Танок драконів

Сліпа дівчинка

Ночами їй світили далекі зорі й мерехтіння місячного сяйва на снігу, але на світанку вона прокидалася у темряву.

Вона розплющила очі й невидюще витріщилася в пітьму, яка її огортала; сон уже танув. «Як було гарно!» Вона облизала вуста, пригадуючи. Мекання овець, жах в очах вівчаря, скавчання собак, яких вона одного по одному загризла, гарчання зграї. Відтоді як почався сніг, здобичі стало менше, але цієї ночі вовки побенкетували. Баранина, собачатина і людське м’ясо. Дехто з її маленьких сірих родичів боявся людей, навіть мертвих, та тільки не вона. М’ясо завжди м’ясо, і люди — також здобич. Вона — нічна вовчиця.

Та тільки уві сні.

Сліпа дівчинка перевернулася на бік, сіла, скочила на ноги, потягнулася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям матрац на холодній кам’яній полиці, тож прокидалася вона завжди заклякла й задубіла. Босими загрубілими ногами вона, тиха як тінь, рушила до миски, плеснула собі в обличчя холодною водою, витерлася насухо. «Сер Грегор,— подумала вона.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Її ранкова молитва. Чи ні? «Ні,— подумала вона,— не моя. Я — ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, занюхає їхній страх, відчує смак їхньої крові. Одного дня».

Вона відшукала своє спіднє, яке лежало купкою, понюхала, чи можна ще поносити, вдягнула в темряві. Вбрання служниці, належне їй, висіло на своєму місці: довга сорочка з нефарбованої вовни, груботкана й кусюча. Зірвавши її з гачка, дівчинка натягнула її через голову одним вправним рухом. Останніми йдуть шкарпетки. Одна чорна, друга біла. Чорна була нагорі підшита, а біла — ні, тож вона могла навпомацки визначити, яку шкарпетку на яку ногу надягати. Ноги у неї, хай які худенькі, сильні та пружні й день у день довшають.

Це її тішило. Водяній танцюристці потрібні довгі ноги. Безока Бет — ніяка не водяна танцюристка, але ж вона не залишиться Бет назавжди.

Дорогу на кухню вона знала дуже добре, та навіть якби й не знала, ніс би сам її туди привів. «Гострий перець і смажена риба,— вирішила дівчинка, понюхавши в коридорі,— і свіжий хліб з Уминої печі». Від запахів у неї забуркотіло в животі. Нічна вовчиця добре побенкетувала, але цим не наповнити живіт сліпої дівчинки. М’ясо зі сну не нагодує — вона це затямила давним-давно.

Поснідала сардинами, до хрусткої шкоринки засмаженими в перцевій олії,— вони подавалися такими гарячими, що обпікали пальці. Залишки олії вона підібрала шматочком хліба, відламаного з Уминого ранкового буханця, й запила сніданок кухлем розведеного вина, насолоджуючись смаками і запахами, і дотиком шорсткої кірочки, і слизькістю олії, і тим, як штрикнуло у незагоєній подряпині на звороті долоні, коли туди потрапив гострий перець. «Слухай, нюхай, смакуй, відчувай,— нагадала вона собі.— Є багато способів пізнати світ для людини, яка не бачить».

Позаду хтось увійшов до кімнати, рухаючись у м’яких капцях тихо, як мишка. Дівчинка роздула ніздрі. «Добрий чоловік». Чоловіки пахнуть не так, як жінки, а зараз у повітрі ще й відчувається апельсинова нотка. Щоб краще пахло з рота, жрець полюбляв жувати апельсинову цедру (коли вдавалося її дістати).

— І хто ти сьогодні вранці? — почула дівчинка його питання: він саме всідався на чолі столу. Почулося «тук-тук», а потім легенький тріск. «Чистить перше яйце».

— Ніхто,— відповіла вона.

— Брехня. Я тебе знаю. Ти маленька сліпа жебрачка.

— Бет.

