Танок драконів

Віктаріон

По чорному морю під срібним місяцем Залізний флот наздоганяв здобич.

Побачили її у вузькій протоці між островом Кедрів і горбатими горами астапорських околиць, як і казав чорний жрець Мокоро. «Гіскарці»,— гукнув з марса вниз Лонгвотер Пайк. Віктаріон Грейджой, стоячи на півбаку, спостерігав, як збільшується, наближаючись, вітрило. Незабаром уже можна було розрізнити, як здіймаються й опускаються весла, а в кільватері буруниться довга біла смуга, поблискуючи у місячному світлі, наче шрам на морській поверхні.

«Це не бойовий корабель,— збагнув Віктаріон.— Купецька галера, величенька». Гарний трофей. Він дав знак капітанам почати переслідування. Треба взяти галеру на абордаж і захопити.

На той час шкіпер галери вже побачив небезпеку. Він змінив курс, звернувши на захід, до острова Кедрів, либонь, у сподіванні сховатися в одному з непомітних гротів або загнати переслідувачів на скелі, яких чимало вздовж північно-східного узбережжя острова. Однак галера була перевантажена, а залізнородним сприяв попутний вітер. «Скорбота» й «Залізна перемога» зайшли навперейми здобичі, а прудкий «Боривітер» і жвавий «Пальцеруб» підлетіли ззаду. Але навіть тоді гіскарський шкіпер не спустив прапора. На той час збоку до здобичі наблизився «Плач», скреготнув по лівому борту, трощачи весла; обидва кораблі опинилися так близько від населених привидами руїн Гозая, що чути було, як на залитих першим світанковим промінням розбитих пірамідах міста галайкають мавпи.

Здобутий трофей називався «Гіскарський світанок», як повідомив шкіпер, коли його в ланцях привели до Віктаріона. Галера була з Нового Гіса й зараз, побувавши в Міріні, поверталася через Юнкай назад. Шкіпер жодної пристойної мови не знав, розмовляв тільки гіскарською — гортанною, яка більше нагадувала гарчання й сичання,— такої огидної мови Віктаріон Грейджой у житті не чув. Мокоро перекладав слова шкіпера на загальну мову Вестеросу. Війна за Мірін закінчилася перемогою, заявляв капітан, королева драконів мертва, а містом зараз править якийсь гіскарець на ім’я, здається, Гіздак.

Віктаріон звелів вирвати його брехливого язика. Данерис Таргарієн не мертва, запевняв його Мокоро: червоний бог Р’глор показав йому обличчя королеви у священному полум’ї. Капітан не міг стерпіти брехні, тож звелів зв’язати гіскарського шкіпера по руках і ногах і викинути за борт як жертву затонулому богові.

— Твій червоний бог отримає належне,— пообіцяв він Мокоро,— але в морях править затонулий бог.

— Нема інших богів, окрім Р’глора й Чужого, чиє ім’я не можна вимовляти.

Жрець-чаклун був одягнений у похмурі чорні кольори, тільки на комірі, манжетах і подолі мантії ледь угадувалося золоте гаптування. На «Залізній перемозі» не знайшлося червоної тканини, але ж не можна було допустити, щоб Мокоро так і ходив у білому від солі лахмітті, в якому Гризун виловив його з моря, тож Віктаріон наказав Томові Тайдвуду пошити йому нову мантію з того, що знайдеться на борту, і для цієї мети навіть пожертвував кілька власних сорочок. Вони були чорно-золоті, адже герб дому Грейджоїв — золотий кракен на чорному полі, й усі корабельні прапори й вітрила були в цих кольорах. Кармазиново-шарлатні ряси червоних жерців незвичні для залізнородних, але Віктаріон сподівався, що як одягнути Мокоро в кольори Грейджоїв, команда прийме його краще.

Даремні сподівання! Вбраний у чорне з ніг до голови, з витатуйованим на обличчі червоно-жовтогарячим полум’ям, жрець видавався ще зловіснішим, ніж доти. Команда сахалася його, коли він з’являвся на палубі, а якщо раптом на когось падала його тінь, люди плювалися. Навіть Гризун, який і виловив жерця з моря, під’юджував Віктаріона віддати його затонулому богові.

Проте Мокоро знав ці чужі береги набагато краще за залізнородних, а ще знав таємниці драконів. «У Воронячого Ока є чаклуни, то чому їх не може бути в мене?» Віктаріонів чорний чародій був могутніший за Юронових трьох разом узятих. Ейрон Мокрочубий би такого не схвалив, але він зі своєю побожністю далеко.

