Танок драконів

Данерис

Чути було, як мрець піднімається сходами. Його випереджав повільний, розмірений тупіт кроків, луною котячись поміж пурпурових колон зали. Данерис Таргарієн чекала на мерця на лавиці з чорного дерева, яка правила їй за трон. Очі в королеви були заспані, а сріблясто-золоті коси — скуйовджені.

— Ваша світлосте,— промовив сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти,— вам необов’язково на це дивитися.

— Він загинув за мене,— Дані притиснула до грудей лев’ячу шкуру. Під шкурою вона була вдягнена в легку білу лляну сорочку до середини стегон. Дані саме снився будинок з червоними дверима, коли Місанді її збудила. Часу вдягатися не було.

— Халесі,— прошепотіла Іррі,— тільки не торкайтеся мерця. Це погана прикмета.

— Якщо тільки ви не власноруч його вбили,— підхопила Джикі, яка були ширша в кості, ніж Іррі, з округлими стегнами й важкими персами.— Усі це знають.

— Усі це знають,— погодилася Іррі.

Дотраки добре знаються на конях, але далі їхні знання переважно не поширюються. «І крім того, це ж прості дівчатка». Служниці були приблизно одного з нею віку — зовні дорослі жінки, чорнокосі, мідношкірі, з очима-мигдалинами, та все одно дівчатка. Дані їх подарували, коли вона брала шлюб з халом Дрого. Саме Дрого подарував їй лев’ячу шубу з головою — шкуру гракара, білого лева з Дотрацького моря. Шуба була завелика на Дані, відгонила цвіллю, але приносила таке відчуття, наче її сонце-й-місяць і досі поруч.

Першим на верхівці сходів з явився Сірий Черв’як зі смолоскипом у руці. На бронзовому шоломі він мав три шпичаки. За Сірим Черв’яком ішло четверо незаплямованих, які несли на плечах мерця. У них на шоломах було тільки по одному шпичаку, а обличчя їхні виказували так мало емоцій, немов теж були відлиті з бронзи. Вони поклали тіло під ноги Дані. Сер Баристан відкинув закривавлений саван. Сірий Черв’як опустив смолоскип нижче, щоб краще було видно.

Обличчя мерця було гладеньке й безволосе, а щоки розтяті від вуха до вуха. Був він рослявий, блакитноокий і вродливий. «Дитя Ліса чи Старого Волантиса, викрадене з якогось корабля піратами і продане в рабство в червоному Астагюрі». Хоча очі мерця були розплющені, плакали не вони, а його рани. А ран було стільки — не полічити.

— Ваша світлосте,— мовив сер Баристан Селмі,— на цеглі в провулку, де його знайшли, намальована гарпія...

— ...намальована кров’ю,— здогадалася Данерис. Різанину сини гарпії влаштовували поночі, а над кожним тілом залишали свій знак.— Сірий Черв’яче, чому цей чоловік був сам-один? Чому без товариша?

За її наказом усі незаплямовані патрулювали вулиці Міріна поночі тільки в парі.

— Королево,— озвався капітан,— ваш слуга Міцний Щит вчора був не на службі. Він пішов... у одне місце... випити в товаристві.

— Одне місце? Про що це ви?

— Про будинок розпусти, ваша світлосте.

Бордель! Половина з вільновідпущеників була з Юнкая, де мудре панство уславилося своєю підготовкою постільних рабів. «Наука сімох стогонів». По всьому Міріну борделі множилися, як гриби. «Це все, що вони вміють. А жити треба». День у день харчі дорожчали, а ціна на тіло падала. В бідніших кварталах поміж східчастих пірамід мірінської рабовласницької шляхти були борделі, що задовольняли будь-які еротичні смаки, знала Дані. «Та все одно...»

— Але що євнуху робити в борделі?

— Втрачаючи чоловіче багатство, євнух не втрачає чоловічого серця, ваша світлосте,— сказав Сірий Черв’як.— Відданий вам чув, що ваш слуга Міцний Щит іноді платив жінкам дзвінку монету в борделі, щоб ті просто полежали біля нього й пообнімали його.

«Кров од крові дракона ніколи не плаче».

— Міцний Щит,— повторила вона з сухими очима.— Це його ім’я?

— З вашої ласки, ваша світлосте.

— Гарне ім’я.

Добре панство Астапора не дозволяло своїм рабам-солдатам навіть мати імена. Після звільнення дехто з незаплямованих повернувся до імені, отриманого за народження, а дехто обрав собі нове.

— Відомо, скільки було нападників у сутичці з Міцним Щитом?

— Відданий вам не знає. Але багато.

— Шестеро, ба й більше,— сказав сер Баристан.— Судячи з ран, на нього накинулися зусібіч. Коли його знайшли, в піхвах не було меча. Можливо, він поранив декого з нападників.

