Танок драконів

Мелісандра

У Мелісандриних покоях ніколи не бувало по-справжньому темно.

На підвіконнях горіли три лойові свічки, розганяючи жахіття ночі. Ще чотири тріпотіли біля ліжка — по дві з боків. У коминку день і ніч підтримувався вогонь. Перший урок, який мав засвоїти той, хто хотів служити Мелісандрі, це в жодному разі не дозволяти вогню згаснути.

Червона жриця, склепивши повіки, проказала молитву, а потім знову розплющила очі й обернулася до коминка. «Ще раз». Слід переконатися. Чимало жерців і жриць до неї пропало через облудні видіння: вони бачили у вогні те, що хотіли бачити, а не те, що послав Цар світла. Станіс — король, який несе на плечах долю світла, відроджений Азор Агай — іде на південь назустріч небезпеці. Р’глор обов’язково дозволить Мелісандрі побачити, що на нього очікує. «Покажи мені Станіса, Царю,— молилася вона.— Покажи свого короля, своє знаряддя».

Перед очима танцювали видіння — золоті й шарлатні, вони мерехтіли, набували форми, танули й мінилися — образи химерні, жаскі й вабливі. Вона знову побачила безоке обличчя, яке витріщалося на неї закривавленими очницями. Вежі на морі, які валила темна хвиля, що піднялася з глибин. Тіні у формі черепів: черепи перетворювалися на туман, тіла спліталися в хоті, звивалися, качалися й чіплялися одне за одного. Крізь вогняну завісу прозирали величезні крилаті тіні, які літали в синьому небі.

«Дівчинка. Маю знову розшукати дівчинку — сіру дівчинку на загнаному коні». Джон Сноу запитає про неї, і то скоро. Недосить буде просто сказати, що дівчинка тікає. Він захоче дізнатися більше — захоче відповідей на питання «коли?» і «де?», а Мелісандра їх не має. Вона-бо бачила дівчинку тільки раз. «Дівчинку сіру як попіл, яка на очах розсипалася й розліталася з вітром».

У коминку постало обличчя. Станіс, на мить здалося Мелісандрі... але ні, то були не його риси. «Дерев’яний лик, блідий як труп». Це ворог? У язиках полум’я плавала тисяча червоних очей. «Він мене бачить». Поряд з ним вив, задерши голову, хлопчик з вовчою мордою.

Червона жриця здригнулася. По стегну побігла чорна кров, від якої аж парувало. В нутрі вирував вогонь — біль і екстаз переповнювали її і перетворювали. На шкірі малював візерунки мерехтливий жар, наполегливий, як рука коханця. З давно минулих днів її кликали дивні голоси. «Мелоні»,— почувся жіночий крик. А чоловічий голос загукав: «Лот номер сім». Вона плакала, і були її сльози полум’яні, та вона продовжувала їх ковтати.

У темному небі завирували сніжинки, а їм назустріч піднявся попіл, і сіре з білим закружляли; над дерев’яною стіною летіли вогненні стріли, а попід великим сірим стрімчаком, у сотнях печер якого горіли багаття, крізь холод тихо дибали мертвяки. Потім здійнявся вітер, і все залив білий туман, неймовірно холодний, і одне по одному багаття згасли. По тому залишилися тільки черепи.

«Смерть,— подумала Мелісандра.— Черепи — це смерть».

Полум’я тихо потріскувало, і в цьому потріскуванні вона розчула ім’я, вимовлене пошепки: «Джон Сноу». Перед нею плавало його довге обличчя, намальоване червоними й жовтогарячими вогненними язиками, з’являлося і знову зникало: тінь, заледве видима за тремкою завісою. Він був то людиною, то вовком, то знову людиною. Але були тут і черепи — ті черепи були скрізь навколо нього. Мелісандра вже бачила цю небезпеку й намагалася попередити про це хлопчика. «Його кругом оточують вороги — кинджали в темряві». А він і слухати не хоче.

Невіри ніколи не слухають, поки не стає запізно.

— Що ви бачите, міледі? — тихо запитав Деван.

