Крукодерево — старовинний замок. Між древнього каміння густо проріс мох, помережавши мури, як вени мережать старечі ноги. Обабіч центральної брами височіли дві величезні башти, а менші захищали замок по всіх рогах муру. Все тут було квадратне. Круглі й півкруглі вежі краще витримують обстріл з катапульт, адже каміння переважно відскакує від вигнутих стін, але Крукодерево будувалося раніше, ніж зодчі до такого додумалися.
Замок розташувався на широкому родючому поділлі, яке і на картах, і в народі називалося Чорнолісою долиною. Це і була долина, понад усякий сумнів, однак ліс тут не ріс уже кілька тисяч років — ні чорний, ні брунатний, ні зелений. Так, колись він тут був, однак відтоді сокири давно все вичистили. Де колись росли високі дуби, зараз виросли хати, млини та тверджі. Земля була гола й багниста, тут і там у латочках підталого снігу.
Але всередині замкових мурів трохи лісу ще зосталося. Дім Блеквудів шанував давніх богів і молився їм, як молилися перші люди в далекі дні до появи у Вестеросі андалів. Деякі з дерев у їхньому богопралісі, подейкують, такі самі старі, як і квадратні вежі Крукодерева, особливо серце-дерево — велетенське віродерево, верхнє гілля якого видно за багато льє від замку: його кістляві пальці шкрябають небо.
Коли Джеймі Ланістер з почтом їхав пагористою місцевістю в долину, від господарств, садів і ланів навколо Крукодерева мало що залишилося: земля і попіл, а подекуди — почорнілі кістяки хат і млинів. У цьому запустінні проросли бур’яни, реп’яхи і кропива, але ніде не видно було зернових. Хай куди гляне, Джеймі бачив батькову руку: він приклався навіть до тих кісток, які лежали при дорозі. Переважно там були овечі кості, але серед них траплялися і кінські, і коров’ячі, а де-не-де і людський череп або безголовий скелет, між ребер якого проросла трава.
На відміну від Річкорину, навколо Крукодерева не стояло великого війська. Така собі маленька облога, останнє па у танці, що триває вже багато століть. Джонос Бракен привів під замок щонайбільше п’ятсот вояків. Джеймі не побачив ані рухомих башт, ані таранів, ані катапульт. Бракен не збирався ані пробивати брами Крукодерева, ані штурмувати його високі товсті мури. Він вирішив заморити ворога голодом, адже нема звідки чекати порятунку. Без сумніву, на початку облоги траплялися і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли, але за півроку всі втомилися від цих дурниць. Гору взяли нудьга й рутина, вороги дисципліни.
«Давно пора покласти цьому край»,— подумав Джеймі Ланістер. Оскільки Річкорин нарешті в руках Ланістерів, на Тризубі вже нема чого робити й можна повертатися на Королівський Причал. «До короля»,— запевняв себе Джеймі, але якась часточка у ньому шепотіла: «До Серсі».
Доведеться поговорити з нею віч-на-віч. Якщо верховний септон, звісно, ще не стратить її до його повернення. «Негайно приїзди,— писала вона в листі, якого Джеймі наказав Пекові спалити в Річкорині.— Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди». Він і справді їй був зараз потрібен, тут немає сумнівів. Що ж до решти... вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися... Навіть якщо Джеймі повернеться, навряд чи йому вдасться її врятувати. Вона винна в усіх злочинах, у яких її звинувачують, а в нього навіть правої руки немає.
Коли з полів клусом виїхала колона, чатові витріщилися на вершників не так зі страхом, як з цікавістю. Сигналів тривоги не подавали, і Джеймі це порадувало. Розшукати шатро лорда Бракена виявилося неважко: воно було найбільше в таборі й розташоване в найкращому місці — на невисокому горбку біля струмка, з чудовим краєвидом на дві брами Крукодерева.
Шатро було коричневе, як і штандарт, який виляскував на центральній жердині й на якому червоний жеребець дому Бракенів стояв дибки на золотому щиті. Джеймі звелів спішуватися і дозволив своїм воякам розбрестися по табору, якщо схочуть.
— Тільки не ви двоє,— звернувся він до двох своїх штандарт-юнкерів.— Далеко не відходьте. Багато часу це не забере.
Зістрибнувши з Гонора, Джеймі сягнистим кроком зайшов у шатро Бракена, побрязкуючи мечем у піхвах.
Вартові на вході, побачивши його, обмінялися тривожними поглядами.
— Мілорде,— сказав один,— повідомити про ваш прихід?
— Я сам повідомлю,— озвався Джеймі й, відкинувши запону золотою рукою, пірнув усередину.
