — і вільним. Потрібні вам раби — зверніться до дотраків.

— Дотраки полонять рабів, гіскарці їх навчають. Щоб дістатися Карта, комонникам довелося б вести своїх бранців через червону пустелю. Дорогою загинули б сотні, якщо не тисячі... й чимало коней також, тому жоден хал так не ризикуватиме. Та й ще один момент є: Карт не хотів би, щоб під його мурами вирували халасари. Сморід усіх тих коней... не сприйміть за образу, халесі.

— Коні пахнуть, але це чесний запах. Чого не скажеш про деяких можних лордів і купецьких королів.

Заро не звернув уваги на цю шпичку.

— Данерис, дозвольте мені бути з вами відвертим, як і належить другові. Вам не зробити Мірін багатим, ситим і мирним. Ви просто його зруйнуєте, як зруйнували Астапор. Ви знаєте, що на Рогах Газату була битва? Король-різник утік до себе в палац, і його нові незаплямовані теж накивали п’ятами.

— Це я знаю,— озвалася Дані: Брунатний Вен Плам прислав їй звістку з поля бою.— Юнкайці найняли перекупних мечів, і разом з ними билися два легіони з Нового Гіса.

— Два легіони скоро перетворяться на чотири, а потім на десять. Юнкай відіслав посланців у Мир і Волантис — хоче ще найняти мечників. Котячий загін, довгосписів, звіяних вітром. Подейкують, що мудре панство найняло і золотий загін.

Одного разу брат Вісерис улаштував бенкет для капітанів золотого загону в надії, що вони підтримають його боротьбу. «Вони з’їли його частування, вислухали його заклики й посміялися з нього». Дані тоді була ще зовсім маленька, але вона все пам’ятає.

— У мене теж є перекупні мечі.

— Два загони. А юнкайці, якщо доведеться, виставлять проти них двадцять. І якщо вони вирішать іти на вас війною, то виступлять не самі. Толос і Мантарис уже уклали з ними союз.

Якщо це правда, то це погана новина. Данерис відіслала у Толос і Мантарис делегації у сподіваннях знайти собі на заході друзів, на противагу ворожому Юнкаю на півдні. Посланці так і не повернулися.

— Мірін уклав союз із Лазаром.

На такі слова Заро тільки хихикнув.

— Дотрацькі комонники кличуть лазарян вівцями. Коли їх ріжуть, вони тільки мекають. Вони не воїни.

«Навіть покірний, як вівця, друг — це краще, ніж ніякого».

— Мудрому панству варто брати з них приклад. Одного разу я пожаліла Юнкай, але вдруге я такої помилки не зроблю. Якщо вони наважаться напасти на мене, я зрівняю їхнє Жовте місто з землею.

— А поки рівнятимете Юнкай, люба, у вас у тилу підніметься Мірін. Не заплющуйте очей на ті загрози, які на вас чатують, Данерис. Ваші євнухи — вправні солдати, але їх надто мало — не порівняти з арміями, які виставить проти вас Юнкай, щойно впаде Астапор.

— Мої вільновідпущеники...— почала Дані.

— Курвалі, куафери й каменярі у війнах не перемагають.

Дані сподівалася, що стосовно цього він помиляється. Колись вільновідпущеники були звичайним набродом, але вона об’єднала чоловіків призовного віку в загони й наказала Сірому Черв’якові вишколити з них солдатів. «Нехай собі що хоче, те й думає».

— Ви не забули? У мене є дракони.

— Справді? В Карті вас рідко бачили без дракона на плечі... однак сьогодні ваші прегарні плічка білі й голі, як і ваше чарівне персо, як я бачу.

— Дракони мої підросли, а плечі — ні. Вони далеченько залітають на полювання.

«Пробач мене, Газеє». Цікаво, скільки знає Заро, які плітки він чув?

— Якщо маєте сумніви, розпитайте про моїх драконів у мудрого панства Астапора...— («Я навіч бачила, як розплавилися очі рабовласника й потекти йому по щоках»).— Скажіть по правді, старий друже, навіщо ви приїхали, якщо не збираєтеся зі мною торгувати?

— Я привіз дарунок для королеви мого серця.

— Продовжуйте.

«Це що за пастка?»

— Дарунок, про який ви благали в Карті. Кораблі. У бухті тринадцять галер. Ваших, якщо вони вам потрібні. Я привів флот, який доправить вас додому, у Вестерос.

Флот! Дані на таке й не сподівалася, отож неминуче стурбувалася. В Карті Заро пропонував їй тридцять кораблів... у обмін на дракона.

