Танок драконів

Джон

Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.

— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.

Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.

— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.

— Сноу,— не вгавав місяць.

Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.

— Сноу.

З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.

— Сноу!

Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.

— Сноу, Сноу, Сноу!

Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.

Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.

— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.

— Я чую.

Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.

— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.

Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.

— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.

Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.

— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?

— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.

— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.

Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.

— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.

— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?

— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.

— Добре.

За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.

— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.

— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.

Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.

— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.

— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.

Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.

У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти. В Короні Королеви один з них випірнув з темряви й урятував Джонові життя. «Напевно, то був Літо. У нього хутро сіре, а в Кошлая — чорне». Чи не могла, думав Джон, часточка його мертвих братів вижити в їхніх вовках?

Він вилив у миску карафу води, що стояла біля ліжка, вимив обличчя і руки, вбрався в чистий вовняний костюм, зашнурував чорну шкірянку й натягнув поношені чоботи. Мормонтів крук спостерігав за ним проникливими чорними очима, а тоді підлетів до вікна.

— Ти мене своїм рабом вважаєш?

Щойно Джон відчинив вікно з товстими жовтими ромбічними шибками, в обличчя йому вдарила ранкова прохолода. Він вдихнув, щоб зі сну прочистити голову, а крук полетів геть. «Надто вже цей птах розумний». Багато років був він товаришем Старого Ведмедя, та це його не зупинило: по смерті Мормонта він обдзьобав йому обличчя.

За дверима спальні починалися сходи, які вели в більшу кімнату, де стояв подряпаний сосновий стіл і дюжина дубових стільців зі шкіряними сидіннями. Оскільки Станіс зайняв Королівську вежу, а Вежа лорда-командувача геть-чисто вигоріла, Джон оселився в скромних покоях Донала Ноя в глибині зброярні. З часом, без сумніву, йому знадобляться більші покої, але нині й цього досить — поки він звикає до посади командувача.

Дарча грамота, яку передав йому на підпис король, лежала на столі під срібним кубком, що колись належав Доналові Ною. Після однорукого коваля залишилося небагато особистих речей: кубок, шість пенні й мідна зірка, брошка з чорненого срібла з поламаною застібкою, цвілий парчевий камзол з оленем Штормокраю. «Його скарби — це його знаряддя, а ще мечі й ножі, які він кував. Усе життя його минало в кузні». Джон відставив кубок і ще раз перечитав пергамент. «Якщо я поставлю на цьому свою печатку, мене назавжди запам’ятають як лорда-командувача, який віддав Стіну,— подумав він,— та якщо я відмовлюся...»

Станіс Баратеон уже довів, що з нього дуже уразливий гість, ще й непосидючий. Він уже проїхався королівським гостинцем мало не до Корони Королеви, обшукав порожні халупи Кротівки, перевірив зруйновані форти Брами Королеви й Дубощита. Щоночі він патрулював Стіну разом леді Мелісандрою, а вдень навідувався в табір і забирав декого з бранців, щоб їх могла допитати червона жінка. «Відмова йому не сподобається». Ранок сьогодні буде не з приємних, боявся Джон.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів і мечів: це озброювалися новобранці. Чути було голос Залізного Емета, який підганяв їх. Котер Пайк не зрадів, втративши такого вояка, однак юний розвідник мав хист до викладання військової науки. «Він сам любить повоювати і хлопцям прищепить цю любов». Принаймні Джон на це сподівався.

На одному гачку біля дверей висів Джонів плащ, на іншому — пояс із мечем. Підперезавшись і вдягнувши плаща, Джон вийшов у зброярню. Килимок, на якому зазвичай спав Привид, був порожній. За дверима стояло двоє вартових, вбраних у чорні плащі й залізні напівшоломи, зі списами в руках.

— М’лорду потрібен супровід? — запитав Гарс.

— Думаю, я й самотужки знайду Королівську вежу.

Джон терпіти не міг, коли за ним кругом тягалися вартові. Почувався качкою на чолі вервечки каченят.

Хлопці Залізного Емета вже на повну тренувалися у дворі, з дзвоном стикаючись мечами й гупаючи ними об щити. Джон на мить зупинився подивитися, як Кінь притискає до колодязя Гоп-Робіна. Кінь має все, щоб стати добрим вояком, вирішив Джон. Він дужий і ще нарощує силу, має гарну реакцію. А от Гоп-Робін — то зовсім інша справа. Мало того, що він клишоногий, так ще й боїться отримати удар. «З нього, мабуть, треба стюарда робити». Знагла сутичка закінчилася: Гоп-Робін лежав на землі.

