Спершу почувся гавкіт дівчаток, які мчали додому. Тупотіння копит, яке відлунювало від плитняку, рвучко підняло Смердюка на ноги, і він загримотів ланцюгами. Ланцюг між щиколотками був не більш як фут завдовжки, і Смердюк не ходив, а тільки човгав. Через це важко було рухатися швидко, але він дуже старався, з брязкотом зістрибуючи з солом’яника. Повернувся Ремсі Болтон, і прислужник йому потрібен під рукою.
Під холодним осіннім небом у браму в’їжджали мисливці. На чолі їхав Бен Бабкуватий, а навколо нього гарчали й гавкали дівчатка. Далі їхали Шкуролуп, Квасний Алін і Деймон Потанцюй зі своїм довгим засмальцьованим батогом, а вже за ними — Волдери на сірих лошатах, яких їм дала леді Дастін. Його милість їхав на Кривавому — рудому жеребці, що за характером був йому під стать. Ремсі сміявся. Смердюк знав: це або дуже добре, або дуже погано.
Приваблені Смердюковим запахом, собаки кинулися на нього всі водночас, він і не спам’ятався. Собаки любили Смердюка: найчастіше він спав разом з ними, а іноді Бен Бабкуватий дозволяв йому з ними й повечеряти. З гавкотом подолавши мощений плитняком двір, зграя оточила Смердюка, стрибаючи, щоб лизнути його в обличчя, й покусуючи за ноги. Гелісента схопила зубами його за праву руку й так сильно почала тріпати, аж Смердюк побоювався, що втратить зараз ще парочку пальців. Руда Джейн врізалася йому в груди, збиваючи з ніг. Вона була струнка і м’язиста, а Смердюк — незграбний, сірошкірий, сивий голодюк з крихкими кістками.
Заки він, відіпхнувши Руду Джейн, звівся навколішки, вершники вже спішувалися. Поїхало дві дюжини — дві дюжини й повернулося, а це означає, що пошуки провалилися. Кепська справа. Ремсі не любить провалів. «Захоче на комусь відігратися».
Останнім часом мілордові доводилося стримуватися, бо Кургантон повний людей, потрібних дому Болтонів, і Ремсі розумів, що поряд з Дастінами, Рисвелами і їхніми приятелями-лордійчуками слід поводитися обережно. З ними він завжди був чемний і усміхнений. Як він поводився за зачиненими дверима — то інша справа.
Вдягнений Ремсі Болтон був, як належить лордові Горнвуду та спадкоємцеві Страхфорту. Від осіннього холоду його захищала манта, пошита з вовчих шкур, яка на плечі застібалася на пожовклі зуби на вовчій голові. На одному боці висіла шабля з лезом широким і важким, як у месницького ножа, а на другому — довгий кинджал і кривий білувальний ножик з гакуватим кінчиком і гострющим лезом. На всіх трьох клинках були однакові руків’я з жовтої кістки.
— Смердюче,— гукнув його милість з високого сідла Кривавого,— від тебе тхне. Я чую тебе через весь двір.
— Знаю, мілорде,— змушений був озватися Смердюк.— Перепрошую.
— Я привіз тобі подарунок,— сказав Ремсі, розвернувся, потягнувся собі за спину, зняв щось із сідла й кинув.— Лови!
Через ланцюги, кайдани й відсутні пальці Смердюк став незграбнішим, ніж був до того, як добре затямив своє ім’я. Об скалічені руки вдарилася голова, відскочила від обрубків пальців і приземлилася йому під ноги, бризнувши личинками. Під товстим шаром присохлої крові неможливо було впізнати, хто це був.
— Я ж казав: лови,— мовив Ремсі.— Підніми.
Смердюк спробував підняти голову за вухо. Не вдалося. Позеленіла шкіра вже підгнила, й вухо просто відірвалося. Малий Волдер зареготав, а за мить його сміх підхопили й інші.
— Облиш,— сказав Ремсі.— Займися Кривавим. Я мало не загнав цього покидька.
— Так, мілорде. Все зроблю,— поквапився Смердюк до коня, лишаючи відрубану голову собакам.
— Сьогодні від тебе тхне свинячим лайном, Смердюче,— мовив Ремсі.
— У його випадку це покращення,— з посмішкою зронив Деймон Потанцюй, скручуючи батога.
Малий Волдер зістрибнув із сідла.
— Про мого коня теж потурбуйся, Смердюче. І про братового.
— Про свого коня я сам можу потурбуватися,— сказав Великий Волдер. Малий Волдер став правою рукою лорда Ремсі й день у день нагадував його дедалі більше, але дрібніший Фрей був зліплений з іншого тіста й рідко брав участь у жорстоких іграх і забавах свого двоюрідного брата.
