Танок драконів

Тиріон

З Пентоса виїхали через Східну браму, хоча сходу сонця Тиріон Ланістер так і не побачив.

— Так наче ви й не приїздили в Пентос, мій маленький друже,— промовив магістр Іліріо, засуваючи фіолетові оксамитові фіранки на паланкіні.— Ніхто не має бачити, що ви їдете з міста, так само як ніхто не бачив, що ви в нього приїздили.

— Ніхто, крім матросів, які запхали мене в діжку, і юнги, який прибирав з мною, і дівчини, яку ви підіслали до мене в ліжко, і тої підступної веснянкуватої пралі. А, і ще ваших вартових. Вони точно знають, що ви в паланкіні не сам,— хіба що ви вкоротили їм мізки разом з яйцями.

Паланкін на важких шкіряних ременях несло четверо велетенських возовиків. Поряд з кіньми йшло четверо євнухів, по двоє з кожного боку, а решта євнухів трималася позаду, охороняючи поклажу.

— Незаплямовані не пліткують,— запевнив Тиріона Іліріо.— А галера, яка вас привезла, вже на шляху в Ашай. Повернеться роки за два, і то якщо море не розіграється. Що ж до моєї челяді, то вони всі мене дуже люблять. І не зрадять.

«Потішся з цієї думки, мій товстенький друже. Одного дня ми ці слова вирізьбимо на твоїй крипті».

— Нам би слід було зараз плисти на борту цієї галери. Найкоротший шлях у Волантис — морем.

— Море небезпечне,— озвався Іліріо.— Осінь — пора штормів, та й на Східцях засіли пірати і нападають на чесних людей. Не можна моєму маленькому другові потрапляти в такі руки.

— На Ройні теж чимало піратів.

— Річкових піратів,— позіхнув сироторгівець, зворотом долоні затуливши рота.— Капітанів-тарганів, які на крихти кидаються.

— А ще я чув плітки про закам’янілих.

— А ці вже реальні, бідолахи. Але навіщо нам розмовляти про таке? Надто день сьогодні чарівний для таких розмов. Скоро ми вже побачимо Ройн, і там ви позбудетеся Іліріо з його великим черевом. А доти ліпше нам пити і дрімати. У нас із собою солодке вино й чудові гострі закуски. То навіщо застановлятися на слабостях і смерті?

«І справді — навіщо?» Тиріонові знову причувся дзвін арбалета, й він замислився. Паланкін погойдувався з боку в бік, і цей заспокійливий рух заколисував, як дитину в матері на руках. «Хоча звідки мені знати, як воно». Під сідницями пружинили набиті гусячим пухом подушки. Фіолетові оксамитові стіни вигиналися, переходячи в стелю, і в паланкіні було тепло і приємно, попри осінній холод на вулиці.

Позаду тягнулася валка мулів, везучи скрині, барила й діжки, а ще великі кошики смаколиків, щоб не зголоднів самовладець сиру. Зранку поснідали пряними ковбасками, а запили їх темним димоягідним брунатним. На обід був холодець з вугра й дорнське червоне. На вечір — покраяна шинка, варені яйця й смажені жайворонки з начинкою з часнику й цибулі, а для кращого травлення — світлий ель і мирські вогневина. Однак паланкін був не лише зручний, а й повільний, тож дуже скоро в карлика вже все свербіло від нетерплячки.

— За скільки днів ми доїдемо до ріки? — увечері запитав він в Іліріо.— З такою швидкістю дракони вашої королеви виростуть більшими за Ейгонову трійцю, заки я нарешті їх побачу.

— Було б непогано. Великого дракона бояться більше, ніж маленького. Та хай як би мені хотілося привітати королеву Данерис у Волантисі,— стенув плечима магістр,— у цьому я мушу покластися на вас із Грифом. А я їй найкраще прислужуся в Пентосі, готуючи все для її повернення. Та поки я ще з вами... ну, старий товстун має право на зручності, правда? Випиймо по келиху вина.

