Танок драконів

Джон

На зріст він був невисокий, цей Тормунд Велетозгуб, але боги нагородили його широкими грудьми й великим черевом. За потужні легені Манс Рейдер прозивав його Тормундом Сурмачем, а коли Тормунд реготав, з гірських вершин зривалися лавини снігу. Коли він гнівався, то своїм ревінням нагадував Джонові мамонта.

Того дня Тормунд горлав багацько. Ревів, кричав, а одного разу так грюкнув кулаком по столу, що перевернув і розлив карафу води. Під рукою в нього завжди був ріг меду, отож коли Тормунд викрикував свої погрози, то бризкав солодкою слиною. Він обзивав Джона боягузом, брехуном, перекинчиком, клятим уклінником з чорним серцем, злодієм і вороном-падальником, звинувачував у тому, що Джон хоче нагнути вільних людей. Двічі він жбурляв свій ріг Джонові у голову, щоправда, вже без меду. Тормунд був не з тих, хто отак змарнує добрий мед. Джон не звертав уваги. Він не підвищував голосу й не відповідав погрозами на погрози, однак і не поступався в тому, в чому не збирався поступитися з самого початку.

Коли нарешті навкруги намету витягнулися пообідні тіні, Тормунд Велетозгуб — балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ — простягнув руку.

— Тоді згода, най пробачать мені боги. Бо сотня матерів, я знаю, мені цього ніколи не пробачить.

Джон стиснув простягнуту долоню. У голові дзвеніли слова обітниці. «Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу». Але для нього до обітнищ додався ще й приспів: «Я вартовий, який відчинив браму і впустив ворога». Багато б він оддав, щоб знати, чи правильно чинить. Але він зайшов задалеко, щоб розвертатися на півдорозі.

— Згода,— підтвердив він.

Від Тормундового потиску хруснули кістки. Бодай у цьому дикунський ватажок не змінився. Борода теж лишилася такою самою, хоча обличчя під густим білим волоссям значно схудло, а на червоних щоках прорізалися глибокі зморшки.

— Слід було Мансові тебе вбити, коли була можливість,— промовив він, щосили стараючись розчавити Джонову долоню.— Платити золотом і хлопцями за ріденьку кашу... це жорстоко. Що сталося з чудовим юнаком, якого я пам’ятаю?

«Його обрали лордом-командувачем».

— Кажуть, коли угода чесна, обидві сторони лишаються незадоволень За три дні?

— Якщо доживу. Дехто з моїх, почувши ці умови, плюне мені в обличчя,— сказав Тормунд, нарешті відпускаючи Джонову руку.— Твої ворони також нарікатимуть, знаю я їх. І це добре. Я повбивав вас, клятих вилупків, стільки, що не полічити.

— Коли перейдете на південний бік Стіни, краще про це так голосно не розводьтеся.

— Ха! — розреготався Тормунд. Це теж у ньому не змінилося: він сміявся легко й часто.— Мудрі слова. Не хочеться, щоб ворони заклювали мене до смерті,— ляснув він Джона по спині.— Коли всі мої люди опиняться в безпеці за Стіною, ми з тобою ще розділимо мед і м’ясо. А поки що...

Дикун зірвав з лівої руки браслет й кинув його Джонові, потім зірвав такий самий браслет з правої руки.

— Твоя перша платня. Я їх отримав від батька, а він — від свого батька. Тепер вони твої, ти, чорний злодійкуватий байстрюк!

На браслетах зі старовинного золота, суцільного і важкого, були вирізьблені руни перших людей. Тормунд Велетозгуб носив їх, скільки пам’ятає Джон: вони були такою самою невід’ємною його частиною, як борода.

— Браавосяни їх переплавлять,— сказав Джон.— Це просто ганебно. Мабуть, ви краще їх лишіть.

— Ні. Не хочу, аби потім говорили, що Тормунд Грім-кулак змусив вільних людей віддати всі цінності, а свої скарби притримав,— мовив він і посміхнувся.— Але я лишу браслет, якого ношу на своєму члені. Він більший за цю дрібноту. Тобі з нього торквес можна зробити.

— Ви не змінилися,— не стримав сміху Джон.

— Ще й як змінився,— озвався Тормунд, і усмішка розтала, як сніг улітку.— Я вже не той, яким був у Червонограді. Я бачив забагато смерті, та й гірші речі також. Мої сини...— Тормундове обличчя скривилося від горя.— Дормунд поліг у битві за Стіну, а він же був ще зовсім хлопчик. Його зарубав один з ваших лицарів, якийсь покидьок у сірій криці, з метеликами на щиті. Я бачив, як це сталося, але не встиг добігти — мій хлопчик уже помер. А Торвінд... його забрав мороз. Він завжди був хворобливий. Просто однієї ночі взяв і помер. А що найгірше, ми й не знали, що він помер, аж тут він піднімається — блідий, з блакитними очима. Довелося мені власноруч його прикінчити. Важко це було, Джоне,— в його очах заблищали сльози.— Від був слабак, якщо по щирості, але це був мій хлопчик, я його любив.

— Мені дуже прикро,— поклав йому руку на плече Джон.

— Не варто. Ти ж не винен. На твоїх руках є кров, це правда, так само як і на моїх, але кров не його,— похитав головою Тормунд.— І в мене ще лишилося двоє дужих синів.

— А донька?..

