Танок драконів

Тиріон

Уві сні він бачив лорда батька і лорда в савані. Уві сні вони були нероздільні, і коли батько оповив Тиріона кам’яними руками й нахилився, щоб подарувати йому сірий поцілунок, Тиріон отямився з присмаком крові в пересохлому роті та з диким калатанням серця в грудях.

— Наш мертвий карлик повернувся до нас,— мовив Гальдон.

Тиріон потрусив головою, проганяючи павутиння сну. «Скорбота. Я заблукав у Скорботі».

— Я не мертвий.

— Це ще треба перевірити,— став над ним Недомейстер.— Качуре, будь гарним пташком і звари трохи юшки для нашого маленького приятеля. Він, певно, з голоду вмирає.

Тиріон побачив, що він на «Сором’язливі панні», під колючим коцом, який відгонив оцтом. «Скорбота вже позаду. Це просто був сон, який мені наснився, коли я тонув».

— Чого це я тхну оцтом?

— Лемора тебе ним обтирала. Кажуть, допомагає захиститися від сіролуски. Я маю сумніви, але що заважає спробувати? Саме Лемора тебе відкачала, коли Гриф тебе витягнув. Ти був аж крижаний, із синіми губами. Яндрі казав, що краще тебе назад викинути, але хлопець не дозволив.

«Королевич»,— подумав Тиріон, і зринули спогади: як закам’янілий простягнув порепану руку, як з кісточок у нього цебеніла кров... «Він був тяжкий як валун, коли тягнув мене під воду».

— Це Гриф мене врятував? — («Як же він ненавидить мене, бо в іншому разі дозволив би померти»).— Скільки я провалявся без тями? І де ми зараз?

— Селорис.

Гальдон дістав з рукава маленький ножик.

— Ось,— мовив він, кидаючи його Тиріонові.

Карлик здригнувся. Ніж устромився в палубу між його ступнів і так стирчав, погойдуючись. Тиріон висмикнув його.

— Навіщо це?

— Скидай чоботи. Проколюй усі пальці на руках і ногах.

— Це трохи... боляче.

— Сподіваюся. Вперед.

Тиріон стягнув один чобіт, потім другий, зняв панчохи, примружився, роздивляючись пальці на ногах. Вигляд у них був, здається, такий самий, як завжди. Він обережно кольнув один з великих пальців.

— Сильніше,— мовив Гальдон Недомейстер.

— До крові?

— Якщо доведеться.

— У мене будуть струпи на всіх пальцях.

— Мета не порахувати твої пальці. Я хочу бачити, що ти здригаєшся. Якщо від уколу болить, усе добре. Тільки якщо не відчуєш дотику леза, треба починати непокоїтися.

Сіролуска. Тиріон скривився. Він проколов наступний палець і вилаявся, коли навколо кінчика ножа набрякла крапля крові.

— Боляче. Ти щасливий?

— Танцюю від радості.

— У тебе ноги смердять гірше за мої, Йолло,— мовив Качур, який з’явився з кухлем юшки.— Гриф попереджав тебе, щоб ти не торкався закам’янілих.

— Ага, тільки він забув попередити закам’янілих, щоб не торкалися мене.

— Поки колеш, дивися, чи немає де сірої відмерлої шкіри чи почорнілих нігтів,— сказав Гальдон.— Побачиш такі ознаки — не вагайся. Краще палець втратити, ніж ногу. Краще руку втратити, ніж до кінця днів вити на Мосту сновидінь. А тепер другу ногу перевір, будь ласка. Потім руки.

Карлик поміняв місцями свої короткі ніжки й почав колоти пальці на другій.

— Штрикалку мені також шрикнути?

— Не зашкодить.

— Вам, звісно, не зашкодить — штрикаю ж я себе! Хоча, як так подумати, останнім часом я так мало нею користуюся, що можу й узагалі відчикрижити.

— Уперед. Вичинимо її, наб’ємо соломою і продамо за добрі гроші. Карликовий прутень має чарівні властивості.

— Я жінок у цьому вже скільки років переконую,— мовив Тиріон, застромлюючи кінчик кинджала у пучку великого пальця на руці; коли набрякла крапля крові, він її злизав.— Скільки мені ще катувати себе? Коли я зможу впевнитися, що я не заразився?

— Хочеш правду знати? — зронив Недомейстер.— Ніколи. Ти стільки води наковтався — піврічки випив. Може, ти вже сірієш, обертаєшся зсередини на камінь, починаючи з серця і легень. Якщо так, штрикання пальців і купання в оцті тебе не врятує. Коли закінчиш, випий юшки.

Юшка була добра, хоча Тиріон помітив, що Недомейстер сів від нього через стіл. «Сором’язлива панна» була пришвартована до обдертого пірсу на лівому — східному — березі Ройна. За два пірси від неї волантиська галера висаджувала солдатів. До пісковикової дамби ліпилися крамнички, ятки та склади. Далі виднілися вежі й бані міста, що червоніли в світлі призахідного сонця.

