«Ми вже на місці?»
Бран не вимовляв цих слів уголос, але частенько вони просилися на язик, поки він зі своїм обдертим товариством пробирався через старезні діброви й височенні сіро-зелені чатові дерева, похмурі сосни-солдати й голі брунатні каштани. «Ми вже близько?» — думав собі хлопчик, поки Годор видирався на кам’янистий схил або спускався в чергову темну ущелину, де під ногами рипіли замети брудного снігу. «Далеко ще?» — думав Бран, коли лось переходив напівзамерзлий струмок. «Довго ще? Холодно! Де цей триокий ворон?»
Гойдаючись у своєму кошику в Годора за спиною, хлопчик скулився, пригинаючи голову, коли здоровань-конюший проходив попід дубовою гілкою. Знову посипав сніг, вогкий і лапатий. У Годора одне око замерзло й не розплющувалося, густа каштанова сплутана борода вкрилася памороззю, з пишних вусів звисали бурульки. Однією рукою Годор досі стискав іржавий залізний меч, якого забрав у крипті під Вічнозимом, і час до часу рубав ним чергову гілку, здіймаючи вихор сніжинок.
— Год-д-дор,— бурмотів він, цокотячи зубами.
Цей звук був на диво заспокійливий. Дорогою з Вічнозиму на Стіну Бран з товариством збавляв милі за розмовами й оповідками, але тут усе було по-іншому. Навіть Годор це відчував. Тепер його «годор» зринав рідше, ніж на південь від Стіни. Такої непорушності, як у цих лісах, Бран у житті не бачив. Перш ніж почалися сніги, північний вітер підхоплював із землі й затягував у свій вир хмари опалого брунатного листя, й воно шурхотіло, наче таргани в буфеті, однак нині вже все листя опинилося під білим укривалом. Подеколи над головою пролітав крук, ляскаючи в холодному повітрі великими чорними крилами. А в цілому в світі панувала тиша.
Попереду продирався поміж снігових кучугур лось, похиливши голову, і його велетенські роги обсипані були памороззю. На його широкій спині сидів розвідник, похмурий і мовчазний. Холоднорукий — ось як його назвав товстун Сем, бо хоч з обличчя розвідник був блідий, долоні мав чорні й тверді як залізо, і холодні теж як залізо. Решта його тіла ховалася під вовняним плащем, дубленою шкірянкою і кольчугою, голову затіняв каптур плаща, а нижню половину обличчя затуляв чорний вовняний шалик.
За спиною у розвідника сиділа Міра Рід, пригортаючи свого брата, щоб захистити від вітру й холоду і зігріти теплом власного тіла. У Джоджена під носом намерзли шмарклі, й час до часу хлопець починав шалено труситися. «Який він маленький,— думав Бран, дивлячись, як погойдується Джоджен.— Він тепер видається меншим за мене, а це ж я — каліка».
Замикав маленьку валку Літо, і його віддих замерзав у лісовому повітрі. Деривовк досі накульгував на задню ногу, в яку йому в Короні Королеви влучила стріла. Щоразу, вдягаючи шкуру великого вовка, Бран відчував біль від цієї старої рани. Останнім часом Бран у Літовому тілі проводив більше часу, ніж у власному: попри густе хутро, вовк також потерпав через кусючий холод, однак він і бачив далі, і чув краще, і нюх мав гостріший, ніж хлопчик у кошику, сповитий як немовля.
А коли Бранові набридало бути вовком, він вселявся в Годора. Лагідний велет, відчувши його, схлипував і метляв головою, проте вже не так божевільно, як у Короні Королеви. «Він упізнає мене,— любив повторювати про себе хлопчик.— Він уже до мене звик». І все одно Бранові ніколи не було затишно в Годоровій шкурі. Здоровань-конюший не розумів, що відбувається, і на язиці у Брана з’являвся присмак страху. В Літовому тілі було краще. «Я — це він, а він — це я. Він відчуває те саме, що і я».
