Танок драконів

Тиріон

Гора пергаментів була височенька. Поглянувши на неї, Тиріон зітхнув.

— Я так зрозумів, що ви всі тут побратими. Оце така у вас любов між братами? Де довіра? Де дружба, ніжна турбота, глибока прихильність, знайома тільки людям, які разом воювали і проливали кров?

— На все свій час,— сказав Брунатний Бен Плам.

— Потому як підпишеш,— докинув Каламар, нагострюючи перо.

Каспоріо Кмітливий поклав долоню на руків’я меча.

— Якщо хочеш почати проливати кров просто зараз, я радо тобі допоможу.

— Як мило з вашого боку,— озвався Тиріон.— Але не варто.

Поклавши перед Тиріоном пергаменти, Каламар вручив йому перо.

— Ось атрамент. Зі Старого Волантиса. Тримається довго, як справжнє мейстерське чорнило. Тобі лишається тільки підписати й передати аркуші мені. Решту я зроблю сам.

Тиріон криво посміхнувся.

— Можна спершу прочитати?

— Як хочеш. Усі вони приблизно однакові. Окрім тих, що насподі, але до них ми ще дійдемо.

«Ще б пак». Для більшості людей вступ у загін нічого не коштує, але Тиріон не належить до більшості. Вмочивши перо в каламар, він нахилився над пергаментом, але, завагавшись, підвів очі.

— Мені як краще підписатися — Йолло чи Гугор Гілл?

Брунатний Бен примружив очі.

— Тобі як краще — повернути тебе спадкоємцям Єзана чи просто відрубати тобі голову?

Розсміявшись, карлик підписав пергамент: Тиріон з дому Ланістерів. Передаючи його Каламарю, він погортав усю пачку.

— Скільки їх тут... п’ятдесят? Шістдесят? А я думав, середніх синів п’ятсот.

— Зараз п’ятсот тринадцять,— сказав Каламар.— Коли запишешся ти, буде п’ятсот чотирнадцять.

— То розписку отримає тільки кожен десятий? Щось це не дуже справедливо. Я гадав, у вільних загонах ви порівну ділите все,— мовив Тиріон, підписуючи черговий аркуш.

— О, ми ділимо все,— хихикнув Брунатний Бен.— Але не порівну. Середні сини дуже схожі на звичайну родину...

— ...а в кожній родині не бракує дурників,— Тиріон підписав чергову розписку. Пергамент із хрускотом ковзнув до скарбничого.— У глибинах Кичери Кастерлі є камери, де батько ховав наших найбезнадійніших.

Він укотре вмочив перо в чорнило. «Тиріон з дому Ланістерів»,— нашкрябав він, обіцяючи виплатити пред’явнику розписки сто золотих драконів. «З кожним розчерком пера я біднішаю... точніше, я біднішав би, якби й так не був жебраком». Одного дня він, можливо, пошкодує про ці підписи. «Але не сьогодні». Подмухавши, щоб підсохло чорнило, він штовхнув пергамент до скарбничого і підписав наступний. І наступний. І наступний. І наступний.

— Ви мене глибоко ображаєте, щоб ви знали,— говорив він, водночас ставлячи підписи.— У Вестеросі слово Ланістера — на вагу золота.

— Тут не Вестерос,— знизав плечима Каламар.— На цьому боці вузького моря ми всі обіцянки оформлюємо письмово.

Коли до нього потрапляв черговий аркуш, він посипав підпис дрібнесеньким пісочком, щоб промокнути зайве чорнило, струшував пісок і відкладав розписку.

— Боргові зобов’язання, записані на вітру, частенько... забуваються, скажімо так.

— Нас це не стосується,— підписав Тиріон черговий аркуш. Він уже увійшов у ритм.— Ланістер завжди сплачує свої борги.

— Ага,— хихикнув Плам,— але слово перекупного меча нічого не важить.

«Твоє так точно,— подумав Тиріон,— і дяка богам за це».

— Це правда, але я не стану перекупним мечем, поки не підпишу ваш контракт.

