Танок драконів

Тиріон

Свиня мала норов лагідніший, ніж деякі коні, на яких їздив Тиріон. Терпляча і стійка, вона й не рохнула, коли він незграбно виліз їй на спину, й стояла нерухомо, поки він брав щит і спис. Зате коли він узяв повіддя й підбив її під боки п’ятами, вона одразу рушила. Звали її Гарнюня, а до сідла й вуздечки її привчили з поросятка.

Гарнюня побігла по палубі, гуркочучи мальованою дерев’яною збруєю. У Тиріона спітніло під пахвами, з-під величезного, неприпасованого шолома на шрам стікала цівка поту, однак на якусь абсурдну мить він почувався братом Джеймі, який виїздить на турнірне поле зі списом у руці, поблискуючи на сонці золотими обладунками.

Та коли зачувся сміх, мара розвіялася. Він не звитяжець, а просто карлик на свині, який, стискаючи дрючка, розважає знуджених і просяклих ромом матросів у надії поліпшити їм гумор. Десь у глибинах пекла батько аж кипить, а Джофрі гигикає. Тиріон відчував на своєму лицедійському обличчі їхні холодні мертві очі — такі самі жадібні, як і очі команди «Селейсорі Корана».

А ось і суперник. П’яно розмахуючи смугастим списом, Пенні їхала на великому сірому собаці, який стрибав по палубі. І щит, і обладунки на ній були червоні, але фарба вже відлущувалася; Тиріонові обладунки були сині. «Не мої. Грошеві. Тільки не мої, нізащо».

Він підбив Гарнюню п’ятами під боки, роблячи випад під крики й улюлюкання матросів. Важко було сказати напевне, підбадьорюють вони чи глузують, хоча він здогадувався. «І навіщо я дозволив умовити себе на участь у цьому фарсі?»

Але відповідь він знав. Уже дванадцять днів, як корабель потрапив у штиль у затоці Зажури. Команда зла, а коли закінчиться ром, розізлиться ще більше. Людина не може повсякчас латати вітрила, конопатити течі, рибалити. Джора Мормонт уже чув розмови про те, що карлики не принесли удачі. Й хоча корабельний кок ще час до часу тріпав Тиріона по голові — в надії, що це нарешті прикличе вітер, решта команди, стрічаючи карлика, лише кидала на нього отруйні погляди. Пенні пощастило ще менше, бо кок забрав собі в голову, що удачу можна повернути, лапаючи карлицю за груди. А ще він почав називати Гарнюню Шинкою, і цей жарт уже не видавався таким веселим, як коли його вигадав Тиріон.

«Треба їх посмішити,— вмовляла Пенні.— Треба їм сподобатися. Якщо влаштуємо їм виставу, вони все забудуть. Будь ласка, м’лорде». І якось, невідомо як, він погодився. «Мабуть, винен ром». Першим закінчилося капітанське вино. І Тиріон Ланістер виявив, що ромом напиваєшся значно швидше, ніж вином.

Отак він і опинився на Грошевій свині, вдягнений у Грошеві мальовані дерев’яні обладунки, а Грошева сестра вчила його тонкощів потішного герцю, яким вони з братом заробляли на хліб і сіль. У цьому навіть була своя іронія, зважаючи на те, що Тиріон мало не позбувся голови, одного разу відмовившись сідати на собаку на потіху своєму небожеві. Одначе, сидячи на спині у свині, важкувато було оцінити гумор ситуації.

Пенні спритно опустила списа, тупим його кінцем черкнувши суперника по плечу; коли ж Тиріон опустив свого списа, той, страшенно гойдаючись, гучно врізався у край її щита. Пенні всиділа верхи. Тиріон звалився. Але, зрештою, так і було задумано.