Смердюк не звернув на зброєносців уваги. Він повів Кривавого до стайні, відстрибуючи вбік, коли огир намагався його хвицнути. Мисливці рушили в залу, залишився тільки Бен Бабкуватий, який лаявся на собак, щоб облишили відрубану голову.
Великий Волдер теж пішов до стайні, ведучи свого коня. Знімаючи з Кривавого вудила, Смердюк крадькома глянув на Волдера.
— Хто то був? — тихо запитав він, щоб не почули конюші.
— Ніхто,— буркнув Великий Волдер, знімаючи з сірого лошати сідло.— Дід, який нам стрівся на дорозі. Гнав стару молочну козу й чотирьох козенят.
— Його милість убив його за кіз?
— Його милість убив його за те, що назвав його лордом Сноу. Але козятина була смачна. Козу ми подоїли, а козенят засмажили.
Лорд Сноу. Смердюк кивнув і загримів ланцюгами, вовтузячись із ремінцями на сідлі Кривавого. «Як не називай, а коли Ремсі у гніві, йому краще на очі не потрапляти. Та й коли не у гніві — також».
— Розшукали ваших родичів, мілорде?
— Ні. Я й не сподівався. Вони мертві. Їх повбивав лорд Вайман. Саме так на його місці вчинив би я.
Смердюк нічого не відповів. Є речі, які небезпечно говорити навіть у стайні, коли його милість у палатах. Одне необережне слово може коштувати пальця на нозі, ба й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вирве ніколи. Любить послухати, як я молю пощадку. Любить примушувати мене вимовляти ці слова».
На полюванні вершники провели шістнадцять днів, маючи з собою тільки сухарі та яловичу солонину, якщо не рахувати випадкових козенят, тож сьогодні ввечері лорд Ремсі наказав улаштувати бенкет, щоб відзначити його повернення у Кургантон. Господар, сивий однорукий маломожний лорд на ім’я Гарвуд Стаут, не міг йому відмовити, хоча його комори вже, мабуть, добряче спустошені. Смердюк чув скарги його слуг, що Байстрюк зі своїми людьми з’їдає всі зимові запаси. «Кажуть, він збирається вкласти до себе в ліжко меншу доньку лорда Едарда,— нарікала Стаутова кухарка, не знаючи, що Смердюк її чує,— та коли випаде сніг, це нас тут будуть мати, спом’яніть мої слова».
Але лорд Ремсі зажадав бенкету — отже, буде бенкет. У Стаутовій залі поставили довгі столи, зарізали бичка, й коли сіло сонце, мисливці, які повернулися з порожніми руками, їли смаженину й реберця, ячмінний хліб, горохвяну кашу з морквою, запиваючи застрашливими кількостями елю.
Малий Волдер наливав лордові Ремсі, а Великий Волдер — усім іншим за почесним столом. Смердюка прикували біля дверей, щоб не псував своїм запахом апетиту гостям. Він поїсть пізніше тих об’їдків, яких не пожаліє для нього лорд Ремсі. А от собаки вільно бігали залою і влаштували гостям найцікавішу за цілий вечір розвагу: Мод і Сіра Джейн подерли одного з хортів лорда Стаута через м’ясну кісточку, яку їм кинув Вілл Коротун. Смердюк єдиний у залі не дивився собачий бій. Він не спускав очей з Ремсі Болтона.
Бійка тривала, поки пес господаря не здох. У старого Стаутового хорта не було шансів. Один проти двох, та й сучки Ремсі молоді, сильні й шалені. Бен Бабкуватий, який собак любив більше за їхнього господаря, розповів Смердюкові, що їх назвали іменами селючок, яких Ремсі вполював, зґвалтував і повбивав ще в ті часи, коли був байстрюком і їздив з першим Смердюком. «Принаймні тих, з якими він добре розважився. А на честь плаксійок, які тільки благають і не хочуть бігати, він сучок не називає». Смердюк не сумнівався: наступний виводок у псарні Страхфорту включатиме Кіру. «Він їх натаскав і на вовків»,— зізнався Бен Бабкуватий. Смердюк промовчав. Він зрозумів, про яких вовків ідеться, але не мав бажання дивитися, як дівчатка гризуться за його відрубаний палець.
Двоє слуг уже забирали труп хорта, а якась стара принесла швабру, граблі й відро, щоб позгрібати просяклий кров’ю очерет і вимити підлогу, коли двері у залу розчахнулися з поривом вітру, й усередину зайшла дюжина вояків у сірих кольчугах і залізних напівшоломах, проминувши зблідлих Стаутових юних вартових у шкіряних бригантинних панцирах і золотаво-іржавих плащах. Гуляки всі знагла замовкли... окрім лорда Ремсі, який віджбурнув кістку, витер рота рукавом, посміхнувся масними вологими губами і промовив:
— Батьку!