Коли він увійшов, парочка була настільки заглиблена у свою справу, що жоден з двох коханців не звернув уваги на його появу. Дівчина лежала з заплющеними очима, руками вчепившись у жорстке каштанове волосся у Бракена на спині. З кожним його поштовхом вона ахала. Голова його милості ховалася в неї між грудей, а руки обхопили її за сідниці. Джеймі прокашлявся.
— Лорде Джоносе!
Дівчина рвучко розплющила очі й перелякано скрикнула. Джонос Бракен скотився з неї, схопив піхви з мечем і кинувся до Джеймі з оголеною крицею в руці, сиплючи прокльонами.
— Кляте сьоме пекло,— почав він,— та хто посмів...
Тут він побачив білий плащ і золотий нагрудник Джеймі. Кінчик меча опустився до землі.
— Ланістер?
— Перепрошую, що завадив вашим розвагам, мілорде,— промовив Джеймі з півусмішкою,— але я трохи поспішаю. Можна з вами побалакати?
— Побалакати. Ага,— сховав лорд Джонос меча в піхви. Він був не такий високий, як Джеймі, але кремезніший, з м’язистими плечима й руками, яким позаздрив би й коваль. Щоки й підборіддя вкривала каштанова щетина. Карі очі погано приховували злість.— Ви заскочили мене зненацька, мілорде. Мені не повідомили про ваш прихід.
— І я, схоже, зірвав вам задоволення,— посміхнувся Джеймі, поглянувши на дівчину в ліжку. Однією рукою вона затуляла груди, а другою — міжніжжя, але праве персо все одно було видно. Пипки в неї були темніші, ніж у Серсі, й утричі більші. Побачивши, що Джеймі на неї дивиться, вона затулила груди обома руками, але таким чином відкрила інше місце.— Усі табірні повії такі сором’язливі? — поцікавився Джеймі.— Якщо хтось хоче продати ріпу, має її виставити.
— Та ви на мою ріпу витріщаєтеся, сер, відколи зайшли,— сказала дівчина й, намацавши покривало, натягнула його до пояса, а потім відкинула з очей волосся.— А ця ріпа не продається, до речі.
— Перепрошую,— знизав Джеймі плечима,— якщо я вас прийняв за когось іншого. Мій менший брат знався з сотнями повій, я певен, але я спав лише з однією.
— Вона — воєнний трофей,— сказав Бракет, піднявши свої бриджі та труснувши їх.— Належала одному з присяжних мечів Блеквудів, але я розколов йому голову навпіл. Опусти руки, жінко. Мілорд Ланістер хоче добре роздивитися твої цицьки.
Джеймі проігнорував його слова.
— Ви задом наперед одягаєте штани, мілорде,— промовив він до Бракена. Джонос лайнувся, а дівчина зісковзнула з ліжка, щоб позбирати свій розкиданий одяг, руками нервово закриваючи то груди, то міжніжжя, коли доводилося то нахилятися, то розвертатися, то тягнутися. Ці намагання затулитися були на диво збудливі — набагато більше, ніж якби вона голяка спокійно збирала свої речі.— У вас є ім’я, жінко? — поцікавився Джеймі.
— Мати назвала мене Гільді, сер,— озвалася вона, натягнувши через голову брудну довгу сорочку й вивільнивши волосся. Обличчя в неї було майже таке саме брудне, як і підошви, а між ногами росло таке густе волосся, що вона б зійшла за Бракенову сестру, але все одно в ній було щось принадливе. У цьому кирпатому носику, у цій гриві... або у тому, як вона, вдягнувши спідницю, легенько присіла в реверансі.— Ви не бачили мій другий черевичок, м’лорде?
Таке питання збісило лорда Бракена.
— Я тобі що — клята покоївка, щоб тобі носити черевики? Ходи боса. Забирайся звідси.
— Тобто м’лорд не візьме мене з собою додому, щоб помолитися разом з його маленькою дружиною? — засміялася Гільді, а потім кинула на Джеймі гарячий погляд.— А у вас є маленька дружина, сер?
«Ні, у мене є сестра».
— Якого кольору в мене плащ?
— Білого,— озвалася вона,— зате рука у вас зі щирого золота. Мені такі чоловіки подобаються. А вам які жінки подобаються, м’лорде?
— Цнотливі.
— Я мала на увазі жінок, а не доньок.
Джеймі подумав про Мірселлу. «Їй теж доведеться розповісти». Дорнянам це може не сподобатися. Доран Мартел заручив її зі своїм сином, бо вірив, що вона Робертової крові. «Самі вузли»,— подумав Джеймі, уявляючи, як добре було б розрубати їх усі одним швидким ударом меча.
— Я дав обітницю,— втомлено промовив він до Гільді.
— Тоді вам ріпа не дістанеться,— задирливо промовила дівчина.
