Танок драконів

Тиріон

Довший час він не ворушився — лежав нерухомо на горі старих лантухів, які правили йому за постіль, дослухаючись до співу вітру в снастях, до хлюпотіння річки, яка билася в облавок.

Понад щоглою плив місяць-повня. «Він пливе за мною, наглядає, як велике сіре око». Попри теплі затхлі хутра, якими вкрився коротун, його прошив дрож. «Мені б кубок вина. Дюжину кубків». Та швидше місяць підморгне, ніж той сучий син Гриф дасть йому втамувати спрагу. Натомість Тиріонові доводилося пити воду, тож він був приречений на безсонні ночі й гарячкові дні, в які він обливався потом і трусився.

Карлик сів, схиливши голову на руки. «Мені щось снилося?» Він нічого не пам’ятав. Ніколи ночі не були лагідні до Тиріона Ланістера. Йому погано спалося навіть на м’яких перинах. На «Сором’язливій панні» він облаштувався на даху каюти, замість подушки підкладаючи під голову моток линви. Нагорі було краще, ніж у тісному трюмі. Повітря свіжіше, а плюскіт річки приємніший за Качурове хропіння. Але такі втіхи мають свою ціну: палуба тверда, тож він прокидався весь закляклий, зсудомлені ноги боліли.

І зараз литки так задерев’яніли, що їх аж сіпало. Він розім’яв їх пальцями, щоб розігнати біль, та коли підвівся, все одно не стримав страдницької гримаси. «Непогано би помитися». Хлоп’ячий одяг тхнув, і від нього і Тиріон просмердівся. Решта команди купалася в річці, але він до них ще жодного разу не приєднався. Деякі з черепах, що їх він бачив на мілині, могли б його навпіл перекусити. Качур називав їх «костоламами». Та й не хотілося Тиріонові, щоб Лемора бачила його голим.

З даху каюти вела дерев’яна драбина. Натягнувши чоботи, Тиріон спустився на ют, де біля жаровні сидів, горнучись у вовчу шубу, Гриф. Перекупний меч сам чатував ночами, встаючи, коли решта команди лягає спати, й лягаючи на сході сонця.

Тиріон присів навпроти нього, гріючи руки над жаром. На березі співали солов’ї.

— Скоро день,— мовив Тиріон до Грифа.

— Не так і скоро. А нам треба рухатися.

Якби залежало від Грифа, «Сором’язлива панна» пливла б і вдень, і вночі, однак Яндрі з Ісіллою відмовилися ризикувати своїм байдаком поночі. У Верхньому Ройні повно корчів і топляка, які можуть пробити корпус «Сором’язливої панни». Гриф про це і слухати не хотів. Він хотів у Волантис.

Очі перекупного меча завжди бігали, вишукуючи в нічній темряві... що? «Піратів? Закам’янілих? Ловців рабів?» На ріці повно небезпек, знав карлик, але сам Гриф здавався Тиріонові небезпечнішим за них усі. Він нагадував йому Брона, от тільки у Брона був специфічний гумор, притаманний перекупним мечам, а у Грифа почуття гумору не було зовсім.

— Я б зараз убив за кубок вина,— пробурмотів Тиріон.

Гриф не озвався. «Ти раніше помреш, аніж хильнеш»,— здавалося, промовляли його безбарвні очі. Першої ночі на «Сором’язливій панні» Тиріон напився, аж на очі не бачив. На ранок у голові так гуло, наче там дракони гризлися. Гриф тільки глянув, як він блює через борт байдака, й мовив: «З випивкою покінчено».

«Вино допомагає спати»,— запротестував Тиріон. Насправді він хотів сказати: вино стирає сновидіння.

«Не спи»,— непохитно відповів Гриф.

На сході перше бліде світло дня заливало небо над річкою. Чорні води Ройна помалу посиніли, під колір волосся й бороди перекупного меча. Гриф звівся на ноги.

— Скоро всі прокинуться. Твоя вахта.