— Мунда,— на Тормундові вуста повернулася усмішка.— Взяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа — можеш у таке повірити? У хлопця в штанях більше, ніж у голові, якщо хочеш знати мою думку, але обходиться він з нею добре. Я його попередив: якщо колись її скривдить, я йому кабаку відірву й до крові його нею відлупцюю... Тобі вже час вертатися,— він від усієї душі ляснув Джона по спині.— Якщо ти тут ще трохи затримаєшся, твої там вирішать, що ми тебе зжерли.

— Тоді на світанку. За три дні. Спочатку хлопці.

— Я чув це вже десять разів, вороне. Можна подумати, що ми один одному не довіряємо,— сплюнув він.— Спочатку хлопці, ясно. Мамонти йдуть в обхід. Ти попередиш Східну варту. Я подбаю, щоб мої не билися й не штурхалися у вашій клятій брамі. Вишикуються, як каченятка. А я буду за качку. Ха! — Тормунд вивів Джона з намету.

День був ясний і безхмарний. Після двотижневої відсутності на небо повернулося сонечко, і Стіна на півдні височіла блакитно-біла і блискуча. Від старших людей у Чорному замку Джон чув приказку: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у Божевільного Короля Ейриса»,— іноді казали вони, а іноді приказка звучала так: «У Стіни настрій змінюється частіше, ніж у жінок». Хмарного дня Стіна була мов з білого каменю вимурувана. Безмісячної ночі вона здавалася вугільно-чорною. За снігопаду вона була мов зі снігу виліплена. Проте в такі дні, як сьогодні, кригу ні з чим не можна було переплутати. В такі дні, як сьогодні, Стіна сяяла, як септонів кристал; сонце підсвічувало кожну шпарину та шкалубину, і на прозорих брижах танцювали крижані веселки. В такі дні, як сьогодні, Стіна була прегарна.

Біля коней стояв Тормундів найстарший син, розмовляючи зі Шкіряком. Вільні люди дали йому прізвисько Тореґ Тичка. Він був одного зросту зі Шкіряком, зате батька перевищував на цілий фут. Спиною до них грівся біля вогню Гарет на прізвисько Кінь, здоровань з Кротівки. Вони зі Шкіряком були єдині, кого Джон узяв з собою на переговори: якби приїхав більший гурт, могли б виникнути підозри, що Джон боїться, та й якби Тормунд хотів пролити кров, і двадцять вояків Джонові б не допомогло. Для захисту достатнього і Привида: деривовк здатен легко занюхати ворога, навіть якщо той ховає справжні наміри за посмішкою.

Але Привид десь побіг. Стягнувши чорну рукавичку, Джон заклав два пальці в рота і свиснув.

— Привиде! До мене!

Зненацька вгорі почулося ляскання крил. З гілки старого дуба злетів Мормонтів крук і всівся на Джонове сідло.

— Зерна,— закрукав він,— зерна, зерна, зерна.

— Ти теж за мною прив’язався? — Джон хотів зігнати птаха, але зрештою погладив по пір’ю. Крук скоса глянув на нього одним оком.

— Сноу,— пробурмотів він, багатозначно покивавши головою. І тут з-поміж дерев з’явився Привид разом з Вал.

«Вони немов рідні». Вал уся була в білому: білі вовняні штани, запхнуті у високі чоботи з вибіленої шкіри; білий ведмежий плащ, що застібався на плечі різьбленим ликом з віродерева, біла сорочка з кістяними ґудзиками. З рота вихоплювалася біла пара... але очі були блакитні, довга коса — кольору темного меду, а щоки розчервонілися від холоду. Давно вже Джон не бачив такої краси.

— Ви хотіли у мене вовка поцупити? — запитав він.

— А чом би й ні? Якби кожна жінка мала деривовка, чоловіки були б набагато ніжніші. Навіть ворони.

— Ха! — розреготався Тормунд Велетозгуб.— Навіть не намагайся переговорити цю красуню, лорде Сноу, вона занадто мудра для таких, як ми з тобою. Ліпше бігом кради її, поки Тореґ не прочухався й не вкрав її перший.

Як там той йолоп Аксель Флорент сказав про Вал? «Пишна дівчина, і мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей». Це все правда, але в цій дикунці було набагато більше. Вона це довела, розшукавши Тормунда, що не вдалося навіть загартованим розвідникам Нічної варти. «Може, вона і не королівна, але вона стала б гідною дружиною для будь-якого лорда».

Одначе цей міст спалено давним-давно, і Джон сам підніс до нього смолоскип.

— Хай Тореґ спробує,— мовив він.— А я дав обітницю.

— Та їй це байдуже. Правда, дівчино?

Вал поплескала по довгому кістяному ножу в себе на боці.

— Ласкаво прошу лорда Ворона до себе у спальню будь-якої ночі, якщо він не боїться. Після оскоплення йому буде значно легше дотримуватися обітниці.

— Ха! — пирхнув знову Тормунд.— Чув, Тореже? Тримайся від цієї кралі подалі. Одну таку доньку я вже маю, другої мені не треба.

Хитаючи головою, ватажок дикунів пірнув назад у свій намет.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Тореґ підвів Вал її коня. Вона й досі їздила на сірому гароні, якого їй дав Маллі перед від’їздом зі Стіни — кошлатого опецькуватого коника, сліпого на одне око. Розвертаючи його в напрямку Стіни, Вал запитала:

— Як поживає маленьке чудовисько?

— Виріс удвічі, відколи ви поїхали, і став утричі галасливіший. Коли просить цицьку, його чути у Східній варті,— відповів Джон, і собі сідаючи на коня.