— Добре б’єшся,— похвалив Джон Коня,— але під час атаки надто низько опускаєш щита. Або виправиш це, або колись це тебе погубить.

— Так, м’лорде. Наступного разу триматиму вище.

Кінь поставив Гоп-Робіна на ноги, й менший хлопець незграбно вклонився.

В дальньому кінці двору змагалося кількоро Станісових лицарів. «У одному кутку — люди короля, в іншому — люди королеви,— не міг не відзначити Джон,— але їх небагато. Надто для них тут холодно». Проминаючи їх, він почув гучний оклик:

— ХЛОПЧЕ! ТИ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — це ще не найгірше звертання з тих, що чув Джон Сноу, відколи його обрали лордом-командувачем. Він не звернув уваги на оклик.

— Сноу,— не вгавав голос.— Лорде-командувачу!

Цього разу Джон зупинився.

— Сер?

Лицар вивищувався над ним на шість дюймів.

— Якщо чоловік носить при боці валірійську крицю, мав би нею не тільки дупу чухати.

Джонові цей чоловік траплявся по всьому замку: як його послухати, то він — видатний лицар. Під час битви під Стіною сер Годрі Фаринг убив велета: наздогнав його верхи, коли той тікав, і загнав йому в спину списа, а тоді, злізши з коня, відрубав велетові його жалюгідно маленьку голову. Відтоді люди королеви дали йому прізвисько Годрі Велеторіз.

Джонові пригадався горластий спів Ігритти: «На світі я велет останній».

— Довгопазуром я користуюся за потреби, сер.

— От тільки наскільки вправно? — сер Годрі витягнув свого клинка.— Покажи нам. Обіцяю не кривдити тебе, хлопче.

«Як мило з вашого боку».

— Іншим разом, сер. Боюся, зараз у мене є інші справи.

— Боїшся. Я ж бачу,— сер Годрі вишкірився до своїх приятелів.— Він боїться,— повторив він для тугодумів.

— Перепрошую,— розвернувся Джон і пішов геть.

У блідому світанковому світлі Чорний замок видавався місцем похмурим і занедбаним. «Мої володіння,— журно подумав Джон Сноу,— не так фортеця, як руїна». Від Вежі лорда-командувача лишився хіба скелет, їдальня перетворилася на купу обгорілого дерева, а Гардинова вежа, здавалося, от-от перекинеться від пориву вітру... але так здавалося вже багато-багато років. За ними височіла Стіна: величезна, грізна, холодна, а на ній мурашилися будівничі, зводячи нові маршові сходи, щоб приєднати до вцілілої частини старих. Працювали вони від світанку до сутінків. Без сходів єдиний шлях на Стіну — це коловорот, але в разі ще одного нападу дикунів він не врятує.

Над Королівською вежею, на даху якої зовсім нещодавно бігав Джон Сноу з луком у руках, разом із Шовком і Глухеньким Диком Фолардом відбиваючи напад тенійців і вільного народу, виляскував, як батіг, великий золотий штандарт дому Баратеонів. На сходах тремтіло двоє вояків королеви, сховавши долоні під пахвами, а списи притуливши до дверей.

— Ткані рукавички тут не зігріють,— сказав до них Джон.— Завтра сходіть до Бовена Марша, й він видасть вам шкіряні рукавички, підбиті хутром.

— Сходимо, м’лорде, дякуємо,— озвався старший за віком гвардієць.

— Якщо наші кляті руки доти не відмерзнуть,— докинув молодший, видихаючи білу пару.— А я колись гадав, що в Дорнському Прикордонні холодно. Хіба я тоді знав!

«Не знав,— подумав Джон,— і я так само не знав».

Піднімаючись гвинтовими сходами, на півдорозі він зустрів Семвела Тарлі, який спускався донизу.

— Ти від короля? — запитав у нього Джон.

— Мейстер Еймон відіслав мене до нього з листом.

— Зрозуміло,— озвався Джон. Деякі лорди доручають своїм мейстрам читати листи й потім переказувати їм зміст, але Станіс завжди сам ламав печатку.— І як Станіс його сприйняв?