Є вираз: «Просто, як зі свині злетіти»... але з цієї конкретної свині злітати було не так і просто. Тиріон, пам’ятаючи урок, перед падінням скрутився у клубочок, однак усе одно добряче гупнувся і прикусив язика, відчувши смак крові. Почувався так, наче йому знову дванадцять і він у великій залі Кичери Кастерлі робить колесо на обідньому столі. Тоді поруч був дядько Геріон, який хвалив його досягнення, а не матроси. Вони сміялися небагато і натужно — не порівняти з вибухами сміху, якими зустрічали блазнювання Гроша й Пенні на весільному бенкеті Джофрі, а хтось навіть сердито засичав.

— Безносий, ти і сам поганий, і їздиш погано,— крикнув з юта один з матросів.— Зовсім яєць не маєш — дав якомусь дівчиську себе скинути.

«Він ставив на мене»,— вирішив Тиріон, пропускаючи образу повз вуха. Свого часу він чув і гірші.

У дерев’яних обладунках підводитися було нелегко. Лежачи на спині, як черепаха, Тиріон заборсався. Бодай це викликало сміх у кількох матросів. «Шкода, що я ногу не зламав: ото б вони пореготали! А якби вони були присутні в тому виходку, де я прострелив батькові живіт, либонь, від сміху штани б собі обгидили, як батько. Але нехай: що завгодно, аби задобрити клятих виродків».

Нарешті Джора Мормонт, зглянувшись на Тиріона, поставив його на ноги.

— Ти справжній блазень.

«Так і планувалося».

— Важко бути звитяжцем верхи на свині.

— Саме тому я і тримаюся подалі від свиней.

Розстебнувши шолом, Тиріон стягнув його і сплюнув рожеву від крові слину.

— Таке відчуття, наче я собі пів’язика відкусив.

— Наступного разу кусай сильніше. Якщо по правді,— здвигнув плечима сер Джора,— бачив я і гірших герцівників.

«Це комплімент?»

— Я впав зі свині та прикусив язика. Куди вже гірше?

— Наприклад, отримати в око уламок списа й померти.

Пенні зістрибнула з собаки — сірого здорованя на прізвисько Хрум.

— Ідея не в тому, щоб показати вправність у герці, Гугоре,— сказала вона; Пенні завжди називала його Гугором при чужих людях.— Ідея в тому, щоб розсмішити їх і змусити кидати нам гроші.

«Слабенька заплата за синці та кров»,— подумав Тиріон, однак і тут нічого не промовив уголос.

— З цим ми також не впоралися. Ніхто грошей не кидає.

«Ані пенні, ані гроша».

— Кидатимуть, коли ви трохи підучитеся,— мовила Пенні, стягуючи шолома. На вуха упало мишасте волосся. Карі очі під важким чолом теж мали мишастий відтінок, а щоки були гладенькі й розпашілі. Зі шкіряної торби Пенні дістала трохи жолудів для Гарнюні. Свиня, радісно попискуючи, з’їла їх у неї з долоні.— Коли виступатимемо перед королевою Данерис, на нас поллється срібло, ось побачите.

Дехто з матросів почав кричати й тупотіти ногами по палубі, вимагаючи ще одного герцю. Як завжди, найгучніше горлопанив корабельний кок. Тиріон його зневажав, хоч той і був єдиним на козі більш-менш пристойним гравцем у сивас.

— Бачите, ми йому сподобалися,— з надією легенько всміхнулася Пенні.— Виїдемо ще раз, Гугоре?

Тиріон уже готовий був відмовитися, коли його врятував оклик одного з помічників капітана. Була вже середина ранку, і капітан хотів знову спустити на воду шлюпки. На щоглі, як уже багато днів поспіль, обвисло велике смугасте вітрило, одначе капітан сподівався, що трохи північніше можна буде зловити вітер. Це означало, що доведеться гребти. Шлюпки були малі, а ког — великий, і тягнути його на буксирі — жарка, пітна й виснажлива робота, результатом якої будуть водянки на долонях і біль у спині, а більш нічого. Команда терпіти цього не могла. Тиріон їм не докоряв.

— Вдові слід було посадити нас на галеру,— кисло пробурмотів він.— Буду вдячний, якщо хтось допоможе мені позбутися цих клятих дощок. Мені, здається, вже скабка між ноги встромилася.

