Танок драконів

Тиріон

На сьомий день після відплиття «Селейсорі Корана» з Волантиса Пенні нарешті з’явилася з каюти і прокралася на палубу, як боязка лісова тваринка, що прокидається з зимової сплячки.

Були вже сутінки, й у великій залізній жаровні посеред палуби червоний жрець запалив священний вогонь, навколо якого зібралася на молитву команда корабля. «Спасибі за сонце, яке нас зігріває,— молився він.— Спасибі за зорі, які наглядають за нами, поки ми перепливаємо холодне чорне море». Червоний жрець був справжній здоровань — вищий за сера Джору і вдвічі ширший, вдягнений у шарлатну мантію, розшиту на рукавах і на подолі жовтогарячим атласним полум’ям. Шкіру він мав чорну, як смола, а чуприну — білу, як сніг; на щоках і чолі було витатуйоване жовтогаряче полум’я. Його залізна палиця, увінчана драконячою головою, була заввишки з нього самого; коли він стукав нею по палубі, з драконової пащі з тріскотом вихоплювалося зелене полум’я.

Йому підспівували його вартові — п’ять воїнів-рабів Полум’яної руки. Співали мовою Старого Волантиса, але Тиріон уже стільки разів чув молитви, що розумів суть. «Запали наш вогонь і захисти від темряви, ла-ла-ла, осяй нам шлях і гарненько грій нас, ніч-бо темна і повна жахіть, врятуй нас від страховиськ, ла-ла-ла тощо».

Але йому вистачало клепки тримати свої думки при собі. Тиріон Ланістер не мав потреби у жодних богах, але на цьому кораблі мудріше ставитися до червоного Р’глора шанобливо. Коли вийшли в море, Джора Мормонт зняв з Тиріона ланцюги і кайдани, й карлик не хотів давати йому підстави знову їх вдягати.

«Селейсорі Коран» — хиткі п’ятсоттонні ночви — мав глибокий трюм, високі надбудови на носі й на кормі та одну щоглу посередині. На баку стирчала химерна носова фігура — поточений шашелем дерев’яний довгань із сувоєм під пахвою і з таким обличчям, наче в нього закреп. Бридкішого корабля Тиріон у житті не бачив. Команда підібралася не краща. Капітан — злоязикий, суворий, череватий, з близько посадженими жадібними очима — зовсім не вмів грати у сивас, а програвати не вмів тим паче. У нього було четверо помічників, усі з вільновідпущеників, і п’ятдесят рабів, приписаних до корабля; у кожного з них на щоці була витатуйована груба подоба носової фігури. Хай скільки разів Тиріон повторював, що його звати Гугор Гілл, матроси називали його Безносим.

Троє помічників і понад три чверті команди були палкими вірянами Царя світла. Щодо капітана Тиріон певності не мав, адже він, хоч і завжди з’являвся на вечірню молитву, більше ніякої участі не брав. Однак справжнім господарем «Селейсорі Корана» був Мокоро — принаймні на час цього вояжу.

— Царю світла, благослови раба свого Мокоро й освіти його шлях у темних кутках світу,— гуркотів червоний жрець.— І захисти свого праведного раба Бенеро. Дай йому мужність. Дай йому мудрість. Наповни його серце вогнем.

Саме тоді Тиріон і помітив Пенні, яка спостерігала за цим балаганом з крутої дерев’яної драбини, що вела під ют. Вона стояла на одному з нижніх щаблів, тож виднілася тільки її голова. У сяйві священного вогнища її очі під каптуром світилися, великі й білі. З нею був пес, великий сірий хорт, верхи на якому вона виїздила на пародійні турніри.

— Міледі,— стиха покликав Тиріон. Правду кажучи, ніяка вона була не леді, але він не міг змусити себе вимовити її дурнувате ім’я, а тим паче не збирався називати її дівчиною чи карлицею.

Вона скулилася.

— Я... я вас не помітила.

— Ну, я маленький.

— Я... я хворіла.

Пес загавкав.

«Ти хотіла сказати — горювала».

— Якщо я чимось можу допомогти...

— Ні.

І вмить вона знову зникла, сховавшись у трюмі в каюті, яку ділила з псом і свинею. Тиріон її розумів. Команда «Селейсорі Корана» навіть зраділа, коли на облавок ступив він: зрештою, карлик приносить удачу. По голові його тріпали так часто і так жваво, аж дивно, що він досі не облисів. Однак реакція на Пенні була змішана: може, вона і карлиця, та водночас вона — жінка, а жінка на кораблі — погана прикмета. На кожного, хто намагався потріпати її по голові, знаходилося троє таких, які бурмотіли собі під ніс прокляття, коли вона проходила повз.