— Геть! — гаркнув лорд Джонос.
Вона вийшла. Але, прослизаючи повз Джеймі з одним черевичком і оберемком одягу в руках, вона простягнула руку і крізь бриджі стиснула його прутень.
— Гільді,— нагадала вона йому, перш ніж кинутися геть із шатра, так до кінця й не вдягнувшись.
«Гільді»,— подумав Джеймі.
— І як поживає ваша леді-дружина? — поцікавився він у лорда Джоноса, коли дівчина пішла.
— Звідки я знаю? Спитайте в її септона. Коли ваш батько спалив наш замок, вона вирішила, що це нас боги покарали. Тепер вона тільки те й робить, що молиться,— сказав Бракен, нарешті правильно повернувши бриджі й зашнуровуючи їх на собі.— Що привело вас сюди, мілорде? Це через Чорнопструга? Ми чули, що він утік.
— Справді? — присів Джеймі на похідний стільчик.— Випадково не від нього самого?
— До мене сер Бринден точно не прибіжить. Ні, він мені подобається, я не заперечую. Але це не завадить мені закувати його в кайдани, якщо він з’явиться у моїх володіннях. Він знає, що я прихилив коліно. Йому слід було вчинити так само, але він завжди був ще той упертюх. Його брат вам би підтвердив.
— Тайтос Блеквуд не прихиляв коліна,— зауважив Джеймі.— Міг би Чорнопструг заховатися у Крукодереві?
— Міг би, але для цього йому б довелося пройти через мої блокадні лінії, а крила він собі, наскільки я знаю, ще не відростив. А вже скоро Тайтосові й самому доведеться десь ховатися. Вони вже тут перебиваються з остюків на пацюків. Ще до наступної повні він змушений буде здатися.
— Він здасться ще до заходу сонця. Я хочу запропонувати йому наші умови й повернути йому королівський мир.
— Зрозуміло,— сказав лорд Джонос, одягаючи брунатну вовняну сорочку з вишитим спереду червоним жеребцем Бракенів.— Мілорд не вип’є ріг елю?
— Ні, але ви пийте без мене.
Бракен налив собі ріг елю, випив половину, витер рота.
— Ви казали про умови. Які вони?
— Звичайні. Лорд Бракен повинен буде визнати, що вчинив державну зраду, і зректися своєї присяги Старкам і Таллі. Він має урочисто присягнутися перед богами і людьми надалі бути відданим васалом Гаренхолу й Залізного трону, а я від імені короля дарую йому прощення. Візьмемо з нього ще горщик-другий золота, певна річ. Така ціна заколоту. Також візьмемо заручників, щоб Крукодерево більше не думало повставати.
— Його доньку,— підказав Бракен.— У Блеквуда шестеро синів, але тільки одна донька. Він труситься над нею. Це мала шмаркачка, не більш як семирічна.
— Маленька, але може й підійти.
Лорд Джонос допив ель і відкинув ріг.
— А як щодо земель і замків, обіцяних нам?
— А які це були землі?
— Східний берег Вдовиних Вод від Арбалетного пасма до Гінної луки, а також усі острови на річці. Два млини — Жорна і Лордів млин; руїни Мулистого Палацу, Викрадення, Ратна долина, Старокузня, села Пряжка, Чорнопряжка, Пам’ятники і Твань, а також ринкове містечко біля Могили. Осоліс, Лоргенів ліс, Зелений Пагорб і Барбині Цицьки. Блеквуди їх називають Цицьками Міссі, але Барбиними вони були раніше. Медодерево і вся пасіка. Ось, я все позначив, якщо мілорд воліє поглянути,— порився він на столі й дістав пергаментну карту.
Джеймі взяв її здоровою рукою, але довелося допомагати золотою, щоб розгорнути її і розрівняти.
— А це чимало землі,— зазначив він.— Ви збільшуєте свої володіння на чверть.
Бракен уперто стиснув губи.
— Колись ці всі землі належали Стоунгеджу. Блеквуди украли їх у нас.
— А як щодо оцього села між Цицьок? — Джеймі постукав по карті золотою кісточкою.
— Міднодерево. Теж колись було наше, але вже сотню років воно належить короні. Його не рахуйте. Ми просимо тільки землі, вкрадені Блеквудами. Ваш лорд-батько обіцяв їх повернути, якщо ми допоможемо скорити лорда Тайтоса.
— Коли я під’їжджав, бачив на мурах прапори Таллі, ще й деривовка Старків. Схоже, лорда Тайтоса скорити не вдалося.
— Ми вигнали його людей з полів і замкнули у Крукодереві. Дайте мені людей, щоб було з ким штурмувати мури, мілорде, і я скорю там усіх, загнавши у могили.