Іноді Бран, чуючи, що вовк обнюхує лосині сліди, міркував, чи зміг би той завалити великого звіра. У Вічнозимі Літо звик до вовків, але це лось, а лось — це здобич. Деривовк відчував потік теплої крові під кошлатою шкурою лося. Від лосиного запаху з його пащеки починала текти слина, й у Брана самого на думку про жирне темне м’ясо рот наповнювався слиною.
На дубі неподалік закрякав крук, а тоді до Брана долинув шелест крил: ще один великий чорний птах злетів на землю зовсім поруч. Удень біля них трималося тільки з півдюжини круків — перелітали з гілки на гілку чи їхали на рогах лося. Решта зграї летіла вперед або ж затримувалася позаду. Та коли сідало сонце, вони поверталися, спускаючись із неба на чорних як ніч крилах, і тоді на кілька ярдів навкруги все гілля на всіх деревах було всіяне ними. Дехто з круків підлітав до розвідника й щось йому буркотів, і Бранові здавалося, що розвідник розуміє їхнє каркання і кавкання. «Це його очі й вуха. Вони все вивідують, а потім нашіптують йому, які попереду й позаду є небезпеки».
Як-от зараз. Зненацька лось зупинився, й розвідник легко зістрибнув з його спини та приземлився в сніг, загрузнувши до колін. Літо, наїжачивши шерсть, загарчав на нього. Деривовкові не подобався запах Холоднорукого. «Мертвечина, всохла кров, легкий дух гнилизни. І холод. Холод понад усе».
— Що таке? — поцікавилася Міра.
— Позаду,— оголосив Холоднорукий голосом, приглушеним чорним вовняним шаликом, що затуляв носа й рота.
— Вовки? — запитав Бран. Вони вже кілька днів знали, що їх переслідують. Щоночі чулося жалібне виття зграї, щоночі, здавалося, вовки потрошку наближаються. «Мисливці, ще й голодні. Вони нюхом чують, які ми слабкі». Часто Бран прокидався, весь тремтячи, за кілька годин до світання, дослухаючись, як вовки перегукуються вдалині, й чекаючи, доки зійде сонце. «Якщо це вовки, то в лісі десь має бути здобич»,— раніше думав Бран, поки не збагнув, що це вони самі — здобич.
Розвідник похитав головою.
— Люди. Вовки поки що тримаються оддалік. А от люди не такі скромні.
Міра Рід скинула каптура. Мокрий сніг, який назбирався на ньому, глухо впав на землю.
— Скільки людей? Хто вони?
— Вороги. Я з ними розберуся.
— Я піду з вами.
— Зостанься. Хлопець не повинен лишатися без захисту. Попереду скуте кригою озеро. Коли вийдете до нього, повертайте на північ і тримайтеся берега. Дійдете до рибальського селища. Сховаєтеся там, поки я вас не наздожену.
Бранові здалося, що Міра почне сперечатися, однак її брат мовив:
— Роби, як він каже. Він знає ці краї.
Очі в Джоджена були темно-зелені, як мох, але важкі від утоми, якої Бран у них ніколи раніше не помічав. «Малий дідусь». На південь від Стіни краножанин здавався мудрим над свої літа, але тут почувався розгубленим і наляканим, як і всі решта. Та все одно Міра завжди його слухалася.
Послухалася й зараз. Холоднорукий ковзнув поміж дерев — туди, звідки вони прийшли, і за ним полетіло четверо круків. Червонощока від холоду Міра провела його поглядом, і з ніздрів у неї вихоплювалася пара. Знову натягнувши каптур, вона легенько підштовхнула лося, й подорож продовжилася. Однак не встигли вони здолати і двадцять ярдів, як дівчина озирнулася й мовила.
— Він каже — «люди». Які люди? Дикуни? Чому він не сказав?
— Він сказав, що піде й розбереться з ними,— озвався Бран.
— Сказав, ага. А ще він казав, що відведе нас до триокого ворона. Але річка, яку ми перетнули сьогодні вранці, та сама, що ми перетинали чотири дні тому, присягаюся. Ми ходимо по колу.
— Річки петляють,— невпевнено зронив Бран,— а якщо десь трапляється озеро чи гора, доводиться обходити.