«Черепи. Тут тисяча черепів, і знову цей байстрюк — Джон Сноу». Коли її питали про те, що вона бачить у полум’ї, Мелісандра завжди відповідала: «Багато чого»,— але бачити насправді не так легко, як може видатися з цих слів. Це мистецтво, і як усяке мистецтво, воно означає майстерність, дисципліну й навчання. «І біль. Ще і його». Р’глор промовляє до обраних через благословенний вогонь, мовою попелу, золи й мінливого полум’я, яку по-справжньому опанувати здатен тільки бог. Мелісандра вже безліч років удосконалює своє мистецтво і сплатила сповна. Навіть у її ордені нема нікого, хто так само добре бачить таємниці, які полум’я напіввідкриває-напівприховує.

Але зараз вона не може навіть розшукати свого короля. «Я молю побачити Азора Агая, а Р’глор показує мені тільки Сноу».

— Деване,— покликала вона,— пити.

Горло пересохло, як пергамент.

— Так, міледі.

Хлопчик з кам’яного глека біля вікна налив кухлик води і приніс їй.

— Дякую.

Зробивши ковток, Мелісандра всміхнулася до Девана. Він спалахнув. Хлопчик наполовину в неї закоханий, знала вона. «Він мене боїться, жадає й обожнює».

І все одно Девану хотілося бути не тут. Хлопчина страшенно пишався тим, що служить зброєносцем короля, і його образив наказ Станіса залишатися в Чорному замку. Як і належить у його віці, голова в нього була забита мріями про славу: понад усякий сумнів, він уявляв, яку вправність показав би в Пущанському Насипі. Інші хлопчики його віку всі вирушили на південь як зброєносці королівських лицарів і разом з ними виїдуть на битву. Те, що Девана не взяли, мабуть, здавалося йому покаранням за якісь його грішки, а може, за гріхи його батька.

Так якщо по правді, це Мелісандра попросила його залишити. Четверо старших синів Давоса Сіворта згинули в битві на Чорноводді, коли королівський флот зжерло зелене полум’я. Деван, п’ятий син, буде з Мелісандрою в більшій безпеці, ніж поряд з королем. Лорд Давос їй за це не подякує, а тим паче не подякує сам хлопчина, але їй здалося, що Сіворт уже достатньо натерпівся горя. Нехай він не знає істинної віри, але щодо його відданості Станісові немає сумнівів. Мелісандра сама це бачила у полум’ї.

Деван меткий, кмітливий і вправний, а таке не про кожного її прислужника можна сказати. Вирушаючи на південь, Станіс лишив їй до послуг з дюжину людей, та здебільшого з них не було жодної користі. Його світлості потрібен був кожен меч, отож він міг віддати тільки старих і калік. Один осліп, отримавши у битві на Стіні удар у голову, інший кульгає після того, як кінь, падаючи, переламав йому ноги. Сержант утратив руку від удару велетової палиці. Троє вартових — скопці, яких Станіс кастрував за зґвалтування дикунок. Було ще двоє п’яниць і боягуз. Останнього слід було повісити, це визнавав і сам Станіс, але він походив зі шляхетної родини, і його батько і брати від самого початку були відданими Станісовими послідовниками.

Постійна варта біля неї, розуміла червона жриця, змусить чорних братів шануватися, але ніхто з тих, кого їй залишив Станіс, не зможе їй реально допомогти, якщо вона опиниться в небезпеці. Але це байдуже. За себе Мелісандра Ашайська не боялася. Її захистить Р’глор.

Вона ковтнула ще води, відставила кухлик, поморгала, потягнулася і підвелася з крісла, відчуваючи біль у закляклих м’язах. Вона так довго задивлялася на полум’я, що довелося кілька секунд звикати до півтемряви. Сухі очі змучилися, та якщо вона їх тертиме, зробить тільки гірше.

Вона побачила, що вогонь догоряє.

— Деване, підкинь дров. Котра година?

— Майже світанок, міледі.

«Світанок. Нам даровано ще один день, слава Р’глору. Жахіття ночі відступають». Усю ніч Мелісандра, як це частенько бувало, провела у кріслі біля вогню. Оскільки Станіс поїхав, ліжко не дуже й потрібне. Часу спати немає: у неї на плечах тягар цілого світу. Та й вона боїться снів. «Сон — це маленька смерть, сни — нашіптування Чужого, який воліє затягнути нас усіх у вічну ніч». Ліпше вже сидіти, купаючись у червонуватому сяйві благословенного полум’я її червоного володаря, відчуваючи на щоках рум’янець від жару, який нагадує цілунки коханця. Іноді вона дрімала, але завжди не більш як годину. Одного дня, молилася Мелісандра, їй узагалі стане непотрібно спати. Одного дня вона звільниться від снів. «Мелоні,— подумала вона.— Лот номер сім».

