Танок драконів

Цареборець

Двоє змовників — тінь біла і тінь темна — зійшлися в тиші зброярні на другому поверсі Великої піраміди, серед стійок зі списами, сагайдаків зі стрілами та трофеїв з давно забутих боїв.

— Сьогодні,— мовив Скагаз мо Кандак. З-під каптура клаптикового плаща виднілася бронзова маска кажана-кровопія.— Всі мої люди будуть на місцях. Гасло — «Гролео».

— Гролео,— повторив Селмі. «Що ж, дуже доречно».— Так. Те, що з ним зробили... ви були при дворі?

— Серед сорока вартових. Так і чекали наказу від тої порожньої мантії на троні, щоб прикінчити Кривавобородого й решту. Гадаєте, юнкайці наважились би піднести голову заручника самій Данерис?

«Ні»,— подумав Селмі.

— Гіздар, здається, був збентежений.

— Прикидався. Його родичі з Лораків повернулися неушкоджені. Ви самі бачили. Юнкайці зіграли цей балаган для нас, і шляхетний Гіздар був головним лицедієм. Проблема була не в Юрхазі зо Юнзаку. Рабовласники самі б радо затоптали старого бовдура. Це просто привід для Гіздара убити драконів.

Сер Баристан поміркував.

— Невже наважиться?

— Наважився ж вчинити замах на королеву? Чом не убити її улюбленців? Якщо не почнемо діяти, Гіздар якийсь час повагається, немов не хоче цього робити, даючи можливість мудрому панству позбутися штормокрука і кровного вершника. А вже тоді почне діяти. Вони хочуть, щоб до прибуття волантиського флоту дракони вже були мертві.

«Дуже схоже на правду». Так, усе збігалося. Але це не означало, що затія подобалася Баристанові Селмі.

— Цього не буде,— сказав він. Його королева — матір драконів, і він не дозволить скривдити її дітей.— Година вовка. Найчорніший час ночі, коли весь світ спить.

Уперше цей вислів він почув від Тайвіна Ланістера під мурами Сутінь-долу. «Він дав мені день, щоб вивести Ейриса. Якщо не повернуся з королем назавтра до світанку, на місто чекає криця і вогонь, сказав він. Була година вовка, коли я зайшов, і година вовка, коли ми вийшли».

— Сірий Черв’як з незаплямованими на зорі замкне брами.

— Краще на зорі почати атаку,— мовив Скагаз.— Нагло виступити з міста, напасти на блокадні лінії і розбити юнкайців, поки вони ще не прокинулися.

— Ні,— заперечив Селмі. Вони вже про це сперечалися.— У нас мир, підписаний і скріплений печаткою її світлості королеви. Ми його перші не порушуватимемо. Коли арештуємо Гіздара, сформуємо раду для управління містом і поставимо вимогу перед юнкайцями повернути нам заручників і відвести війська. Якщо ж вони відмовляться, тоді — і тільки тоді — ми повідомимо їм, що вони порушили мир, і дамо їм бій. А те, що ви пропонуєте, безчесно.

— А те, що пропонуєте ви, безглуздо,— сказав Гирявий.— Зараз найкращий час. Наші вільновідпущеники готові. Вони жадають бою.

І це таки була правда, знав Селмі. Саймон Смугастий з вільного братства і Молоно Йос-Доб з міцних щитів обидва прагнули битви, воліючи показати себе та змити юнкайською кров’ю всі кривди, які перетерпіли в житті. Лише Марселен з материних мужів розділяв сумніви сера Баристана.

— Ми це вже обговорювали. Ви погодилися на мій план.

— Погодився,— буркнув Гирявий,— але ж це було до Гролео. До голови. Рабовласники не мають честі.

— Зате ми маємо,— сказав сер Баристан.

Пробурмотівши щось по-пекарському, Гирявий промовив:

— Як зволите. Хоча, боюся, ми ще пошкодуємо про вашу старечу честь. Що з Гіздаровою вартою?

— Його світлість, коли спить, тримає біля себе двох бійців. Один стоїть під дверима в спальню, а другий усередині, у прилеглому алькові. Сьогодні це будуть Храз і Сталевошкурий.

— Храз,— буркнув Гирявий.— Мені це не подобається.

— Необов’язково проливати кров,— мовив сер Баристан.— Я хочу побалакати з Гіздаром. Якщо він зрозуміє, що ми не маємо наміру його вбивати, можливо, накаже своїй варті здатися.

— А якщо ні? Гіздар не повинен утекти.

— І не втече.