Цей обов’язок неохоче виконав Мормонт. Пенні, забравши свиню і собаку, повела їх у трюм.

— Перекажи своїй міледі, щоб добре замикалася в каюті,— мовив сер Джора, розстібаючи защіпки на ременях, які з’єднували дерев’яний нагрудник зі спинкою кіраси.— Щось забагато ходить розмов про реберця, окіст і шинку.

— Ця свиня — половина її земних скарбів.

— Пекарська команда з’їла б і собаку,— сказав Мормонт, роз’єднуючи нагрудник і спинку.— Просто скажи їй.

— Як зволите.

Просякла потом сорочка прилипла до грудей. Тиріон відліпив її, мріючи бодай про легенький бриз. Дерев’яні обладунки були не тільки незручні, а й важкі й задушливі, сто разів мальовані-перемальовані, вкриті багатьма шарами старої фарби. На весіллі Джофрі, наскільки пригадував Тиріон, один з наїзників мав на гербі деривовка Роба Старка, а другий виїздив у кольорах Станіса Баратеона.

— Якщо ми хочемо виступити перед королевою Данерис, нам знадобляться обидві тварини,— сказав він. Якщо матроси вирішать зарізати Гарнюню, ні Тиріон, ні Пенні їх не зупинять... а от довгий меч сера Джори може змусити їх принаймні замислитися.

— Це так Куць сподівається зберегти голову на плечах?

— Сер Куць, якщо ваша ласка. І — так. Коли її світлість зрозуміє мою справжню цінність, вона мене берегтиме, як зіницю ока. Зрештою, я ж дуже милий малий, а ще я знаю чимало корисного про свою рідню. А доти мені варто добре її розважати.

— Хай скільки витинай, а твоїх злочинів цим не змити. Данерис Таргарієн — не дурна дитина, чию увагу легко відвернути жартами й акробатичними трюками. І твою долю вона вирішить по справедливості.

«Ой, тільки не це». Тиріон роздивлявся Мормонта різнобарвними очима.

— А як вона зустріне вас, ця справедлива королева? Теплими обіймами, дівчачими хиханьками чи сокирою ката? — він вишкірився, зауваживши очевидний дискомфорт лицаря.— Чи ви справді очікували, що я повірю, ніби в борделі ви були у королівських справах? Захищали королеву, перебуваючи на іншому кінці світу? А може, ви тікали, може, королева драконів вас вигнала? Але за що... ой, стривайте, ви ж за нею шпигували! — Тиріон поцокав язиком.— Ви сподіваєтеся повернути її прихильність, віддавши їй мене. Мушу сказати, план не дуже. Можна подумати, що його розробили з п’яної розпуки. От якби я був Джеймі... позаяк Джеймі убив її батька, а я лише убив свого. Ви гадаєте, Данерис мене стратить, а вас пробачить, але може статися з точністю до навпаки. Може, це вам треба сідати верхи на свиню, пане Джоро. Вдягнути залізний блазенський костюм, як Флоріян...

Від удару здорованя-лицаря голова в Тиріона зробила мало не повний оберт; він з такою силою гепнувся на палубу, що голова аж відскочила від дощок. Поки він намагався звестися на одне коліно, в роті набігло повно крові. Тиріон виплюнув вибитий зуб. «День у день гарнішаю, але, здається, я і справді зачепив болючу рану».

— Карлик сказав щось таке, що вас образило, сер? — невинно поцікавився Тиріон, зворотом долоні стираючи з розбитої губи бульбашки крові.

— Мене вже нудить від твого чорного рота, карлику,— сказав Мормонт.— У тебе ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, до кінця мандрівки тримайся від мене подалі.

— Важко буде. Ми в одній каюті.

— Можеш спати деінде. У трюмі, на палубі — мені байдуже. Просто не потрапляй мені на очі.

Тиріон зіп’явся на ноги.

— Як зволите,— відповів він з повним ротом крові, але здоровань-лицар уже пішов геть, гупаючи чоботами по дошках палуби.

