Танок драконів

Пропащий пан

«Не можуть вони ходити так довго»,— казав собі Гриф, міряючи кроками палубу «Сором’язливої панни». Невже вони втратили і Гальдона, як втратили Тиріона Ланістера? Невже його захопили волантисяни? «Слід було мені з ним послати Качура». Гальдону довіряти не можна: він уже це довів у Селорисі, дозволивши карликові втекти.

«Сором’язлива панна» стояла пришвартована у скромному куточку довгої хаотичної набережної, між перекошеним байдаком, який уже багато років не відходив від причалу, і яскраво розфарбованою баркою лицедіїв. Лицедії, галасливі й рухливі, постійно цитували якісь монологи і п’яні бували більше, ніж тверезі.

День стояв спекотний і паркий, як і всі дні відтоді, як випливли зі Скорботи. Нещадне південне сонце палило багатолюдну набережну Волон-Териса, та спека була найменшою з турбот Грифа. Золотий загін отаборився за три милі на південь від міста, набагато північніше, ніж очікував Гриф, а тріарх Малако виступив на північ з п’ятьма тисячами піхоти й тисячею кінноти, щоб відрізати їх від дороги, що веде в дельту річки. Данерис Таргарієн і далі на іншому кінці світу, а Тиріон Ланістер... а він може бути де завгодно. Дайте боги, щоб Ланістерова відрубана голова зараз уже була на півдорозі до Королівського Причалу, однак швидше за все, що він живий-здоровий десь неподалік пиячить, замисливши чергову підлість.

— Де, сьоме пекло, Гальдон? — почав нарікати Гриф до Лемори.— Скільки можна купувати трьох коней?

Вона знизала плечима.

— Мілорде, може, безпечніше було б лишити хлопця тут, на байдаку?

— Безпечніше — так. Мудріше — ні. Він уже дорослий, і він народжений пройти цей шлях.

Грифові вже набридли ці суперечки. Його вже нудило від необхідності ховатися, вичікувати, стерегтися. «Нема у мене часу стерегтися».

— Ми багато чим жертвували, щоб усі ці роки ховати королевича Ейгона,— нагадала Лемора.— Знаю, прийде час, він вимиє волосся й признається усім, але поки що рано. Тим більше в таборі перекупних мечів.

— Якщо Гарі Стрикленд замислив його скривдити, то скільки не ховайся на «Сором’язливій панні» — не допоможе. У нас є Качур. А Ейгон саме такий, яким повинен бути королевич. І це мають побачити усі — і Стрикленд, і решта. Це ж його військо.

— Його військо, куплене за гроші. Десять тисяч озброєних незнайомців, плюс табірні прилипки і повії. Досить одного, щоб довести всіх нас до біди. Якщо голова Гугора варта титулу лорда, то скільки заплатить Серсі Ланістер за законного спадкоємця Залізного трону? Ви цих людей не знаєте, мілорде. Ви з дюжину років не ходили в походи з золотим загоном, а вашого старого друга вже нема серед живих.

Чорне Серце! Коли востаннє вони з Грифом бачилися, Майлз Тойн був повний життя — важко повірити, що його вже немає. «Він тепер — золотий череп на ратищі, а його місце посів Безпритульний Гарі Стрикленд». Лемора має рацію, розумів Гриф. Хай ким були їхні батьки і діди у Вестеросі, до вигнання, тепер вояки золотого загону — найманці, а найманцям не можна довіряти. І все одно...

Уночі йому знову снився Скельний Септ. Сам-один, з мечем у руці, Гриф гасав від хати до хати, вибивав двері, піднімався сходами, перестрибував з даху на дах, наче почув далеке відлуння дзвонів. У голові гуло від низького мідного бомкання і срібного дзеленчання,— ця какофонія доводила до сказу, дедалі гучнішаючи, аж голова вже мало не лускала.

З дня Битви дзвонів спливло вже сімнадцять років, але і досі від калатання дзвонів у Грифа наче вузол затягується у животі. Люди кажуть, королівство пропало, коли на Тризубі упав королевич Рейгар від удару Робертового келепа, але Тризуба б і не було ніколи, якби у Скельному Септі грифон убив оленя. «Той подзвін того дня — по нас усіх. По Ейрису і його королеві, по Елії Дорнській і її маленькій донечці, по кожному вірному чоловікові і кожній чесній жінці в Сімох Королівствах. І по моєму срібному королевичу».

— За планом королевич Ейгон мав признатися, коли ми будемо вже в королеви Данерис,— казала тим часом Лемора.

