Танок драконів

Данерис

Щоранку королева, стоячи на західному валу, лічила вітрила в Невільничій бухті.

Сьогодні вона нарахувала двадцять п’ять, хоча деякі з них пливли далеченько, тож тут важко сказати напевно. Якесь вітрило вона могла проґавити, а якесь полічити двічі. «Хіба не байдуже? Душителю досить і десятьох пальців». Уся торгівля припинилася, а рибалки не наважуються виходити в бухту. Найхоробріші й досі кидають сіті в річку, але й це ризиковано; здебільшого човни стоять пришвартовані під мірінськими мурами з різнокольорової цегли.

У бухті є й мірінські кораблі — бойові судна й торгові галери, виведені капітанами в море того дня, коли військо Дані взяло місто в облогу; тепер вони повернулися, щоб долучитися до флоту Карта, Толоса й Нового Гіса.

Нарада з адміралом нічим не допомогла.

— Покажіть їм своїх драконів,— сказав Гролео.— Нехай юнкайці скуштують вогню — і торгівля відновиться.

— Ті кораблі нас душать, а мій адмірал говорити може тільки про драконів,— мовила Дані.— Ви ж адмірал, хіба ні?

— Адмірал без кораблів.

— То збудуйте кораблі.

— Бойові кораблі з цегли не збудуєш. А работоргівці спалили всі дерева на двадцять льє навкруги.

— То поїдьте далі, ніж на двадцять льє. Я дам вам вози, робітників, мулів — усе, що знадобиться.

— Я — моряк, а не корабельник. Мене прислали, щоб доправити вашу світлість назад у Пентос. Натомість ви завели нас аж сюди й розібрали мого «Садулеона» на цвяхи й цурпалки. Більше я його не побачу. Може, я більше не побачу ні рідної домівки, ні моєї старої жінки. Це не я відмовився від кораблів, як пропонував той Даксос. Я не можу воювати з картянами на рибальських яликах.

Його злість так її стривожила, що навіть подумалося, чи не може сивий пентосянин стати одним з трьох зрадників. «Ні, він просто старий, який скучив за рідною домівкою».

— Але ж має бути щось, що можна зробити.

— Ага, і я сказав вам що. Ці кораблі збудовані з мотуззя, смоли й парусини, когорської сосни й соторіоського тика, зі старого дуба з Великого Норвоса, з тиса, ясеня і ялини. З дерева, ваша світлосте. А дерево горить. Дракони...

— Не хочу більше чути про драконів. Ідіть. Помоліться своїм пентоським богам за шторм, який потопить наших ворогів.

— Моряки ніколи не моляться за шторм, ваша світлосте.

— Мені вже набридло слухати, чого ви не можете зробити. Ідіть.

Сер Баристан залишився.

— Запасів у нас поки що багато,— нагадав він їй,— і ваша світлість посіяла боби та пшеницю й посадила виноград. Ваші дотраки повиганяли з пагорбів работоргівців і позбивали кайдани з їхніх рабів. Тепер вони також сіють і повезуть врожай на базар у Мірін. А ще вам гарантована дружба Лазару.

«Хай чого вона варта, а цю дружбу забезпечив мені Дааріо».

— Ягнята. Були б у ягнят зуби...

— Вовки почали би трохи більше стерегтися, понад сумнів.

Дані не втримала сміху.

— А як ваші сироти, сер?

— Добре, ваша світлосте,— всміхнувся літній лицар. Він пишався хлопчаками.— Приємно, що ви запитали. Четверо-п’ятеро мають усі задатки стати лицарями. Може, навіть дюжина.

— Й одного досить, якщо він такий, як ви,— сказала Дані. Можливо, вже недалеко день, коли їй знадобиться кожен лицар.— Вони не позмагаються для мене на турнірі? Я б хотіла подивитися.

Вісерис розповідав про турніри, які дивився в Сімох Королівствах, але сама Дані такого ніколи не бачила.

— Вони ще не готові, ваша світлосте. А коли будуть, то залюбки продемонструють вам свою вправність.

— Сподіваюся, скоро цей день настане.

Вона саме збиралася поцілувати свого доброго лицаря у щоку, коли в арочних дверях з’явилася Місанді.

— Місанді?

— Ваша світлосте, Скагаз очікує ваших наказів.