Деван підкинув дров у вогонь, і полум’я знову стрибнуло, снажне і сильне, розганяючи тіні по кутках кімнати, пожираючи всі небажані сновидіння. «Знову темрява відступає... ненадовго. Але ворог за Стіною дужчає, і якщо він переможе, світанок більше ніколи не настане». Цікаво, подумалося їй, чи не його обличчя вона бачила у полум’ї. «Ні. Безперечно, ні. Він був би страшніший: холодний, чорний і надто жахливий, щоб людина, яка його побачить, змогла після цього жити». Але отой чоловік у дереві, якого вона побачила, і хлопчик з вовчою головою... то його слуги, безсумнівно... заступники в його битві, як Станіс — у її.

Мелісандра підійшла до вікна, штовхнула віконниці. На сході вже почало світлішати, але у смолисто-чорному небі ще ясніли ранкові зорі. Чорний замок почав прокидатися: люди в чорних плащах ішли через двір на сніданок — поїдять каші й підуть змінювати товаришів на Стіні. Повз відчинене вікно пропливло декілька сніжинок, підхоплених вітром.

— Міледі снідатиме? — запитав Деван.

«Їжа. Так, слід поїсти». Бували дні, коли вона забувала. Р’глор забезпечував її тіло всім необхідним харчуванням, але від простих смертних таке ліпше тримати в таємниці.

Їй потрібен Джон Сноу, а не підсмажений хліб з шинкою, проте немає сенсу посилати Девана до лорда-командувача. Він не прийде на її заклик. Сноу і досі мешкає за зброярнею, у двох скромних кімнатках, які раніше займав покійний коваль Варти. Може, він не вважає себе гідним Королівської вежі, а може, йому байдуже. А це неправильно: ця фальшива скромність юності — свого роду пиха. Немудро чинить той правитель, який уникає символів влади, бо влада великою мірою залежить від цих символів.

Однак хлопчина не зовсім уже наївний. Він розуміє, що не варто йому ходити до Мелісандри у покої, неначе він прохач: хоче вона з ним перемовитися — нехай сама до нього приходить. І частіше за все, коли вона таки приходила, він змушував її чекати або відмовлявся її прийняти. Принаймні на це йому хитрості вистачає.

— Вип’ю кропив’яного чаю і з’їм варене яйце та хліба з маслом. Свіжого хліба, будь ласка, не підсмаженого. І розшукай дикуна. Скажи йому, що мені треба з ним поговорити.

— Тарараха, міледі?

— І швиденько.

Поки хлопця не було, Мелісандра вмилася й перевдягнулася. В рукавах було повно потаємних кишеньок, і вона їх ретельно перевірила, як робила це щоранку, щоб пересвідчитися: всі порошки на місці. Порошки, які забарвлюють полум’я у зелений, синій або сріблястий колір; порошки, від яких полум’я гуркоче, сичить або стрибає вище людського зросту; порошки, які викликають дим. Дим правди, дим хоті, дим страху й густий чорний дим, здатний на місці убити людину. Червона жриця озброїлася дрібкою кожного з них.

Різьблена скринька, яку вона привезла з-за вузького моря, спорожніла вже більш як на три чверті. А Мелісандрі, яка могла ці порошки сама приготувати, бракувало багатьох рідкісних інгредієнтів. «Вистачить і заклинань»,— подумала вона: на Стіні вона почувалася могутнішою, ніж навіть у Ашаї. Кожне слово й кожен жест мали більше сили, й тут їй вдавалися речі, які ніколи досі не вдавалися. «Тіні, які я викличу тут, будуть такі жахливі, що проти них не встоїть жодне створіння темряви». Коли до послуг такі чари, нема потреби в немічних трюках алхіміків і піромантів.

Зачинивши скриню, вона провернула ключ у замку, а потім заховала його під спідницю у ще одну потаємну кишеньку. Почувся стукіт у двері. Судячи з тремтливого звуку, це однорукий сержант.

— Леді Мелісандро, прийшов кістяний лорд.

— Нехай заходить.