Селмі не боявся Храза, а тим паче Сталевошкурого. Вони — прості бійці з кубла. Хай які застрашливі, а колишні бійцівські раби навряд чи можуть вважатися доброю вартою. Їм не бракує швидкості, сили і жорстокості, і навіть зачатків бойового мистецтва, але криваві змагання не учать захищати королів. У бійцівському кублі появу суперника оголошують ріжки й барабани, а після бою переможцям бинтують рани і дають макове молочко від болю, бо загроза вже минула, і вони вільні до наступного бою пити, гуляти й розважатися з повіями. Але для лицаря королівської варти бій не закінчується ніколи. Загрози чатують звідусіль і приходять нізвідки, в будь-яку годину дня чи ночі. Сурми не оголошують появу ворогів: ними можуть виявитися слуги, васали, друзі, брати, сини, навіть дружини,— хто завгодно може ховати під плащем ножа, а в серці — вбивчі наміри. На кожну годину бою в лицаря королівської варти припадає десять тисяч годин спостереження, чекання, мовчазного стояння в тіні. Бійці короля Гіздара вже почали нудитися своїми новими обов’язками, а знуджені вояки розслабляються і повільніше реагують.

— Храза я беру на себе,— сказав сер Баристан.— А ви подбайте, щоб мені не довелося взяти на себе ще й когось із бронзових бестій.

— За це не бійтеся. Маргаз опиниться в ланцях і не встигне нам нашкодити. Кажу вам: бронзові бестії — мої.

— Кажете, у вас серед юнкайців є свої люди?

— Шпики і шпигуни. У Резнака більше.

«Резнакові не можна довіряти. Запах солодкий, а відчуття гидке».

— Хтось повинен звільнити наших заручників. Якщо не зможемо врятувати своїх людей, юнкайці використають їх проти нас.

Скагаз пирхнув у прорізи на масці.

— Легко сказати, важче зробити. Нехай юнкайці нам погрожують.

— А якщо від погроз перейдуть до дій?

— Ви за ними заплачете, старий? За євнухом, дикуном і перекупним мечем?

Геро, Джого і Дааріо.

— Джого — кровний вершник королеви, кров од крові її. Вони разом перейшли червону пустелю. Геро — заступник Сірого Черв’яка. А Дааріо...— («Вона кохає Дааріо». Селмі бачив це в її очах, коли вона на нього дивилася, чув це в її голосі, коли вона про нього говорила).— Дааріо марнославний і запальний, але він дорогий для її світлості. Його слід врятувати, поки штормокруки не вирішили взяти цю справу в свої руки. І це можливо зробити. Одного разу я безпечно вивів батька королеви з Сутінь-долу, де його тримав у заручниках лорд-заколотник, але...

— ...вам не прослизнути непомітно серед юнкайців. Нині вас в обличчя знає кожен з них.

«Обличчя можу заховати, як ви ховаєте»,— подумав Селмі, але він усвідомлював, що Гирявий має рацію. Сутінь-діл був у минулому житті. Він застарий для такого героїзму.

— Тоді потрібно знайти інший вихід. Іншого рятівника. Когось, знайомого юнкайцям, щоб на його присутність у таборі не звернули уваги...

— Дааріо кличе вас сером Дідусем,— нагадав йому Скагаз.— Не казатиму, як він кличе мене. Якби заручниками були ми з вами, він би ризикнув своєю шкурою заради нас?

«Навряд чи»,— подумав Селмі, але мовив:

— Міг би.

— Дааріо міг би посцяти на нас, якби ми горіли. А в іншому на його допомогу не розраховуйте. Штормокруки нехай оберуть нового капітана, який знатиме своє місце. Якщо королева не повернеться, на світі стане на одного перекупного меча менше. Хто заплаче?

— А що буде, коли вона повернеться?

— Вона поплаче, видираючи на собі волосся і проклинаючи юнкайців. Не нас. На наших руках крові немає. Ви зможете її втішити. Розповісте їй якусь старовинну легенду, вона їх любить. Сердешний Дааріо, її хоробрий капітан... вона ніколи його не забуде, ні... але для нас усіх буде краще, якщо він помре, правда? І для Данерис краще також.

«Краще і для Данерис, і для Вестеросу,— подумав Селмі. Данерис кохає капітана, але це в ній говорить дівчина, а не королева.— Королевич Рейгар кохав свою леді Ліанну — й через це загинули тисячі людей. Деймон Чорнопломінь кохав першу Данерис, а коли не отримав її, вчинив заколот. Гострокриций і Кривавий Крук обидва кохали Шіру Морську Зірку й через це залили кров’ю Сім Королівств. Комашиний королевич так кохав Дженні Старомурську, що відмовився від корони, й Вестерос сплатив віно трупами». Всі три сини п’ятого Ейгона одружувалися з кохання, проти батькового бажання. А оскільки цей маловірогідний монарх і сам дослухався свого серця, обираючи собі королеву, він дозволив синам чинити на власний розсуд і цим заробив ворогів, а міг би отримати надійних друзів. Далі прийшли зрада й заворушення, як за днем приходить ніч, які закінчилися в Літньому Палаці чародійством, вогнем і скорботою.

«Її кохання до Дааріо — отрута. Повільніша, ніж отрута в сарані, але така сама смертельна».

— Але залишається Джого,— сказав сер Баристан.— І він, і Геро. Їх обох цінує її світлість.

— У нас також є заручники,— нагадав йому Скагаз Гирявий.— Якщо рабовласники уб’ють когось із наших, ми уб’ємо когось із їхніх.

Якусь мить сер Баристан не міг уторопати, про кого йдеться. А тоді до нього дійшло.