— Веди його нагору.

Гирявий прийшов у супроводі двох своїх бронзових бестій. Один з чоловіків був у масці яструба, а другий — шакала. З-поза бронзових машкар виднілися тільки очі.

— Ваша ясновельможносте, учора ввечері бачили, як Гіздар заходив у піраміду Жака. Він там залишався до самої темряви.

— Скільки пірамід він уже відвідав? — запитала Дані.

— Одинадцять.

— А скільки часу минуло з останнього вбивства?

— Двадцять шість днів,— озвався Гирявий, і його очі переповнилися люттю. То була його ідея: послати бронзових бестій стежити за її нареченим і занотовувати всі його дії.

— Поки що Гіздар виконує свої обіцянки.

— Як саме? Сини гарпії відклали кинджали, але чому? Бо їх лагідно попросив шляхетний Гіздар? Він — один з них, кажу вам. Ось чому вони його слухаються. Може, саме він — гарпія.

— Якщо гарпія взагалі існує.

Скагаз був переконаний, що десь у Міріні сини гарпії мають свого високородного володаря, таємного генерала, який командує армією тіней. Дані в це не вірила. Бронзові бестії схопили кілька дюжин синів гарпії, і ті, хто з них вижив, на допитах називали імена... забагато імен, на думку Дані. Приємніше було би думати, що всі ці смерті — робота одного-єдиного ворога, якого можна упіймати й убити, але Дані підозрювала, що все навпаки. «Ворогів у мене — легіон».

— Гіздар зо Лорак має дар переконувати, а ще в нього багато друзів. І він заможний. Можливо, він купив мир для нас за своє золото або ж умовив інших можних городян, що наш з ним шлюб — у їхніх інтересах.

— Якщо він і не гарпія, то напевно знає, хто гарпія. І я легко можу довідатися правду. Дайте дозвіл допитати Гіздара — і ви отримаєте зізнання.

— Ні,— сказала вона.— Таким зізнанням я не довіряю. Ви мені забезпечили надто багато таких зізнань, і все намарне.

— Ваша ясновельможносте...

— Ні, кажу.

З сердитим виразом негарне обличчя Гирявого стало ще потворним.

— Ви робите помилку. Великий пан Гіздар дурить вашу вельможність. Хочете собі змія в ліжко?

«Я хочу Дааріо собі в ліжко, але заради вас і вашого народу відіслала його геть».

— Продовжуйте стежити за Гіздаром зо Лораком, але не робіть йому кривди. Ви зрозуміли?

— Я не глухий, ваша препишносте. Слухаюся,— відповів Скагаз і дістав з рукава пергаментний сувій.— Ваша вельможність має це побачити. Список усіх мірінських кораблів, які беруть участь у блокаді, з усіма капітанами. Вони всі з великого панства.

Дані прочитала перелік. Тут були прізвища всіх правлячих родин Міріна: Казкар, Мерек, Квазар, Жак, Раздар, Газін, Пал, навіть Резнак і Лорак.

— І що мені робити з цим переліком?

— Кожен у цьому переліку має родичів у місті. Синів і братів, жінок і дочок, матерів і батьків. Дозвольте бронзовим бестіям їх арештувати. Їхні життя в обмін на те, що кораблі повернуться.

— Якщо я пошлю бронзових бестій у піраміди, це означатиме відкриту війну в місті. Я мушу довіритися Гіздарові. Мушу сподіватися на мир.

Дані піднесла пергамент до вогню й дивилася, як його охоплює полум’я, а Скагаз у цей час пропікав її очима.

Пізніше сер Баристан сказав, що її брат Рейгар міг би нею пишатися. Дані пригадалися слова, які промовив сер Джора в Астапорі: «Рейгар бився доблесно, Рейгар бився шляхетно, Рейгар бився гідно. Але Рейгар помер».

Коли Дані спустилася у фіолетову мармурову залу, та виявилася майже порожньою.

— Сьогодні немає прохачів? — запитала Дані у Резнака мо Резнака.— Ніхто не домагається справедливості або відшкодування за овець?

— Ні, ваша світлосте. Місто боїться.

— Нема чого боятися.