Мелісандра знову опустилася в крісло біля коминка.

Дикун був у безрукавці з дубленої шкіри, поцяткованій бронзовими заклепками, та в зелено-брунатному потертому плащі. «І ніяких кісток». Окрім плаща, він горнувся в сутінки — у пасма рваного сірого туману, напівневидимі, які ковзали по його обличчю і з кожним кроком мінилися. «Вони лихі. Такі самі лихі, як і кістки». Мисик волосся на чолі, близько посаджені темні очі, запалі щоки, на губі над повним ротом поламаних коричневих зубів — вуса, що звиваються, немов черв’як.

Мелісандра відчула тепло в западинці на шиї: це від близькості свого раба прокинувся її рубін.

— Ви зняли свої кістяні обладунки,— зауважила вона.

— Торохтіння зводило мене з глузду.

— Кості вас захищають,— нагадала вона.— Чорні брати вас не люблять. Деван розповів, що буквально вчора ви погиркалися з кимсь за вечерею.

— Погиркався. Я їв бобовий суп з шинкою, а Бовен Марш розводився про якусь висоту. Старий Гранат вирішив, що я за ним шпигую, і заявив, що не потерпить, аби нараду братчиків підслуховували вбивці. А я сказав, що як це нарада, то навіщо проводити її біля вогню? Бовен почервонів і почав хапати ротом повітря, але далі не зайшло,— розповів дикун, присів на край підвіконня й витягнув з піхов кинджал.— Якщо якомусь ворону кортить засадити мені за вечерею ножа між ребра, нехай спробує. Гобова вівсянка, присмачена крапелькою крові, буде тільки смачніша.

Мелісандра не зважала на оголену крицю. Якби дикун збирався її скривдити, вона б це побачила у полум’ї. Небезпеку для себе вона навчилася бачити найперше, ще зовсім дівчинкою, яка щойно стала рабинею, на все життя прикутою до величного червоного храму. І зараз, зазираючи у полум’я, вона передусім шукала саме цього.

— Нехай вас більше непокоять їхні очі, ніж ножі,— застерегла вона.

— Химорода, ага,— мовив дикун, і в чорних залізних кайданах у нього на зап’ястку, здавалося, запульсував рубін. Дикун постукав по ньому кінчиком леза. Криця зацокотіла об камінь.— Уві сні я його відчуваю. Навіть крізь залізо відчуваю тепло. М’яке, як жіночий цілунок. Ваш цілунок. Але іноді у сновидіннях він починає пекти, а ваші вуста обертаються на зуби. Щодня я думаю, як легко було б його виколупати, але так цього й не роблю. Невже потрібно носити ще й кляті кістки?

— Заклинання — це тіні й навіювання. Люди бачать те, що очікують побачити. І кості — частина цього...— («Невже я помилилася, зберігши йому життя?») — Якщо химорода розвіється, вас уб’ють.

Дикун заходився виколупувати кінчиком кинджала бруд з-під нігтів.

— Я наспівався, навоювався, напився літнього вина, дорнянина жінку пізнав. Людина має вмерти, як жила. Про мене — з крицею в руці.

«Він мріє про смерть? Невже його діткнувся ворог, чиє царство — смерть, а солдати — мертвяки?»

— Дуже скоро для вашої криці знайдеться робота. Ворог наближається — справжній ворог. І ще до вечора повернуться розвідники лорда Сноу з очницями сліпими й закривавленими.

Дикун примружив очі. Сірі очі й водночас карі: Мелісандра бачила, як міниться колір з кожною пульсацією рубіна.

— Виколювати очі — це звичка Плаксія. Найкращий ворон — сліпий ворон, любить повторювати він. Іноді мені здається, що він і собі б залюбки виколов очі, бо вони в нього вічно сльозяться і сверблять. Сноу вважав, що вільний народ обере ватажком Тормунда, бо саме так вчинив би він. Йому подобався Тормунд, а старому шахраю подобався він. Та якщо люди переметнулися до Плаксія... це недобре. Ні для нього, ні для нас.

Мелісандра серйозно кивнула, немов бере його слова глибоко до серця, але насправді Плаксій не грає ролі. Весь вільний народ не грає ролі. Вони пропащі, приречені, їхня доля — зникнути з лиця землі, як зникли діти пралісу. Але таким словам дикун точно не зрадіє, а вона не може його втратити — не зараз.