— Якщо я дам вам людей, це вони скорять заколотників, а не ви. А в такому разі й нагороду я заберу собі,— Джеймі знову скрутив карту.— З вашого дозволу, я це залишу собі.
— Карта ваша. Землі наші. Кажуть, Ланістери завжди сплачують свої борги. Ми воювали за вас.
— Проти нас ви воювали вдвічі довше.
— Король дарував нам прощення. Від ваших мечів загинули мій небіж і мій незаконний син. Цей ваш Гора-на-коні покрав усе моє збіжжя, а що не вдалося вивезти, попалив. Мій замок він спалив, а одну з моїх доньок зґвалтував. Я хочу отримати відшкодування.
— Гори більше немає, так само як і мого батька,— сказав Джеймі,— і я сказав би, що ваша голова, яка досі на плечах, достатнє відшкодування. Ви присягнули Старкові та зберігали йому вірність, допоки його не вбив лорд Волдер.
— Не просто вбив — закатрупив, разом з дюжиною моїх добрих родичів,— відвернувшись, лорд Джонос сплюнув.— Так, я зберігав вірність Юному Вовкові. Так само я зберігатиму вірність і вам, якщо ви обійдетеся зі мною справедливо. Я прихилив коліно, бо не бачив сенсу вмирати за мерця чи проливати кров Бракенів за програну справу.
— Розважливо,— мовив Джеймі, а сам подумав: «Але багато хто скаже, що лорд Блеквуд чинить благородно».— Ви отримаєте свої землі. Принаймні частково. Адже ви частково скорили Блеквудів.
Це, схоже, заспокоїло лорда Джоноса.
— Нас вдовольнить і те, що мілорд нам вирішить виділити. Але дозвольте дати вам пораду: не варто надто потурати цим Блеквудам. Зрада у них у крові. Перш ніж у Вестерос прийшли андали, річкою правив дім Бракенів. Ми були королями, а Блеквуди — нашими васалами, але вони нас зрадили й узурпували владу. Блеквуди вже народжуються перекинчиками. Коли укладатимете з ними угоду, пам’ятайте про це.
— Обов’язково,— запевнив Джеймі.
Він рушив з табору Бракенів до брами Крукодерева, і перед ним поїхав Пек з мирним прапором. Поки вони наближалися до замку, з прибрамних укріплень за ними спостерігало двадцять пар очей. Джеймі зупинив Гонора на краю рову — глибокої траншеї з кам’яними стінками й зеленою пінистою водою. Джеймі вже збирався наказати серові Кеносу сурмити в ріжок Герока, коли почав опускатися підйомний міст.
У зовнішньому дворі назустріч Джеймі виїхав лорд Тайтос Блеквуд на дестрієрі такому самому худореброму, як і його господар. Дуже високий і дуже сухорлявий, лорд Крукодерева мав гакуватий ніс, довге волосся й нерівну бороду, в якій уже переважала сивина. На його полірованих шарлатних обладунках виднілася срібна інкрустація: біле дерево, голе й мертве, з якого злітала зграя оніксових круків. З плечей лорда звисав плащ із кручого пір’я.
— Лорде Тайтосе,— привітався Джеймі.
— Сер.
— Дякую, що дозволили в’їхати.
— Не скажу, що вам тут раді. Але й не заперечуватиму, що я сподівався на ваш приїзд. Вам потрібен мій меч.
— Мені потрібно покласти цьому всьому край. Ваші люди билися доблесно, але ви програли війну. Ви готові здатися?
— Королю. Не Джоносові Бракену.
— Розумію.
Блеквуд якусь мить повагався.
— Ви хочете, щоб я зліз із коня і просто тут прихилив перед вами коліно?
На них дивилися сотні очей.
— Вітер холодний, а у дворі брудно,— сказав Джеймі.— Зможете це зробити на килимі у своїй світлиці, коли ми погодимо всі умови.
— Дуже шляхетно з вашого боку,— мовив лорд Тайтос.— Ходімо, сер. У нас, можливо, бракує частування, але не бракує ґречності.
Блеквудова світлиця містилася на другому поверсі величезної дерев’яної фортеці. Коли вони увійшли, в коминку горів вогонь. Кімната була велика і простора, високу стелю тримали товсті бантини з темного дуба. На стінах висіли вовняні гобелени, а подвійні ґратчасті двері виходили на богопраліс. Крізь їхні товсті ромбовидні шибки з жовтого скла Джеймі побачив сукуваті гілки дерева, яке й дало назву замку. Це віродерево було старезне й величезне, удесятеро більше за віродерево в Кам’яному садку в Кичері Кастерлі. Тільки це дерево було голе й мертве.