Щойно замовкли солов’ї, їхню пісню підхопили річкові жайворонки. В очеретах плюскалися чаплі, лишаючи сліди на відмілинах. Хмари в небі аж світилися — рожеві й фіолетові, кармазинові й золоті, перламутрові й шафранові. Одна з них нагадувала дракона. Хтось колись написав: «Якщо людина бачила дракона в польоті, то може вже сидіти вдома й поратися у садку, бо на світі немає більшого дива». Тиріон, почухавши шрам, спробував пригадати, хто ж це написав. Останнім часом дракони займали чимало місця у його думках.

— Доброго ранку, Гугоре,— з’явилася септа Лемора у своїй білій рясі, підперезаній семибарвною крайкою. Волосся вільно спадало на плечі.— Як спалося?

— Не дуже міцно, міледі. Ви мені знову наснилися.

«Радше наверзлися». Тиріон не міг заснути, тож, поклавши руку собі поміж ноги, уявив, як септа сідає на нього, як підстрибують її перса...

— Якийсь розпусний сон, мабуть. І сам ви розпусник. Помолитеся зі мною, щоб вимолити прощення гріхів?

«Тільки так, як моляться на Літніх островах».

— Ні, але я залюбки передам через вас довгий і солодкий поцілунок Діві.

Сміючись, септа рушила на ніс байдака. Вона традиційно щоранку купалася в річці.

— Цей байдак назвали точно не на вашу честь,— гукнув до неї Тиріон, коли вона скинула рясу.

— Матір з Отцем створили нас за своїм образом і подобою, Гугоре. Ми маємо пишатися своїми тілами, бо вони — творіння богів.

«Мене боги творили, мабуть, добряче впившись». Карлик спостерігав, як Лемора пірнає у воду. Від цієї картини у нього завжди вставало. Було щось чарівно-непристойне в самій ідеї, що можна стягнути з септи непорочно-білу рясу й розсунути їй ноги. «Позбавити цноти»,— подумав він... хоча вона і близько не така цнотлива, якою видається. Оті розтяжки на животі могли з’явитися тільки після вагітності.

Яндрі з Ісіллою збудилися разом із сонцем і взялися до своїх справ. Яндрі, перевіряючи снасті, раз у раз кидав скрадливі погляди на Лемору. Ісілла, його мініатюрна темношкіра дружина, не звертала уваги. На кормі вона підкинула трісок у жаровню, почорнілим клинком помішала жар і заходилася місити тісто на коржі до сніданку.

Коли Лемора знову вилізла на палубу, Тиріон з насолодою дивився, як збігає вода у неї між грудей, як у ранішньому світлі горить золотом її гладенька шкіра. Їй було вже за сорок — не юна краса, а зріла врода, яка й досі тішить око. «Охота не гірша за випивку»,— вирішив Тиріон. Так він почувався живим.

— Бачили черепаху, Гугоре? — запитала септа, вичавлюючи воду з волосся.— Велику, кілевату?

Зранку спостерігати за черепахами було найкраще. Удень вони спускалися глибше або ховалися по водориях уздовж берегів, та коли сонце тільки-тільки сходило, вони випірнали на поверхню. Деякі любили поплавати біля байдака. Тиріон бачив дюжину різновидів: звичайних, зелених, чорних, клішнявих і рогатих, з кілеватими й візерунчастими панцирами, на яких вирували кольори золотий, нефритовий і кремовий. Були серед них і такі величезні, хоч верхи сідай. Яндрі божився, що ройнарські князі на таких черепахах перетинали ріку. Вони з дружиною були зелекровицькі — пара дорнських сиріт, які повернулися на Ройн, до річки-матері.

— Кіля я і не помітив...— («Бо задивився на голу жінку»).

— Шкода,— мовила Лемора, натягаючи рясу через голову.— Ви ж бо, я точно знаю, так рано прокидаєтеся в надії подивитися на черепах.

— Я і сонячний схід люблю,— озвався Тиріон: це ж бо те саме, як дивитися на голу панну, що виходить з купелі. Є гарніші, є гірші, але всі вони несуть у собі обіцянку.— Але і в черепах є своя краса, не заперечую. Ніщо так не тішить око, як пара гарних круглих... панцирів.

Септа Лемора розсміялася. Як у всіх на «Сором’язливій панні», у неї були свої таємниці. Ну і нехай. «Я ж не роззнайомитися з нею хочу, а розважитися». Вона теж про це знала. Вішаючи свій септинський кристал на шию, у западинку між грудей, вона дражнила Тиріона посмішкою.

