Танок драконів

Данерис

Галаза Галар прибула у Велику піраміду з почтом з дюжини білих грацій — шляхетних панянок, які цього року через свій юний вік ще не могли служити в храмових садах насолод. Гарна була картинка: гордовита літня жінка, вся в зеленому, в оточенні дівчаток у білих сукнях і чадрах, у броні своєї цноти.

Королева тепло привітала їх, а потім попросила Місанді нагодувати й розважити дівчат, поки вона в приватній обстановці повечеряє з зеленою грацією.

Кухарі приготували вишукану вечерю — ягня в меду, присмачене товченою м’ятою, яке подавалося з маленьким зеленим інжиром, який так любила Дані. Подавали страви й підливали вино два її улюблені заручники — дівчинка на ім’я Кеза, з великими як у лані очима, і худенький хлопчик на ім’я Гражар. Брат і сестра були родичами зеленої грації, яка, увійшовши, вітально поцілувала їх і запитала, чи чемно вони поводилися.

— Вони обоє дуже милі,— запевнила її Дані.— Кеза іноді для мене співає. У неї чарівний голос. А сер Баристан навчає Гражара й інших хлопчиків західного лицарського мистецтва.

— Вони мої кровні родичі,— мовила зелена грація, поки Кеза наповнювала її кубок темно-червоним вином.— Приємно знати, що вони вміють догодити вашій ясновельможності. Сподіваюся, і мені вдасться,— сказала літня жінка; коси у неї були білі, а шкіра тонка як пергамент, однак очі нічим не видавали її віку. Вони лишалися зелені, як її сукня,— сумні очі, повні мудрості.— Пробачте мої слова, ваша ясновельможносте, але у вас... утомлений вигляд. Ви добре спите?

Дані ледве стримала сміх.

— Не дуже добре. Вчора вночі, під покровом темряви, три картянські галери запливли у Скагазадан. Материні мужі засипали їх запаленими стрілами, цілячи у вітрила, жбурляли їм на палубу діжки запаленої смоли, але галери швидко прошмигнули й не зазнали відчутної шкоди. Картяни хочуть перекрити нам ріку, як перекрили затоку. І не вони одні. До них уже приєдналися три галери з Нового Гіса й карак з Толоса.

На її заклик вступити з нею в союз толосяни обізвали її хвойдою й почали вимагати, щоб вона повернула Мірін великому панству. Та навіть це було краще за відповідь Мантариса, яка прибула з караваном у вигляді кедрової скрині. Усередині лежали засолені голови трьох її послів.

— Можливо,— сказала Дані,— ваші боги нам допоможуть. Попросіть їх послати дужий вітер і вимести галери з затоки.

— Я помолюся і принесу жертву. Можливо, боги Гіса мене почують,— сказала Галаза Галар, посьорбуючи вино, але не відриваючи очей від Дані.— Всередині міста, як і за його мурами, вирує буря. Я чула, вчора вночі знову загинули вільновідпущеники.

— Троє,— підтвердила Дані, відчуваючи гіркоту.— Боягузи напали на звичайних ткаль, які нікому не завдали кривди. Вони лише творили прегарні речі. У мене над ліжком висить гобелен, який вони мені подарували. Сини гарпії поламали їхній верстат, зґвалтували їх і перерізали їм горлянки.

— Ми чули. І все одно ваша ясновельможність знайшла в собі мужність відповісти на цю різанину милістю. Ви не скривдили нікого зі шляхетних дітей, яких тримаєте в заручниках.

— Поки що ні,— сказала Дані, яка вже прихилилася до своїх юних підопічних. Були серед них сором’язливі та сміливі, милі та норовливі, але всі вони невинні.— Якщо я повбиваю своїх чашників, хто наливатиме нам вино й подаватиме вечерю? — мовила вона, стараючись перевести все на жарт.

Однак жриця не всміхнулася.

— Кажуть, Гирявий радо згодував би їх вашим драконам. Життя за життя. За кожну зарізану бронзову бестію він би зарізав дитину.