Але, як вона дізналася того вечора, боятися було чого. Поки юні заручники Міклаз і Кезмія накривали просту вечерю з осінніх овочів, прийшла Іррі й повідомила, що повернулася Галаза Галар із трьома блакитними граціями з храму.

— Прийшов і Сірий Черв’як, халесі. Вони негайно просять аудієнції.

— Приведи їх до мене. І поклич Резнака та Скагаза. Зелена грація сказала, в чому справа?

— Астапор.

Розповідь почав Сірий Черв’як.

— Він з’явився з ранкового туману — присмертний вершник на білому коні. Кобила, наближаючись до брами міста, спотикалася, боки її були рожеві від крові й мила, а очі закочувалися від жаху. Вершник крикнув: «Горить, горить!» — і випав із сідла. Відданий вам послав людей його забрати і наказав віднести його до блакитних грацій. Коли ваші слуги занесли його в місто, він знову закричав: «Горить!» Під токаром був один скелет — кістки, обтягнуті запаленою шкірою.

Далі почала розповідати одна з блакитних грацій.

— Незаплямовані принесли того чоловіка в храм; ми його роздягнули й викупали у прохолодній воді. Одяг на ньому був брудний, а одна з сестер помітила у стегні половину стріли. Стрижня він відламав, але гостряк залишився, й рана вже загноїлася, отруюючи тіло. Чоловік за годину помер, і далі викрикуючи: горить.

— Горить,— повторила Дані.— Що горить?

— Астапор, ваша ясновельможносте,— мовила інша блакитна грація.— Одного разу він так і сказав. «Астапор горить».

— Може, в гарячці.

— Мудро каже ваша ясновельможність,— зронила Галаза Галар,— однак Езара бачила ще дещо.

Блакитна грація на ім’я Езара склала руки на грудях.

— Королево,— пробурмотіла вона,— гарячка в нього почалася не через стрілу. Він закалявся, і не один раз, а багато. Плями були до самих колін, і в екскрементах була кров.

— Під ним був скривавлений кінь,— сказав Сірий Черв’як.

— Це правда, ваша світлосте,— підтвердив євнух.— Біла кобила вся була в крові від острогів.

— Може бути, ваша ясновельможносте,— сказала Езара,— але ця кров була змішана з його екскрементами. І забруднила його спіднє.

— Він спливав кров’ю зсередини,— мовила Галаза Галар.

— Поки що ми не маємо певності,— провадила Езара,— та, можливо, Міріну загрожують не тільки списи юнкайців.

— Ми маємо молитися,— сказала зелена грація.— Цього чоловіка нам послали боги. Він — провісник. Він — знак.

— Знак чого? — запитала Дані.

— Знак гніву і руїни.

Дані не хотіла в це вірити.

— Це просто одна людина. Одна хвора людина зі стрілою в нозі. Вершника сюди доправив кінь, а не боги...

«Кобила біла»,— згадала Дані й різко підвелася.

— Дякую за вашу раду й за все, що ви зробили для цього бідолахи.

Зелена грація, перш ніж вийти, поцілувала Дані пальці.

— Ми молитимемося за Астапор.

«І за мене. Моліться і за мене, міледі». Якщо Астапор упав, ніщо не заважає юнкайцям повернути на північ.

Дані обернулася до сера Баристана.

— Відішліть кінні загони в гори, щоб розшукали моїх кровних вершників. Відкличте також Брунатного Бена і середніх синів.

— А штормокруків, ваша світлосте?

Дааріо.

— Так-так.

Три дні тому Дані наснилося, що Дааріо лежить мертвий при дорозі, невидюще витріщившись у небо, а за його труп скубуться ворони. А іноді ночами вона крутилася в ліжку, уявляючи, що він її зрадив, як колись зрадив своїх колег — капітанів штормокруків. «Він приніс мені їхні голови». А що як він забрав свій загін назад у Юнкай і продасть Дані за горщик золота? «Він так не може вчинити. Чи може?»

— І штормокруків також. Негайно висилайте по них вершників.

Першими повернулися середні сини — за вісім днів по тому, як Їх викликали. Коли сер Баристан доповів, що один з капітанів просить аудієнції Дані, вона зразу подумала про Дааріо, і в неї мало не вискочило серце. Але він мав на увазі Брунатного Бена Плама.