— Якщо судити з його обличчя, він був не надто втішений,— прошепотів Сем.— Мені не можна про це говорити.

— То не говори.

Цікаво, подумав Джон, котрий з батькових прапороносців відмовився присягнути королю Станісу цього разу. «Коли йому присягнула Картвердь, він одразу про це всім розповів».

— Ти вже подружився зі своїм довгим луком?

— Я знайшов добрий посібник зі стрільби,— нахмурився Сем.— От тільки не виходить, як по писаному. Лише водянки натираю.

— Тренуйся. Якщо темної ночі з’являться Чужі, нам на Стіні може знадобитися твій лук.

— Ой, сподіваюся, не знадобиться.

Під королівською світлицею теж стояли вартові.

— До його світлості не можна зі зброєю, мілорде,— сказав сержант.— Віддайте меча. І кинджали також.

Джон знав: протестувати марно. Отож він віддав зброю.

У світлиці було тепло. Біля вогню сиділа леді Мелісандра, на тлі блідої шкіри на шиї виблискував рубін. Якщо Ігритта була поцілована вогнем, то червона жриця сама була вогнем, і коси мала криваво-полум’яні. Станіс стояв за грубо обтесаним столом, за яким колись обідав Старий Ведмідь. На столі була розстелена велика карта Півночі, намальована на потертому шматку шкіри. Один край притискала лойова свічка, а другий — сталева латна рукавиця.

Король вбрався в пояркові бриджі та стьобаний камзол, та все одно видавався скутим і неповоротким, наче він у кірасі й кольчузі. Шкіру він мав бліду і грубу, а борідку таку коротку, наче намальовану. Від волосся на голові залишився тільки обідок понад скронями. В руці король тримав пергамент зі зламаною печаткою з темно-зеленого воску.

Джон опустився на одне коліно. Станіс, нахмурившись до нього, сердито потрусив пергаментом.

— Підведися. Скажи мені: хто така Ліанна Мормонт?

— Одна з доньок леді Мейдж, сір. Наймолодша. Названа на честь сестри мого лорда-батька.

— Щоб завоювати прихильність твого лорда-батька, не сумніваюся. Знаю я правила цієї гри. І скільки років цьому клятому дівчиську?

Джон на мить замислився.

— Десять. Або близько того, це не має значення. Можна мені дізнатися, чим вона образила вашу світлість?

Станіс прочитав з листа:

— «Ведмежий острів не визнає іншого короля, крім короля на Півночі, прізвище якого СТАРК». Десятирічна дівчинка, кажеш, а вона має нахабство гудити свого законного короля,— провадив Станіс. Його коротенька щетина темніла на щоках, мов тінь.— Але тримайте цю новину при собі, лорде Сноу. Картвердь зі мною, а більше людям знати непотрібно. Не дозволю, щоб ваші брати пліткували про те, як мене обплювало це дівчисько.

— Як накажете, сір.

Джон знав, що Мейдж Мормонт поїхала на південь разом з Робом. До війська Юного Вовка приєдналася і її старша донька. Навіть якщо вони обидві загинули, в леді Мейдж є й інші доньки, а в декого з них уже є і свої діти. Чи вони також поїхали з Робом? Леді Мейдж точно мусила залишити вдома когось зі старших дівчат за каштелянку. Джон не розумів, чому Станісу відписувала Ліанна, а ще не міг не замислитися, чи не була б відповідь зовсім іншою, якби лист був запечатаний деривовком, а не коронованим оленем, і підписаний Джоном Старком, лордом Вічнозимським. «Але запізно вже. Ти зробив свій вибір».

— Ми розіслали чотири десятки круків,— поскаржився король,— а у відповідь отримали або відмовчування, або відкритий опір. Обов’язок кожного вірнопідданого — присягнути своєму королю. Однак усі прапороносці твого батька, за винятком Карстарків, відвернулися від мене. Невже єдина чесна людина на Півночі — це Арнольф Карстарк?

Арнольф Карстарк — дядько покійного лорда Рикарда. Коли його племінник із синами поїхав на південь разом з Робом, він залишився за каштеляна, й саме він перший відгукнувся на вимогу короля Станіса присягнути йому на вірність, виславши з круком запевнення у своїй відданості. «Карстарки не мають вибору»,— міг би сказати Джон. Рикард Карстарк зрадив деривовка і пролив кров левів. Тепер олень — єдина надія Картверді.