Дані ганяла їжу по тарілці. Не наважувалася навіть глянути на Гражара й Кезу, щоб не розплакатися. «У Гирявого серце твердіше за моє». Вони з ним сперечалися через заручників уже дюжину разів. «Сини гарпії регочуть у своїх пірамідах,— буквального сьогодні вранці мовив Скагаз.— Яка користь із заручників, якщо ви не хочете рубати їм голови?» В його очах Дані — всього-на-всього слабка жінка. Але їй і Газеї було досить. Кому потрібен мир, куплений кров’ю дітей?

— Вони не винні у цих убивствах,— слабким голосом сказала Дані до зеленої грації.— А я не королева-різунка.

— За що Мірін дуже вдячний,— мовила Галаза Галар.— Кажуть, король-різник з Астапора мертвий.

— Його убили власні солдати, коли він наказав їм напасти на Юнкай,— з гіркотою промовила Дані.— Не встиг він і охолонути, як його місце посів інший, який назвався Клеоном Другим. Він протримався вісім днів, поки йому не перерізали горлянку. Корону одягнув його вбивця. З нього взяла приклад наложниця першого Клеона. Астапорці кличуть їх королем-горлорізом і королевою-хвойдою. Їхні прихильники воюють на вулицях, а під мурами в цей час вичікують юнкайці зі своїми перекупними мечами.

— Тяжкі часи настали. Ваша ясновельможносте, можу я дати вам пораду?

— Ви знаєте, як високо я ціную вашу мудрість.

— То послухайтеся й одружіться.

— А! — Дані цього й очікувала.

— Ви часто кажете, що ви ще молоденька дівчина. Ви і справді ще зовсім дитина. Занадто юна і слабка, щоб самій-одній вигримувати такі випробування. Вам потрібен поряд король, який допомагатиме вам нести цей тягар.

Наколовши шматок ягнятини, Дані відкусила від нього, повільно пожувала.

— Скажіть, а цей король здатен надути щоки і своїм подихом звіяти галери Заро назад у Карт? Здатен, плеснувши в долоні, зняти облогу Астапора? Здатен нагодувати моїх дітей і повернути мир на вулиці мого міста?

— А ви здатні? — запитала зелена грація.— Король не бог, але дужий чоловік може зробити чимало. Мій народ, дивлячись на вас, бачить завойовницю, яка припливла з-за моря, щоб убивати нас і поневолювати наших дітей. Король може все змінити. Високородний король чистої гіскарської крові зможе примирити місто з вашим правлінням. В іншому разі, боюся, ваше правління закінчиться так, як і почалося: кров’ю і вогнем.

Дані знову ганяла їжу по тарілці.

— І кого, на думку богів Гіса, мені слід узяти за консорта?

— Гіздара зо Лорака,— твердо мовила Галаза Галар.

Дані й не намагалася вдати подив.

— Чому Гіздара? Скагаз також шляхетного роду.

— Скагаз — Кандак, а Гіздар — Лорак. Пробачте, ваша ясновельможносте, та відмінності може не бачити тільки негіскарець. Чимало разів я чула, що у ваших жилах тече кров Ейгона Завойовника, Джейгейриса Мудрого, Дейрона Дракона. А шляхетний Гіздар — з роду Маздана Маестатного, Газрака Гожого й Жарака Визволителя.

— Всі його предки мертві, як і мої. Гіздар зможе підняти з мертвих їхні тіні, щоб оборонити Мірін від ворогів? Мені потрібен чоловік з кораблями і мечами. А ви пропонуєте мені пращурів.

— Ми — давній народ. Для нас важливі пращури. Поберіться з Гіздаром зо Лораком, народіть сина, в якого батьками будуть гарпія і дракон. І в ньому справдиться пророцтво, і тоді всі ваші вороги розтануть, як сніг.

«То буде огир, який осідлає світ». Дані добре знала, як буває з пророцтвами. Пророцтва — словеса, а словеса — це суховій. Не буде в Лорака сина, не буде спадкоємця, щоб об’єднати гарпію і дракона. «Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході, коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя...» Тільки тоді в її лоні знову розквітне життя...

...але Данерис Таргарієн має інших дітей — десятки тисяч дітей, які вітали її як матір, коли вона розбила їхні кайдани. Вона подумала про Міцного Щита, про брата Місанді, про жінку на ім’я Райлона Рі, яка так гарно грала на лірі. Ніякий шлюб не поверне їх до життя, та якщо чоловік допоможе Дані припинити різанину, тоді вона, віддаючи данину мертвим, має одружитися.