Яндрі підняв якір, зняв з даху кабіни одну з довгих жердин і відштовхнувся. Дві чаплі звели голови, спостерігаючи, як «Сором’язлива панна» відпливає від берега на середину течії. Байдак повільно поплив за течією. Яндрі пішов до румпеля. Ісілла перевертала коржі. Вона вже поставила на жаровню залізну пательню й поклала на неї шинку. Часом вона смажила коржі з шинкою, а часом — шинку з коржами. Раз на два тижні бувала риба, але не сьогодні.

Щойно Ісілла відвернулася, Тиріон поцупив з жаровні коржика, прудко відстрибнувши, щоб не отримати по лобі застрашливою дерев’яною ложкою. Їсти їх краще гарячими, поливаючи медом і маслом. Запах смаженої шинки незабаром виманив з трюму Качура. Він нахилився над жаровнею понюхати, отримав Ісіллиною ложкою і пішов, як зазвичай уранці, посцяти з корми.

Тиріон перевальцем приєднався до нього.

— Оце видовище,— пожартував він, поки вони двоє спорожнювали сечові міхури,— карлик і качур роблять повноводий Ройн ще повноводішим.

Яндрі глузливо пирхнув.

— Мати-річка і без твоїх вод обійдеться, Йолло. Ройн — наймогутніша ріка на світі.

Тиріон обтрусив останні краплі.

— Карлика в ній точно можна втопити, не заперечую. Але Мандер не вужчий. І Тризуб у гирлі також. А Чорноводий Бурчак глибший.

— Ти нашої річки не знаєш. От побачиш.

Шинка підсмажилася до хрусткої шкоринки, коржі набули золотаво-брунатного відтінку.

— Доброго ранку всім,— привітався хлопець, нижчий за Качура, цибатий, що явно свідчило: він ще росте. «Цей безбородий хлопчисько міг би отримати будь-яку дівчину в Сімох Королівствах навіть і без синього волосся. Від погляду цих очей вони всі просто танули б». Як і батько, Гриф Молодший мав сині очі, тільки в батька вони були дуже світлі, блакитні, а в сина — темні. У світлі ліхтаря вони здавалися чорними, а в сутінках — фіалковими. Вії були довжелезні, як у жінки.

— Чую шинку,— мовив хлопець, натягуючи чоботи.

— Добру шинку,— сказала Ісілла.— Сідай.

Вона годувала команду на юті: Грифу Молодшому підкладала коржі з медом, а Качура била ложкою по руках, коли той намагався взяти собі шинки на добавку. Тиріон розломив два коржі, наклав шинки й відніс один Яндрі до румпеля. По тому допоміг Качурові підняти велике трикутне вітрило «Сором’язливої панни». Яндрі вивів байдак на середину річки, де течія найдужча. «Сором’язлива панна» — чудове судно. Ця плоскодонка пройде навіть по найменших річкових притоках, проминаючи мілини, на які одразу б сіли більші судна, а з піднятим вітрилом і з гарною течією пливе вона дуже прудко. У Верхньому Ройні це іноді рятує життя, казав Яндрі.

— Вище Скорботи вже тисячу років немає законів.

— І людей, наскільки я бачу, також.

Уздовж берегів Тиріон помічав якісь руїни — купи каміння, порослі лозою, мохом і квітами, та більше жодних ознак людської присутності.

— Не знаєш ти нашої річки, Йолло. Піратське судно може заплисти в будь-яку притоку, а серед руїн часто ховаються раби-втікачі. Ловці рабів рідко запливають так далеко на північ.

— Краще вже ловці рабів, ніж черепахи.

Тиріон не був рабом-утікачем, тож і не боявся, що його зловлять. А пірати навряд чи зацікавляться байдаком, який спускається за течією. Цінності зазвичай піднімаються проти течії, з Волантиса.

Коли закінчилася шинка, Качур стукнув Грифа Молодшого кулаком у плече.

— Час понаставити трохи синців. Сьогодні, думаю, мечами.

— Мечами? — широко всміхнувся Гриф Молодший.— Мечі — це добре.