«Ні, це не місто». Селорис — хіба що містечко, яке керується зі Старого Волантиса. Тут усе не так, як у Вестеросі.

На палубі з’явилася Лемора, за нею йшов королевич. Побачивши Тиріона, вона кинулася через усю палубу, щоб обійняти його.

— Мати милостива! Ми молилися за тебе, Гугоре.

«Це ти молилася хіба що».

— Я на тебе зла не триматиму.

Гриф Молодший привітався стриманіше. Королевич був не в гуморі: розсердився, що його змусили зостатися на «Сором’язливій панні» й не пустили на берег разом з Яндрі та Ісіллою.

— Ми за вашу безпеку хвилюємося,— сказала йому Лемора.— Часи нині непевні.

— Дорогою зі Скорботи на Селорис,— пояснив Гальдон Недомейстер,— ми тричі бачили вершників, які їхали на південь лівим берегом ріки. Дотраків. Одного разу вони були так близько, що чулося бренькання дзвіночків у них у косах, а іноді за пагорбами на сході видно вночі їхні багаття. Дорогою ми проминали і бойові кораблі — волантиські річкові галери, повні солдатів-рабів. Цілком очевидно, що тріархи бояться нападу на Селорис.

Тиріон усе зрозумів. Селорис, єдиний серед найбільших прибережних містечок, стоїть на лівому березі Ройна, що робить його набагато вразливішим до набігів комонників, ніж усі міста на правому боці ріки. «От тільки здобичі з нього небагато. На місці хала, я б зімітував напад на Селорис, дочекався, коли волантисяни кинуться його захищати, а тоді повернув на південь і напав на сам Волантис».

— Я вмію користуватися мечем,— не здавався Гриф Молодший.

— Навіть найхоробріший з ваших пращурів у часи небезпеки тримав біля себе королівську варту,— сказала Лемора, яка скинула септинську рясу й перевдяглася в сукню, в якій могла зійти за дружину чи доньку заможного купця. Тиріон уважно роздивлявся Лемору. Він легко викрив правду під синім фарбованим волоссям Грифа і Грифа Молодшого; Яндрі з Ісіллою, здається, саме ті, за кого себе й видають; Качур узагалі птах низького польоту. А от Лемора... «Хто ж вона насправді? Чого вона тут? Наскільки можу судити, не через гроші. Хто їй цей королевич? І чи була вона колись справжньою септою?»

Гальдон також звернув увагу, що вона перевдяглася.

— І як нам сприймати це несподіване віровідступництво? Ви мені більше подобалися в септинській рясі, Леморо.

— А мені голяка,— сказав Тиріон.

Лемора кинула на нього докірливий погляд.

— Це все тому, що у вас душа порочна. Септинська ряса видає в мені вестеросянку і привертатиме небажану увагу,— сказала вона та знову обернулася до королевича Ейгона.— Не вам одному доводиться ховатися.

Хлопець усе одно не хотів змирятися. «Справжній королевич, тільки ще надто юний і недосвідчений, щоб знати світ з його халепами».

— Королевичу Ейгоне,— сказав Тиріон,— оскільки ми обидва застрягли на цьому байдаці, може, ви пошануєте мене партією у сивас, щоб убити кілька годин?

Королевич кинув на нього втомлений погляд.

— Мене вже нудить від сивасу.

— Нудить від постійних програшів якомусь карлику, ви хотіли сказати?

Гоноровий хлопчак наїжачився, як і очікував Тиріон.

— Принесіть дошку і фігури. Цього разу я вас розмащу.

Грали на палубі, сидячи схрестивши ноги позаду каюти. Гриф Молодший розставив фігури для атаки: на передньому краю були дракони, слони й важка кіннота. «Бойовий порядок, характерний для юнака: сміливий, але безглуздий. Заради швидкої перемоги він ризикує всім». Тиріон дозволив королевичу зробити перший хід. Позаду стояв Гальдон, спостерігаючи за грою.

Коли королевич потягнувся по дракона, Тиріон прокашлявся.

— На вашому місці я б цього не робив. Не варто так рано ходити драконом,— невинно посміхнувся він.— Ваш батько добре знав, наскільки небезпечна надмірна сміливість.

— А ви знали мого рідного батька?

— Ну, бачив його двічі-тричі, але мені було всього десять, коли він загинув від Робертової руки, а мій власний батько ховав мене в одній кичері. Ні, не можу сказати, що я знав Рейгара Таргарієна. Не настільки добре, як ваш названий батько. Лорд Конінтон був найкращим другом королевича, хіба ні?

Гриф Молодший відкинув з очей синій локон.