Вал прилаштувалася поруч з ним.

— Отже... я привела вам Тормунда, як і обіцяла. Що тепер? Мене повернуть у камеру?

— Камера зайнята. Королівську вежу забрала собі королева Селіза. Пам’ятаєте Гардинову вежу?

— Це та, що от-от завалиться?

— Вона вже так валиться останні сто років. Я наказав підготувати для вас верхній поверх, міледі. Місця там більше, ніж у Королівській вежі, хоч, може, і не так вигідно. Але ж та вежа й не називається Гардиновим палацом.

— Я надаю перевагу свободі перед будь-якими вигодами.

— Ви маєте свободу в межах замку, але, на жаль, ви залишаєтеся полонянкою. Однак можу обіцяти, що небажані відвідувачі вас не потурбують. Гардинову вежу стережуть мої хлопці, а не люди королеви. А в коридорі біля входу ночує Вун-Вун.

— Велет-вартовий? Навіть Далла не могла таким похвалитися.

Дорогою за ними спостерігали Тормундові дикуни, визираючи з наметів і навісів під голими деревами. На кожного дорослого чоловіка припадало по троє жінок і стільки само дітлахів — худих, із запалими щоками й незмигними поглядами. Коли Манс Рейдер повів вільний народ у похід на Стіну, люди погнали за собою великі стада свиней і кіз, отари овець, але нині з тварин залишилися тільки мамонти. Якби ці велети не були такі люті, і їх порізали б на м’ясо, не сумнівався Джон. На кістках мамонта м’яса багацько.

А ще Джон побачив ознаки хвороб. Це його невимовно занепокоїло. Якщо навіть Тормундів загін голодує і хворіє, то що казати про ті тисячі дикунів, які пішли за Кумою Кротицею у Крутодім? «Скоро їх забере Котер Пайк. Якщо пощастило спіймати попутний вітер, може, він уже повертається у Східну варту, везучи з собою стільки вільних людей, скільки вмістилося на кораблі».

— То ви гарно з Тормундом домовилися? — поцікавилася Вал.

— Запитаєте у мене за рік. Попереду ще залишилося найважче. Мені ще треба переконати своїх з’їсти кашу, яку я тут заварив. Боюся, нікому вона не сподобається.

— Дозвольте допомогти.

— Ви вже допомогли. Привели Тормунда.

— Можу і більше зробити.

«А чом би й ні? — подумав Джон.— Усі ж переконані, що вона — королівна». Вал і гарна, як королівна, і на коні тримається так, наче на ньому й народилася. «Войовнича королівна,— подумав Джон,— а не ніжна панна, яка сидить у вежі, чеше коси й чекає на лицаря, який її врятує».

— Мушу повідомити королеву про цю домовленість,— сказав він.— Запрошую вас також з нею познайомитися — якщо, звісно, зможете примусити себе прихилити коліно.

Кепсько буде, якщо її світлість образиться, ще Джон і рота не встигне розтулити.

— Коли прихилятиму коліно, можна сміятися?

— Не можна. Це не гра. Наші народи розділяє ріка крові — давня, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з небагатьох, хто хоче пустити дикунів у королівство. І мені потрібно, щоб його королева підтримала мене у моїй справі.

З вуст Вал зникла грайлива усмішка.

— Даю вам слово, лорде Сноу. Перед вашою королевою я зіграю справжню дикунську королівну.

«Вона мені не королева,— хотів сказати він.— Якщо по правді, чекаю не дочекаюся, коли вона вже поїде. І, з ласки богів, забере з собою і Мелісандру».

Решту шляху проїхали в мовчанні, а поряд біг Привид. Мормонтів крук долетів з ними до брами, а коли вони спішилися, гайнув угору. Вперед пішов Кінь зі смолоскипом, освітлюючи дорогу в крижаному тунелі.

Коли Джон зі своїм загоном вийшов з південного боку Стіни, під брамою на нього чекав невеликий гурт чорних братів. Серед них був Ульмер з королівського лісу, і саме літній лучник вийшов говорити від імені решти.

— Даруйте, м’лорде, але хлопцям цікаво, що це означає. Мир, м’лорде? Чи кров і крицю?

— Мир,— відповів Джон Сноу.— За три дні Тормунд Велетозгуб поведе своїх людей за Стіну. Як друзів, а не ворогів. Хтось із них, може, навіть поповнить наші ряди, стане нам братом. І ми маємо гостинно їх прийняти. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків. Мені потрібно побачитися з королевою Селізою,— сказав Джон і передав повіддя свого коня Шовку. Її світлість сприйме за образу, якщо він не зразу піде до неї.— А далі мені треба буде написати листи. Принеси в мої покої пергамент, пера й каламар з мейстерським чорнилом. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Селадара і Клайдаса...— (Селадар буде напідпитку, а Клайдас — поганенька заміна справжньому мейстру, але кращих Джон не має. «Поки не повернеться Сем»).— І північан. Флінта і Норі. Шкіряче, ви теж маєте бути присутні.

— Гоб пече цибулеві пироги,— сказав Шовк.— Може, запросити всіх до вас на вечерю?

Джон мить поміркував.

— Ні. Перекажи їм, щоб зустрілися зі мною на Стіні на заході сонця... Міледі,— обернувся він до Вал.— Прошу, ходімо зі мною.