«А я для неї — сіль на рану. Її братові відрубали голову, переплутавши з моєю, а тепер я сиджу тут, наче клята химера, зі своїми порожніми спробами її розрадити. На її місці я б залюбки зіштовхнув мене в море».

До дівчини він відчував тільки співчуття. Вона не заслужила на жахіття, яке сталося з нею у Волантисі, так само як і її брат. Коли Тиріон востаннє її бачив, якраз перед відплиттям, очі в неї були наплакані — два примарні червоні провалля на сумному блідому обличчі. Заки підняли вітрило, вона вже замкнулася в каюті з псом і свинею, але поночі іноді було чути її плач. Буквально вчора Тиріон чув, як один з помічників казав, що слід її викинути за борт, поки вона не затопила сльозами корабель. Тиріон не мав цілковитої певності, що це просто жарт.

Коли закінчилася вечірня молитва й команда корабля знову розійшлася — хтось на чергування, а хтось їсти, пити ром і валятися в гамаку, Мокоро, як і щоночі, залишився біля священного вогнища. Удень червоний жрець відпочивав, а от у темні години доби стояв на чатах, оберігаючи священне полум’я, щоб на світанку знову зійшло сонце.

Присівши навпроти нього, Тиріон почав гріти руки, щоб захиститися від нічної прохолоди. Кілька секунд Мокоро не звертав на нього уваги. Він задивився на мінливе полум’я, поринувши у видіння. «Він і справді бачить прийдешнє, як запевняє?» Якщо так, то це моторошний дар. За деякий час жрець звів очі, зустрівшись поглядом з карликом.

— Гугоре Гілл,— сухо вклонився він,— ти прийшов помолитися разом зі мною?

— Хтось мені сказав, що ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите в тому полум’ї?

— Драконів,— сказав Мокоро загальною мовою Вестеросу. Розмовляв він нею вільно, майже без акценту. Понад усякий сумнів, це було однією з причин, чому верховний жрець Бенеро обрав його, щоб навернути Данерис Таргарієн у віру в Р’глора.— Дракони старі й молоді, справжні й облудні, ясні й темні. І ти, маленький чоловік з великою тінню, в самій гущавині крутишся.

— Кручуся? Такий прямолінійний парубок, як я? — Тиріонові це навіть полестило. «Без сумніву, він і хотів мені полестити. Дурні обожнюють послухати, які вони важливі».— Може, ви переплутали мене з Пенні. Ми майже однакові на зріст.

— Ні, друже.

«Друже? Цікаво, коли це ми подружилися?»

— Ви бачили в полум’ї, скільки ми плистимемо до Міріна?

— Так квапишся побачити спасительку світу?

«І так, і ні. Спасителька світу може відрубати мені голову або віддати мене на десерт своїм драконам».

— Тільки не я,— сказав Тиріон.— Мене цікавлять лише оливки. Хоча, боюся, я постарію і помру, але так і не встигну їх скуштувати. Та я би по-собачому доплив швидше, ніж під цим вітрилом. Скажіть, цей Селейсорі Коран був тріархом чи тихоходом?

— Ні тим, ні тим,— хихикнув червоний жрець.— «Коран» означає... не правитель, а людина, яка служить правителеві й дає поради, допомагає вести справи. Ви, вестеросяни, сказали б «стюард» або «магістр».

«Королівський правиця?» — подумав Тиріон. Як кумедно!

— А «селейсорі»?

Мокоро торкнувся носа.

— Наділений приємним ароматом. Запашний, так можна сказати? Духмяний?

— То «Селейсорі Коран» приблизно означає «Смердючий стюард»?

— Радше «Запашний стюард».

Тиріон посміхнувся одним кутиком вуст.

— Я все-таки обираю «смердючий». Але дякую за урок.

— Приємно було просвітити тебе. Можливо, колись ти дозволиш навчити тебе й істин Р’глора.

— Колись.

«Коли від мене залишиться тільки голова на кілку».

Приміщення, яке він ділив із сером Джорою, назвати каютою можна було тільки з великої поваги: у вогкій, темній і смердючій комірці заледве було де повісити два гамаки один над другим. Увійшовши, карлик побачив, що Мормонт розтягнувся в нижньому, повільно погойдуючись разом з кораблем.