— В такі бентежні часи, як тепер, навіть чесні люди не мають певності, в чому полягає їхній обов’язок. Ваша світлість не єдиний король у нашій державі, який вимагає присягнути йому на вірність.

Тут ворухнулася леді Мелісандра.

— Скажіть-но мені, Джоне Сноу... де були всі ті королі, коли дикуни штурмували Стіну?

— За тисячі льє звідси, глухі до наших потреб,— озвався Джон.— Я про це не забув, міледі. І не забуду. Однак батькові прапороносці мають захищати своїх жінок і дітей, а ще простолюд, який може загинути, якщо вони зроблять неправильний вибір. Його світлість вимагає від них забагато. Дайте їм час — і ви отримаєте від них відповідь.

— Отаку відповідь? — Станіс зім’яв у кулаці Ліанниного листа.

— Навіть на Півночі люди бояться гніву Тайвіна Ланістера. Та й з Болтонами ніхто не хоче ворогувати. В них на гербі невипадково опинився облуплений чоловік. Північ виступила за Роба, проливала з ним кров, помирала за нього. Напилася горя і смерті, а тепер приходите ви і вимагаєте служити вам. Як можна звинувачувати їх за неохоту? Пробачте, ваша світлосте, але багато хто бачить у вас просто ще одного приреченого самозванця.

— Якщо його світлість приречений, то і ваше королівство теж приречене,— сказала леді Мелісандра.— Пам’ятайте про це, лорде Сноу. Перед вами стоїть єдиний справжній король Вестеросу.

— Як скажете, міледі,— з незворушним, як маска, обличчям відгукнувся Джон.

— Ти на словах заощаджуєш так, наче то — золоті дракони,— пирхнув Станіс.— Цікаво, скільки золота вже наскладав?

— Золота? — («Це отаких драконів хоче збудити червона жінка? Золотих?») — Податки ми збираємо натурою, ваша світлосте. Варта багата на ріпу, але бідна на гроші.

— Саладора Саана ріпа не задовольнить. Мені потрібне золото чи срібло.

— Тоді вам у Білу Гавань. Це місто не зрівняється зі Старгородом чи Королівським Причалом, однак це жвавий порт. Лорд Мандерлі — найбагатший з батькових прапороносців.

— Лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня.

У відповіді, яку лорд Вайман Мандерлі надіслав з Білої Гавані, йшлося переважно про його поважний вік і слабкість, та й усе. Станіс наказав і про це нікому не розповідати.

— Можливо, його милість захоче пошлюбити дикунку,— сказала Мелісандра.— Цей товстун одружений, лорде Сноу?

— Його дружина давно померла. У лорда Ваймана двоє дорослих синів, а від старшого сина — ще й онуки. І він справді надто тлустий, щоб сідати на коня,— щонайменше дванадцять пудів. Вал його не схоче.

— Бодай раз ви б спробували дати мені відповідь, яка мене потішить, лорде Сноу,— пробуркотів король.

— Я сподівався, вас потішить правда, сір. Ваші люди кличуть Вал королівною, але для вільного народу вона — просто сестра покійної жінки короля. Якщо ви примусите її взяти чоловіка, якого вона не хоче, вона, швидше за все, першої шлюбної ночі переріже йому горлянку. Та навіть якщо вона погодиться взяти когось за чоловіка, це ще не означає, що дикуни підуть за нею чи за вами. Єдина людина, здатна схилити їх на ваш бік, це Манс Рейдер.

— Це я й без вас знаю,— нерадісно мовив Станіс.— Я чимало годин провів за розмовами з цим чоловіком. Він дуже багато знає про нашого справжнього ворога, і він не дурний, цього не відняти. Та навіть якщо він зречеться свого королівського сану, все одно залишиться клятвопорушником. Даруйте життя одному дезертиру — і таким чином ви заохотити дезертирувати інших. Ні. Закон — залізо, а не кисіль. За всіма законами Сімох Королівств Манс Рейдер має поплатитися життям.

— На Стіні закон закінчується, ваша світлосте. А з Манса Рейдера може бути велика користь.

— І буде. Я його спалю, і тоді Північ побачить, як чиню я з перекинчиками і зрадниками. Знайдуться інші очільники для дикунів. І в мене лишається син Рейдера, не забувайте. Щойно помре батько, його виплодок стане королем-за-Стіною.