Дані подумки помолилася, щоб просто зараз де-небудь помирав один із синів гарпії, тримаючись за живіт і звиваючись від болю.

— Навіщо йому отак розрізали щоки?

— Милостива королево,— мовив Сірий Черв’як,— убивці запхали в горло вашого слуги Міцного Щита козлячі геніталії. Відданий вам витягнув їх, перш ніж принести його сюди.

«Згодувати йому його власні геніталії вони не мали змоги. Астапорці не лишили йому ні стебельця, ні корінця».

— Сини нахабнішають,— зауважила Дані. Досі вони нападали тільки на беззбройних вільновідпущеників — різали їх просто на вулиці або під покровом ночі вдиралися в їхні домівки й убивали їх у ліжку.— Це вони вбили першого мого солдата.

— Першого,— попередив сер Баристан,— але не останнього.

«Війна триває,— збагнула Дані,— просто зараз я воюю з привидами». А вона сподівалася на перепочинок від різанини — їй потрібен час на відбудову й на загоєння ран.

Скинувши лев’ячу шкуру, Дані опустилася навколішки біля тіла й заплющила померлому очі, ігноруючи Джикі, яка хапнула ротом повітря.

— Міцний Щит не буде забутий. Обмийте його, вдягніть як до бою і поховайте разом з шоломом, щитом і списами.

— Як накаже ваша світлість,— відповів Сірий Черв’як.

— Пошліть когось у Храм грацій: нехай поцікавиться, скільки людей зверталося до блакитних грацій з пораненнями від меча. І повідомте всім, що ми заплатимо золотом, якщо нам повернуть короткий меч Міцного Щита. Побалакайте з різниками й чередниками та дізнайтеся, хто останнім часом кастрував козлів,— сказала Дані. Може, хтось і зізнається.— Відсьогодні ніхто з моїх людей поночі не сміє виходити сам-один.

— Віддані вам чинитимуть, як накажете.

Данерис відкинула волосся.

— Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть їх — я покажу синам гарпії, що буває, коли збудити дракона.

Сірий Черв’як віддав честь. Незаплямовані знову накрили мерця саваном, підняли його на плечі й винесли з зали. Сер Баристан Селмі залишився. Волосся в нього вже посивіло, а навколо блакитних очей залягли зморшки. Та спину він і досі тримав прямо, а роки не відібрали в нього військової вправності.

— Ваша світлосте,— заговорив він,— боюся, євнухи не годяться на ті завдання, що ви перед ними поставили.

Дані, всівшись на лавицю, знову накинула на плечі шубу.

— Незаплямовані — найкращі мої воїни.

— Солдати, а не воїни, прошу ласки вашої світлості. Їх тренували для поля бою, де вони стануть пліч-о-пліч, заховавшись за щитами й виставивши списи. Їх учили коритися — безстрашно, безвідмовно, не замислюючись і не вагаючись... а не розкривати секрети й ставити запитання.

— А лицарі підійдуть мені краще?

Селмі тренував для неї лицарів, навчаючи синів рабів битися сулицею і мечем, як заведено у Вестеросі... та як зарадить сулиця проти боягузів, які вбивають у темряві?

— Не в цьому питанні,— визнав старий.— Та й ваша світлість не має лицарів, окрім мене. Мине кілька років, поки хлопчики навчаться.

— Тоді хто, якщо не незаплямовані? Дотраки пасують ще менше.

Дотраки воюють верхи. А з вершників більше користі на відкритій місцевості, ніж на вузьких вулицях і в провулках міста. Влада Дані навряд чи поширюється за різнобарвні цегляні мури Міріна. Тисячі рабів і досі гарують у великих маєтках на пагорбах, вирощуючи пшеницю й оливки, пасучи овець і кіз, добуваючи сіль і мідь. На складах Міріна зберігалися чималі запаси зерна, олії, оливок, сухофруктів, солонини, але вони вже тануть. Отож Дані відіслала свій крихітний халасар під командуванням трьох кровних вершників підкоряти околиці, а Брунатний Бен Плам узяв своїх середніх синів на південь — відбиватися від юнкайських набігів.

А найважливіше завдання отримав Дааріо Нагарне, солодкомовний Дааріо з золотими зубами й розтроєною бородою, який завжди капосно посміхався у фіолетові вуса. За пагорбами на сході лежали округлі пісковикові гори, перевал Хизай і Лазар. Якщо Дааріо вдасться вмовити лазарян знову відкрити суходільні торгівельні шляхи, можна буде привозити зерно по ріці або через пагорби... але ягнятам нема за що любити Мірін.

— Коли штормокруки повернуться з Лазару, мабуть, вони допоможуть патрулювати вулиці,— мовила Дані до сера Баристана,— але поки що я маю тільки незаплямованих...— вона підвелася.— Перепрошую, сер. Скоро при брамі з’являться прохачі. Час мені вдягати довгі вуха та знову ставати королевою. Викличте Резнака і Гирявого — я побалакаю з ними, щойно вберуся.

