Танок драконів

Потворна дівчинка

Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг багатоликого бога — стільки водночас дівчинка ще не бачила. З центрального входу зайшли тільки лордійчук і товстун, решта з’явилися таємними ходами — тунелями і прихованими переходами. Вбрані вони були у чорно-білі мантії, але, сідаючи, скидали каптури, показуючи обличчя, яке обрали собі сьогодні. Високі крісла були вирізьблені з чорного дерева й віродерева, як і двері в храмі нагорі. На спинках чорних крісел були віродеревні лики, а на спинках віродеревних крісел — чорні різьблені лики.

У протилежному кінці приміщення стояв ще один послушник з карафою темно-червоного вина. У дівчинки була вода. Коли хтось зі служителів хотів пити, він зводив очі або махав пальцем — і вони з послушником разом або по черзі підходили й наливали йому. Але здебільшого вони просто стояли, чекаючи на знак, якого так ніхто й не подавав. «Я вирізьблена з каменю,— нагадала собі дівчинка.— Я — статуя, як володарі моря уздовж Каналу героїв». Вода важила чимало, але руки в дівчинки дужі.

Жерці розмовляли мовою Браавоса, хоча одного разу троє з них декілька хвилин гаряче говорили валірійською. Переважно дівчинка розуміла всі слова, але перемовлялися присутні тихими голосами, тож вона не все чула.

— Я цього чоловіка знаю,— почула вона голос жерця з обличчям чумного.

— І я цього чоловіка знаю,— луною підхопив товстун, коли дівчинка наливала йому воду. Але красунчик сказав:

— А я його не знаю, тож дар йому піднесу я.

Пізніше зизий сказав те саме про когось іншого.

Зо три години вина й висловлювань жерці розійшлися... усі, крім доброго чоловіка, приблуди й чумного. Щоки в нього були вкриті мокрими виразками, а волосся все повипадало. З ніздрів крапала кров, засохла кров була і в кутиках очей.

— Наш брат хотів з тобою побалакати, дитино,— мовив до дівчинки добрий чоловік.— Сідай, якщо хочеш.

Вона присіла на віродеревне крісло з чорним ликом. Вона не боялася кривавих виразок. Занадто довго вже вона у Чорно-білому палаці, щоб лякатися облудного обличчя.

— Ти хто? — запитав чумний, коли вони залишилися самі.

— Ніхто.

— Неправда. Ти — Арія з дому Старків, яка закусує губу й не вміє брехати.

— Була колись. А більше ні.

— Навіщо ти тут, брехухо?

— Служити. Вчитися. Змінити обличчя.

— Спочатку зміни серце. Дар багатоликого бога — не дитячі іграшки. Ти хочеш убивати заради власних цілей, заради власного задоволення. Заперечуєш?

Вона закусила губу.

— Я...

Він її ляснув.

Від ляпасу щока аж задзвеніла, але дівчинка знала, що заслужила на це.

— Дякую,— сказала вона. Ще трохи ляпасів — і вона, можливо, навчиться не закусувати губу, Так-бо робить Арія, а не нічна вовчиця.— Я заперечую.

— Брешеш. Я бачу правду у твоїх очах. У тебе вовчі очі, в яких жадоба крові.

«Сер Грегор,— несамохіть подумала дівчинка.— Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Якщо вона заговорить, доведеться збрехати, а чумний одразу здогадається. Отож вона мовчала.

— Мені сказали, колись ти називалася Кет. Бігала провулками, що просмерділися рибою, й торгувала за гроші серцівками і мідіями. Дрібне життя, яке пасує такій дрібній істоті, як ти. Тільки попроси — і тобі його повернуть. Штовхатимеш візок, торгуватимеш серцівками у своє задоволення. У тебе надто м’яке серце, щоб ти могла стати однією з нас.

«Хоче відіслати мене геть».

— Нема у мене серця. Там тільки дірка. Я вбила багато людей. Могла б і вас убити, якби схотіла.

— Отримала б задоволення?

Правильної відповіді вона не знала.

— Можливо.