— Чекати лишилося недовго,— сказав Брунатний Бен.— Одразу після розписок.

— Ще швидше танцювати я не можу.

Тиріонові кортіло розреготатися, але це спаскудить усю гру. Плам розважався, й Тиріон не хотів псувати йому забаву. «Нехай собі думає, що зігнув мене й загнав мені у сраку, якщо так я можу купити сталеві мечі за пергаментні дракони». Якщо він колись повернеться у Вестерос, то в нього, щоб покрити зобов’язання, буде все золото Кичери Кастерлі. Якщо ж ні, якщо ж він загине — що ж, його нові побратими можуть цими аркушами підтертися. Може, хтось із них приїде з цими папірцями на Королівський Причал, сподіваючись переконати Тиріонову сестру виконати його обіцянки. «Хотів би я на це подивитися».

Десь на половині стосу зміст пергаментів дещо змінився. По сто драконів обіцялося сержантам. А далі сума раптом зросла. Тепер Тиріон обіцяв виплатити пред’явнику розписки тисячу золотих драконів. Похитавши головою, він розсміявся й підписав. І ще раз. І ще раз.

— Отже,— промовив він, шкрябаючи пергамент,— які в мене будуть обов’язки в загоні?

— Ти занадто потворний, щоб стати у Бококо попихачем,— сказав Каспоріо,— але можеш послужити гарною мішенню для стрільців.

— Ти навіть не уявляєш, якою гарною,— сказав Тиріон, не заковтнувши наживку.— Маленький чоловічок з великим щитом здатен довести стрільців до сказу. Мені це одного разу сказала людина, трохи мудріша за тебе.

— Працюватимеш з Каламарем,— мовив Брунатний Бен Плам.

— Працюватиме на Каламаря,— втрутився Каламар.— Вестимеш облікові книги, лічитимеш гроші, складатимеш контракти й листи.

— Залюбки,— озвався Тиріон.— Обожнюю книги.

— А на що ще ти годишся? — пирхнув Каспоріо.— Поглянь на себе. В бою з тебе толку буде мало.

— Колись я відповідав за всю систему каналізації в Кичері Кастерлі,— спокійно сказав Тиріон.— Деякі з каналів давно забилися, але я їх усі прочистив і знову запустив...— Він учергове вмочив перо. Ще дюжина розписок — і кінець.— Я міг би керувати табірними повіями. Воякам теж треба іноді прочищатися, правда?

Цей жарт не сподобався Брунатному Бенові.

— Тримайся подалі від повій,— застеріг він.— Переважно вони всі пранцюваті, і язики в них довгі. Ти не перший раб-утікач, який приєднується до вільного загону, але це не означає, що ми повинні виставляти тебе напоказ. Не хочу, щоб ти з’являвся там, де тебе можуть побачити. Сиди переважно в шатрі, а срати можеш у відро. Біля виходків забагато цікавих очей. І ніколи не виходь з табору без мого дозволу. Ми б могли вбрати тебе в лати зброєносця або вдати, що ти — попихач сера Джори, але розумних людей цим не обдуриш. Коли Мірін візьмуть і ми попливемо у Вестерос, зможеш гуляти скільки заманеться в золоті й кармазині, але доти...

— ...зачаюся під камінцем і не писну. Даю слово.

«Тиріон з дому Ланістерів»,— черговий раз розмашисто підписався він. Це був останній пергамент. Лишилося три розписки, які відрізнялися від попередніх. Дві були іменні, складені на тонкому велені. Для Каспоріо Кмітливого — десять тисяч золотих драконів. Те саме для Каламаря, справжнє ім’я якого, як виявилося, Тиберо Істаріон.

— Тиберо? — здивувався Тиріон.— Звучить майже по-ланістерівському. Ти не далекий наш родич?

— Можливо. Я також завжди сплачую борги. Саме це й очікується від скарбничого. Підписуй.

Тиріон підписав.