Тиріон допоміг йому вдягнутися для тренування в цупкі бриджі, підбитий камзол і стару щербату кірасу. Сер Роллі натягнув кольчугу і дублену шкіру. На голови обидва вдягнули шоломи, а з купи зброї у скрині обрали тупі мечі. До бою стали на юті: енергійно наскакували один на одного, а решта товариства спостерігала.

Коли вони билися на булавах або тупих бардах, зріст і сила сера Роллі швидко забезпечували йому перевагу над його вихованцем; змагання на мечах проходили рівніше. Сьогодні ані той, ані той не взяли щитів, тож тепер рубалися й відбивалися, переміщаючись по всій палубі. Гуркіт бою летів луною понад річкою. Гриф Молодший нападав частіше, зате у Качура удари були сильніші. Незабаром здоровань почав стомлюватися. Тепер він бив трішки повільніше й нижче. Гриф Молодший парирував усі удари й відповів такою шаленою атакою, що відтіснив сера Роллі. Діставшись корми, хлопчина заклинив два мечі та штурхнув Качура плечем — і здоровань полетів у ріку.

Випірнув він відпльовуючись і лаючись, зично вимагаючи негайно витягнути його, поки ті костолами йому соромоту не відкусили. Тиріон кинув йому линву.

— Качури ж наче краще мають плавати,— промовив він, разом з Яндрі затягаючи лицаря назад на «Сором’язливу панну».

Сер Роллі схопив Тиріона за комір і сторчголов жбурнув у Ройн.

— Ану погляньмо, як плавають карлики.

Тиріон тільки посміявся: він плавав непогано, от і зараз спокійно плюскався у воді... поки ноги не почало судомити. Гриф Молодший простягнув йому жердину.

— Ви не перший намагаєтеся мене втопити,— мовив до Качура Тиріон, виливаючи з чобота річкову воду.— У день мого народження батько вкинув мене в криницю, та я був такий потворний, що водяна відьма, яка мешкала на дні, виплюнула мене на поверхню.

Він стягнув другий чобіт, а тоді колесом пройшовся по палубі, забризкавши всіх присутніх.

— Де ви цього навчилися? — розсміявся Гриф Молодший.

— У балагані,— збрехав карлик.— Матуся любила мене найбільше за всіх своїх дітей, бо ж я був такий маленький! До сімох років прикладала мене до грудей. Брати мені так заздрили, що запхали в мішок і продали в балаган. За спробу втечі власник балагану відтяв мені півноса, тож вибору в мене не залишилося: довелося мандрувати разом з трупою і вчитися розважати людей.

Справжня історія дещо відрізнялася. Коли Тиріонові було років шість-сім, дядько навчив його деяких акробатичних трюків. Тиріонові дуже сподобалося. З півроку він колесом катався по Кичері Кастерлі, викликаючи посмішки у всіх — і в септонів, і в слуг, і в зброєносців. Раз чи двічі він навіть Серсі розсмішив.

Але все водномить закінчилося, коли зі служби на Королівському Причалі повернувся батько. За вечерею Тиріон вирішив здивувати батька: пройшовся уздовж почесного столу на руках. Тайвінові Ланістеру це не сподобалося. «Боги створили тебе карликом. Невже обов’язково ще й корчити блазня? Ти народився левом, а не мавпою».

«Але ти, батьку, вже труп,— подумав Тиріон,— і тепер я можу блазнювати скільки влізе».

— У вас дар веселити людей,— мовила септа Лемора до Тиріона, поки той сушив ноги.— Подякуйте Отцю Небесному. Він дає дари всім своїм дітям.

— Щира правда,— люб’язно погодився він. «А коли я помру, поховайте мене з арбалетом, щоб я зміг віддячити Отцю Небесному за його дари, як віддячив отцю земному».

Одяг і досі був мокрий після примусового купання, неприємно липнув до рук і ніг. Поки Гриф Молодший пішов із септою Леморою учитися премудростей Віри, Тиріон скинув мокре вбрання й одягнувся в сухе. Коли він повернувся на палубу, Качур розреготався. Важко було йому за це дорікати. В такому одязі Тиріон мав кумедний вигляд. Ліва половина камзола була пошита з фіолетового оксамиту з бронзовими заклепками, а права — з жовтої вовни, з зеленим квітчастим візерунком. Так само і бриджі: права холоша була зелена, а ліва — біло-червона, смугаста. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — затхлим, але добротним. Септа Лемора порізала костюми навпіл, перемішала й позшивала наново, щоб нагадувало блазенський костюм. Гриф наполіг, щоб Тиріон сам допомагав різати й шити. Без сумніву, хотів принизити, але Тиріонові сподобалося шити. В товаристві Лемори завжди було приємно, хай вона і шпетила його повсякчас за нешанобливі висловлювання щодо богів. «Якщо Гриф хоче виставити мене блазнем, я йому підіграю».

