Танок драконів

Джон

Джон Сноу перечитував листа, доки слова не почали розпливатися і зливатися. «Я не можу це підписати. І не підпишу».

Він мало не спалив листа. Але натомість ковтнув елю — залишки від півкубка, яким учора на самоті запивав вечерю. «Я мушу це підписати. Мене ж обрали лордом-командувачем. Стіна в моїх руках, і Варта теж. Нічна варта не стає ані на чий бік».

Яке було полегшення, коли Стражденний Ед Толет відчинив двері, щоб повідомити: прийшла Жиллі. Джон відсунув листа, складеного мейстром Еймоном.

— Я прийму її,— озвався він, жахаючись майбутньої розмови.— Розшукай мені Сема. Потім я побалакаю з ним.

— Він унизу, за книжками. Мій старий септон любив повторювати, що через книжки промовляють померлі. А я вважаю, що мерцям ліпше мовчати. Ніхто не схоче слухати теревені мерців.

Стражденний Ед вийшов, бурмочучи щось про хробаків і павуків.

Жиллі, увійшовши, одразу бухнулася навколішки. Джон, обійшовши стіл, поставив її на ноги.

— Ти не повинна переді мною прихиляти коліно. Так роблять тільки перед королями.

Жиллі, яка була вже і жінкою, і матір’ю, все одно здавалася йому ще зовсім дитиною — тоненькою дівчинкою, яка горнулася в один зі старих Семових плащів. Той плащ був такий широчезний, що в його брижах могло б заховатися ще декілька дівчат.

— З немовлятами все гаразд? — запитав Джон.

Дикунка боязко всміхнулася з-під каптура.

— Так, м’лорде. Я боялася, мені молока на двох не стане, та воно тільки прибуває, коли вони смокчуть. Вони міцненькі.

— Мушу повідомити тебе про дещо неприємне.

Джон мало не сказав «попросити», але останньої миті похопився.

— Про Манса? Вал благала короля помилувати його. Сказала, що навіть віддасться за якогось уклінника й не переріже йому горлянку, якщо Мансові збережуть життя. От кістяний лорд — його не страчуватимуть. Крастер завжди присягався, що вб’є його, якщо побачить його пику біля фортеці. Манс і половини не накоїв такого, як він.

«Манс усього-на-всього повів військо проти держави, яку колись присягався захищати».

— Манс давав нашу обітницю, Жиллі. А тоді перекинувся на чужий бік, побрався з Даллою і вдягнув корону короля-за-Стіною. Тепер його життя в руках короля. І не про нього ми повинні говорити. А про його сина. Про Даллиного хлопчика.

— Про малого? — голос Жиллі затремтів.— Він обітниць не ламав, м’лорде. Не дайте його спалити. Врятуйте його, будь ласка.

— Тільки ти здатна його врятувати, Жиллі,— промовив Джон і розповів їй, як саме.

Інша жінка накричала б на нього, прокляла, послала в сьоме пекло. Інша жінка люто кинулася б на нього, дала ляпаса, хвицнула, спробувала видряпати йому очі. Інша жінка кинула б йому виклик.

А Житті тільки похитала головою.

— Ні. Будь ласка, не треба.

Крук одразу підхопив останнє слово.

— Треба,— кракнув він.

— Відмовишся — і хлопчик згорить. Не завтра-позавтра... але дуже скоро — коли Мелісандрі припече будити дракона, насилати вітер або інші які чари діяти, що потребують королівської крові. На той час від Манса тільки попіл і кістки лишаться, тож вона віддасть вогню його сина, а Станіс їй не відмовить. Якщо ти не забереш хлопчика, вона його спалить.

— Я поїду геть,— сказала Жиллі.— Заберу його — заберу їх обох, і Даллиного, і мого.

Сльози покотилися їй по щоках. Якби вони не зблискували у світлі свічки, Джон міг би й не здогадатися, що вона плаче. «Крастерові жінки, певно ж, навчили свої доньок проливати сльози в подушку. А може, вони ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків».

Джон стиснув пальці робочої руки.

— Забереш обох хлопців — і люди королеви поженуться за тобою і повернуть назад. Хлопчак усе одно згорить... а з ним і ти.

«Якщо почну її втішати, вона може подумати, що її сльози здатні мене зворушити. Вона повинна втямити, що я не піддамся».

— Ти забереш тільки одного хлопчика — Даллиного.

— Мати не може кидати свого синочка, бо буде проклята навік. Тільки не синочок! Ми ж разом із Семом його врятували. Будь ласка, м’лорде. Ми врятували його від холоду.

— Подейкують, замерзнути — це легка смерть. А от вогонь... бачиш свічку, Жиллі?

Вона поглянула на полум’я.

— Так.

— Піднеси руку. Постав над вогнем.

Її великі карі очі ще розширилися. Вона не ворухнулася.

— Ну ж бо,— мовив Джон. «Убий хлопчика».— Роби.

Затремтівши, дівчина простягнула руку й затримала високо над тріпотливим вогником.

— Нижче. Щоб торкнутися.

Жиллі опустила руку. На дюйм. Ще на дюйм. Та щойно полум’я лизнуло шкіру, вона відсмикнула руку й почала схлипувати.

— Смерть у вогні — жорстока. Далла померла, даючи синові життя, а ти замість неї вигодувала його і виплекала. Ти врятувала свого хлопчика від льоду. Тепер врятуй її дитину від полум’я.