Лорд Страхфорту ліниво глянув на залишки бенкету, на дохлого пса, на гобелени на стінах, на Смердюка в ланцюгах і кайданах.
— Геть,— тихо промовив він до гуляк.— Негайно. Всі.
Піддані лорда Ремсі повставали з-за столів, покинувши кубки і хлібні миски. Бен Бабкуватий гаркнув на дівчаток, і ті побігли за ним; деякі з них так і тримали в зубах кістки. Гарвуд Стаут, сухо уклонившись, без слова вийшов з власних палат.
— Відімкни Смердюка й забери з собою,— гукнув Ремсі до Квасного Аліна, але батько, махнувши білою рукою, сказав:
— Ні, залиш його.
Навіть гвардійці самого лорда Руза вийшли, зачинивши по собі двері. Коли затихла і луна, Смердюк опинився в залі наодинці з двома Болтонами — батьком і сином.
— Ти так і не відшукав зниклих Фреїв,— сказав Руз Болтон без питальної інтонації.
— Ми доїхали до того місця, де, за словами лорда Ластоногого, вони розійшлися, але дівчаткам не вдалося взяти слід.
— І розпитували про них по селах і тверджах.
— Марна праця. Селюки всі як сліпі — нічого не бачать,— знизав плечима Ремсі.— Та й хіба не байдуже? Світ не заплаче за кількома Фреями. Якщо нам колись знадобиться Фрей, у Близнючках їх ще багато.
Лорд Руз, відломивши окрайчик хліба, з’їв його.
— Гостін і Ейніс горюють.
— Нехай самі шукають, якщо хочуть.
— Лорд Вайман винуватить себе. Якщо його послухати, він страшенно прихилився до Рейгара.
Лорд Ремсі починав гніватися. Смердюк бачив це в обрисах його рота, у вигині отих товстих губ, у тому, як напнулися жили в нього на шиї.
— Краще б ті йолопи лишалися з Мандерлі.
Руз Болтон знизав плечима.
— Паланкін лорда Ваймана повзе, як равлик... та й здоров’я не дозволяє його милості їхати більш як декілька годин на день, ще й з частими зупинками поїсти. Фреям нетерпеливилося дістатися Кургантона й возз’єднатися з родиною. Як можна їм закинути, що вони вирішили вирватися вперед?
— Якщо було саме так. Ти віриш Мандерлі?
Батькові безбарвні очі зблиснули.
— Я схожий на довірливу людину? І все одно... Його милість страшенно засмучений.
— Не настільки засмучений, щоб кусень не поліз у горло. Лорд Кабан, здається, прихопив з Білої Гавані половину всіх запасів.
— Сорок возів харчів. Діжки вина й гіпокрасу, кадовби зі свіжо-виловленими міногами, стадо кіз, сотню свиней, кошики з крабами й устрицями, велетенську тріску... Поїсти лорд Вайман любить. Ти, мабуть, помітив.
— Я одне помітив: він не привіз заручників.
— Я також це помітив.
— І що ти з цим збираєшся робити?
— Скрутне становище,— лорд Руз знайшов порожній кубок, витер скатертиною і наповнив його з карафи.— Схоже, Мандерлі не єдиний любитель бенкетів.
— Це ти мав улаштувати бенкет на честь мого повернення,— почав нарікати Ремсі,— і не в цьому смердючому замку, а в Курганхолі.
— Курганхол не мій, щоб я розпоряджався його кухнею,— спокійно сказав батько.— Я там тільки гість. І замок, і місто належать леді Дастін, а вона тебе терпіти не може.
Ремсі потемнів з обличчя.
— А якщо я їй цицьки відріжу і згодую дівчаткам, тоді вона мене стерпить? Стерпить мене, якщо я шкіру з неї злуплю собі на чоботи?
— Навряд чи. Та й ці чоботи дорого обійдуться. Коштуватимуть нам Кургантона, дому Дастінів і Рисвелів,— сказав Руз Болтон, сідаючи за стіл навпроти сина.— Барбрі Дастін — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родрика Рисвела, сестра Роджера, Рикарда і мого тезки Руза, родичка всіх інших Рисвелів. Вона любила мого покійного сина й підозрює, що до його передчасної кончини доклав руку ти. Леді Барбрі любить плекати образи, але радій з цього: Кургантон вірний Болтонам переважно через те, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті її чоловіка.