— Ви про королівських чашників?

— Заручників,— наполягав Скагаз мо Кандак.— Гражар і Кеза — з родини зеленої грації. Мезара з Мереків, Кезмія з Палів, Азак з Газінів. Баказ із Лораків, родич самого Гіздара. Усі вони — доньки й сини пірамід. Жак, Квазар, Газкар, Дазак, Єризан — усі вони діти великого панства.

— Невинні дівчатка і милі хлопчики,— мовив сер Баристан, який добре з ними роззнайомився за час їхньої служби в королеви: з Гражаром, який мріє про славу, з сором’язливою Мезарою, з лінивим Міклазом, з марнославною гарненькою Кезмією, з Кезою з її великими лагідними очима і янгольським голосом, з танцівником Дазаром і з рештою.— Це ж діти.

— Діти гарпії. Лише кров’ю платиться за кров.

— Так сказав юнкаєць, який приніс нам голову Гролео.

— І не помилився.

— Я не дозволю.

— Яка користь із заручників, якщо їх не можна чіпати?

— Можемо запропонувати обміняти трьох дітей на Дааріо, Геро і Джого,— мовив сер Баристан.— Її світлість...

— ...не тут. І робити, що потрібно, доведеться нам з вами. І ви знаєте, що я правий.

— У королевича Рейгара було двоє дітей,— сказав сер Баристан.— Рейніс була маленькою дівчинкою, Ейгон — немовлям. Коли Тайвін Ланістер узяв Королівський Причал, його вояки убили їх обох. І він, загорнувши закривавлені тіла в малинові плащі, підніс їх у дарунок новому королю.

«Цікаво, що саме сказав Роберт, побачивши їх? Чи усміхнувся?» Баристан Селмі отримав на Тризубі важке поранення, тож йому пощастило й він не бачив дарунка лорда Тайвіна, але дуже часто ставив собі ці питання. «Якби я побачив, що він усміхається над червоними рештками Рейгарових дітей, жодна армія світу не змогла б мене зупинити — я б його просто вбив».

— Я не дозволю вбивати дітей. Або ви приймаєте цю умову, або я взагалі не братиму участі.

— А ви впертий старий,— хихикнув Скагаз.— З ваших милих хлопчиків виростуть сини гарпії. Їх доведеться або зараз убивати, або потім.

— Людей убивають за ті злочини, які вони вчиняють, а не за ті, які вони можуть вчинити колись там.

Гирявий зняв зі стіни барду, роздивився, крекнув.

— Ну, нехай. Не будемо кривдити ані Гіздара, ані заручників. Ви задоволені, пане Дідусю?

«Чим тут можна бути задоволеним?»

— Так уже краще. В годину вовка. Пам’ятайте.

— Я точно не забуду, сер,— відповів Гирявий. Хоча бронзовий кажан не ворухнувся, сер Баристан відчув під маскою посмішку.— Довго чекав Кандак на цю ніч.

«Цього я і боюся». Якщо король Гіздар не винен, те, що вони збираються зробити, вважається державною зрадою. Та чи можливо, що він не винен? Селмі сам чув, як він припрошував Данерис скуштувати отруйної сарани, як кричав до своїх людей, щоб убили дракона. «Якщо не почнемо діяти, Гіздар уб’є драконів і відчинить браму перед ворогами королеви. У нас немає вибору». Та з якого боку не глянь, а честі в цьому літній лицар не бачив.

Решта цього довгого дня повзла, як равлик.

А десь, знав Селмі, король Гіздар дискутує з Резнаком мо Резнаком, Маргазом зо Лораком, Галазою Галар і рештою своїх мірінських радників, вирішуючи, як найкраще відповісти на вимоги юнкайців... але Баристана Селмі на такі наради більше не запрошували. Не треба було й охороняти короля. Натомість він обходив піраміду з верхівки до самого низу, перевіряючи, щоб усі чатові були на своїх постах. Обхід забрав майже весь ранок. Пообіддя Селмі провів із сиротами — навіть сам узяв меча і щита, щоб здійснити суворішу перевірку навичок старших хлопчиків.

Коли Данерис Таргарієн узяла Мірін і звільнила рабів, декого з цих хлопчиків тренували для бійцівських кубел. Коли за їхнє навчання взявся сер Баристан, вони вже добре були знайомі з мечем, списом і бойовим топором. Кількоро з них, може, вже готові. «Для початку — хлопчина з островів Василіска. Тамко Ло». Чорний, як мейстерське чорнило, він був меткий і дужий — найкращий природжений мечник після Джеймі Ланістера. «І Ларак також. Нагай». Серові Баристану не подобався його бойовий стиль, але вправності йому не позичати. Ларакові ще потрібно багато років тренуватися, перш ніж опанує всі види лицарської зброї — меч, сулицю і булаву, але він уже смертельно небезпечний зі своїм нагаєм і тризубом. Літній лицар застерігав його, що проти латного ворога з нагая буде мало користі... поки не побачив, як Ларак сплутує ним ноги суперника, звалюючи того на землю. «Він ще не лицар, але боєць серйозний».