— Щось забагато цих обходів,— не вгавала Міра,— і забагато таємниць. Мені це не подобається. Мені не подобається він. Я йому не довіряю. Досить самих тільки його рук! А він же й обличчя ховає, і не називає свого імені. Хто він? Що він? Хто завгодно може вдягнути чорного плаща. Хто завгодно і що завгодно. Він не їсть, не п’є, і холоду, здається, теж не відчуває.
«Це правда». Бран боявся говорити про це, але він це також зауважив. Коли вони зупинялися на ніч, Бран з Годором і Ріди тулилися разом, щоб зігрітися, а розвідник тримався осторонь. Іноді Холоднорукий заплющував очі, але Бран сумнівався, що він спить. І було ще дещо...
— Шалик,— Бран неспокійно роззирнувся, але навколо наче не було круків. Коли пішов розвідник, полетіли й великі чорні птахи. Ніхто не підслуховував. Та все одно Бран стишив голос.— Шалик у нього на роті ніколи не вкривається памороззю, як Годорова борода. Навіть коли він розмовляє.
Міра кинула на нього гострий погляд.
— Твоя правда. Ми ніколи не бачили в нього пари від дихання, ні?
— Ні.
Біла хмарка звіщала про кожен Годорів «годор». Коли розмовляли Джоджен або його сестра, це теж було видно. Навіть лось, видихаючи, лишав у повітрі теплий туман.
— А якщо він не дихає...
Бранові пригадалися казки, які йому, маленькому, розповідала стара Нан. «Живуть за Стіною чудовиська — велети й химери, скрадливі тіні й ходячі мерці,— казала вона, підгортаючи йому колючий вовняний коц,— але перейти вони не зможуть, поки міцно стоїть Стіна й лишаються вірними вояки Нічної варти. Тому засинай, мій маленький Брандоне, мій хлопчику, і нехай тобі сняться солодкі сни. Тут чудовиськ немає». Розвідник носить чорне вбрання Нічної варти, та що як він узагалі не людина? Що як він якесь чудовисько, яке веде їх до інших монстрів, де їх просто зжеруть?
— Розвідник урятував від блідавців Сема з дівчиною,— невпевнено промовив Бран,— і він веде мене до триокого ворона.
— А чому цей триокий ворон сам не з’явиться до нас? Чому він не зустрінеться з нами на Стіні? Ворони мають крила. Мій брат день у день слабшає. Скільки ще ми зможемо йти?
— Поки не дійдемо,— кашлянув Джоджен.
Незабаром дійшли до обіцяного озера й повернули на північ, як велів розвідник. Це було нескладно.
Вода в озері замерзла, а сніг, який падав стільки днів поспіль, що Бран уже й лік утратив, перетворив озеро на неосяжну білу пустелю. В тих місцях, де озеро лежало гладеньке, а земля під ногами була горбкувата, обирати дорогу було легко, але траплялися місця, де вітер намів снігові кучугури, тож важко було розрізнити, де закінчується берег і починається власне озеро. І навіть дерева не могли правити за надійний дороговказ, як сподівалися діти, бо в озері траплялися лісисті острівці, а на березі — чималі ділянки без єдиного дерева.
Лось повертав, куди схоче, не слухаючись Міри та Джоджена, які їхали в нього на спині. Переважно він тримався попід деревами, та якщо берег занадто вигинався на захід, лось, хрускаючи кригою під копитами, скорочував дорогу, зрізаючи просто через замерзле озеро та продираючись через снігові замети, вищі за Брана. На озері вітер дужчав — холодний північний вітер, який, завиваючи, пронизував усі шари вовни та шкіри і змушуючи мандрівників тремтіти. Коли ж він віяв ув обличчя, засипаючи очі снігом, діти почувалися мов сліпі.
Години минали в мовчанні. Попереду між дерев почали скрадатися тіні — довгі пальці сутінків. Бран уже почав їх боятися. Кожен наступний день здавався коротшим за попередній, і якщо засвітла було просто холодно, то ночі здавалися крижаними.
Міра знову пригальмувала.
— Ми б уже мали дійти до селища,— мовила вона голосом приглушеним і дивним.
— А не могли ми його проґавити? — запитав Бран.
— Сподіваюся, ні. До ночі нам слід знайти якийсь прихисток.