— Скажіть-но,— спитав Тиріон, попиваючи вино,— якої фіги магістрові Пентоса перейматися тим, хто носить корону у Вестеросі? Яка в цій авантюрі користь для вас, мілорде?

Товстун обтер з вуст сало.

— Я вже старий, я втомився від цього світу з його підступами. Невже аж так дивно, що мені перед смертю хочеться зробити щось добре — допомогти милій дівчині повернути те, що належить їй по праву?

«Ти ще спробуй продати мені чарівні лати й палац у Валірії».

— Якщо Данерис — просто мила дівчина, Залізний трон пошматує її на милі кавалочки.

— Боюся, ні, мій маленький друже. В її жилах тече кров Ейгона Дракона.

«А також кров Ейгона Негідника, Мейгора Лютого і Бейлора Божевільного».

— Розкажіть мені про неї побільше.

Товстун почав замріяно:

— До мене Данерис приїхала ще зовсім дитиною, але вже тоді була гарніша навіть за мою другу жінку — така вродлива, що я аж зажадав її. Але вона поводилася так боязко й замкнено, що я розумів: ніякої радості в ліжку з нею не отримаю. Натомість я покликав грілку й бурхливо грав її, поки не минулося моє божевілля. Якщо по правді, не думав я, що Данерис довго протримається серед комонників.

— Але це вас не зупинило, й ви продали її халові Дрого...

— Дотраки не купують і не продають. Тому краще сказати, що її брат Вісерис дарував її Дрого, щоб завоювати дружбу хала. Марнославний він був парубок і захланний. Вісерис жадав батькового престолу, але також жадав він і Данерис, тож не дуже хотів її віддавати. У ніч напередодні весілля королівни він спробував прокрастися до неї в ліжко, наполягаючи, що як не може отримати її руку, отримає бодай її цноту. Якби я завбачливо не поставив у неї під дверима вартових, Вісерис міг би зруйнувати багаторічне планування.

— Ото він йолоп, певно, був.

— Вісерис — син Божевільного Ейриса, атож. Данерис... Данерис — то зовсім інше,— Іліріо закинув до рота смаженого жайворонка й почав гучно хрумати його разом з кістками.— Перелякана дитина, яка знайшла прихисток у моєму особняку, померла в Дотрацькому морі, а відродилася у крові й полум’ї. І королева драконів, яка носить тепер це ім’я, справді з роду Таргарієнів. Коли я послав по неї кораблі, щоб забрати додому, вона натомість завернула в Невільничу бухту. Буквально за кілька днів завоювала Астапор, змусила Юнкай прихилити коліно, сплюндрувала Мірін. Наступним буде Мантарис, якщо вона старими валірійськими шляхами вирушить на захід. А якщо попливе морем, ну... її флоту доведеться запасатися харчами й водою у Волантисі.

— Сушею чи морем, а від Міріна до Волантиса — багато льє,— зауважив Тиріон.

— П’ятсот п’ятдесят, якщо летіти драконом через пустелі, гори, трясовини й населені привидами руїни. Дорогою загине чимало людей, та зацілілі, заки дійдуть до Волантиса, загартуються... а там на них уже чекатимете ви з Грифом, зі свіжими силами й достатньою кількістю кораблів, щоб доправити їх через море у Вестерос.

Тиріон пригадав усе, що знав про Волантис — найстаріше й найвеличніше з дев’ятьох вільних міст. Навіть своїм обрубком носа він занюхав, що тут нечисто.

— Подейкують, що у Волантисі на одного вільнонародженого припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка зруйнувала работоргівлю? — запитав він і тицьнув пальцем у Іліріо.— От вам, наприклад, навіщо це? Можливо, за законами Пентоса рабство і заборонене, однак ви в цю торгівлю теж запхали пальчика, а може, й цілу руку. Проте ви чомусь плетете інтриги на користь королеви драконів, а не проти неї. Чому? Що ви сподіваєтеся отримати з королеви Данерис?