— Ворон наказує — бранка має коритися,— жартівливо відгукнулася вона.— Ця ваша королева, мабуть, люта, якщо при зустрічі з нею у дорослих чоловіків підгинаються ноги. Може, мені слід було вдягнути кольчугу замість вовни й хутра? Це вбрання мені подарувала Далла, не хочу заляпати його кров’ю.

— Якби словами можна було різати до крові, тоді у вас був би привід непокоїтися. Але, гадаю, вашому вбранню нічого не загрожує, міледі.

Вони рушили до Королівської вежі по щойно прочищеній стежці поміж двох стін брудного снігу.

— Подейкують, у вашої королеви велика чорна борода.

Джон розумів, що не можна усміхатися, але не стримався.

— Тільки вуса. Ріденькі вусики. Можна волосинки полічити.

— Шкода.

Попри всі розмови про те, як вона хоче чимшвидше стати господинею власного палацу, королева Селіза не квапилася залишати зручний Чорний замок заради тіней Ночефорту. На вході у вежу, певна річ, стояла варта з чотирьох гвардійців: двоє знадвору на сходах, двоє всередині біля жаровні. Старшим був сер Патрек з Королівської Гори, вбраний у лицарські біло-блакитно-сріблясті обладунки і плащ, всіяний п’ятикутними зірками. Коли сера Патрека представили Вал, він опустився на одне коліно й поцілував їй рукавичку.

— Ви вродливіша, ніж кажуть, королівно,— заявив він.— Королева багато розповідала про вашу красу.

— Це дивно, бо ми з нею не знайомі,— озвалася Вал і поплескала сера Патрека по голові.— Підйом, пане укліннику. Підйом, підйом.

Говорила вона, як до собаки.

Джон ледве стримав сміх. З кам’яним обличчям він повідомив лицарю, що вони прийшли на аудієнцію до королеви. Сер Патрек відіслав одного з гвардійців нагору запитати, чи прийме їх її світлість.

— Але вовк залишиться тут,— мовив сер Патрек.

Джон не здивувався. Привид нервував королеву майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.

— Привиде, лишайся.

Її світлість шила біля вогню, а блазень танцював під одному йому чутну музику, і бубонці на його рогах дзенькали.

— Ворон, ворон,— скрикнув Картатий, побачивши Джона.— На дні морському круки білі, як сніг. Знаю, знаю, о-о-о!

Королівна Ширін скрутилася на підвіконні, натягнувши каптур, щоб заховати спотворене сіролускою обличчя.

Леді Мелісандри не було. Джон зрадів. Рано чи пізно доведеться зустрітися з червоною жрицею, але краще не в присутності королеви.

— Ваша світлосте,— опустився він на одне коліно. Вал наслідувала його приклад.

Королева Селіза відклала шитво.

— Можете підвестися.

— З ласки вашої світлості, дозвольте представити вам леді Вал. Її сестра Далла була...

— ...матір’ю отого писклявого немовляти, яке не дає нам спати ночами. Я знаю, хто вона така, лорде Сноу,— пирхнула королева.— Вам пощастило, що вона повернулася раніше за мого царственого чоловіка, бо було б вам непереливки. Непереливки, запевняю.

— Ви — дикунська королівна? — запитала Ширін у Вал.

— Мене так називають,— озвалася Вал.— Моя сестра була дружиною Манса Рейдера, короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.

— А я також королівна,— заявила Ширін,— але у мене ніколи не було сестри. Колись був двоюрідний братик, але він поплив за море. Він був простий байстрюк, але мені подобався.

— Ну чесне слово, Ширін,— мовила її мати,— не думаю, що лорд-командувач прийшов слухати про Робертових байстрюків. Картатий, будь чемним блазнем і заведи королівну в її кімнату.

Бубонці в нього на шапці задзеленчали.

— Ходім, ходім,— заспівав блазень.— Ходім зі мною на дно морське, ходім, ходім, ходім.

Узявши королівну за руку, він підстрибом повів її геть з кімнати.

— Ваша світлосте,— заговорив Джон,— ватажок вільного народу погодився на мої умови.

Королева Селіза ледве помітно кивнула.

— Мій лорд-чоловік завжди хотів дати притулок цим диким людям. Якщо вони згодні триматися королівського миру й королівського закону, їм раді в нашому королівстві,— вона на мить піджала губи.— Мені сказали, з ними теж є велети.

— Майже двісті, ваша світлосте,— відповіла Вал.— І понад вісімдесят мамонтів.

— Жахливі істоти,— здригнулася королева. Важко було сказати, про кого вона — про велетів чи про мамонтів.— Хоча ці тварини можуть принести користь у битвах мого лорда-чоловіка.

— Так, ваша світлосте,— мовив Джон,— але мамонти такі великі, що через браму їм не пройти.

— А браму не можна розширити?

— Думаю... не варто цього робити.

— Як скажете,— пирхнула Селіза.— Без сумніву, ви на цьому краще розумієтеся. Де ви збираєтеся оселити цих дикунів? Безперечно, у Кротівці не поміститься ще... скільки їх?

— Чотири тисячі, ваша світлосте. Вони допоможуть нам заповнити покинуті замки, щоб краще обороняти Стіну.

— Я так зрозуміла, що це не замки, а руїни. Занедбані, похмурі й холодні, не більш як купи битого каміння. У Східній варті казали, що там тільки щурі й павуки.

«Від холоду всі павуки давно погинули,— подумав Джон,— а щурі могли б стати гарним джерелом м’яса взимку».

— Це правда, ваша світлосте... але навіть руїни дають бодай якийсь прихисток. І до того ж людей захищатиме від Чужих Стіна.