Ларак і Тамко були в нього найкращі. Від них майже не відставав лазарянин, якого інші хлопці прозвали Рудим Ягням, хоча поки що в нього була сама запеклість і ніяких навичок. Мабуть, сюди можна зарахувати ще й братів — трьох низькородних гіскарців, яких продали в рабство, щоб розплатитися з батьковими боргами.

Загалом шестеро. «Шестеро з двадцяти сімох». Селмі сподівався на більше, але й шість непогано для початку. Інші хлопчики переважно були молодші й більше знайомі з ткацькими верстатами, плугами й нічними горщиками, ніж з мечами і щитами, але тренувалися вони старанно і вчилися швидко. Ще кілька років у ролі зброєносців — і можна буде представити королеві ще шістьох лицарів. А стосовно тих, хто так ніколи й не опанує цю науку... що ж, не кожен хлопець може стати лицарем. «Королівству потрібні і свічкарі, і шинкарі, і зброярі». У Міріні так само, як і у Вестеросі.

Спостерігаючи за тренуванням, сер Баристан міркував, чи готові вже Тамко й Ларак, щоб висвятити їх у лицарі просто тут і зараз, а може, заодно й Руде Ягня. Лише лицар може висвятити лицаря, а якщо сьогодні щось піде не так, на ранок Селмі вже може опинитися в могилі або в підземеллі. І тоді хто висвятить у лицарі цих зброєносців? З іншого боку, репутація лицаря частково будується і на тому, хто його висвятив. Для хлопчиків не буде добре, якщо остроги їм вручить зрадник, а в гіршому разі вони ще й у підземелля можуть загриміти слідом за ним. «Вони заслуговують на краще,— вирішив сер Баристан.— Ліпше прожити довге життя як зброєносець, ніж коротке — як заплямований лицар».

Коли пообіддя перейшло у вечір, Селмі звелів своїм підопічним скласти мечі та щити і стати колом. Він розповів їм, що воно означає — бути лицарем.

— Справжнього лицаря визначає шляхетність, а не меч,— пояснив він.— Лицар без честі — не більш як звичайний убивця. Ліпше загинути з честю, ніж жити без неї.

Йому здалося, хлопці дивлятьсяся на нього, не розуміючи, але одного дня вони все зрозуміють.

По тому, повернувшись на верхівку піраміди, сер Баристан розшукав Місанді, яка читала, обклавшись горами сувоїв і книжок.

— Сьогодні нікуди не виходь, дитинко,— сказав він до неї.— Хай що відбуватиметься, хай що ти побачиш чи почуєш, не виходь з королівських покоїв.

— Віддана королеві багато чує,— озвалася дівчинка.— Дозвольте запитати...

— Ліпше не треба.

Сер Баристан вийшов у садок на терасі. «Я для такого не створений»,— подумав він, дивлячись на велике місто. Піраміди одна по одній прокидалися, оживали ліхтарі й смолоскипи, в той час як на вулицях унизу збиралися тіні. «Змови, інтриги, нашіптування, брехні, подвійні таємниці... як я міг у це влізти?»

Можливо, йому вже час звикнути до таких речей. Червона фортеця теж мала свої секрети. «Навіть Рейгар їх мав». Королевич Драконстонський ніколи не довіряв серові Баристану, як довіряв Артуру Дейну. І доказ цьому — Гаренхол. «Рік облудної весни».

Спогад про це і досі був гіркий. Старий лорд Вент оголосив турнір невдовзі по візиту свого брата — сера Освела Вента з королівської варти. Нашіптувач Вейрис переконав короля Ейриса, що його син змовляється скинути його і що Вентів турнір — просто підстава для Рейгара зібрати разом якнайбільше лордів. Від самого Сутінь-долу Ейрис ані ногою не ступав за межі Червоної фортеці, аж раптом оголосив, що супроводжуватиме королевича Рейгара в Гаренхол — і відтоді все полетіло шкереберть.

«Якби я був кращим лицарем... якби я скинув королевича з коня в останньому заїзді, як скинув перед ним стількох інших, саме я обирав би королеву краси й кохання...»

Рейгар обрав Ліанну Старк з Вічнозиму. Баристан Селмі зробив би зовсім інший вибір. Обрав би не королеву, звісно, яка не була присутня. І не Елію Дорнську, хоча вона добра й ніжна: якби обрали її, можна було б уникнути війни й ворохобні. Ні, він обрав би юну панну, яка нещодавно з’явилася при дворі, одну з фрейлін Елії Дорнської — Ашару Дейн... хоча порівняно з Ашарою Дейн, дорнська князівна була кухонною нечупарою.

Минуло стільки років, а сер Баристан і досі пам’ятав Ашарину усмішку і її сміх. Досить було заплющити очі — і він бачив її: бачив довгі темні коси, які спадали на плечі, бачив ці манливі фіалкові очі. «У Данерис такі самі очі». Іноді, коли королева дивилася на нього, він почувався так, наче дивиться на Ашарину доньку...