— Його отруїли Бракени,— повідомив господар.— Уже тисячу років на ньому не розпускається ані листочка. Ще за тисячу років воно перетвориться на камінь, кажуть мейстри. Віродерево не гниє.
— А круки? — запитав Джеймі.— Де вони?
— Прилітають надвечір і ночують. Їх сотні. Обсідають дерево, як чорне листя, кожну гілку й кожну галузку. Вони прилітають сюди вже тисячі років. Як і чому — ніхто не знає, але дерево кличе їх щоночі,— Блеквуд сів у крісло з високою спинкою.— Честь вимагає запитати у вас про мого сюзерена.
— Сера Едмура як мого бранця везуть у Кичеру Кастерлі. Його дружина залишиться у Близнючках, поки не народить дитину. Тоді вони удвох приєднаються до нього. Якщо Едмур не робитиме спроб утекти чи знову вчинити заколот, він проживе довге життя.
— Довге й гірке. Життя без честі. До самої його смерті люди казатимуть, що він злякався бою.
«Це несправедливо,— подумав Джеймі.— Він злякався за свою дитину. Він розумів, чий я син, набагато краще за мою рідну тітку».
— Він зробив такий вибір. Його дядько хотів пустити нам кров.
— З цим я можу погодитися,— мовив Блеквуд голосом, який не зраджував його справжніх почуттів.— Дозвольте запитати: що ви зробили з сером Бринденом?
— Запропонував йому вбратися в чорне. Він не схотів і втік,— усміхнувся Джеймі.— Ви тут його випадково не ховаєте?
— Ні.
— А якби ховали — сказали б мені?
Тут уже прийшла черга лорда Тайтоса всміхатися.
Джеймі склав долоні, сплівши живі пальці й золоті.
— Мабуть, час обговорити умови.
— Це зараз я маю ставати навколішки?
— Якщо хочете. Або можемо вдати, що ви вже стали.
Лорд Бракен лишився сидіти. Досить швидко погодили основні умови: зізнання, присягу, прощення, суму в золоті та сріблі, яку потрібно буде сплатити.
— Які землі ви хочете забрати? — запитав лорд Тайтос. Коли Джеймі вручив йому карту, він глянув одним оком — і хихикнув.— Ну певна річ. Перекинчик має отримати свою винагороду.
— Так, але меншу, ніж він намріяв, адже й послуга була менша. Які з цих земель ви згодні віддати?
Лорд Тайтос хвильку поміркував.
— Вудгедж, Арбалетне пасмо й Пряжку.
— Руїни, пасмо пагорбів і кілька халуп? Ну ж бо, мілорде. За зраду треба трішки постраждати. Бракен захоче принаймні один з млинів.
Млин — цінне джерело податків. Лорд отримує десятину всього зерна, яке там мелють.
— Тоді Лордів млин. Жорна наші.
— І ще одне село. Пам’ятники?
— У мене пращури поховані під камінням Пам’ятників,— сказав Блеквуд і знову поглянув на карту.— Віддайте йому Медодерево з пасікою. Від солодкого він розтовстіє і зіпсує собі зуби.
— Тоді погоджено. І ще останнє.
— Заручник.
— Так, мілорде. Я так розумію, у вас є донька.
— Бетані,— приголомшено мовив лорд Тайтос.— А ще у мене двоє братів і сестра. Пара овдовілих тітоньок. Племінниці, племінники, кузени. Я думав, ви погодитеся...
— Це має бути ваша рідна дитина.
— Бетані всього вісім. Вона дуже лагідна і смішлива. Вона ніколи далеко не від’їжджала від нашого палацу.
— То чом би їй не подивитися Королівський Причал? Його світлість майже одного з нею віку. Він зрадіє новій подрузі.
— Яку зможе повісити, якщо батько подруги викличе його невдоволення? — запитав лорд Тайтос.— У мене четверо синів. Може, візьмете одного з них? Бенові дванадцять, він мріє про пригоди. Може стати вашим зброєносцем, мілорде.
— У мене зброєносців стільки, що я не знаю, куди їх подіти. Щоразу як іду посцяти, вони починають битися за право потримати мені прутень. І у вас шестеро синів, а не четверо.
— Було. Меншенький був Роберт, але він мав слабке здоров’я. Він помер дев’ять днів тому від бігунки. Лукаса вбили на Червоному весіллі. Четверта дружина лорда Фрея була з Блеквудів, але родичів у Близнючках шанують не більше, ніж гостеправо. Я б хотів поховати Лукаса під деревом, але Фреї не віддають мені його кістки.
— Я подбаю, щоб віддали. Лукас був найстарший?
— Другий. Найстарший, мій спадкоємець, Бринден. Далі йде Гостер. Боюся, він занадто залюблений у книжки.