— Як накаже ваша світлість,— уклонився Селмі.

Велика піраміда здіймалася у небо на вісімсот футів — від широчезних квадратних підвалин до величної верхівки, де королева влаштувала собі особисті покої в оточенні зелені й ароматних басейнів. Коли над містом пробився прохолодний блакитний світанок, Дані вийшла на терасу. На заході від золотих бань Храму грацій відбивалося сонце, і за східчастими пірамідами можновладців залягли глибокі тіні. «В якихось із цих пірамід просто зараз планують нові вбивства сини гарпії, а я безсила їх зупинити».

Її неспокій відчув Вісеріон. Білий дракон лежав, скрутившись навколо грушки, поклавши голову на хвіст. Коли Дані проходила повз, він розплющив очі — два озера розплавленого золота. Ріжки у нього теж були золоті, а спину від голови до хвоста вкривала луска.

— Лінюх ти,— сказала до нього Дані, почухавши під підборіддям. Луска в нього була гаряча на дотик, як кольчуга, яка надто довго пролежала на сонці. «Дракони — це втілений вогонь». Вона це прочитала в одній з книжок, які сер Джора подарував їй на весілля.— Ти мав би з братами полювати. Ви з Дрогоном знову скублися?

Останнім часом дракони стали зовсім некеровані. Рейгал мало не вкусив Іррі, а коли минулого разу заходив сенешаль Резнак, Вісеріон підпалив йому токар. «Я замало часу їм приділяю, та де мені взяти час на них?»

Вісеріон махнув хвостом, з такою силою вдаривши ним об стовбур дерева, що Дані під ноги впала груша. А дракон розпростав крила і напівзалетів, напівзастрибнув на парапет. «Він росте,— подумала Дані, коли дракон шугнув у небо.— Всі троє ростуть. Скоро вже й вагу мою зможуть витримати». І тоді вона злетить у небо, як Ейгон Завойовник, вище й вище, поки Мірін не перетвориться на крапочку, яку можна пальцем затулити.

Дані спостерігала, як Вісеріон злітав угору, розширюючи кола, поки не загубився з очей за каламутними водами Скагазадана. Лише тоді вона повернулась у піраміду, де вже чекали Іррі та Джикі, щоб вичесати ґудзі з її кіс і вбрати її в гіскарський токар, як і належить королеві Міріна.

Вбрання було незручне: довгий безформний відріз тканини, який вільно обмотувався навколо стегон, пропускався під руку й закидався на плече, а потім гарненько викладалися й вирівнювалися торочки. Замотайся надто вільно — токар злетить з тебе, замотайся надто туго — заважатиме ходити та сковуватиме рухи. Навіть правильно намотаний токар все одно доводилося підтримувати лівою рукою. Ходити в ньому можна було тільки крихітними манірними кроками, тримаючи рівновагу, щоб не наступити на довгі торочки, що тягнулися як шлейф. Працювати в такому вбранні неможливо. Токар — одяг для панства, знак багатства і влади.

Дані, взявши Мірін, хотіла заборонити токари, але їй відрадили. «Матір драконів має вбиратися в токар, якщо не хоче, щоб її зненавиділи,— сказала зелена грація — Галаза Галар.— У вестероській вовні чи в мирському мереживі ваша ясновельможність назавжди залишиться серед нас чужинкою, дивачкою-іноземкою, дикункою-завойовницею. А королева Міріна має бути з панів Старого Гіса». Брунатний Бен Плам, капітан середніх синів, сформулював це стисліше: «Якщо хтось хоче стати володарем серед кролів, йому слід вдягнути довгі вуха».

«Довгі вуха», які Дані обрала сьогодні, були з простого білого льону, облямованого золотими китицями. За допомогою Джикі вона з третьої спроби зручно замоталася в токар. Іррі принесла корону в формі триголового дракона її дому. Тіло в дракона було золоте, крила — срібні, а три голови — зі слонової кістки, оніксу й нефриту. Ще до вечора від її ваги в Дані затерпнуть і шия, і плечі. «Корона не повинна сидіти зручно на голові»,— сказав колись один з її царствених попередників. Хтось з Ейгонів, але котрий? Сімома Королівствами Вестеросу правило п’ять Ейгонів. Був би й шостий, але Узурпаторові пси вбили братового синочка, коли той ще немовлятком був. «Якби він був живий, може, я б з ним побралася. Ейгон був би за віком ближчий мені, аніж Вісерис». Дані ще тільки зачали, коли були вбиті Ейгон і його сестричка. Їхній батько, її брат Рейгар, загинув ще раніше: пав на Тризубі від руки Узурпатора. А її брат Вісерис помер у муках у Ваїс-Дотраці з короною з розплавленого золота на голові. «І мене також уб’ють, якщо я попущу. Ці п’ять клинків, що зарізали мого Міцного Щита, насправді призначалися мені».