— І яку ціну ви правите за ці кораблі?

— Ніякої. Більше я не хочу драконів. Дорогою сюди, коли моя «Шовкова хмара» зупинялася поповнити запаси води, я бачив, якого лиха вони наробили в Астапорі. Кораблі ваші, солодка королево. Тринадцять галер з гребцями.

«Тринадцять. Ну певна річ». Заро був одним з Тринадцятьох. Без сумніву, він переконав усіх своїх компаньйонів віддати по одному кораблю. Вона занадто добре знала купецького короля, щоб повірити, що він пожертвує тринадцять власних кораблів.

— Я мушу поміркувати. Можна мені оглянути ці кораблі?

— А ви стали підозріливою, Данерис.

«І завжди була».

— Я стала мудрішою, Заро.

— Оглядайте, скільки заманеться. А впевнившись, присягніться мені, що повернетеся у Вестерос,— і кораблі ваші. Присягніться своїми драконами, і своїм семиликим богом, і прахом своїх пращурів — і забирайтеся.

— А якщо я вирішу почекати рік чи три?

На обличчя Заро набіг сум.

— Це мене дуже засмутить, моя солодка втіхо... бо хай яка ви юна і міцна, довго ви не проживете. Не тут.

«Однією рукою він пропонує мені пряника, а другою показує батога».

— Не такі вони страшні, ті юнкайці.

— Жовте місто — не єдиний ваш ворог. Стережіться людей з холодними серцями й синіми вустами. Ще й двох тижнів не минуло відтоді, як ви відпливли з Карта, а Піят Прі вже поїхав на ваші пошуки у Пентос разом з трьома своїми приятелями-чаклунами.

Дані не так злякалася, як здивувалася.

— Тоді добре, що я відхилилася від маршруту. Пентос далеченько від Міріна.

— Це правда,— погодився Заро,— однак рано чи пізно до них долетять чутки про королеву драконів з Невільничої бухти.

— Ви хотіли мене настрашити? Я чотирнадцять років жила в страху, мілорде. Щоранку я прокидалася в страху і щовечора лягала спати в страху... але всі мої страхи згоріли того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає тільки одне.

— І що ж воно таке, люба королево?

— Я ще молоденька дурненька дівчина,— сказала Дані, спинаючись навшпиньки й цілуючи його в щоку,— але не настільки дурненька, щоб ділитися з вами такими таємницями. Мої люди оглянуть кораблі. А потім я дам вам відповідь.

— Як скажете,— мовив він, легенько торкнувся її оголеного перса й додав,— дозвольте мені лишитися й переконати вас.

На мить вона відчула спокусу. Мабуть, танцюристи таки розбурхали її. «Можу заплющити очі та вдати, що це Дааріо». Намріяний Дааріо безпечніший за реального. Але вона відігнала цю думку.

— Ні, мілорде. Дякую, але ні,— Дані висковзнула з його обіймів.— Можливо, колись іншим разом.

— Колись іншим разом.

Вуста його сумно стиснулися, але в очах було більше полегшення, ніж розчарування.

«Була б я драконом — полетіла б у Вестерос,— подумала Дані, коли Заро пішов.— І не потрібна мені була б ані допомога Заро, ані його кораблі». Цікаво, міркувала вона, скільки людей поміститься на тринадцять галер. Щоб переправити увесь її халасар з Карта в Астапор знадобилося три, але тоді в неї ще не було ні вісьмох тисяч незаплямованих, ні тисячі перекупних мечів, ні незчислимих вільновідпущеників. «А дракони — з ними що мені робити?»

— Дрогоне,— прошепотіла вона,— де ти?

На мить вона немов навіч побачила його в небі — побачила, як під чорними крилами зникають зірки.

Вона відвернулася до Баристана Селмі, який мовчки стояв серед тіней.

— Колись брат загадав мені вестероську загадку. Хто слухає все, але нічого не чує?

— Лицар королівської варти,— серйозно озвався Селмі.

— Ви чули пропозицію Заро?

— Так, ваша світлосте.

Відповідаючи, старий лицар намагався не дивитися на її оголене персо.

«А сер Джора не відвів би погляду. Він кохав мене як жінку, а сер Баристан любить мене лише як королеву». Мормонт був шпигуном, який доповідав її ворогам у Вестеросі, але водночас він давав їй добрі поради.

— І що ви про це думаєте? Що думаєте про нього?

— Про нього я невисокої думки. А от про кораблі... Ваша світлосте, з цими кораблями ми б могли повернутися додому ще до кінця року.

Ніколи Дані не знала рідної домівки. Був у Браавосі будинок з червоними дверима — та це й усе.