— Тоді тобі тут не місце. У нашому палаці смерть не приносить задоволення. Ми не воїни, не солдати, не пихаті брави, що надимаються від гордощів. Ми вбиваємо не для того, щоб послужити якомусь панові, або набити гаманець, або потішити своє марнославство. Ми ніколи не підносимо дарунок для власного задоволення. Не обираємо, кого вбивати. Ми — прості слуги багатоликого бога.

— Валар догейрис.

«Усі люди послужать».

— Ти вивчила слова, але ти занадто горда, щоб служити. Слуга має бути скромний і слухняний.

— Я слухаюся. Я можу бути скромніша за кого завгодно.

Він, не стримавшись, хихикнув.

— Ще трошки — і станеш богинею приниження. Та чи готова ти сплатити ціну?

— Яку ціну?

— Ціна — це ти сама. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що колись сподіваєшся надбати. Ми забрали в тебе очі й віддали назад. Далі ми заберемо в тебе вуха, і ти блукатимеш у тиші. Ти віддаси нам свої ноги й повзатимеш. Ти не будеш нікому ні донькою, ні дружиною, ні матір’ю. Ім’я в тебе буде облудне, а обличчя буде не твоїм.

Вона мало знову не закусила губу, але вчасно спохопилася. «Моє обличчя — темний ставок, який усе приховує й нічого не показує», їй пригадалися всі імена, які вона носила: Арі, Ласка, Жовторотик, Кет з каналів. Пригадалося дурне вічнозимське дівчисько на прізвисько Арія Кобила. Імена не мають значення.

— Я готова сплатити ціну. Дайте мені обличчя.

— Обличчя треба заслужити.

— Скажіть мені як.

— Треба піднести певній людині певний дар. Зможеш?

— Якій людині?

— Ти її не знаєш.

— Я багато кого не знаю.

— Ось цей чоловік якраз із них. Чужинець. Не з тих, кого ти любиш, чи ненавидиш, чи знаєш. Уб’єш його?

— Так.

— Тоді завтра ти знову станеш Кет з каналів. Вдягни це обличчя, спостерігай, слухайся. І тоді побачимо, чи справді ти гідна служити багатоликому.

Отож наступного дня вона повернулася до Браско і його доньок, у будинок на каналі. Браско вибалушив очі, побачивши її, а Брея тихо ахнула.

— Валар моргуліс,— привіталася Кет.

— Валар догейрис,— озвався Браско.

А далі все стало так, наче вона ніколи й не зникала.

Вперше вона побачила чоловіка, якого мала вбити, того-таки ранку, котячи свій візок брукованими вулицями біля Фіолетової гавані. Він був старий, добре за п’ятдесят. «Він уже довго пожив,— вмовляла себе Кет.— Навіщо йому стільки років, коли мій батько прожив їх так мало?» Однак у Кет з каналів немає батька, тож ці думки вона лишила при собі.

— Серцівки, мідії, молюски,— кричала Кет, коли він проминав її,— устриці, креветки, великі зелені мідії.

Вона до нього навіть усміхнулася. Іноді усмішки достатньо, щоб людина зупинилася і щось купила. Старий не усміхнувся у відповідь. Нахмурившись, він пройшов повз, човгаючи через калюжу. Забризкав ноги Кет.

«Який нечема,— подумала вона, проводжаючи його поглядом.— Обличчя в нього суворе і зле». Ніс у старого був тонкий і гострий, губи — тонкі, очі — маленькі та близько посаджені. Чуприна посивіла, але маленька гостра борідка на кінчику підборіддя досі була чорна. Мабуть, фарбована, подумала Кет, не розуміючи, чому він не пофарбував і чуприну. Одне плече в чоловіка було вище за друге, тож він здавався перехнябленим.

— Він лихий,— заявила вона ввечері, повернувшись у Чорно-білий палац.— Рот у нього жорстокий, очі злі, а ще в нього борідка, як у лиходія.

Добрий чоловік хихикнув.

— Він такий самий, як усі інші люди, у ньому є і світло, і темрява. Не тобі його судити.

Вона була приголомшена.

— А боги його судять?

— Деякі боги — може. Навіщо ще потрібні боги, як не судити людей? Однак багатоликий не зважує людські душі. Свій дар він дає і найкращим, і найгіршим. В іншому разі гарні люди жили б вічно.