— На Королівському Причалі вони разом служили зброєносцями.

— Наш лорд Конінтон — щирий друг. А як інакше, якщо він зберігає вірність онукові короля, який забрав у нього землі й титул і вислав його у вигнання. А шкода. В іншому разі друг королевича Рейгара був би під рукою, коли мій батько плюндрував Королівський Причал, і не дав би розбити об стіну голову дорогоцінного синочка королевича Рейгара й випустити йому королівські мізки.

— То був не я,— спалахнув хлопчак.— Я вам казав. То був син якогось чинбаря зі Стічного кута, чия мати померла з родива, а татусь продав його лордові Вейрису за глечик арборського золотого. Синів у нього було багато. А арборського золотого він зроду не куштував. Вейрис віддав стічного хлопчика моїй леді-матері, а мене забрав.

— Ага,— кивнув Тиріон, переставляючи своїх слонів.— А коли стічний королевич щасливо загинув, євнух контрабандою перевіз вас через вузьке море до свого тлустого друга сироторгівця, який сховав вас на байдаку і підшукав лорда-вигнанця, згодного взяти на себе роль вашого батька. Чудова історія, співці ще складатимуть пісні про ваш порятунок, коли ви посядете Залізний трон... якщо, звісно, наша чарівна Данерис згодиться взяти вас собі за консорта.

— Згодиться. Повинна.

— Повинна? — перепитав Тиріон і поцокав язиком.— Королеви дуже не люблять цього слова. Ви справжній королевич, я згоден, кмітливий, сміливий і вродливий — мрія будь-якої панни. Але Данерис не панна. Вона — вдова дотрацького хала, мати драконів і руйнівниця міст, Ейгон Завойовник з цицьками. Вона може виявитися не такою піддатливо, як вам хочеться.

— Буде піддатливою,— вигукнув королевич, щиро вражений. Ясно було, що досі він і не розглядав можливості, що майбутня наречена може йому відмовити.— Ви її не знаєте.

Підхопивши коня, він з гуркотом переставив його.

— Я знаю, що вона провела дитинство у вигнанні,— знизав плечима карлик,— у бідності, у мріях і надіях, тікаючи з міста в місто, усього боячись, ніколи не почуваючись у безпеці, без друзів, з одним-єдиним братом, який, на загальну думку, був наполовину божевільний... з братом, який продав дотраку її цноту за обіцяне військо. Я знаю, що десь там у травах вилупилися її дракони, і в неї також хтось вилупився. Я знаю, що вона гонорова. Та й як інакше? Що їй ще лишалося, крім гонору? Я знаю, що вона сильна. Та й як інакше? Дотраки зневажають слабкість. Якби Данерис була слабка, загинула б разом з Вісерисом. Я знаю, що вона запекла. Доказ цьому — Астапор, Юнкай і Мірін. Вона перетнула трависте море й червону пустелю, її не вбили ні наймані убивці, ні таємні змови, ні лихі закляття, вона оплакала брата, чоловіка й сина, своїми витонченими ніжками в сандаліях розтерла на порох міста работоргівців. І як, ви гадаєте, ця королева зреагує, коли до неї з’явитеся ви — жебрак з мисочкою в руках — і скажете: «Доброго ранку, тітонько. Я — ваш небіж Ейгон, повсталий з мертвих. Усе життя я ховався на байдаку, а от тепер змив з волосся синю фарбу й хочу собі дракона... а, ще забув: мої претензії на Залізний трон більш обґрунтовані, ніж ваші».

Ейгонові вуста вигнулися від люті.

— Я не прийду до тітки як жебрак. Я прийду як рівний кровний родич і приведу з собою військо.

— Маленьке військо,— зронив Тиріон. «Оце він розлютився». Карлик несамохіть пригадав Джофрі. «У мене дар лютити королевичів».— А в королеви Данерис армія велика, і не завдяки вам.

Тиріон переставив арбалетника.

— Кажіть, що хочете. Вона стане моєю дружиною, про це подбає лорд Конінтон. Я йому довіряю, як рідному.

— То, мабуть, краще вам перебратися на блазня замість мене. Не довіряйте нікому, королевичу. Ні своєму мейстрові без ланцюга, ні названому батькові, ні доблесному Качуру, ні чарівній Леморі, ні всім іншим чудовим друзям, які виростили вас із пуп’янка. А понад усе не довіряйте ні сироторгівцю, ні Павуку, ні цій маленькій королеві драконів, яку зібралися пошлюбити. Через таку недовірливість у вас розвинеться нетравлення й безсоння, щира правда, та це набагато краще, ніж вічний сон,— карлик пересунув чорного дракона через гори.— Але хто я такий, щоб знати це. Ваш названий батько — можний лорд, а я — маленький покруч, ручна мавпочка. І все-таки я чинив би інакше.