— Тоді спалять моє немовля. Ота червона жінка. Якщо не отримає Даллине, спалить моє.

— У твоєму синові не тече королівська кров. Мелісандра нічого не виграє, віддавши його вогню. Станіс хоче, щоб вільний народ воював за нього, тож не палитиме невинну дитину без особливих підстав. З твоїм хлопчиком нічого не станеться. Я знайду для нього мамку, він виросте тут, у Чорному замку, під моїм захистом. Навчиться полювати і їздити верхи, битися мечем і топором, стріляти з лука. Я навіть подбаю, щоб він вивчився читати й писати...— (Сема б це порадувало).— А коли він підросте, то дізнається правду про своє походження. І зможе розшукати тебе, якщо схоче.

— Ви з нього ворона зробите,— зворотом маленької блідої долоньки вона витерла сльози.— Я не можу. Не можу.

«Убий хлопчика»,— подумав Джон.

— Можеш. Бо в іншому разі, обіцяю тобі, того дня, коли спалять Даллиного малого, і твій помре.

— Помре,— кракнув крук Старого Ведмедя.— Помре, помре, помре.

Дівчина сиділа скулена і змаліла, втупившись у полум’я свічки, в очах блищали сльози.

— Можеш іти,— нарешті промовив Джон.— Нікому про це не розповідай, але приготуйся до від’їзду — вирушаєте завтра, за годину до світанку. Мої хлопці зайдуть по тебе.

Жиллі звелася на ноги. Бліда й безмовна, вона вийшла, навіть не глянувши на нього. До Джона долинули кроки — вона квапилася геть зі зброярні. Майже бігла.

Підійшовши зачинити двері, Джон побачив, що Привид розтягнувся під ковадлом, гризучи волову кістку. Почувши його наближення, великий білий деривовк звів погляд.

— Пізно ж ти повернувся.

Джон знову сів на стілець — перечитувати листа мейстра Еймона.

За хвилю з’явився Сем, притискаючи до грудей стос книжок. Не встиг він переступити поріг, як Мормонтів крук підлетів до нього, вимагаючи зерна. Сем постарався догодити йому, зачерпнувши трохи зерна з мішка біля дверей. Крук постарався пробити дзьобом йому долоню. Сем зойкнув, крук злетів у повітря, зерно розсипалося.

— Цей виродок тебе не поранив?

Сем перелякано скинув рукавичку.

— Поранив. До крові.

— Наша доля — проливати кров за Варту. Носи грубші рукавиці,— сказав Джон і ногою підсунув йому стілець.— Сядь і поглянь на це.

Він вручив Семові пергамент.

— Що це?

— Паперовий щит.

Сем повільно прочитав.

— Це лист до короля Томена?

— У Вічнозимі Томен бився з моїм братиком Браном на дерев’яних мечах,— мовив Джон, пригадуючи той час.— На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг.

Джон підійшов до вікна, розчахнув віконниці. Повітря надворі було холодне й пронизливе, хоча небо тьмяно сіріло.

— А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.

Сем на це відповів дивним поглядом — на мить здалося, що він хоче щось сказати. Натомість він, ковтнувши, повернувся назад до пергаменту.

— Ти не підписав листа.

Джон похитав головою.

— Старий Ведмідь просив Залізний грон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.

— Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо. Тут так і пишеться.

— Лорд Тайвін може не помітити відмінності,— Джон забрав листа назад.— З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.

— Він же не хоче, щоб усі казали, що Станіс вирушив на захист королівства, в той час як король Томен грався в іграшки. Це накличе зневагу на дім Ланістерів.

— Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,— мовив Джон і почав читати з листа.— «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств. Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо...»

Сем зіщулився на стільці.

— Ну, ми ж не служимо? Ні?

— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.

— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.

— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.

— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.

— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...

Сем, повагавшись, промовив:

— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.

— А Станіс — Карстарків. Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...

— Якщо,— наголосив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.

— Можливо.

«Вони з Еймоном наче змовилися». Чомусь Джонові здавалося, що Сем зреагує інакше. «Це ж просто чорнило й пергамент». Змирившись, він узяв перо й поставив підпис.

— Дай мені воску.

«Поки я не передумав». Сем поквапився виконати прохання. Джон приклав печатку лорда-командувач а та вручив листа йому.

— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона і попросиш відіслати з пташкою на Королівський Причал.

— Обов’язково,— немов з полегшенням озвався Сем.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.

— Вал послала її знову просити за Манса,— збрехав Джон, і якийсь час вони побалакали про Манса, Станіса й Мелісандру Ашайську, поки крук, доклювавши останнє зернятко кукурудзи, не кракнув:

— Крові!

— Я відсилаю Жиллі геть,— мовив Джон.— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.

— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко. Воно для немовляти краще, ніж коров’яче.

Від таких балачок Семові явно було ніяково, тож він звернув мову на історію й на малолітніх командувачів, які жили й померли сотні років тому. Проте Джон урвав його.