— Ви знову за своє? А ви наполегливий коротун! — Іліріо, розсміявшись, поплескав себе по череву.— Ну гаразд. Король-жебрак заприсягнувся мені, що зробить мене своїм скарбничим і справжнім лордом. Щойно він вдягне золоту корону, я зможу сам собі обрати замок... навіть Кичеру Кастерлі, якщо хочу.

В Тиріона аж вино приснуло з пошрамованого обрубка, що був колись носом.

— Ото мій лорд-батько зрадів би, почувши про таке.

— Вашому лорду-батькові не було чого перейматися. Навіщо мені якась кичера? Особняк у мене великий, ще й набагато зручніший за ваші вестероські замки, де завжди гуляють протяги. А от посада скарбничого...— товстун облупив ще одне яйце.— Люблю я грошики. Чи є солодший звук за брязкіт золота?

«Сестрині зойки, наприклад».

— А ви впевнені, що Данерис виконає братові обіцянки?

— Може, виконає, може, ні,— Іліріо відкусив половину яйця.— Я ж вам казав, мій маленький друже, не все завжди робиться заради вигоди. Можете не вірити, але старий товстий дурень, як-от я, має друзів і воліє віддячувати за любов.

«Брехун,— подумав Тиріон.— У цій авантюрі тебе приваблює щось більше за золото й замки».

— В наші дні рідко зустрінеш людину, яка дружбу цінує вище за гроші.

— Щира правда, на жаль,— озвався товстун, глухий до іронічного підтексту.

— А як це сталося, що ви так подружилися з Павуком?

— Ми стрілися ще замолоду, коли були двома зеленими хлопчаками в Пентосі.

— Вейрис сам з Мира.

— Так і є. Я познайомився з ним майже одразу, як він приїхав, втікаючи від работоргівців. Удень він спав по стічних канавах, а ночами лазив по дахах, наче кіт. А я, майже такий самий бідний, був бравом у брудних шовках, що здобував собі на життя своїм клинком. Може, ви помітили статую в мене біля басейну? Її вирізьбив Літо Маланон, коли мені було шістнадцять. Прегарна статуя, та нині я на неї не можу без сліз дивитися.

— Вік нищить нас усіх. Я он досі оплакую свій ніс. Але Вейрис...

— У Мирі він був королем злодіїв, поки його не виказав суперник. У Пентосі він вирізнявся своїм акцентом, а коли стало відомо, що він євнух, його почали цькувати й бити. Не знаю, чому в захисники він обрав мене, але ми уклали домовленість. Вейрис шпигував за дрібними злодюжками й відбирав їхню здобич. Я пропонував допомогу їхнім жертвам, обіцяючи повернути вкрадені цінності за певну плату. Незабаром усі пограбовані вже знали, що слід іти до мене, в той час як міські розбійники й гаманники шукали Вейриса... половина — щоб перерізати йому горлянку, друга половина — щоб продати йому награбоване. Ми обоє стали заможними, а коли він намуштрував своїх мишенят, забагатіли ще більше.

— На Королівському Причалі він тримав пташечок.

— Тоді ми їх називали мишенятами. Дорослі злодії були справжні йолопи: нічну здобич вони одразу спускали на вино. Вейрис надавав перевагу хлопчикам-сиротам і дівчаткам. Обирав найменших, метких і мовчазних, учив їх перелазити через стіни та спускатися через комин. А ще він учив їх читати. Золото й коштовності ми залишали звичайним злодіям. А наші мишенята цупили листи, рахункові книги, плани... а незабаром уже навчилися просто їх читати й залишати на місці. «Таємниці коштують більше за срібло й сапфіри»,— наполягав Вейрис. Атож. Я став таким поважним паном, що один з родичів правителя Пентоса видав за мене свою незайману доньку, а в цей час плітки про євнухові таланти перетнули вузьке море й досягли вух одного короля. Дуже помисливого короля, який не довіряв цілком ні власному синові, ні дружині, ні правиці — старому другові ще з юності, який надто запишався й запанів. Гадаю, решту історії ви знаєте, правда ж?

— Переважно,— визнав Тиріон.— Бачу тепер, що ви не просто сироторгівець.