— Вірний? — спалахнув Ремсі.— Та вона тільки плює на мене. Прийде день — і я спалю її дорогоцінне дерев’яне місто. Нехай тоді плює — побачимо, чи загасить полум’я.
Руз скривився так, наче ель, який він пив, несподівано скиснув.
— Буває, я починаю сумніватися, чи ти справді мій син. Різні в мене були пращури, але дурнів серед них не траплялося. Ні, мовчи, я вже достатньо наслухався. Зараз ми начебто сильні, так. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас знехотя підтримує більшість Півночі... та що, як ти гадаєш, станеться, якщо з’явиться хтось із синів Неда Старка?
«Всі сини Неда Старка мертві,— подумав Смердюк.— Роба закатрупили у Близнючках, а Бран і Рикон... ми обмазали голови смолою...» У його власній голові гупало. Не хотілося згадувати нічого з того, що трапилося перед тим, як він затямив своє ім’я. Ті спогади були занадто болісні — майже такі самі болючі, як білувальний ножик Ремсі.
— Старкові вовченята передохли,— сказав Ремсі, плюскаючи собі в кубок ще елю,— і дохлими залишаться. Хай тільки поткнуть кудись свої бридкі пики — і мої дівчатка роздеруть їхніх вовків на шмаття. Що раніше вони об’являться, то раніше я їх знову вб’ю.
— Знову? — зітхнув старший Болтон.— Ти, певно, обмовився. Ти не вбивав синів лорда Едарда — милих хлопчаків, яких ми так любили. Це справа рук Теона Перекинчика, забув? Як гадаєш, скільки друзів, які й так мають на нас зуба, залишиться з нами, якщо стане відома правда? Лише леді Барбрі, з якої ти хочеш пошити чоботи... погані чоботи. Людська шкіра не така міцна, як коров’яча, довго не носитиметься. Королівським указом ти став Болтоном. Постарайся поводитися як Болтон. Про тебе ходять плітки, Ремсі. Я їх скрізь чую. Люди тебе бояться.
— От і добре.
— Ти помиляєшся. Це недобре. Про мене ніколи не ходило пліток. Думаєш, в іншому разі я зараз тут сидів би? Твої розваги — це твоя справа, я тебе за них не картатиму, але постарайся розважатися тихше. У тихому куточку з тихими людьми. Я завжди послуговувався цим правилом. І тобі раджу.
— Це тому ти покинув леді Дастін і свою тлусту як свиня дружину та приїхав сюди — щоб наказати мені сидіти тихо?
— Аж ніяк. Є новини, які тобі слід почути. Лорд Станіс нарешті покинув Стіну.
Ремсі мало не скочив на ноги, й на його товстих вологих губах заблищала посмішка.
— Він іде на Страхфорт?
— На жаль, ні. Арнольф нічого не розуміє. Присягається, зробив усе можливе, щоб заманити його в пастку.
— Ну, не знаю. Пошкреби Карстарка — і виявиш під низом Старка.
— Після того, як Юний Вовк пошкріб лорда Рикарда, це вже навряд чи так. Але нехай. Лорд Станіс відвоював у залізних Пущанський Насип і повернув дому Гловерів. Але гірше те, що до нього приєдналися гірські клани — Були, Норі, Лідли й решта. Його міць зростає.
— У нас міць більша.
— Поки що.
— Тож саме час його розбити. Пусти мене в Пущанський Насип.
— Після весілля.
Ремсі з гуркотом поставив кубок, і на скатертину хлюпнули залишки елю.
— Мене вже нудить від чекання. У нас є дівчина, є дерево, є достатньо лордів, які стануть свідками. Поберуся з нею завтра, зроблю їй сина і вирушу в похід, ще в неї кров між ногами не висохне.
«Вона молитиметься, щоб ти швидше йшов у похід,— подумав Смердюк,— і молитиметься, щоб ніколи вже не повернувся до неї в ліжко».
— Зробиш їй сина,— сказав Руз Болтон,— але не тут. Я вирішив, що ти маєш одружитися у Вічнозимі.
Ця перспектива, здається, не потішила лорда Ремсі.
— Я знищив Вічнозим, ти не забув?
— Я — ні, а от ти, здається, забув... це залізні знищили Вічнозим і вбили всіх його мешканців. Теон Перекинчик.
Ремсі кинув на Смердюка підозріливий погляд.
— Так, це він зробив, але... весілля серед цих руїн?
— Навіть зруйнований і спустошений, Вічнозим залишається рідною домівкою леді Арії. Хіба це не найкраще місце, щоб її пошлюбити й заявити свої права? Однак це тільки половина справи. Дурні ми будемо, якщо підемо війною на Станіса. Хай він іде на нас. Він надто обережний, щоб іти на Кургантон... але він просто мусить піти на Вічнозим. Клани не віддадуть доньку свого дорогоцінного Неда такому, як ти. Станісові доведеться воювати, щоб їх не втратити... а оскільки він командувач обережний, з собою він візьме всіх своїх друзів і союзників. Викличе й Арнольфа Карстарка.