Вона мала рацію: у Джоджена вже посиніли губи, а в самої Міри щоки були бурякові. У Брана все обличчя заніміло. Годорова борода перетворилася на лід. Сніг у нього на ногах поналипав мало не до колін, і Бран кілька разів відчував, як здоровань заточується. А нема людини дужчої за Годора, нема. Та якщо вже і його могутня сила тане...
— Літо відшукає селище,— зненацька промовив Бран, видихаючи разом зі словами хмарки пари в повітря. Він не чекав Міриної відповіді, а натомість, заплющивши очі, вилетів зі свого скаліченого тіла.
Щойно він прослизнув у шкуру Літа, мертвий ліс зненацька ожив. Там, де досі стояла тиша, раптом почулися звуки: серед дерев літав вітер, дихав Годор, а лось гріб землю в пошуках корму. Ніздрі наповнилися знайомими запахами: мокрого листя й зів’ялої трави, білячого трупика, що розкладався в кущах; почувся квасний сморід людського поту й мускусний пах лося. «Харч. М’ясо». Лось відчув його цікавість. Сторожко обернув голову до деривовка й опустив свої велетенські роги.
«Це не здобич,— прошепотів хлопчик до звіра, з яким ділив шкуру.— Облиш його. Біжи».
Літо побіг. Помчав через озеро, лапами здіймаючи по собі хмари снігу. Дерева стояли пліч-о-пліч, наче вояки в бойовій шерезі, всі в білих плащах. Деривовк мчав через каміння й коріння, через старі снігові замети, й під його вагою тріщала снігова шкуринка. Лапи намокли і змерзли. Наступний пагорб увесь поріс соснами, й повітря напоював гострий аромат глиці. Досягнувши вершини, деривовк розвернувся по колу, принюхуючись, а відтак, задерши голову, завив.
У повітрі стояли запахи. Людські запахи.
«Зола,— подумав Бран,— запах давній і слабкий, але це точно зола». Запах горілого дерева, сажі, вугілля. Згаслого багаття.
Вовк обтрусив морду від снігу. Вітер був поривчастий, заважав простежити, звідки лине запах. Вовк обертався то туди, то сюди, принюхуючись. Навколо виднілися снігові кучугури й одягнуті в біле дерева. Вовк вистромив язика між зубами, пробуючи студене повітря на смак; сніжинки танули на язику, а від дихання в повітрі стояв туман. Щойно вовк рушив на запах, Годор одразу подибав за ним. Лось вагався довше, тож Бран неохоче повернувся у власне тіло й мовив:
— Отуди. За Літом. Я занюхав село.
Коли між хмар прозирнув кінчик місячного серпика, подорожні нарешті добрели до селища на березі озера. Мало не пройшли його наскрізь без зупинки. Звідси, з криги, селище майже нічим не відрізнялося від інших краєвидів на узбережжі. Поховані під сніговими заметами, круглі муровані хати нагадували валуни, пагорби й колоди: отак само Джоджен напередодні переплутав повалені дерева з будівлею, поки, розкопавши сніг, не натрапив на поламане гілля та гнилі стовбури.
Селище було порожнє, покинуте своїми колишніми мешканцями-дикунами, як і всі решта сіл на шляху. Деякі навіть стояли спалені, так наче мешканці хотіли мати певність, що ніколи вже не приповзуть назад, однак це селище врятувалося від смолоскипів. Попід снігом відшукалася дюжина халупок і одна світлиця з дерновою покрівлею і товстими стінами з грубо обтесаних колод.
— Бодай від вітру захистимося,— мовив Бран.
— Го-дор,— підтвердив Годор.
Міра сковзнула з лося на землю. Вони з братом допомогли Бранові вилізти з кошика.
— Може, дикуни трохи харчів залишили,— сказала вона.
Але надії виявилися марними. У світлиці був тільки попіл старого багаття, земляна долівка й холод, який пронизував до кісток. Та принаймні тепер вони мали дах над головою і дерев’яні стіни, які захистять од вітру. Неподалік протікав струмок, який покрився вже тонким льодом. Лосю, щоб напитися, довелося пробивати лід копитом. Коли Бран, Джоджен і Годор розмістилися, Міра принесла їм посмоктати кілька бурульок. Тала вода була така холоднюча, що Бран аж здригнувся.