«Якщо я поберуся з Гіздаром, Скагаз не обернеться проти мене?» Скагазові вона довіряла більше, ніж Гіздарові, але з Гирявого буде не король, а суцільне лихо. Він швидко спалахує і неохоче пробачає. Нема користі від шлюбу з чоловіком, якого ненавидять не менше за неї. Гіздар, наскільки вона бачить, користується загальною повагою.

— А що про це думає мій майбутній чоловік? — запитала вона у зеленої грації. «Що він думає про мене?»

— Ваша світлість може сама спитати в нього. Шляхетний Гіздар очікує внизу. Пошліть по нього, якщо ваша ласка.

«Ви забагато берете на себе, жрице»,— подумала королева, але, притлумивши гнів, примусила себе всміхнутися.

— Чом би й ні?

Запросивши сера Баристана, вона сказала старому лицарю привести до неї Гіздара.

— Підйом високий. Попросіть незаплямованих допомогти йому.

Заки шляхетний піднявся нагору, зелена грація доїла вечерю.

— З дозволу вашої препишності, я вже піду. Вам зі шляхетним Гіздаром, без сумніву, багато чого треба буде обговорити,— літня жінка витерла з вуст краплинку меду, на прощання поцілувала Кезу і Гражара в чоло й затулила обличчя чадрою.— Я повертаюся у Храм грацій і молитиму богів указати королеві мудрий шлях.

Коли вона пішла, Дані дозволила Кезі знову наповнити кубок, відпустила дітей і наказала впустити Гіздара зо Лорака. «А якщо він посміє сказати бодай слово про свої дорогоцінні бійцівські кубла, я накажу скинути його з тераси».

Під стьобаною безрукавкою Гіздар був одягнений у просту зелену сорочку. Ввійшовши, він із серйозним виразом на обличчі низько вклонився.

— Ви мені не всміхнетеся? — запитала в нього Дані.— Невже я така лячна?

— У присутності такої вроди я завжди серйознішаю.

Початок був непоганий.

— Випийте зі мною,— сказала Дані, сама наливаючи йому кубок вина.— Ви знаєте, чому ви тут. Зелена грація, схоже, вважає, що всі мої біди зникнуть, щойно я з вами одружуся.

— На таку сміливу заяву я б ніколи не наважився. Люди народжені для боротьби і болю. Наші біди зникають тільки з нашою смертю. Однак я можу стати вам у пригоді. Я маю золото, друзів і вплив, а в моїх жилах тече кров Старого Гіса. Хоча я ніколи не брав шлюбу, та маю двох незаконних дітей — хлопчика і дівчинку, тож можу забезпечити вам нащадка. Я здатен примирити місто з вашим правлінням і покласти край цій нічній різанині на вулицях.

— Справді? — Дані зазирнула йому в очі.— З якого дива синам гарпії складати перед вами зброю? Чи ви один з них?

— Ні.

— А якби були, сказали б мені?

— Ні,— розсміявся він.

— Гирявий уміє докопуватися до правди.

— Навіть не сумніваюся, що Скагаз дуже швидко примусив би мене зізнатися. Один день з ним — і б уже належав до синів гарпії. Два дні — і я б уже сам став гарпією. Три дні — і виявилося б, що це я ще хлопчиком убив у Призахідних королівствах вашого батька. Тоді б він посадив мене на палю, і ви б дивилися, як я помираю... але убивства так і тривали б,— Гіздар нахилився ближче.— Або ви можете вийти за мене й дозволити мені спробувати їх зупинити.

— А навіщо вам мені допомагати? Заради корони?

— Корона мені личитиме, я не заперечую. Але тут дещо більше. Невже це така дивина, що мені хочеться захистити свій народ, як ви захищаєте вільновідпущеників? Мірін не витримає ще однієї війни, ваша ясновельможносте.

Це була добра відповідь і щира.

— Я ніколи не хотіла війни. Один раз я перемогла юнкайців і, замість сплюндрувати місто, пощадила його. Я відмовилася приєднатися до короля Клеона, коли він пішов на них у наступ. І навіть тепер, коли Астапор у облозі, я не кваплюся простягати йому руку. А Карт... я не робила картянам ніякої кривди...