— Розкажи ліпше щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Чужих,— Сем облизав губи.— Вони згадуються в літописах, але не так часто, як можна було б подумати. Маю на увазі літописи, які я знайшов і передивився. Знаю, їх більше, я ще просто не всі відшукав. Але деякі старі книжки просто розсипаються. Сторінки кришаться, коли я намагаюся їх перегорнути. А по-справжньому давні літописи... вони або вже розсипалися, або лежать десь так, що мені досі не трапилися... а може, таких книжок і не існує зовсім і не існувало ніколи. Найстаріші оповіді, які ми маємо, написані були по тому, як у Вестерос прийшли андали. Від перших людей нам лишилися хіба руни на скелях, отож усе, що ми знаємо про Добу героїв, Зорю віків і Довгу ніч, насправді походить із записів, зроблених септонами за тисячі років по тому. В Цитаделі чимало архімейстрів піддають ці відомості сумнівам. У старих легендах повно королів, які правили по сто років, і лицарів, які подорожували по тисячі років, перш ніж стали лицарями. Ти сам знаєш ці легенди: про Брандона Будівничого, Симеона Зореоокого, Короля Ночі... ми вважаємо, що ти — дев’ятсот дев’яносто восьмий лорд-командувач Нічної варти, однак найдавніший перелік, який мені трапився, містить шістсот сімдесят чотирьох командувачів, а це означає, що складений він був під час...

— Давним-давно,— перебив його Джон.— То що там про Чужих?

— Мені трапилися згадки про драконове скло. Діти пралісу щороку постачали Нічній варті сотню обсидіанових кинджалів, це ще за Доби героїв. Більшість джерел збігається в тому, що Чужі приходять з холодом. Або ж приносять холод із собою. Іноді вони виринають у заметіль і тануть, коли небо вияснюється. Вони ховаються від сонячного світла й появляються поночі... або ж це ніч опускається, коли вони появляються. В деяких легендах згадується, що вони їздять верхи на тушах дохлих звірів. Отой, який убив Малого Пола, їхав на дохлому коні, тож це, вочевидь, правда. В деяких записах ідеться про велетенських крижаних павуків. Не знаю точно, що це таке. Людей, які загинули в бою з Чужими, слід спалювати, бо в іншому разі вони повстануть з мертвих як їхні раби.

— Все це ми й так знаємо. Питання в іншому: як з ними боротися?

— Обладунки чужих непробивні майже для всіх звичайних клинків, якщо вірити легендам, а мечі їхні такі холодні, що від них тріскається криця. Але вони бояться вогню й вразливі до обсидіану. Мені трапилася одна оповідь про Довгу ніч, у якій писалося про останнього звитяжця, що зарубав Чужого клинком з драконової криці. Вважається, що проти неї вони встояти не можуть.

— Драконова криця? — Джон такого терміну не знав.— Валірійська криця?

— Я зразу теж так подумав.

— Тож якщо я просто переконаю всіх лордів Сімох Королівств віддати нам усі свої валірійські клинки, всі врятовані? Це буде нескладно.

«Не складніше, ніж змусити їх віддати золото й замки». Джон гірко розсміявся.

— Ти знайшов, хто такі Чужі, звідки вони приходять, чого хочуть?

— Ще ні, мілорде, але може так статися, що я просто не ті книжки читав. Там ще є сотні, яких я не переглянув. Дайте мені час, і я знайду все, що там можна знайти.

— Нема більше часу. Збирай речі, Семе. Ти їдеш разом із Жиллі.

— Їду? — Сем роззявив рота, так наче не зрозумів значення цього слова.— Я їду? В Східну варту, мілорде? Чи... куди я...

— У Старгород.

— Старгород? — писнув Сем тоненьким голосом.

— І Еймон також.

— Еймон? Мейстер Еймон? Але... йому сто два роки, мілорде, він не... ти відсилаєш і його, і мене? А хто ходитиме коло круків? Якщо вони захворіють чи пораняться, хто...

— Клайдас. Він біля Еймона багато років був.

— Клайдас — простий стюард, та й очі в нього сліпнуть. Тобі потрібен мейстер. А мейстер Еймон такий слабий, морська подорож... Може статися... він старий, і...

— Так, він ризикує. Я це усвідомлюю, Семе, але тут ризик ще вищий. Станіс знає, хто такий Еймон. Якщо червоній жінці знадобиться для її заклинань королівська кров...

— А! — Семові товсті щоки зблідли.

— У Східній варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, що його пісні зваблять до нас трохи вояків на Півдні. «Чорний птах» доправить вас у Браавос. Звідти самі допливете у Старгород. Якщо не передумав прийняти дитину Жиллі як свого байстрюка, відішлеш їх обох у Сурмосхил. В іншому разі Еймон прилаштує дівчину в Старгороді служницею.

— Мого б-б-байстрюка... Так... мама й сестри допоможуть Жиллі з дитиною. Дареон може відвезти її у Сурмосхил незгірше за мене. А я... Я щодня вправляюся в стрільбі з Ульмером, як ти звелів... ну, крім тих днів, коли сиджу в підземеллях, але ж це ти попросив мене дізнатися все про Чужих. У мене від лука плечі болять і водянки на пальцях,— він показав Джонові долоню.— Але я все одно тренуюся. Тепер я в мішень більше влучаю, ніж не влучаю, однак я й досі найгірший лучник на світі. Проте мені подобаються Ульмерові оповідки. Треба б їх записати й зробити з цього книжку.

— От і запишеш. Матимеш пергамент і чорнило в Цитаделі, і луки теж. Сподіваюся, ти продовжиш тренування. Семе, Нічна варта має сотні людей, здатних стріляти, та лише жменьку освічених, які вміють читати й писати. Ти повинен стати мені за нового мейстра.

— Мілорде, я... моя робота тут, книжки...

— ...нікуди не подінуться, заки ти до нас повернешся.

Сем схопився рукою за горло.

— Мілорде, Цитадель... там змушують різати трупи. І я не зможу носити ланцюга.