Літо не схотів заходити в світлицю. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного голоду.
— Іди полюй,— мовив Бран до Літа,— а лося облиш.
У душі йому теж хотілося побігти полювати. Може, згодом він так і вчинить.
На вечерю була жменька перетертих жолудів, з яких намішали кашку — таку гірку, що Бран ледве її не виблював. Джоджен Рід навіть і не пробував їсти її. Молодший і тендітніший за сестру, він марнів день у день.
— Джоджене, ти мусиш поїсти,— напучувала його Міра.
— Пізніше. Хочу просто відпочити,— Джоджен слабко всміхнувся.— Сьогодні не день моєї смерті, сестро. Запевняю тебе.
— Ти мало з лося не впав.
— Але ж не впав. Я просто змерз і зголоднів, оце й усе.
— Тоді поїж.
— Товчених жолудів? У мене живіт болить, а від них тільки гірше буде. Облиш мене, сестро. Мені вже сниться смажена курочка.
— Снами ситий не будеш. Навіть зеленими снами.
— А що ще мені лишається?
«Що ще нам усім лишається?» Харчі, які вони запасли з собою, закінчилися десять днів тому. Відтоді голод переслідував дітей день і ніч. Навіть Літо в цих лісах не міг відшукати здобичі. Харчувалися товченими жолудями й сирою рибою. У лісах було повно крижаних струмків і холодних чорних озер, а Міра ловила рибу своїм тризубим остенем незгірше за рибалок, які ловлять на вудку. Бувало, заки вона поверталася з уловом, який звивався на зубцях остеня, губи в неї були вже сині від холоду. Однак уже три дні Мірі нічого не вдавалося спіймати. У Брана в животі було так порожньо, що здавалося — насправді минуло вже три роки.
Коли, давлячись, доїли мізерну вечерю, Міра привалилася до стіни, нагострюючи точилом свій кинджал. Годор розгойдувався навприсядки біля дверей, бурмочучи: «Годор, годор, годор».
Бран заплющив очі. Було надто холодно, щоб розмовляти, а розпалити багаття діти не наважувалися. Їх попереджав Холоднорукий. «Ці ліси не такі безлюдні, як вам здається,— казав він.— І неможливо передбачити, кого з темряви може прикликати вогонь». На саму згадку про це Бран затремтів, хоча поруч з ним був теплий Годор.
Сон не приходив — і не міг прийти. Був тільки вітер, кусючий холод, місячне сяйво на снігу — і вогонь. Бран знову був у Літовому тілі, за багато льє звідси, і ніч відгонила кров’ю. Запах був сильний. «Неподалік убита здобич». М’ясо й досі, певно, тепле. Між зубів побігла слина, а в нутрі прокинувся голод. «Не лось. Не олень. Не воно».
Деривовк рушив до м’яса, худою сірою тінню ковзаючи від дерева до дерева, перетинаючи калюжі місячного світла й долаючи снігові кучугури. Навколо нього бився вітер, змінюючи напрямок. Вовк загубив запах, знову знайшов, знову загубив. Коли знову почав його шукати, вуха нашорошилися на далекий звук.
«Вовк»,— одразу здогадався Літо і, тепер уже сторожко, попрямував на звук. Скоро повернувся й дух крові, але до нього тепер домішувалися й інші запахи: сечі й мертвих шкур, пташиного посліду, пір’я — і вовка, вовка, вовка. «Зграя». Доведеться поборотися за м’ясо.
Вовки також занюхали його. Коли він вийшов з темряви дерев на закривавлену прогалину, вони спостерігали за ним. Самиця обгризала шкіряний чобіт, у якому ще лишалося півноги, але з наближенням Літа випустила його. Вожак зграї, старий самець із сивою мордою, сліпий на одне око, вийшов назустріч, загарчав і вищирив зуби. Позаду нього молодий самець теж вискалив ікла.