— Дівчина врешті вистромила носа з трюму,— повідомив Тиріон.— Але одного погляду на мене було досить, щоб вона знову помчала вниз.

— Вигляд у тебе не дуже.

— Не всі можуть бути такі вродливі, як ти. Дівчина пропаща. Не здивуюся, якщо це бідолашне створіння скрадалося нагору, щоб стрибнути з облавку й утопитися.

— Бідолашне створіння звати Пенні.

— Знаю я, як її звати,— сказав Тиріон, якого дратувало це ім’я. Брата її всі звали Гріш, хоча справжнє його ім’я було Опо. «Гріш і Пенні. Найдрібніші монети, майже нічого не варті, а що найгірше, вони ці імена обрали самі». Це залишало гіркий присмак.— Хай як її звати, а їй потрібен друг.

— То подружися з нею,— сів у гамаку сер Джора.— Чи одружися з нею — мені байдуже.

Ці слова теж лишали гіркий присмак.

— Бо ми подібні, ти це хотів сказати? А ви собі ведмедицю знайдете, сер?

— Це ж ти наполіг на тому, щоб ми взяли її з собою.

— Я сказав, що не можна кидати її у Волантисі. Однак це не означає, що я хотів би з нею переспати. Вона бажає моєї смерті, ти не забув? Я — остання людина, з якою вона схоче подружитися.

— Ви обоє — карлики.

— Так, і карликом був її брат, якого вбили через те, що якісь п’яні бовдури переплутали його зі мною.

— Почуваєшся винним, еге ж?

— Ні,— наїжачився Тиріон.— Маю достатньо власних гріхів, аби ще й чужий на себе брати. Може, в душі я і гнівався на неї і її брата за ту роль, яку вони зіграли на весіллі Джофрі, однак зла їм я не бажав.

— Ти взагалі незлостиве створіння, невинне як ягнятко,— звівся на ноги сер Джора.— Карлиця — це твій тягар. Цілуй її, убивай чи уникай — як собі захочеш. Мене це не обходить.

Проминувши Тиріона, він вийшов з каюти.

«Двічі вигнанець, і не дивно,— подумав Тиріон.— Я б і сам його вигнав, якби міг. Він холодний, сумний, похмурий, без почуття гумору. І це ще його позитивні риси». Більшість часу, коли не спав, сер Джора міряв кроками бак або, тримаючись за леєр, задивлявся на море. «Виглядає свою срібну королеву. Виглядає Данерис, подумки підганяючи корабель. Ну, може, я і сам би так поводився, якби в Міріні на мене чекала Тиша».

Куди діваються повії — може, у Невільничу бухту? Навряд чи. Тиріон читав, що у рабовласницьких містах повії народжуються. «Мормонтові треба було там собі грілку купити». Гарненька рабиня могла б на диво поліпшити йому гумор... особливо сріблястокоса, як ота у Селорисі, яка сиділа в нього на прутні.

На ріці Тиріонові доводилося терпіти Грифа, але там принаймні він мав розвагу: розгадував таємницю капітана у доволі приязному товаристві маленької команди байдака. А на козі, на жаль, ніхто не намагався видати себе за когось іншого, не було нікого особливо приязного, а цікавість викликав тільки червоний жрець. «Він, і ще, можливо, Пенні. Але дівчина мене ненавидить, і небезпідставно».

Життя на борту «Селейсорі Корана», як виявив Тиріон, було страшенно нудне. Найбільш хвилююча розвага — щодня колоти собі ножем пальці на руках і ногах. На ріці Тиріон бачив чимало див: велетенських черепах, зруйновані міста, закам’янілих, голу септу. Неможливо було здогадатися, що очікує за наступним вигином ріки. А на морі всі дні й ночі були однакові. Вийшовши з Волантиса, ког спершу плив уздовж берега, тож Тиріон роздивлявся миси, і хмари морського птаства, які злітали зі скель, і крихкі сторожові башти, міг лічити брунатні острови, пропливаючи повз них. Бачив він і багато інших суден: рибальські човни, неповороткі купецькі кораблі, гордовиті галери, які своїми веслами збивали хвилі на піну. Та щойно вийшли на глибоку воду, лишилися тільки море й небо, вода й повітря. Вода була як вода. Небо як небо. Іноді пропливала хмарка. «Забагато блакиті».