— Ваша світлість помиляється! — («Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— казала колись Ігритта, але відтоді Джон багато чого дізнався).— З малюка такий самий королевич, як з Вал — королівна. Не можна стати королем-за-Стіною тільки тому, що ним був твій батько.

— От і добре,— мовив Станіс,— бо ще одного короля у Вестеросі я не потерплю. Ви підписали дарчу грамоту?

— Ні, ваша світлосте,— Джон стиснув і розтиснув обпечені пальці. «Починається».— Ви просите забагато.

— Прошу? Я просив тебе стати лордом Вічнозимським і хранителем Півночі. А ці замки я вимагаю.

— Ми відступили вам Ночефорт.

— Пацюки і порохи. Це скупердяйський дарунок, який нічого не коштує дарувальнику. Ваш власний підлеглий Ярвик каже, що на відновлення замку піде не менш як півроку.

— Решта фортів не кращі.

— Я знаю. Але це не має значення. Інших я не маю. Уздовж Стіни — дев’ятнадцять фортів, а людей у вас вистачає лише на три з них. А я збираюся виставити залогу по всіх фортах ще до кінця року.

— Я щодо цього не заперечую, сір, але ж, подейкують, ви збираєтеся роздати ці форти своїм лицарям і лордам, васалам вашої світлості, й вони там облаштують свої престоли.

— Королі мають виявляти щедрість до своїх прибічників. Чи лорд Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів покинули на півдні свої землі й міцні замки. Невже їхня лояльність не заслуговує на винагороду?

— Якщо ваша світлість хоче напевне втратити всіх прапороносців мого лорда-батька, немає кращого шляху, як роздати палаци північан лордам-південцям.

— Як можна втратити того, кого не маєш? Я сподівався дарувати Вічнозим одному північанину, якщо пригадуєш. Синові Едарда Старка. А він мою пропозицію мені в обличчя жбурнув.

Станіс Баратеон якщо вже вчепиться в якусь образу, то як мастиф у кістку: розгризе її на друзки.

— По праву Вічнозим має перейти моїй сестрі Сансі.

— Ти про леді Ланістер? Дуже хочеш усадовити Куця на батьків престол? Обіцяю вам, лорде Сноу, поки я живий, цього не буде.

Джон знав, що ліпше не наполягати.

— Сір, люди кажуть, ви збираєтеся дарувати землі й замки Тарараху й магнару тенійському.

— Хто це таке тобі сказав?

Ці розмови точилися по всьому Чорному замку.

— Якщо хочете знати, то я почув це від Жиллі.

— І хто така Жиллі?

— Годувальниця,— пояснила леді Мелісандра.— Ви, ваша світлосте, дарували їй свободу в межах замку.

— Тільки не свободу плітки поширювати. Хай працює цицькою, а не язиком. Від неї потрібне молоко, а не патякання.

— В Чорному замку зайвих ротів не треба,— погодився Джон.— Я відсилаю її геть, вона попливе вже наступним кораблем зі Східної варти.

Мелісандра торкнулася рубіна на шиї.

— Жиллі разом годує свого сина і Даллиного. Жорстоко розлучати маленького королевича з його молочним братом, мілорде.

«Обережно, поводься дуже обережно».

— У них нічого спільного, крім молока. Синок Жиллі більший і міцніший. Він буцається, щипає королевича, відштовхує. Його батьком був Крастер, чоловік жорстокий і захланний, це у нього в крові.

Король, здавалося, цілком заплутався.

— Я гадав, що годувальниця — це дочка того Крастера.

— І жінка, і дочка, ваша світлосте. Крастер усіх своїх дочок брав за жінок. І синок Жиллі — плід цього зв’язку.

— Власний батько зробив їй дитину? — вражено перепитав Станіс.— Тоді добре, що ми її спекаємося. Мені такого збочення тут не треба. Це не Королівський Причал.

— Я знайду іншу годувальницю. Якщо не буде серед дикунок, пошлю когось до гірських кланів. А доти хлопчик питиме козине молоко, з ласки вашої світлості.

— Шкода королевича... але це краще, ніж молоко якоїсь хвойди,— Станіс побарабанив пальцями по карті.— Хотів би повернутися до цих фортів...