Світло-жовті деривовчі очі вбирали навколишню картину. В одному з кущів серед гілля заплутався клубок нутрощів. З розпоротого живота здіймалася пара, насичена ароматами крові та м’яса. В рогатий місяць невидющо втупилася голова: щоки подерті й обгризені до кривавих кісток, очниці порожні, шия закінчується рваним обрубком. Калюжа мерзлої крові виблискує чорно-червоним.
«Люди». Їхній сморід переповнив світ. За життя їх було стільки, скільки пальців на людській лапі, але зараз їх не лишилося зовсім. «Мертві. Кінчені. М’ясо». Колись вони були в плащах з каптурами, та вовки, жадаючи дістатися плоті, подерли одяг на клапті. Ті, в кого ще лишалося щось від обличчя, були з обмерзлими бородами, брудними від закрижанілих шмарклів. Ці рештки уже почав замітати сніг, неймовірно білий на тлі подертих плащів і бриджів, які були чорні. «Чорні!»
За багато льє звідти неспокійно ворухнувся хлопчик.
«Чорний одяг. Нічна варта. Вони були з Нічної варти».
Деривовку було те байдуже. Це просто м’ясо. А він голодний.
Очі трьох вовків жовто світилися. Літо помотав головою, роздувши ніздрі, тоді вищирив ікла. Молодший самець позадкував. Деривовк занюхав його страх. «Послідок»,— здогадався він. Але одноокий вовк відповів ричанням і заступив йому дорогу. «Вожак. І він не боїться мене, хоча я вдвічі за нього більший».
Їхні очі зустрілися.
«Варг!»
І тоді двоє кинулися вперед, вовк і деривовк, і не було вже часу думати. Вовк перетворився на самі зуби й кігті, і полетів сніг з-під тіл, які крутилися, звивалися та рвали одне одного, а навколо гарчали та клацали зубами двоє інших вовків. Зуби деривовка зімкнулися на скуйовдженому хутрі, гладенькому від паморозі, стиснули тонку як патик кінцівку, але одноокий вовк дряпнув його в живіт і вивільнився, перекотився та знову кинувся на нього. Жовті ікла клацнули, зімкнулися у нього на шиї, але деривовк струсив свого старого сірого брата, наче щура, а тоді стрибнув на нього, повалив. Перекочуючись, кусаючись, буцаючись, вони боролися, поки з них не полетіло клоччя, а сніг навколо не заплямувала свіжа кров. Але зрештою одноокий вовк перекинувся горічерева. Деривовк ще двічі клацнув на нього зубами, понюхав під хвостом, задер над ним ногу.
Кілька разів клацнув зубами, застережно загарчав — і самиця з послідком також підкорилися. Зграя перейшла до деривовка.
І здобич також. Він походив поміж людей, обнюхуючи їх, поки не зупинився біля найбільшого, в якого вже не лишилося обличчя, однак він досі стискав у кулаці чорне залізо. Другого кулака бракувало: рука обривалася на зап’ястку, й кикоть був загорнутий у шкіру. З рани на шиї густо й повільно витікала кров. Деривовк похлебтав її, облизав безоку руїну на місці обличчя, тоді занурив писок у шию і рвонув її, швидко заковтуючи шмат солодкого м’яса. Ніколи ще м’ясо не здавалося йому таким смачним.
Покінчивши з першим тілом, деривовк перемістився до наступного, де також пооб’їдав найсмачніше. З дерев за ним спостерігали круки, сидячи на гілках, темноокі й мовчазні, в снігових вихорах. Решта вовків вдовольнилася об’їдками: старий самець поїв перший, за ним — самиця, а далі й послідок. Тепер вони всі троє належали деривовку. Тепер це його зграя.
«Ні,— прошепотів хлопчик,— у нас інакша зграя. Леді мертва, Сіровій, напевно, також, але десь іще досі бігають Кошлай, Наймірія і Привид. Пам’ятаєш Привида?»
Снігопад і вовчий бенкет почали танути. В обличчя війнуло теплом — заспокійливим, як мамині цілунки. «Вогонь,— подумав Бран,— дим». Ніс сіпнувся на запах смаженини. Й тоді ліс зник, а Бран знов опинився в світлиці, в своєму скаліченому тілі: лежав, утупившись у полум’я. Міра Рід перевертала над вогнем шматок червоного сирого м’яса, і воно припікалося та плювалося соком.