— Умисно — ні, але Карт — місто купців, які люблять дзвін срібних монет і блиск жовтого золота. Коли ви зруйнували работоргівлю, удар відчули від Вестеросу до Ашаю. Карт залежить від рабів. Так само як Толос, Новий Гіс, Ліс, Тайрош, Волантис... перелік довгий, королево.

— Нехай приходять. У мені вони знайдуть ворога страшнішого за Клеона. Я радше згину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей у кайдани.

— Можливо, є інший вихід. Юнкайців, думаю, можна переконати лишити свободу всім вашим вільновідпущеникам, якщо ваша вельможність дозволить Жовтому місту відсьогодні вільно торгувати рабами і тренувати їх. І більше непотрібно буде проливати кров.

— Якщо не рахувати крові тих рабів, якими Юнкай торгуватиме і яких тренуватиме,— сказала Дані, але в його словах була частка правди. «Можливо, це найкраще, на що ми можемо сподіватися».— Ви не сказали, що кохаєте мене.

— Скажу, якщо це потішить вашу ясновельможність.

— Не так відповідають закохані чоловіки.

— А що таке кохання? Жага? Жоден чоловік, у якого все на місці, не зможе дивитися на вас і не жадати, Данерис. Однак я хочу побратися з вами не тому. Перед вашою появою Мірін уже вмирав. Нами правили старигані з обвислими прутнями і старухи зі зморщеними піхвами, сухими як порох. Сидячи на верхівках своїх пірамід, вони попивали абрикосове вино й розводилися про славу Старої Імперії, а століття пролітали, й навколо них уже почала сипатися цегла, з якої збудоване місто. Нас залізним кулаком тримали звичаї і застереження, поки ви не збудили нас вогнем і кров’ю. Прийшли нові часи, нові можливості. Виходьте за мене.

«Він не бридкий,— сказала собі Дані,— і говорить як король».

— Поцілуйте мене,— наказала вона.

Він узяв її за руку й поцілував їй пальці.

— Не так. Поцілуйте мене як дружину.

Гіздар узяв її за плечі так ніжно, наче вона — пташенятко. Нахилившись, він притиснув вуста до її вуст. Цілунок був легкий, сухий і швидкий. Дані не відчула нічого.

— Поцілувати... ще раз? — запитав Гіздар по тому.

— Ні.

Коли вона купалася в басейні на терасі, маленькі рибки щипали її за ноги. Навіть вони цілували її з більшою палкістю, ніж Гіздар зо Лорак.

— Я вас не кохаю.

Гіздар знизав плечима.

— З часом кохання може прийти. Так часто буває.

«Не з нами,— подумала вона.— Не коли поряд Дааріо. Я хочу його, а не вас».

— Одного дня я схочу повернутися у Вестерос і заявити права на Сім Королівств, які належали моєму батькові.

— Одного дня всі люди помруть, але не варто думати про смерть. Краще жити одним днем, я вважаю.

Дані схрестила руки.

— Словеса — це суховій, навіть коли йдеться про кохання й мир. Я більше довіряю справам. У моїх Сімох Королівствах лицарі здійснюють звитяги, аби довести коханій, що вони її варті. Шукають чарівні мечі, скрині золота, корони, поцуплені зі скарбів, які стережуть дракони.

Гіздар звів брову.

— Єдині відомі мені дракони — ваші, а чарівні мечі трапляються ще рідше. Та я радо принесу вам персні, корони і скрині золота, якщо саме цього ви бажаєте.

— Я бажаю миру. Ви кажете, що можете допомогти припинити нічну різанину на вулицях. Я кажу: зробіть це. Покладіть край цій війні тіней, мілорде. Ось ваша звитяга. Забезпечте дев’яносто днів і дев’яносто ночей без убивств — і я переконаюся, що ви варті престолу. Зможете?

Гіздар замислився.

— Дев’яносто днів і дев’яносто ночей без трупів — і на дев’яносто перший ми поберемося?

— Можливо,— сказала Дані зі скромним виглядом.— Хоча дівчата, всім відомо, такі непостійні! Може, я все-таки захочу ще й чарівного меча.