— Бачу, ви все продумали, лорде Сноу. Певна, король Станіс буде задоволений, коли з перемогою повернеться з походу.

«Якщо взагалі повернеться».

— Звісна річ,— провадила королева,— дикуни мають визнати короля Станіса своїм королем, а Р’глора — своїм богом.

«Ось ми й опинилися на слизькому».

— Даруйте, ваша світлосте, але цю умову ми не узгоджували.

Обличчя королеви посуворішало.

— Жахливий недогляд,— зронила вона голосом, з якого водномить зник навіть натяк на теплоту.

— Вільний народ не стає навколішки,— пояснила Вал.

— Тоді слід його поставити,— заявила королева.

— Якщо так учинити, він повстане за першої ж нагоди,— сказала Вал.— Повстане з клинками в руках.

Королева стиснула вуста, і її підборіддя легенько затремтіло.

— А ви зухвала. Але чого ще очікувати від дикунки? Треба буде підшукати вам чоловіка, який навчить вас гарних манер,— сказала королева й, обернувшись до Джона, пропекла його поглядом.— Я цього не схвалюю, лорде-командувачу. І мій лорд-чоловік не схвалить. Я не можу заборонити вам відчинити браму, як ми обоє добре знаємо, але запевняю вас, що ви ще за це відповісте, коли повернеться з походу король. Можливо, ви ще передумаєте.

— Ваша світлосте,— знову прихилив коліно Джон. Цього разу Вал до нього не приєдналася.— Перепродую, що викликав ваше невдоволення. Я так вчинив, бо вважав, що так буде найкраще. Можна нам іти?

— Ідіть. Негайно.

Вже надворі, достатньо відійшовши від королівської варти, Вал дала волю гніву.

— Ви збрехали про бороду. В неї волосся на підборідді більше, ніж у мене між ногами. А донька... її обличчя...

— Це сіролуска.

— Ми її називаємо сіра смерть.

— Для дітей вона не завжди смертельна.

— На північ від Стіни — завжди. Найкращі ліки — болиголов, але підійдуть і подушка, і ніж. Якби це я народила ту сердешну дитину, то вже давно зробила б їй останню милість.

Такої Вал Джон ще не бачив.

— Королівна Ширін — єдина дитина королеви.

— Тоді шкода їх обох. Дитина нечиста.

— Якщо Станіс переможе, Ширін стане його наступницею на Залізному троні.

— Тоді шкода ваших Сімох Королівств.

— Мейстри кажуть, сіролуска не...

— Мейстри можуть вірити у що заманеться. Хочете знати правду — запитайте у полісунки. Сіра смерть може заснути, але знову прокинеться. Дитина нечиста!

— Вона дуже мила. Звідки вам знати...

— Звідти. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— схопила Вал його за руку.— Чудовисько треба забрати звідти. Не можна залишати його в одній вежі з мертвою дівчинкою.

Джон струсив її руку.

— Вона не мертва.

— Мертва. Мати цього не бачить. І ви, схоже, не бачите. Але смерть уже у ній.

Вона рушила геть, але зупинилася й обернулася.

— Я віддала вам Тормунда Велетозгуба. Віддайте мені чудовисько.

— Якщо зможу, то віддам.

— Так і зробіть. Ви мені винні послугу, Джоне Сноу.

Джон дивився, як вона віддаляється. «Вона помиляється. Мусить помилятися. Сіролуска не така смертельна, як вона вважає, принаймні не в дітей».

Привид уже знову втік. Сонце низько схилилося на заході. «Мені б зараз допоміг кухлик гарячого пряного глінтвейну. А ліпше два». Але з цим доведеться зачекати. Час стати віч-на-віч із супротивником. Найгіршим супротивником — з братами.

Шкіряк чекав на нього біля клітки коловороту. Нагору поїхали вдвох. Що вище піднімалися, то дужчав вітер. За п’ятдесят футів від землі тяжка клітка почала розгойдуватися з кожним його поривом. Час до часу вона шкрябала об Стіну, викликаючи дрібні кришталеві фонтанчики крижинок, які, падаючи, іскрилися на сонці. Піднялися вище найвищих веж у замку. За чотириста футів од землі у вітру прорізалися зуби, й він почав так дерти плащі, що ті шумно ляскали об штаби клітки. За сімсот футів од землі вітер пронизував до кісток. «Стіна в моїх руках,— нагадав собі Джон, поки коловоротники затягували клітку нагору,— принаймні ще на два дні».

Зістрибнувши на лід, Джон подякував коловоротникам і кивнув списникам, які стояли на чатах. Обоє натягнули на голови вовняні шапки з прорізами для очей, так що й облич не було видно, але Джон упізнав Тая за сплутаним чорним волоссям, яке масними пасмами спадало на спину, а Оуена — за ковбасою, яка стирчала з піхов у нього при боці. «Гарний лорд знає всіх своїх підданих»,— сказав колись давно, у Вічнозимі, батько йому і Робові.

Джон підійшов до краю Стіни й поглянув униз на поле бою, де полягло військо Манса Рейдера. Цікаво, подумалося йому, де зараз Манс? «Зможе він тебе розшукати, сестричко? Чи це була просто хитрість, щоб я його випустив?»