Спустившись униз, на камбуз, Тиріон саме полоскав рота розведеним ромом, кривлячись від болю, коли зайшла Пенні.

— Я чула, що сталося. Ой, ви поранені?

— Трохи крові й вибитий зуб,— знизав він плечима. «Але Мормонта я, здається, ранив більше».— А він ще й лицар! Дуже прикро, але якщо нам знадобиться захист, на сера Джору я б не розраховував.

— Що ви зробили? Ой, у вас губа кривавиться,— вона, витягнувши з рукава носовичок, промокнула.— Що ви сказали?

— Кілька істин, яких сер Безоар зовсім не хотів чути.

— Мабуть, ви з нього глузували. Невже ви не розумієте? Не можна в такому тоні розмовляти з великою людиною. Вас можуть скривдити. Сер Джора міг викинути вас у море, де ви б і потонули під сміх матросів. З людьми треба обережніше. Розважай і весели, викликай усмішку й регіт — ось як завжди вчив тато. Невже батько не навчив вас, як триматися з великими людьми?

— Мій батько вважав їх дрібнотою,— сказав Тиріон,— і веселитися не любив.

Він зробив ще ковток розведеного рому, побовтав у роті, сплюнув.

— Але я тебе зрозумів. Мені багато чого ще слід дізнатися про життя карликів. Можливо, ти будеш така ласкава і повчиш мене в перервах між герцями і верхогонами на свині.

— Так, м’лорде. Радо. Але... що то були за істини? Чому сер Джора так сильно вас ударив?

— То все з любові. З тої самої причини, з якої я зварив суп зі співця,— сказав він, думаючи про Шей і про вираз її очей, коли Тиріон затягував у неї на шиї ланцюг, накручуючи його на кулак. Ланцюг із золотих долонь. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар».— А ти ще цнотлива, Пенні?

— Так,— спалахнула вона.— Звісно. Хто б захотів...

— Такою і лишайся. Кохання — це божевілля, а жага — отрута. Бережи свою цноту. Щасливіша будеш, і менша вірогідність опинитися десь у брудному борделі на Ройні з повією, яка віддалено нагадує твоє загублене кохання...— («Або поплисти на край світу, сподіваючись розшукати місце, куди діваються повії»).— Сер Джора мріє врятувати свою королеву драконів і потішитися її вдячністю, але я трохи розуміюся на королівській вдячності, й порівняно з нею краще вже палац у Валірії...— він несподівано затнувся.— Ти це відчула? Корабель ворухнувся.

— Справді,— обличчя Пенні засвітилося радістю.— Ми знову рухаємося. Вітер...— вона кинулася до дверей.— Хочу поглянути. Біжімо, я вас обжену.

І вона помчала нагору.

«Вона ще зовсім юна,— змушений був нагадати собі Тиріон, коли Пенні вискочила з камбуза й подерлася нагору крутою дерев’яною драбиною з усією швидкістю, на яку були здатні її ніжки.— Майже дитина». І все одно від її збудження йому аж стало лоскітно. Він рушив за нею нагору.

Вітрило знову ожило — напиналося, обвисало, знову напиналося, й червоні смуги на парусині звивалися, як змії. Матроси гасали палубою і тягнули шкоти, а помічники капітана горлали команди мовою Старого Волантиса. Гребці на шлюпках відчепили буксирні линви й погребли назад до кога, щосили працюючи веслами. З заходу віяв поривчастий вітер, сіпаючи снасті та плащі, як малий бешкетник. «Селейсорі Коран» нарешті зрушив з місця.

«Може, ще й до Міріна допливемо»,— подумав Тиріон.

Та коли він видерся драбиною на ют і роззирнувся, його усмішка розтанула. «Тут ще і море, і небо блакитні, а от на заході... Такого кольору неба я в житті не бачив». На обрії купчилися густі хмари.

— Ти бачиш, як потемніло крайнебо? — мовив він до Пенні, вказуючи.

— Що це означає? — запитала вона.

— Це означає, що нам пора тікати на край землі.