Отож Віктаріон, стиснувши в кулак обгорілу руку, мовив:

— Назва «Гіскарський світанок» для корабля Залізного флоту геть не пасує. І для тебе, чародію, я перейменовую корабель на «Гнів червоного бога».

— Як скаже капітан,— уклонився чародій. І знову кораблів Залізного флоту стало п’ятдесят чотири.

Наступного дня зненацька налетів шквал. Його Мокоро теж передбачив. Коли злива вщухла, недолічилися трьох кораблів. Віктаріон гадки не мав, чи вони пішли на дно, чи сіли на мілину, чи збилися з курсу.

— Вони знають, куди ми пливемо,— мовив він до своєї команди.— Якщо не потонули, то ще наздоженуть нас.

Залізний капітан не мав часу чекати на відсталих. Не тоді, коли його наречена оточена ворогами. «Найчарівнішій жінці на землі негайно потрібен мій топір».

Крім того, Мокоро запевнив його, що ці три кораблі не пропали. Щовечора жрець-чаклун запалював на півбаку «Залізної перемоги» вогнище й починав співучо молитися, кружляючи навколо полум’я. У світлі багаття його чорна шкіра блищала, як полірований онікс, і Віктаріон міг присягнутися, що іноді полум’я, витатуйоване в нього на обличчі, також танцювало, звиваючись і вгинаючись, сплітаючись воєдино і змінюючи колір щоразу, коли жрець обертав голову.

— Чорний жрець накликає на нас бісів,— якось бовкнув один з гребців. Коли про це доповіли Віктаріонові, він звелів його відбатожити, поки вся спина від плечей до сідниць не перетворилася на криваве місиво. Отож коли Мокоро сказав: «Твої заблудлі вівці повернуться в отару неподалік острова Яросу»,— капітан озвався: «Молися за це, жерче, бо скуштуєш батога наступним».

У синьо-зеленому морі під палючим сонцем, яке світило з безхмарного неба, Залізний флот узяв другий свій трофей — у водах на північний захід від Астапора.

Цього разу то був мирський ког під назвою «Голуб», який плив у Юнкай через Новий Гіс із вантажем килимів, солодких зелених вин і мирського мережива. Його шкіпер мав «мирське око», в яке навіть здалеку все було видно, як на долоні: дві скляні лінзи обабіч цілої низки бронзових труб, так хитро змайстрованих, що вони ховалися одна в одну, й у складеному вигляді «мирське око» було не більшим за чингал. Цей скарб Віктаріон забрав собі. Ког він перейменував на «Сорокопуд». Команду вирішив залишити, щоб отримати за неї викуп, бо це були ані раби, ані рабовласники, а вільні мирсяни, загартовані моряки. За таких людей можна отримати добрі гроші. Оскільки «Голуб» плив з Мира, він не мав новин про Мірін чи Данерис, повідомив тільки, що дотрацьких комонників бачили на берегах Ройна, а золотий загін виступив у похід, і всілякі інші старі звістки, давно відомі Віктаріонові.

— Що бачиш? — того вечора запитав капітан у чорношкірого жерця, коли Мокоро стояв біля священного полум’я.— Що очікує нас завтра? Знову дощ?

У повітрі пахло дощем.

— Сіре небо й сильний вітер,— сказав Мокоро.— Дощу не буде. Позаду тигри. Попереду чекає твоя дракониця.

«Твоя дракониця». Віктаріонові сподобалося, як це прозвучало.

— Скажи щось таке, чого я й сам не знаю, жерче.

— Слухаюся наказу капітана,— промовив Мокоро. Команда приліпила йому прізвисько Чорний Вогонь — вперше його так назвав Стефар Спотика, який не міг вимовити «Мокоро» — щоразу спотикався. Але хай як його назви, а жрець мав силу.— Тут берегова лінія тягнеться з заходу на схід,— сказав він до Віктаріона.— А там, де вона поверне на північ, тобі трапиться ще двоє зайців — прудких багатоніжок.

Так і сталося. Цього разу здобич виявилася двома галерами — довгими, лискучими, швидкими. Першим їх помітив Ральф Кульга, але вони дуже швидко залишили позаду «Журу» й «Безнадію», тож Віктаріон послав наздоганяти їх «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок». Прудкіших за ці три кораблі він не мав. Гонитва тривала майже цілий день, але врешті-решт обидві галери взяли на абордаж і після коротких, але брутальних сутичок захопили. Пливли вони порожняком у Новий Гіс, де, як довідався Віктаріон, мали завантажитися припасами і зброєю для гіскарських легіонів, які стоять під Міріном... і привезти на війну нових легіонерів на зміну померлим.