— Ви добре знаєте Північ?

Він заховав клинок.

— Як будь-який розвідник. Щось знаю краще, щось гірше. Північ велика. А що?

— Дівчинка,— промовила Мелісандра.— Сіра дівчинка на загнаному коні. Сестра Джона Сноу...— (А хто ще це може бути? Вона тікала до нього, шукаючи захисту,— це Мелісандра бачила дуже чітко).— Я бачила її в полум’ї, але тільки раз. Нам потрібно завоювати довіру лорда-командувача, і єдиний спосіб — урятувати її.

— Хочете сказати, що її маю врятувати я? Кістяний лорд? — розсміявся дикун.— Тільки дурень довіриться Тарарахові. А Сноу не дурень. Якщо сестру потрібно рятувати, він відішле до неї своїх воронів. Я б так і вчинив.

— Він не ви. Він дав обітницю і збирається її дотриматися. Нічна варта не втручається. Але ви не належите до Нічної варти. Ви можете зробити те, чого не може він.

— Якщо дозволить ваш упертий лорд-командувач. Полум’я показало вам, де шукати дівчинку?

— Я бачила воду. Глибоку, синю й непорушну, яка вкривалася тоненькою кригою. Здавалося, вона не має ні кінця, ні краю.

— Довге озеро. Що ще ви бачили навколо дівчинки?

— Гори. Поля. Дерева. Одного разу — оленя. Каміння. Вона тримається подалі від сіл. Коли є змога, їде по мілких річках, щоб збити зі сліду погоню.

— Це буде важко,— нахмурився дикун.— Ви кажете, вона їде на північ. Озеро в неї зі сходу чи з заходу?

Мелісандра заплющила очі, пригадуючи.

— З заходу.

— Отже, вона їде не королівським гостинцем. Розумна дівчинка. На тому боці менше спостерігачів і більше прикриття. І сховки, якими я і сам час до часу користу...— він на півслові замовк, зачувши бойовий ріжок, і скочив на ноги. По всьому Чорному замку, знала Мелісандра, запала така сама нагла тиша, і всі чоловіки та хлопчики обернулися в бік Стіни — дослухаючись і чекаючи. Один довгий сигнал означає, що повертаються розвідники, а от два...

«Цей день прийшов,— подумала Мелісандра.— Лордові Сноу доведеться до мене дослухатися».

Довгий журливий сигнал затих удалині, а мовчанка, здалося, розтягнулася на години. Але дикун нарешті розвіяв чари.

— Отже, тільки один. Розвідники.

— Мертві розвідники,— також підвелася Мелісандра.— Ідіть одягайте свої кості й чекайте. Я повернуся.

— Я з вами.

— Не дурійте. Щойно брати побачать те, що побачать, присутність дикуна тільки дужче їх розпалить. Сидіть тут, поки у них не охолоне кров.

Коли Мелісандра в оточенні двох вартових, яких їй залишив Станіс, спускалася сходами з Королівської вежі, нагору саме піднімався Деван. Хлопчак ніс на таці її сніданок, про який вона вже й забула.

— Я чекав, поки Гоб дістане з печі свіжі буханці, міледі. Хліб ще гарячий.

— Лиши у мене в покоях...— (Швидше за все, його з’їсть дикун).— Я потрібна лордові Сноу за Стіною.

«Він ще й сам про це не знає, але скоро дізнається...»

Надворі почав падати легкий сніжок. Заки з’явилася Мелісандра з почтом, біля брами зібралася юрма воронів, але всі вони розступилися перед червоною жрицею. Лорд-командувач випередив її, пройшовши через крижану браму в супроводі Бовена Марша й двадцятьох списників. Дюжину лучників Сноу відіслав нагору, на Стіну, на той раз, якщо ворог заховався неподалік у лісі. Вартові при брамі були не з раті королеви, але все одно пропустили Мелісандру.

Під товщею криги, у вузькому тунелі, який прорізував Стіну, було холодно й темно. Попереду йшов Морган зі смолоскипом, а позаду — Мерел з топором. Обидва були безнадійні п’яниці, однак у таку ранню годину виявилися ще тверезими. Обоє люди королеви, принаймні номінально, вони відчували здоровий страх перед Мелісандрою, а Мерел, коли не п’яний, був навіть грізний. Сьогодні вони їй не знадобляться, але Мелісандра взяла за звичку, хай куди йде, брати з собою пару вартових. Це було таке собі повідомлення для всіх навколо. Символ влади.