Він здивувався, коли Мокоро і двійко з його полум’яних пальців приєдналися до них на юті. Було ще тільки пообіддя, а червоний жрець зі своїми послідовниками зазвичай з’являвся на палубі не раніше сутінок. Жрець суворо кивнув.

— Ось бачиш, Гугоре Гілл. Божий гнів. Не можна глузувати з Царя світла.

Тиріонові все це не подобалося.

— Вдова сказала, що корабель так і не дістанеться туди, куди прямує. Я це зрозумів так: щойно ми вийдемо у відкрите море поза досяжністю тріархів, капітан змінить курс і поверне на Мірін. Або ж ви зі своїми полум’яними пальцями захопите корабель і доправите нас до Данерис. Але ваш верховний жрець побачив у полум’ї зовсім не це, виходить?

— Ні. Він побачив оце,— червоний жрець, піднявши свою патерицю, вказав на захід. Низький голос Мокоро лунав, немов похоронний подзвін.

— Я не розумію,— розгубилася Пенні.— Що це означає?

— Означає, що ліпше нам сховатися у трюмі. Сер Джора вигнав мене з нашої каюти. Можна мені заховатися в твоїй, коли буде потрібно?

— Так,— озвалася вона.— Ласкаво про... ой...

Майже три години корабель летів, гнаний вітром, а шторм наближався. Небо на заході позеленіло, потім посіріло, а відтак почорніло. Позаду височіла стіна темних хмар, які вирували, наче молоко в казані, який забули на вогні. Щоб не крутитися під ногами в капітана й команди, Тиріон з Пенні спостерігали з бака, скулившись біля носової фігури і тримаючись за руки.

Останній шторм хвилював і п’янив, то був раптовий шквал, після якого почуваєшся очищеним і посвіжілим. А цей шторм від самого початку був зовсім інакший. Капітан також це відчув. Змінив курс на північний-північний захід, намагаючись уникнути бурі.

Все було марно. Шторм був надто потужний. Хвилі більшали. Почав завивати вітер. «Смердючий стюард» піднімався й падав, у облавок билися хвилі. Позаду прорізала небо блискавка — сліпучі фіолетові стріли, які затанцювали на воді в павутинні світла. Прогуркотів грім.

— Прийшов час ховатися,— узяв Тиріон Пенні за руку й повів у трюм.

Гарнюня і Хрум божеволіли від страху. Пес ненастанно гавкав. Коли Тиріон з Пенні увійшли в каюту, пес збив Тиріона з ніг. Свиня все кругом загидила. Тиріон, як міг, поприбирав за нею, поки Пенні намагалася заспокоїти тварин. Потім поприв’язували або поховали все, що лежало вільно.

— Мені лячно,— зізналася Пенні. Каюта почала стрибати і хитатися туди-сюди, а в облавок гупотіли хвилі.

«Потонути — не найгірша смерть. Твій брат у цьому пересвідчився, так само як мій лорд-батько. І Шей, ця брехлива піхва. Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»

— Зіграймо у гру,— запропонував Тиріон.— Щоб не думати про шторм.

— Тільки не в сивас,— миттю сказала Пенні.

— Не в сивас,— погодився Тиріон, відчуваючи, як під ногами піднімається підлога. В такий шторм фігури літатимуть по всій каюті, падаючи на свиню й собаку.— Ти в дитинстві гралася у приходь-до-мене-в-замок?

— Ні. Навчите?

А він зможе? — завагався Тиріон. «От дурний карлик! Ну звісно, вона не гралася у приходь-до-мене-в-замок, бо не мала замку». Приходь-до-мене-в-замок — гра для високородних дітлахів, завдяки якій вони вчаться гарних манер, геральдики й мимохідь дізнаються про друзів і ворогів свого лорда-батька.

— Це не...— почав був він. Корабель знову шалено шарпнувся, і вони з Пенні врізалися одне в одного. Пенні перелякано писнула.— Ні, ця гра не підходить,— мовив Тиріон, скреготнувши зубами.— Вибач. Не знаю, яка гра підійде...