А поночі було зовсім кепсько. Тиріон і так завжди погано спав, а тут ще гірше. Заснувши, він здебільшого бачив сни, і в тих снах на нього чатували Скорбота і кам’яний король з батьковим обличчям. Тому вибір був невеликий: залізти у верхній гамак і слухати хропіння Джори Мормонта, яке лунало знизу, або лишалися на палубі й роздивлятися море. В безмісячні ночі вода від обрію до обрію була чорна, як мейстерське чорнило. Темна, глибока і грізна, моторошно-прекрасна, та коли Тиріон дивився на неї надто довго, він ловив себе на думці, як легко було б ковзнути за планшир і пірнути в темряву. Один короткий сплеск — і жалюгідній казочці під назвою життя прийшов би кінець. «Та що як пекло існує й там на мене чекає батько?»

Найприємнішою частиною дня була вечеря. Годували тут не надто смачно, зате щедро, тож саме на вечерю й попрямував карлик. Камбуз був тісний і незручний, з низькою стелею, тому високі пасажири постійно ризикували розбити собі голову — особливо це стосувалося рослявих рабів-солдатів Полум’яної руки. Та хай як приємно було з цього похихикати, однак Тиріон більше полюбив вечеряти на самоті. Йому дуже швидко набридло сидіти за столом з людьми, з якими не маєш спільної мови, і слухати їхні розмови й жарти, нічого не розуміючи. А тим паче коли постійно себе запитуєш, чи не з тебе вони жартують і сміються.

А ще на камбузі були книжки. Капітан був справжнім книжником, тож тут їх виявилося аж три — збірка віршів про море (від посередніх до поганих), добряче заяложений томик еротичних пригод юної рабині в лісянському будинку подушок, а ще четвертий і останній том «Житія тріарха Белічо», уславленого волантиського патріота, неперервна низка завоювань і перемог якого урвалася дуже нагло: його зжерли велети. Тиріон прочитав усі три до кінця третього дня на морі. А відтак, оскільки інших книжок не було, почав знову перечитувати. Історія рабині була написана найгірше, зате захоплювала найбільше, і саме її Тиріон сьогодні узяв з полиці, щоб почитати під час вечері, яка складалася з буряка в маслі, холодного рибного рагу і сухарів, якими цілком можна було б забивати цвяхи.

Він саме читав розповідь рабині про день, коли їх із сестрою захопили работоргівці, коли на камбуз увійшла Пенні.

— Ой,— зронила вона,— я думала... я не хотіла заважати м’лордові, я...

— Ти не заважаєш. Сподіваюся, ти не збираєшся знову спробувати мене вбити.

— Ні,— відвела вона погляд, почервонівши.

— У такому разі, я не проти товариства. На цьому кораблі його небагато,— згорнув Тиріон книжку.— Ну ж бо. Сідай. Поїж.

Їжі, яку їй лишали під дверима каюти, дівчина здебільшого не торкалася. Мабуть, добряче виголодніла.

— Рагу майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжовиловлена.

— Ні, я... я не їм риби — одного разу мало не вдавилася кісткою.

— Тоді випий вина,— Тиріон наповнив кубок і посунув до неї.— Подарунок від капітана. Якщо по щирості, справжня сеча, гірше за арборське золоте, однак навіть сеча смачніша, ніж той чорний морський ром, який п’ють матроси. Можливо, краще спатимеш.

Дівчина й не торкнулася кубка.

— Дякую, м’лорде, не треба,— позадкувала вона.— Не хочу вас турбувати.

— Ціле життя збираєшся тікати? — запитав Тиріон, поки вона не вислизнула за двері.

Це її зупинило. Щоки в неї зарум’янилися, й він злякався, що зараз вона знову розплачеться. Натомість вона зухвало випнула губу й мовила:

— Ви теж тікаєте.

— Так,— погодився він,— але я тікаю не від, а до, а це велика різниця.

— Якби не ви, нам би не довелося тікати.

«Щоб таке сказати мені в обличчя, потрібна мужність».

— Ти про Королівський Причал чи про Волантис?

— Про обидва,— в її очах зблиснули сльози.— Про все. Чому ви не схотіли просто вийти й погарцювати з нами, як наказав король? Вам би нічого не сталося. Що тут такого — залізти на собаку й виїхати на герць, щоб потішити хлопця? Це ж була просто розвага. З вас посміялися б, ото й усе.

— З мене посміялися б,— підхопив Тиріон. «Натомість я примусив їх сміятися з Джофа. Кмітливо, правда?»

— Брат каже, це добра справа — смішити людей. Шляхетна справа, і почесна. Брат каже... він...

Сльози нарешті пролилися й покотилися їй по обличчю.

— Мені дуже шкода твого брата.