Останньою була розписка для Брунатного Бена. Ця була складена на овечому сувої. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятдесят наділів родючої землі, замок і титул лорда. Яка краса. Цей Плам дешево не продається». Тиріон, пошкрябавши свій шрам, поміркував, чи не вдати обурення. Коли когось взувають, він же не мовчить. Можна почати лаятися, проклинати, нарікати, що це чистий розбій, якийсь час відмовлятися підписувати, тоді неохоче здатися, і далі протестуючи. Але Тиріонові вже набридло це лицедійство, отож він, скривившись, підписав і віддав сувій Брунатному Бенові.

— Величенький у тебе прутень, як і переказують,— мовив він.— Вважайте, що ви мене взули, лорде Плам.

Брунатний Бен подмухав на підпис.

— До твоїх послуг, Куцю. А тепер ти станеш одним з нас. Каламарю, неси книгу.

Книга була обтягнула шкірою, на залізних завісах, завбільшки зі стіл. Під дерев’яною палітуркою можна було прочитати імена і дати, які вписувалися туди вже ціле століття.

— Середні сини — один з найстаріших вільних загонів,— пояснив Каламар, гортаючи сторінки.— Це вже четверта книга. Тут записані імена всіх, хто у нас служив. Коли вони приєдналися, де воювали, скільки прослужили, як померли — у цій книзі є все. Тут можна натрапити на уславлені імена, і дехто з них — з ваших Сімох Королівств. З нами рік прослужив Ейгор Ріверз, перш ніж заснувати власний золотий загін. Ви його кличете Гострокрицим. Ясний королевич Ейріон Таргарієн теж був середнім сином. І Родрик Старк, Вандрований Вовк, він також. Ні. Не цим чорнилом. Ось, вмочай сюди.

Відкоркувавши інший глечик, він поставив його на стіл.

— Червоний атрамент? — схилив Тиріон голову набік.

— Традиція загону,— пояснив Каламар.— Були часи, коли новобранці підписувалися власною кров’ю, але, як виявилося, чорнило з крові препаскудне.

— Ланістери обожнюють традиції. Позичте ножа.

Звівши брову, Каламар знизав плечима, витягнув з піхов кинджал і руків’ям вперед передав його Тиріону. «Ще й як боляче, Недомейстре, дуже тобі дякую»,— подумав Тиріон, проколюючи пучку на великому пальці. Вичавивши в порожній каламар велику краплину крові, Тиріон відклав кинджал, узяв натомість свіже перо й під скромним підписом Джори Мормонта нашкрябав великими літерами: «Тиріон з дому Ланістерів, лорд Кичери Кастерлі».

«Готово». Карлик відкинувся на табірному стільчику.

— Це все, що вам від мене потрібно? Чи треба ще дати присягу? Убити немовля? Відсмоктати капітану?

— Смокчи кому хочеш,— озвався Каламар, розвернув до себе книгу й посипав сторінку дрібненьким пісочком.— Для більшості з нас і підпису достатньо, але не хочу розчаровувати нового побратима. Ласкаво просимо до середніх синів, лорде Тиріоне.

«Лорд Тиріон». Карлику сподобалося, як це звучить. Можливо, в середніх синів і немає блискучої репутації золотого загону, але за декілька століть існування вони також здобували видатні перемоги.

— А в загоні служили інші лорди?

— Безземельні лорди,— сказав Брунатний Бен.— Як ти, Куцю.

Тиріон зістрибнув зі стільчика.

— Мій попередній брат виявився геть невдатним. Від нових братів я очікую більшого. Як мені отримати зброю і лати?

— А свиня тобі до них не потрібна? — поцікавився Каспоріо.

— Ой, я не знав, що в загоні є і твоя дружина,— парирував Тиріон.— Дуже мило, що ти мені її пропонуєш, але я надаю перевагу коню.

Брав почервонів, але Каламар голосно розреготався, і навіть Брунатний Бен хихикнув.

— Каламарю, проведи його до фургонів. Нехай обере собі щось із дружинної криці. І дівчину візьміть із собою також. Вдягніть на неї шолом, якусь кольчугу, щоб її можна було прийняти за хлопчика.