— На Королівському Причалі багато книжок. Пригадую, мій молодший брат їх почитував час до часу. Можливо, і ваш син захоче на них поглянути. Я прийму Гостера як заручника.
Блеквудове полегшення було очевидне.
— Дякую, мілорде,— промовив він і мить повагався.— Дозволю собі сміливість дати пораду: візьміть заручника і в лорда Джоноса також. Одну з його доньок. Хай який він бабій, а так і не довів, що він справжній чоловік, здатний зробити сина.
— У нього був син-байстрюк, який загинув на війні.
— Справді? Гарі був байстрюк, авжеж, а от чи батько йому Джонос — то вже складніше питання. Він був білявий і симпатичний. А Джонос — ні те, ні те,— сказав лорд Тайтос і звівся на ноги.— Зробите мені честь, повечерявши зі мною?
— Іншим разом, мілорде,— сказав Джеймі: замок і так голодує, негоже Джеймі об’їдати людей.— Я не можу затримуватися. На мене чекає Річкорин.
— Річкорин? Чи Королівський Причал?
— Обидва.
Лорд Тайтос і не намагався його переконувати.
— Гостер буде готовий до від’їзду за годину.
І він справді був готовий за годину. Хлопець чекав на Джеймі біля стайні з оберемком сувоїв під пахвою і скаткою з речами через плече. Йому було не більш як шістнадцять, однак він виявився навіть вищим за батька — майже сім футів колін, гомілок і ліктів: довготелесий простакуватий хлопчина з вихром у чуприні.
— Лорде-командувачу,— привітався він,— я — ваш заручник, Гостер. Мене всі кличуть Гос,— усміхнувся він.
«Він думає, що все це жарти?»
— Хто це — всі?
— Друзі. Брати.
— Я тобі не друг і не брат.
Це швидко стерло усмішку з обличчя хлопчини. Джеймі обернувся до лорда Тайтоса.
— Мілорде, не хочу непорозумінь. Лорд Берик Дондаріон, Торос Мирський, Сандор Кліган, Бринден Таллі, ота жінка на прізвисько Твердосерда... всі ці беззаконники й заколотники, вороги короля і всіх його вірнопідданих... Якщо я дізнаюся, що ви або ваші люди когось із них переховуєте, захищаєте або якимсь чином їм допомагаєте, я не вагаючись відрубаю вашому синові голову й відішлю вам. Сподіваюся, ви це розумієте. Зрозумійте ще одне: я не Райман Фрей.
— О ні,— промовив лорд Блеквуд, і з його голосу зникла вся теплота.— Я чудово знаю, з ким маю справу. З Царевбивцею.
— От і добре,— стрибнув Джеймі на коня й рушив до брами.— Зичу вам гарного врожаю і радості королівського миру.
Однак від’їхав він недалеко. Під мурами Крукодерева, за межами досяжності арбалетів, на нього чекав лорд Джонос Бракен. Він сидів на збруйному дестрієрі, в кірасі й кольчузі, в сірому сталевому шоломі з кінською головою на гребені.
— Я бачив, як зняли прапор з деривовком,— сказав він, коли Джеймі під’їхав.— То все вдалося?
— Вдалося. Їдьте додому й засівайте лани.
Лорд Бракен підняв забороло.
— Сподіваюся, в мене ланів стало більше, відколи ви заїхали у замок.
— Пряжка, Вудгедж, Медодерево з пасікою...— Джеймі не міг пригадати ще щось.— А, і Арбалетне пасмо.
— А млин? — сказав Бракен.— Мені потрібен млин.
— Лордів млин.
Лорд Джонос пирхнув.
— Ясно, цього вистане. Поки що,— докинув він і вказав на Гостера Блеквуда, який їхав позаду разом з Пеком.— Оце його вам дали в заручники? Вас обдурили, сер. Це слабак. У жилах вода замість крові. Не дивіться, що такий високий: будь-яка з моїх доньок його переламає, як галузку.
— Скільки у вас доньок, мілорде? — запитав його Джеймі.
— П’ятеро. Двоє від першої дружини і троє від третьої.
І тут він із запізненням збагнув, що бовкнув зайвого.
— Відішліть одну з них до двору. Вона стане фрейліною при королеві-регентші.
Усвідомивши значення цих слів, Бракен потемнів з обличчя.
— Оце так ви віддячуєте за дружбу Стоунгеджу?
— Прислужувати королеві — велика честь,— нагадав його світлості Джеймі.— Постарайтеся цей їй утовкмачити. Чекаємо на дівчину ще до кінця року.
Не чекаючи на відповідь лорда Бракена, він легенько торкнувся Гонора золотими острогами та клусом рушив геть. Його супровід, вишикувавшись, поїхав за ним, розмаявши прапори. Дуже скоро і замок, і табір зникли позаду, затуманені курявою з-під копит.