Найгірші у старого були руки, вирішила Кет наступного дня, спостерігаючи за ним з-за свого візочка. Пальці в чоловіка були довгі й кістляві, вони повсякчас ворушилися: то чухали бороду, то смикали вухо, то тарабанили по столу — сіпалися, сіпалися, сіпалися. «У нього руки — як два білі павуки». Що більше вона на них дивилася, то більше вони її дратували.

— Він забагато смикає руками,— повідомила вона у храмі.— Мабуть, його мучить страх. Дар принесе йому заспокоєння.

— Дар усім людям приносить заспокоєння.

— Коли я його вбиватиму, він гляне мені в очі й подякує.

— Якщо так станеться, це означатиме, що ти провалила завдання. Найкраще буде, якщо він узагалі не зверне на тебе уваги.

Старий був якимсь купцем, вирішила Кет, поспостерігавши за ним декілька днів. Торгівля його була пов’язана з морем, хоча Кет жодного разу не бачила, щоб він заходив на який-небудь корабель, Усі дні він сидів у харчівні неподалік Фіолетової гавані: чашка цибулевої юшки охолоджувалася на столі, а чоловік перебирав папери, і ставив печатки на воску, і різко розмовляв з цілими чергами капітанів, судовласників та інших купців, нікому з яких він, здається, не подобався.

Але всі вони несли йому гроші: шкіряні гаманці, натоптані золотом, сріблом і квадратними залізними монетами Браавоса. Старий старанно їх перелічував, сортував, охайно складав стосиками в залежності від номіналу. Монети він не роздивлявся, а тільки кусав, причому завжди з лівого боку рота, де в нього ще лишилися зуби. Час до часу він розкручував якусь монетку на столі й дослухався до брязкоту, з яким вона падала, зупинившись.

А коли всі монети були полічені й покусані, старий щось шкрябав на пергаменті, ставив печатку й віддавав його капітанові. А бувало, хитав головою і відсував монети від себе. Коли він так робив, той, хто сидів навпроти, червонів і сердився або бліднув і лякався.

Кет нічого не розуміла.

— Йому платять золотом і сріблом за якісь папірці. Ці люди що — дурні?

— Деякі з них — можливо. Але здебільшого просто обережні. Деякі намагаються його обдурити. Але його так легко не обдуриш.

— Але що він їм продає?

— Страховку. Якщо у когось корабель потрапить у шторм або в руки піратів, він обіцяє відшкодувати вартість корабля з усім крамом.

— Це як об заклад битися?

— Дуже схоже. Але в цьому закладі всі капітани сподіваюся на програш.

— Ясно, а у разі виграшу...

— ...вони втрачають кораблі, а дехто і життя. Море небезпечне, а особливо восени. Без сумніву, чимало капітанів, тонучи в шторм, втішало себе тим, що з цією страховкою у Браавосі їхні вдови й діти не голодуватимуть,— сумно всміхнувся добрий чоловік.— Але одна справа — виписати страховку, а зовсім інша — виплатити.

Тепер Кет зрозуміла. «Хтось його зненавидів. Хтось прийшов у Чорно-білий палац і помолився до бога, щоб той його забрав». Цікаво, хто це був, але ж добрий чоловік не розповість.

— Не тобі лізти в такі справи,— сказав він.— Ти хто?

— Ніхто.

— Ніхто не ставить запитань,— узяв він її за руки.— Якщо не можеш це зробити, просто скажи. У цьому нема ганьби. Хтось створений служити багатоликому богові, а хтось не створений. Скажи одне-єдине слово — і ми знімемо з тебе це завдання.

— Я все зроблю. Я ж сказала, що зроблю.

От тільки як? Оце вже складніше.

У чоловіка були охоронці. Двоє: один — високий і кощавий, а другий — низенький і дебелий. Вони повсюди з ним ходили з самого ранку, коли він виходив з хати, й аж до вечора, коли він повертався. Вони нікого не підпускали близько до старого без його дозволу. Одного разу якийсь п’яниця мало не налетів на старого, коли той виходив з харчівні, але високий охоронець, заступивши собою старого, різким ударом збив п’яницю на землю. У харчівні низенький охоронець завжди першим куштував юшку. Старий чекав, поки вона трохи вихолоне, перш ніж почати пити,— чекав достатньо, щоб в охоронця виявилися ознаки отруєння.