— Тоді ми вважали, що дівчина вирушить на захід. Наша королева драконів спалила цей план на попіл, а ми через того тлустого блазня в Пентосі вхопилися дракониці за хвіст і до кісток пропекли собі пальці.

— Іліріо не міг знати, що дівчина вирішить залишитися в Невільничій бухті.

— Так само він не міг знати, що король-жебрак загине замолоду чи що хал Дрого не набагато його переживе. Дуже мало з того, на що розраховував товстун, справдилося,— Гриф схованою в рукавичку долонею поплескав по руків’ю меча.— Я багато років танцював під дудку товстуна, Леморо. І чим це нам допомогло? Королевич уже дорослий. Його час...

— Грифе! — загукав Яндрі, перекрикуючи калатання балаганного дзвона.— Гальдон іде.

І справді повернувся Гальдон. Недомейстер, розпашілий і брудний, прямував набережною до причалу. Під пахвами його легкої лляної сорочки виднілися темні від поту кола, а довге обличчя мало такий самий кислий вираз, як і в Селорисі, коли Гальдон повернувся на «Сором’язливу панну» і зізнався, що карлик зник. Однак Недомейстер вів трьох коней, а це головне.

— Приведи хлопця,— мовив Гриф до Лемори.— Перевір, чи він готовий.

— Як скажете,— незадоволено озвалася вона.

«Так тому й бути». Він прихилився до Лемори, але це не означає, що йому потрібна її згода. В її завдання входило вчити королевича основам Віри, і вона цим і займалася. Але скільки не молися, а самими молитвами на Залізний трон його не всадовити. Це вже завдання Грифа. Одного разу він уже підвів королевича Рейгара. І його сина він не підведе, поки живий.

Гальдонові коні йому геть не сподобалися.

— Кращих не міг знайти? — дорікнув він Недомейстру.

— Кращих не міг,— роздратовано озвався Гальдон,— і ліпше не питайте, скільки вони коштували. Коли на тому боці ріки гуляють дотраки, половина Волон-Териса вирішила виїхати подалі, тож ціни на коней ростуть день у день.

«Слід було мені самому йти». Після Селориса він не міг уже довіряти Гальдонові, як раніше. «Карлик своїм балакучим язиком заговорив його, і Гальдон дозволив йому одному піти в бордель, а сам, телепень, залишився на площі». Хазяїн борделю запевняв, що карлика забрали, погрожуючи мечем, але Гриф так до кінця в це і не повірив. Куць достатньо розумний, щоб продумати власну втечу. Той п’яний полонитель, про якого розповідали повії, міг бути його найманцем. «Я теж винен. Потому як карлик загородив Ейгона від закам’янілого, я надто розслабився. Слід було перерізати йому горлянку, коли я вперше його побачив».

— Гаразд, вони підійдуть,— мовив Гриф до Гальдона.— Табір лише за три милі на південь звідси.

На «Сором’язливій панні» можна було б дістатися туди швидше, але краще хай Гарі Стрикленд поки що не знає, де вони з королевичем побували. Та й не хотілося хляпатися на мілині, вилазячи на тванистий берег. Так може з’явитися перекупний меч із сином, але не можний лорд із королевичем.

Коли хлопець вийшов у супроводі Лемори з каюти, Гриф уважно оглянув його з голови до ніг. На королевичі був пояс із мечем і кинджалом, чорні чоботи, нашмаровані до блиску, чорний плащ, підбитий криваво-червоним шовком. Чуприна, помита, підстрижена і свіжопофарбована в темно-синій колір, надавала й очам синього відтінку. На шиї хлопець мав три велетенські квадратні рубіни на чавунному ланцюжку — подарунок від магістра Іліріо. «Червоне й чорне. Кольори дракона». Це добре.

— У вас вигляд справжнього королевича,— мовив Гриф до хлопця.— Якби батько зараз вас побачив, він би пишався.

Гриф Молодший прочесав пальцями чуприну.

— Мені вже набридла ця синя фарба. Слід було її змити.

— Скоро змиєте,— сказав Гриф, який би радо і сам повернувся до свого природного кольору, хоча його колись руде волосся давно вже посивіло. Він плеснув хлопця по плечу.— Їдьмо? Ваше військо чекає на вас.

— Гарно звучить: моє військо,— сказав він, і усмішка пробігла по обличчю, а потім зникла.— Та чи моє воно? Це ж перекупні мечі. Йолло попереджав, щоб я не довіряв нікому.