— Лорде Тиріоне, за мною,— підняв Тиріон запону намету, і карлик почеберяв надвір.— Я скажу Хапуну, щоб провів тебе. Забери свою жінку й чекай на нього біля їдальні.

— Вона мені не жінка. Краще забери її собі. Останнім часом вона тільки те й робить, що спить і злиться.

— Треба сильніше її бити й частіше порати,— дав пораду скарбничий.— Бери її з собою, не бери — роби як знаєш. Хапунові байдуже. Коли отримаєш лати, приходь до мене, і я ознайомлю тебе з обліковими книгами.

— Як скажеш.

Коли Тиріон увійшов у намет, Пенні, скрутившись калачиком, спала в куточку на тоненькому солом’янику, під горою брудних простирадл. Коли він торкнувся її чоботом, вона перекотилася, кліпнула, позіхнула.

— Гугоре, що таке?

— Невже ти знову до мене говориш?

Це було вже краще, ніж її постійна похмура мовчанка. «І все через покинутих собаку і свиню. Я врятував нас двох від рабства, можна було б і виявити трохи вдячності».

— Якщо ще трішки поспиш — усю війну проспиш.

— Я зажурена,— знову позіхнула Пенні.— І втомлена. Яка я втомлена!

«Втомлена чи хвора?» Тиріон опустився навколішки біля солом’яника.

— Щось ти бліда.

Він помацав її чоло. «Тут просто жарко — чи в неї гарячка?» Він не наважився озвучити це питання. Навіть такі загартовані чоловіки, як середні сини, жахливо боялися осідлати кобилу білу. Якщо вони подумають, що Пенні хвора, вони не завагавшись виженуть її з табору. «А може, навіть повернуть нас Єзановим спадкоємцям, хай які я давав розписки».

— Я підписався в їхній книзі. За старовинним звичаєм, кров’ю. Тепер я — середній син.

Пенні сіла, тручи зі сну очі.

— А як же я? Можна мені також записатися?

— Думаю, ні. Деякі вільні загони, як відомо, беруть жінок, але... зрештою, вони ж називаються не середні доньки.

— «Ми»,— виправила вона.— Якщо тепер ви належите до них, вам слід казати «ми», а не «вони». Ніхто не бачив Гарнюню? Каламар обіцяв попитати про неї. А про Хрума — про Хрума не було звісток?

«Ну, якщо вірити Каспоріо...» Пламів не-такий-уже-й-кмітливий заступник заявляв, що бачив трьох юнкайських ловців рабів, які ходили табором, розпитуючи про парочку рабів-утікачів. Каспоріо сказав, що в одного з них був спис з нахромленою собачою головою. Однак такі новини навряд чи допоможуть витягнути Пенні з ліжка.

— Поки що звісток немає,— збрехав Тиріон.— Ходімо. Потрібно підшукати тобі якісь лати.

Вона сторожко глянула на нього.

— Лати? Навіщо?

— Ось як казав мені мій старий військовий інструктор: «Ніколи не виходь на бій голяка, хлопче». І я йому вірю,— мовив Тиріон.— Крім того, оскільки тепер я — перекупний меч, мені ж потрібен меч, щоб хтось його міг перекупити.

Пенні й далі не рухалася. Схопивши її за зап’ясток, Тиріон поставив її на ноги, а потім кинув їй в обличчя оберемок одягу.

— Вбирайся. Вдягни плаща з каптуром і тримай голову похиленою. Ми маємо нагадувати двох хлопчаків — на той раз, якщо нас розшукують ловці рабів.

Коли з’явилося двоє карликів у плащах і каптурах, Хапун уже чекав біля їдальні, жуючи кислолист.

— Чув, ви двоє збираєтеся воювати разом з нами,— промовив сержант.— У Міріні всі вже, мабуть, штанці обмочили. Хтось із вас уже вбивав?

— Я,— сказав Тиріон.— Я хлопаю людей, як мух.

— Чим?

— Топором, кинджалом, влучним зауваженням. Хоча по-справжньому смертоносний я з арбалетом.