— Зможеш. І носитимеш. Мейстер Еймон — старий і сліпий. Сили полишають його. Коли він помре, хто його заступить? Мейстер Малін у Тінявій вежі не так грамотій, як вояка, а мейстер Гармун у Східній варті п’яний частіше, ніж тверезий.

— Якщо попросиш у Цитаделі мейстрів...

— І попрошу. Нам усі будуть потрібні. Але Еймона Таргарієна не так легко буде замінити...— «Все йде не так, як я сподівався». Джон розумів, що з Жиллі буде нелегко, але вважав, що Сем радо поміняє небезпеки Стіни на теплий Старгород.— Я був певен, що ти зрадієш,— збентежено промовив він.— У Цитаделі стільки книжок, що людина всі й прочитати не годна. Ти впораєшся, Семе. Я точно знаю.

— Ні. Книжки я читати вмію, але... м-мейстер — це цілитель, а я від вигляду к-к-крові непритомнію...— Семова рука затремтіла, мов на підтвердження цих слів.— Я — Сем Страхополох, а не Сем Смертовбивця.

— Страхополох? Чого ж ти боїшся? Буркотіння старих? Семе, ти бачив на Кулаці навалу блідавців — море живих мерців з чорними долонями і ясно-блакитними очима. Ти вбив Чужого.

— Д-д-драконове скло вбило, не я.

— Помовч,— відтяв Джон. Після Жиллі він уже не мав терпцю на страхи товстуна.— Ти брехав, плів інтриги та змовлявся, щоб зробити мене лордом-командувачем. А тепер маєш слухатися мене. Поїдеш у Цитадель і викуєш собі ланцюг, і якщо тобі доведеться різати трупи, так і буде. Принаймні у Старгороді трупи не опиратимуться.

— Мілорде, мій б-б-батько, лорд Рендил, він... він... він... він... він... життя мейстра — це служіння. Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Народжені у Сурмосхилі не кланяються і не розшаркуються перед дрібними лордами. Джоне, я не можу ослухатися батька.

«Убий хлопчика,— подумав Джон.— Хлопчика в собі та хлопчика в ньому. Убий їх обох, клятий байстрюче».

— У тебе немає батька. Є тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній варті, тож іди й позбирай свою білизну в мішок разом з усім, що ще ти хочеш узяти з собою в Старгород. Ви їдете за годину до світанку. Й ось тобі ще один наказ. Відсьогодні ти більше не називатимеш себе боягузом. За останній рік ти витримав стільки, скільки інші люди не бачать за все життя. І ти витримаєш Цитадель — витримаєш як побратим Нічної варти. Я не можу наказати тобі бути хоробрим, але можу наказати тобі ховати свої страхи. Ти дав обітницю, Семе. Не забув?

— Я... Я постараюся.

— Ніякого «постараюся». Це наказ.

— Наказ,— Мормонтів крук ляснув своїми великими чорними крилами.

Сем аж осів.

— Як зволить лорд-командувач. А... а мейстер Еймон знає?

— Це була більше його ідея, ніж моя,— Джон відчинив перед Семом двері.— Ні з ким не прощайся. Що менше людей знатиме про це, то краще. За годину до світанку, біля цвинтаря.

Сем утік точно так само, як перед тим — Жиллі.

Джон почувався втомленим. «Мені слід виспатися». Половину ночі він вивчав карти, писав листи й розробляв плани разом з мейстром Еймоном. Та навіть коли добрів до свого вузького ліжка, не зміг одразу заснути. Знав-бо, що саме очікує на нього сьогодні, тож і вовтузився в ліжку, обмірковуючи заключні слова мейстра Еймона. «Дозвольте дати мілордові останню пораду,— сказав старий,— таку саму пораду, яку я дав своєму братові, коли ми розлучалися востаннє. Йому було тридцять три роки, коли велика рада проголосувала, щоб він посів Залізний трон. Він був зрілим чоловіком, який мав уже власних синів, та в чомусь він і досі лишався хлопчиком. Була в Бовтуна невинність, була в ньому лагідність, яку ми всі любили. „Убий у собі хлопчика“,— сказав я йому того дня, коли мав відпливати на Стіну.— Щоб владарювати, слід стати чоловіком. Слід стати Ейгоном, а не Бовтуном. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік. Ти,— старий намацав Джонове обличчя,— вполовину молодший за тодішнього Бовтуна, але твій тягар, боюся, ще тяжчий. Не буде тобі радості з твого командування, але, гадаю, ти маєш сили робити те, що потрібно. Убий хлопчика, Джоне Сноу. Зима вже на порозі. Убий хлопчика — нехай народиться чоловік».

Накинувши плаща, Джон широким кроком вийшов надвір. Щодня він робив обхід Чорного замку, провідував чатових і сам вислуховував їхні рапорти; спостерігав, як Ульмер тренує своїх підопічних біля стрілецьких мішеней; розмовляв з вояками і короля, і королеви; гуляв крижаною стежкою нагорі Стіни, роздивляючись ліс. А за ним бігав Привид — біла тінь у нього при боці.

Коли Джон піднявся нагору, за старшого на Стіні був Кедж Білоокий. Кеджеві було вже за сорок, і тридцять років він провів на Стіні. Ліве око мав сліпе, а праве — злюще. В пущі, наодинці з сокирою і гароном, він був не гіршим розвідником за решту у Варті, але ніколи не ладнав з людьми.

— Тихий день,— промовив він до Джона.— Нема про що рапортувати — хіба про розвідку не в той бік.