— Він боїться,— збагнула Кет,— або знає, що хтось хоче його вбити.

— Не знає,— сказав добрий чоловік,— але підозрює.

— Охоронці ходять з ним, навіть коли він іде до вітру,— мовила вона,— але він не йде з ними, коли виходять вони. Високий з них найшвидший. Я дочекаюся, коли він вийде до вітру, зайду в харчівню та штрикну старого ножем в око.

— А другий охоронець?

— Він повільний і тупий. Його теж можу вбити.

— Ти що — різник на полі бою, щоб валити всіх, хто з’явиться перед тобою?

— Ні.

— Я дуже сподіваюся. Ти — слуга багатоликого бога, а ми, слуги багатоликого, підносимо його дар тільки визначеним і обраним.

Вона зрозуміла. «Убити слід його. Тільки його одного».

Довелося ще три дні спостерігати за ним, перш ніж вона знайшла спосіб, і ще цілий день тренуватися зі складаним ножиком. Користуватися ним її навчив Рудий Роґо, але вона не зрізала жодного гаманця з того самого дня, коли в неї забрали зір. Хотілося пересвідчитися, що вона ще не втратила навичок. «Швидко і гладко — ось як треба, а не бабратися»,— казала вона собі, знову і знову витягуючи з рукава маленьке лезо. Коли ж нарешті вона впевнилася, що не забула, як це робиться, то довго гострила лезо точильним каменем, поки у світлі свічки край не заблищав сріблясто-синьо. Друга частина справи була трохи складніша, але тут їй мала допомогти приблуда.

— Я піднесу старому дар завтра,— повідомила Кет за сніданком.

— Багатоликий буде задоволений,— сказав добрий чоловік, підводячись.— Кет з каналів багато хто знає. Якщо хтось побачить її за цією справою, це може накликати біду на Браско і його доньок. Час тобі отримати інше обличчя.

Дівчинка не усміхнулася, але всередині була задоволена. Колись вона вже втратила Кет і журилася за нею. Не хотілося втрачати її вдруге.

— І яка я буду?

— Потворна. Жінки, побачивши тебе, відвертатимуться. Діти витріщатимуться й тицятимуть пальцями. Дужі чоловіки тебе жалітимуть, а хтось, може, зронить за тобою і сльозинку. Одного разу тебе побачивши, люди нескоро тебе забудуть. Ходімо.

Добрий чоловік, знявши з гачка залізний ліхтар, повів її повз тихий чорний басейн і ряди темних мовчазних богів до сходів у глибині храму. Коли почали спускатися, ззаду прилаштувалася і приблуда. Усі троє мовчали. Єдиним звуком був шурхіт капців. Вісімнадцять сходинок — і всі троє у підвальному приміщенні, з якого розбігаються п’ять склепінчастих коридорів, наче розчепірені пальці. Тут сходи стали вужчими і крутішими, але дівчинка бігала ними вгору-вниз тисячу разів, тож зовсім їх не боялася. Ще двадцять дві сходинки — і вони в підземеллі. Тут коридори були тісні й покручені — чорні хробачі ходи, які звивалися в самому серці великої скелі. Один з проходів перегороджували важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак, пірнув рукою під мантію і дістав різьблений ключ.

Руки дівчинки вкрилися сиротами. Святилище. Однак і тут добрий чоловік не зупинився, а спустився на третій рівень — у таємні приміщення, куди заходити дозволено тільки жерцям.

Ключ тричі тихо клацнув у замку, обертаючись у руці доброго чоловіка. Двері безшумно відчинилися на змащених оливою залізних завісах. За дверима знову виявилися сходи, витесані у камені. Жрець, узявши ліхтаря, перший пішов униз. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки, «...чотири... п’ять... шість... сім...» Шкода, що вона не прихопила свою паличку, «...десять... одинадцять... дванадцять...» Вона добре знала, скільки сходинок з храму в підвал, потім скільки з підвалу в підземелля, навіть порахувала сходинки на тісних гвинтових сходах, які ведуть на горище, а також щаблі на крутій дерев’яній драбині, яка веде до ляди на дах — до відкритого всім вітрам карниза.