Хапун кінчиком свого гака почухав щетину на щоці.

— Гидка штука цей арбалет. Скільки людей ти ним убив?

— Дев’ять.

Батько, без сумніву, рахується щонайменше за дев’ятьох. Лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, щит Ланіспорту, королівський правиця, чоловік, брат, тричі батько.

— Дев’ять,— пирхнув Хапун і сплюнув червону слину. Цілився, мабуть, Тиріону під ноги, але влучив у коліно. Ось що він думав про «дев’ятьох». Руки сержанта були в червоних плямах від кислолисту. Заклавши два брудні пальці в рота, він свиснув.— Кеме! Ану ходи сюди, клятий ти виродку.

Кем з’явився бігом.

— Відведи лорда й леді Куців до фургонів, і нехай Молот підбере їм щось із дружинної криці.

— Молот, мабуть, валяється п’яний,— попередив Кем.

— Насци йому в пику. Це його точно збудить,— сказав Хапун і обернувся знову до Тиріона й Пенні.— Ніколи ще в нас не було бісових карликів, але хлопчаків не бракувало. Синів то однієї повії, то іншої, малих йолопів, які в пошуках пригод тікали з дому, попихачів, зброєносців усіляких. Дещо з їхнього мотлоху можна буде припасувати на карликів. Вони в цих обладунках загинули, швидше за все, але я впевнений, що таких лютих рубак, як ви, це не злякає. Дев’ятеро, кажеш?

Похитавши головою, він пішов геть.

Середні сини зберігали дружинну крицю в шістьох великих фургонах, зіставлених разом приблизно в центрі табору. Кем пішов уперед, розмахуючи списом, як патерицею.

— Як хлопець з Королівського Причалу міг опинитися у вільному загоні? — запитав його Тиріон.

Згаданий хлопець скоса глянув на нього.

— Хто вам сказав, що я з Королівського Причалу?

— Ніхто...— («Та кожне слово з твоїх вуст відгонить Блошиним Дном»).— Тебе видає розум. Кажуть, нема людей розумніших, ніж мешканці Королівського Причалу.

Це його наче здивувало.

— Хто це каже?

— Всі...

«Тобто я».

— Відколи це?

«Відтоді як я це вигадав».

— Та зроду-віку,— збрехав Тиріон.— Мій батько любив це повторювати. Ти не знав лорда Тайвіна, Кеме?

— Правицю? Бачив його одного разу — він верхи піднімався на пагорб. Його вояки мали червоні плащі й маленьких левів на шоломах. Мені подобалися шоломи,— сказав він і зціпив зуби.— Але мені не подобався правиця. Він сплюндрував місто. А потім розгромив нас на Чорноводді.

— Ти там був?

— Зі Станісом. З’явився лорд Тайвін з привидом Ренлі й оточив нас із флангів. Я, впустивши списа, втік, але біля кораблів отой клятий лицар каже: «Де твій спис, хлопче? У нас нема місця для боягузів»,— і вони відпливли, покинувши і мене, і ще тисячі людей. А потім поповзли чутки, що ваш батько відсилає всіх, хто воював за Станіса, на Стіну, отож я переплив вузьке море і приєднався до середніх синів.

— Скучив за Королівським Причалом?

— Трохи. Скучив за одним хлопцем, він... він був моїм другом. І за моїм братом Кенетом, але він загинув на мості з кораблів.

— Того дня загинуло дуже багато добрих людей,— сказав Тиріон. У нього шалено свербів шрам. Він пошкріб його нігтем.

— І за їжею скучив,— мрійливо мовив Кем.

— За маминими стравами?

— Страви моєї матері і щурі б не їли. Але там була одна харчівня... ніхто не варив таку добру масну миску, як у них. Така густа була — ложка стояла, і в ній усього було потроху. Ви колись куштували масну миску, Недоростку?

— Раз чи двічі. Я її називаю «співцівський суп».

— Це що значить?

— Так смачно, що кортить співати.

Кемові це сподобалося.