Колись вона знала одну Бет — ще у Вічнозимі, коли була Арією Старк. Може, саме тому й обрала це ім’я. А може, це тому, що гарне вийшло прізвисько — Безока Бет.

— Бідолашна дитина,— промовив добрий чоловік.— Хочеш повернути собі очі? Тільки попроси — і знову бачитимеш.

Він це питав щоранку.

— Можливо, захочу завтра. Не сьогодні.

Обличчя в неї було як тиха вода — ховало почуття, нічого не виказуючи.

— Як хочеш.

Почулося, як він облуплює яйце, а потім слабенький сріберний брязкіт: добрий чоловік узяв ложечку для солі. Він любив посолити яйця.

— Куди моя бідолашна сліпа дівчинка ходила вчора жебрати?

— В заїзд «Зелений вугор».

— І які три речі ти дізналася, яких не знала, коли йшла від нас?

— Володар моря досі хворіє.

— Це не новина. Володар моря хворів учора і завтра теж хворітиме.

— Або помре.

— От коли помре, це буде новина.

«Коли він помре, будуть вибори, і тоді затанцюють ножі». Так заведено у Браавосі. У Вестеросі на зміну померлому королю приходить його старший син, але у Браавосі королів немає.

— Новим володарем моря стане Тормо Фрегар.

— Це такі плітки ходять у «Зеленому вугрі»?

— Так.

Добрий чоловік відкусив від яйця. Чути було, як він жує. Він ніколи не говорить з повним ротом. Проковтнувши, він мовив:

— Люди кажуть: мудрість у вині. Ці люди йолопи. В інших заїздах називають інші імена, не сумнівайся,— він знову відкусив від яйця, прожував, проковтнув.— То які три речі ти дізналася, яких не знала, коли йшла від нас?

— Я дізналася, що дехто каже: новим володарем моря обов’язково стане Тормо Фрегат.

— Так краще. Що ще ти дізналася?

«У приріччі, у Вестеросі, сніг випав»,— мало не сказала дівчинка. Але він запитав би, звідки вона знає, а відповідь би йому навряд чи сподобалася. Закусивши губу, вона пригадала вчорашній вечір.

— Повія Саврона вагітна. Щодо батька вона не певна, але гадає, що це, можливо, тайроський перекупний меч, якого вона вбила.

— Це корисно знати. Що ще?

— Цариця-Моряниця обрала нову русалку на місце тої, що потонула. Це тринадцятирічна донька служниці одного з Престейнів, без монетки в кишені, але гарненька.

— Вони всі такі на початку,— сказав жрець,— але ти не можеш бути певна, що вона гарненька, поки не побачиш її на власні очі, а ти ж очей не маєш. Хто ти, дитино?

— Ніхто.

— Я бачу Безоку Бет, жебрачку. Вона жахлива брехуха, ця дівчинка. Берися до своїх обов’язків. Валар моргуліс.

— Валар догейрис.

Забравши свою миску, кухлик, ніж і ложку, дівчинка підвелася на ноги. Останньою взяла свою паличку. Вона була п’ять футів завдовжки, тонка і гнучка, завтовшки з її великий палець, а за фут від верху мала шкіряну обмотку замість руків’я. «Це краще за очі, коли навчишся користуватися»,— казала приблуда.

Але це була неправда. Дівчинці часто говорили неправду — щоб випробувати її. Не існує палички, яка була би краща за пару очей. Але мати таку паличку було корисно, тож дівчинка завжди тримала її при собі. Ума навіть почала її саму називати Паличка, але імена нічого не значать. Вона — це вона. «Ніхто. Я — ніхто. Просто сліпа дівчинка, просто служниця багатоликого».

Щовечора приблуда приносила їй кухлик молока і казала випити. Напій мав дивний гіркуватий присмак, який сліпа дівчинка просто зненавиділа. Навіть від ледве вловимого запаху, який за мить до того, як напій торкнеться язика, попереджав її, що воно таке, їй уже кортіло блювати, але вона все одно випивала кухлик до дна.