Дані не забула малолітніх рабів, яких велике панство розіп’яло по всій дорозі з Юнкая. Було їх сто шістдесят три, по одній дитині на кожну милю: прицвяховані до мильових стовпів, з однією витягнутою ручкою, вони немов указували їй шлях. Після падіння Міріна Дані розіп’яла таку саму кількість великих панів. Помирали вони повільно, над ними роїлися мухи, а на площі ще довго стояв сморід. Іноді закрадався страх, що цього замало. Мірінці — народ підступний і перекірливий, вони опиралися Дані на кожному кроці. Вона звільнила рабів, так... але ті одразу найнялися слугами за платню таку мізерну, що й на харч не вистачало. Старих і малих, які не могли працювати, викинули на вулицю, а з ними й усіх немічних і калік. А велике панство й далі збиралося на верхівках своїх величних пірамід і нарікало, що королева драконів заполонила їхнє шляхетне місто юрмами немитих жебраків, злодіїв і повій.

«Щоб царювати в Міріні, мені потрібно завоювати серця мірінців, навіть якщо я їх зневажаю».

— Я готова,— мовила вона до Іррі.

Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак і Скагаз.

— Велична королево,— промовив Резнак мо Резнак,— ви сьогодні така осяйна, що мені страшно підводити на вас погляд.

Сенешаль був у багровому шовковому токарі з золотими торочками. Невисокий і похмурий, розмовляв він валірійським суржиком з сильним гіскарським гарчливим акцентом, а пахло від нього так, наче він скупався в парфумах.

— Дуже ласкаво з вашого боку,— відповіла Дані його мовою.

— Королево,— прогарчав гирявий Скагаз мо Кандак. У гіскарців волосся — густе й жорстке, і з давніх-давен у чоловіків з рабовласницьких міст заведено плести з нього ріжки, шпичаки та крила. Скагаз, поголивши голову, відкинув старий мірінський звичай на знак того, що приймає зміни, і за його прикладом так вчинили і його родичі. Далі так почали чинити й інші, хоча Дані не могла сказати напевне — страх це, мода чи честолюбство; таких чоловіків прозвали гирявими. А Скагаз був Гирявим з великої літери... і вважався серед синів гарпії і всього її поріддя найгіршим зрадником.— Нам розповіли про євнуха.

— Його звали Міцний Щит.

— Загине ще більше людей, якщо вбивць не покарати,— мовив Скагаз. Навіть з поголеною головою вигляд від мав застрашливий: навислі брови, важкі мішки під маленькими очима, великий вугруватий ніс, масна шкіра — не бурштинова, як зазвичай у гірскарців, а радше жовта. Обличчя було грубе, брутальне й сердите. Дані тільки й сподівалася, що воно до цього всього ще й чесне.

— Як їх карати, коли я не знаю, хто це? — поцікавилася Дані.— Скажіть-но мені, хоробрий Скагазе.

— Ворогів вам не бракує, ваша світлосте. Вам з тераси видно їхні піраміди. Жаки, Газкари, Газіни, Мереки, Лораки — всі рабовласницькі роди. Пали. Найбільше — Пали. В домі нині самі жінки зосталися. Старі й роз’ятрені, вони жадають крові. Жінки нічого не забувають. Жінки нічого не пробачають.

«Авжеж,— подумала Дані,— і про це швидко дізнаються Узурпаторові пси, коли я повернусь у Вестерос». Це правда: тепер між нею і домом Палів — кривава ворожнеча. Ознак зо Пал загинув у двобої з Дужим Бельвасом. А його батько, командувач мірінської міської варти, загинув, захищаючи браму, яку розбив на друзки «Прутень Джозо». Троє дядьків були серед ста шістдесяти трьох панів, розіп’ятих на площі.

— Скільки золота ми обіцяємо за інформацію про синів гарпії? — запитала Дані.

— Сто онерів, з волі вашої ясновельможності.

— Обіцяйте тисячу онерів — ось моя воля.

— Ваша світлість не питала моєї поради,— промовив Скагаз Гирявий,— однак я дозволю собі сказати, що за кров платиться кров’ю. Арештуйте по одній людині з кожної з названих мною родин і стратьте. Загине ще хтось із ваших — арештуйте вже по двоє людей з усіх великих домів і стратьте. Третього вбивства вже не буде.

— Ні-і-і,— болісно пискнув Резнак,— лагідна королево, така жорстокість накличе гнів божий. Ми відшукаємо вбивць, обіцяю вам, і тоді ви побачите, що вони — низькородний непотріб.