Іліріо схилив голову.

— Дякую з комплімент, мій маленький друже. А я, зі свого боку, бачу, що ви саме такий розумний, як і запевняв мене лорд Вейрис,— усміхнувся він, продемонструвавши усі свої криві жовті зуби, й крикнув, щоб принесли ще один глечик мирського вогневина.

Коли магістр задрімав, поставивши глечик біля себе, Тиріон по подушках підкрався ближче, щоб звільнити глечик з м’ясистого полону й налити собі кубок. Перехиливши його, Тиріон позіхнув, налив вина знову. «Якщо нажлуктитися вогневина,— подумав він,— може, насняться дракони».

Ще самотнім малюком у глибинах Кичери Кастерлі він частенько ночами літав на драконах, вдаючи, що він — загублений Таргарієнський королевич або ж валірійський повелитель драконів, який ширяє у високості понад полями і горами. Одного разу дядьки запитали його, який подарунок хотів би він на іменини, й він попросив дракона. «Необов’язково великого. Можна й маленького, як я сам». Дядько Геріон вирішив, що нічого кумеднішого в житті не чув, але дядько Тайгет мовив: «Останній дракон здох століття тому, хлопче». Це було страшенно несправедливо, і того вечора хлопчик засинав у сльозах.

Та якщо вірити самовладцю сиру, донька Божевільного Короля висиділа трьох живих драконів. «А це на два більше, ніж потрібно навіть Таргарієнові». Тиріон аж на мить пошкодував, що убив батька. Хотів би він побачити батькове обличчя, коли б той дізнався, що така собі Таргарієнська королева вже прямує у Вестерос із трьома драконами, а підтримують її євнух-інтриган і сироторгівець завтовшки мало не з Кичеру Кастерлі.

Карлик так натоптався, що змушений був розпустити пасок і ослабити шнурівку на бриджах. У хлоп’ячому вбранні, яке видав йому господар, він почувався десятифунтовою ковбасою, яку запхали у шкірку від п’ятифунтової сардельки. За вікнами паланкіна вже прийшла ніч. Усередині було темно. Тиріон слухав похропування Іліріо, порипування шкіряних ременів, повільне цок-цок залізних підків на твердій валірійській дорозі, але серце його дослухалося до вилясків шкірястих крил.

Прокинувся він уже на світанні. Коні собі дибали вперед, а між ними рипів і погойдувався паланкін. Тиріон на дюйм відсунув фіранку, щоб визирнути назовні, але не було на що особливо дивитися — вохристі лани, голі брунатні в’язи та власне дорога — широкий кам’яний шлях, що впирався в обрій прямо, як спис. Тиріон читав про валірійські дороги, та оце вперше побачив. Влада фрігольду простиралася аж до Драконстону, однак ніколи не сягала теренів власне Вестеросу. «Дивно це. Драконстон — це ж просто скеля. Всі багатства — далі на захід, проте в них же були дракони. Тож вони точно мали знати, що там і як».

Забагато він випив учора ввечері. В голові калатало, і навіть від слабенького погойдування паланкіна до горла підступала нудота. Хоча Тиріон і словом не поскаржився, однак його страждання не сховалися від Іліріо Мопатиса.

— Ну ж бо, випийте зі мною,— сказав товстун.— Як то кажуть: лусочку дракона, що тебе спалив.

Він налив їм обом з карафи ожинового вина — такого солодкого, що мухи зліталися на нього краще, ніж на мед. Тиріон, відігнавши їх зворотом долоні, зробив великий ковток. Від нудотного смаку мало не виблював. Однак другий кубок пішов легше. Та все одно апетиту не було, і коли Іліріо запропонував мисочку ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.

— Мені наснилася королева,— сказав він.— Я стояв перед нею навколішках, присягаючи на вірність, але вона переплутала мене з моїм братом Джемі та згодувала своїм драконам.

— Будемо сподіватися, що цей сон не пророчий. Ви ж розумний куць, як і казав Вейрис, а Данерис потрібні розумні люди. Сер Баристан — хоробрий і відданий лицар, але ніхто, гадаю, в житті не назвав би його кмітливим.