— Співцівський суп. Наступного разу, коли буду на Королівському Причалі, замовлю собі такого. А ви за чим скучаєте, Недоростку?

«За Джеймі,— подумав Тиріон.— За Шей. За Тишею. За моєю дружиною, я скучив за моєю дружиною, з якою навіть добре не був знайомий».

— За вином, повіями і грішми,— відповів він.— Особливо за грішми. На гроші можна купити вина й повій.

«А ще на них можна купити мечі й Кемів, які тими мечами орудуватимуть».

— А це правда, що в Кичері Кастерлі нічні горщики зі щирого золота? — запитав Кем.

— Не можна вірити всім пліткам. Особливо коли йдеться про дім Ланістерів.

— Кажуть, усі Ланістери — виверткі змії.

— Змії? — розсміявся Тиріон.— Чуєш гуркіт — це мій лорд-батько перевернувся в могилі. Ми — леви, принаймні називаємося ними. Але це не має значення, Кеме. Наступи на хвоста хоч змії, хоч леву, та результат один — смерть.

На той час вони вже дійшли до зброярні, тобто її подоби. Коваль, легендарний Молот, виявився застрашливим здорованем, у якого ліва рука була чи не вдвічі товстіша за праву.

— Він переважно п’яний,— сказав Кем.— Брунатний Бен попускає йому, але одного дня знайде справжнього зброяра.

У Молота був підмайстер — жилавий рудочубий юнак на прізвисько Цвяшок. «Ну звісно! Яке ще в нього може бути прізвисько?» — подумав Тиріон. Коли вони з Кемом увійшли до кузні, п’яний зброяр хропів, як і передбачав Кем, але Цвяшок не заперечував, щоб двійко карликів прогулялися по фургонах.

— Криця переважно паскудна,— попередив він їх,— але беріть усе, що зможе вам придатися.

Фургони, накриті цупкою шкірою, натягнутою на гнуте дерево, були повнісінькі старої зброї і броні. Кинувши погляд, Тиріон зітхнув: йому пригадалися лискучі ряди мечів, списів і галябард у зброярні під Кичерою Кастерлі.

— Це трохи забере часу,— промовив він.

— Там є міцна криця, треба тільки пошукати,— прогуркотів басовитий голос.— Некрасива, але меч зупинити зможе.

З глибини фургона вийшов кремезний лицар, з голови до ніг закутий у дружинну крицю. Поножі на ньому були розпаровані, латний комір укрився іржею, зате наручі були пишно оздоблені, прикрашені квітами з чорненого срібла. На правій руці він мав гофровану латну рукавицю, а на лівій — іржаву кольчужну рукавичку без пальців. У пипках фігурного нагрудника виднілися залізні кільця. На великому шоломі з баранячими рогами один ріг був зламаний.

Під шоломом виявилося побите обличчя Джори Мормонта. «Зараз він справжній перекупний меч, а не ота зломлена істота, яку ми витягнули з Єзанової клітки»,— подумав Тиріон. Синці вже майже зблякли, набряк переважно зійшов, тож Мормонт уже став схожий на людину... але зовсім мало нагадував себе колишнього. Бісівська маска, витаврувана в нього на правій щоці работоргівцями, щоб позначити його як небезпечного і неслухняного, залишиться з ним назавжди. Сер Джора й так ніколи не був красенем. З тавром його обличчя стало лячним.

— Мені достатньо бути красивішим за тебе,— посміхнувся Тиріон і обернувся до Пенні.— Ти йди в отой фургон, а я почну з цього.

— Буде швидше, якщо ми переглядатимемо речі разом,— сказала Пенні, дістаючи іржавий залізний напівшолом, хихикнула й натягнула його на голову.— Схожа я на лютого лицаря?

«Ти схожа на лицедійку з горщиком на голові».

— Це напівшолом. А тобі потрібен великий шолом.

Він відшукав потрібний і обмінявся з нею.

— Він завеликий,— гулко долинув зсередини голос Пенні.— Я нічого не бачу.