Сенешаль був такий самий голомозий, як і Скагаз, але це вже постаралися боги. «Нехай тільки з’явиться бодай волосина — мій голяр завжди готовий»,— запевнив він Дані, коли вона призначила його на посаду. Іноді Дані спадало на думку, чи не краще було б, якби голярська бритва пройшлася по горлу Резнака. З нього була користь, однак Дані його не любила, а довіряла йому ще менше. Невмирущі Карта пророкували, що буде вона тричі зраджена. Міррі Маз-Дуур була перша, сер Джора — другий. Хто буде третім — Резнак? Гирявий? Дааріо? «Чи хтось, кого я взагалі не можу запідозрити: сер Баристан, або Сірий Черв’як, або Місанді?»

— Скагазе,— промовила вона до Гирявого,— дякую за вашу пораду. Резначе, призначте винагороду в тисячу онерів.

Підтримуючи токар, Данерис рушила вниз широкими мармуровими сходами. Спускалася по одній сходинці за раз, щоб не зачепитися за власні торочки й не скотитися сторчголов до двору.

Місанді оголосила її вихід. Голос у малої тлумачки був солодкий і сильний.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів.

Зала була повна. Незаплямовані вишикувалися спиною до колон, тримаючи щити і списи, і шпичаки на їхніх шоломах стирчали, наче ціла низка ножів. Мірінці зібралися під вікнами, що виходили на схід. Вільновідпущеники трималися подалі від своїх колишніх власників. «Поки вони не об’єднаються, Мірін не знатиме миру».

— Підведіться.

Дані всілася на свою лавицю. Вся зала підвелася. «Принаймні в цьому вони одностайні».

Резнак мо Резнак тримав перелік. Традиції вимагали, щоб Дані почала з астапорського посланця, колишнього раба, який нині називався лордом Гейлом, от тільки титул цей був порожній.

У лорда Гейла був повний рот гнилих коричневих зубів і гостреньке, як у ласиці, жовте обличчя. А ще в нього був подарунок.

— Клеон Великий передає ці пантофлі на знак своєї любові до Данерис Штормородженої, матері драконів.

Іррі вдягнула пантофлі на ноги Дані. Були вони з золоченої шкіри, оздоблені зеленими річковими перлами. «Король-різник хоче мою руку отримати за пару гарненьких пантофель?»

— Це дуже щедро. Подякуйте від мене королю Клеону за його прегарний дарунок.

«Прегарний, тільки дитячий». Ніжки в Дані були маленькі, однак гостроносі пантофлі затиснули їй пальці.

— Великий Клеон буде потішений, що вони вам сподобалися,— мовив лорд Гейл.— Його препишність просить переказати, що готовий захищати матір драконів від будь-яких ворогів.

«Якщо він знову зробить пропозицію мені пошлюбити короля Клеона, я йому в голову пантофлю жбурну»,— подумала Дані, але цього разу астапорський посланець не згадував про королівський шлюб. Натомість він промовив:

— Прийшов час Астапору й Міріну покласти край брутальному правлінню мудрого панства Юнкая, заклятим ворогам усіх вільних людей. Великий Клеон просив переказати, що незабаром він зі своїми новими незаплямованими виступає в похід.

«Його нові незаплямовані — це пародія».

— Король Клеон мудро вчинив би, якби переймався своїми садами, а Юнкай нехай переймається своїми.

Не те щоб Дані відчувала прихильність до Юнкая. Вона вже пошкодувала, що не взяла Жовте місто після того, як на полі бою здолала його військо. Щойно вона рушила далі, мудре панство повернуло рабство й нині активно збирало новобранців, наймало перекупних мечів і укладало спілки проти неї.

Однак самозваний Клеон Великий був не кращий. Король-різник теж відновив у Астапорі рабство, з однією тільки відмінністю: колишні раби стали рабовласниками, а колишні рабовласники — рабами.

— Я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся,— промовила Дані до лорда Гейла,— але ми чули, що Астапор голодує. Королю Клеону варто спершу нагодувати підданих, а тоді вже вести в похід.

Вона жестом відпустила посланця. Гейл вийшов.

— Ваша препишносте,— підказав Резнак мо Резнак,— не волієте вислухати шляхетного Гіздара зо Лорака?

Знову?! Дані кивнула, і наперед вийшов Гіздар: високий, стрункий, з бездоганною бурштиновою шкірою. Він уклонився, стоячи на тому самому місці, де перед тим лежав загиблий Міцний Щит. «Це потрібна людина»,— нагадала собі Дані. Гіздар — заможний купець, який має чимало друзів у Міріні й ще більше — за морем. Він бував у Волантисі, Лісі й Карті, має родичів у Толосі й Елірії, і навіть подейкували, що він має певний вплив у Новому Гісі, який юнкайці намагаються налаштувати проти Дані та її правління.

А ще він багатий. Колосально, казково багатий...

«І забагатіє ще більше, якщо я вдовольню його прохання». Коли Дані зачинила міські бійцівські кубла, їхня вартість різко впала. Гіздар зо Лорак кинувся скуповувати їх обома руками й нині став власником більшості бійцівських кубел у Міріні.