— Скільки мені ще бути сліпою? — питала вона.

— Поки темрява не стане тобі такою самою приємною, як світло,— відповідала приблуда,— або поки ти не попросиш повернути тобі очі. Попроси — і знову бачитимеш.

«А ви тоді відішлете мене геть». Краще вже сліпота, ніж таке. Вони не змусять її здатися.

Того дня, коли вона прокинулася сліпою, приблуда, взявши її за руку, провела через льохи і коридори в горі, на якій було збудовано Чорно-білий палац, а потім вони піднялися крутими сходами власне у храм.

«Лічи сходинки, поки піднімаєшся,— сказала приблуда.— Проведи пальцями по стіні. Тут є позначки, невидимі для ока, але відчутні на дотик».

То був перший урок. Таких уроків ще було багато.

По обіді приходив час трут і трунків. Дівчинці допомагали нюх, смак і дотик, та коли мелеш отруту, торкатися і куштувати на смак може бути смертельно небезпечно, а у деяких з приблудиних особливо токсичних сумішей навіть запах був небезпечний. Дівчинка вже звикла до обпечених мізинців і вкритих пухирями губ, а одного разу їй було так зле, що вона кілька днів не могла їсти — все вибльовувала.

Вечеря — час для уроку мови. Сліпа дівчинка розуміла браавоську мову й непогано нею розмовляла, навіть майже позбулася свого варварського акценту, але доброму чоловікові цього було мало. Він наполягав, щоб вона удосконалювала свою валірійську й вивчила на додачу говірки Ліса й Пентоса.

Увечері вона гралася з приблудою у вірю-не-вірю, та коли не бачиш суперника, гра зовсім інакша. Іноді доводилося покладатися лише на тон і добір слів, а іноді приблуда дозволяла їй торкнутися руками її обличчя. На початку гра була дуже, дуже складна, майже неможлива... та коли дівчинка вже ладна була верещати з відчаю, все стало набагато простіше. Вона навчилася чути брехню, впізнавати її у тому, як рухаються м’язи довкола рота й очей.

Її обов’язки переважно не змінилися, але, виконуючи їх, вона перечіпалася через меблі, врізалася в стіни, впускала на підлогу таці, безнадійно губилася у храмі. Одного разу мало не полетіла сторчголов зі сходів, але колись, в іншому житті, коли вона ще називалася Арією, Сиріо Форел навчив її тримати рівновагу, тож вона якось примудрилася не впасти.

Бували ночі, коли вона залюбки поплакала би перед сном, якби досі була Арі, чи Ласкою, чи Кет, чи навіть Арією з дому Старків... але ніхто не має сліз. Без очей навіть найлегші справи стають небезпечними. Дюжину разів дівчинка обпікалася, працюючи на кухні з Умою. Одного разу, ріжучи цибулю, вкраяла палець аж до кістки. Двічі не змогла знайти власну кімнату в підвалі та змушена була спати на підлозі біля підніжжя сходів. З усіма своїми закапелками й альковами храм був страшенно підступний: навіть коли дівчинка навчилася добре користуватися вухами, від того, як відбивалися її кроки від стель і летіли луною поміж ногами тридцяти височенних кам’яних богів, здавалося, що самі стіни рухаються, та й басейн з тихою чорною водою дивним чином впливав на звук.

— У тебе п’ять чуттів,— сказав добрий чоловік.— Навчишся користуватися іншими чотирма — буде менше порізів, подряпин і струпів.

Зараз уже вона шкірою відчувала рух повітря. Кухню могла знайти за запахом і так само за запахом відрізняла чоловіків од жінок. Уму, служителів і послушників упізнавала за їхніми кроками ще до того, як вони опинялися достатньо близько, щоб занюхати їхній запах (так не вдавалося з приблудою і добрим чоловіком, які, коли хотіли, могли взагалі рухатися безшумно). Свічки, які горіли в храмі, теж мали аромат, а в тих, які нічим не пахли, з ґноту завжди курився димок. Коли дівчинка навчилася користуватися своїм носом, усі речі вже не просто промовляли до неї — кричали.