— Що за розвідка не в той бік?

— Двійко лицарів,— вишкірився Кедж.— Годину тому виїхали на південь королівським гостинцем. Коли Дайвен побачив, як вони чухнули, то сказав, що дурні південці їдуть не в той бік.

— Зрозуміло,— мовив Джон.

Більше він дізнався від самого Дайвена, який саме сьорбав ячну юшку в касарні.

— Ага, м’лорде, бачив я їх. Це були Горп і Масі. Стверджували, що їх послав Станіс, але так і не зізналися, куди, навіщо й коли повернуться.

Сер Ричард Горп і сер Джастин Масі обидва були з людей королеви й посідали високі місця на нарадах короля. «Якби Станіс мав на меті розвідку, досить було б і пари звичайних вільних вершників,— подумав Джон,— а от як гінці чи посланці лицарі пасують більше». Котер Пайк повідомив зі Східної варти, що цибулевий лорд і Саладор Саан попливли в Білу Гавань на переговори до лорда Мандерлі. Цілком логічно, що Станіс розсилає й інших посланців. Його світлість не з терплячих.

Та чи повернеться «розвідка не в той бік» — це вже інше питання. Може, вони й лицарі, але Півночі не знають. «На королівському гостинці багато пильних очей, і не всі вони дружні». Але Джона це не обходить. «Станіс має право на секрети. Бог свідок — я теж маю секрети».

Уночі Привид влігся спати біля ліжка, й бодай цього разу Джонові не снилося, що він — вовк. Та все одно спав він неспокійно — кілька годин прокрутився в ліжку, перш ніж поринув у кошмар. Уві сні була Жиллі — ридала і благала дати немовлятам спокій, але Джон вихопив дітей у неї з рук, відрубав їм голови, поміняв місцями і звелів їй пришити їх назад.

Прокинувшись, він побачив, що в темряві спальні над ним схилився Ед Толет.

— М’лорде! Пора. Година вовка. Ви наказували збудити вас.

— Принеси чогось гарячого,— Джон відкинув покривала.

Заки Джон одягнувся, Ед повернувся та вклав йому в руки горнятко, з якого парувало. Джон очікував на глінтвейн, але з подивом виявив, що це ріденька юшка, яка пахла пражем і морквою, однак у ній не було ні пражу, ні моркви. «У вовчих снах запахи насиченіші,— подумав Джон,— і смак у їжі також насиченіший. Привид живіший за мене». Порожнє горнятко він лишив на горні.

Цього ранку під дверима стояв на чатах Кегз.

— Хочу поговорити з Бедвиком і з Джаносом Слінтом,— звернувся до нього Джон.— Нехай прийдуть до мене на світанку.

За дверима світ був чорний і непорушний. «Холодно, але не дуже. Ще ні. А як зійде сонце, ще потепліє. З божої милості, може, навіть Стіна ще поплаче». Заки дійшли до цвинтаря, валка вже вишикувалася. Джон передав командування супроводом Блекджекові Булверу: з ним поїдуть два вози й дюжина кінних розвідників. Один віз був завалений горою скринь, ящиків і мішків — усім потрібним для подорожі. На другому приладнали жорсткий верх з дубленої шкіри, який захистить од вітру. У глибині вже сидів мейстер Еймон, горнучись у ведмежу шкуру, в якій він здавався маленьким, як дитина. Неподалік стояли Сем і Жиллі. Очі в Жиллі були червоні та припухлі, але на руках вона тримала хлопчика, щільно загорнутого. Джон не мав певності, чий це хлопчик — її чи Даллин. Лише кілька разів він бачив їх разом. Синок Жиллі старший, Даллин — міцніший, однак за віком і зростом вони майже не відрізняються, тож хто не знає їх добре, навряд чи зможе їх легко розпізнати.

— Лорде Сноу,— погукав мейстер Еймон,— у себе в покоях я залишив для вас книжку. «Нефритова збірка». Написана волантиським шукачем пригод Колокво Вотаром, який здійснив подорож на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. Там є абзац, який може вас зацікавити. Я попросив Клайдаса підкреслити його для вас.

— Обов’язково прочитаю.

Мейстер Еймон витер носа.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройся добре, перш ніж виїжджати на битву.

— Озброюся.

Джон відчув на обличчі щось вогке і холодне. Звівши очі, він побачив, що почало сніжити. «Поганий знак». Він обернувся до Блекджека Булвера.

— Постарайтеся поквапитися, але без особливої потреби не ризикуйте. З вами їдуть літній пан і немовля. Потурбуйтеся, щоб вони їхали в теплі й ситості.

— А ви так само потурбуйтеся про другого хлопчика, м’лорде,— мовила Жиллі, яка, здавалося, не квапилася лізти на воза.— Так само потурбуйтеся про другого. Знайдіть йому мамку, як казали. Ви мені обіцяли. Хлопчик... Даллин хлопчик... маленький королевич тобто... знайдіть для нього добру жінку, щоб він виріс великим і міцним.

— Даю слово.

— І не давайте йому імені. Аж поки йому не виповниться два роки. Це погана прикмета — називати немовлят, поки не віднімеш від грудей. Ви, ворони, може, цього й не знаєте, але так і є.

— Як зволите, міледі.

— Не називайте мене так! Я — матір, а не леді. Я — Крастерова жінка і Крастерова дочка, і я — матір.