Коли вони втрьох випірнули з того боку Стіни, сніг уже валив густо. Пориту й побиту землю, яка тягнулася від Стіни до примарного лісу, накрило нерівне біле покривало. За двадцять ярдів попереду Джон Сноу і його чорні брати зібралися навколо трьох списів.

Списи були восьмифутові, ясеневі. Ліве ратище трохи зігнулося, та інші два були прямі й рівні. На всіх трьох ратищах було по відрубаній голові. Бороди обмерзли, а сніг, падаючи, накривав голови, наче каптуром. На місці очей лишилися порожні очниці — чорні закривавлені дірки, які дивилися згори вниз із німим докором.

— Хто це? — запитала Мелісандра.

— Блекджек Булвер, Кошлатий Гал і Гарт Сіроперий,— похмуро озвався Бовен Марш.— Земля добряче промерзла. Дикуни, певно, півночі копали, щоб так глибоко застромити ратища. Вони, може, ще й досі неподалік. Спостерігають за нами,— лорд-стюард примружився на дерева на узліссі.

— Їх там може бути ціла сотня,— зронив чорний брат з понурим обличчям.— Ба й тисяча.

— Ні,— заперечив Джон Сноу.— Свої дарунки вони залишили глупої ночі, а тоді втекли.

Навколо списів, принюхуючись, крутився його величезний білий деривовк, а тоді задер задню лапу біля ратища з головою Блекджека Булвера.

— Якби вони і досі були поблизу, Привид би їх занюхав.

— Сподіваюся, Плаксій спалив тіла,— сказав понурий, який звався Стражденний Ед.— А то ще прийдуть сюди шукати свої голови.

Ухопивши списа з головою Гарта Сіроперого, Джон Сноу люто висмикнув його з землі.

— Інші два теж витягайте,— наказав він, і четверо воронів кинулося виконувати наказ.

У Бовена Марша від морозу розчервонілися щоки.

— Не слід було нам висилати розвідку.

— Не час і не місце ятрити рани. Не тут, мілорде. Не зараз,— мовив Сноу, а до вояків, які витягували ратища, сказав: — Заберіть голови і спаліть. Нічого не лишайте, крім голих кісток.

Лише після цього він, здалося, помітив Мелісандру.

— Міледі! Ходіть зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті!»

— Як зволить лорд-командувач.

Проходячи попід Стіною, вона взяла його під руку. Попереду йшли Морган і Мерел, а на п’яти насідав Привид. Жриця нічого не говорила, але навмисно стишила крок, і там, де вона проходила, крига починала підтавати. «Він це обов’язково помітить».

Під залізною решіткою душника Сноу порушив тишу, як і очікувала Мелісандра.

— Що з рештою шістьма?

— Їх я не бачила,— озвалася Мелісандра.

— А подивитеся?

— Певна річ, мілорде.

— Прилетів крук від сера Деніса Малістера з Тінявої вежі,— повідомив Джон Сноу.— Його люди бачили вогнища в горах у дальньому кінці Прірви. Сер Деніс вважає, там збираються дикуни. Гадає, вони знову спробують подолати Міст Черепів.

— Може бути...— (Могли черепи в її видінні символізувати цей Міст? Чомусь Мелісандра була певна, що ні).— Якщо таке й станеться, то ця атака буде тільки для відвернення уваги. Я бачила вежі на морі, накриті чорною кривавою хвилею. Ось куди прийдеться найбільший удар.

— Східна варта?

«То це була вона?» Мелісандра бачила Східну-варту-на-морі разом з королем Станісом. Саме там його світлість залишив королеву Селізу й доньку Ширін, зібравши своїх лицарів у похід до Чорного замку. У полум’ї вежі були наче інакші, але у видіннях так часто трапляється.

— Так. Східна варта, мілорде.

— Коли?

Вона тільки розвела руками.

— Завтра. За місяць. За рік. А буває й так: якщо вчасно почати діяти, то можна й відвернути те, що я бачила.

«А в іншому разі навіщо посилаються видіння?»

— Добре,— сказав Сноу.