Тиріон уже казав їй це, ще у Волантисі, але тоді вона була настільки поглинута горем, що навряд чи й чула його.

Але зараз почула.

— Шкода. Вам шкода,— у неї тремтіла губа, щоки були мокрі, а очі нагадували два провалля з червоними обідками.— Ми того самого вечора виїхали з Королівського Причалу. Брат казав: краще мерщій забиратися, поки хтось не запитав себе, чи не причетні ми до смерті короля, й не вирішив піддати нас тортурам, щоб це з’ясувати. Спершу ми попливли в Тайрош. Брат думав, це достатня віддаль, але виявилося, що ні. Брат знав там одного жонглера. Багато років він щодня жонглював біля фонтана Хмільного Бога. Він був уже старий і не такий спритний, як раніше, тож іноді губив свої кульки й ганявся за ними по площі, але тайросяни все одно, сміючись, кидали йому гроші. А потім якось уранці його тіло знайшли під храмом Тріоса. У Тріоса три голови, поряд зі входом у храм стоїть його статуя. Старого розрубали на три частини й запхали у три роти Тріоса. Та коли всі три частини зшили разом, виявилося, що голови бракує.

— Дарунок для моєї любої сестрички. Він теж був карлик.

— Так, коротун. Як ви і як Опо. Гріш. Жонглера вам також шкода?

— До цієї миті я й не підозрював про існування жонглера... але так, мені шкода, що він помер.

— Помер замість вас. Його кров на ваших руках.

Це обвинувачення, в поєднанні зі словами Джори Мормонта, вразило дуже боляче.

— Його кров на руках моєї сестри, а ще на руках тих покидьків, які його вбили. А мої руки...— Тиріон перевернув долоні, роздивився їх, стиснув кулаки,— а мої руки теж укриті засохлою кров’ю, так. Ти не помилишся, якщо назвеш мене кревногубцем. І царевбивцею можеш називати, я озвуся і на це ім’я. Я винен у смерті матерів, батьків, племінників, коханих, чоловіків і жінок, королів і повій. Одного разу мені так допік співець, що я пустив поганця на суп. Але я зроду не убивав ні жонглера, ні карлика, і не моя провина в тому, що трапилося з твоїм клятим братом.

Підхопивши кубок, який для неї налив Тиріон, Пенні плеснула з нього йому в обличчя. «Точно як моя люба сестричка». Він чув, як гупнули двері камбуза, але не бачив, як вона вийшла. В очах пекло, світ здавався розмитим. «Отак я з нею подружився».

Тиріон Ланістер не мав досвіду спілкування з іншими карликами. Лорд-батько не любив, щоб йому додатково нагадували про потворність власного сина, тож балагани, в яких виступали коротуни, дуже швидко затямили: слід триматися подалі від Ланіспорту й Кичери Кастерлі, щоб не наразитися на його невдоволення. Зростаючи, Тиріон чув оповідки про карлика-блазня при дворі дорнянина лорда Фаулера, про карлика-мейстра на Пальцях, про карлицю серед німотних сестер, але ніколи не відчував потреби з ними зустрітися. До його вух долинали й неймовірніші байки — про карлицю-чаклунку, яка з’являється на одному пагорбі у приріччі, а також про карлицю-повію на Королівському Причалі, яка начебто злягається з собаками. Про останню розповіла йому люба сестричка й навіть запропонувала пошукати йому сучку, в якої тічка, щоб він і собі спробував. Коли ж він чемно запитав, чи не про себе вона говорить, Серсі плеснула йому вином в обличчя. «Те було червоне, наскільки пам’ятаю, а це золоте». Тиріон втер обличчя рукавом. Очі й досі пекло.

Пенні він більше не бачив до самого шторму.

Вранці солоне повітря стояло важке й непорушне, але небо на сході полум’яніло, покреслене пасмами низьких хмар — яскравих, як малиновий колір Ланістерів. Матроси гасали, задраюючи люки, підв’язуючи снасті, очищаючи палубу, закріплюючи все, що не було ще закріплене.

— Іде лихий вітер,— застеріг один з матросів Тиріона.— Безносому слід спускатися в трюм.

Тиріон добре пам’ятав шторм, який пережив на вузькому морі: як стрибала під ногами палуба, як жахливо рипів корабель, а в роті відчувався присмак вина і блювотиння.

— Безносий залишиться нагорі.