Мерці теж мали свій запах. Одним з її обов’язків було щоранку шукати їх у храмі — шукати місця, де вони вирішили лягти й заплющити очі, попивши води з басейну.

Сьогодні вранці вона відшукала двох.

Один з них помер під ногами Невідомця, й над ним мерехтіла одна-єдина свічка. Дівчинка відчувала її жар, а від її аромату в неї засвербіло в носі. Вона знала: свічка горить темно-червоним полум’ям, і зрячим людям видається, що труп купається у червонуватому світлі. Перш ніж покликати служителів, щоб забрали мерця, дівчинка опустилася навколішки й помацала його обличчя: простежила обриси щелепи, провела пальцями по щоках і носу, торкнулася волосся. «Волосся кучеряве і густе. Обличчя гарне, без зморщок. Він був молодий». Їй стало цікаво, що привело його сюди шукати дарунка смерті. Брави, помираючи, частенько приходили в Чорно-білий палац, щоб пришвидшити свій кінець, але на цьому чоловікові вона не знайшла ран.

Друге тіло належало літній жінці. Вона заснула на дивані снів, у одному з таємних альковів, де спеціальні свічки викликають видіння того, що людина так любила й загубила. Це смерть солодка і легка, як любить повторювати добрий чоловік. Пальці розповіли дівчинці, що літня жінка померла з усмішкою на вустах. Померла нещодавно. Тіло й досі було тепле на дотик. «Шкіра в неї така м’яка, як стара тоненька шкірянка, яку складали і жмакали багато разів».

Коли прийшли служителі, щоб забрати тіла, сліпа дівчинка пішла за ними. Рухалася вона на звук їхніх кроків, а спускаючись, подумки заходилася рахувати. Кількість сходинок по всіх сходах у храмі вона вже вивчила напам’ять. Попід храмом був цілий лабіринт льохів і тунелів, де навіть люди з гострим зором часто губилися, але сліпа дівчинка вивчила їх до останнього дюйма, а якщо раптом її підводила пам’ять, то була ще паличка, яка допомагала їй знайти дорогу.

Трупи поклали у склепінчастому приміщенні. В темряві сліпа дівчинка взялася до роботи: зняла з мерців чоботи, одяг та інші речі, витрусила гаманці й полічила гроші. Розрізняти монети на дотик — одне з найперших умінь, яких навчила її приблуда після того, як у неї забрали зір. Браавоські монети були як давні друзі: достатньо було просто провести пальцями, щоб миттю їх упізнати. З монетами з інших країв і міст було важче, особливо з далеких земель. Найчастіше траплялися волантиські онери — маленькі монетки, не більші за пенні, з короною на одному боці й черепом на другому. Лісянські гроші були овальні, з оголеною жінкою. На інших монетах були викарбувані кораблі, слони, цапи. На вестероських — парсуна короля з одного боку і дракон з другого.

У літньої жінки не виявилося гаманця — не було в неї нічого цінного, окрім каблучки на пальці. У вродливого чоловіка дівчинка знайшла чотири золоті дракони з Вестеросу. Вона саме водила пучкою великого пальця по найбільш витертій з них, намагаючись з’ясувати, який саме король тут зображений, коли почула, як у неї за спиною тихо відчиняються двері.

— Хто тут? — запитала вона.

— Ніхто,— озвався низький, хрипкий, холодний голос.

Він наближався. Дівчинка відступила вбік, схопила свою паличку, щоб захистити обличчя. Дерево стукнулося об дерево. Від сили удару паличка мало не вилетіла у неї з руки. Але дівчинка її втримала, вдарила у відповідь... однак розрізала лише порожнє повітря на тому місці, де мав стояти нападник.

— Не тут,— промовив голос.— Ти сліпа?

Вона не відповіла. Розмови тільки заглушать звук, який він, може, видасть. Адже нападник рухається, знала вона. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, махнула паличкою праворуч, але нікуди не поцілила. Болючий удар прийшовся ззаду по ногах.