Поки випірнули з-під Стіни, юрма під брамою розрослася до чотирьох десятків. Люди тісно обступили їх. Кількох Мелісандра знала на ім’я: ось кухар — Трипалий Гоб; отой рудий з масним волоссям — Маллі; недоумкуватий хлопчина — Оуен Одоробало; п’яниця — септон Селадар.

— Це правда, м’лорде? — зронив Трипалий Гоб.

— А хто вони? — запитав Оуен Одоробало.— Не Дайвен, ні?

— І не Гарт,— сказав один з вояків королеви, якого звали Альф Баговинський і який одним з перших поміняв сімох облудних богів на істину Р’глора.— Гарт надто кмітливий для тих дикунів.

— Скільки? — запитав Маллі.

— Троє,— відповів Джон.— Блекджек, Кошлатий Гал і Гарт.

Альф Баговинський завив так, що побудив, либонь, усіх аж у Тінявій вежі.

— Вкладіть його в ліжко і принесіть йому глінтвейну,— попросив Джон Трипалого Гоба.

— Лорде Сноу,— тихо промовила Мелісандра. Зайдете зі мною в Королівську вежі? Я ще дечим маю з вами поділитися.

Довгу мить він дивився їй в обличчя своїми холодними сірими очима. Правий кулак стиснувся, розтиснувся, знову стиснувся.

— Як зволите. Еде, заберіть Привида у мої покої.

Мелісандра сприйняла це як натяк і також відпустила варту. Двір перетнули вдвох, без нікого. Навколо падав сніг. Червона жриця трималася до Джона якнайближче — настільки близько, що відчувала недовіру, яка оповивала його, немов чорний туман. «Я йому не подобаюся й ніколи не сподобаюся, але він згоден мене використовувати. От і добре». На самому початку Мелісандра те саме проходила зі Станісом Баратеоном. Якщо по правді, юний лорд-командувач і король спільного мають більше, ніж хочуть визнати. Станіс був середнім сином, який завжди жив у тіні старшого брата, так само як байстрюк Джон Сноу завжди жив у тіні свого законнородженого брата — полеглого героя, якого люди нарекли Юним Вовком. Обоє за натурою скептики, недовірливі й підозріливі. Єдині боги, яких вони по-справжньому шанують, це честь і обов’язок.

— Ви не питаєте про свою сестру,— мовила Мелісандра, піднімаючись гвинтовими сходами у Королівську вежу.

— Я ж вам сказав. У мене немає сестри. Промовивши обітницю, ми відмовляємося від родини. Хай як би я хотів, та я не можу допомогти Арії...

Ступивши в покої, він різко замовк. За столом сидів дикун і мастив кинджалом масло на скибку теплого чорного хліба. Він одягнув кістяні лати, з приємністю побачила Мелісандра. Проламаний череп велета, який служив йому за шолом, лежав позаду на підвіконні.

— Ти,— напружився Джон Сноу.

— Лорде Сноу,— вишкірився дикун повним ротом коричневих поламаних зубів. У ранковому світлі рубін у нього на зап’ястку мерехтів, як тьмяна червона зірка.

— Що ти тут робиш?

— Снідаю. Можете приєднатися.

— З тобою я хліба не переломлю.

— Вам же гірше. Буханець ще теплий. Принаймні Гоб уміє пекти,— дикун відкусив шматок.— І до вас я міг би зайти так само легко, мілорде. Вартові у вас під дверима — то поганий жарт. Людина, яка з півсотні разів вилазила на Стіну, у вікно залізти точно зможе. Але яка мені користь від вашого убивства? Ворони оберуть когось ще гіршого,— він, пожувавши, проковтнув.— Я чув про ваших розвідників. Слід було вам мене разом з ними послати.

— Щоб ти їх зрадив і видав Плаксієві?

— Ми заговорили про зраду? А як там звали оту твою жіночку-дикунку, Сноу? Ігритта, так? — дикун обернувся до Мелісандри.— Мені потрібні коні. Півдюжини добрих коней. І сам-один я не впораюся. Підійдуть списосуджені, замкнені у Кротівці. Жінки для такого навіть краще пасують. Дівчина швидше їм довіриться, та й вони допоможуть мені здійснити одну хитрість, яку я замислив.

— Про що це він? — запитав у червоної жриці лорд Сноу.