Обвітрена шкіра Брунатного Бена була кольору старого тикового дерева, волосся — біле, а в кутиках очей — зморшки. Дані так зраділа, побачивши це грубе брунатне обличчя, що аж обійняла Бена. Той здивовано примружив очі.

— Подейкують, ваша світлість збирається взяти собі чоловіка,— промовив він,— але я не знав, що це буду я.

Вони водночас розсміялися, а Резнак пирхнув, однак сміх ущух, щойно Брунатний Бен заговорив:

— Ми зловили трьох астапорців. Ваша вельможність має почути, що вони кажуть.

— Ведіть їх.

Данєрис приймала їй у своїх пишних палатах при високих свічках, які горіли поміж мармурових колон. Побачивши, що астапорці виморені голодом, вона миттю наказала принести їсти. Ця трійця — то всі, які вціліли з дюжини, що виїхала з Червоного міста: муляр, ткаля і швець.

— Що сталося з рештою загону? — запитала королева.

— Вбиті,— відповів швець.— На північ від Астапора в горах повно юнкайських перекупних мечів, які полюють на втікачів зі спаленого міста.

— То місто впало? У нього ж товсті мури!

— Товсті,— погодився муляр, сутулий чоловік зі сльозливими очима,— але старі й покришені.

— Щодня ми запевняли одне одного, що королева драконів повернеться,— підвела голову ткаля. У неї було вузьке й виснажене обличчя з тонкими вустами й порожніми мертвими очима.— Казали, Клеон послав по вас, і скоро ви прийдете.

«Він таки посилав по мене,— подумала Дані,— принаймні це правда».

— Юнкайці поїли весь наш врожай і порізали всі наші отари за межами міста,— провадив швець,— Ми в місті голодували. Жерли котів, щурів і шкіру. Кінська шкура — то був цілий бенкет. Король-горлоріз і королева-хвойда звинувачували одне одного в людожерстві. А люди таємно збиралися і влаштовували жеребкування, а потім поїдали того, хто витягне чорний камінець. Піраміду Наклоза пограбували і спалили, бо дехто вважав, що саме Кразнис мо Наклоз винен у всіх наших бідах.

— Інші винуватили Данєрис,— сказала ткаля,— однак більшість людей і далі вас любила. «Вона вже йде,— казали ми одне одному,— іде на чолі великого війська й несе харчі для всіх».

«Та я своїх людей заледве здатна прогодувати. Якби я рушила в Астапор, а б утратила Мірін».

Швець розповів, як відкопали тіло короля-різника і вдягнули в лати, бо в зеленої грації Астапора було видіння, що він визволить місто від юнкайців. Закутий у лати смердючий труп Клеона Великого прив’язали на спину замореного голодом коня, і він очолив загін нових незаплямованих, але загін потрапив у залізні зуби легіону з Нового Гіса й загинув до ноги.

— Після такого зелену грацію посадили на палю на Площі покари й лишили помирати. В піраміді Аллора вцілілі влаштували бучний бенкет, який тривав півночі, й доїли все, що залишалося, запиваючи отруйним вином, щоб зранку нікому вже не довелося прокидатися. Незабаром по тому почалася пошесть — кривава різачка, яка вбила три чверті людей, поки юрба смертельно хворих не збожеволіла й не забила вартових на центральній брамі.

— Ні,— втрутився старий муляр,— це зробили здорові, бо хотіли втекти від пошесті.

— Хіба не байдуже? — зронив швець.— Вартових пороздирали, а браму відчинили навстіж. І тоді в Астапор увірвалися легіони Нового Гіса, а за ними — юнкайці й перекупні мечі верхи на конях. Королева-хвойда загинула в бою, проклинаючи їх. Король-горлоріз здався, і його вкинули в яму в бійцівському кублі, де його загризла зграя голодних собак.

— Навіть тоді ще деякі люди казали, що ви йдете,— мовила ткаля.— Присягалися, що бачили вас верхи на драконі — ви ширяли у високості понад юнкайськими таборами. День у день ми виглядали вас.

«Я не змогла прийти,— подумала королева.— Не наважилася».

— А коли місто впало? — запитав Скагаз.— Що сталося тоді?