На скронях шляхтича красувалися крила з жорсткого чорно-рудого волосся. Враження складалося таке, наче його голова от-от відлетить. Довге обличчя здавалося ще довшим через бороду, перехоплену золотими кільцями. Фіолетовий токар був по краю прикрашений аметистами й перлами.

— Ваша ясновельможність знає, чому я прийшов.

— Мабуть, тому, що у вас немає інших справ — тільки переслідувати мене. Скільки разів уже я вам відмовляла?

— П’ять разів, ваша препишносте.

— Уже шість. Я не дозволю знову відчинити бійцівські кубла.

— Якщо ваша величність вислухає мої аргументи...

— Я вже їх вислухала. П’ять разів. У вас з’явилися нові?

— Аргументи старі,— визнав Гіздар,— але новими словами. Гарними й люб’язними, які мають зворушити королеву.

— Вам бракує аргументації, а не люб’язних слів. Ваші доводи я чула вже стільки разів, що сама вже можу подавати ваше прохання. Мені починати? — Дані гойднулася вперед.— Бійцівські кубла були невіддільні від Міріна з часів заснування міста. Бої мають релігійне підґрунтя: це кривава офіра богам Гіса. Смертельне мистецтво Гіса — це не проста різанина, а вияв мужності, вправності й сили — усього, що так цінують боги. Переможців пестують і хвалять, а загиблих шанують і пам’ятають. Знову відчинивши кубла, я доведу мірінцям, що поважаю їхні звичаї і традиції. Кубла знамениті по всьому світу. Вони приваблюють купців, вони наповнюють міську скарбницю грішми, які стікаються з усіх куточків землі. Всі люди жадають крові, а в бійцівських кублах цю жагу можна втамувати. Саме тому в Міріні так спокійно. Для злочинців, засуджених до смерті на піску, бійцівські кубла стають таким собі судом через двобій — останнім шансом довести, що засуджений не винен,— Дані знову відхилилася й мотнула головою.— Ось. Як я впоралася?

— Ваша ясновельможність аргументувала справу краще, ніж я. Ви, бачу, не тільки вродлива, а й красномовна. Мене ви переконали.

Вона не стрималася — засміялася.

— А от себе я не переконала.

— Ваша препишносте,— прошепотів Резнак мо Резнак їй на вухо,— в місті заведено брати з бійцівських кубел податок — десятину з усіх прибутків. А гроші можна використати на благородні справи.

— Можна... та якщо ми й відчинимо кубла, ми брати десятину будемо з доходів. Я ще молоденька дівчина й не розуміюся на таких речах, але я провела достатньо часу з Заро Зоаном Даксосом, щоб затямити бодай це. Гіздаре, якби ви шикували армії так само вправно, як шикуєте свої аргументи, ви б завоювали світ... але я знову кажу вам «ні». Ушосте.

— Як скаже королева,— він знову вклонився — низько, як і першого разу. Перли й аметисти стиха зацокотіли об мармурову підлогу. Вельми гнучкий він, цей Гіздар зо Лорак.

«Якби не ця дурнувата зачіска, його можна було б назвати вродливим». Резнак і зелена грація вмовляли Дані пошлюбити когось із мірінської шляхти, щоб місто змирилося з її правлінням. До Гіздара зо Лорака варто придивитися. «Ліпше вже він, аніж Скагаз». Гирявий пропонував навіть заради неї розлучитися зі своєю жінкою, але на саму думку про це Дані здригалася. Гіздар бодай усміхатися вміє.

— Ваша препишносте,— мовив Резнак, звіряючись зі своїм переліком,— до вас хоче звернутися шляхетний Граздан зо Галар. Вислухаєте його?

— Залюбки,— озвалася Дані, милуючись блиском золота й сяйвом зелених перлів Клеонових пантофель і намагаючись не звертати уваги на біль у пальцях. Її попередили, що Граздан — родич зеленої грації, а її підтримка неоціненна. Жриця переконувала мірінців, що з законною владою слід примиритися, визнати її і скоритися. «Я шанобливо вислухаю будь-яке прохання її родича».

А прохання його, як виявилося, стосувалося золота. Дані відмовилася компенсувати мудрому панству вартість рабів, але мірінці продовжували шукати інших шляхів витиснути з неї гроші. Шляхетному Гразданові колись належала дуже вправна рабиня-ткаля; плоди її ткацького верстата високо цінувалися не лише в Міріні, але й у Новому Гісі, Астапорі й Карті. Коли ткаля постаріла, Граздан купив дюжину молоденьких рабинь і наказав старій навчити їх усіх секретів свого ремесла. Стара ткаля вже померла. А молоді, звільнившись, відчинили в гавані на дамбі крамничку, де торгують своїми виробами. Граздан зо Галар просив частку з їхнього прибутку.

— Майстерністю своєю вони завдячують мені,— наполягав він.— Це я обрав їх на базарі та приставив до ткацьких верстатів.