— Мудрі слова,— визнав Гриф. Усе було б інакше, якби і досі командував Майлз Тойн, однак Чорного Серця вже чотири роки нема на світі, а Безпритульний Гарі Стрикленд — людина зовсім іншого ґатунку. Проте не можна цього говорити хлопцю. Карлик і так уже посіяв достатньо сумнівів у його голові.— Не всі люди такі, якими видаються, а королевич має всі підстави поводитися обережно... але якщо зайти в цьому задалеко, недовіра отруїть душу, зробить її дражливою і лякливою...— («Таким був король Ейрис. Наприкінці навіть Рейгар це ясно бачив»).— Найкраще дотримуватися золотої середини. Нехай ті люди заслужать вашу довіру відданою службою... а коли таки залужать, будьте з ними щедрі та щирі.

— Я запам’ятаю,— кивнув хлопчина.

Королевичу віддали найкращого з трьох коней — великого сивого мерина, такого світлого, що здавався майже білим. Гриф з Гальдоном їхали поряд з ним на трохи менших конях. Добрі півмилі дорога тягнулася на південь попід високими білими мурами Волон-Териса. Аж нарешті місто залишилося позаду, а дорога повторювала річище Ройна, звиваючись через зарості верболозу, макові поля, попри високий дерев’яний млин, чиї лопаті, обертаючись, рипіли, як старі кістки.

До золотого загону, який розташувався на березі ріки, під’їхали, коли сонце вже котилося на захід. Такий табір схвалив би навіть Артур Дейн: компактний, упорядкований, з добрим захистом. Периметр був огороджений частоколом і обкопаний глибоким ровом. Рядами стояли намети, залишаючи широкі проходи. Виходки облаштували біля річки, щоб течія змивала всі нечистоти. Конов’язь була на півночі, а далі, ближче до води, паслася дюжина слонів, хоботами смикаючи очерет. Гриф схвально подивився на великих сірих тварин. «Жоден бойовий кінь у Вестеросі не зрівняється зі слоном».

По периметру табору виляскували на високих ратищах злототкані бойові штандарти. Під ними прогулювалися чатові, озброєні списами й арбалетами, перевіряючи, хто наближається. Гриф боявся, що під командуванням Гаррі Стрикленда, який завжди більше переймався тим, щоб підтримувати дружні стосунки, а не дисципліну, загін міг розслабитися, однак, схоже, Грифові хвилювання безпідставні.

Біля воріт Гальдон щось сказав сержанту варти, і на пошуки капітана послали гінця. Коли з’явився капітан, він був саме таким потворним, яким його і пам’ятав Гриф. Зморшкувате обличчя череватого і незграбного перекупного меча все було в старих шрамах. Праве вухо немов собака пожував, а лівого взагалі бракувало.

— Капітаном поставили тебе, Флаверсе? — мовив Гриф.— А я гадав, у золотого загону високі стандарти.

— Усе ще гірше, виродку,— сказав Франклін Флаверс.— Мене висвятили в лицарі.

Схопивши Грифа за передпліччя, він міцно його обійняв, аж кості хруснули.

— У тебе жахливий вигляд — навіть як на мерця, який уже дюжину років у могилі. Синя чуприна? Коли Гарі сказав, що ти приїдеш, я мало не обісрався. А ти Гальдоне, крижана ти поцька, як приємно тебе бачити! Досі ходиш, наче тобі палицю в сраку загнали? — Франклін нарешті обернувся до Грифа Молодшого.— А це, напевно...

— Мій зброєносець. Хлопче, це Франклін Флаверс.

Королевич, вітаючись, кивнув.

— Флаверс — байстрюче прізвище. Ви з Розлогів.

— Ага. Мати моя була пралею у Яблучнику, поки один з мілордових синів її не зґвалтував. Я так собі розумію, я — Фосовей брунатного яблука,— Флаверс жестом запросив їх заходити у ворота.— Ходімо зі мною. Стрикленд зібрав усіх офіцерів у себе в наметі. Військова нарада. Кляті волантисяни потрясають списами й хочуть з’ясувати наші наміри.

Вояки золотого загону сиділи біля наметів, граючи в кості, випиваючи й відганяючи мух. Цікаво, думав Гриф, чи багато з них знає, хто він такий. «Небагато. Дванадцять років — це чимало». Навіть люди, які разом з ним воювали, можуть не впізнати вогненнобородого лорда-вигнанця Джона Конінтона у цьому перекупному мечі на ім’я Гриф з його зморшкуватим, гладенько поголеним обличчям і синім фарбованим волоссям. Переважно всі гадають, що Конінтон допився до смерті в Лісі, потому як його з ганьбою вигнали з загону за те, що крав з військової скарбниці. Ця ганьба досі каменем лежала в шлунку, однак Вейрис наполягав, що це необхідність. «Не треба нам балад про шляхетну смерть в екзилі,— як завжди, манірно хихикав євнух.— Загиблих доблесною смертю довго пам’ятають, а злодіїв, пияків і боягузів швидко забувають».