— Лицарі знають лише один спосіб розв’язувати проблеми. Хапають списа напереваги й кидаються в бій. Карлик по-іншому дивиться на світ. А як щодо вас? Ви теж людина розумна.

— Ви мені лестите,— змахнув рукою Іліріо.— На жаль, для подорожей я не створений, тому натомість посилаю до Данерис вас. Ви зробили її світлості велику послугу, убивши свого батька, і я дуже сподіваюся, що зробите багато інших послуг. Данерис зовсім не дурепа, на відміну від свого покійного брата. Вона вас мудро зможе використати.

«На розпал?» — подумав Тиріон, мило всміхаючись.

Коней того дня міняли тільки тричі, але ставати доводилося, здається, двічі щогодини, щоб Іліріо зліз із паланкіна й сходив до вітру. «Наш самовладець сиру сам як слон, але сечовий міхур у нього — як горішок»,— подумав карлик. Однією з зупинок він скористався, щоб краще роздивитися дорогу. Він знав, чого очікувати: не ґрунтівки, не цегли, не бруку, а стрічки плавленого каменю, піднятої над землею на півфута, щоб стікав і дощ, і талий сніг. На відміну від багнистих путівців, які переважно правили за дороги в Сімох Королівствах, на валірійських шляхах могло б легко розминутися три фургони, а ще на них не позначалися ні час, ні транспорт. Вони без жодних змін простояли вже чотири століття після Руїни Валірії. Тиріон шукав колії чи тріщини, однак побачив тільки купу свіжого кінського гною.

Цей гній навів його на думку про лорда-батька. «Ти десь у пеклі, батьку? В чудовому холодному потойбічні, з якого видно, як я допомагаю дочці Божевільного Ейриса повернути собі Залізний трон?»

Коли подорож продовжилася, Іліріо дістав мішок смажених каштанів і знову заговорив про королеву драконів.

— Останні наші новини про королеву Данерис, боюся, вже застаріли. Можна припустити, що вона вже пішла з Міріна. Нарешті вона зібрала своє військо — різношерсту армію перекупних мечів, дотрацьких комонників і піших незаплямованих, й тепер, понад усякий сумнів, поведе їх на захід, щоб відвоювати батьків престол,— магістр Іліріо відкупорив горщик равликів з часником, понюхав і всміхнувся.— У Волантисі, будемо сподіватися, ви дізнаєтеся свіжіші новини про Данерис,— сказав він, висмоктуючи равлика з черепашки.— Дракони й дівчата — створіння примхливі, тож може статися, що вам доведеться коригувати плани. Гриф знатиме, що робити. З’їсте равлика? Часник — з мого власного городу.

«На спині равлика я б доїхав швидше, ніж у цьому твоєму паланкіні». Тиріон відмовився від запропонованої страви.

— Ви до цього Грифа виявляєте чималу довіру. Ще один друг дитинства?

— Ні. Перекупний меч, як сказали б ви, народжений у Вестеросі. Данерис потрібні гідні люди,— пояснив Іліріо й підняв руку.— Знаю! «Перекупні мечі золото цінують вище за честь,— думаєте ви.— І цей Гриф продасть мене моїй сестрі». Але це не так. Грифові я довіряю як брату.

«Чергова смертельна помилка».

— Тоді я теж так вчиню.

— От просто зараз, поки ми розмовляємо, у Волантис прямує золотий загін, щоб там чекати на прибуття зі сходу нашої королеви.

«Під золотом — дошкульна сталь».

— Я чув, золотий загін має угоду з одним з вільних міст.

— З Миром,— пирхнув Іліріо.— Угоду можна розірвати.

— А сир прибутковіший, ніж я гадав,— мовив Тиріон.— Як вам це вдалося?

Магістр помахав товстими пальцями.

— Є угоди, писані чорнилом, а є — писані кров’ю. Більше нічого не додам.