— Тоді ви і його отримаєте, ваша ясновельможносте,— розсміявся Гіздар.— Ваше бажання для мене закон. Попередьте свого сенешаля, щоб починав готуватися до весілля.

— Ніщо не зможе потішити шляхетного Резнака більше.

Якби Мірін дізнався, що скоро буде весілля, вже це могло б дати кілька ночей передиху, навіть якби всі зусилля Гіздара виявилися марними. «Гирявий не зрадіє, а от Резнак мо Резнак танцюватиме від щастя». Дані не була певна, що з цього непокоїть її більше. Їй потрібен Скагаз із бронзовими бестіями, а порадам Резнака вона перестала довіряти. «Стережися напахченого сенешаля... Невже Резнак змовився з Гіздаром і зеленою грацією і підготував для мене сильце?»

Щойно пішов Гіздар зо Лорак, як за спиною в Дані з’явився сер Баристан у довгому білому плащі. Роки служби в королівській варті навчили білого лицаря не мозолити очей, поки королева розважається, однак він завжди залишався поблизу. «Він усе знає,— одразу зрозуміла Дані,— і не схвалює». Зморшки навколо рота в нього залягли глибше.

— Отож,— заговорила вона,— схоже, я можу знову взяти шлюб. Порадієте за мене, сер?

— Як накажете, ваша світлосте.

— Але Гіздар — не той, кого мені в чоловіки обрали б ви.

— Не моя справа обирати вам чоловіка.

— Не ваша,— погодилася вона,— але для мене важливо, щоб ви зрозуміли мій вибір. Мій народ спливає кров’ю. Помирає. Королева не належить собі, вона належить державі. Мій вибір — заміжжя або заколот. Війна або весілля.

— Ваша світлосте, можу я говорити відверто?

— Завжди.

— Є третій варіант.

— Вестерос?

Він кивнув.

— Я присягався служити вашій світлості й захищати вас від кривди, хай куди б ви подалися. Моє місце біля вас — чи тут, чи на Королівському Причалі... але ваше місце у Вестеросі, на Залізному троні, який належав вашому батькові. Сім Королівств ніколи не приймуть Гіздара зо Лорака як короля.

— Так само і Мірін не прийме Данерис Таргарієн як королеву. Щодо цього зелена грація не помиляється. Мені потрібен король — король давньої гіскарської крові. В іншому разі вони завжди вбачатимуть у мені неотесану дикунку, яка розбила браму їхнього міста, посадила на палю їхніх рідних і покрала їхні скарби.

— У Вестеросі ви будете блудною дитиною, яка повертається, щоб потішити батькове серце. Народ вітатиме вас щоразу, як ви проїжджатимете мимо, й усі добрі люди вас любитимуть.

— Вестерос далеко.

— Сидіння тут ніколи не наблизить вас до нього. Що швидше ви звідси поїдете...

— Я знаю. Знаю,— сказала Дані. Вона не знала, як йому пояснити, щоб він зрозумів. Їй хочеться у Вестерос не менше за нього, та спершу вона має зцілити Мірін.— Дев’яносто днів — це довгий строк. Гіздар може не впоратися. І навіть якщо так станеться, це дасть мені трохи часу, щоб укласти союзи, зміцнити захист...

— А якщо він упорається? Що ваша світлість зробить тоді?

— Виконає свій обов’язок,— сказала Дані, відчуваючи, як це слово холодить їй язик.— Ви бачили, як одружувався мій брат Рейгар. Скажіть: він робив це з кохання чи з обов’язку?

Старий лицар повагався.

— Князівна Елія була гарною жінкою, ваша світлосте. Доброю і розумною, з лагідним серцем і з почуттям гумору. Я знаю, що королевич дуже до неї прихилився.

«Прихилився,— подумала Дані. У цьому слові — вся різниця.— Я теж можу з часом прихилитися до Гіздара зо Лорака. Мабуть».

— Я також бачив,— провадив сер Баристан,— як одружувалися ваші батьки. Даруйте, але між ними не було приязні, й королівство дорого за це заплатило, королево.

— Навіщо вони побралися, якщо не кохали одне одного?

— Так наказав ваш дідусь. Полісунка провістила йому, що з їхньої лінії народиться королевич обіцяний.

— Полісунка? — вражено перепитала Дані.