— Я знаю,— поцілувала його Пенні.

Цілунок був ніяковий, квапливий і незграбний. Він заскочив Тиріона зненацька. Він підкинув руки, щоб ухопити її за плечі й відштовхнути, але завагався, а тоді пригорнув її ближче, притиснув до себе. Вуста в неї були сухі, тверді, закриті, як гаманець скнари. «От і добре»,— подумав Тиріон. Він не хотів цього. Йому подобалася Пенні, йому було її шкода, якоюсь мірою він навіть захоплювався нею, але він її не жадав. Однак йому зовсім не хотілося завдати їй болю — їй і так уже завдали достатньо болю боги і його люба сестричка. Отож Тиріон не переривав цілунку, ніжно тримаючи її за плечі. Вуста його також лишалися стиснутими. «Селейсорі Коран» гойдався і здригався.

Нарешті Пенні трішки відсунулася. Тиріон бачив у її блискучих очах своє віддзеркалення. «Гарні очі,— подумав він, але побачив у цих очах і ще дещо.— Багато страху, дрібка надії... й анітрохи жадання. Вона мене хоче не більше, ніж я її».

Коли вона похилила голову, він, узявши її за підборіддя, знову підвів її обличчя.

— У цю гру не можна грати, міледі.

Нагорі, вже зовсім близько, гуркотів грім.

— Я не збиралася... Я ще ніколи не цілувалася з хлопцем, і... Я просто подумала, якщо ми потонемо, а я... я...

— Це було дуже мило,— збрехав Тиріон,— але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, може, ти пам’ятаєш. Леді Санса.

— То вона — ваша дружина? Вона... вона дуже вродлива.

«І брехлива. Санса, Шей, усі мої жінки... Тиша єдина мене справді кохала... Куди діваються повії?»

— Прегарна дівчина,— мовив Тиріон,— і ми з нею поєдналися на очах у богів і людей. Можливо, я її вже втратив, але поки я не знатиму цього напевне, маю зберігати їй вірність.

— Я розумію,— сказала Пенні, відвертаючи обличчя.

«Моя ідеальна жінка,— гірко подумав Тиріон.— Настільки юна, що здатна ще вірити такій явній брехні».

Корабель рипів, підлога рухалася під ногами, Гарнюня жалібно повискувала. Пенні на чотирьох перетнула каюту й, обійнявши свиню за голову, заспокійливо до неї зашепотіла. Дивлячись на них двох, важко було сказати, хто з них кого втішає. Видовище було таке химерне, що мало б видатися страшенно кумедним, однак Тиріон зараз не міг вичавити навіть слабенької усмішки. «Ця дівчина заслуговує на більше, ніж тримати в обіймах свиню,— подумалося йому.— На щирий поцілунок, трішки ніжності — всі на це заслуговують, малі чи великі». Він пошукав очима свій кубок, але виявилося, що весь ром розлився. «Тонути й так не дуже приємно,— кисло подумав він,— але тонути на тверезу голову — це жорстоко».

Проте вони не потонули... хоча були миті, коли перспектива потонути з миром навіть здавалася привабливою. Шторм клекотав до кінця дня й до глибокої ночі. Навколо завивав мокрий вітер, а хвилі здіймалися, як кулачиська велетів-потопельників, і гупали в палубу. Нагорі, як вони з Пенні дізналися пізніше, змило за борт одного з помічників і двох матросів; кок осліп, коли йому в обличчя полетів казан з розтопленим салом, а капітан з такою силою гримнувся на юті, що поламав обидві ноги. Тут, унизу, Хрум вив, гавкав і кидався на Пенні, а Гарнюня знову все загидила, перетворивши тісну вогку каюту на свинарню. Тиріон примудрився при цьому не блювати — переважно завдяки відсутності вина. Пенні так не пощастило, але він усе одно її підтримував, поки корабель рипів і стогнав, наче діжка, яка от-от лусне.