Але інше його завдання було зовсім не блазенське. «У Качура — меч, у мене — перо й пергамент». Гриф звелів Тиріонові записати про драконів усе, що відомо. Завдання грандіозне, але карлик працював щодня, сидячи схрестивши ноги на даху каюти і старанно шкрябаючи пером.

Багато років Тиріон читав усе можливе про драконів. Здебільшого то були казки, яким не можна довіряти, а книжки, які дав Іліріо, сам Тиріон не обрав би. Що він хотів би отримати, то це «Полум’я фрігольду» — історію Валірії авторства Галендро. Однак у Вестеросі ніде не було повного примірника: навіть у Цитаделі бракувало двадцяти сімох сувоїв. «У Старому Волантисі, понад усякий сумнів, має бути бібліотека. Може, там буде примірник, якщо мені вдасться проникнути за Чорні стіни в серце міста».

Отримати книжку «Дракони, полози й віверни: протиприродна історія» септона Варта він і не сподівався. Варт був коваленком, який за часів правління Джейгейриса Миротворця доріс до посади правиці. Його вороги вважали його не септоном, а справжнім чаклуном. Бейлор Благословенний, посівши Залізний трон, наказав знищити всі його праці. Десять років тому Тиріон прочитав уцілілий уривок з «Протиприродної історії», але мав сумніви, що праця якось потрапила за вузьке море і може там знайтися. А ще менше було шансів натрапити на политу кров’ю уривчасту анонімну працю, яка іноді називалася «Кров і вогонь», а іноді — «Кінець драконів», єдиний уцілілий примірник якої буцімто заховали в замкненому підземеллі під Цитаделлю.

Коли на палубі з’явився, позіхаючи, Недомейстер, карлик саме записував усе, що пам’ятав про парування драконів, а погляди Барта, Манкуна й Томакса з цього питання мали великі розбіжності. Гальдон пішов на корму відлити на сонячну доріжку, яка мерехтіла на воді, з кожним повівом вітру розсипаючись.

— До вечора маємо доплисти до злиття Нойни з Ройном, Йолло,— гукнув Недомейстер.

Тиріон відірвав погляд від письма.

— Мене звати Гугор. Йолло ховається у мене в штанах. Може, випустити його погратися?

— Краще не треба. Ще черепах налякаєш,— Гальдонові на вуста наповзла посмішка — гостра, як лезо кинджала.— Як, ти сказав, називалася вулиця в Ланіспорту, де ти народився, Йолло?

— Я народився у провулку. Безіменному.

Тиріон з болісним задоволенням вигадував яскраві подробиці життя Гугора Гілла, також відомого як Йолло, байстрюка з Ланіспорту. «Найкращі брехні — трішки присмачені правдою». Карлик усвідомлював, що в нього акцент західняка, ще й високородного західняка, тож Гугор має бути позашлюбним сином якого-небудь лорда. Місцем народження він обрав Ланіспорт, бо знав це місто краще за Старгород чи Королівський Причал, а більшість карликів зрештою опиняється у містах, навіть якщо їх народила добродійка Незграба на грядці ріпи. В сільській місцевості ні цирку потвор, ні балаганів... зате повно криниць, які проковтнуть і небажаних кошенят, і триголових телят, і таких діток, як Тиріон.

— Бачу, ти знову псуєш добрий пергамент, Йолло,— Гальдон зашнурував бриджі.

— Не всім пощастить бути недомейстром,— сказав Тиріон, у якого вже зводило руку. Відклавши перо, він попрацював короткими пальцями.— Не хочеш зіграти в сивас?

Недомейстер завжди перемагав, але за грою час збігав швидше.

— Увечері. Не приєднаєшся до нас із Грифом на уроці?