Але цих сходів вона не знає, й саме тому тут так небезпечно, «...двадцять один... двадцять два... двадцять три...» З кожною сходинкою повітря, здавалося, холоднішає. Дійшовши до тридцятьох, вона зрозуміла, що вже опинилася аж під каналами, «...тридцять три... тридцять чотири...» Скільки ще треба спускатися?

Вона долічила до п’ятдесяти чотирьох, коли сходи нарешті закінчилися ще перед одними залізними дверима. Ці двері виявилися незамкненими. Штовхнувши їх, добрий чоловік зайшов усередину. Дівчинка рушила за ним; останньою зайшла приблуда. У темряві відлунювали їхні кроки. Добрий чоловік високо підніс ліхтаря й відчинив його заслінки. Світло затопило навколишні стіни.

На дівчинку витріщалися тисячі облич.

Вони висіли на стінах попереду й позаду, вгорі й унизу — хай куди глянеш, хай куди обернешся. Вона побачила старі обличчя й молоді, білі й чорні, гладенькі й зморшкуваті, рябі й пошрамовані, вродливі й негарні, чоловічі й жіночі, хлопчачі й дівчачі, ба навіть немовлячі, усміхнені й нахмурені, з виразом жадоби, люті й хоті, безволосі й волохаті. «Машкари,— подумала дівчинка,— це просто машкари»,— але, навіть думаючи так, вона знала, що насправді ніякі це не машкари. Це людські обличчя.

— Вони тебе лякають, дитино? — запитав добрий чоловік.— Ще не пізно піти від нас. Чого ти насправді хочеш?

Арія закусила губу. Вона не знала, чого насправді хоче. «Якщо піду, то куди?» Вона обмила й роздягнула сотню трупів, мерці її не лякали. «Їх приносять сюди і зрізають з голови шкіру, ну то й що?» Вона ж нічна вовчиця, шкірою її не злякати. «Це просто шкіряні шапки, нічого мені від них не станеться».

— Хочу спробувати,— випалила дівчинка.

Добрий чоловік повів її через приміщення, проминаючи низку коридорів, які вели в бічні тунелі. Світло ліхтаря по черзі їх освітлювало. В одному тунелі замість стін були кості, а стелю підтримували колони з черепів. Ще один вів до гвинтових сходів, які спускалися ще нижче. «Скільки ж тут підвалів? — подумала дівчинка.— Спуск униз нескінченний?»

— Сядь,— нарешті наказав жрець. Вона сіла.— А тепер заплющ очі.

Вона заплющила.

— Буде боляче,— попередив він її,— але біль — ціна влади. Не ворушися.

«Непорушна як камінь»,— подумала вона. Сиділа нерухомо. Розріз був швидкий, лезо гостре. Метал мав би холодити шкіру, але чомусь видався теплим. Дівчинка відчувала, як по обличчю цебенить кров — хвилями заливає чоло, щоки, підборіддя, й вона збагнула, чому жрець примусив її заплющити очі. Коли кров добігла до вуст, відчувся присмак солі й міді. Лизнувши, дівчинка затремтіла.

— Принеси обличчя,— сказав добрий чоловік. Приблуда нічого не відповіла, але дівчинка почула, як її капці зашурхотіли по кам’яній підлозі. До дівчинки добрий чоловік мовив: — Випий,— вручаючи їй кухлик. Вона одразу випила. Смак був кислий, наче вона лимон укусила. Тисячу років тому вона знала одну дівчинку, яка дуже любила лимонні тістечка. «Ні, то була не я, то була Арія».

— Лицедії змінюють обличчя гримом,— казав добрий чоловік,— а чаклуни — чарами, сплітаючи світло, тінь і бажання, щоб створити ілюзію, яка обдурить око. Цього мистецтва ти також навчишся, але те, що ми робимо тут, набагато складніше. Розумні люди бачать під гримом справжнє лице, а перед гострим оком розвіюються чари, однак обличчя, яке ти зараз одягнеш, буде таке саме справжнє і цілісне, як і те, з яким ти народилася. Не розплющуй очей.

Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.