— Бійся картян, із дарами прибулих, особливо ж Тринадцятьох купців. Тут якась пастка. Може, ці кораблі гнилі, або...

— Якби вони були такі гнилі, то не змогли би перетнути море і приплисти з Карта,— зауважив сер Баристан,— але ваша світлість мудро вчинила, наполігши на огляді. На зорі я візьму з собою на галери адмірала Гролео й чотири десятки моряків. Ми обдивимося кожен дюйм кораблів.

Це була добра порада.

— Так і зробіть.

«Вестерос. Рідний дім». Та якщо вона поїде, що буде з її містом? «Ніколи Мірін не був твоїм містом,— прошепотів у неї у вухах голос брата.— Твої міста за морем. Твої Сім Королівств, де на тебе чекають твої вороги. Ти народилася, щоб нагодувати їх кров’ю і вогнем».

Прочистивши горло, сер Баристан мовив:

— А той чаклун, про якого згадував купець...

— Піят Прі,— відповіла Дані, намагаючись пригадати його обличчя, але бачила тільки його губи. Від чаклунського вина губи синіють. Називається це вино «нічна імла».— Якби мене могло вбити чаклунське закляття, я б уже давно померла. Від їхнього палацу я лишила тільки попіл.

«Коли вони висмоктували з мене життя, мене врятував Дрогон. Дрогон усіх їх спалив».

— Як скажете, ваша світлосте. І все-таки... Я би постерігся.

Вона поцілувала його в щоку.

— Я знаю. Ходімо, проведете мене назад на бенкет.

Наступного ранку Дані прокинулася, уперше з самого прибуття в Невільничу бухту повна надій. Скоро біля неї знову буде Дааріо, і разом вони попливуть у Вестерос. Додому. Сніданок принесла одна з її маленьких заручниць — пухкенька сором’язлива дівчинка на ім’я Мезара, чий батько правив пірамідою Мереків, і Дані щасливо обійняла її і віддячила поцілунком.

— Заро Зоан Даксос пропонує мені тринадцять галер,— повідомила вона Іррі та Джикі, поки ті вдягали її до двору.

— Тринадцять — нещасливе число, халесі,— пробурмотіла Джикі дотрацькою мовою.— Усі це знають.

— Усі це знають,— підхопила Іррі.

— Тридцять було би краще,— погодилася Дані.— А триста — ще краще. Але й тринадцятьох може вистачити, щоб доправити нас у Вестерос.

Дві дотрачки обмінялися поглядами.

— Отруйна вода проклята, халесі,— сказала Іррі.— Її не можуть пити коні.

— Ніхто її пити і не збирається,— запевнила їх Дані.

Сьогодні вранці на неї очікувало тільки четверо прохачів. Як завжди, першим вийшов лорд Гейл, ще нещасніший, ніж зазвичай.

— Ваша ясновельможносте,— простогнав він, падаючи їй до ніг на мармурову підлогу,— війська Юнкая рушили на Астапор. Благаю вас, їдьте на південь з усією своєю потугою!

— Я попереджала вашого короля, що починати цю війну — безглуздя,— нагадала йому Дані.— Але він не послухався.

— Великий Клеон тільки хотів повалити лихих рабовласників Юнкая.

— Великий Клеон — сам рабовласник.

— Я певен, що матір драконів не покине нас у лиху годину. Позичте нам своїх незаплямованих, щоб захистити наші мури.

«Якщо позичу, хто захищатиме мої?»

— Чимало моїх вільновідпущеників було рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них погодиться захищати вашого короля. Вони — вільні люди, це їхній вибір. Я дарувала Астапору свободу. Вам самим її захищати.

— Тоді ми всі небіжчики. Ви дарували нам смерть, а не свободу.

Скочивши на ноги, Гейл плюнув їй в обличчя.

Дужий Бельвас схопив його за плече й кинув на мармур з такою силою, що в Гейла зуби хруснули. Гирявий міг би з ним і гірше вчинити, але Дані зупинила його.

— Досить,— сказала вона, витираючи щоку подолом токара.— Ніхто ще від плювка не помер. Виведіть його.

Гейла поволочили ногами вперед, залишаючи слід з вибитих зубів і крові. Дані залюбки відіслала б решту прохачів геть... але ж вона і досі їхня королева, тож усіх вислухала і постаралася розсудити справедливо.