— Чом би й ні? Комусь же треба виправляти твої помилки.

На «Сором’язливій панні» було чотири каюти. В одній мешкали Яндрі з Ісіллою, в іншій — Гриф із Грифом Молодшим. По окремій каюті мали септа Лемора і Гальдон. Каюта Недомейстра була найбільша. Одна стіна була завішана книжковими полицями й заставлена кошиками, повними старих сувоїв і пергаментів; на іншій стіні були полиці з мастями, травами й зіллями. З жовтого хвилястого ілюмінатора косо падало золоте проміння. З меблів тут було ліжко, письмовий стіл, крісло, стільчик і Недомейстрів столик для сивасу, завалений різьбленими дерев’яними фігурами.

Навчання почалося з уроку мови. Гриф Молодший балакав загальною мовою так, наче знав її з народження; вільно володів валірійською і розмовними діалектами Пентоса, Тайроша, Мира й Ліса, а ще опанував торгову говірку моряків. Волантиський діалект був для нього такий самий новий, як і для Тиріона, отож щодня вони вивчали декілька нових слів, а Гальдон виправляв помилки. З мірінською мовою було важче: вона також походила від валірійської, але прищепленої на грубу, неоковирну мову Старого Гіса.

— Щоб добре говорити гіскарською, треба осу в носа запхнути,— пожалівся Тиріон. Гриф Молодший розсміявся, але Недомейстер лише сказав:

— Ще раз.

Хлопець слухняно повторив, закочуючи очі від усіх «з-з-з». «У нього кращий слух,— змушений був визнати Тиріон,— хоча можу закластися, що язик у мене більш повороткий».

За уроком мови йшла геометрія. Вона давалася хлопцеві важче, однак Гальдон був терплячим учителем, та й Тиріон допомагав. Премудростей прямокутників, кругів і трикутників він навчився від батькових мейстрів у Кичері Кастерлі, й зараз неочікувано легко пригадував свою науку.

Заки перейшли до історії, Гриф Молодший почав крутитися.

— Ми обговорювали історію Волантиса,— мовив до нього Гальдон.— Можеш пояснити Йолло відмінність між тигром і слоном?

— Волантис — найдавніше з дев’ятьох вільних міст, первісток Валірії,— знуджено почав відповідати хлопець.— Після Руїни волантисяни позиціонували себе як спадкоємців фрігольду й законних володарів світу, але не мали згоди в тому, яким чином досягти панування. Шляхта, «давня кров», вважала, що слід завоювати світ мечем, а купці й лихварі виступали за торгівлю. У боротьбі за владу в місті дві протиборчі фракції отримали назви «тигрів» і «слонів».

Майже століття після руїни Валірії владу тримали тигри. Деякий час справи йшли успішно. Волантиський флот узяв Ліс, а волантиська армія — Мир, тож протягом двох поколінь цими трьома містами керували з-за Чорних стін. Але кінець прийшов, коли тигри спробували проковтнути Тайрош. У війну на боці тайросян вступив Пентос, а з ним і вестероський король штормових земель. Браавос надав лісянським вигнанцям сто бойових кораблів, Ейгон Таргарієн вилетів з Драконстону на Чорному Жасі, а Мир і Ліс підняли повстання. Війна спустошила Спірні землі, але звільнила Ліс і Мир з ярма. Тигри зазнали й інших поразок. Флот, який вони вислали, щоб повернути Валірію, пропав у Курному морі. Їхню владу над Ройном повалили Когор і Норвос у битві вогняних галер на озері Кинджал. Зі сходу хлинули дотраки, виганяючи і простолюд з халуп, і шляхту з маєтків, і зрештою від Когорського лісу аж до верхів’їв Селору зосталися самі руїни та бур’ян. Після цілого сторіччя війни Волантис лишився зломленим, злиденним і знелюднілим. Отоді піднялися слони і з тої пори тримають владу. В якісь роки тиграм щастить і з них обирають тріарха, але тільки одного, в якісь роки — взагалі ні, отож уже триста років містом керують слони.

— Атож,— сказав Гальдон.— А теперішні тріархи?

— Малакво — тигр, Найесос і Доніфос — слони.

— І який урок можна отримати з волантиської історії?

— Без драконів не завоювати світу.