Але донька в Ашари народилася мертва, а його чарівна леді незабаром по тому викинулася з вежі, збожеволівши від горя через втрачену дитину й, можливо, через чоловіка, який збезчестив її в Гаренхолі. Вона померла, так і не дізнавшись, що сер Баристан її кохав. Звідки їй було дізнатися? Він був лицарем королівської варти, дав обітницю целібату. Якби він їй відкрив свої почуття, добром це не закінчилося б. «Але мовчання теж добром не закінчилося. Якби я скинув з коня Рейгара й коронував Ашару як королеву краси й кохання, може, вона б задивилася на мене, а не на Старка?»

Цього він уже ніколи не дізнається. З усіх поразок Баристана Селмі ця мучила його найбільше.

Небо затягнуло хмарами, гаряче й вологе повітря тиснуло, але все одно в сера Баристана дрижаки пробігали по хребту. «Пахне дощем,— подумав він.— Насувається негода. Якщо не сьогодні, то завтра». Цікаво, подумалося йому, чи доживе він до неї. «Якщо у Гіздара є свій Павук, я вже, вважайте, мрець». Але якщо до цього дійде, він воліє померти, як жив: з мечем у руці.

Коли на заході, за вітрилами кораблів у Невільничій бухті, згасло останнє світло, сер Баристан зайшов назад у покої, викликав двох слуг і наказав їм нагріти води на купіль. Після тренування зі зброєносцями в пообідню спеку він почувався брудним і спітнілим.

Воду принесли літеплу, але Селмі сидів у купелі, поки вона геть не захолола, й тер собі шкіру, поки та не почервоніла. Вимившись дочиста, від виліз із купелі, витерся, вдягнувся в біле. Панчохи, білизна, шовкова сорочка, шкірянка зі стьобаною підкладкою — усе чисте й вибілене. Згори надягнув обладунки, які йому подарувала королева на знак своєї пошани. Кольчуга була позолочена, тонкої роботи, кільця поєднувалися так, що вона гнулася, як добра шкіра; кіраса була емальована, тверда як крига і біла як сніг. На білий шкіряний пояс із золотою пряжкою Селмі повісив зброю — кинджал на один бік і меч на другий. Останнім він зняв з гачка довгий білий плащ і застебнув його на плечах.

Шолома Селмі так і залишив на гачку. Вузький проріз для очей обмежує видимість, а йому потрібно бачити все, що відбуватиметься. Поночі в залах піраміди темно, й вороги можуть напасти з будь-якого боку. Крім того, пишні драконячі крила, які оздоблюють шолом, милують око, але вони — гарна мішень для меча чи топора. Шолома сер Баристан залишить для наступного турніру, якщо з ласки Сімох доживе до нього.

Озброєний і обладований, літній лицар чекав, сидячи в темряві своєї маленької спальні, суміжної з покоями королеви. Перед ним у пітьмі пролітали обличчя всіх королів, яким він служив і яких підвів, а також обличчя побратимів з королівської варти. Цікаво, думалося йому, скільки з них зробили б те, що зараз збирається зробити він? «Дехто, без сумніву, зробив би. Але не всі. А дехто, не завагавшись, убив би Гирявого як зрадника». Надворі почало дощити. Сер Баристан самотою сидів у темряві, дослухаючись. «Крапає, наче то сльози,— думав він.— Сльози покійних королів».

А потім прийшов час іти.

Велика піраміда Міріна — відлуння Великої піраміди Гіса, чиї незмірні руїни колись відвідав Ломас Легконіг. Як і її стародавня попередниця, в чиїх червоних мармурових залах нині живуть лише кажани й павуки, мірінська піраміда мала тридцять три поверхи: це число вважалося священним для богів Гіса. Сер Баристан на самоті почав довгий спуск, і білий плащ розмаявся за спиною. Селмі пішов не широкими сходами з мармуру з прожилками, а службовими сходами — вужчими, крутішими, прямішими, які ховалися в товстих цегляних стінах.

Спустившись на дванадцять поверхів, він натрапив на Гирявого, який уже чекав, сховавши грубе обличчя за маскою, в якій був і вранці: кажана-кровопія. З ним було шестеро бронзових бестій. Усі були в однакових комашиних масках.

«Сарана»,— збагнув Селмі.

— Гролео,— промовив він.

— Гролео,— відповів один з-поміж сарани.

— Це не вся сарана, я маю більше,— зронив Скагаз.

— Шістьох достатньо. Хто стоїть при дверях?

— Мої. Проблем не буде.

Сер Баристан стиснув Гирявого за руку.

— Не проливайте крові без потреби. А завтра ми зберемо раду й повідомимо всьому місту, що ми зробили і чому.

— Як скажете. Щасти, старий.

І вони розійшлися в різні боки. Щойно сер Баристан продовжив спуск, бронзові бестії рушили за ним.

Покої короля ховалися в самому серці піраміди, на шістнадцятому й сімнадцятому поверхах. Спустившись туди, Селмі побачив, що двері замкнені на ланцюг, а обабіч стоять на чатах двоє бронзових бестій. Під каптурами їхніх клаптикових плащів ховалися маски щура й бика.