— Про вашу сестру,— поклала Мелісандра йому долоню на руку.— Ви їй допомогти не можете, а він може.

Сноу відсмикнув руку.

— Не думаю. Ви цього чудовиська не знаєте. Якщо Тарарах митиме руки сто разів на день, у нього під нігтями все одно лишиться кров. Він швидше Арію зґвалтує і уб’є, ніж урятує. Ні. Якщо ви саме це бачили в полум’ї, міледі, мабуть, вам очі попелом засипало. Якщо він спробує виїхати з Чорного замку без мого дозволу, я власноруч відрубаю йому голову.

«Він не лишає мені вибору. Що ж, так і буде».

— Деване, вийди,— сказала Мелісандра, і зброєносець, висковзнувши геть, причинив по собі двері.

Торкнувшись рубіна в себе на шиї, Мелісандра вимовила одне слово.

Звук химерним відлунням відбився від кутків кімнати, звиваючись у вухах, як черв’як. Дикунові причулося одне слово, воронові — інше. Однак зовсім не це зірвалося з її вуст. Рубін на зап’ястку дикуна потемнів, а пасма світла й тіні навколо нього, завирувавши, зблякли.

Кістки лишилися — торохкітливі ребра, пазурі й зуби на руках і плечах, великі пожовклі ключиці поперек грудей. Проламаний череп велета залишився проламаним черепом велета, пожовклим і тріснутим, з його брудним і диким вищиром.

Але мисик волосся на чолі зник. Каштанові вуса, Гулясте підборіддя, обвисла жовтувата шкіра й маленькі темні очиці — все розтануло. В каштанове волосся вплелися сиві пасма. В кутиках рота з’явилися смішливі зморшки. Водномить дикун став вищим на зріст, ширшим у плечах і у грудях, довгоногим і струнким, з гладенько виголеним обвітреним обличчям.

Джон Сноу вибалушив сірі очі.

— Мансе?

— Лорде Сноу,— без усмішки привітався Манс Рейдер.

— Вона ж вас спалила!

— Вона спалила Тарараха.

Джон Сноу обернувся до Мелісандри.

— Що це за чаклунство?

— Називайте, як схочете. Химорода, видимість, ілюзія. Р’глор — Цар світла, Джоне Сноу, і його слугам дано ткати речі зі світла, як інші тчуть з ниток.

— Я теж мав сумніви, Сноу,— хихикнув Манс Рейдер,— та чом не дати їй спробувати? Або так, або мене підсмажить Станіс.

— Дуже допомогли кістки,— сказала Мелісандра.— Кістки все пам’ятають. Найпотужніші химороди творяться саме з таких речей. З чобіт мерця, з пасма волосся, з мішечка кісточок з відрізаних пальців. З них за допомогою нашіптувань і молитви можна викликати тінь людини, а потім одягнути її на когось іншого, наче плащ. Вигляд зміниться, а сутність — ні.

Вона сказала це так, наче це легко й просто. Не треба їм знати, як це тяжко чи чого це їй коштувало. Цей урок Мелісандра затямила ще задовго до Ашаю: що простішими видаються чари, то більше люди бояться чарівника. Коли язики полум’я лизнули Тарараха, рубін у неї на шиї так розжарився, що вона злякалася: зараз її власна шкіра задимиться й почорніє. На щастя, лорд Сноу звільнив її від цього болю своїми стрілами. Поки Станіс кипів через таке зухвальство, Мелісандра тремтіла від полегшення.

— Наш самозваний король дуже вразливий,— мовила Мелісандра до Джона Сноу,— але він вас не зрадить. Не забувайте: у нас його син. І він завдячує вам своїм життям.

— Мені? — збентежився Сноу.

— А кому ще, мілорде? Закон каже: тільки кров’ю можна заплатити за його злочини, а Станіс Баратеон не з тих, хто піде проти закону... та як ви мудро сказали, людські закони закінчуються під Стіною. Я вас запевняла, що Цар світла почує ваші молитви. Вам потрібен був спосіб урятувати сестру й водночас не зганьбити своєї честі, яка так багато для вас означає, і своїх обітниць, даних перед дерев’яним богом. І ось він, лорде Сноу,— вказала Мелісандра білим пальцем,— спосіб урятувати Арію. Дарунок Царя світла... і мій.