Тиріон не втримав сміху.

Пізніше, коли Гриф Молодший пішов на палубу допомагати Яндрі з вітрилами й жердинами, Гальдон заходився готувати столик для сивасу до гри. Спостерігаючи за ним своїми різнобарвними очима, Тиріон мовив:

— Кмітливий хлопець. Ви добре його вчили. Сумно це визнавати, але у Вестеросі половина лордів не така освічена. Мови, історія, співи, математика... непоганий рівень для сина якогось перекупного меча.

— У вправних руках книжка може виявитися не менш разючою зброєю, ніж меч,— озвався Гальдон.— Цього разу постарайся дати мені справжній бій, Йолло. У сивас ти граєш не краще, ніж колесом ходиш.

— Я намагаюся приспати вашу пильність,— відповів Тиріон, поки вони розставляли кісточки з двох боків різьбленої дерев’яної ширми.— Ви вважаєте, що навчили мене грати, але речі не завжди є такими, якими видаються. А що як я навчився грати в сироторгівця — такий варіант ви не розглядали?

— Іліріо в сивас не грає.

«Ні,— подумав карлик,— він грає у гру престолів, і в ній ви з Грифом і Качуром — тільки фігури, які він переставляє на власний розсуд і якими за потреби жертвує, от як пожертвував Вісерисом».

— Тоді це ваша провина. Якщо я граю поганенько, винні ви.

— Йолло,— хихикнув Недомейстер,— мені бракуватиме тебе, коли пірати переріжуть тобі горлянку.

— Та де ці славнозвісні пірати? Я вже починаю думати, що ви з Іліріо їх вигадали.

— Найбільше їх на ділянці від Ар-Ноя до Скорботи. Понад руїнами Ар-Ноя рікою правлять когоряни, а нижче Скорботи владу тримають волантиські галери, але ні ті, ні ті не контролюють відтинок річки поміж цими точками, тож його захопили пірати. На озері Кинджал повно острівців, де вони чаяться по прихованих печерах і таємних кріпостях... Ти готовий?

— До гри? Понад усякий сумнів. До піратів? Навряд чи.

Гальдон прибрав ширму. Обидва почали задумливо роздивлятися початкові позиції одне одного.

— А ти вчишся,— зауважив Недомейстер.

Тиріон був уже взяв у руку дракона, але передумав. Останнього разу він надто рано ввів його у гру — і дракона з’їла метавка.

— Якщо ми і справді стрінемося з цими легендарними піратами, може, я до них приєднаюся. Скажу їм, що мене звати Гугор Недомейстер,— він пересунув легку кавалерію в напрямку Гальдонових гір.

Гальдон у відповідь пішов слоном.

— Тобі краще підійшло б Гугор Недоумок.

— Щоб з вами зрівнятися, багато розуму не треба,— сказав Тиріон, пересуваючи важку кавалерію на підтримку легкої.— Не хочете поставити на те, хто виграє?

— Скільки? — звів брову Недомейстер.

— Грошей я не маю. Зіграємо на секрети.

— Гриф мені язика відріже.

— Боїтеся? На вашому місці я б теж боявся.

— Раніше в мене зі сраки полізуть черепахи, ніж ти у мене виграєш у сивас,— мовив Недомейстер, пересуваючи списників.— Приймаю ставку, коротуне.

Тиріон потягнувся до свого дракона.

Тільки за три години коротун нарешті виповз на палубу, щоб спорожнити сечовий міхур. Качур саме допомагав Яндрі опускати вітрило, а за румпель стала Ісілла. Понад прибережними заростями комишу низько висіло сонце, вітер став поривчастим. «Мені конче потрібен бурдюк вина»,— подумав карлик. Ноги судомило від довгого сидіння на стільці, а в голові так паморочилося, що він мало не вивалився в ріку.

— Йолло,— гукнув Качур.— Де Гальдон?

— Йому недобре і він пішов у ліжко. У нього зі сраки черепахи лізуть.

Залишивши лицаря розгадувати цю загадку, Тиріон по драбині виліз на дах каюти. На сході, за скелястим островом, уже збиралася темрява.

Саме на даху каюти і розшукала його септа Лемора.