Ближче до вечора адмірал Гролео з сером Баристаном повернулися, оглянувши галери. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Незаплямованих представляв Сірий Черв’як, бронзових бестій — Скагаз мо Кандак. За відсутності кровних вершників від імені дотраків виступав сухенький зморшкуватий джакаран на ім’я Роммо, косоокий і кривоногий. Вільновідпущеників представляли капітани трьох новостворених загонів — Молоно Йос-Доб з міцних щитів, Саймон Смугастий з вільного братства, Марселен з материних мужів. Резнак мо Резнак збоку нависав над Дані, а Дужий Бельвас стояв позаду неї, схрестивши велетенські ручища. Радників не бракувало.

Гролео став найсумнішим з людей відтоді, як розбили його кораблі, щоб збудувати облогові гармати, які допомогли взяти Мірін. Дані намагалася його втішити, пожалувавши йому титул лорда-адмірала, але то були порожні почесті: щойно військо Дані наблизилося до міста, мірінський флот відплив у Юнкай, тож старий пентосянин став адміралом без кораблів. Але нині він усміхався у свою кошлату просолену бороду давно забутою усмішкою.

— То галери міцні? — з надією запитала Дані.

— Міцні, ваша світлосте. Старі, так, але переважно їх підтримували в доброму стані. Облавок «Чистородної королівни» трохи поточений шашелем. Її я б не повів далеко від берега. На «Нараку» потрібні нові стерно і снасті, а на «Смугастій ящірці» кілька весел тріснуло, але вони витримають. Гребці — раби, та якщо ми запропонуємо їм гідну платню, більшість лишиться з нами. Вони ж уміють тільки веслувати. Тих, хто захоче піти, можна буде замінити моєю командою. Подорож у Вестерос довга й важка, але ці кораблі міцні, вони її витримають, я вважаю.

Резнак мо Резнак жалібно застогнав.

— То це правда! Ваша вельможність вирішила нас покинути,— він заломив руки.— Щойно ви поїдете, Юнкай поверне сюди велике панство, а нас за вірну службу вам візьмуть на мечі, наших любих дружин і цнотливих доньок зґвалтують і продадуть у рабство.

— Тільки не моїх,— буркнув Скагаз Гирявий.— Я їх власноруч заріжу.

Він ляснув по руків’ю меча.

Дані почувалася так, наче він ляснув її по обличчю.

— Якщо боїтеся того, що може статися після мого від’їзду, пливіть зі мною у Вестерос.

— Хай куди рушить матір драконів, туди ж рушать і материні мужі,— оголосив Марселен, уцілілий брат Місанді.

— Як? — поцікавився Саймон Смугастий, який отримав таке прізвисько за численні рубці, залишені йому на спині та плечах батогами в пам’ять про часи його рабства в Астапорі.— Тринадцять кораблів... Їх не вистачить. Навіть сотні кораблів, можливо, не вистачить.

— Дерев’яні коні нам не підходять,— мовив Роммо, старий джакаран.— Дотраки поїдуть верхи.

— Віддані вам можуть піти суходолом, уздовж узбережжя,— запропонував Сірий Черв’як.— А кораблі з припасами плистимуть повільніше, годуючи нас.

— Так можна дістатися тільки руїн Бораша,— сказав Гирявий.— Далі кораблям доведеться звернути на південь повз Толос і острів Кедрів, щоб обминути Валірію, в той час як піші підуть у Мантарис старою драконячою дорогою.

— Яку нині називають бісовою дорогою,— мовив Молоно Йос-Доб. Повнявий командувач міцних щитів, з його чорнильними долонями й чималим черевом, більше нагадував скриптора, ніж солдата, зате був страшенно розумний.— Чимало з нас загине.

— Ті, хто лишиться в Міріні, позаздрять вашій легкій смерті,— застогнав Резнак.— З нас зроблять рабів або кинуть у ями. Все стане як було, ба й гірше.

— Куди поділася ваша мужність? — не витримав сер Баристан.— Її світлість звільнила вас із ланців. А коли вона поїде, вже ви самі маєте гострити мечі й захищати свою свободу.

— Які хоробрі слова з вуст людини, яка сама збирається поплисти на захід,— огризнувся Саймон Смугастий.— Бодай озирнетеся на нас, коли ми помиратимемо?

— Ваша світлосте...

— Ваша препишносте...

— Ваша вельможносте...

— Годі,— Дані ляснула долонею по столу.— Ніхто тут не лишиться помирати. Ви всі — мій народ...

Її засліпили мрії про домівку і про кохання, але...

— Я не покину Мірін, щоб його спіткала доля Астапора. Мені прикро це казати, але Вестеросу доведеться зачекати.

Гролео був просто приголомшений.

— Ми мусимо прийняти кораблі. Якщо ми відмовимося від цього дарунка...