Карлик поміркував. Золотий загін, який вважається найкращим серед усіх вільнонайманців, був заснований сто років тому Гострокрицим, байстрюком Ейгона Негідника. Коли інший з Ейгонових вельможних байстрюків спробував відібрати Залізний трон у свого законнородженого зведенюка, Гострокриций долучився до заколоту. Однак Деймон Чорнопломінь згинув на Червонотравистому полі, а з ним і його заколот. Зацілілі в бою послідовники Чорного Дракона, які відмовилися прихилити коліно, втекли за вузьке море, і серед них — Деймонові молодші сини, Гострокриций і сотні безземельних лордів і лицарів, яким дуже скоро довелося продавати свої мечі в найми, щоб прогодуватися. Дехто приєднався до пошарпаного штандарту, дехто — до середніх синів чи Дівиних ратників. Гострокриций побачив, що сила дому Чорнопломеня розлітається на чотирьох вітрах, тому заснував золотий загін, щоб об’єднати вигнанців.

З того дня вояки золотого загону жили й помирали на Спірних землях, воюючи за Мир, чи Ліс, чи Тайрош у їхніх безглуздих дрібних війнах і мріючи про край, який утратили їхні батьки. Це були вигнанці й сини вигнанців, позбавлені прав і непрощенні... зате грізні бійці.

— Захоплююся вашою переконливістю,— мовив Тиріон до Іліріо.— Як ви вмовили золотий загін підтримати справу нашої любої королеви, коли вони в своїй історії здебільшого воювали проти Таргарієнів?

Іліріо відмахнувся від зауваження, як від мухи.

— Хай чорний, хай червоний, а дракон лишається драконом. Коли на Східцях загинув Мейліс Монстр, чоловіча лінія дому Чорнопломеня урвалася,— посміхнувся сироторгівець у роздвоєну бороду.— А Данерис дасть вигнанцям те, чого не могли дати ні Гострокриций, ні нащадки Чорнопломеня. Вона поверне їх додому.

«Вогнем і мечем». Тиріон і сам волів такого повернення додому.

— Десять тисяч мечів — королівський дарунок, не заперечую. Її світлість має потішитися.

Магістр скромно кивнув, і його подвійне підборіддя застрибало.

— Я не беру на себе сміливості судити, що може потішити її світлість.

«Як розважливо з твого боку». Тиріон багато знав про «вдячність» королів. А королеви хіба не такі самі?

Незабаром магістр уже поринув у сон, лишивши Тиріона наодинці з думками. Карлик міркував, як поставиться Баристан Селмі до ідеї виїхати на поле бою разом із золотим загоном. Під час Війни дев’ятипенсових королів Селмі пробив собі крізь них криваву стежку, щоб дістатися останнього з нащадків Чорнопломеня й зарубати його. «У заколотах формуються чудернацькі союзи. Такі чудернацькі, як у мене з цим товстуном».

Купець прокинувся, коли зупинилися поміняти коней, і послав по новий кошик.

— Далеко ми вже заїхали? — поцікавився карлик, збираючись підкріпитися холодним каплуном і закускою з моркви, родзинок і шматочків лайма й апельсина.

— Це Андалос, друже мій. Край, звідки прийшли ваші андали. Вони відібрали його у своїх попередників — волохатих, які є родичами волохатих з Ібу. На північ звідси — серце стародавньої держави Гугора, а ми перетинаємо її південні околиці. У Пентосі ці землі називають Рівнинами. Далі на схід — Оксамитові горби, куди ми і прямуємо.

Андалос. За вченням Віри, самі Семеро колись у людському тілі гуляли Андальськими горбами.

— Отець простягнув руку до неба й дістав сім зірок,— процитував Тиріон з пам’яті,— й одну по одній опустив на чоло Гугора з Горбів, увінчавши його сяйливою короною.

Магістр Іліріо з цікавістю глянув на нього.

— Я й не уявляв, що мій маленький друг такий набожний.

— Відголос дитинства,— знизав карлик плечима.— Я усвідомлював, що лицарем мені не бути, тож вирішив стати верховним септоном. Кришталевий вінець додає людині цілий фут. Я вивчав священні писання й молився, поки коліна не стер, але моє покликання мало трагічний кінець. Досягнувши певного віку, я закохався.