— Ти глуха?

Вона крутнулася, стискаючи паличку в лівій руці, махнула, промазала. Ліворуч почувся сміх. Вона вдарила праворуч.

І поцілила. Її паличка відскочила від його зброї. Від удару аж рука забриніла.

— Добре,— вимовив голос.

Сліпа дівчинка не знала, кому той голос належить. Одному з послушників, припускала вона. Не пригадувала, щоб уже колись чула цей голос, але хто сказав, що служителі багатоликого бога не здатні змінювати голоси так само легко, як обличчя? Крім неї, у Чорно-білому палаці мешкало двоє служителів, троє послушників, кухарка Ума та двоє жерців, яких вона кликала приблудою і добрим чоловіком. Інші приходили та йшли, частенько таємними ходами, а тут мешкали тільки перелічені. Її нападником може бути будь-хто з них.

Дівчинка метнулася вбік, крутнула паличкою, почула позаду звук, розвернулася в тому напрямку, поцілила в повітря. І раптом її власна паличка заплуталася в неї між ногами, заважаючи розвернутися та дряпаючи шкіру. Перечепившись, дівчинка впала на одне коліно з такою силою, що прикусила язика.

І застигла. «Нерухома як скеля. Де він?»

Він засміявся в неї за спиною. Спритно ляснув її по вуху, а коли вона почала підводитися, тріснув по пальцях. Її паличка з гуркотом випала на кам’яну підлогу. Дівчинка від люті засичала.

— Давай. Підніми паличку. Я більше тебе не битиму.

— Ніхто мене не б’є.

Дівчинка довго повзала навкарачках, поки не відшукала свою паличку, а потім, брудна й побита, скочила на ноги. У приміщенні було тихо. Нападник пішов. Чи ні? Може, він зараз поряд стоїть, а вона й не знає. «Послухай, чи не чути його дихання,— сказала вона собі, але нічого не могла розчути. Вона почекала ще мить, тоді відклала паличку й повернулася до роботи.— Мала б я очі, до крові б його відгамселила». Одного дня добрий чоловік поверне їй зір, і тоді вона всім їм покаже.

За цей час тіло літньої жінки охололо, а тіло брава почало костеніти. Дівчинка вже до цього звикла. Переважно вона проводила більше часу з мерцями, ніж із живими. Вона сумувала за друзями, яких мала Кет з каналів: за старим Браско з хворою спиною, за його доньками Талеєю і Бреєю, за лицедіями з «Корабля», за Мері та її повіями у «Веселому порту», за всіма іншими шахраями і портовими покидьками. А понад усе вона сумувала за самою Кет — навіть більше, ніж за своїми очима. Їй подобалося бути Кет — подобалося набагато більше, ніж бути Варною, Жовторотиком, Ласкою, Арі. «Я вбила Кет, убивши того співця». Добрий чоловік сказав, що в неї все одно забрали б зір, щоб навчити її користуватися іншими своїми чуттями, але тільки за півроку. У Чорно-білому палаці сліпі послушники — не дивина, однак таких юних серед них не буває. Проте дівчинка не шкодувала. Дареон дезертирував з Нічної варти і заслуговував на смерть.

Так вона і сказала доброму чоловікові.

— А ти хто — бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому вмирати? — поцікавився він.— Ми вручаємо дарунок тим, кого позначив багатоликий, після молитви й офіри. Так було завжди, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого ордену, про те, як перший з нас відповів на молитви рабів, які благали смерті. На початку дар отримували тільки ті, хто просив його... але одного дня перший з нас почув молитву раба, який благав не власної смерті, а смерті свого господаря. Він так палко цього бажав, що ладен був віддати все, що має, якщо його молитви будуть почуті. Й першому нашому братові здалося, що така офіра потішить багатоликого, й тієї ночі він відповів на молитву. А тоді пішов до раба й мовив: «Ти ладен був віддати все, що маєш, за смерть цього чоловіка, однак раби не мають нічого, крім власного життя. Саме його бог і хоче від тебе. До кінця своїх земних днів ти служитимеш йому». Й відтоді наших стало двоє,— сказав добрий чоловік і стиснув руку дівчинки — лагідно, але твердо.— Всі люди помруть. Ми — знаряддя смерті, а не її втілення. Убивши співця, ти взяла на себе владу бога. Ми вбиваємо людей, але не беремо на себе їх судити. Ти розумієш?