— Гролео,— сказав сер Баристан.

— Гролео,— відповів бик.— Третя зала праворуч.

Щур відімкнув ланцюги. Сер Баристан зі своїм супроводом увійшов у вузький службовий коридор з червоно-чорної цегли, освітлений смолоскипами. Проминув дві зали й повернув праворуч у третю, а за ним летіло відлуння кроків.

Під різьбленими дверима з твердого дерева, які вели в покої короля, стояв Сталевошкурий — молодий боєць із кубла, який ще не вважався першокласним. Щоки й чоло в нього були помережані складним чорно-зеленим татуюванням — то були стародавні валірійські чаклунські символи, які начебто робити його шкіру твердою, як сталь. Такі самі символи вкривали його груди й руки, хоча ще треба перевірити, чи здатні вони зупинити меч або топір.

Але й без них Сталевошкурий мав грізний вигляд: цей стрункий жилавий юнак був на півфута вищий за сера Баристана.

— Хто йде? — гукнув він, нахиляючи барду, щоб перегородити прохід. Побачивши сера Баристана в супроводі сарани, він прибрав барду й мовив: — Старий сер.

— З ласки короля, я мушу з ним переговорити.

— Година пізня.

— Година пізня, але потреба нагальна.

— Я можу запитати,— мовив Сталевошкурий, стукнувши ратищем барди в двері до королівських покоїв. Відчинилося вічко. З’явилося дитяче око. Крізь двері гукнув дитячий голос. Сталевошкурий відповів. Почулося, як відсувається важкий засув. Двері розчахнулися.

— Тільки ви,— мовив Сталевошкурий.— Бестії чекають тут.

— Як зволите,— мовив сер Баристан і кивнув до сарани. Один з вояків кивнув у відповідь. Селмі один ковзнув у двері.

Королівські покої — темні, без вікон, зусібіч оточені цегляними стінами вісім футів завтовшки — усередині виявилися великими й розкішними. Високу стелю підтримували великі чорні дубові бантини. Підлога була встелена шовковими килимами з Карта. На стінах висіли безцінні гобелени, старовинні й побляклі, які змальовували славні дні Старої Імперії Гіса. На найбільшому гобелені було зображено, як останні вцілілі вояки переможеної валірійської армії пірнають під ярмо, де їх заковують у ланцюги. Арка, яка вела в королівську спальню, прикрашена була парою коханців, вирізьблених із сандалового дерева, відполірованих і наолієних. Серові Баристану вони здалися огидними, хоча, без сумніву, за задумом мали збуджувати пристрасть. «Що швидше ми підемо звідси, то краще».

Світила тільки бронзова жаровня. Біля неї стояло двоє чашників королеви — Драказ і Кеза.

— Міклаз пішов будити короля,— сказала Кеза.— Принести вам вина, сер?

— Ні. Дякую.

— Присядьте,— мовив Драказ, указуючи на лавку.

— Ліпше я постою.

Чути було голоси, які долинали через арку зі спальні. Один з голосів належав королю.

Минула довга хвиля, перш ніж шляхетний король Гіздар зо Лорак Чотирнадцятий з’явився, позіхаючи і зав’язуючи пояс на халаті. Халат був із зеленого атласу, багато гаптований срібною ниткою і розшитий перлами. Під ним король виявився цілком голим. Це добре. Голі люди почуваються вразливими і менше схильні виявляти самогубний героїзм.

Жінка, яка, помітив сер Баристан, визирала з арки, ховаючись за серпанковою завісою, теж була гола, і шовк лише частково приховував її перса і стегна.

— Пане Баристане,— знову позіхнув Гіздар,— котра година? Прийшли новини про нашу любу королеву?

— Ні, ваша світлосте.

— «Ваша препишносте», будь ласка,— зітхнув Гіздар.— Хоча в таку годину доречніше буде «ваша сонність».

Король підійшов до буфету, щоб налити собі кубок вина, але в карафі залишилося на самому денці. На обличчі короля промайнуло роздратування.

— Міклазе, вина. Негайно.

— Так, ваша величносте.

— Візьми з собою Драгаза. Карафу арборського золотого і ще карафу солодкого червоного. І ніякої отої жовтої сечі. І ще раз побачу карафу порожньою — відшмагаю лозиною твої прегарні рожеві щічки.

Хлопчак помчав геть, а король знов обернувся до Селмі.

— Мені снилося, що ви знайшли Данерис.

— Сни не завжди справджуються, ваша світлосте.

— Підійшло б «ваша ясновельможносте». Що привело вас до мене в таку годину, сер? У місті сталося лихо?

— У місті все спокійно.

— Справді? — Гіздар був дещо збентежений.— То навіщо ви прийшли?

— Поставити вам питання. Ваша препишносте, це ви — гарпія?

Кубок випав з Гіздарових пальців і, відскочивши від килима, покотився.

— Ви прийшли до мене в спальню глупої ночі, щоб таке питати? Ви збожеволіли? — мовив король, тільки зараз помітивши, що сер Баристан у кольчузі й кірасі.— Що... навіщо... як ви смієте...