— Дівчина? Чудово розумію,— Іліріо застромив праву руку в лівий рукав і видобув звідти срібний медальйон. У ньому виявився портрет жінки з великими блакитними очима й золотисто-білявими косами, в яких виднілися сріблясті пасма.— Серра. Познайомився в лісянському будинку подушок і забрав її до себе додому гріти мені постіль, та зрештою побрався з нею. І це я, чия перша дружина була родичкою правителя Пентоса! Відтоді двері палацу назавжди зачинилися для мене, але мені було начхати. За Серру то була невисока ціна.

— І як вона померла? — Тиріон здогадався, що вона мертва: чоловік не говоритиме так ніжно про жінку, яка його покинула.

— У Пентос завітала браавоська торгова галера, що пливла з Нефритового моря. «Скарбниця» везла гвоздику і шафран, агат і нефрит, шарлатний шовк, зелений єдваб... і сіру смерть. Гребців ми вбили, щойно вони зійшли на берег, корабель спалили на якорі, але щури прослизнули по веслах і на холодних кам’яних лапках допливли до набережної. Пошесть забрала дві тисячі життів і лише тоді вщухла,— магістр Іліріо заклацнув медальйон.— У себе в спальні я тримаю її долоні. Оті долоні, що були такі м’які...

Тиріон подумав про Тишу. Глянув на поля, якими колись гуляли боги.

— Що це за боги, які створили щурів, пошесті й карликів? — зронив він. На згадку спали слова з «Семикутної зірки».— «І тоді привела йому Діва панну — гнучку як верба, з очима як глибокі сині озера, і Гугор зажадав її собі за наречену. Матір зробила її плідною, а Стариця провістила, що народить наречена королю сорок чотири сини. Воїн дав міць їхнім рукам, а Коваль викував для них залізні лати».

— Ваш Коваль, певно, був з ройнарів,— підкусив Іліріо.— Андали навчилися кувати залізо від ройнарів, які мешкали вздовж ріки. Всі це знають.

— Тільки не наші септони,— мовив Тиріон і вказав на поля.— А хто мешкає на ваших Рівнинах?

— Ратаї і роботяги, прив’язані до землі. Тут є сади, господарства, копальні... Я сам деякими володію, хоча й нечасто туди навідуюся. Чого мені марнувати свій час тут, коли в Пентосі під рукою — незліченні задоволення?

— Незліченні задоволення,— Тиріон покрутив кубок у руці. «І височенні товсті мури».— Ми від самого Пентоса ще жодного містечка не бачили.

— Тут тільки руїни,— Іліріо махнув курячою ніжкою в бік фіранок.— А коли черговий хал вирішує побачити море, тут гуляють комонники. Дотраки не люблять міст, це має бути відомо навіть у Вестеросі.

— Напали б ви одного разу на такий халасар і знищили його — і дотраки могли б замислитися, чи варто їм перетинати Ройн.

— Від ворогів дешевше відкупитися харчами й дарунками.

«Якби я здогадався принести доброго сиру на битву на Чорноводді, може, носа б не позбувся». Лорд Тайвін завжди з презирством ставився до вільних міст. «Вони воюють грішми замість мечів,— казав він.— Золото має свої переваги, але у війнах перемога здобувається залізом».

— Дайте ворогу золота — і він повернеться, щоб отримати більше, любив казати мій батько.

— Це той самий батько, якого ви вбили? — Іліріо викинув з паланкіна курячу кістку.— Перекупні мечі не встоять проти дотрацьких горлопанів. Доведено у Когорі.

— Навіть ваш хоробрий Гриф? — глузливо зронив Тиріон.

— Гриф — це інша справа. Він має сина, якого любить до нестями. Хлопець зветься Гриф Молодший. Такого шляхетного парубка ще пошукати.

Вино, їжа, сонце, погойдування паланкіна, дзуміння мух мов змовилися, щоб приспати Тиріона. Отож він спав, прокидався, пив. Іліріо теж не пас задніх. А коли небо стало фіолетовим, товстун захропів.