— Королево,— опустився сер Баристан на одне коліно перед Дані,— ви потрібні своєму королівству. Тут вам не раді, а у Вестеросі під вашими прапорами зберуться тисячі людей — і можні лорди, і шляхетні лицарі. «Вона прийшла,— радо гукатимуть вони одне до одного.— Нарешті повернулася сестра королевича Рейгара».

— Якщо вони так мене люблять, то дочекаються,— сказала Дані й підвелася.— Резначе, закличте Заро Зоана Даксоса.

Купецького короля вона приймала наодинці, сидячи на полірованій лавці з чорного дерева, на подушках, принесених сером Баристаном. Разом із Заро прийшло четверо картянських моряків, тримаючи на плечах скручений гобелен.

— Я приніс ще один подарунок королеві мого серця,— оголосив Заро.— Він зберігався в наших родинних підвалах з тих часів, коли Валірію ще не поглинула Руїна.

Моряки розгорнули на підлозі гобелен. Він був старий, пильний, бляклий... і велетенський. Дані довелося підійти ближче до Заро, щоб роздивитися узор.

— Карта? Як красиво!

Гобелен укрив половину підлоги. Моря були сині, а земля зелена, гори — чорні й коричневі. Міста-зірки були вигаптувані золотими і срібними нитками. «Курного моря немає,— збагнула Дані.— Валірія ще не стала островом».

— Ось Астапор, Юнкай, Мірін,— вказав Заро на три срібні зірки біля синяви Невільничої бухти.— А Вестерос... десь отам,— його рука махнула у кінець зали.— Ви повернули на північ, хоча мали плисти далі на південний захід через Літнє море, але з моїм подарунком ви швидко дістанетеся туди, де ваше місце. Прийміть галери з радісним серцем і спрямуйте весла на захід.

«Хотіла б я...»

— Мілорде, я залюбки прийму кораблі, але не можу дати обіцянки, про яку ви просите,— вона взяла його за руку.— Віддайте мені кораблі — і я заприсягнуся, що дружба Карта з Міріном триватиме, поки не згаснуть зірки. Дозвольте мені використати їх як торгові галери — і ви матимете добру частку з наших прибутків.

Усмішка Заро зів’яла.

— Що ви кажете? Ви хочете сказати, що нікуди не попливете?

— Я не можу.

В його очах забриніли сльози, поповзли по носі, обминаючи аметисти, смарагди й чорні діаманти.

— Я пообіцяв Тринадцятьом, що ви пристанете на мою мудру пропозицію. Дуже прикро, що я помилявся. Беріть кораблі та пливіть геть, бо тут ви помрете страшною смертю. Ви просто не знаєте, скількох ворогів нажили.

«Я знаю, що один з них зараз стоїть переді мною, ронячи лицедійські сльози». Цей здогад засмутив її.

— Коли я пішов у Палац тисячі тронів, благаючи чистородних не забирати ваше життя, я пояснював, що ви ще зовсім дитина,— провадив Заро,— але Егон Емерос Елегантний підвівся й мовив: «Вона — дурна дитина, божевільна, необачна й надто небезпечна, щоб залишати їй життя». Ваші дракони, поки були маленькі, були справжніми дивом. Виросли — і принесли смерть і спустошення, стали вогненним мечем, який навис над світом,— Заро витер сльози.— Слід було мені вбити вас у Карті.

— Я ж була гостею під вашим дахом, я їла з вами м’ясо і пила мед,— озвалася Дані.— В пам’ять про все, що ви для мене зробили, я пробачу вам ці слова... один раз... але не смійте більше мені погрожувати.

— Заро Зоан Даксос не погрожує. Він обіцяє.

Її сум перетворився на лють.

— А я вам обіцяю: якщо ви не поїдете до зорі, ми дізнаємося, чи здатні брехливі сльози погасити драконове полум’я. Забирайтеся, Заро. Негайно.

Він забрався, але карту світу залишив. Дані знову всілася на лавку й задивилася на далекий Вестерос, який лежав за синім шовковим морем. «Одного дня»,— пообіцяла вона собі.

Наступного ранку галери самого Заро відпливли, але «дарунок», який він привіз, так і залишився в Невільничій бухті. На щоглах тринадцятьох картянських галер маяли на вітру довгі червоні вимпели. А коли Дані спустилася до двору, на неї чекав гонець з кораблів. Без жодних слів він поклав їй до ніг чорну атласну подушку, на якій лежала одна закривавлена рукавичка.

— Що це? — запитав Скагаз.— Закривавлена рукавичка...

— ...означає війну,— сказала королева.