— Тобто загиблим у бою? — запитав Віктаріон.

Матроси з галер заперечили: всі смерті були від різачки, яку вони називали «кобилою білою». Як і шкіпер «Гіскарського світанку», шкіпери галер повторювати ту саму брехню: мовляв, Данерис Таргарієн мертва.

— Поцілуєте її від мене, якщо знайдете в тому пеклі, в яке потрапите,— сказав Віктаріон. Звелів принести йому топір і просто тут і зараз відрубав обом голови. По тому він стратив і команди обох галер, залишивши в живих тільки рабів, прикутих до весел. Він власноруч розбив їхні ланцюги й повідомив їм, що тепер вони вільні й мають особливий привілей стати веслярами Залізного флоту — про таку честь мріє кожен хлопчик, який зростає на Залізних островах.— Королева драконів звільняє рабів, і я також звільняю,— оголосив він.

Галери він перейменував на «Примару» й «Тінь».

— Бо вони являтимуться юнкайцям, не дадуть їм спокою,— уночі пояснив він смаглявці, насолодившись нею. Залізний флот уже близько до мене, і щодня віддаль скорочується.— Ми впадемо на них, як грім,— казав він, стискаючи її груди. Цікаво, думалося йому, оце так почувається брат Ейрон, коли до нього промовляє затонулий бог? Здавалося, Віктаріон чує божий голос, який піднімається з морських глибин. «Ти добре мені послужиш, капітане,— немовби гуркотали хвилі.— Саме для цього я тебе і створив».

Але Віктаріон нагодує і червоного бога — вогненного бога Мокоро. Рука, яку зцілив жрець, мала жахливий вигляд: від ліктя до кінчиків пальців вона нагадувала пересмажену шинку. Іноді, коли Віктаріон стискав кулак, шкіра лускала й димилася, однак рука стала навіть дужча, ніж була.

— Тепер зі мною два бога,— мовив він до смаглявки.— А перед двома богами не встоїть жоден ворог.

А потім він, знову перекотивши її навзнак, узяв її ще раз.

Коли з лівого борту показалися скелі Яросу, там, як і обіцяв Мокоро, вже чекали три загублені кораблі. У винагороду Віктаріон подарував жерцю золоту гривну.

Тепер перед ним був вибір: ризикнути зайти у протоку чи повести залізний флот навколо острова? Залізного капітана досі мучив спогад про Білий острів. Станіс Баратеон водночас із півночі й півдня налетів на Залізний флот, затиснений у протоці між островом і суходолом, і завдав Віктаріону найгіршої в його житті поразки. Але якщо він почне огинати Ярос, це забере декілька дорогоцінних днів. Через таку близькість юнкайців проплисти через протоку буде нелегко, однак навряд чи флот наразиться на юнкайські бойові кораблі, поки не досягне Міріна.

«А як учинив би Вороняче Око?» Якийсь час він поміркував, а тоді передав капітанам команду:

— Пливемо через протоку.

Заки Ярос зник позаду, флот захопив ще три трофеї. «Скорбота» Гризуна взяла круглобокий галеас, а «Шуліка» Манфрида Мерліна — купецьку галеру. Трюми в них були заповнені крамом на продаж — винами, шовками і прянощами, рідкісним деревом і ще рідкіснішими парфумами, але справжнім трофеєм були самі кораблі. Пізніше того самого дня «Сім черепів» і «Бич невільників» захопили рибальський кеч. Він був малий, брудний, повільний, навряд чи вартий витрачених зусиль. Віктаріон не зрадів, почувши, що тільки спільними зусиллями двох кораблів удалося присмирити рибалок. Проте саме з їхніх вуст він почув новину про повернення чорного дракона.

— Срібна королева зникла,— повідомив власник кеча.— Полетіла на драконі кудись ген за Дотрацьке море.

— А де воно, це Дотрацьке море? — поцікавився Віктаріон.— Попливу туди зі своїм Залізним флотом і розшукаю королеву, хай де вона є.

Рибалка голосно розреготався.

— Хотів би я на це подивитися! Дотрацьке море — це великі трави, дурню.

Не варто було йому казати цього слова. Схопивши рибалку за горло обгорілою рукою, Віктаріон підняв його в повітря. Припнувши його до щогли, уп’явши пальці йому в шкіру, він довго стискав його шию, поки обличчя юнкайця не почорніло. Той якийсь час хвицався й борсався, марно силкуючись вивільнитися з капітанової руки.

— Не можна обізвати Віктаріона Грейджоя дурнем і залишитися жити, щоб потім цим похвалятися.