Тої ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, після якої пагорби Вестеросу почервоніли від крові. А він був у центрі битви, сіючи смерть топором завбільшки з нього самого, б’ючись пліч-о-пліч з Баристаном Безстрашним і з Гострокрицим, у той час як у небі над головою кружляли дракони. Уві сні в нього було дві голови, але обидві безносі. Ворога вів у бій батько, тож Тиріон удруге його вбив. А потім убив свого брата Джеймі, порубавши йому обличчя на криваве місиво, і з кожним ударом сміявся. Тільки коли битва скінчилася, він усвідомив, що друга його голова плаче.

Прокинувшись, він відчув, що коротенькі його ніжки заклякли й не гнулися, мов залізні. Іліріо саме їв оливки.

— Де ми? — запитав у нього Тиріон.

— Ми ще не виїхали з Рівнин, мій поквапливий друже. Скоро дорога заведе нас на Оксамитові горби. Там уже ми почнемо підніматися до Ґоян-Дроге, що на березі Малого Ройна.

Ґоян-Дроге було містом ройнарів, поки дракони Валірії не перетворили його на закурену пустку. «Це подорож через милі й роки,— подумав Тиріон,— назад через історію до тих далеких днів, коли землею правили дракони».

Тиріон засинав, прокидався, знову засинав, уже не звертаючи уваги, день за вікном чи ніч. Оксамитові горби його розчарували.

— Та в половини повій Ланіспорту груди більші за ці горби,— сказав він до Іліріо.— Їх слід було назвати Оксамитові цицьки.

Одного разу вони побачили кільце вертикальних кам’яних брил, поставлених так, за словами Іліріо, ще велетами, а трохи згодом — глибоке озеро.

— Тут було лігво розбійників, які грабували подорожніх,— розповів Іліріо.— Кажуть, вони й досі живуть під водою. Усіх, хто рибалить на озері, вони затягують під воду й пожирають.

Наступного вечора під’їхали до велетенського валірійського сфінкса, який сидів при дорозі. Тіло в нього було драконяче, а голова — жіноча.

— Королева драконів,— зауважив Тиріон.— Добрий знак.

— Тільки короля бракує,— сказав Іліріо, вказуючи на гладенький кам’яний постамент, зарослий мохом і квітучими лозами, де колись стояв другий сфінкс.— Комонники поставили його на дерев’яні колеса й забрали до себе у Ваїс-Дотрак.

«Це також знак,— подумав Тиріон,— однак не такий добрий». Того вечора, напившись гірше, ніж зазвичай, він зненацька заспівав.

Це єдині слова, які він пам’ятав, окрім приспіву. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...» Шей лупила його своїми долоньками, коли в горло їй впивалися долоні золоті. Тиріон не пам’ятав уже, жаркі вони були чи ні. Коли сили полишили Шей, руки її затріпотіли в нього перед обличчям, наче метелики. Щоразу як Тиріон скручував ланцюг, золоті долоні впивалися глибше. «Не варті ні замок, ні ланець одного цілунку її...» Чи поцілував він її наостанок, коли вона вже померла? Він не пам’ятав... однак і досі пригадував найперший раз, коли вони поцілувалися в його наметі на березі Зеленого Зубця. Які солодкі були в неї вуста!

Свій перший раз із Тишею він також пам’ятав. «Вона була така сама невправна, як і я. Ми раз у раз буцалися носами, та коли я своїм язиком торкнувся її язика, вона затрепетала». Тиріон заплющив очі, щоб викликати в пам’яті її обличчя, але натомість перед очима постав батько, який сидів у виходку, до пояса задерши нічну сорочку. «А куди діваються повії?» — промовив лорд Тайвін, і арбалет гримнув.

Карлик перекотився на другий бік, зануривши свої півноса глибоко в шовкові подушки. Сон затягував його, мов колодязь, і Тиріон охоче пірнув у нього, дозволяючи темряві поглинути його.