Ремсі облизав потріскані губи.
— І ми його візьмемо.
— З божою поміччю,— підвівся на ноги Руз.— Ти візьмеш шлюб у Вічнозимі. Я повідомлю лордів, що ми виїжджаємо за три дні й запрошуємо їх приєднатися.
— Ти — хранитель Півночі. Накажи їм.
— Запрошення дасть такий самий результат. Владу найкраще підсолоджувати шанобливістю. Якщо сподіваєшся стати колись володарем, час тобі цього навчитися,— мовив лорд Страхфорту й зиркнув на Смердюка.— А, і розкуй свого цуцика. Я забираю його з собою.
— Забираєш? Куди? Він мій. Ти не можеш його забрати.
Руза це, здається, насмішило.
— Усе, що маєш, ти отримав від мене. Не забувай про це, байстрюче. А щодо цього... Смердюка... якщо ти не зламав його остаточно, він може принести нам деяку користь. Неси ключі й знімай з нього кайдани, поки я не пошкодував про день, коли зґвалтував твою матір.
Смердюк бачив, як скривився рот Ремсі й на губах зблиснула слина. Він навіть злякався, що той зараз стрибне на стіл з кинджалом у руках. Натомість Ремсі, почервонівши, відвів погляд світлих очей від батькових ще світліших і пішов шукати ключі. Та коли він опустився навколішки, щоб відімкнути кайдани у Смердюка на зап’ястках і кісточках, то нахилився ближче і шепнув:
— Нічого не кажи йому і запам’ятовуй кожне його слово. Я тебе поверну, хай що там скаже та Дастінова сучка. Хто ти?
— Смердюк, мілорде. Ваш підданий. Я — Смердюк, римується з «глевтюк».
— І справді. Коли батько привезе тебе назад, я відітну ще один палець. Сам обереш який.
У Смердюка по обличчю несамохіть побігли сльози.
— За що? — скрикнув він.— Я ж не просив його забирати мене від вас. Я зроблю все, що ви скажете, служитиму й коритимуся, я... будь ласка, не треба...
Ремсі дав йому ляпаса.
— Забирай його,— мовив він до батька.— Він навіть не справжній чоловік. І смердить від нього просто огидно.
Коли вийшли надвір, над дерев’яними стінами Кургантона вже сходило сонце. Чулося завивання вітру, який літає пагористими полями за містом. Від скромної фортеці Гарвуда Стаута біля східної брами до Курганхолу було менше милі. Лорд Болтон запропонував Смердюкові коня.
— Зможеш їхати верхи?
— Я... мілорде, я... думаю, так.
— Волтоне, допоможи йому сісти верхи.
Навіть без кайданів Смердюк рухався, як старигань. Шкіра обвисла на кістках, а ще Квасний Алін і Бен Бабкуватий казали, що він сіпається. А запах... навіть кобила, яку йому привели, позадкувала від нього.
Але це була лагідна кобила, і вона добре знала дорогу до Курганхолу. Коли заїхали у браму, лорд Болтон прилаштувався біля Смердюка. Гвардійці трохи відстали, зберігаючи дистанцію.
— Як мені тебе називати? — запитав лорд, їдучи клусом широкими й прямими вулицями Кургантона.
«Смердюк, я — Смердюк, римується з „калюк“».
— Смердюк,— озвався він,— з ласки мілорда.
— Млорда,— сказав Болтон і розтулив вуста, між якими ледве-ледве показалися зуби. Невже то була посмішка?
Смердюк не зрозумів.
— Мілорде? Я сказав...
— ...«мілорде», а мав би сказати — «м’лорде». Твій язик кожним своїм словом зраджує твоє походження. Якщо хочеш зійти за справжнього селюка, вимовляй слова так, наче у тебе повний рот багна або наче ти не розумієш їхнього значення.
— Як зволить... м’лорд.
— Уже краще. Сопух і справді страхітливий.
— Так, м’лорде. Перепрошую, м’лорде.
— За що? Це мій син зробив, щоб від тебе так смерділо, а не ти. Я це чудово знаю.
Проїхали стайню й зачинений заїзд зі снопом пшениці на вивісці. З вікон долинула музика.