Дорогою до Крукодерева валку не потривожили ані вовки, ані беззаконники, тож Джеймі вирішив вертатися іншою дорогою. З ласки богів, може наскочити на Чорнопструга або ж спровокувати Берика Дондаріона вчинити нерозумно й напасти.
Вечір захопив їх на Вдовиних Водах. Підкликавши заручника, Джеймі запитав, де тут найближчий брід, і хлопчик провів їх туди. Коли колона хлюпала через мілку річку, сонце сідало за парою травистих пагорбів.
— Цицьки,— пояснив Гостер Блеквуд.
Джеймі пригадав карту лорда Блеквуда.
— Між цими пагорбами має бути село.
— Міднодерево,— підтвердив юнак.
— Зупинимося там на ніч.
Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони можуть знати щось про сера Бриндена або беззаконників.
— Лорд Джонос щось казав про те, чиї саме це цицьки,— мовив Джеймі до малого Блеквуда, в останньому світлі дня наближаючись до потемнілих пагорбів.— Бракени називають їх по-своєму, а Блеквуди — по-своєму.
— Ага, мілорде. Вже років сто. Доти вони називалися Материними Цицьками, або просто Цицьками. Пагорбів два, і вважається, що вони нагадують...
— Та бачу я, що саме вони нагадують,— сказав Джеймі, зловивши себе на тому, що згадує жінку в наметі й те, як вона силкувалася затулити свої великі темні пипки.— Що змінилося сто років тому?
— Ейгон Негідник узяв Барбу Бракен собі в коханки,— відповів малий книжник.— Подейкують, вона була дуже пишногруда, й одного дня король, який гостював у Стоунгеджі, поїхав на полювання й побачив Цицьки...
— ...й назвав їх на честь своєї коханки,— закінчив Джеймі. Ейгон Четвертий помер задовго до народження Джеймі, однак Джеймі непогано пам’ятав історію його правління та здогадався, що могло статися далі.— Але згодом він покинув Бракенівну й завів роман з Блеквудівною, так було?
— З леді Мелісою,— підтвердив Гостер.— Її кликали Міссі. В нашому богопралісі стоїть її статуя. Вона була набагато вродливіша за Барбу Бракен, тільки худіша, й Барба, кажуть, говорила, що вона пласка як хлопець. Коли король Ейгон це почув...
— ...віддав їй Барбині цицьки,— розреготався Джеймі.— Як це все почалося між Блеквудами і Бракенами? Є письмові записи?
— Так, мілорде,— мовив хлопчина,— однак частина історії писалася нашими мейстрами, а частина — їхніми, причому через декілька століть після самих подій. Почалося все ще в Добу героїв. У ті часи королями були Блеквуди. Бракени були маломожними лордами, які розводили коней. Замість платити своєму королю належну частку, вони за золото, зароблене на конях, найняли мечників і скинули його.
— Коли це сталося?
— За п’ятсот років до андалів. А якщо вірити «Правдивій історії», за тисячу. Ніхто ж не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. У «Правдивій історії» пишеться, що відтоді минуло чотири тисячі років, але дехто з мейстрів запевняє, що тільки дві. Є межа, за якою всі дати плутаються, стають неточними, й історична ясність перетворюється на туман легенди.
«А Тиріонові б цей малий сподобався. Балакали б від світанку до сутінок, сперечалися про книжки». На мить він і забув про свою образу на брата — поки не пригадав, що саме зробив Куць.
— То ви досі гризетеся через корону, яку один украв у другого, ще коли в Кичері Кастерлі жили Кастерлі, ось у чому справа? За корону королівства, якого не існує вже тисячі років? — хихикнув Джеймі.— Стільки років, стільки воєн, стільки королів... здавалося б, хтось міг би вже й укласти мир.
— Хтось і укладав, мілорде. Багато разів. Ми сотню разів укладали мир з Бракенами, частенько скріплюючи його шлюбом. У кожному Бракені є кров Блеквудів, а в кожному Блеквуді — кров Бракенів. Мир Старого Короля протримався півстоліття. Але потім виникла якась нова сварка, старі рани відкрилися та знову почали кривавитися. Так завжди і трапляється, каже батько. Поки люди пам’ятають кривди, завдані їхнім пращурам, жоден мир довго не протриває. Отак ми століття по століттю ненавидимо Бракенів, а вони ненавидять нас. Батько каже, кінця цьому не буде.
— Може, і буде.
— Як, мілорде? Батько каже, старі рани не гояться.
— Мій батько теж любив одну приказку. Ніколи не намагайся поранити ворога, якого можеш убити. Мерці не мстяться.
— Мстяться їхні діти,— вибачливим тоном мовив Гостер.