«Ні»,— подумала вона.

— Так,— відповіла вона.

— Брешеш. Ось чому тобі доведеться походити в темряві, поки не побачиш правильний шлях. Якщо, звісно, не хочеш піти від нас. Достатньо тільки попросити — й отримаєш свої очі назад.

«Ні»,— подумала вона.

— Ні,— відповіла вона.

Того вечора, після вечері й короткої гри у вірю-не-вірю, сліпа дівчинка зробила собі пов’язку, щоб заховати нікчемні очі, відшукала свою жебрацьку мисочку й попросила приблуду допомогти їй одягнути личину Бет. Коли у дівчинки забрали очі, приблуда поголила їй голову: це називалося «лицедійською стрижкою», адже так робило чимало лицедіїв, щоб краще сиділи перуки. Однак цим користувалися і жебраки, щоб не заводилися воші. Проте перуки було мало.

— Я можу вкрити тебе виразками,— сказала приблуда,— однак тоді власники заїздів і таверн ганятимуть тебе з-під своїх дверей.

Натомість вона обсипала її віспинами та приліпила на одній щоці фальшиву бородавку, з якої росло темне волосся.

— Вона бридка? — запитала сліпа дівчинка.

— Не надто гарна.

— Добре.

Дівчинка ніколи не переймалася, чи вона гарна, навіть коли була дурненькою Арією Старк. Тільки батько називав її гарною. «Він, а ще іноді Джон Сноу». Мама казала, що вона могла би стати гарною, якби помилася, зачесала волосся і трохи краще вдягалася, як-от сестра. Для сестри, її подружок і всіх інших вона була просто Арією Кобилою. Але всі вони вже мертві, навіть Арія,— усі, крім брата Джона. Бувало, вечорами вона чула в тавернах і борделях Лахмітникової гавані розмови про нього. Чорний байстрюк зі Стіни — ось як назвав його один чоловік. «Закладаюся, навіть Джон не впізнав би Бет». Від цього їй стало сумно.

Вбрана вона була в лахміття, поблякле і пошарпане, але тепле і чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві й один у піхвах ззаду на поясі. Переважно браавосяни — люди добрі, вони швидше допоможуть бідолашній сліпій жебрачці, ніж образять її, однак завжди серед них можуть трапитися погані, які подумають, що її легко пограбувати або зґвалтувати. Ножі призначалися саме для таких, але поки що їй не доводилося ними скористатися. Доповнювали ансамбль тріснута дерев’яна жебрацька мисочка й мотузяний очкур, яким вона підперізувалася.

Щойно заревів Титан, провіщаючи захід сонця, вона вийшла за двері храму та спустилася донизу, рахуючи сходинки, відтак, стукаючи паличкою попереду себе, перетнула міст над каналом і зійшла на острів Богів. З того, як липнув до тіла одяг і як на голі руки сідала волога, дівчинка зрозуміла, що стоїть густий туман. Як вона з’ясувала, тумани Браавоса теж дивно впливають на звуки. «Сьогодні півміста осліпне».

Проминаючи храми, дівчинка чула, як співають до вечірньої зорі послушники культу зоряної мудрості нагорі своєї башти магічного кристала. В повітрі висіли клуби ароматного диму, вказуючи дорогу до виткої стежки, що вела до храму Царя світла, перед яким червоні жерці запалили великі залізні жаровні. Незабаром у повітрі вже відчувалося тепло, а віряни Р’глора підносили голоси в молитві.

— Ніч-бо темна і повна жахіть,— молилися вони.