— Вона з’явилася при дворі разом із Дженні Старомурською. Химерна коротунка. Карлиця, казали люди, однак леді Дженні її любила й завжди запевняла, що ця жінка — з дітей пралісу.

— Що з нею сталося?

— Літній Палац.

Ця назва була як вирок. Дані зітхнула.

— Можете йти. Я дуже втомилася.

— Як накажете,— уклонився сер Баристан і рушив геть. Однак біля дверей він зупинився.— Перепрошую. На вашу світлість чекає відвідувач. Сказати йому, щоб приходив завтра?

— Хто це?

— Нагарне. У місто повернулися штормокруки.

Дааріо. У Дані в грудях затріпотіло серце.

— Давно він... коли він... — вона не могла здобутися на слово.

Але сер Баристан, схоже, її зрозумів.

— Він прибув, коли ваша світлість вечеряла зі жрицею. Я знав: ви не захочете, щоб вас турбували. Капітанові новини почекають і до завтра.

— Ні,— сказала Дані. «Як зможу я заснути, знаючи, що мій капітан так близько?» — Негайно пришліть його до мене, І... ви мені сьогодні вже не знадобитеся. З Дааріо я буду в безпеці. А, і пришліть до мене Іррі та Джикі, будь ласка. І Місанді.

«Мені треба перевдягнутися, причепуритися».

Так вона і сказала служницям, щойно вони зайшли.

— Що хоче вдягнути ваша світлість? — поцікавилася Місанді.

«Зоряне світло і морську піну,— подумала Дані,— тонесеньку шовкову сукню, яка лишає ліве персо оголеним на втіху Дааріо. А, і квіти в коси». Коли вони тільки познайомилися, капітан щодня приносив їй квіти — всю дорогу від Юнкая до Міріна.

— Принеси сіру лляну сукню з перлами на ліфі. А, і мою білу лев’ячу шкуру.

Вона завжди почувалася затишніше в лев’ячій шкурі Дрого.

Капітана Данерис прийняла на терасі, сидячи на різьбленій кам’яній лавці під грушкою. У небі над містом плив місяць з почтом з тисячі зірок. Дааріо Нагарне, заходячи, тримався гоголем. «Він примудряється не тільки ходити, а й стояти гоголем». Капітан був одягнений у смугасті панталони, заправлені у високі чоботи з фіолетової шкіри, в білу шовкову сорочку й у безрукавку з золотих кілець. Розтроєна борідка теж була фіолетова, пишні вуса — золоті, а волосся — суміш цих двох кольорів. На одному боці він мав стилет, а на другому — дотрацький арах.

— Ясна королево,— привітався він,— за мою відсутність ви стали ще прекраснішою. Як це можливо?

Королева звикла до компліментів, та чомусь із вуст Дааріо такі слова значили більше, ніж з вуст Резнака, Заро чи Гіздара.

— Капітане! Кажуть, ви добре послужили нам у Лазарі.

«Я так за вами скучила!»

— Ваш капітан живе заради того, щоб служити своїй жорстокій королеві.

— Жорстокій?

У його очах замерехтіло місячне світло.

— Він випередив усіх своїх побратимів, щоб тільки швидше побачити її обличчя, а його лишили чекати, поки вона їсть ягня з інжиром з якоюсь висушеною старою.

«Мені не сказали, що ви тут,— подумала Дані,— а то я могла б утнути дурницю й послати по вас негайно».

— Ми вечеряли з зеленою грацією,— сказала Дані, вирішивши, що про Гіздара ліпше не згадувати.— Я нагально потребувала її мудрої поради.

— І я дечого нагально потребую: Данерис.

— Сказати, щоб принесли їсти? Ви, певно, зголодніли.

— Я не їв два дні, але найкращий бенкет для моїх очей — ваша краса.

— Моя краса вас не нагодує,— сказала Дані, зриваючи грушку і кидаючи йому.— З’їжте.

— Як накаже королева.

Він, поблискуючи золотим зубом, відкусив від грушки. У фіолетову бороду побіг сік.

Дівчині до болю кортіло його поцілувати, «Він цілуватиме твердо і жорстоко,— сказала вона собі,— і йому буде байдуже, якщо я зойкну чи накажу йому зупинитися». Однак королева в ній знала, що це божевілля.