Коли він розтиснув пальці, обм’якле тіло гримнулося на палубу. Лонгвотер Пайк і Том Тайдвуд перекинули його через леєр — ще одну офіру затонулому богові.

— Ваш затонулий бог — справжній біс,— потім сказав чорний жрець Мокоро.— Він просто раб Чужого — чорного бога, чиє ім’я не можна вимовляти.

— Ти обережніше, жерче,— застеріг його Віктаріон.— На борту в нас є чимало побожних моряків, які за таке блюзнірство тобі язика вирвуть. Твій червоний бог отримає належне, присягаюся. Моє слово залізне. Запитай моїх людей.

Чорний жрець уклонився.

— Нема потреби. Цар світла показав мені, чого ти вартий, капітане. Щовечора в полум’ї я бачу відблиски слави, яка на тебе очікує.

Ці слова страшенно потішили Віктаріона Грейджоя, і він увечері так і сказав смаглявці.

— Видатною людиною був мій брат Балон,— мовив він,— але я зроблю те, що не вдалося навіть йому. Залізні острови знову звільняться, а давній звичай повернеться. Навіть Дагон не зміг цього зробити.

Минуло майже сто років відтоді, як зі Скелястого престолу правив Дагон Грейджой, але залізнородні й досі переказують легенди про його нальоти й битви. У Дагонові часи на Залізному троні сидів слабкий король, сльозливими очима задивляючись за вузьке море, де змовлялися влаштувати заколот байстрюки й вигнанці. Отож лорд Дагон відплив з Пайку, щоб повернути собі Призахідне море.

— Він загнав лева в його лігво й зав’язав вузлом хвоста деривовку, але навіть Дагон не зміг побороти драконів. А я зроблю королеву драконів своєю. Вона розділить зі мною постіль і народить мені багато дужих синів.

Того вечора Залізний флот уже налічував шістдесят кораблів.

На північ від Яросу почало з’являтися дедалі більше химерних вітрил. Флот уже був зовсім близько від Юнкая, а узбережжя між Жовтим містом і Міріном, без сумніву, запруджене купцями й постачальниками, які раз у раз причалюють і відчалюють, отож Віктаріон відвів Залізний флот глибше в море, звідки не видно суходолу. Але і там траплялися інші судна.

— Не дайте втекти нікому, щоб не попередили ворога,— наказав залізний капітан. Ніхто й не втік.

На зеленому морі під сірим ранковим небом «Скорбота», «Войовнича відданиця» й Віктаріонова власна «Залізна перемога» захопили работоргову галеру з Юнкая у водах на північ від Жовтого міста. У трюмах було двадцять напахчених хлопчиків і вісімдесят дівчат, які призначалися для будинків розпусти в Лісі. Команда й не думала, що небезпека може чигати так близько від дому, тож залізнородні легко заволоділи кораблем. Називалася галера «Охоча дівка».

Работоргівців Віктаріон узяв на мечі, а потім послав своїх людей униз, щоб розкувати гребців.

— Тепер попрацюєте на мене. Гребтимете старанно — і забагатієте.

Дівчат він розподілив між своїх капітанів.

— Лісянці хотіли зробити з вас повій,— сказав він їм,— але ми вас урятували. Тепер ви обслуговуватимете тільки одного чоловіка, а не багатьох. А якщо потішите свого капітана, може, вас візьмуть за соляних дружин, а це дуже почесно.

Напахчених хлопчиків він обв’язав ланцюгами й викинув у море. Вони-бо — протиприродні створіння, і щойно корабель від них звільнився, навіть повітря на ньому очистилося.

Собі Віктаріон забрав сімох найкращих дівчат. Одну — з волоссям червоного золота й ластовинням на цицьках. Одну — поголену з ніг до голови. Одну — карооку шатенку, скромну як мишка. Одну — з такими величезними грудьми, яких Віктаріон у житті не бачив. П’ята була дрібненька, з прямими чорними косами й золотавою шкірою. Очі в неї були бурштинові. Шоста була біла як молоко й мала золоті кільця в пипках і між ногами, а сьома була чорна, як чорнило в каракатиці. Юнкайські работоргівці навчили їх мистецтва сімох стогонів, але Віктаріон захотів їх зовсім не тому. Йому цілком вистачало смаглявки, а в Міріні він отримає королеву. Кому потрібні свічки, коли незабаром зійде сонце.

Галеру він перейменував на «Ридання работоргівців». Разом з нею Залізний флот тепер налічував шістдесят один корабель.