Поки вона залазила на віз і загорталася в хутра, то передала немовля Стражденному Едові. Щойно Ед віддав їй малюка, Жиллі приклала його до грудей. Сем, побачивши це, почервонів і відвернувся, тоді важко поліз на свою кобилу.

— Поїхали,— скомандував Блекджек Булвер, ляснувши батогом. Вози покотилися вперед.

Сем на мить затримався.

— Ну,— сказав він,— бувайте.

— І ти бувай, Семе,— озвався Стражденний Ед.— Ваш корабель не потоне, не думаю. Човни починають тонути, коли на борту я.

Джонові дещо пригадалося.

— Коли я вперше побачив Жиллі, вона тулилася до стіни Крастерової фортеці, задкуючи від Привида,— худенька темнокоса дівчинка з великим животом. Привид заліз до кроликів, а вона, певно, злякалася, що він живота їй розпоре й дитину зжере... але насправді не вовка їй слід було боятися, правда?

— У неї більше мужності, ніж вона сама здогадується,— мовив Сем.

— Як і в тебе, Семе. Зичу вам швидкої і безпечної подорожі, і бережи Еймона й дитину,— сказав Джон; холодні патьоки на обличчі нагадали йому той день, коли він попрощався у Вічнозимі з Робом, не відаючи, що бачаться вони востаннє.— І натягни каптур. У тебе в чуприні тануть сніжинки.

Заки маленька валка загубилася вдалині, чорне небо на сході посіріло, а сніг повалив дужче.

— На лорда-командувача чекає Велет,— нагадав Джонові Стражденний Ед.— І Джанос Слінт також.

— Так.

Джон Сноу звів погляд на Стіну, яка нависала над ними, наче крижаний стрімчак. «Сто льє з кінця в кінець, сімсот футів заввишки». Міць Стіни була в її висоті, а от довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком. «Міць стін — у людях, які їх захищають». Нічна варта — хоробрі вояки, але їх замало для того завдання, яке постало перед ними.

Велет уже чекав у зброярні. Справжнє його ім’я було Бедвик. На півтори волосини вищий за мізерні п’ять футів, він був найнижчим у Нічній варті. Джон не ходив околяса.

— Нам по всій Стіні потрібно більше чатових. Потрібні замки по дорозі, де патрулі зможуть погрітися, поїсти гарячого й поміняти коней. На Крижаному Кордоні відновлюється залога, і я доручаю її командування вам.

Велет кінчиком пальця прочистив вухо.

— Командування? Мені? А м’лорд знає, що я — простий селюк, а на Стіну потрапив за браконьєрство?

— Ви дюжину років служите розвідником. Вижили на Кулані Перших Людей і в Крастеровій фортеці — й повернулися, щоб усе розповісти. Молодші хлопці рівняються на вас.

Коротун розсміявся.

— Лише карлики можуть рівнятися на мене. Я не вмію читати, м’лорде. За гарної днини можу нашкрябати своє ім’я.

— Я послав у Старгород запит, щоб прислали більше мейстрів. У разі нагальної потреби у вас буде два круки. Коли ж питання не нагальне, посилатимете гінців. Поки в нас не буде більше мейстрів і більше птахів, поставимо нагорі вздовж Стіни маяки.

— І скільки бідолашних дурнів буде під моїм командуванням?

— Двадцятеро з Варти,— сказав Джон,— і вполовину менше — зі Станісових людей...— («Стариганів, зелених новачків і поранених»).— Найкращих людей він не віддасть, і навіть ті, яких віддасть, не вберуться в чорне, але слухатимуться наказів. Матимете з них якусь користь. З вами поїдуть четверо братів з Королівського Причалу, які прибули на Стіну з лордом Слінтом. Одним оком наглядатимете за ними, а другим — щоб Стіну ніхто не перелазив.

— Наглядати ми зможемо, м’лорде, та якщо на Стіну видереться достатньо стінолазів, тридцятьом воякам їх не скинути.

«Може, і трьомстам не скинути». Але ці сумніви Джон лишив при собі. Всі знають, що найбільш вразливі стінолази на підйомі. Згори їх можна поливати камінням, списами, діжками підпаленої смоли, а їм лишається хіба відчайдушно втискатися в кригу. Іноді, здається, Стіна сама струшує їх, як ото пес витрушує бліх. Джон навіч таке бачив, коли під Ярлом, коханцем Вал, тріснув лід — і Ярл розбився на смерть.

Та якщо стінолазам вдасться непомітно досягти верхівки Стіни — все міняється. Тепер вони мають час прорубати опори для ніг, збудувати парапети, спустити вниз мотузки та драбини для тисяч своїх спільників, які полізуть слідом за ними. Саме так вчинив Реймун Рудобородий — Реймун, який був королем-за-Стіною за часів Джонового прапрадіда. В ті дні лордом-командувачем був Джек Масгуд. Поки з півночі не напав Реймун, його прозивали Дженджик Джек, а опісля він назавжди лишився Соньком Джеком. Реймунове військо полягло в кривавій битві на берегах Довгого озера, затиснуте лордом Вілламом Вічнозимським і Гармондом Амбером — П’яним Велетом. Реймуна Рудобородого поклав Артос Невблаганний, молодший брат лорда Віллама. Варта прибула запізно, щоб вступати в бій з дикунами, однак вчасно, щоб їх поховати: саме це завдання поставив їй розгніваний Артос Старк, оплакуючи обезголовлене тіло свого загиблого брата.

Джон не хотів запам’ятатися як Сонько Джон Сноу.