— Розкажіть про подорож.

Він безтурботно знизав плечима.

— Щоб перекрити Хизайський перевал, юнкайці послали найманців. Вони звуться довгосписи. Ми їх атакували поночі й запроторили кількох у пекло. У Лазарі я зарубав двох своїх сержантів за те, що змовлялися украсти подарунок для ягнят, який королева довірила мені: коштовне каміння і золотий таріль. А загалом усе пройшло, як я і передбачав.

— Скільки людей ви втратили в бою?

— Дев’ять,— сказав Дааріо,— але з дюжину довгосписів вирішило, що краще стати штормокруками, ніж трупами, тож у нас навіть троє додалося. Я їм сказав, що вони довше проживуть, якщо воюватимуть на боці драконів, а не проти них, і їх переконала мудрість моїх слів.

Дані стривожилася.

— Може, це юнкайські шпигуни.

— Занадто дурні, щоб бути шпигунами. Ви їх не знаєте.

— І ви не знаєте. Ви їм довіряєте?

— Я довіряю всім. На один плювок,— він виплюнув зернятко, посміхаючись на підозри Дані.— Принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Один з них лисий, двоє заплітають коси, а один фарбує бороду в чотири різні кольори. Який шпигун ходитиме з такою бородою, питаю я вас? Пращник із сорока кроків поціляє комару в око, а потворний має особливий підхід до коней, та якщо королева каже, що вони мусять померти...

— Нічого я такого не кажу. Я просто... хочу, щоб ви за ними приглядали, от і все,— мовила вона, почуваючись дурепою. З Дааріо вона завжди почувалася трішечки дурепою. «Незграбною і нетямущою дівчинкою. І що він подумає про мене?» Вона змінила тему.— Ягнята пришлють нам харчі?

— Зерно припливе на баржі по Скагазадану, королево, а інші продукти прийдуть з караваном через Хизай.

— Тільки не по Скагазадану. Нам перекрили річку. І море теж. Ви ж бачили в бухті кораблі. Картяни третину нашого риболовецького флоту розігнали, а третину захопили. Решта налякана й не виходить з порту. Дрібна торгівля, яку ми ще вели, і та нам уже недоступна.

Дааріо відкинув черешок грушки.

— У картян у жилах молоко тече замість крові. Покажіть їм драконів — і вони порозбігаються.

Дані не хотілося говорити про драконів. Селяни й досі ходили до неї з обпаленими кістками, жаліючись на зникнення овець, хоча Дрогон більше не повертався в місто. Казали, що його бачили на північ від річки, понад травами Дотрацького моря. А в ямі Вісеріон перекусив один зі своїх ланцюгів: день у день вони з Рейгалом дедалі лютішали. Одного разу розжарили до червоного залізні двері, доповідали незаплямовані, й цілий день ніхто не наважувався їх торкнутися.

— Астапор теж в облозі.

— Це я знаю. Один з довгосписів перед смертю встиг розповісти, що в Червоному місті люди вже їдять одне одного. Сказав, що скоро прийде черга і Міріна, отож я відтяв йому язика і згодував рудому собаці. Собака не їстиме брехливого язика. Коли рудий собака з’їв його язик, я зрозумів, що довгоспис каже правду.

— У мене в місті теж іде війна,— сказала Дані й розповіла йому про синів гарпії і бронзових бестій, про кров на цеглі.— Вороги повсюди — і в місті, і поза містом.

— Атакуйте,— миттю озвався він.— Людина в оточенні ворогів не здатна захиститися. Поки вона відбивається від меча, у спину їй устромлять топір. Ні. Коли навколо повно ворогів, оберіть найслабшого, убийте, затопчіть конем — і тікайте.

— І куди мені тікати?

— До мене в ліжко. В мої обійми. В моє серце.

Держаки араха і стилета Дааріо мали форму золотих жінок, оголених і розпусних. Він погладив їх великими пальцями якось особливо непристойно й лукаво усміхнувся.

Дані в обличчя вдарила кров. Відчуття було, наче то він пестить її. «Якби я затягнула його в ліжко, він би вважав мене розпусницею?» З ним їй хотілося побути розпусницею. «Не можна більше стрічатися з ним наодинці. Він надто небезпечний, щоб підпускати його близько».