«Що знати євнухові про чоловічу честь? — подумав Гриф. Він довго заради хлопця притримувався Павукового плану, але це не означає, що йому все подобалося.— Якщо я доживу до тої миті, коли хлопець сяде на Залізний трон, Вейрис заплатить і за цю зневагу, і ще багато за що. Побачимо, кого забудуть швидше».

Намет у головнокомандувача був злототканий, оточений колом ратищ із золотими черепами на верхівках. Один череп, більший за інші, був неправильної форми. Нижче виднівся інший, не більший за кулак дитини. «Мейліс Монстр і його безіменний брат». Інші черепи були всі схожі, хоча декілька з них мали тріщини і пробоїни від ударів, які й убили їхніх власників, а один череп мав загострені зуби.

— Хто з них Майлз? — не стримавшись, запитав Гриф.

— Он там. У кінці,— сказав Флаверс.— Чекайте. Піду доповім про ваш приїзд.

Він прослизнув у намет, залишивши Грифа роздивлятися позолочений череп свого старого друга. За життя сер Майлз Тойн був страшний як смертний гріх. Його знаменитий пращур, смаглявий і спритний Теренс Тойн, про якого складають пісні, був такий вродливий з лиця, що перед ним не змогла встояти навіть коханка короля; зате Майлз був клаповухий, з кривою щелепою і таким велетенським носом, якого Джон Конінтон у житті не бачив. Та коли він усміхався, все це відходило на задній план. За герб на щиті його прозвали Чорним Серцем. Майлзові подобалося це прізвисько і його підтекст. «Головнокомандувача мають боятися і друзі, і вороги,— одного разу зізнався він.— Люди вважають мене жорстоким — от і добре». Але насправді він був зовсім інший. Солдат до шпику кісток, Тойн був суворий, але завжди справедливий, він був батьком для свої вояків і щедрим другом лорду-вигнанцю Джонові Конінтону.

Смерть відібрала в нього вуха, ніс і все тепло. Лишилася усмішка, перетворившись на блискучий золотий вищир. Усі черепи щирилися, навіть Гострокриций на високому ратиці в центрі. «Чого він усміхається? Він, зломлений, помер на чужині, переможений і самотній». За легендою, на смертному ложі сер Ейгор Ріверз наказав своїм підлеглим виварити його череп від м’яса й облити його золотом, а коли вони попливуть за море відвойовувати Вестерос, нести його перед собою. Усі його наступники вирішили взяти з нього приклад.

Джон Конінтон міг стати одним з його наступників, якби у вигнанні все пішло по-іншому. П’ять років він провів із золотим загоном, піднявшись із низів на почесне місце Тойнового правиці. Якби лишився, може, після Майлзової смерті вояки обрали б саме його, а не Гарі Стрикленда. Але Гриф не шкодував, що обрав іншу дорогу. «У Вестерос я повернуся не черепом на палі».

З намету вийшов Флаверс.

— Заходьте.

Коли вони ввійшли, старші офіцери золотого загону підвелися зі стільчиків. Старі друзі вітали Грифа усмішками й обіймами, нові люди поводилися стриманіше. «Не всі вони такі вже нам раді, як хочуть показати». Він відчував, що за деякими усмішками ховаються ножі. Досі майже всі вони вважали, що лорд Джон Конінтон давно в могилі, і, понад усякий сумнів, дехто гадав, що там йому й місце, адже він обікрав своїх товаришів по зброї. На їхньому місці Гриф, може, почувався б так само.

Сер Франклін представив присутніх. У декого з перекупних капітанів були байстрючі прізвища, як і у Флаверса: Ріверз, Гілл, Стоун. Інші назвали прізвища, які колись гриміли у Сімох Королівствах: Гриф нарахував двох Стронгів, трьох Піків, Мада, Мандрейка, Лотстона, пару Коулів. Не всі вони і справді ті, за кого себе видають. Серед вільнонайманців чоловік може назватися ким завгодно. Та хай які в них імена, перекупні мечі люблять похизуватися своїм багатством. Як заведено в їхньому товаристві, вони все своє майно носять на собі: оздоблені коштовним камінням мечі, інкрустовані обладунки, масивні торквеси, вишукані шовки,— а золотих браслетів на кожному з присутніх було стільки, що можна відкупне за лорда сплатити. Кожен браслет символізував рік служби в золотому загоні. Рябий після віспи Марк Мандрейк, у якого на щоці лишилася дірка від випаленого рабського татуювання, носив на шиї ланцюжок із золотих черепів.