— Не ворушися. Відчуття буде дивне. Може в голові запаморочитися, але тільки не ворушися.

Ривок — і тихе шелестіння нового обличчя, яке натягувалося на її старе. Шкіра, суха й жорстка, шкрябнула по чолу, але, просякаючи кров’ю, м’якшала й робилася піддатливою. Щоки потепліли, зарум’янилися. Дівчинка відчула, як у грудях тріпоче серце, й довгу мить не могла дихнути. Шию їй стиснули долоні, тверді як камінь, душачи. Її власні руки зметнулися вгору, хотіли вчепитися в долоні кривдника, але там нікого не було. Її переповнило жахливе відчуття переляку, а відтак почувся шум — застрашливий хрускіт, а за ним — сліпучий біль. Перед очима затанцювало обличчя — круглощоке, бородате, брутальне, з люто викривленими губами. Почувся голос жерця:

— Дихай, дитино. Видихни переляк. Віджени тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!

Дівчинка глибоко уривчасто вдихнула — і збагнула, що так і є. Ніхто її не душив, ніхто її не бив. І все одно, коли вона підносила до обличчя руку, та тремтіла. Від дотику пальців обсипалися пластівці засохлої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнула очей, провела пучками по щелепі.

— Моє обличчя не змінилося.

— Справді? Ти впевнена?

Та чи була вона впевнена? Вона не відчула переміни, але, мабуть, це й неможливо відчути. Вона провела рукою по обличчю, згори вниз, як колись у неї на очах провів Джакен Г’ґар у Гаренхолі. Коли він так зробив, усе його лице замерехтіло і змінилося. Коли ж вона так зробила, нічого не відбулося.

— Відчуття, наче воно таке саме.

— Для тебе,— сказав жрець.— Але вигляд воно має зовсім інший.

— Для чужих очей у тебе зламані щелепа й ніс,— сказала приблуда.— Один бік твого обличчя вчавлений, бо тріснула вилиця, а половини зубів бракує.

Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла ані дірок, ані зламаних зубів. «Чари,— подумала вона.— У мене нове обличчя. Потворне розтрощене обличчя».

— Деякий час тобі, можливо, снитимуться погані сни,— попередив добрий чоловік.— Батько бив її так часто й так жорстоко, що вона, коли з’явилася у нас, так і не змогла до кінця позбутися страху і болю.

— Ви його вбили?

— Вона просила дар для себе, а не для батька.

«Треба було його вбити».

Добрий чоловік, певно, прочитав її думки.

— Зрештою і до нього прийшла смерть, як це трапляється з усіма людьми. Повинна вона завтра прийти і до одного чоловіка,— він підняв ліхтар.— Тут більше нема чого робити.

«На сьогодні». Коли дівчинка рушила назад до сходів, здавалося, її проводжають порожні очниці облич на стінах. Якоїсь миті їй здалося, що в них ворушаться вуста, нашіптуючи одне одному солодкі й темні таємниці такими тихими слова, що їх неможливо було розчути.

Уночі сон усе не йшов. Кутаючись у покривало, дівчинка крутилася й вертілася в холодній темній кімнаті, але хай куди вона оберталася, всюди бачила обличчя. «Вони не мають очей, але бачать мене». Вона угледіла на стіні лице власного батька. Поряд висіло обличчя її леді-матері, а під ними — рядком — усіх трьох братів. «Ні. То була зовсім інша дівчинка. А я — ніхто, єдині мої брати вбираються в чорно-білі мантії». Але там був чомусь і співець у чорному, і малий конюший, якого вона заколола Голкою, і прищавий зброєносець із заїзду на роздоріжжі, а отам — гвардієць, якому вона перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Висів на стіні й Лоскотун, і в його порожніх чорних очницях плескалася злоба. Побачивши його, дівчинка відчула в руці кинджал, яким знову, знову і знову штрикала його у спину.

Коли ж нарешті у Браавос прийшов день, він був сірий, похмурий, хмарний. Дівчинка сподівалася на туман, але боги проігнорували її молитви, як це часто трапляється. Повітря було чисте й холодне, а вітер люто кусався. «Гарний день для смерті»,— подумала дівчинка. Несамохіть зринула звична молитва: «Сер Грегор, Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Вона вимовляла імена беззвучно. У Чорно-білому палаці ніколи не знаєш, хто тебе може підслухати.