Як давно вже він не бачив Арії! Яка вона зараз? Чи впізнає він її взагалі? «Арія-під-ногами. Вічно з перемащеним личком». Цікаво, є ще в неї той маленький меч, який на Джонове прохання для неї викував Мікен? «Штрикай гострим кінцем»,— навчав її Джон. Мудро було б саме так і вчинити у першу шлюбну ніч, якщо правдиві всі плітки про Ремсі Сноу. «Привези її додому, Мансе. Я врятував від Мелісандри твого сина, а зараз я от-от врятую чотири тисячі твоїх вільних людей. Врятуй мені одну маленьку дівчинку, ти мій боржник».

На півночі, у примарному лісі, поміж деревами вже скрадалися вечірні тіні. На заході ще буяла червона заграва, але на сході вже прозирнули перші зірки. Джон Сноу стискав і розтискав пальці робочої руки, пригадуючи всі свої втрати. «Семе, мій милий товстий йолопе, ти зіграв зі мною злий жарт, зробивши мене лордом-командувачем. У лорда-командувача немає друзів».

— Лорде Сноу,— промовив Шкіряк.— Клітка повертається.

— Чую,— відійшов від краю Джон.

Першими нагору піднялися вожді кланів Флінт і Норі, вбрані в хутра й залізо. Норі нагадував старого лиса — був він зморшкуватий і сухорлявий, але хитрий і моторний. Торген Флінт був на голову нижчий за нього, але важив, либонь, удвічі більше: грубуватий крем’язень з вузлуватими червоними ручищами завбільшки з окости, який, накульгуючи, дибав по кризі, важко спираючись на тернову ковіньку. Наступним приїхав Бовен Марш, горнучись у ведмежу шубу. За ним Отел Ярвик. А потім септон Селадар, звісно, напідпитку.

— Ходімо зі мною,— запросив їх Джон.

Посипаною жорствою стежкою вони пішли по Стіні на захід, до сонця. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колиби, Джон заговорив:

— Ви знаєте, навіщо я вас зібрав. За три дні ми відчинимо браму і пропустимо за Стіну Тормунда з його людьми. Багато чого треба підготувати.

Його оголошення зустріли мовчанням. Потім Отел Ярвик мовив:

— Лорде-командувачу, це ж тисячі...

— ...худоребрих дикунів, змучених і голодних, які забрели далеко від дому. Ось вони,— вказав Джон на вогники їхніх багать.— Чотири тисячі, запевняє Тормунд.

— З кількості багать я б сказав — три тисячі,— заперечив Бовен Марш, якого хлібом не годуй — дай полічити.— І ще вдвічі більше, як нам сказали, у Крутодомі з полісункою. А ще сер Деніс пише, що в горах за Тінявою вежею є великі табори...

Джон не мав що заперечити.

— Тормунд каже, Плаксій збирається знову спробувати перейти Міст Черепів.

Старий Гранат торкнувся свого шраму. Його він отримав, обороняючи Міст Черепів, коли Плаксій останнього разу спробував пробитися через Прірву.

— Лорд-командувач, сподіваюся, не збирається впустити і цього... цього чорта?

— Не хотілося б,— сказав Джон, який не забув про голови з кривавими порожніми очницями, що їх йому надіслав Плаксій. «Блек-джек Булвер, Кошлатий Гал, Гарт Сіроперий. Помститися за них я не можу, проте їхніх імен я не забуду».— Але, мілорде, доведеться пустити і їх. Ми не можемо обирати серед вільного народу, кого пускати, а кого не пускати. Якщо мир, то мир для всіх.

Відкашлявшись, Норі сплюнув.

— Ви ще мир укладіть з вовками і стерв’ятниками.

— У мене в підземеллях завжди мир і спокій,— буркнув Старий Флінт.— Віддайте Плаксія мені.

— Скількох розвідників убив Плаксій? — запитав Отел Ярвик.— Скількох жінок зґвалтував, убив, украв?

— У мене трьох,— сказав Старий Флінт.— А тих дівчат, яких не забирає, він осліплює.

— Коли чоловік вбирається в чорне, йому відпускаються всі злочини,— нагадав їм Джон.— Якщо ми хочемо, щоб вільні люди воювали з нами пліч-о-пліч, ми маємо пробачити їм колишні злодіяння, як пробачили б нашим людям.

— Плаксій не дасть обітниці,— наполягав Ярвик.— Він не вдягне чорний плащ. Йому не довіряються навіть інші нальотчики.

— Необов’язково довіряти людині, щоб мати з неї користь...— («В іншому разі яку б я мав користь з усіх вас?») — Нам потрібен і Плаксій, і всі інші. Хто знає дикий праліс краще за дикунів? Хто знає наших ворогів краще за того, хто з ними воював?

— Плаксій знає тільки, як ґвалтувати й убивати,— сказав Ярвик.

— Якщо дикуни перейдуть на цей бік Стіни, вони втричі перевищуватимуть нашу чисельність,— сказав Бовен Марш.— І це я рахую тільки Тормундів загін. Додайте сюди людей Плаксія і тих, що у Крутодомі, й вони зможуть покінчити з Нічною вартою за одну ніч.

— Війни виграються не самою лише чисельністю. Ви їх не бачили. Половина з них — напівмерці, які ледве ходять.

— Як на мене — хай у землі лежать,— сказав Ярвик.— Вибачте за такі слова, мілорде.

— Не вибачу,— сказав Джон голосом холодним, як вітер, що дер їхні плащі.— У таборі повно дітей — сотні, тисячі. І жінок.

— Списосуджених.

— Є і такі. Але більше матерів і бабусь, удовиць і дівиць... їх теж ви хочете приректи на смерть, мілорде?