— Ні, якщо вбити і дітей. Якщо сумніваєшся, запитай Кастерлі. Запитайте лорда й леді Тарбеків або Рейнів Кастамерських. Запитай королевича Драконстонського.
На якусь мить темно-червоні хмари, які вінчали західні пагорби, нагадали Джеймі Рейгарових дітей, загорнутих у малинові плащі.
— То це тому ви повбивали усіх Старків?
— Не всіх,— сказав Джеймі.— Доньки лорда Едарда живі. Одна нещодавно вийшла заміж. А друга...— («Брієнно, де ти? Ти її розшукала?») — ...з божої ласки, вона забуде, що належала до Старків. Вийде за якого-небудь кремезного коваля або товстощокого шинкаря, народить йому повну хату дітлахів і вже ніколи не боятиметься, що з’явиться який-небудь лицар і розтрощить їхні голови об стіну.
— Боги ласкаві,— невпевнено прохмовив хлопчина.
«Вір у це й далі». Джеймі приострожив Гонора.
Міднодерево виявилося набагато більшим селом, ніж він уявляв.
Війна побувала і тут: це засвідчили почорнілі сади й обгорілі кістяки розгромлених будинків. Але на кожну зруйновану хату припадало три відбудовані. У синьому присмерку Джеймі помітив два десятки будинків з новими очеретяними стріхами та дверима з сирого дерева. Між ставком з качками й кузнею він побачив дерево, яке й дало назву селу: дуже старий високий дуб. З землі випиналося покручене коріння, нагадуючи зміїне кубло, а до товстелезного стовбура були прибиті сотні мідяків.
Пек подивився на дерево, потім на порожні хати.
— А де ж люди?
— Ховаються,— пояснив йому Джеймі.
Вогнища в будинках були загашені, але деякі ще курилися, й коминки ще не охололи. Здавалося, єдина жива істота — коза, яку Гарний Гарі Мерел побачив у городі — вона там смикала якісь корінці... але у селі була, певно, найміцніша в усьому приріччі тверджа, оточена товстими мурами дванадцять футів заввишки, і Джеймі збагнув, де саме слід шукати селян. «Від нальотчиків вони ховалися за цими мурами — ось чому тут і досі є село. І зараз вони також ховаються — від мене».
Він спрямував Гонора до брами тверджі.
— Ви там, у тверджі! Я не маю лихих намірів. Ми — військо короля.
На мурі понад брамою показалися обличчя.
— Село нам теж спалило військо короля,— гукнув униз якийсь чоловік.— А перед тим інше військо короля забрало всіх овець. Королі були різні, але нашим вівцям то байдуже. Військові короля убили Гарслі й сера Ормонда і до смерті зґвалтували Лейсі.
— То були не мої люди,— сказав Джеймі.— Відчините браму?
— Відчинимо, коли ви поїдете.
До Джеймі під’їхав сер Кенос.
— Можемо легко розбити браму або спалити.
— В той час як вони закидатимуть нас камінням і засипатимуть стрілами,— похитав головою Джеймі.— Влаштуємо криваве побоїще — і заради чого? Ці люди нам нічого не зробили. Переночуємо в їхніх будинках, але мародерствувати я не дозволю. Харчі ми маємо свої.
Поки вояки прив’язували коней на сільському вигоні й вечеряли баранячою солониною, сушеними яблуками та твердим сиром, на небо виповз рогатий місяць. Джеймі їв небагато й розділив бурдюк вина з Пеком і Госом-заручником. Спробував порахувати мідяки, прибиті до старого дуба, але їх було так багато, що він раз у раз збивався з ліку. «Навіщо вони тут?» Малий Блеквуд йому б це розповів, але це тільки зіпсує таємницю.
Джеймі розставив чатових, щоб ніхто не висковзнув за межі села. Вислав на розвідку двох пластунів, щоб ворог не міг заскочити зненацька. Десь опівночі пластуни повернулися з жінкою, яку вони схопили.
— Виїхала просто на нас, м’лорде, вимагаючи побалакати з вами.
Джеймі зіп’явся на ноги.
— Міледі! Не думав, що так скоро знову вас побачу...— («Боги праведні, вона постаріла на десять років, відколи я її бачив востаннє. І що сталося з її обличчям?») — Пов’язка... ви поранені...
— Укус,— вона торкнулася руків’я меча — меча, якого їй дав Джеймі. Клятвохранителя.— Мілорде, ви дали мені завдання.
— Так, дівчина. Ви її знайшли?
— Знайшла,— відповіла Брієнна, панна Тартська.
— Де вона?
— За день їзди звідси. Можу відвезти вас до неї, сер... але вам треба їхати самому. В іншому разі Гончак її вб’є.