У підвалах було повно старого одягу, який знімали з тих, хто прийшов у Чорно-білий палац напитися спокою з храмового басейну. Тут можна було знайти все — від жебрацького лахміття до шовків і оксамитів. «Потворна дівчинка має й одягнутися потворно»,— вирішила вона й обрала брудний коричневий плащ, обтріпаний на подолі, цвілу зелену сорочку, що смерділа рибою, і важкі чоботи. Останнім вона сховала свій складаний ножик.

Квапитися не було куди, тож у Фіолетову бухту вона вирішила піти в обхід. Перейшла через міст на острів Богів. Тут, серед храмів, Кет з каналів торгувала серцівками й мідіями, коли Браскова донька Талея лежала в ліжку через місячне. Дівчинці подумалося, що вона може зустріти Талею, яка торгуватиме, скажімо, перед Мурашником, де повно маленьких сумних гробниць забутих божків, але ні, це безглуздо. Сьогодні надто холодно, та й Талея не любить прокидатися так рано. Статуя біля гробниці Плачущої Пані Ліса ронила срібні сльози. У Саду Геленейському стояло позолочене дерево сто футів заввишки, з кованим срібним листям. За вітражними шибками у дерев’яних палатах Царя злагоди поблискувало світло смолоскипів, осяюючи півсотні різних метеликів яскравих кольорів.

Одного разу, пригадалося дівчинці, з нею пішла Морячка й розповідала їй легенди про химерних богів цього міста. «Ось палац Великого Вівчара. Ота вежа з трьома башточками належить Триголовому Тріосу. Перша голова пожирає мертвого, а з третьої з’являється відроджений. Гадки не маю, чим займається середня голова. Ось Каміння німого бога, а отам — вхід у Лабіринт творця візерунків. Лише той, хто зуміє знайти у ньому шлях, знайде і шлях до мудрості, кажуть жерці візерунку. Далі, на березі каналу, храм Аквана Червоного Бика. Що тринадцять днів його жерці перерізають горлянку біленькому теляті, а потім роздають жебракам миски крові».

Схоже, сьогодні був не тринадцятий день, бо на сходах храму Червоного Бика було порожньо. Брати-боги Семош і Селосо дрімали у двох храмах-близнюках обабіч Чорного каналу, з’єднані різьбленим кам’яним мостом. Перейшовши його, дівчинка спустилася в доки, перетнула Лахмітникову гавань і проминула напівзатоплені шпилі й бані Затонулого Міста.

Коли вона проходила повз «Веселий порт», звідти видибав гурт лісянських моряків, але повій дівчинка не побачила. «Корабель» стояв порожній і зачинений — лицедії, без сумніву, ще всі сплять. Але трохи далі, біля причалу, поряд з ібенським китобійним судном, вона помітила давнього друга Кет — Таґанаро, який перекидав м’яча з Касо, царем тюленів, а його новачок-гаманник працював у натовпі глядачів. Коли дівчинка на мить зупинилася — подивитися й послухати, Таґанаро її не впізнав, але Касо гавкнув і плеснув ластами. «Або він мене впізнав,— подумала вона,— або занюхав рибу». Вона поквапилася далі.

Заки вона дійшла до Фіолетової гавані, старий уже сидів у харчівні за своїм звичним столиком, перелічуючи монети в гаманці та сперечаючись із капітаном корабля. Над ним стояв високий худий охоронець. Низенький і товстий сидів біля дверей, де було добре видно всіх, хто заходить. Але це не мало значення. Дівчинка не збиралася заходити всередину. Натомість вона присіла на дерев’яні палі причалу за двадцять ярдів звідти; поривчастий вітер примарними пальцями шарпав на ній плащ.

Навіть такого холодного сірого дня у гавані завізно. Дівчинка побачила матросів, які блукали в пошуках повій, і повій, які блукали в пошуках матросів. Проминула пара бравів у своїй пошарпаній пишноті, тримаючись один за одного і п’яно шкутильгаючи, а при боці в них побрязкували клинки. Швидко пройшов червоний жрець у розмаяних вітром шарлатно-кармазинових шатах.