«Не для мене». Її ночі купалися в місячному світлі й повнилися піснями зграї, і смаком червоного м’яса, обгризеного з кісток, і теплими знайомими запахами сірих родичів. Лише вдень дівчинка була самотня і сліпа.

Набережну вона знала дуже добре. Серед причалів і провулків Лахмітникової гавані ходила Кет, торгуючи Брасковими мідіями, устрицями й молюсками. У лахмітті, з поголеною головою і з бородавкою, дівчинка не схожа була на себе колишню, але про всяк випадок трималася подалі від «Корабля», «Веселого порту» й решти місць, де добре знали Кет.

Усі заїзди і таверни вона впізнавала за запахом. У «Чорному човнярі» пахло ропою. У Пінто тхнуло кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не міняв одягу й не мив голови. Димне повітря у «Вітрильщику» завжди було присмачене ароматом смаженини. В «Сімох ліхтарях» пахло фіміамом, а в «Атласному палаці» — парфумами гарненьких дівчат, які мріяли стати куртизанками.

Для кожного місця були характерні й свої звуки. У Морого та в «Зеленому вугрі» майже щоночі виступали співці. В «Заїзді банітів» завжди юрмилися гондольєри, сперечаючись щодо богів, куртизанок і щодо того, дурень чи ні володар моря. В «Атласному палаці» було набагато тихіше: тут чувся ласкавий шепіт, тихий шурхіт шовкових суконь і хихикання дівчат.

Щовечора Бет ходила жебрати в різні місця. Ще на початку вона затямила, що власники заїздів і таверн терпітимуть її присутність, якщо вона до них занадто не вчащатиме. Вчорашній вечір вона провела під «Зеленим вугром», тож сьогодні після Кривавого мосту повернула не ліворуч, а праворуч, і рушила в інший кінець Лахмітникової гавані, до Пінто, який розташувався майже біля самого Затонулого Міста. Хай він горластий і смердючий, але під брудним одягом і вічним галасом у Пінто ховається добре серце. Частенько він пускав дівчинку в свій заклад погрітися, якщо було не надто людно, а час до часу навіть пригощав кухлем елю і скоринкою й розповідав їй свої історії. Якщо його послухати, замолоду Пінто був сумнозвісним піратом на Східцях і тепер понад усе любив розводитися про свої пригоди.

Сьогодні дівчинці пощастило. У таверні майже нікого не було, тож її пустили в тихий куточок біля вогню. Не встигла вона сісти, схрестивши ноги, як щось торкнулося її стегна.

— Знову ти? — зронила сліпа дівчинка. Вона почухала кота за вухом, і той стрибнув їй на коліна й замуркотів. У Браавосі повно котів, а тим паче у Пінто. Старий пірат вірив, що вони приносять удачу й не пускають у таверну шкідників.— Ти мене впізнав, еге ж? — прошепотіла дівчинка. Котів не обдуриш фальшивими бородавками. Вони пам’ятають Кет з каналів.

Сліпій дівчинці випала гарна ніч. Пінто був у веселому гуморі, тож налив їй кухлик розведеного вина і дав шматок смердючого сиру й половинку пирога з вугром.

— Пінто дуже добрий,— оголосив він, сідаючи навпроти й починаючи розповідь про часи, коли він захопив корабель з прянощами: цю історію вона вже чула з дюжину разів.

З плином годин таверна наповнювалася людом. Незабаром у Пінто вже не було часу займатися дівчинкою, але кількоро його завсідників опустили монетки в її жебрацьку мисочку. За іншими столиками сиділи незнайомці: ібенські китобої, від яких смерділо кров’ю і ворванню; пара бравів з пахучою олією у чупринах; товстун з Лората, який нарікав, що кабінки у Пінто маленькі — не влазить його живіт. А пізніше з’явилося троє лісянців, матросів з «Доброго серця» — побитої штормом галери, яка вчора вночі доповзла у Браавос, а вранці її вже арештували охоронці володаря моря.