— Отрута — ваших рук справа, ваша препишносте?

Король Гіздар позадкував.

— Сарана? Це... це дорнянин. Квентин, так званий княжич. Запитайте Резнака, якщо не вірите мені.

— У вас є докази? Чи в Резнака?

— Ні, бо в іншому разі його б уже арештували. Можливо, слід це все одно зробити. Понад усякий сумнів, Маргаз витягне з них зізнання. Вони всі отруйники, ці дорняни. Резнак каже, вони поклоняються зміям.

— Вони їдять змій,— мовив сер Баристан.— Це було ваше бійцівське кубло, ваша ложа, ваші місця. Солодке вино і м’які подушки, інжир, дині й медова сарана. Це все забезпечили ви. Ще й заохочували її світлість скуштувати сарану, але самі жодненької не з’їли.

— Я... я не можу їсти гостре. Вона ж була моєю дружиною. Моєю королевою. Навіщо мені було її труїти?

«Він каже — була. Вважає її мертвою».

— Тільки ви можете відповісти на це питання, ваша препишносте. Може, ви хотіли замість неї взяти іншу жінку,— сер Баристан кивнув на дівчину, яка боязко визирала зі спальні.— Оцю, наприклад?

Король озирнувся з диким поглядом в очах.

— Її? Та вона ніхто. Постільна рабиня,— вигукнув він — і підняв руки.— Я обмовився. Не рабиня. Вільна жінка. Навчена мистецтва задоволень. Навіть у короля є певні потреби, а вона... вона вас хай не обходить, сер. Я б ніколи не скривдив Данерис. Ніколи.

— Ви заохочували королеву скуштувати сарану. Я чув.

— Я думав, їй сподобається,— Гіздар відступив ще на крок.— Страва водночас гостра і солодка.

— Гостра, солодка й отруйна. На власні вуха я чув, як ви наказали бійцям у ямі вбити Дрогона. Ви до них кричали.

Гіздар облизав губи.

— Тварюка жерла м’ясо Барсени. Дракони полюють на людей. Він убивав і палив...

— ...палив тих, хто хотів скривдити вашу королеву. Синів гарпії, швидше за все. Ваших друзів.

— Вони мені не друзі.

— Ви повсякчас це кажете, проте коли ви наказали їм припинити вбивства, вони підкорилися. Чого б вони вас слухалися, якби ви не були одним з них?

Гіздар похитав головою. Цього разу він не відповів.

— Скажіть мені правду,— провадив сер Баристан,— ви взагалі колись її любили, бодай трішки? Чи ви жадали тільки корони?

— Жадав? І ви смієте говорити про жадання? — вуста короля гнівно скривилися.— Я жадав корони, ага... але й наполовину не так сильно, як вона жадала того свого перекупного меча. Може, це її дорогоцінний капітан намагався її отруїти, бо вона ним знехтувала. А якби ще й я з’їв сарани... що ж, тим краще.

— Дааріо вбивця, але не отруйник,— сер Баристан підійшов ближче до короля, цього разу поклавши долоню на руків’я меча.— То ви гарпія? Скажіть мені правду, і я обіцяю вам швидку і легку смерть.

— Ви забагато собі дозволяєте, сер,— мовив Гіздар.— Годі з мене цих питань і вашої присутності. Я вас звільняю зі служби. Якщо негайно поїдете з Міріна, я подарую вам життя.

— Якщо гарпія не ви, назвіть ім’я справжньої гарпії,— сказав сер Баристан, витягуючи з піхов меча. Його гострий край зблиснув у світлі жаровні, мов вогненна жовтогаряча стрічка.

Гіздар зламався.

— Хразе! — заверещав він, задкуючи до спальні.— Хразе! Хразе!

Сер Баристан чув, як десь ліворуч відчинилися двері. Обернувся саме вчасно: з-за гобелена випірнув Храз. Рухався він повільно, досі сонний, але з улюбленою зброєю в руці — з дотрацьким арахом, довгим і кривим. Це шабля різуна, якою зручно з коня завдавати глибоких поздовжніх розрізів. «Смертельна зброя проти напівголих ворогів — у бійцівському кублі чи на полі бою». Але тут, у закритому приміщенні, довжина араха грає проти нього, й до того ж сер Баристан у кольчузі й кірасі.

— Я прийшов по Гіздара,— сказав лицар.— Склади зброю і відступи, і з тобою нічого не станеться.

— Старий! — розреготався Храз.— Та я зжеру твоє серце.

Вони були однакові на зріст, але Храз — майже на пуд важчий і на сорок років молодший: білошкірий, з мертвими очима й гребенем наїжаченого рудо-чорного волосся від чола до шиї.

— Тоді підходь,— промовив Баристан Безстрашний. Храз підійшов.

Уперше за цілий день Селмі почувався впевнено. «Ось для чого я був створений,— подумав він.— Для цього тану під солодку пісню криці, коли в руці меч, а переді мною — ворог».