Не всі капітани були вестероської крові. Чорний Балак, сивий мешканець Літніх островів з темною як сажа шкірою, командував лучниками, як і за часів Чорного Серця. Він одягався в пишний плащ із зеленого і жовтогарячого пір’я. Блідий як мрець волантисянин на ім’я Горис Едорієн став замість Стрикленда скарбничим. Через плече у нього була перекинута леопардова шкура, руде як кров волосся спадало на плечі наолієними кучерями, а от гостра борідка була чорна. Керівника шпигунської служби Гриф не знав: то був лісянець на ім’я Лісоно Маар з фіалковими очима, біло-золотим волоссям і губами, яким би позаздрила і повія. Спочатку Гриф узагалі прийняв його за жінку. Нігті в нього були пофарбовані фіолетовим лаком, а з мочок вуст звисали перли й аметисти.

«Примари й облудники,— подумав Гриф, роздивляючись обличчя.— Привиди давно забутих воєн, програної боротьби, придушених повстань, братство переможених і пропащих, опальних і обездолених. Ось моє військо. Ось уся наша надія».

Він обернувся до Гарі Стрикленда.

Безпритульний Гарі мало нагадував воїна. Опасистий, з великою круглою головою, з лагідними сірими очима, з ріденькою чуприною, яку він зачісував набік, щоб приховати лисину, Стрикленд сидів на похідному стільці, відпарюючи ноги в ночвах з морською водою.

— Даруйте, що не підводжуся,— сказав він замість привітання.— Перехід був дуже втомливий, а пальці в мене постійно вкриваються водянками. Прокляття якесь.

«Слабкість, а не прокляття. Ти нарікаєш, як стара бабця». Стрикленди належали до золотого загону з самого заснування: прапрадід Гарі втратив усі свої маєтності, повставши разом з Чорним Драконом під час першого заколоту Чорнопломеня. «Золотий у четвертому коліні»,— любив похвалятися Гарі, так наче чотири коліна вигнання й поразки варті того, щоб пишатися.

— Можу вам зробити мазь,— запропонував Гальдон,— а ще є мінеральні солі, які укріплюють шкіру.

— Дуже мило з вашого боку,— мовив Стрикленд і жестом підкликав зброєносця.— Воткіне, вина для наших друзів.

— Дякую, не треба,— відмовився Гриф.— Ми вип’ємо води.

— Як хочете,— зронив головнокомандувач і усміхнувся до королевича.— А це, певно, ваш син.

«Цікаво, він знає? — подумав Гриф.— Скільки йому розповів Майлз?» Вейрис був одержимий конспірацією. Плани, які вони з Іліріо будували разом з Чорним Серцем, відомі були тільки їм трьом. Решта загону нічого не знала. А чого вони не знають, про те й не зможуть випадково обмовитися.

Але ті часи в минулому.

— Кращого сина годі бажати,— сказав Гриф,— але хлопець мені не рідний і звати його не Гриф. Мілорди, представляю вам Ейгона Таргарієна, первістка Рейгара Таргарієна, королевича Драконстонського, народженого князівною Елією Дорнською... а скоро, з вашою допомогою, він стане Ейгоном Шостим, королем андалів, і ройнарів, і перших людей, володарем Сімох Королівств.

Це оголошення зустріли мовчанням. Хтось прочистив горло. Один з Коулів долив собі з карафи вина. Горис Едорієн грався кучериком, бурмочучи щось мовою, якої Гриф не розумів. Ласвел Пік кашлянув, Мандрейк і Лотстон обмінялися поглядами. «Вони знають,— збагнув Гриф.— Вони давно все знають». Він обернувся до Гарі Стрикленда.

— Коли ви їм розповіли?

Головнокомандувач поворушив пальцями в ночвах.

— Коли дійшли до річки. Загін мав усі підстави хвилюватися. Ми покинули легку кампанію у Спірних землях, але заради чого? Щоб смажитися в цій жахливій спеці, поки грошики наші тануть, а клинки ржавіють, у той час як я відмовляюся від прибуткових контрактів?

Від цієї новини у Грифа сироти пішли по шкірі.

— З ким?