— Почалася різанина. У Храмі грацій було повно хворих, які прийшли молити богів зцілити їх. Легіонери замкнули двері та смолоскипами підпалили храм. За кілька годин в різних куточках міста вже палали пожежі. Поширюючись, вони об’єднувалися. Люди висипали на вулиці, бігали туди-сюди, намагаючись утекти від полум’я, та не було куди. Юнкайці вартували брами.

— Однак вам удалося вирватися,— промовив Гирявий,— І як?

— За професією я — муляр,— відповів старий,— як мій батько і як його батько перед тим. Дідо побудував наш будинок під міським муром. Не так уже й важко було щоночі виймати кілька цеглин. Коли я розповів про це друзям, вони допомогли мені укріпити тунель, щоб не завалився. Всі були згодні, що непогано мати свій персональний вихід.

«Я вам лишила раду, щоб керувала містом,— подумала Дані,— цілителя, ученого і жерця». Вона ще пам’ятала Червоне місто таким, яким уперше його побачила: місто, пересохле і порохняве, спало за червоними цегляними стінами й бачило жорстокі сни, але жило. «На острівцях на річці Черв’як цілувалися коханці, а на Площі покари з людей лупили шкіру на ремені, а потім присмертних вішали голяка на поживу мухам».

— Добре, що ви прийшли,— промовила вона до астапорців.— У Міріні ви будете в безпеці.

Швець подякував їй, а старий муляр поцілував її ніжку, проте ткаля глянула на неї поглядом твердим, як лупак. «Вона знає, що це неправда,— подумала королева.— Знає, що я не можу гарантувати їй безпеку. Астапор палає. А наступним буде Мірін».

— Людей буде більше,— заявив Брунатний Бен, коли астапорців повели геть.— Ці троє мали коней. А більшість іде пішки.

— Скільки їх? — запитав Резнак.

Брунатний Бен знизав плечима.

— Сотні. Тисячі. Хворих, попечених, поранених. У горах повно котів і звіяних вітром, які списами й батогами женуть їх на північ, вбиваючи всіх, хто відстане.

— Ходячі голодні роти. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки.— Ваша вельможність не повинна пускати їх у місто.

— Я б не пускав,— погодився Брунатний Бен Плам.— Я, звісно, не мейстер, але навіть я знаю, що гнилі яблука слід відділяти від добрих.

— Це не яблука, Бене,— промовила Дані.— Це люди, чоловіки й жінки, хворі, голодні й налякані...— («Мої діти»).— Слід було мені йти в Астапор.

— Ваша світлість не могла їх урятувати,— сказав сер Баристан.— Ви застерігали короля Клеона не починати війну з Юнкаєм. А той був йолоп, ще й руки мав по лікоть у крові.

«А мої руки чистіші?» Дані пригадала слова Дааріо про те, що всі королі — або різники, або м’ясо.

— Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього на Рогах Газату, можливо, нам вдалося б розчавити юнкайців.

— Якби ви забрали незаплямованих у Газат,— не погодився Гирявий,— сини гарпії...

— Знаю. Знаю. Знову повторюється історія Ірої.

— Хто така Іроя? — не зрозумів Брунатний Бен Плам.

— Дівчина, яку, як мені здавалося, я врятувала від зґвалтування та знущань. Зрештою для неї все закінчилося тільки гірше. Астапор — це десять тисяч Ірой.

— Ваша світлість не могла знати...

— Я — королева. Мій обов’язок — знати.

— Що було — загуло,— сказав Резнак мо Резнак.— Ваша вельможносте, благаю, негайно беріть шляхетного Гіздара собі за короля. Він поговорить з мудрим панством і забезпечить нам мир.

— На яких умовах?

«Стережися напахченого сенешаля»,— сказала Квейт. Жінка в масці передбачила появу кобили білої, а щодо шляхетного Резнака вона теж має рацію?

— Можливо, я ще молоденька дівчина, яка не бачила війни, але я не піду як овечка, мекаючи, в лігво гарпії. У мене поки що є незаплямовані. Є штормокруки і середні сини. Є три загони вільновідпущеників.

— І дракони,— з широкою посмішкою нагадав Брунатний Бен Плам.

— У ямі, закуті в ланцюги,— застогнав Резнак мо Резнак.— Яка користь із драконів, якщо їх неможливо контролювати? Навіть незаплямовані побоюються відчиняти двері, коли приходить час їх годувати.