Близько опівночі вітер нарешті вщух, і море трохи заспокоїлося, тож Тиріон повернувся на палубу. Те, що він побачив, не вселяло надії. Ког плив посеред моря драконового скла під повною мискою зірок, але всюди навколо ще вирував шторм. На сході, заході, півночі й півдні, куди не глянь — усюди, мов чорні гори, стояли хмари, і їхні круті схили й височенні стрімчаки оживали у світлі синіх і фіолетових блискавок. Дощ не падав, але палуба під ногами була мокра і слизька.

Знизу чувся чийсь крик — пронизливий, тонкий та істеричний від страху. Чути було і голос Мокоро. Червоний жрець стояв на баку лицем до шторму й голосно молився, здійнявши над головою патерицю. Посередині корабля дюжина матросів і двійко полум’яних пальців боролися з заплутаними шкотами й мокрим вітрилом, але Тиріон так і не зрозумів, намагалися вони його підняти знову чи спустити. Хай що вони робили, йому це здалося невдалою ідеєю. І так і виявилося.

Вітер повернувся, як тиха погроза, холодний і вогкий: торкнувся щік, ляснув мокрим вітрилом, підхопив і закружляв шарлатну мантію Мокоро. Інстинктивно Тиріон ухопився за найближчий леєр — і дуже вчасно. За три секунди легкий бриз перетворився на ревисько бурі. Мокоро щось прокричав — і з драконової пащі на кінці його патериці стрибнуло зелене полум’я і розчинилося в нічній темряві. А коли хлянула чорна непроникна злива, і бак, і ют просто зникли за стіною води. Над головою почувся виляск, і Тиріон, звівши погляд, побачив, як напнулося вітрило, на якому досі висіло двоє матросів. А потім почувся тріск. «От кляте пекло,— устиг подумати Тиріон,— це, певно, щогла».

Вчепившись у леєр, Тиріон почав пробиватися до люка, щоб утекти від шторму в трюм, але порив вітру збив його з ніг, а другим поривом його кинуло на поруччя, отож він щосили вчепився. Дощ шмагав обличчя, засліплюючи. В роті знову набралося повно крові. Корабель кректав і кахкав, як товстун, який від закрепу тужиться у виходку.

А тоді щогла відламалася.

Тиріон цього не бачив, тільки чув. Знову долинув тріск, а потім — зойк дерева, неначе його мучать, і знагла в повітря злетіло повно скіпок і скалок. Одна мало не влучила Тиріонові в око, друга встромилася в шию, третя прошила литку, пробивши і чоботи, і бриджі. Він скрикнув. Але він тримався за леєр, тримався з відчайдушною силою, про яку в собі й не здогадувався. «Вдова сказала, корабель не дістанеться туди, куди прямує»,— згадалося йому. І він нестримно зареготав — дико й істерично, а навколо гуркотів грім, стогнали дошки, билися хвилі.

Заки шторм угамувався і вцілілі пасажири й члени команди виповзли назад на палубу, як виповзають після дощу з землі блідо-рожеві черв’яки, побитий «Селейсорі Коран» сидів на воді низько, на десять градусів накренившись на лівий борт; корпус тріснув у сотні місць, у трюмі було повно води, а від щогли залишився гострий уламок заввишки з карлика. Не витримала навіть носова фігура: відламалася рука, яка стискала сувої. Пропало дев’ятеро людей, включно з одним з помічників, двома полум’яними пальцями і самим Мокоро.

«Чи бачив це у своєму полум’ї Бенеро? — подумав Тиріон, коли збагнув, що червоний жрець-здоровань зник.— А Мокоро?»

— Пророцтво — як недовчений мул,— поскаржився він Джорі Мормонту.— Здається, що з нього буде користь, на щойно ти на нього покладешся, як він тебе хвицне в голову. Та клята вдова знала, що корабель не дійде туди, куди прямує, вона про це нас попередила — сказала, що Бенеро бачив це у полум’ї, але я вважав, це означає... ну, яка вже різниця! — він скривив губи.— Насправді воно означало, що клятий потужний шторм поламає нашу щоглу на тріски, щоб нам лишалося тільки безцільно дрейфувати у затоці Зажури, поки не закінчаться харчі й ми не почнемо жерти одне одного. Кого, як гадаєте, заріжуть першого... свиню, собаку чи мене?