— Знав я першого Смердюка. Від нього тхнуло, але не тому, що він не мився. Якщо по правді, такого чистяка було ще пошукати. Мився по три рази на день і носив у волоссі квіти, як дівка. Одного разу, коли ще жива була моя друга дружина, його зловили на крадіжці парфумів з її спальні. Я звелів йому за це дати дюжину батогів. У нього навіть кров мала якийсь не такий запах. Наступного року він знову поцупив парфуми. Цього разу випив їх, мало не помер. Не допомогло. Він з тим смородом народився. Простолюд казав, що це прокляття. Боги нагородили його тим смородом, щоб люди знали, яка гнила в нього душа. Наш старий мейстер наполягав, що це ознака хвороби, але хлопчина був міцний, як бичок. Ніхто не міг витримати поряд з ним, тож він спав у свинарнику... допоки під моїми дверима не з’явилася мати Ремсі й не зажадала, щоб я забезпечив своєму байстрюкові слугу, бо той росте дикий і неслухняний. Я віддав їй Смердюка. Це був жарт, але ті двоє стали нерозлийвода. Мені досі цікаво... це Ремсі зіпсував Смердюка чи навпаки? — його милість глянув на нового Смердюка очима блідими й дивними, як дві білі повні.— Що він тобі шепотів, знімаючи кайдани?
— Він... він казав...
«Казав нічого вам не говорити». Слова застрягли в горлі, і Смердюк почав кашляти й задихатися.
— Дихай глибше. Я знаю, що саме він сказав. Щоб ти шпигував за мною і беріг його секрети,— хихикнув Болтон.— Так наче в нього є секрети. Квасний Алін, Лутон, Шкуролуп і решта — звідки вони, на його думку, взялися? Невже він справді вірить, що це його люди?
— Його люди,— луною підхопив Смердюк. Здавалося, від нього очікується якась реакція, але він не знав, що казати.
— Мій байстрюк ніколи не розповідав тобі, звідки він узявся?
На щастя, цю історію Смердюк таки знав.
— Так, розповідав, мі... м’лорде. Ви зустріли його матір на верховій прогулянці й закохалися у її вроду.
— Закохався? — розсміявся Болтон.— Він саме це слово вжив? Та у хлопця душа співця... але якщо ти і справді віриш його пісням, ти ще дурніший за першого Смердюка. Навіть про верхову прогулянку брехня. Я полював на лисицю на Струмені Сліз, натрапив на млин і побачив жінку, яка прала в річці. Старий мірошник узяв собі молоду дружину, більш як удвічі за нього молодшу. Вона була висока і гнучка, як верба, на вигляд дуже здорова. Довгі ноги й маленькі тугі груди, схожі на дві стиглі сливи. Гарненька, хоч і проста. Побачивши її, я одразу її захотів. Маю право. Мейстри тобі скажуть, що король Джейгейрис скасував для лордів право першої ночі, щоб угамувати свою сварливу королеву, але там, де панують давні боги, лишаються і давні звичаї. Амбери право першої ночі теж зберегли, нехай заперечують, скільки хочуть. І деякі з гірських кланів, та й на Скагосі... ну, що там робиться на Скагосі, тільки серце-дерева знають.
Мірошник одружився без мого дозволу, я і не знав про це. Обдурив мене. Отож я його повісив і заявив свої права просто під деревом, на якому він гойдався. Якщо по правді, та дівка не була варта мотузки. Ще й лисиця втекла, а дорогою назад у Страхфорт зашкутильгав мій улюблений рисак, тож день видався — чисте розчарування.
А за рік та дівка мала нахабство з’явитися у Страхфорті з верескливим червонопиким чудовиськом — моїм, як вона заявила. Слід було мені відбатожити матір, а дитину вкинути в колодязь... але у малого і справді були мої очі. Вона мені сказала: коли брат її покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало, тож я віддав млина їй, а тому братові відрізав язика, щоб він не побіг у Вічнозим розносити плітки, які можуть не сподобатися лордові Рикарду. Щороку я посилав жінці поросят, курчат і мішок зірок, домовившись, що вона ніколи не розповість хлопцю, хто його батько. Тихе місце, тихі люди — ось яке у мене завжди було правило.
— Гарне правило, м’лорде.
— Але жінка не послухалася. Сам бачиш, яким виріс Ремсі. Це вона його таким зробила, а Смердюк допоміг, нашіптуючи йому на вухо про його права. Мало йому було молоти борошно. Невже він справді вважає, що зможе колись правити Північчю?
— Він воює за вас,— випалив Смердюк.— Він сильний.
— Бики теж сильні. І ведмеді. Бачив я, як воює мій байстрюк. Він, звісно, не винен. Його навчав Смердюк, перший Смердюк, а Смердюк ніколи не вчився військового мистецтва. Ремсі ярий, не заперечую, але він тим мечем замахується, як різник, рубаючи м’ясо.