Якщо боги вирішили його забрати, краще він потоне, ніж захлинеться власним блювотинням. І тут парусинове вітрило кога повільно заворушилося, немов хутро велетенського звіра, який прокидається після довгого сну, а потім з наглим тріском напнулося, аж обернулися всі голови.

Вітри потягли судно, збиваючи з обраного курсу. Позаду на криваво-червоному небі купчилися чорні хмари. Ближче до середини ранку на заході вже спалахували блискавки, після чого вдалині чувся гуркіт грому. Море стало бурхливішим, темні хвилі, піднімаючись, билися в облавок «Смердючого стюарда». Тоді вже команда почала спускати вітрило. Тиріон плутався під ногами, тому видерся на бак і, сидячи навпочіпки, насолоджувався холодним дотиком дощу до щік. Ког стрибав, стаючи дибки гірше за полохливого коня, з кожною хвилею піднімався і тут-таки ковзав у западину поміж хвиль з такою силою, що в Тиріона кості торохтіли. І все одно тут було краще, ніж у трюмі, в зачиненій задушливій каюті, бо тут хоч усе видно.

Шторм вибухнув увечері, промочивши Тиріона Ланістера до спіднього, але він усе одно відчув піднесення... а ще більше — коли згодом знайшов у каюті п’яного Джору Мормонта в калюжі блювотиння.

По вечері карлик затримався на камбузі та, щоб відсвяткувати те, що він досі живий, перехилив кілька чарок чорного рому з коком — здоровенним засаленим неотесою-волантисянином, який загальною мовою знав тільки одне слово (непристойне), зате був пристрасним гравцем у сивас, особливо напідпитку. Того вечора вони зіграли тричі. Першу гру Тиріон виграв, а дві наступні програв. Після такого він вирішив, що з нього вже досить, і видибав назад на палубу, щоб вивітрити з голови і ром, і слонів.

На баці, біля страхітливої напівзогнилої носової фігури, де зазвичай стояв, тримаючись за леєр, сер Джора, задивившись на море, зараз стояла Пенні. Зі спини вона видавалася маленькою і вразливою, як дитина.

Тиріон вирішив, що найкраще їй і не показуватися, та було вже запізно. Вона почула його наближення.

— Гугор Гілл.

— Як скажете...— («Ми обоє знаємо, як мене звати насправді»).— Вибач, що потурбував. Я вже йду.

— Ні,— озвалася вона. Обличчя в неї було бліде й сумне, але не схоже, щоб вона плакала.— Я перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата чи того бідолашного старого у Тайроші.

— Я зіграв у цьому певну роль, але несамохіть.

— Я так за ним скучила! За братом. Я...

— Я розумію.

Тиріон зловив себе на тому, що думає про Джеймі. «Тобі ще пощастило. Твій брат помер і не встиг тебе зрадити».

— Я думала, що хочу померти,— сказала Пенні,— однак сьогодні, коли почався шторм і я злякалася, що корабель потоне, я... я...

— Ти збагнула, що все-таки хочеш жити.

«Я теж таке переживав. Ми таки маємо дещо спільне».

У Пенні були криві зуби, тому вона соромилася всміхатися, але зараз вона всміхнулася.

— А ви справді зварили суп зі співця?

— Хто — я? Ні. Я куховарити не вмію.

Пенні захихикала — зовсім як мила молоденька дівчина, якою і була... років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, не більш як дев’ятнадцятьох.

— А що він зробив, цей співець?

— Склав про мене пісню.

«Твій скарб, твій порив нездоланний, // Блаженство і сором твої... // Не варті ні замок, ні ланець // Одного цілунку її...» Дивина, як легко він пригадав слова. Можливо, ніколи й не забував їх. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»

— Мабуть, погана була пісня.

— Взагалі-то ні. Не якась там «У Кастамері дощ», не думай, просто деякі куплети... ну...

— Наспіваєте?

— Ні,— засміявся він.— Краще тобі не чути, як я співаю.

— Коли ми були маленькі, мама співала для нас. Для нас із братом. Вона завжди казала: байдуже, який у тебе голос, якщо ти любиш пісню.

— А вона теж...

— ...була карлиця? Ні. Тільки тато. Власний батько продав його в три роки работоргівцям, але він став таким видатним лицедієм, що зміг купити собі свободу. Він подорожував по всіх вільних містах, і у Вестерос також запливав. У Старгороді його прозвали Котигорошком.

«Ще б пак!» — подумав Тиріон, стараючись не кривитися.