— Зелена грація вважає, що мені слід узяти короля-гіскарця,— мовила вона схвильовано.— Спонукає мене побратися зі шляхетним Гіздаром зо Лораком.

— З оцим? — хихикнув Дааріо.— А чому не з Сірим Черв’яком, якщо вам треба євнух у ліжку? А ви самі хочете короля?

«Я хочу вас».

— Я хочу миру. Я дала Гіздарові дев’яносто днів на припинення різанини. Якщо він упорається, я з ним одружуся.

— Одружіться ліпше зі мною. Я припиню все за дев’ять днів.

«Ви же знаєте, що я не можу»,— мало не сказала вона.

— Ви воюєте з тінями, а маєте воювати з людьми, які їх відкидають,— провадив Дааріо.— Я пропоную вбити їх усіх і позабирати їхні скарби. Тільки шепніть наказ — і Дааріо насипле гору їхніх голів, вищу за цю піраміду.

— Якби я знала, хто вони...

— Жак, Пал і Мерек. Вони, і всі решта теж. Велике панство. А хто ще це може бути?

«Кровожерності в нього не менше, ніж зухвальства».

— Немає доказів, що це їхня робота. Чи ви хочете, щоб я власних підданих почала убивати?

— Ваші піддані залюбки вбили б вас.

Він був так далеко, що Дані вже і призабула, який він. Перекупні мечі зрадливі по природі, нагадала вона собі. «Непостійні, віроломні, брутальні. Він завжди лишиться тим, ким є. Ніколи він не буде з того тіста, з якого ліплять королів».

— Піраміди укріплені,— пояснила вона.— Узяти їх можна, але дорогою ціною. Щойно нападемо на першу, решта повстануть проти нас.

— Тоді під якимсь приводом виманіть їх з пірамід. Весілля підійде. Чом ні? Пообіцяйте свою руку й серце Гіздарові — й усе велике панство прийде на ваше весілля. А коли вони зберуться у Храмі грацій, спустите на них нас.

Дані була приголомшена. «Та він чудовисько. Доблесне чудовисько, та все одно чудовисько».

— Ви мене плутаєте з королем-різником?

— Ліпше бути різником, ніж м’ясом. Усі королі — різники. Чим королеви відрізняються?

— Ця королева відрізняється.

Дааріо знизав плечима.

— У більшості королев одне призначення — гріти королю постіль і плодити йому дітей. Якщо і ви хочете стати такою королевою, тоді біжіть одружуйтеся з Гіздаром.

— Ви забуваєте, хто я! — сердито почервоніла вона.

— Ні. А ви?

«За таке зухвальство Вісерис би йому голову відрубав».

— Я — кров од крові драконів. І не смійте мені тут лекції читати,— Дані підвелася, й лев’яча шкура, зіслизнувши з плечей, упала на підлогу.— Ідіть.

Дааріо вклонився, широко розвівши рукою.

— Слухаю і підкоряюся.

Щойно він пішов, Данерис знову викликала сера Баристана.

— Відішліть штормокруків назад у поля.

— Ваша світлосте! Вони ж тільки-но повернулися...

— Нехай забираються. Нехай ведуть розвідку на околицях Юнкая й охороняють каравани, що прямують через Хизайський перевал. Відсьогодні Дааріо звітуватиме вам. Ставтеся до нього з заслуженою пошаною і добре платіть його людям, але в жодному разі не пускайте до мене.

— Як скажете, ваша світлосте.

Уночі вона не могла заснути, крутилася-вертілася в ліжку. Навіть закликала Іррі в надії, що її ласки допоможуть їй розслабитися і заснути, але за деякий час відіслала дотрачку геть. Іррі — мила, ніжна й послужлива, але вона не Дааріо.

«Що я накоїла? — подумала вона, скулившись у порожньому ліжку.— Я так довго чекала на його повернення, а тепер відсилаю подалі».

— Він з мене чудовисько зробить,— прошепотіла вона,— королеву-різунку.

Але тут їй подумалося про Дрогона, який тепер далеко-далеко, про драконів у ямі. «У мене кров і на руках, і на серці. Ми з Дааріо не так уже й відрізняємося. Ми обоє — чудовиська».