Дані вислухала його мовчки, з непорушним обличчям. Коли ж він договорив, вона мовила:

— А як звали стару ткалю?

— Рабиню? — Граздан, хмурячись, посовався.— Її звали... Ельза, здається. Чи Елла. Вона вже шість років як померла. У мене було стільки рабів, ваша світлосте!

— Нехай буде Ельза. Ось наш присуд. З дівчат ви нічого не отримаєте. Ремесла їх навчила Ельза, а не ви. А від вас дівчата отримають новий верстат — найкращий, який тільки можна купити за гроші. За те, що ви забули ім’я старої.

Резнак хотів уже запросити ще одного токара, але Дані наполягла, щоб викликали вільновідпущеника. Далі вона так і чергувала колишніх хазяїв з колишніми рабами. Найбільше справ стосувалося відшкодування збитків. Після падіння Мірін жорстоко сплюндрували. Східчасті піраміди можновладців уникнули найгіршої потали, а от скромніші райони міста відчули на собі оргію рабунку й душогубства, коли повстали міські раби, а в розбиті брами міста ввірвалися голодні орди, які прийшли за Дані з Юнкая і Астапора. Незаплямовані зрештою відновили лад, але сплюндрування лишило по собі масу проблем. І з тими проблемами всі зверталися до королеви.

Прийшла заможна жінка, у якої загинули і чоловік, і сини, захищаючи мури міста. Під час сплюндрування вона зі страху втекла до свого брата. Коли ж повернулася, то виявила, що її домівку перетворили на бордель. Повії носили її прикраси й одяг. Отож вона хотіла повернути собі і будинок, і коштовності.

— Одяг нехай залишать собі,— дозволила вона. Дані присудила, щоб жінці повернули коштовності, а от будинок, сказала вона, втрачено, оскільки жінка його покинула.

Прийшов колишній раб зі скаргою на одного шляхтича з дому Жаків. Він узяв собі за жінку вільновідпущенку, яка до падіння міста була «грілкою» в цього шляхтича. Шляхтич забрав її цноту, розважався з нею, зробив їй дитину. Новий чоловік тепер вимагав, щоб того шляхтича оскопили за зґвалтування, а ще він просив гаман золота, щоб мати змогу виростити байстрюка як власного сина. Дані виконала його вимогу щодо золота, однак не щодо оскоплення.

— Коли він спав з вашою теперішньою дружиною, вона була ще його власністю, він міг робити, що хотів. За законом це було не зґвалтування.

Її рішення не задовольнило колишнього раба, наскільки вона бачила, та якщо вона оскопить усіх чоловіків, які силували до злягання своїх рабинь, то дуже скоро правитиме містом євнухів.

Прийшов хлопчина, молодший за Дані, плюгавий і пошрамований, вбраний у потертий сірий токар з довгими срібними торочками. В нього аж голос тріснув, коли він розповідав, як двоє батькових рабів учинили заколот тої ночі, коли була розбита брама міста. Один з рабів убив батька, а другий — старшого брата хлопчини. Хлопчині вдалося втекти, відбувшись тільки порізом на обличчі, однак один з убивць і досі мешкає в батьковій домівці, а другий записався в королівське військо — став одним з материних мужів. Хлопчина хотів, щоб їх обох повісили.

«Я царюю в місті, збудованому з праху й погуби». Дані не лишалося нічого, як відмовити хлопчині. Вона-бо оголосила цілковите прощення за всі злочини, вчинені під час сплюндрування. Та й не каратиме вона рабів за те, що повстали проти хазяїв.

Коли вона так і сказала хлопчині, той кинувся на неї, однак ноги заплуталися в токарі, тож він гримнувся долілиць на фіолетовий мармур. На хлопця миттю наскочив Дужий Бельвас. Смаглявий здоровань-євнух підхопив його однією рукою і потрусив, як мастиф трусить щура.

— Годі, Бельвасе,— гукнула Дані.— Відпусти його.

До хлопця вона промовила:

— Бережи цей токар, бо він урятував тобі життя. Ти ще просто хлопчик, тож ми забудемо все, що тут сталося. І тобі варто вчинити так само.

Але, виходячи, він озирнувся через плече, й Дані, побачивши його очі, подумала: «В гарпії з’явився ще один син».

До обіду Дані добре намуляли і корона на голові, і лавка під задом. Стільки людей чекало на її милість, що вона не перервалася й на обід. Натомість відіслала Джикі на кухню по таріль коржів, оливок, інжиру й сиру. Вислуховуючи скарги, вона потрошку їла й попивала з кубка розведене вино. Інжир був смачний, оливки — ще смачніші, а от вино лишило в роті терпкий металевий присмак. З дрібненького світло-жовтого місцевого винограду вино виходило поганеньке. «Вином торгувати не вдасться». Крім того, велике панство спалило найкращі виноградники разом з оливковими гаями.