— З юнкайцями. Посол, якого вони прислали на переговори у Волантис, уже спрямував у Невільничу бухту три загони вільнонайманців. Хотів, щоб ми стали четвертим, і пропонував удвічі більше, ніж нам платить Мир, плюс по рабу кожному рядовому, по десять — кожному офіцеру й сотню найкращих дівчат — мені.

«Кляте пекло!»

— Це ж тисяча рабів! І де юнкайці стільки наберуть?

— У Міріні,— зронив Стрикленд і жестом покликав зброєносця.— Воткіне, рушника. Вода холоне, а пальці в мене вже всі зморшкуваті, як родзинки. Ні, не того рушника, а м’якого.

— Ви йому відмовили,— мовив Гриф.

— Я сказав, що обміркую його пропозицію,— озвався Гарі, кривлячись, поки зброєносець витирав йому ноги.— Лагідніше з пальцями! Вважай їх тонкошкірим виноградом, хлопче. Витирай так, щоб не розчавити. Промокай, а не три. Ага, отак...— Гарі знову обернувся до Грифа.— Категорично відмовлятися нерозумно. Вояки можуть подумати, що я з глузду з’їхав.

— Скоро для ваших клинків буде робота.

— Справді? — запитав Лісоно Маар.— Я припускаю, ви знаєте, що Таргарієнівна ще не вирушила на захід?

— Чули таку байку в Селорисі.

— Це не байка. Це правда. Але чому — це важче зрозуміти. Можна ж було розграбувати Мірін, і все? Я б на її місці так і вчинив. У рабовласницьких містах витає дух золота, а завоювання потребує коштів. Але чому вона бариться? Це страх? Божевілля? Лінощі?

— Немає значення чому,— втрутився Гарі Стрикленд, розгортаючи пару смугастих вовняних панчіх.— Вона в Міріні, а ми тут, і день у день наша присутність дедалі більше дратує волантисян. Ми прийшли, щоб здобути престол для короля й королеви, які поведуть нас додому, у Вестерос, а ця Таргарієнівна, схоже, намірилася вирощувати оливкові дерева, а не відвойовувати батьків трон. А тим часом навколо збираються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. І Кривавобородий, і Пошарпаний Правитель обоє виступлять війною проти неї... а скоро на неї нападе і флот Старого Волантиса. А що у неї є? Постільні раби з кийками?

— Незаплямовані,— сказав Гриф.— І дракони.

— Дракони, ага,— мовив головнокомандувач,— тільки молоденькі, зовсім ще драконенята. Яка з них буде користь, коли всі ці війська стиснуть її місто, наче в кулаці?

Тристан Ріверз потарабанив пальцями по коліну.

— Я вважаю, тим важливіше для нас чимшвидше приєднатися до неї. Якщо Данерис не йде до нас, ми маємо самі йти до неї.

— Пішки по морю, сер? — поцікавився Лісоно Маар.— Повторюю: морем нам не дістатися срібної королеви. Я особисто пробрався у Волантис, вдавши купця, щоб вивідати, скільки можна найняти кораблів. У гавані тісно від галер, когів і караків усіх різновидів і розмірів, але дуже швидко я збагнув, що маю справу з контрабандистами й піратами. У нашому загоні десять тисяч вояків, як має пам’ятати лорд Конінтон ще з років своєї служби. П’ятсот лицарів, кожен з яких має по три коня. П’ятсот зброєносців, які мають по одному коню. А ще слони, не забуваймо про слонів. Піратський корабель нам не підійде. Хіба що цілий піратський флот... та навіть якби такий і знайшовся, з Невільничої бухти прийшла звістка, що Міріну влаштували блокаду.

— Можемо вдати, що приймаємо пропозицію Юнкая,— промовив Горис Едорієн.— Нехай доправлять нас на схід, а потім, уже під мурами Міріна, повернемо їм золото.

— Одне порушення контракту — пляма на честі всього загону,— сказав Безпритульний Гарі й на мить застиг, тримаючи в руці свою вкриту водянками ступню.— Дозвольте нагадати, що цей таємний пакт скріпляв своєю печаткою Майлз, а не я. Я б радо виконав його зобов’язання, якби міг, але як? Цілком очевидно, що Таргарієнівна не збирається на захід. Вестерос був королівством її батька, а її королівство — Мірін. Якщо їй вдасться розбити Юнкай, вона стане володаркою Невільничої бухти. Якщо ж не вдасться, вона загине задовго до того, як ми дістанемося до неї.

Грифа його слова не здивували. Гарі Стрикленд завжди був людиною м’якою, він значно краще укладав контракти, ніж ворогів на полі бою. У нього нюх на золото, а от чи є у нього войовничий дух — то інше питання.