— Братам не можна сваритися,— втрутився септон Селадар.— Клякнімо й помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості.

— Лорде Сноу,— сказав Норі,— а де ви збираєтеся розмістити цих своїх дикунів? Сподіваюся, не на моїх землях.

— Ага,— підхопив Старий Флінт.— Якщо хочете віддати їм Дар, це ваші проблеми, але дивіться, щоб вони звідти не розбрідалися, бо я вам голови їхні надішлю. Зима вже на порозі, мені зайві роти не потрібні.

— Дикуни залишаться на Стіні,— запевнив їх Джон.— Більшість із них розміститься в покинутих замках.

Варта вже поновила малочисельні гарнізони у Крижаному Кордоні, Довгому Кургані, Соболевому палаці, Сіроварті та Глибокому Озері, але десять замків узагалі лишалися порожніми й покинутими.

— Оселимо в них подружні пари з дітьми, усіх дівчат-сиріт плюс хлопчиків-сиріт до десятьох років, літніх жінок, удовиць з дітьми й усіх жінок, які не хочуть воювати. Списосуджених відішлемо в Довгий Курган, де вони приєднаються до своїх сестер, а самотніх чоловіків — до інших фортів, які ми знову відчинили. Всі, хто вбереться в Чорне, лишаться тут або поїдуть у Східну варту чи Тіняву вежу. Тормунд очолить Дубощит, щоб бути близько під рукою.

Бовен Марш зітхнув.

— Якщо ми не погинемо від їхніх мечів, то погинемо від їхніх ротів. Цікаво, як лорд-командувач збирається годувати Тормунда і його тисячі?

На це питання Джон очікував.

— Через Східну варту. Привеземо скільки треба харчів кораблями. З приріччя, зі штормових земель, з Видолу Аринів, з Дорну й Розлогів, через вузьке морс з вільних міст.

— І ми розплатимося за ці харчі... чим, можна запитати?

«Золотом Залізного банку Браавоса»,— міг би відповісти Джон.

Натомість він промовив:

— Ми погодили, що вільні люди можуть залишити собі хутро і шкури. Коли прийде зима, вони їм знадобляться. Всі інші цінності вони повинні здати. Золото і срібло, бурштин, коштовне каміння, прикраси — все, що можна продати. Ми відішлемо це кораблями за вузьке море і продамо у вільних містах.

— За всі дукати дикунів,— сказав Норі,— мабуть, вам вдасться купити жменю жита. Може, дві жмені.

— Лорде-командувачу, а чому не поставити перед дикунами вимогу, щоб вони здали і зброю? — запитав Клайдас.

Шкіряк аж розреготався.

— Ви хочете, щоб вільний народ бився з вам пліч-о-пліч проти спільного ворога, І як нам це робити без зброї? Чи ви хочете, щоб ми жбурляли у блідавців сніжками? Чи видасте нам дрючки, щоб з ними битися?

«Та зброя, з якою ходять дикуни, переважно мало чим від дрючків відрізняється»,— подумав Джон. Дерев’яні битки, кам’яні сокири, обушки, списи з обпаленими вістрями, ножі кістяні, кам’яні та з драконового скла, плетені щити, кістяна броня, дублена шкіра. Тенійці кують бронзу, а такі нальотчики, як Плаксій, ходять з краденими з трупів сталевими і залізними мечами... але навіть вони зазвичай старі, пощерблені за багато років використання й побиті іржею.

— Тормунд Велетозгуб ніколи з власної волі не роззброїть своїх людей,— сказав Джон.— Він не Плаксій, але він і не боягуз. Якби я почав вимагати від нього таке, дійшло б до крові.

Норі прочесав пальцями бороду.

— Ви можете розмістити своїх дикунів у цих зруйнованих фортах, лорде Сноу, але як примусити їх там залишатися? Що може зупинити їхнє просування на південь, у родючіші й тепліші краї?

— В наші краї,— докинув Старий Флінт.

— Тормунд заприсягнувся. Він служитиме разом з нами до весни. Плаксій та інші їхні капітани змушені будуть дати таку саму присягу, бо в іншому разі ми їх за Стіну не пропустимо.

— Вони обдурять,— похитав головою Старий Флінт.

— Плаксієве слово нічого не варте,— мовив Отел Ярвик.

— Це безбожні варвари,— докинув септон Селадар.— Навіть на Півдні всім відома зрадливість дикунів.

— Ота битва унизу, пригадуєте? — схрестив руки Шкіряк.— Я був на іншому боці, ви не забули? А тепер я ношу чорне вбрання і вчу ваших хлопчаків убивати. Хтось обізве мене перекинчиком. Може, це й так... але я такий самий варвар, як ви — ворони. І в нас також є боги. Ті самі боги, що й у Вічнозимі.

— Боги Півночі, яких шанують ще з часів задовго до Стіни,— підтвердив Джон.— Саме цими богами і присягнувся Тормунд. І він дотримає своє слово. Я знаю його, як знав і Манса Рейдера. Я з ними разом кочував деякий час, якщо пригадуєте.

— Я цього не забув,— промовив лорд-стюард.

«Ні,— подумав Джон,— я й не сумнівався».

— Манс Рейдер також давав одну обітницю,— провадив Бовен Марш.— Він присягався не брати собі дружину, не володіти землями, не народжувати дітей. А потім він перекинувся на інший бік, порушив усі обітниці й повів страшне військо проти рідного королівства. І за Стіною зараз чекають недобитки цього війська.