По обіді прийшов скульптор з пропозицією замінити голову великої бронзової гарпії на Площі пречистості на подобу самої Дані. Дані відмовила з усією можливою ввічливістю. У Скагазадані виловили щуку небувалих розмірів, і рибалка хотів дарувати її королеві. Дані красномовно похвалила щуку, винагородила рибалку гаманом срібла, а щуку відіслала на кухню. Мідяр виготовив для неї глянсову кольчугу для військових походів. Дані прийняла кольчугу з перебільшеною вдячністю: на виріб приємно було дивитися, до того ж глянсована мідь чарівно блищатиме на сонці, однак у справжній військовий похід Дані радше вдягне крицю. Навіть молоденька дівчина, яка на війні не розуміється, розуміє це.

Пантофлі, які надіслав їй король-різник, уже страшенно тиснули. Скинувши їх, Дані одну ногу підігнула під себе, а другою, сидячи, погойдувала. Поза була не надто королівська, але Дані вже втомилася бути королевою. Від корони розболілася голова, а сідниці заніміли.

— Пане Баристане,— гукнула вона,— тепер я знаю, яка риса королю потрібна понад усе.

— Мужність, ваша світлосте?

— Залізна дупа,— підкусила його вона.— Я ж тільки те й роблю, що сиджу.

— Ваша світлість бере забагато на себе. Вам слід перекласти більшість своїх турбот на плечі своїх радників.

— У мене забагато радників і замало подушок,— озвалася Дані й обернулася до Резнака.— Скільки ще?

— Двадцять троє, з ласки вашої препишності. Й усі зі скаргами,— сенешаль звірився з паперами. Одне теля і три кози. А решта, понад усякий сумнів, вівці або ягнята.

— Двадцять троє,— зітхнула Дані.— На диво полюбилася моїм драконам баранина відтоді, як ми почали компенсувати вівчарям поцуплених овець. Скарги підтверджуються?

— Дехто поприносив обгорілі кістки.

— Люди теж багаття розпалювати вміють. Обгорілі кістки нічого не доводять. Брунатний Бен каже, що на пагорбах за містом водяться руді вовки, шакали й дикі пси. То нам сріблом платити за кожне ягня, яке загубиться від Юнкая до Скагазадана?

— Ні, ваша препишносте,— уклонився Резнак.— Мені цих шахраїв просто відіслати геть — чи ви волієте їх відшмагати?

Данерис посовалася на лавці.

— Люди не повинні боятися приходити до мене.

Деякі скарги безпідставні, понад усякий сумнів, але правдивих більше. Дракони занадто виросли, щоб задовольнятися щурами, котами й собаками. «Що більше вони їдять, то більшими ростуть,— застерігав її сер Баристан,— а що більшими ростуть, то більше їдять». Дрогон залітав особливо далеко й легко міг зжерти за день цілу вівцю.

— Відшкодуйте ціну худоби,— сказала Дані Резнаку,— але відсьогодні всі скаржники спершу повинні сходити в Храм грацій і дати священну клятву перед богами Гіса.

— Буде зроблено,— мовив Резнак і обернувся до прохачів.— Її препишність королева згодна відшкодувати втрачену вами худобу,— заговорив він гіскарською мовою.— Завтра приходьте до моїх уповноважених, і вам заплатять грошима або товаром — на ваш розсуд.

Оголошення вислухали в похмурій тиші. «Я очікувала від них більшої радості,— подумала Дані.— Зрештою, вони отримали те, за чим прийшли. Невже цих людей нічим не власкавити?»

Всі пішли на вихід, а один чоловік затримався — приземкуватий, з обвітреним обличчям, у лахмітті. Його жорстке чорно-руде волосся було підрізане на рівні вух, а в руці чоловік тримав убогий мішок. Стояв він, похиливши голову, втупившись у мармурову підлогу, так наче геть забув, де він і що він. «А цей чого хоче?» — подумала Дані.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— проспівала Місанді високим солодким голосом.

Дані підвелася, і її токар почав сповзати. Зловивши його, вона припасувала його на місце.

— Ви, з мішком,— гукнула вона,— ви хотіли з нами поговорити? Можете підійти.

Коли чоловік підвів голову, виявилося, що очі в нього червоні й запалені, як відкриті рани. Дані помітила краєм ока, як сер Баристан ковзнув ближче до неї — біла тінь у неї при боці. Чоловік наблизився, шургаючи ногами і спотикаючись, крок по кроку, стискаючи свій мішок. «Він п’яний чи хворий?» — думала Дані. Під потрісканими жовтими нігтями в нього чорніла земля.

— Що сталося? — запитала Дані.— У вас до нас скарга чи прохання? Чого ви хочете?

Чоловік нервово облизав пошерхлі й потріскані губи.

— Я... я приніс...

— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?

Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.

Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до кісткового мозку.

— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...

«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».

— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.

— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.

«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».