Боєць з кубла рухався з неймовірною швидкістю — швидше за всіх, з ким коли-небудь бився сер Баристан. У його великих руках арах миготів зі свистом — сталева буря, яка налетіла на літнього лицаря, здавалося, з усіх боків водночас. Більшість ударів була спрямована в голову. Храз не дурень. Без шолома найвразливіше місце Селмі — вище плечей.

Він спокійно блокував удари, мечем зупиняючи кожен змах араха і відбиваючи його вбік. Леза з дзвоном стикалися і стикалися. Сер Баристан відступав. Краєм ока він бачив чашників, які так вибалушили очі, що ті нагадували курячі яйця. Лайнувшись, Храз замість удару згори завдав одного знизу, вперше спромігшись прослизнути повз лицарський клинок, але його арах тільки марно шкрябнув білу крицю поножів. У відповідь Селмі зачепив бійця за плече, розпоров тонкий льон і гризонув шкіру. Жовта сорочка спершу порожевіла, а потім почала швидко червоніти.

— Тільки боягузи заковуються у крицю,— заявив Храз, обходячи Селмі по колу. У бійцівських кублах ніхто в крицю не вдягався. Юрма збиралася заради крові: смерті, розчленування, передсмертних криків — музики пломенистого піску.

Сер Баристан розвертався разом з ним.

— Цей боягуз от-от уб’є вас, сер.

Боєць був ніякий не лицар, але за мужність заслужив звертання «сер». Храз не вмів битися з людиною в броні. Сер Баристан бачив це в його очах: сумнів, замішання, приплив страху. Боєць знову кинувся вперед, цього разу з криком, так наче крик заріже ворога краще за крицю. Арах різонув знизу, згори, знову знизу.

Селмі блокував удари в голову, а решту приймала його броня, в той час його власний клинок розтяв бійцеві щоку від вуха до рота, відтак провів червону смугу впоперек грудей. З Хразових ран цебеніла кров. Від цього, здавалося, він тільки більше шаленів. Ухопивши вільною рукою жаровню, він перевернув її, розсипавши під ноги Селмі жар. Сер Баристан перестрибнув. Храз рубонув його по руці, вцілив, але арах тільки сколов тверду емаль — далі його зупинила криця.

— У ямі ти б уже лишився без руки, старий.

— Ми не ямі.

— Зніми лати!

— Ще не пізно скласти зброю. Здавайся.

— Здохни,— виплюнув Храз... та коли він замахнувся арахом, його кінчик зачепився за гобелен і застряг. Цей шанс і був потрібен серові Баристану. Він розрізав бійцю живіт, відбив арах, не встиг Храз його вивільнити з гобелена, й добив ворога швидким ударом у серце, а в цей час тельбухи бійця уже вивалювалися, як слизькі в’юни.

Кров і кишки забруднили королівські шовкові килими. Селмі на крок відступив. Довгий меч у його руці був до половини червоний. Тут і там, де розсипався жар, килим почав тліти. Чути було, як плаче бідолашна Кеза.

— Не бійся,— сказав літній лицар.— Я вас не чіпатиму, дитино. Мені потрібен тільки король.

Витерши насухо меча об завісу, він рушив у спальню, де відшукав шляхетного Гіздара зо Лорака Чотирнадцятого, який скиглив, ховаючись за гобеленом.

— Пощадіть,— заблагав він.— Я не хочу помирати.

— Мало хто хоче. Але все одно всі люди помирають,— сховавши меча, сер Баристан поставив Гіздара на ноги.— Ходімо. Я проведу вас у камеру.

На цей час бронзові бестії, певно, вже роззброїли Сталевошкурого.

— Вас триматимуть під вартою до повернення королеви. Якщо проти вас не знайдуть ніяких доказів, ви лишитеся неушкодженим. Даю вам слово лицаря.

Узявши короля під руку, він повів його геть зі спальні, відчуваючи дивне запаморочення, немов від сп’яніння. «Я був королівським вартовим. А хто я тепер?»

Міклаз і Драказ повернулися з Гіздаровим вином. Вони застигли у відчинених дверях, притискаючи карафи до грудей і вибалушеними очима витріщаючись на Хразове тіло. Кеза й досі плакала, але з’явилася Джезана, почала її втішати. Обіймала молодшу дівчинку, гладила по голові. Позаду них стояло кількоро інших чашників, спостерігаючи.

— Ваша величносте,— заговорив Міклаз,— шляхетний Резнак мо Резнак п-просив п-переказати вам, щоб ви приходили негайно.

Хлопчак звертався до короля, так наче сер Баристан і не присутній, так наче на килимі не валяється мрець, чия кров повільно заливає шовк червоним. «Скагаз мав арештувати Резнака, поки ми не переконаємося у його відданості. Щось пішло не так?»

— Приходив куди? — запитав сер Баристан у хлопчика.— Куди сенешаль просить його світлість іти?

— Надвір,— сказав хлопчина, який немов уперше побачив Селмі.— Т-тобто на т-терасу, сер. П-побачити самому.

— Побачити що?

— Д-д-драконів. Драконів випустили, сер.

«Семеро спасіть»,— подумав літній лицар.