— Він уже помер,— провадила Пенні.— І мама також. Опо... він був останньою рідною мені людиною, а тепер і його немає,— відвернулася вона й задивилася на море.— Що мені робити? Куди податися? Я нічого не вмію, тільки на потішних герцях виступати, а для них потрібно двоє лицедіїв.

«Ні,— подумав Тиріон.— Тільки не це, дівчино. Навіть не проси. Навіть не думай».

— Знайди собі якогось сироту,— запропонував він.

Пенні немов і не чула.

— Це була татова ідея з герцями. Першу свиню він навіть сам дресирував, але заслаб і не міг сам на ній виїздити, тож його місце посів Опо. Я завжди їздила на собаці. Одного разу ми виступали перед володарем моря у Браавосі, й він так реготав, що потім зробив нам... щедрі подарунки.

— Це там вас і знайшла моя сестра? У Браавосі?

— Ваша сестра? — розгубилася дівчина.

— Королева Серсі.

Пенні похитала головою.

— Вона не... У Пентосі до нас звернувся чоловік. Озмунд. Ні, Освальд. Щось таке. Це Опо з ним зустрічався, без мене. Опо про все домовився. Брат завжди знав, що робити й куди їхати далі.

— Ми далі їдемо в Мірін.

Вона збентежено глянула на нього.

— Ви хотіли сказати — Карт. Ми пливемо у Карт через Новий Гіс.

— У Мірін. Проїдешся на собаці для королеви драконів і у винагороду отримаєш стільки золота, скільки сама важиш. Тому починай уже побільше їсти, щоб виступати перед її світлістю гарною і пухкенькою.

Пенні навіть не усміхнулася.

— Сама-одна я можу хіба їздити по колу. Та й навіть якщо вдасться розсмішити королеву, куди мені їхати далі? Ми ніколи надовго не затримувалися на одному місці. Коли люди бачать нас уперше, то невтримно регочуть, але за четвертим-п’ятим разом знають наперед, що саме ми збираємося робити. І їм уже не смішно. Тож нам доводиться їхати в інше місце. Найбільше грошей ми завжди заробляли у великих містах, але я більше люблю малі містечка. Там люди не мають срібла, зате годують нас за своїм столом, а дітки повсюди за нами бігають.

«Це тому, що вони зроду не бачили карликів у своїх жалюгідних смердючих містечках,— подумав Тиріон.— Кляті шибеники і за двоголовою козою бігали б, якби десь таку побачили. А коли б їм набридло її мекання, вони б зарізали її на вечерю». Але Тиріон зовсім не хотів, щоб дівчина знову розплакалася, тому сказав:

— Данерис має добре серце і щедру душу...— (Бо саме це вона й хотіла почути).— Не маю сумнівів, що у неї при дворі знайдеться для тебе місце. Безпечне місце, де тебе не дістане моя сестра.

Пенні знов обернулася до нього.

— І ви там також будете.

«Якщо Данерис не вирішить, що за кров Таргарієнів, пролиту моїм братом, слід розплатитися кров’ю Ланістерів».

— Буду.

Після цієї розмови дівчина почала частіше виходити з трюму. Наступного дня, в пообідню пору, коли повітря було тепле, а море — спокійне, Тиріон побачив її на палубі разом з плямистою свинею.

— Її звати Гарнюня,— сором’язливо повідомила дівчина.

«Свиня Гарнюня і Пенні-манюня,— подумав Тиріон.— Хто заплатить за всі їхні кривди?» Пенні дала Тиріонові трохи жолудів, і він погодував Гарнюню з долоні. «Не думай, що я не бачу, куди ти хилиш, дівчино»,— думав він, поки свиня кахкала й кувікала.

Незабаром вони почали разом ходити їсти. Іноді тільки вдвох, а іноді приєднувалися до вартових Мокоро. Тиріон кликав їх «пальцями», адже вони, зрештою, були вояками Полум’яної руки і їх було п’ятеро. Пенні сміялася з цього — то був приємний звук, але чувся він нечасто. Рана її була надто свіжа, а горе — надто глибоке.

Дуже швидко Пенні навчилася від Тиріона звати корабель «Смердючим стюардом», але сама гнівалася, коли Тиріон називав Гарнюню Шинкою. Загладжуючи провину, він спробував навчити її грати у сивас, однак дуже швидко збагнув, що це марна справа. «Ні,— дюжину разів повторював він,— літають дракони, а не слони».

Тієї ж таки ночі Пенні прямо запитала його, чи не хоче він з нею погарцювати. «Ні»,— відповів він. І лише пізніше йому спало на думку, що, можливо, йшлося зовсім про інше гарцювання. Він би все одно відмовився, але, мабуть, не так різко.