Знявши шолом, вона відкинула його вбік.

— А що не так з напівшоломом?

— Обличчя відкрите,— вщипнув її за ніс Тиріон.— Мені подобається твій носик. Не хочу, щоб ти його позбулася.

— Вам подобається мій ніс? — здивовано розширила вона очі.

«Семеро спасіть!» Відвернувшись, Тиріон заходився перебирати купу старої броні в глибині фургона.

— А ще щось у мені вам подобається? — запитала Пенні.

Мабуть, вона хотіла, щоб це прозвучало грайливо. Натомість прозвучало це сумно.

— Мені все в тобі подобається,— сказав Тиріон у надії нарешті покласти край цим розмовам,— а все в мені самому подобається мені ще більше.

— Навіщо нам лати? Ми ж просто лицедії. Ми тільки вдаємо двобої.

— От і постарайся вдавати якнайкраще,— сказав Тиріон, роздивляючись важку залізну кольчугу, настільки діряву, що здавалася проїденою міллю. «Яка це міль їсть кольчугу?» — Вдати мертвого — один зі способів урятуватися в бою. Добра броня — це інший спосіб.

«Хоча, боюся, тут доброї броні небагато». На Зеленому Зубці Тиріон воював у непідігнаних різномастих частинах лат з фургонів лорда Лефорда, а на голові мав шпичастий плосковерхий шолом, який дуже нагадував помийне відро. Але в цьому загоні криця була ще гірша. Не просто стара й погано припасована, а й пощерблена, потріскана, крихка. «А це що — засохла кров чи просто іржа?» Тиріон понюхав, але з певністю визначити не зміг.

— Ось арбалет,— підштовхнула до нього зброю Пенні.

Тиріон глянув.

— Стременний коловорот не для мене — у мене ноги закороткі. Мені краще ручний.

Якщо по правді, Тиріон не хотів брати арбалет. Перезарядка забирає забагато часу. Навіть якщо він причаїться біля виходку, чекаючи, поки хтось із ворогів вирішить присісти над ямою, шанси на те, що вдасться випустити більш як одну стрілу, невисокі.

Натомість він узяв моргенштерн, розкрутив, відклав. «Занадто важкий». Не взяв і келеп (занадто довгий), шпичасту булаву (також надто важка) й півдюжини мечів, поки не відшукав чингал собі до смаку — небезпечну сталеву зброю з трикутним лезом.

— Оце підійде,— сказав Тиріон. Лезо теж було трохи іржаве, але в такому вигляді воно ще небезпечніше. Далі він відкопав обтягнуті шкірою дерев’яні піхви, які пасували на чингал, і сховав його в них.

— Короткий меч для коротуна? — пожартувала Пенні.

— Це чингал, і зроблений він для нормальної людини,— озвався Тиріон і підштовхнув до неї старого довгого меча.— Ось меч. Візьми його в руку.

Пенні взяла, замахнулася, нахмурилася.

— Тяжкий.

— Криця трохи тяжча за дерево. Однак цим можна розрубати людині шию, і голова її не перетвориться на диню,— забравши в неї меч, він уважніше його роздивився.— Дешева криця. І пощерблена. Ось тут, бачиш? Забираю свої слова назад. Щоб голови рубати, потрібен кращий клинок.

— Я не хочу рубати голови.

— Тобі й не треба. Рубай нижче колін. Литку, підколінне сухожилля, кісточку... навіть велет упаде, якщо відрубати йому ступню. А коли він упаде, то він уже й не вищий за тебе.

Пенні скривилася, наче от-от заплаче.

— Вночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми виступали перед якимсь можним лордом, на Хрумі й Гарнюні, й люди кидали нам троянди. Ми були такі щасливі...

Тиріон ляснув її по обличчю.

Ляснув легенько, ледве змахнувши долонею, зовсім не вклавши в ляпас сили. На щоці навіть сліду не лишилося. Але на очі їй усе одно набігли сльози.