— Тридцятеро вояків — це краще, ніж жодного,— сказав він до Велета.

— Ваша правда,— озвався коротун.— То ми відкриваємо тільки Крижаний Кордон, м’лорде, чи й інші форти також?

— З часом залоги будуть в усіх,— сказав Джон,— але для початку — Крижаний Кордон і Сіроварта.

— А м’лорд уже вирішив, хто командуватиме Сіровартою?

— Джанос Слінт,— промовив Джон. «Боги поможіть».— Не могли ж поставити командувати золотими плащами людину геть невдатну. Слінт — різницький син. Був капітаном Залізної брами, коли загинув Манлі Стоукворт, і Джон Арин підвищив його й доручив йому оборону Королівського Причалу. Не може лорд Джанос бути таким уже дурнем, яким видається.

«А ще його слід забрати подалі від Алісера Торна».

— Мабуть,— мовив Велет,— але я все одно радше відіслав би його на кухню до Трипалого Гоба різати ріпу.

«В такому разі я ріпу більше їсти не наважився б».

Половина ранку проминула, перш ніж з’явився лорд Джанос, як йому було наказано. Джон саме чистив Довгопазура. Дехто доручив би це завдання стюарду чи зброєносцю, однак лорд Едард учив синів самим дбати про свою зброю. Коли разом зі Слінтом увійшли Кегз і Стражденний Ед, Джон подякував їм і припросив лорда Джаноса сідати.

І він сів — не дуже люб’язно, схрестивши руки й нахмурившись, ігноруючи оголену крицю в руках лорда-командувача. Джон ковзнув масною ганчіркою по своєму байстрючому клинку, задивившись, як грає у брижах ранкове світло, і думаючи, як легко цей клинок пробив би шкіру, сало й жили — і стяв би Слінтову бридку голову з плечей. Усі гріхи лишаються в минулому, щойно чоловік убирається в чорне, й усі особисті стосунки також, та Джонові важко було думати про Джаноса Слінта як про брата. «Між нами стоїть кров. Цей чоловік допоміг убити мого батька й зробив усе можливе, щоб і мене убити».

— Лорде Джаносе,— Джон уклав меча в піхви.— Я віддаю під ваше командування Сіроварту.

Слінт був приголомшений.

— Сіроварту... Сіроварту, де ти зі своїми приятелями-дикунами переліз Стіну?

— Саме так. Визнаю: форт у жалюгідному стані. Відновите його, наскільки зможете. Почніть з вирубування лісу на підступах. На відновлення вцілілих будівель каміння братимете з тих, які завалилися...

«Тяжка буде праця й напружена,— міг би додати він.— Спати доведеться на голому камінні, від утоми ви не матимете часу нарікати чи плести інтриги, дуже скоро ви забудете, як воно — бути в теплі, та, може, згадаєте, як воно — бути людиною».

— Під орудою у вас буде тридцять вояків. Десятеро наших, десятеро — з Тінявої вежі, а ще десятьох дає король Станіс.

Слінтове обличчя набрало сливового кольору. Подвійне підборіддя затрусилося.

— Гадаєш, я не бачу, що саме ти замислив? Джанос Слінт не з тих, кого так легко обдурити. Я керував обороною Королівського Причалу, коли ти ще пелюшки каляв. Забери собі свої руїни, байстрюче.

«Я даю вам шанс, мілорде. А моєму батькові ви навіть шансу не дали».

— Ви неправильно мене зрозуміли, мілорде,— промовив Джон.— Це наказ, а не пропозиція. До Сіроварти сорок льє. Пакуйте зброю та збрую, прощайтеся — ви їдете завтра на світанні.

— Ні,— скочив на ноги лорд Джанос, аж стілець перекинувся.— Не поїду я слухняно замерзати на смерть. І якийсь байстрюк зрадника не роздаватиме наказів Джаносові Слінту! У мене є друзі, попереджаю тебе. І тут, і на Королівському Причалі. Я був лордом Гаренхолу! Віддавай свої руїни комусь із тих сліпих дурнів, які кинули за тебе камінець, а я цього не потерплю. Чуєш мене, хлопче? Я цього не потерплю!

— Потерпите.

Слінт не опустився до відповіді й, виходячи, відбуцнув з дороги стільця.

«Він і досі бачить у мені хлопчака,— подумав Джон,— зеленого хлопчака, якого можна налякати сердитими словами». Він тільки й сподівався, що за ніч лорд Джанос схаменеться.

Та зранку виявилося, що сподівання були марні.

Джон виявив, що Слінт снідає з усіма у їдальні. З ним був сер Алісер Торн і кількоро їхніх кумпанів. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом і Стражденним Едом, а за ними йшли Маллі, Кінь, Рудий Джек Крабб, Расті Флаверс і Оуен Одоробало. Трипалий Гоб роздавав кашу з казанка. Рать короля, рать королеви й чорні брати всі сиділи окремо — хто схилився над кашею, а хто напихав тельбухи хлібом із шинкою. За одним столом Джон побачив Пипа і Грена, за іншим — Бовена Марша. В повітрі пахло димом і смальцем, а від високої склепінчастої стелі відлунювало бряжчання ножів і ложок.

Усі голоси вмить затихли.

— Лорде Джаносе,— промовив Джон,— даю вам останній шанс. Відкладіть ложку та йдіть у стайню. Я звелів осідлати вашого коня. До Сіроварти дорога важка й далека.