Повернувшись у каюту, яку він ділив з Джорою Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився в гамаку, поринаючи в дрімоту і знову прокидаючись. Уві сні він бачив сірі кам’яні руки, які з туману тягнулися до нього, і сходи, які вели до його батька.

Зрештою він здався й вийшов нагору ковтнути нічного повітря. «Селейсорі Коран» спустив на ніч своє велике смугасте вітрило, на палубі було безлюдно. На юті був один з помічників, а посередині корабля біля жаровні, в якій у приску танцювало кілька язиків полум’я, сидів Мокоро.

В небі виднілися тільки найяскравіші зорі, й усі на заході. На північному сході небо набрало багряного відтінку кривавого синця. Такого великого місяця Тиріон у житті не бачив. Величезний, роздутий, він немов проковтнув сонце і прокинувся у гарячці. Його брат-близнюк, який удалині плив по морю, з кожною хвилею відливав червоним.

— Котра година? — запитав Тиріон у Мокоро.— Це ж не сонце сходить — хіба що схід пересунувся. Чому небо червоне?

— Над Валірією небо завжди червоне, Гугоре Гілл.

У Тиріона по спині пробіг холодок.

— А ми близько?

— Ближче, ніж хотілося б команді,— глибоким голосом озвався Мокоро.— У Призахідних королівствах знають легенди?

— Я знаю, що деякі матроси кажуть: як хто побачить те узбережжя, він приречений.

Сам Тиріон у ці байки не вірив, так само як не вірив і його дядько. Коли Тиріонові було вісімнадцять, Геріон Ланістер поплив у Валірію, бо хотів відшукати родовий меч дому Ланістерів й інші скарби, які могли пережити Руїну. Тиріон відчайдушно хотів поплисти разом з ним, але його лорд-батько обізвав подорож «мандрівкою дурнів» і заборонив йому брати в ній участь.

«І він, схоже, не помилявся». Минуло майже десять років відтоді, як «Сміхотливий лев» відплив з Ланіспорту, а Геріон так і не повернувся. Люди, яких лорд Тайвін послав на його пошуки, простежили його слід до Волантиса, де половина його команди дезертирувала, тож йому довелося на заміну купувати рабів. Жодна вільна людина з власної волі не записалася б на корабель, чий капітан відкрито говорив про свої наміри плисти в Курне море.

— То це на хмарах — відблиски Чотирнадцятьох червенів?

— Чотирнадцятьох або чотирнадцятьох тисяч. Хто наважиться їх полічити? Не варто смертним задивлятися на ці вогні, мій друже. Це полум’я гніву божого, з ним не зрівняється жоден людський вогонь. Ми, люди, маленькі створіння.

— А деякі ще менші за інших.

Валірія. Пишуть, що в день, коли прийшла Руїна, всі гори на п’ятсот миль навколо тріснули навпіл, наповнюючи повітря попелом, димом і вогнем, і жар був такий гарячий і голодний, що поглинув і драконів, які літали в небі. В землі відкрилися величезні провалля, які проковтнули палаци, храми й цілі міста. Вода в озерах закипала або перетворювалася на кислоту, гори вибухали, в повітря злітали тисячофутові фонтани лави, з червоних хмар дощем сіялося драконове скло і чорна бісова кров, а на півночі земля тріснула, провалилася і з’єдналася, коли її накрило розгніване море. За мить щезло найпишніше місто на світі, за день зникла легендарна імперія, а землі вічного літа згинули, згорілі й затоплені.

«Імперія, яка постала з крові та вогню. Валірійці пожали те, що посіяли».

— Наш капітан збирається випробувати, чи справді прокляття діє?

— Наш капітан залюбки опинився б за півсотні льє звідси, подалі від цього проклятого узбережжя, але я наказав йому плисти найкоротшим курсом. Ми не єдині шукаємо Данерис, є й інші.

«Гриф зі своїм юним королевичем». Може, всі балачки про те, що золотий загін пливе на захід, тільки видимість? Тиріон хотів щось сказати, але передумав. Здається, у пророцтві, яке наснажує червоних жерців, є місце тільки для одного звитяжця. Наявність другого Таргарієна їх тільки збентежить.

— А ви бачили в полум’ї цих інших? — обережно поцікавився він.

— Тільки їхні тіні,— озвався Мокоро.— Особливо одну. Високу й покручену, з одним чорним оком і десятьма довгими руками: вона пливе по морю крові.