— Саме вчасно,— сказала вона. Бран протер очі й підсунувся задки до стіни, щоб сісти.— Ти мало вечерю не проспав. Розвідник натрапив на свиню.
За спиною у Міри уже радісно вп’явся зубами в шмат гарячого підсмаженого м’яса Годор, й по бороді в нього бігли кров і сало. З-поміж пальців піднімалися цівки диму. «Годор,— бурмотів здоровань між укусами,— годор, годор». Поруч з ним на земляній долівці лежав меч. Джоджен Рід кусав від свого шматка малесенькі порції, дюжину разів пережовуючи їх, перш ніж ковтнути.
«Розвідник зарізав свиню». Холоднорукий стояв біля дверей, на руці в нього сидів крук, і обидва вони дивилися на вогонь. У двох парах чорних очей відбивалося полум’я. «Він не їсть,— пригадалося Бранові,— й боїться вогню».
— Ви ж сказали, що не можна палити багаття,— нагадав він розвідникові.
— Стіни приховають полум’я, та й світанок недалеко. Скоро ми вже будемо в дорозі.
— А що сталося людьми? З ворогами, які йшли за нами?
— Вони вас не потурбують.
— Хто вони? Дикуни?
Міра перевернула м’ясо, щоб підсмажити з другого боку. Годор жував і ковтав, щасливо бурмочучи собі під ніс. Тільки Джоджен, здавалося, помітив, що відбувається, коли Холоднорукий обернувся й поглянув на Брана.
— Це були вороги.
«Вояки Нічної варти».
— Ви їх убили. Ви разом з круками. Обличчя в них були пошматовані, а очі видзьобані...— (Холоднорукий не заперечував).— Це ж були ваші побратими. Я бачив. Вовки пороздирали їхній одяг, але все одно видно було, що плащі в них чорні. Як ваші долоні...— (Холоднорукий не відповів).— Хто ви? Чому у вас чорні долоні?
Розвідник втупився у свої долоні, наче вперше їх побачив.
— Коли серце припиняє битися, кров стікає в кінцівки, гусне й застигає,— зарипів у горлі його голос, тонкий і виснажений, як він сам.— Долоні та ступні набрякають і чорніють, як кров’янка. Решта ж тіла біліє, як молоко.
Міра Рід підвелася, стискаючи в руці остень, на зубцях якого й досі нахромлений був шмат м’яса.
— Покажіть нам своє обличчя.
Розвідник і не думав виконувати її бажання.
— Він неживий,— сказав Бран, відчуваючи в горлі присмак жовчі.— Міро, це мертвяк. Стара Нан казала, що чудовиська не можуть проникнути до нас, поки міцно стоїть Стіна й лишаються вірними вояки Нічної варти. А він вийшов зустріти нас до Стіни, а на той бій перейти не міг. Натомість послав до нас Сема з тою дикункою.
Мірина долоня, зігріта рукавичкою, стиснула держак остеня.
— Хто вас послав? Хто цей триокий ворон?
— Друг. Сновидець, відьмак — кличте як заманеться. Останній зеленвидець.
Двері світлиці з гуркотом розчахнулися. Надворі завивав нічний вітер, суворий і сліпий. Усі дерева пообсідали верескливі круки. Холоднорукий не ворухнувся.
— Чудовисько,— сказав Бран.
Розвідник поглянув на Брана так, наче, крім них двох, нікого не існувало.
— Твоє чудовисько, Брандоне Старк.
— Твоє,— луною озвався крук у нього на плечі. За дверима круки на дереві підхопили крик, поки нічний ліс не заспівав пісню воронячої зграї: «Твоє, твоє, твоє».
— Джоджене, тобі таке снилося? — запитала Міра у свого брата.— Хто він? Що він? Що нам тепер робити?
— Ми підемо з розвідником,— сказав Джоджен.— Ми зайшли задалеко, щоб відступитися, Міро. Живими нам на Стіну вже не повернутися. Або ми підемо з Брановим чудовиськом, або загинемо.