— Є шлях суходолом,— промовив Франклін Флаверс.

— Бісова дорога — це вірна смерть. Якщо вирішимо здійснити такий перехід, половина загону дезертирує, а Другу половину ми поховаємо уздовж дороги. Мені прикро це казати, але магістр Іліріо з друзями, можливо, вчинив нерозумно, покладаючи стільки сподівань на цю малолітню королеву.

«Е ні,— подумав Гриф,— але вони точно вчинили нерозумно, покладаючи стільки сподівань на вас». І тут заговорив королевич Ейгон.

— То покладіть свої надії на мене,— сказав він.— Данерис — сестра королевича Рейгара, а я — Рейгарів син. Вам не потрібні інші дракони, окрім мене.

Гриф поклав долоню в чорній рукавичці королевичу Ейгону на плече.

— Сміливі слова,— мовив він,— але спершу слід думати, а потім говорити.

— А я подумав,— не здавався хлопець.— Чого я маю бігати за тіткою, як жебрак? У мене більше прав на корону, аніж у неї. Нехай вона до мене йде... у Вестерос.

Франклін Флаверс розреготався.

— А мені ця ідея подобається! Пливімо на захід, а не на схід. Нехай маленька королева лишається зі своїми оливками, а ми всадовимо на Залізний трон королевича Ейгона. У хлопця є яйця, цього не віднімеш.

Головнокомандувачу наче ляпас дали.

— У тебе мізки на сонці зварилися, Флаверсе? Нам потрібна ця дівчина. Потрібен шлюб. Якщо Данерис прийме королевича й візьме його за консорта, так само зроблять і Сім Королівств. Без неї лорди тільки посміються з його претензій і обізвуть його шахраєм і самозванцем. І як ти пропонуєш дістатися у Вестерос? Ти чув Лісоно. Немає кораблів.

«Він просто боїться воювати,— збагнув Гриф.— Як його могли обрати на місце Чорного Серця?»

— Немає кораблів, щоб плисти в Невільничу бухту. Вестерос — це інша справа. Схід для нас закритий, а от море — ні. Понад усякий сумнів, тріархи будуть щасливі помахати нам ручкою. Може, навіть допоможуть нам найняти кораблі до Сімох Королівств. Якому місту сподобається, коли під брамою стоїть військо?

— Його правда,— сказав Лісоно Маар.

— Лев уже, без сумніву, занюхав дракона,— мовив один з Коулів,— але увага Серсі буде прикута до Міріна і королеви-суперниці. Про нашого королевича вона гадки не має. Щойно ми висадимося й піднімемо прапори, до нас потягнуться люди.

— Хтось і потягнеться,— припустив Безпритульний Гарі,— але небагато. Рейгарова сестра має драконів, а його син — ні. Нам забракне сили відвоювати королівство без Данерис і її армії. Без її незаплямованих.

— Ейгон Перший узяв Вестерос без допомоги євнухів,— мовив Лісоно Маар.— Чому не зможе це зробити Ейгон Шостий?

— План...

— Чий план? — запитав Тристан Ріверз.— Отого товстуна? План, який змінюється щомісяця? Спершу до нас мав приєднатися Вісерис Таргарієн з п’ятдесятьма тисячами дотрацьких горлопанів. Але король-жебрак загинув, і його місце мала посісти сестра — маленька зговірлива королева, яка начебто вирушила у Пентос із трьома драконенятами. Натомість вона вигулькнула в Невільничій бухті, залишивши по собі низку спалених міст, а товстун вирішив, що ми повинні зустріти її у Волантисі. Тепер і цей план провалився. Годі вже з мене планів Іліріо. Роберт Баратеон відвоював Залізний трон без усіляких драконів. І ми так можемо. А якщо я помиляюся і королівство не повстане, щоб нас підтримати, ми завжди можемо відступити назад за вузьке море, як колись Гострокриций зі своїми послідовниками.

Стрикленд похитав головою.

— Ризик...

— ...уже не такий серйозний після загибелі Тайвіна Ланістера. Саме час завойовувати Сім Королівств. На Залізному троні знову сидить малолітній король, ще молодший за попереднього, а заколотників більше, ніж осіннього листя на землі.

— І все одно,— промовив Стрикленд,— самі, без підтримки, ми не можемо сподіватися...

Гриф уже достатньо наслухався боягузливих заперечень головнокомандувача.

— Ми будемо не самі. До нас приєднається Дорн — мусить приєднатися. Королевич Ейгон — син не тільки Рейгара, а й Елії.

— Щира правда,— сказав хлопець,— а хто у Вестеросі проти нас? Жінка.