Був уже майже південь, коли вона врешті угледіла потрібну людину — заможного судновласника, якого вже тричі бачила зі старим. Рослявий, голомозий, огрядний, він був у важкому брунатному плюшевому плащі, облямованому хутром і підперезаному шкіряним паском, прикрашеним срібними місяцями й зорями. Після якогось нещасного випадку в нього не згиналася нога. Ішов він повільно, спираючись на ковіньку.

Він підійде не гірше за інших і навіть краще за багатьох, вирішила потворна дівчинка. Зістрибнувши з паль, вона рушила за ним. Дюжина кроків — і вона його наздогнала, наготувавши ножика. Гаманець у нього був на правому боці, на поясі, але заважав плащ. Вискочило лезо, швидко й чітко, один глибокий розріз на тканині — й чоловік нічого й не відчув. Її вправність, безсумнівно, викликала б усмішку в Рудого Роґо. Запхавши руку в проріз, дівчинка розрізала гаманець ножиком, набрала повний кулак монет...

Чоловік обернувся.

— Що...

Від цього руху її рука, яку вона не встигла відсмикнути, заплуталася у брижах його плаща. Під ноги їм обом посипалися монети.

— Злодійка!

Чоловік замахнувся на неї ковінькою. Дівчинка підбила його під хвору ногу, відскочила й, поки він падав, помчала геть, проминувши якусь мамусю з дитиною. З її жмені й далі сипалися монети й підстрибували на землі. «Злодійка, злодійка!» — летіли їй навздогін крики. Череватий шинкар, який проходив повз, незграбно потягнувся, щоб ухопити її за руку, але вона крутнулася, огинаючи його, промчала повз розсміяну повію і стрімголов кинулася до найближчого провулка.

Кет з каналів добре знала ці провулки, і дівчинка також їх не забула. Вона метнулася ліворуч, перестрибнула низьку стіну, перескочила через маленький канал, пірнула в незамкнені двері якогось запорошеного складу. На той час переслідування стихло, але краще не поспішати. Зачаївшись за якимись клітками, вона довго сиділа, обхопивши руками коліна. Чекала вона майже годину, а відтак вирішила, що вже можна виходити, вилізла по стіні будівлі на дах і дійшла по дахах аж до Каналу героїв. На цей час судновласник уже, мабуть, зібрав усі монети, підняв свою ковіньку й докульгав до харчівні. Може, зараз він п’є гарячу юшку в товаристві старого й нарікає на потворну дівчинку, яка спробувала вкрасти в нього гаманця.

Добрий чоловік чекав на неї в Чорно-білому палаці, сидячи на краю храмового басейну. Потворна дівчинка присіла поряд з ним і поклала на край басейну, рівно між ними, монетку. Була вона золота, з драконом з одного боку і королем з другого.

— Золотий дракон Вестеросу,— сказав добрий чоловік.— І як він у тебе опинився? Ми не злодії.

— Це була не крадіжка. Я взяла у нього одну з його монет, але залишила йому одну з наших.

Добрий чоловік усе зрозумів.

— А монетами в гаманці він розплатився з певним чоловіком. Незабаром у цього чоловіка зупинилося серце. Так було? Як сумно! — піднявши монетку, жрець укинув її у басейн.— Тобі ще вчитися і вчитися, але ти, можливо, не зовсім безнадійна.

Увечері він повернув їй обличчя Арії Старк.

Принесли їй і мантію — м’яку цупку мантію послушниці, чорну з одного боку й білу з другого.

— Одягатимеш її у храмі,— сказав жрець,— але ти маєш знати, що вона тобі поки що потрібна буде нечасто. Завтра підеш до Ізембаро й почнеш перше своє учнівство. Бери з підвалу одяг, який схочеш. Міська варта шукає одну потворну дівчинку, яка вчащає у Фіолетову гавань, тож тобі краще вдягнути інше обличчя,— він узяв її за підборіддя, повернув її голову в один бік, у другий, кивнув.— Цього разу, думаю, гарненьке. Таке саме гарненьке, як твоє справжнє. Хто ти, дитино?

— Ніхто,— відповіла вона.