— Тоді тобі ліпше поквапитися, хлопче,— розреготався Слінт, розбризкавши кашу собі на груди.— Думаю, Сіроварта саме для такого, як ти. Подалі від добрих побожних людей. На тобі печать звіра, байстрюче.

— Ви відмовляєтеся виконати мій наказ?

— Можеш той наказ собі в байстрючу сраку запхати,— сказав Слінт, трусячи подвійним підборіддям.

Алісер Торн посміхнувся, втупившись чорними очима в Джона. За іншим столом почав реготати Годрі Велеторіз.

— Як зволите.

Джон кивнув до Залізного Емета.

— Будь ласка, заберіть лорда Джаноса на Стіну...

«...і посадіть у крижану камеру»,— міг би сказати він. Днів десять, проведених у тісній камері серед криги, у дрижаках і лихоманці, точно змусять Слінта молити про звільнення, Джон і сумнівів не мав. «Та щойно він вийде, вони з Торном знову почнуть умовлятися».

«...і прив’яжіть його на коня»,— міг би сказати він. Якщо Слінт не хоче їхати в Сіроварту як командувач, нехай їде як кухар. «Але рано чи пізно він дезертирує. І скількох ще він прихопить із собою?»

— ...і повісьте його,— закінчив Джон.

Обличчя Джаноса Слінта побіліло як молоко. Ложка вислизнула з пальців. Ед і Емет перетнули кімнату — їхні кроки аж задзвеніли на кам’яній підлозі. Бовен Марш розтулив рога — і стулив, не зронивши ні слова. Сер Алісер Торн потягнувся до руків’я меча. «Вперед,— подумав Джон. За спиною у нього висів Довгопазур.— Оголи крицю. Дай мені можливість зробити те саме».

Половина присутніх у їдальні скочила на ноги. Серед них були і південські лицарі й солдати, віддані королю Станісу, червоній жінці чи їм обом, і побратими Нічної варти. Дехто з них обрав своїм лордом-командувачем Джона, дехто вкинув камінці за Бовена Марша, сера Деніса Малістера, Котера Пайка... а дехто — й за Джаноса Слінта. «Таких, пригадую, були сотні». Цікаво, подумав Джон, скільки їх таких зараз у підземній їдальні. Якусь мить весь світ балансував на вістрі меча.

Алісер Торн, забравши руку з меча, відступив, даючи Едові Толету дорогу.

Стражденний Ед схопив Слінта за одну руку, Залізний Емет — за другу. Разом вони стягнули його з лавки.

— Ні,— запротестував лорд Джанос, і з вуст його полетіла каша.— Ні, пустіть мене. Та він же просто хлопчак, байстрюк. Батько його був зрадником. На ньому печать звіра, цей його вовк... Пустіть мене! Ви пошкодуєте, що торкнулися Джаноса Слінта. Я маю друзів на Королівському Причалі. Попереджаю...

Він і досі протестував, коли його напівповели-напівпотягнули східцями нагору.

Джон рушив за ними. Підземна їдальня швидко спорожніла. Біля клітки Слінт на мить вивільнився та спробував боротися, але Залізний Емет схопив його за горло й почав товкти об залізне пруття клітки, поки він не вгомонився. На той час надвір висипав уже весь Чорний замок. Навіть Вал підійшла до вікна, звісивши довгу золоту косу собі на плече. Станіс в оточенні лицарів стояв на сходах Королівської вежі.

— Якщо хлопчак гадає, що йому мене залякати, то він помиляється,— почувся голос лорда Джаноса.— Він не посміє мене повісити. Джанос Слінт має друзів, впливових друзів, от побачите...

Решту слів заглушив вітер.

«Це неправильно»,— подумав Джон.

— Стійте.

Емет, нахмурившись, озирнувся.

— Мілорде?

— Я його не вішатиму,— сказав Джон.— Ведіть його сюди.

— Семеро спасіть нас,— вигукнув Бовен Марш.

У цю мить на вуста лорда Джаноса Слінта ковзнула посмішка — солодка, як згіркле масло. Поки Джон не сказав:

— Еде, принеси ковбицю,— і не висмикнув з піхов Довгопазура.

Поки шукали годящу ковбицю, лорд Джанос сховався в клітку коловороту, та Залізний Емет витягнув його.

— Ні,— скрикнув Слінт, коли Емет, підштовхуючи, потягнув його через двір.— Пустіть мене... ви не можете... коли про це дізнається Тайвін Ланістер, ви пошкодуєте...

Емет підбив його під коліна. Стражденний Ед поставив йому ногу на спину, щоб утримати навколішках, а Емет підсунув йому під голову ковбицю.

— Буде легше, якщо не сіпатиметеся,— пообіцяв Джон.— Ворухнетеся, щоб уникнути удару, і все одно помрете, тільки болісніше. Витягніть шию, мілорде.

Джон стиснув руків’я меча й замахнувся — по лезу побігло бліде ранкове сонячне світло.

— Якщо хочете сказати останні слова, зараз саме час,— мовив він, очікуючи на останній прокльон.

Джанос Слінт вивернув шию, щоб поглянути на нього.

— Будь ласка, мілорде. Помилуйте. Я... я поїду... я... я...

«Ні,— подумав Джон.— Ці двері ви вже зачинили».

Довгопазур опустився.

— Можна мені взяти його чоботи,— спитав Оуен Одоробало, коли голова Джаноса Слінта покотилася через багнистий двір.— Вони майже нові, ці чоботи. З хутром усередині.

Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. А тоді король кивнув і повернувся назад у вежу.