— Ваша світлосте,— промовив Джон з крижаною чемністю,— я розмістив ваших вояків і годував їх за рахунок наших зимових запасів. Я видав їм одяг, щоб вони не замерзли.

Станіса це не зворушило.

— Так, ви розділили з нами солонину й кашу, жбурнули нам трохи чорного лахміття, щоб ми не позамерзали. Лахміття, яке дикуни поздирали б з ваших трупів, якби на північ не прийшов я.

Джон не зважав.

— Я забезпечив фуражем ваших коней, а коли ми відновимо сходи, то я позичу вам будівничих, щоб ремонтувати Ночефорт. Я навіть погодився оселити дикунів у Дарі, який був відданий Нічній варті у безстрокове володіння.

— Ти мені порожні землі й пустища пропонуєш, а замків, якими я маю винагородити своїх лордів і прапороносців, не даєш.

— Ці замки збудувала Нічна варта...

— І Нічна ж варта їх покинула.

— ...щоб обороняти Стіну,— уперто закінчив свою думку Джон,— а не щоб робити з них престоли лордів-південців. Каміння цих замків скріплене кров’ю і кістками моїх давно померлих братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — жили на шиї короля напружені були так само, як і його слова.— Я тобі прізвище хотів дати.

— Я маю прізвище, ваша світлосте.

— Сноу, що означає «сніг». Зловісне прізвище,— Станіс торкнувся руків’я меча.— Ти ким узагалі себе уявив?

— Чатовим на мурах. Мечем у темряві.

— Не заговорюй мені зуби своєю обітницею,— Станіс витягнув меча, якого називав Світлоносцем.— Ось справжній меч у темряві...— (Світло побігло брижами леза — то червоне, то жовте, то руде, кидаючи на обличчя короля різкі яскраві відблиски).— Навіть зелений хлопчисько мав це бачити. Чи ти осліпнув?

— Ні, сір. Я згоден, що в ці замки потрібна залога...

— Малолітній командувач згоден. Яке щастя!

— ...з братів Нічної варти.

— У вас немає людей!

— То дайте мені людей, сір. Я забезпечу в кожен форт офіцерів — досвідчених командирів, які знають і саму Стіну, і територію за Стіною, які навчать, як вижити у прийдешній зимі. За все те, чим я забезпечив вас, дайте мені людей у гарнізони. Латників, арбалетників, новобранців. Я навіть заберу всіх ваших поранених і немічних.

Станіс недовірливо витріщився на нього, а тоді зареготав.

— А ти зухвалий, Сноу, цього не відняти, але ти геть збожеволів, якщо вважаєш, що мої вояки вберуться в чорне.

— Можуть вбиратися в будь-які кольори, хай тільки виконують команди моїх офіцерів так, як виконували б ваші.

Король лишився незворушний.

— У мене на службі лицарі й лорди, нащадки давніх шляхетних домів. І вони не можуть служити під орудою браконьєрів, селюків і вбивць.

«Чи байстрюків, сір?»

— У вас самого правиця — пачкар.

— Колишній пачкар. За це я вкоротив йому пальці. Мені сказали, що ви, лорде Сноу, дев’ятсот дев’яносто восьмий командувач Нічної варти. Як думаєте, яке рішення щодо цих замків прийняв би дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Видовище вашої голови на кілку, мабуть, зробило б його зговірливішим,— король поклав свого ясного меча на карту вздовж Стіни, і криця замерехтіла, як сонячне світло на воді.— Лордом-командувачем ви стали тільки з мого дозволу. Не забувайте про це.

— Лордом-командувачем я став, бо мене брати обрали.

Бувало, прокидаючись уранці, Джон сам у це не вірив — здавалося, що це якась божевільна мара. «Це як нове вбрання вдягнути,— сказав йому якось Сем.— Спершу незвично, та як трохи поносиш, стає вже й зручно».

— Алісер Торн нарікає на ті вибори, і я б не сказав, що в нього зовсім немає приводу для невдоволення,— сказав Станіс. Карта лежала між ними, наче поле бою, просякла барвами палючого меча.— Підрахунок голосів проводив сліпець, а допомагав йому твій товстий приятель. І Слінт каже, що ти — перекинчик.

«А кому краще знати, як не Слінту?»

— Перекинчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а потім зрадив. Ваша світлість знає, що обрали мене чесно. Батько завжди казав, що ви — людина справедлива.