— Того, хто забагато пащекує, як на мене.

Наступного дня помер капітан, на третю ніч — кок. Команда ледве тримала корабель на плаву. Помічник, який перебрав командування, прикинув, що вони мають бути неподалік південного кінця острова Кедрів. Коли він спустив на воду шлюпки, щоб дотягнути корабель на буксирі до найближчого суходолу, одна шлюпка потонула, а друга, обрізавши кінці, погребла на північ, покинувши всіх своїх товаришів.

— Раби,— презирливо кинув Джора Мормонт.

Якщо послухати здорованя-лицаря, то він весь шторм проспав. Тиріон дуже сумнівався, але промовчав. Одного дня, може, йому закортить вкусити когось за ногу, а для цього потрібні зуби. Мормонт, схоже, вирішив забути про сварку, тож Тиріон удав, що її ніколи й не було.

Дрейфували дев’ятнадцять днів, а запаси харчів і води танули. З неба невтомно палило сонце. Пенні ховалася в каюті разом зі свинею і собакою, а Тиріон приносив їй їсти, кульгаючи на забинтованій нозі, а вночі принюхуючись до рани. Коли не було чого робити, він колов собі пальці на руках і ногах. Сер Джора щодня гострив меча до блиску. Коли сідало сонце, троє вцілілих полум’яних пальців щодня запалювали священне вогнище, але, читаючи молитву разом з командою, всі троє були в своїх розцяцькованих обладунках і тримали списи під рукою. І вже ніхто з матросів не намагався потріпати карликів по голові.

— Може, влаштувати для них герць? — одного вечора заговорила Пенні.

— Краще не треба,— озвався Тиріон.— Це тільки нагадає їм про твою гарну вгодовану свиню.

Одначе з кожним днем Гарнюня дедалі худнула, а Хрум давно перетворився на шерсть і кості.

Тої ночі Тиріонові наснилося, що він знову на Королівському Причалі, з арбалетом у руках. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін, та коли Тиріонів палець натиснув на гачок і тятива забриніла, стріла встромилася в живіт Пенні.

Прокинувся Тиріон від криків.

Підлога під ним ходила ходором, і на якусь мить йому зі сну наверзлося, що він на «Сором’язливій панні». Але дух свинячого лайна швидко привів його до тями. Скорбота вже позаду, на іншому кінці світу, позаду і всі тогочасні радощі. Пригадалося, яка прегарна була Лемора після ранкового купання, коли на голій шкірі в неї виблискували краплинки води, але на цьому кораблі єдина панна — бідолашна Пенні, молоденька опецькувата карлиця.

Одначе щось відбувалося. Тиріон, позіхаючи, висковзнув з гамака й почав шукати чоботи. Хоч це було чисте божевілля, він заодно пошукав і арбалет, але його, звісна річ, не було. «Шкода,— подумав Тиріон,— міг би придатися, коли великі люди прийдуть з наміром мене зжерти». Натягнувши чоботи, він подерся на палубу подивитися, що там за галас. Пенні опинилася нагорі раніше за нього й тепер стояла, розширивши очі від зачудування.

— Вітрило,— крикнула вона,— он там, он там, бачите? Вітрило, вони нас бачать, бачать. Вітрило!

Цього разу Тиріон таки її поцілував... спершу розцілував у обидві щоки, потім цьомкнув у чоло й нарешті поцілував у вуста. На останньому поцілунку вона, розчервонівшись, уже сміялася, потім раптом знову засоромилася, але це не мало значення. Інший корабель наближався. Велика галера, бачив Тиріон. Весла лишали у кільватері довгий білий слід.

— Що це за корабель? — запитав Тиріон у сера Джори Мормонта.— Можете прочитати назву?

— Мені не треба читати назву. Ми з підвітряного боку, я носом чую,— Мормонт витягнув меча.— Це работоргівці.