— Він нікого не боїться, м’лорде.
— А варто. Саме страх дозволяє людині вижити у світі підступу й обману. Навіть тут, у Кургантоні, кружляють круки, готові побенкетувати на наших трупах. На Сервинів і Толгартів не можна покладатися, мій тлустий друг лорд Вайман замислив зраду, а Хвойдозгуб... Амбери можуть видатися простаками, але вони хитренькі. І Ремсі слід їх усіх побоюватися, як побоююсь я. Побачиш його знову — скажи йому.
— Сказати йому... сказати йому боятися? — Смердюкові стало зле на саму думку про це.— М’лорде, я... якщо я це скажу, він...
— Знаю,— зітхнув лорд Болтон.— У нього дурна кров. Йому треба п’явок ставити. П’явки висмоктують дурну кров — і лють, і біль. Людина в гніві думати не здатна. Але Ремсі... боюся, його брудна кров отруїть навіть п’явок.
— Він — ваш єдиний син.
— Поки що. Колись у мене був ще один. Домерик. Тихий хлопчина, але чудово освічений. Чотири роки він служив пажем у леді Дастін, а потім три — зброєносцем у лорда Редфорта. Грав на арфі, читав історичні праці, а верхи не просто їздив — літав як вітер. Коні... хлопчина від тих коней божеволів, це підтвердить леді Дастін. Навіть донька лорда Рикарда не могла його обігнати, а вона з конем була як одне ціле. Редфорт казав, що хлопець мав себе дуже добре показати на турнірах. Добрий герцівник у першу чергу має бути добрим вершником.
— Так, м’лорде. Домерик. Я... я чув це ім’я.
— Його вбив Ремсі. Мейстер казав, що то була хвороба шлунку, але я вважаю — отрута. У Видолі Домерик тішився товариством Редфортових синів. Але він хотів, щоб з ним був брат, тож поїхав у верхів’я Струменя Сліз, щоб розшукати мого байстрюка. Я забороняв, але Домерик був уже дорослий і вважав, що знає все краще за власного батька. І тепер його кістки покояться під Страхфортом разом з кістками його братів, померлих ще в колисці, а я лишився з Ремсі. Скажіть мені, мілорде... якщо братовбивця проклятий, що робити батькові, коли один його син убиває іншого?
Питання налякало Смердюка. Колись він випадково почув слова Шкуролупа, що Байстрюк убив свого законного брата, але не наважився в це повірити. «Він може помилятися. Брати іноді помирають, і це не означає, що їх обов’язково вбили. Мої брати загинули, а я ж їх не вбивав».
— Мілорд має нову дружину, яка подарує йому синів.
— Оце мій байстрюк порадіє! А леді Волда з Фреїв і здається дуже навіть плодючою. Я на диво прихилився до своєї маленької гладухи. Перші дві були такі, що ніколи й не писнуть у ліжку, а ця і верещить, і здригається. Це так мило! Якщо сини з неї вискакуватимуть так, як у неї заскакують пироги, скоро Страхфорт переповниться Болтонами. Ремсі їх усіх, звісно, повбиває. І це й на краще. Дорослими я нових синів не побачу — не доживу, а малолітній лорд — погибель будь-якого дому. Але Волда тужитиме, бачачи, як вони помирають.
У Смердюка пересохло в горлі. Він чув, як торохтить вітер голим гіллям в’язів уздовж вулиці.
— Мілорде, я...
— «М’лорде», не забув?
— М’лорде, можна запитати... навіщо вам я? Від мене ніякої користі, я навіть не справжній чоловік, я зломлений, і... запах...
— Скупаєшся і зміниш одяг — і запах стане кращим.
— Скупаюся? — у Смердюка замлоїло в животі.— Краще не треба, м’лорде. Будь ласка. У мене... рани, я... і цей одяг, це Ремсі мені його, дав, він... він сказав, що я не повинен ніколи його знімати, тільки за його наказом...
— Ти вдягнений у лахміття,— терпляче промовив лорд Болтон.— Брудне, подерте, у плямах, пропахле кров’ю і сечею. І тонке. Ти, мабуть, мерзнеш. А ми тебе вдягнемо в поярок, м’який і теплий. А може, у підбитий хутром плащ. Хочеш?
— Ні.
Смердюк не може нікому дозволити зняти з нього одяг, який йому дав Ремсі. Не може нікому дозволити побачити його.
— Радше вдягнешся в шовк і оксамит? Пригадую, були часи, коли ти саме їм надавав перевагу.