«Суворий, але справедливий»,— ось як казав лорд Едард, але Джон вирішив не наводити всю фразу цілком.

— Ми не були з лордом Едардом друзями, але голову на плечах він мав. І він би віддав мені ці замки.

«Ніколи в житті».

— Не можу сказати, як саме вчинив би батько. Я дав обітницю, ваша світлосте. Стіна в моїх руках.

— Поки що. Побачимо, чи зможеш ти її втримати,— Станіс тицьнув у нього пальцем.— Забирай свої руїни, якщо вони тобі такі дорогі. Але обіцяю: якщо до кінця року бодай один форт лишатиметься без залоги, я їх відберу — з дозволу чи без. Втратиш бодай один — втратиш голову. А тепер геть.

Зі свого місця біля вогню підвелася леді Мелісандра.

— З вашого дозволу, сір, я проведу лорда Сноу в його покої.

— Навіщо? Він дорогу знає,— сказав Станіс, але махнув обом рукою на вихід.— Робіть як знаєте. Деване, їсти. Варених яєць і води з лимоном.

Після теплої королівської світлиці на гвинтових сходах холод пронизував до кісток.

— Піднімається вітер, м’леді,— попередив Мелісандру сержант, повертаючи Джонові зброю.— Вам би вдягнути теплішого плаща.

— Мене гріє віра,— озвалася червона жінка й рушила за Джоном на сходи.— Ви дедалі більше подобаєтеся його світлості.

— Воно й видно. Цього разу він тільки двічі пригрозив відрубати мені голову.

Мелісандра розсміялася.

— Вам слід боятися його мовчання, а не слів.

Вони спустилися у двір, і вітер підхопив Джонів плащ і з виляском накрив ним червону жрицю. Вона відкинула чорну вовну й узяла Джона під руку.

— Можливо, щодо дикунського короля ви й не помиляєтеся. Я молитиму Царя світла скерувати мене. Коли я зазираю в полум’я, то здатна бачити крізь землю і каміння, здатна відшукати правду в людській душі. Здатна розмовляти з давно померлими королями і ненародженими дітьми, здатна спостерігати, як проминають роки й пори аж до кінця днів.

— І полум’я ніколи не помиляється?

— Ніколи... от тільки ми, жерці, смертні й тому часом помиляємося, плутаючи те, що станеться, з тим, що може статися.

Джон відчував її жар навіть крізь вовну й дублену шкіру. Те, що вони двоє йшли під руку, привертало цікаві погляди. «Сьогодні в касарнях пліткуватимуть».

— Якщо ви й справді здатні прозирати майбутнє в своєму полум’ї, скажіть мені, де і коли очікувати нового нападу дикунів,— сказав Джон, вивільняючи руку.

— Р’глор посилає нам видіння на свій розсуд, але я пошукаю в полум’ї отого Тормунда,— мовила Мелісандра й вигнула червоні вуста в усмішці.— Я бачила у вогні і вас, Джоне Сноу.

— Це погроза, міледі? Мене ви теж плануєте спалити?

— Ви неправильно мене зрозуміли,— сказала вона, кинувши на нього допитливий погляд.— Боюся, вам зі мною ніяково, лорде Сноу.

Джон і не заперечував.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєтеся. Мені снилася ваша Стіна, Джоне Сноу. На великому знанні вона збудована, і великі чари закуті в її кригу. Ми зараз ходимо під однією з дверних завіс світу,— Мелісандра звела погляд на Стіну, видихаючи в повітря теплі вологі хмарки.— Мені тут місце не менше, ніж вам, і дуже скоро я вам можу вельми знадобитися. Не відмовляйтеся від моєї дружби, Джоне. Я бачила вас серед бурі, у складній ситуації, зусібіч оточеного ворогами. У вас стільки ворогів! Перелічити вам їхні імена?

— Я сам знаю їхні імена.

— Звідки така певність? — рубін на шиї Мелісандри червоно спалахнув.— Вам слід боятися не тих ворогів, які кленуть вас у лице, а тих, які вам усміхаються, а коли ви відвернетеся, гострять ножі. Тримайте свого вовка біля себе. Кригу я бачу й кинджали в темряві. Червону мерзлу кров і оголену крицю. І холод.

— На Стіні завжди холод.

— Думаєте?

— Я знаю це, міледі.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— прошепотіла вона.