— Зломлені недобитки.

— Зламаний меч можна перекувати. Зламаний меч здатен убити.

— У вільного народу нема ні правителів, ні права в нашому розумінні,— сказав Джон,— але вони люблять своїх дітей. Бодай це ви визнаєте?

— Нас хвилюють не діти. Ми побоюємося батьків, а не синів.

— Я теж. Тому я наполіг, що візьму заручників...— («Я не такий довірливий дурень, за якого ви мене маєте... а тим паче не дикун наполовину, хай що ви там собі думаєте»).— Сто хлопчиків віком від вісьмох до шістнадцятьох років. По одному сину від кожного ватажка і капітана, решту оберуть жеребкуванням. Хлопці служитимуть пажами і зброєносцями, звільняючи наших людей для важливіших справ. Одного дня дехто з них, може, схоче вбратися в чорне. І не такі дива трапляються. Решта залишаться заручниками, забезпечуючи відданість їхніх батьків.

Північани перезирнулися.

— Заручники,— задумливо промовив Норі.— І Тормунд на таке погодився?

«Або це, або спостерігати, як помирають його люди».

— Кровна заплата, ось як він це назвав,— сказав Джон Сноу,— але він погодився.

— Так, а чом би й ні? — стукнув ковінькою по кризі Старий Флінт.— Ми завжди їх кликали годованцями, коли Вічнозим вимагав хлопчиків у нас, але насправді вони були заручниками — і що тут такого?

— Нічого такого, якщо їхні батьки не викличуть невдоволення королів зими,— сказав Норі.— Бо ці годованці поверталися додому без голови. Ану скажи-но мені, хлопче... якщо оті твої друзі-дикуни виявляться брехунами, вистачить у тебе мужності вчинити, як належить?

«Спитайте Джаноса Слінта».

— Тормунд Велетозгуб мене точно не схоче випробувати. У ваших очах я, певно, видаюся зеленим хлопчаком, лорде Норі, але я — син Едарда Старка.

Однак навіть це не заспокоїло лорда-стюарда.

— Ви кажете, хлопці служитимуть зброєносцями. Сподіваюся, лорд-командувач не збирається віддати їх на військову науку?

Джон аж скипів од гніву.

— Ні, мілорде, я посаджу їх шити мереживні трусики. Звісно ж, ми віддамо їх на військову науку. А ще їм доведеться збивати масло, рубати дрова, чистити стайні, виливати нічні горщики, бігати з повідомленнями... але між цими завданнями вони тренуватимуться вправлятися зі списом, мечем і луком.

Марш почервонів ще дужче.

— Нехай пробачить лорд-командувач мою прямоту, але я не знаю, як пом’якшити свої слова. Те, що ви пропонуєте, ніщо як державна зрада. Вісім тисяч років вояки Нічної варти стояли на Стіні, воюючи з дикунами. А тепер ви хочете пустити їх на наш бік, прихистити їх у наших замках, годувати їх, одягати і вчити воювати. Лорде Сноу, невже мені потрібно вам нагадувати? Ви дали обітницю.

— Знаю я свою обітницю,— сказав Джон і процитував: — «Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу». Ви такі самі слова промовляли, коли самі давали обітницю?

— Такі самі, як добре знає лорд-командувач.

— Ви впевнені, що я нічого не забув? Щось про правителів і право, щось про те, як ми маємо боронити кожен фут землі й чіплятися за кожен зруйнований замок? Є там такі слова? — запитав Джон і почекав на відповідь. Ніхто не озвався.— «Я — щит, який боронить людську державу». Ось головні слова. А скажіть-но мені, мілорди, хіба дикуни не люди?

Бовен Марш розтулив рота. Але так і не зронив ані слова. По шиї в нього поповз багрянець.

Джон Сноу відвернувся. Останнє сонячне світло почало блякнути. Джон спостерігав, як червоні тріщини на Стіні спочатку сіріють, а потім і чорніють, перетворюючись із вогненних рисок на крижані чорні річки. Унизу леді Мелісандра, певно, вже розпалює свої вогнища, виспівуючи: «Царю світла, оборони нас, ніч-бо темна і повна жахіть».

— Зима на підході,— нарешті мовив Джон, порушуючи ніякове мовчання,— а з нею і білі блукальці. Ми зупинимо їх на Стіні. Стіна постала тут, щоб їх зупиняти... але на Стіні потрібні люди. Обговорення закінчене. Нам ще багато чого треба зробити, перш ніж ми відчинимо браму. Тормунда і його людей треба буде нагодувати, одягнути, розмістити. Серед людей є хворі, яким потрібне лікування. Цим займетеся ви, Клайдасе. Врятуєте скількох зможете.

Клайдас закліпав туманними рожевими очима.

— Я постараюся, Джоне. Тобто лорде-командувачу.

— Слід підготувати всі вози й фургони, щоб перевезти вільний народ у їхні нові домівки. Отеле, цим займетеся ви.

— Так, лорде-командувачу,— скривився Ярвик.

— Лорде Бовене, а ви зберете заплату. Золото і срібло, бурштин, гривни і браслети і намиста. Розсортуєте, порахуєте і подбаєте, щоб вони без пригод дісталися Східної варти.

— Так, лорде Сноу,— відповів Бовен Марш.

А Джон Сноу подумав: «Вона сказала — крига і кинджали в темряві. Червона мерзла кров і оголена криця». Робоча рука стислася в кулак. Здіймався вітер.