— З кожним захопленим кораблем нам додається сили,— сказав Віктаріон до своїх залізнородних,— але далі буде складніше. Завтра чи позавтра нам, швидше за все, вже зустрінуться бойові кораблі. Ми заходимо у води Міріна, де стоїть ворожий флот. Будуть кораблі з усіх міст Невільничої бухти, кораблі з Толоса, Елірії і Нового Гіса, навіть кораблі з Карта...— Віктаріон навмисно не згадав зелені галери зі Старого Волантиса, які просто зараз пливуть через затоку Зажури.— Работоргівці — слабаки. Самі бачили, як вони кидаються тікати, чули, як вони верещать, коли береш їх на мечі. Кожен з вас вартий двадцятьох з них, бо ми залізні. Пам’ятайте про це, коли ми побачимо перші вітрила работоргівців. Не давайте нікому пощадку й самі його не очікуйте. Навіщо нам пощадок? Ми — залізнородні, нам допомагає двоє богів. Ми захопимо кораблі работоргівців, розіб’ємо їхні надії і затопимо кров’ю їхню бухту.

У відповідь на його слова зірвався гучний крик. Капітан похмуро кивнув, а тоді звелів привести на палубу сімох дівчат, яких він забрав собі: найвродливіших з усіх, що були на «Охочій дівці». Поцілувавши їх по черзі в щоку, він сказав, що їх очікує велика честь, хоча вони й не розуміли його слів. А тоді він наказав відвести їх на рибальський кеч, обрізати кінці й підпалити його.

— Цим дарунком невинності й краси ми пошануємо обох богів,— заявив він, коли Залізний флот пропливав повз охоплений полум’ям кеч.— Най ці дівчата відродяться у світлі, неопоганені хіттю смертних, або ж опустяться в підводні палати затонулого бога, щоб там бенкетувати, танцювати й веселитися, поки не висохнуть моря.

Під кінець, перед тим як море проковтнуло димний кеч, зойки сімох красунь, здалося Віктаріону, перетворилися на радісний спів. І тоді налетів дужий вітер — вітер, який напнув вітрила й поніс флот на північ, тоді на схід, тоді знову на північ — до Міріна з його різнокольоровими пірамідами. «Лечу до тебе на пісенних крилах, Данерис»,— подумав залізний капітан.

Уночі він уперше дістав драконів ріг, який Вороняче Око знайшов на курних руїнах величної Валірії. Чорний, сяйливий і покручений, шість футів завдовжки, він був окутий стрічками червоного золота й темної валірійської криці. «Юронів пекельний ріжок». Віктаріон провів по ньому рукою. Ріг був теплий і гладенький, як стегна смаглявки, а блищав так, що в його глибинах можна було побачити власне віддзеркалення. На кільцях, якими він був окутий, виднілися чудернацькі чаклунські різьблені символи.

— Валірійські ієрогліфи,— пояснив Мокоро.

Віктаріон це й сам знав.

— А що там пишеться?

— Багато чого,— мовив чорний жрець і вказав на одне золоте кільце.— Ось тут написана його назва. «Я — Упокорювач Драконів». Чув колись, як він сурмить?

— Одного разу.

Один з братових напівкровок засурмив у пекельний ріжок на царезборах на Старій Весі. Це був дужий здоровань з поголеною головою, на м’язистих руках якого поблискували браслети — золоті, гагатові й нефритові, а на грудях було татуювання стерв’ятника.— Його звук... він пропікав. Так наче в мене кості загорілися, зсередини пропалюючи тіло. Письмена, мов розжарені, світилися спершу червоним, а потім білим, аж боляче було дивитися. Здавалося, сурма ніколи не затихне. Нагадувало нескінченний зойк. Тисячу зойків, з’єднаних в один.

— А чоловік, який сурмив... що стало з ним?

— Помер. На губах у нього вискочили пухирі. А з його птаха скрапувала кров. Зі стерв’ятника,— капітан буцнув себе в груди,— отут. Казали, той чоловік весь вигорів зсередини, хоча, можливо, це брехня.

— Ні, це правда,— Мокоро покрутив пекельний ріжок, роздивляючись химерні символи на другому золотому кільці.— Ось тут пишеться: «Смертний не виживе, якщо засурмить у мене».

Віктаріон з гіркотою подумав про братерську зрадливість. «Усі Юронові дари отруйні».

— Вороняче Око присягався, що цей ріжок підкорить драконів моїй волі. Та що мені від цього, якщо ціна такого упокорення — смерть?

— Твій брат не сурмив у ріжок сам. І ти не мусиш. Ось,— указав Мокоро на сталеве кільце. «Кров за вогонь, вогонь за кров». Не має значення, хто засурмить у ріжок. Дракони прилетять до господаря ріжка. Ти мусиш здобути над ним владу. Кров’ю.