— Ця жінка з Ланістерів,— не здавався головнокомандувач.— Не забувайте: з тою сучкою буде Царевбивця, і в них усе багатство Кичери Кастерлі. Іліріо каже, малолітній король заручений з Тайрелівною, а це означає, що проти нас буде і Небосад.

Ласвел Пік постукав кісточками пальців по стільниці.

— Минуло століття, однак у декого з нас у Розлогах лишилися друзі. І потуга Небосаду може виявитися зовсім не такою, якою її уявляє Мейс Тайрел.

— Королевичу Ейгоне,— сказав Тристан Ріверз,— ми належимо вам. Ви бажаєте, щоб ми пливли на захід, а не на схід?

— Так,— палко озвався Ейгон.— Якщо тітці потрібен Мірін — хай забирає його собі. А я, з вашими мечами і вашою відданістю, сам заявлю права на Залізний трон. Якщо діятимемо швидко і вдаримо дошкульно, можемо здобути декілька легких перемог, а Ланістери ще й не знатимуть, що ми вже висадилися. Тоді до нас почнуть приєднуватися й інші.

Ріверз схвально усміхався. Інші обмінювалися замисленими поглядами. Потім Пік сказав: «Краще загинути у Вестеросі, ніж на бісовій дорозі»,— а Марк Мандрейк, хихикнувши, озвався: «А краще вижити й завоювати землі й кілька великих замків»,— після чого Франклін Флаверс, поплескавши по руків’ю меча, мовив: «Якщо вдасться вбити кількох Фосовеїв, я з вами».

Й тоді всі заговорили водночас, і Гриф відчув, що це переламна мить. «Таким Ейгона я ще не бачив». Це нерозсудливий план, але Гриф уже втомився від розсудливості, від таємниць і від чекання. Перемога його чекає чи поразка, а він перед смертю ще побачить Гніздо Грифона й упокоїться в могилі поряд з батьком.

Один по одному вояки золотого загону підводилися, опускалися навколішки і складали мечі під ноги юного королевича. Останнім це зробив Безпритульний Гарі Стрикленд з його водянками і сумнівами.

Коли виходили з намету головнокомандувача, небо на заході вже почервоніло, а сонце кидало шарлатні тіні на золоті черепи на ратищах. Франклін Флаверс запропонував показати королевичу табір і познайомити його з деким з хлопців, як він висловився. Гриф не заперечував.

— Але пам’ятайте: для загону він залишається Грифом Молодшим, поки ми не перетнемо вузьке море. У Вестеросі відмиємо йому волосся і вдягнемо на хлопця обладунки.

— Та розумію,— мовив Флаверс і плеснув Грифа Молодшого по спині.— За мною. Почнемо з кухарів. З ними завжди слід знайомитися ближче.

Коли вони пішли, Гриф обернувся до Недомейстра.

— Їдь назад на «Сором’язливу панну» й повертайся з леді Леморою і сером Роллі. А ще нам потрібні скрині Іліріо. Подякуй Яндрі та Ісіллі. Їхнє завдання виконане. Коли його світлість отримає своє королівство, він про них не забуде.

— Як накажете, мілорде.

Залишивши його, Гриф пірнув у намет, який для нього виділив Безпритульний Гарі.

Попереду дорога, повна небезпек, знав він, та й що з того? Всі люди помруть. Він лише просить трішки часу. Він стільки чекав, що боги мусять ще дати йому кілька років — достатньо, щоб хлопець, якого він кликав сином, сів на Залізний трон. Достатньо, щоб повернути собі землі, ім’я, честь. Достатньо, щоб змусити замовкнути примарні дзвони, які так гучно калатають у голові щоразу, як він заплющує очі й засинає.

Золоте й шарлатне проміння призахідного сонця пробивалося крізь відкинуту запону, а Джон Конінтон, нарешті опинившись на самоті, скинув вовчий плащ, стягнув через голову кольчугу, сів на похідний стільчик і зняв з правої долоні рукавичку. Ніготь на середньому пальці почорнів як гагат, побачив він, а сіризна вже доповзла майже до першої кісточки. Пучка підмізинного пальця теж почала чорніти, а коли він торкнувся її кінчиком кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть,— зрозумів Джон Конінтон,— але повільна. Час у мене є. Рік. Два роки. П’ять. Доволі часу, щоб перетнути море та знову побачити Гніздо Грифона. Урвати назавжди рід Узурпатора та всадовити Рейгарового сина на Залізний трон».

А потім лорд Джон Конінтон зможе з відчуттям задоволення померти.