— Як? Вони бояться маленьких улюбленців королеви? — Брунатний Бен примружився від подиву. Сивий капітан середніх синів гартувався у загонах вільнонайманців, у його жилах текла кров дюжини різних народів, але він завжди любив драконів, а вони любили його.

— Це вони маленькі? — вереснув Резнак.— Та це чудовиська! Чудовиська, які пожирають дітей. Ми не можемо...

— Тихо,— сказала Данерис.— Про це ми говорити не будемо.

Резнак відсахнувся, наляканий люттю в її голосі.

— Перепрошую, ваша препишносте, я не...

Його перебив Брунатний Бен Плам.

— Ваша світлосте, у юнкайців три загони вільнонайманців проти наших двох, а ще ходять чутки, що юнкайці послали людей у Волантис, щоб ті привезли ще й золотий загін. А в тих покидьків десять тисяч вояків. До того ж у юнкайців ще чотири гіскарські легіони, ба й більше, і я чув, вони послали вершників у Дотрацьке море, щоб нацькувати на нас ще і який-небудь великий халасар. Як на мене, дракони нам конче необхідні.

— Вибачте, Бене,— зітхнула Дані.— Я не наважуся звільнити драконів.

Вона бачила, що така відповідь його не влаштовує.

Плам почухав плямисті бакенбарди.

— Якщо в рівнянні немає драконів, тоді... слід нам тікати, поки кляті юнкайці не зачинили пастку... тільки спершу хай работоргівці добре заплатять нам за те, що ми заберемося. Халам вони платять, щоб ті не чіпали їхніх міст, то чому не заплатити нам? Продайте їм Мірін назад і рушайте на захід з повними возами золота, коштовностей тощо.

— Хочете, щоб я розграбувала Мірін і втекла? Ні, я такого не робитиму. Сірий Черв’яче, вільновідпущеники готові до бою?

Євнух схрестив на грудях руки.

— Це не незаплямовані, але вони вас не зганьблять. Відданий вам присягається в цьому списом і мечем, ваша вельможносте.

— Добре. Це добре.

Данерис подивилася на обличчя, які оточували її. Нахмурений Гирявий. Сер Баристан, зморшкуватий і блакитноокий. Блідий і пітний Резнак мо Резнак. Брунатний Бен, сивий аж білий, жорсткий як стара дублена шкіра. Сірий Черв’як з його гладенькими щоками, рахманний і незворушний. «Тут мав би бути Дааріо, і мої кровні вершники також,— подумала Дані.— Якщо буде битва, зі мною має бути кров од крові моєї». Вона скучила і за сером Джорою Мормонтом. «Він брехав мені, шпигував за мною, але він мене кохав і завжди давав добрі поради».

— Я вже перемагала юнкайців. І знову переможу. Тільки де? Як?

— Хочете вийти з ними на бій? — хрипким від недовіри голосом поцікавився Гирявий.— Це дурість. Мури у нас вищі й товщі, ніж в Астапорі, й захисники наші хоробріші. Юнкайцям так легко цього міста не взяти.

— Ми не повинні їм дозволити нас оточити,— не погодився сер Баристан.— Їхнє військо — мішанка. Работоргівці — не солдати. Якщо заскочимо їх зненацька...

— Навряд чи вдасться,— сказав Гирявий.— Юнкайці мають у місті багато друзів. І все знатимуть.

— Армію якої чисельності ми зможемо зібрати? — запитала Дані.

— Недостатньої, прошу королівського вибачення,— відповів Брунатний Бен Плам.— А що каже Нагарис? Якщо ми зібралися битися, нам потрібні штормокруки.

— Дааріо досі на завданні...— («О боги, що я накоїла? Я погнала його на смерть?»).— Бене, мушу послати ваших середніх синів на розвідку. Слід знати, де ворог, з якою швидкістю рухається, яка в нього чисельність і розташування.

— Нам потрібна провізія. І свіжі коні.

— Певна річ. Про це подбає сер Баристан.

Брунатний Бен пошкріб підборіддя.

— Може, декого вдасться перетягнути на наш бік. Якщо ваша світлість виділить декілька мішків золота й коштовного каміння... щоб капітани просто відчули смак, так би мовити... і тоді — хтозна?