— Хочеш і далі жити мріями і снами — лягай знову спати,— мовив до неї Тиріон.— Та коли прокинешся, ми все одно будемо рабами-втікачами в облоговому таборі. Хрум мертвий. Швидше за все, свиня також. А тепер підшукай собі якісь лати й одягайся, хай навіть буде муляти. Балаган у минулому. Ховайся, бийся, всрися — роби що заманеться, але роби це в латах.

Пенні торкнулася щоки, яку він ударив.

— Не слід було нам тікати. Ми не перекупні мечі. Ми взагалі не мечі. З Єзаном було не так уже й погано. Нянько іноді був жорстокий, але Єзан — ніколи. Ми були його улюбленці, його... його...

— Раби. Слово, яке ти шукаєш, «раби».

— Раби,— спалахнула вона.— Але особливі раби. Як-от Сладко. Його коштовності.

«Його кімнатні песики,— подумав Тиріон.— І він так нас любив, що відіслав у яму на з’їдання левам».

Але у словах Пенні був певний резон. Єзановим рабам велося краще, ніж багатьом селянам у Сімох Королівствах: від голоду взимку вони точно не помирали. Раби — це майно. Їх купують і продають, шмагають і таврують, використовують для тілесних задоволень власників, розмножують для збільшення кількості рабів. У цьому сенсі вони нічим не відрізняються від коней чи собак. Але здебільшого лорди добре обходяться зі своїми кіньми і собаками. Горді люди заявляють, що ліпше вже померти, ніж жити в рабстві, але чого варта гордість? Під загрозою криці такі люди трапляються не частіше, ніж драконові зуби,— в іншому разі на світі не було б стільки рабів. «Нема на світі раба, який сам не вирішив стати рабом,— подумав карлик.— Можливо, вибір був між неволею і смертю, але вибір був».

Для себе Тиріон Ланістер не робив винятку. На самому початку гострий язик заробив йому кілька смуг від батога на спині, але дуже швидко Тиріон навчився тішити і Нянька, і шляхетного Єзана. Джора Мормонт опирався довше й затятіше, та й він зрештою змирився б.

«А Пенні, ну...»

Пенні шукає нового господаря з того самого дня, коли її брат Гріш позбувся голови. «Їй потрібен хтось, хто про неї дбатиме, хто нею командуватиме».

Однак сказати таке вголос — занадто вже жорстоко. Натомість Тиріон мовив:

— Єзанові особливі раби не уникли кобили білої. Вони всі вже мертві. Першою захворіла Сладко.

Брунатний Бен Плам розповів, що Тиріонів товстун-господар помер у день їхньої втечі. Ні Бен, ні Каспоріо, ні інші перекупні мечі гадки не мали, що сталося з Єзановим цирком потвор... але якщо тільки брехня покладе край жалобі Пенні, Тиріон і далі брехатиме.

— Хочеш знову стати рабинею — знайду тобі по війні доброго господаря й продам тебе, щоб оплатити собі повернення додому,— пообіцяв їй Тиріон.— Підшукаю тобі лагідного юнкайця, щоб він одягнув на тебе знову гарний золочений нашийник з дзвіночками, які сповіщатимуть, куди ти йдеш. Але спочатку тобі треба вціліти в бурі, яка насувається. Мертвих лицедіїв ніхто не купить.

— Так само як і мертвих карликів,— сказав Джора Мормонт.— Заки закінчиться битва, ми, швидше за все, вже годуватимемо хробаків. Юнкайці програли цю війну, хоча поки що про це і не здогадуються. Мірін має піхотинців-незаплямованих — найкращу армію на світі. І ще Мірін має драконів. Їх знову стане троє, коли повернеться королева. А вона повернеться. Вона мусить. А з нашого боку воює чотири десятки юнкайських підпанків, кожен з яких привів своїх недовчених мавпочок. Раби на ходулях, раби в ланцюгах... вони б ще привели загони сліпців і паралітиків.

— Ой, та знаю я,— сказав Тиріон.— Середні сини перекинулися до переможених. Їм треба перекинутися назад, і негайно,— широко посміхнувся він.— Залиште це мені.