— Відчуваєш у повітрі наближення бурі, Гугоре Гілл? Попереду озеро Кинджал, там рискають пірати. А далі вже Скорбота.

«Не моя. Свої скорботи я всюди ношу з собою». Згадавши Тишу, він знову подумав: а куди діваються повії? «Може, перебираються у Волантис? От знайду її там... Людина завжди чіпляється за надію». Він гадки не мав, що казати Тиші. «Вибач, що дозволив тебе зґвалтувати, кохана. Я ж бо думав, що ти — повія. Зможеш мене пробачити? Хотів би я повернутися в нашу хатину, до нашого родинного життя».

Проминули острів. На східному березі Тиріон побачив руїни: похилені мури й розвалені вежі, розбиті бані й ряди трухлявих дерев’яних колон, залиті мулом і зарослі фіолетовим мохом вулиці. «Ще одне мертве місто, вдесятеро більше за Ґоян-Дроге». Тепер тут замешкали черепахи — великі костолами. Карлик бачив, як вони гріються на сонечку — брунатні й чорні горбики з зубчастими кілями на панцирах. Кількоро, побачивши «Сором’язливу панну», пірнули у воду, лишаючи по собі кола. Тут плавати точно не варто.

А потім крізь покручені напівзатонулі дерева на широких мокрих вулицях Тиріон угледів сріблясту пелену сонячного світла на воді. «Ще одна річка,— одразу здогадався він,— біжить до Ройна». Смужка землі вужчала, руїни вищали, й нарешті місто обірвалося на мисі, де ще стояли рештки велетенського палацу з рожевого й зеленого мармуру: над критими галереями височіли розвалені бані й поламані шпилі. У доках, де колись могло поміститися з півсотні кораблів, також спали костолами. І Тиріон здогадався, де він. «Це ж колишній палац Наймірії — усе, що залишилося від її міста, від Най-Сара».

— Йолло,— крикнув Яндрі, коли «Сором’язлива панна» проминула мис,— отепер скажи, що у Вестеросі є такі великі ріки, як матір річок Ройн.

— Я ж не знав,— відгукнувся Тиріон.— Нема в Сімох Королівствах і наполовину такої широкої річки, як ця.

В ріку, якою вони спускалися, впадала її близнючка, що завширшки майже дорівнювалася Мандеру або Тризубу.

— Це Най-Сар, де матір приймає в лоно свою дику дочку — Нойну,— сказав Яндрі,— але найширша вода буде після наступної притоки. Де озеро Кинджал, у Ройн впадає Койна, смаглява донька, повна золота й бурштину з Сокири та соснових шишок з Когорського лісу. Далі на південь у матір річок впадає Лорулу — усміхнена донька з Золотих полів. У місці їхнього злиття колись стояв Кроян, святкове місто з каналами замість вулиць і золотими будинками. Відтак річка тягнеться ще на багато льє на південний схід, поки нарешті її повільна течія не підхоплює Селору — сором’язливу доньку, чиє річище ховається в комишах і корчах. Там мати річок розливається так широко, що людина в човні на середині річища не бачить ні правого берега, ні лівого. Ось побачиш, мій маленький друже.

«Побачу»,— подумав карлик — і тут ярдів за шість від байдака угледів якесь збурення. Він саме збирався показати його Леморі, коли на поверхню щось випірнуло з такою силою, що аж гойднуло хвилею «Сором’язливу панну».

Це була ще одна черепаха — рогата, велетенська, з темно-зеленим панциром у брунатних плямах, порослим водоростями, до яких ліпилися тверді чорні річкові молюски. Піднявши голову, вона заревіла, і цей низький гортанний рик був гучніший за бойовий ріжок.

— Це благословення,— вигукнула Ісілла, й по щоках їй побігли сльози.— Це благословення, це благословення!

Качур улюлюкав, а з ним і Гриф Молодший. Гальдон вийшов на палубу дізнатися причину здійнятої бучі... але запізнився. Велетенська черепаха уже знову зникла у воді.

— Що за галас? — поцікавився Недомейстер.

— Черепаха,— відповів Тиріон.— Більша за байдак.

— Це він,— вигукнув Яндрі.— Річковий старий.

«А чом би й ні? — посміхнувся Тиріон.— Народження царів завжди провіщають боги і дива».