— Ні,— пронизливо заперечив він.— Ні, мені потрібен тільки цей одяг. Одяг Смердюка. Я — Смердюк, римується з «остюк»,— підвищив він голос до переляканого писку, серце гупало як барабан.— Не хочу купатися. Будь ласка, м’лорде, не забирайте в мене одяг.
— Дозволиш бодай випрати його?
— Ні. Ні, м’лорде. Будь ласка,— він обіруч стиснув сорочку на грудях і скулився в сідлі, немов боявся, що Руз Болтон накаже гвардійцям зірвати з нього одяг просто на вулиці.
— Як хочеш,— сказав Болтон; його безбарвні очі в місячному світлі здавалися порожніми, так наче й не належали людині.— Я не збираюся тебе кривдити, зрозумій. Я багато чим тобі завдячую.
— Справді? — зронив Смердюк. Голос у підсвідомості волав: «Це пастка, він з тобою грається, син — тінь свого батька». Лорд Ремсі тільки те й робив, що грався з його сподіваннями.— Чим... чим ви мені завдячуєте, м’лорде?
— Північчю. Старки були приречені того дня, коли ти взяв Вічнозим,— відмахнувся Болтон блідою рукою.— А все решта — гризня за здобич.
Коротка поїздка закінчилася під дерев’яними стінами Курганхолу. Над квадратними вежами, виляскуючи на вітру, маяли прапори: облуплений чоловік Страхфорту, бойовий топір Сервинів, Толгартові сосни, тритон Мандерлі, схрещені ключі старого лорда Лока, велет Амберів і кам’яна рука Флінтів, лось Горнвудів. Іржаво-золоті шеврони Стаутів, а ще герб Слейтів — сіре поле, обрамлене подвійною білою стрічкою. Чотири кінські голови — сіра, чорна, золота й брунатна — означали чотирьох Рисвелів з Рівчаків. Люди жартували, що Рисвели не можуть навіть погодитися щодо кольору власного герба. А над усіма цими прапорами майоріли олень і лев хлопчака, який сидів на Залізному троні за тисячу льє звідси.
Заїжджаючи через прибрамну в порослий травою двір, Смердюк слухав, як крутяться лопаті старого вітряного млина; вибіг конюший, щоб забрати коней.
— Сюди, будь ласка,— повів Смердюка лорд Болтон до фортеці, над якою маяли прапори покійного лорда Дастіна і його вдовиці. На його прапорі була шпичаста корона над схрещеними бардами, а на її — той самий герб у першій і третій чвертях, а в другій і четвертій — золота кінська голова Родрика Рисвела.
Коли Смердюк піднімався широкими дерев’яними сходами у залу, ноги в нього тремтіли. Довелося зупинитися і, щоб заспокоїтися, подивитися на трав’янисті схили Великого кургану. Дехто вважає, що це — могила першого короля, який привів перших людей у Вестерос. Інші заперечують: зважаючи на розміри могили, тут, певно, похований якийсь король велетів. А деякі навіть кажуть, що це ніякий не курган, а просто пагорб, та якщо це так, то пагорб цей одинокий, бо кургани — місцевість переважно рівна й відкрита всім вітрам.
У залі біля коминка стояла жінка, гріючи руки над жаром пригаслого вогнища. Вона з ніг до голови була вдягнена в чорне, не мала на собі ні золота, ні коштовного каміння, але зразу було видно, що вона високородна. Хоча в кутиках рота, а особливо навколо очей у неї залягли зморшки, вона й досі була висока, ставна і вродлива. Каштанове волосся наполовину посивіло, і вона скрутила його на потилиці в тугу вдовину Гульку.
— Хто це? — запитала вона.— Де хлопець? Ваш байстрюк відмовився його віддавати? А цей старий... о боги праведні, що це за запах? Ця істота ходить під себе?
— Хлопець побував у Ремсі. Леді Барбрі, дозвольте представити вам законного лорда Залізних островів — Теона з дому Грейджоїв.
«Ні,— подумав Смердюк,— ні, не вимовляйте цього імені, вас почує Ремсі, він дізнається, дізнається — і зробить мені боляче».
Жінка скривила губи.
— Я його не таким уявляла.
— Іншого не маємо.
— Що ваш байстрюк з ним зробив?
— Злупив трохи шкіри, наскільки розумію. Небагато. Нічого важливого.
— Він божевільний?
— Можливо. А це має значення?
Смердюк більше не міг цього слухати.
— Даруйте, м’лорде, м’леді, це якась помилка,— він бухнувся навколішки, тремтячи, як листок на зимовому вітру, і по його запалих щоках побігли сльози.— Я не він, я не перекинчик, він загинув у Вічнозимі. Мене звати Смердюк...— Він мусить пам’ятати своє ім’я.— Римується з «курдюк».