Лісянці, зайнявши столик найближче до вогню, попивали чорний морський ром і тихо перемовлялися, не підвищуючи голосів, щоб ніхто більше не почув їх. Але ж дівчинка — ніхто, тож вона чула майже кожне слово. А в якусь мить їй здалося, що вона й бачить їх вузькими зіницями кота, який вуркотів у неї на колінах. Один був літній, другий — молодий, а третій — без вуха, однак усі троє були біляві, з гладенькою білою шкірою, як у всіх лісянців, бо в їхніх жилах тече кров стародавнього фрігольду.

Наступного ранку, коли добрий чоловік запитав дівчинку, які речі вона дізналася, яких не знала досі, вона була готова.

— Я дізналася, чому володар моря арештував «Добре серце». Галера перевозила рабів. Сотні рабів — жінок і дітей, зв’язаних разом у трюмі.

Браавос заснували раби-втікачі, тож тут работоргівля заборонена.

— Я дізналася, звідки ці раби. Це були дикуни з Вестеросу, з місця під назвою Крутодім. Це старе зруйноване містечко, воно прокляте.

Удома, у Вічнозимі, коли вона ще була Арією Старк, стара Нан розповідала їй казки про Крутодім.

— Після великої битви, в якій загинув король-за-Стіною, дикуни повтікали, а полісунка сказала, що як вони підуть у Крутодім, то туди припливуть кораблі й заберуть їх у теплі краї. Але замість кораблів припливло двоє лісянських піратських галер — «Добре серце» та «Слон», які штормом закинуло на північ. Вони стали на якорі біля Крутодому на ремонт і побачили дикунів, але тих були тисячі, на всіх не вистачило б місця, тож на борт узяли тільки жінок і дітей. Дикуни не мали що їсти у Крутодомі, тому чоловіки відіслали на кораблі жінок і доньок, але щойно галери відпливли, як пірати позаганяли дикунок у трюм і пов’язали. Хотіли продати їх у Лісі. Аж тут потрапили ще в один шторм, який їх роз’єднав. «Добре серце» так постраждало, що у капітана не було вибору — довелося причалювати тут, а «Слон», можливо, і повернувся в Ліс. Лісянці у Пінто вважають, що «Слон» візьме з собою ще кораблі й повернеться у Крутодім. Ціни на рабів ростуть, казали вони, а в Крутодомі ще тисячі жінок і дітей.

— Це корисно знати. Ти дізналася дві речі. А є і третя?

— Так. Я дізналася, що це ви мене б’єте.

Її паличка метнулася, врізала йому по пальцях — і його власний дрючок з гуркотом полетів на підлогу.

Жрець, скривившись, відсмикнув руку.

— І звідки сліпа дівчинка могла це дізнатися?

«Я вас бачила».

— Я повідомила вам три речі. Я не зобов’язана повідомляти чотири.

Можливо, завтра вона розповість йому про кота, який учора ввечері проводжав її додому від Пінто: кіт, ховаючись під дахом, згори спостерігав за ними. «А може, й не розповім». Якщо у доброго чоловіка є секрети, то можуть бути й у неї.

На вечерю Ума подала засмажених у солі крабів. Коли сліпій дівчинці простягнули її кухлик, вона, зморщивши носа, випила його за гри великі ковтки. А тоді, хапнувши ротом повітря, впустила кухлик на підлогу. Язик палав, а коли вона глитнула цілий кубок вина, вогонь проник і в горло, і в ніс.

— Вино не допоможе, а вода тільки розпалить полум’я,— сказала приблуда.— З’їж оце.

В руку дівчинці вклали окраєць хліба. Дівчинка запхала його в рота, прожувала, проковтнула. Допомогло. Наступний кусень допоміг ще більше.

А вранці, коли нічна вовчиця зникла й дівчинка розплющила очі, вона побачила лойову свічку, що горіла на тому місці, де ще вчора не було ніякої свічки, і її мінливе полум’я хиталося, як повія у «Веселому порту». Дівчинка в житті не бачила нічого прекраснішого.