— Підкупити їх? А чом би й ні? — мовила Дані. Такі речі відбуваються серед вільнонайманців у Спірних землях повсякчас, знала вона.— Так, це дуже добре. Резначе, подбайте про це. А коли середні сини виїдуть з міста, замкніть брами і подвойте варту на мурах.

— Буде зроблено, ваша препишносте,— сказав Резнак мо Резнак.— А що з астапорцями?

«З моїми дітьми...»

— Вони йдуть сюди в пошуках допомоги. Підтримки й захисту. Ми не можемо від них відвернутися.

— Ваша світлосте,— нахмурився сер Баристан,— на своєму віку я бачив, як різачка знищувала цілі армії, якщо її не зупинити вчасно. Сенешаль має рацію. Ми не можемо пустити астапорців у Мірін.

Дані безпомічно глянула на нього. Добре, що дракони не плачуть.

— Як скажете. Потримаємо їх з того боку мурів, поки це... це прокляття не минеться. Поставте на захід від міста, біля річки, для них табір. Поділимося харчами, наскільки зможемо. Можливо, вдасться розділити хворих і здорових.

Усі дивилися на неї.

— Мені двічі повторювати? Ідіть виконуйте мої накази.

Дані підвелася і, проминувши Брунатного Бена, рушила сходами у солодку самоту своєї тераси.

Мірін від Астапора відділяють дві тисячі льє, однак Дані здалося, що на південному заході небо темніше — брудне й імлисте від диму, який стоїть над присмертним Червоним містом. «З крові й цегли — Астапор, з крові й цегли — люди,— зринув у голові старий віршик.— В прах і попіл Астапор, в прах і попіл люди». Дані силкувалася пригадати Іроїне обличчя, але риси небіжчиці розпливалися, як дим.

Коли Данерис нарешті відвернулася, біля неї стояв сер Баристан, захищаючись від вечірньої прохолоди білим плащем.

— Зможемо ми дати бій? — запитала Дані.

— Люди коли завгодно можуть дати бій, ваша світлосте. Спитайте краще, чи маємо ми шанси перемогти. Вмирати легко, а от перемагати важче. Ваші вільновідпущеники — недовчені й не нюхали крові. Ваші перекупні мечі колись служили вашим ворогам, а якщо людина раз стала перекинчиком, то легко стане знову. У вас два дракони, яких ви не здатні контролювати, а третій, можливо, вже взагалі втрачений. За межами цих мурів єдині ваші друзі — лазаряни, а вони не люблять воювати.

— Але у нас міцні мури.

— Не міцніші, ніж були тоді, коли їх узяли в облогу ми. А зараз разом з нами за цими мурами сини гарпії. Ще й велике панство — і ті, кого ви не повбивали, і діти тих, кого повбивали.

— Знаю,— зітхнула королева.— То що порадите, сер?

— Битися,— сказав сер Баристан.— Мірін перенаселений і переповнений голодними ротами, і в місті у вас забагато ворогів. Боюся, довгої облоги нам не витримати. Дозвольте мені стріти ворога, який прийде на північ, на обраному мною полі бою.

— Стріти ворога,— луною підхопила вона,— з військом вільновідпущеників, що, як ви кажете, недовчені й не нюхали крові.

— Всі ми колись не нюхали крові, ваша світлосте. Незаплямовані допоможуть їм загартуватися. Було б у мене п’ятсот лицарів...

— Або п’ять. Якщо я віддам незаплямованих вам, то утримувати Мірін зі мною лишаться тільки бронзові бестії.

Оскільки сер Баристан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги,— молилася вона,— ви забрали хала Дрого, сонце-й-місяць мій. Ви забрали нашого доблесного сина ще до того, як він зробив свій перший подих. Молю вас: допоможіть мені тепер. Дайте мені мудрості роздивитися шлях попереду й сили зробити все, щоб уберегти своїх дітей».

Боги не відповідали.

Знову розплющивши очі, Данерис Таргарієн мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами — зовні та всередині. Якщо я хочу втримати Мірін, за мною повинно стояти місто. Ціле місто. Мені потрібен... потрібен...

Вона не могла цього вимовити.

— Ваша світлосте? — лагідно перепитав сер Баристан.

«Королева належить не собі, а своєму народові».

— Мені потрібен Гіздар зо Лорак.