Це привернуло увагу хлопця.

— Як саме?

— На вашому місці? Я б вирушив не на схід, а на захід. Висадився в Дорні та скликав прапори. Сім Королівств зараз напрошуються на завоювання як ніколи. На Залізному троні сидить малолітній король. На Півночі хаос, приріччя спустошене, Штормокрай і Драконстон у руках заколотника. Коли прийде зима, королівство голодуватиме. А хто лишився, щоб з усім цим боротися, хто править малолітнім королем, який править Сімома Королівствами? Ну звісно, моя рідна сестричка. Більше нема кому. Мій братик Джеймі жадає бою, а не влади. Він змарнував усі можливості стати правителем. З мого дядька Кевана вийшов би непоганий регент, якби його примусили взяти на себе цю роль, але сам він її не проситиме. Боги створили його не очільником, а підлеглим...— («Ну, не тільки боги, а й мій лорд-батько»).— Мейс Тайрел радо підхопив би скіпетр, але мої родичі навряд чи відступляться і віддадуть скіпетр йому. А Станіса всі ненавидять. Хто ж лишається? Ну звісно, тільки Серсі.

Пошматований Вестерос спливає кров’ю, і я не маю сумнівів, що моя люба сестричка зараз гоїть його рани... сіллю. Серсі лагідна, як король Мейгор, самовіддана, як Ейгон Негідник, мудра, як Божевільний Ейрис. Вона ніколи не забуває образ — справжніх чи уявних. Бачність вона сприймає за боягузливість, а незгоду за непокору. А ще її веде жадоба. Жадоба влади, пошанівку, кохання. Томенова влада підсилена союзами, які так старанно укладав мій лорд-батько, та дуже швидко Серсі зруйнує їх усі до єдиного. Висаджуйтеся й піднімайте прапор — і люди стануть на ваш бік. Лорди великоможні й маломожні, а з ними і простолюд. Але не зволікайте, королевичу. Сприятлива мить триватиме недовго. Хвиля, яка може вас підняти, скоро почне спадати. Вам треба дістатися Вестеросу до того, як моя сестра втратить владу і її місце посяде хтось компетентніший.

— Але,— сказав королевич Ейгон,— без Данерис і її драконів яка в мене надія перемогти?

— А вам і не треба перемагати,— мовив Тиріон.— Вам досить буде підняти прапор, зібрати прихильників і триматися, поки не прибуде Данерис, щоб приєднатися до вас.

— Ви ж кажете, що вона, може, й не захоче мене.

— Можливо, я перебільшував. Вона може і пожаліти вас, коли ви прийдете й почнете молити її руки і серця,— знизав карлик плечима.— Та невже ви хочете, щоб ваше сходження на престол залежало від жіночої примхи? А попливіть ви у Вестерос... і ви вже повстанець, а не жебрак. Хоробрий, відчайдушний — справжній нащадок дому Таргарієнів, який іде слідами Ейгона Завойовника. Дракон.

Кажу вам, я розкусив нашу маленьку королеву. Тільки-но вона почує, що закатований синок її брата Рейгара живий, що цей сміливий хлопець знову підняв у Вестеросі штандарт з драконом її пращурів, що він, зусібіч оточений ворогами, вступив у відчайдушну війну, щоб помститися за свого батька й відвоювати Залізний трон для дому Таргарієнів... королева помчить до вас із такою швидкістю, на яку тільки здатні вітер і вода. Ви ж останній з її роду, а вона — матір драконів, ламальниця ланців, а понад усе — рятівниця. Дівчина, яка утопила в крові рабовласницькі міста, бо хотіла звільнити з кайданів незнайомців, навряд чи покине братового сина на погибель. А коли вона припливе у Вестерос і вперше побачиться з вами, ви зустрінетеся як рівні, як чоловік і жінка, а не як королева і чолобитник. І тоді як вона зможе не покохати вас, питаю я? — усміхнувшись, він підхопив дракона й перелетів ним через дошку.— Сподіваюся, ваша високість пробачить мене. Ваш король у пастці. Йому смерть за чотири ходи.

Королевич втупив погляд у дошку.

— Мій дракон...

— ...задалеко, щоб урятувати вас. Слід було перемістити його в центр битви.

— Але ви сказали...

— Я збрехав. Не довіряйте нікому. І завжди тримайте дракона біля себе.

Скочивши на ноги, Гриф Молодший перекинув дошку. Фігури розлетілися навсібіч — стрибали й котилися палубою «Сором’язливої панни».

— Позбирайте,— наказав хлопець.

«Може, він і справді Таргарієн».

— Як зволить ваша високість.

Тиріон, опустившись навколішки, заходився збирати фігури, повзаючи палубою.

Ближче до сутінок на «Сором’язливу панну» повернулися Яндрі з Ісіллою. За ними йшов носій, котячи візок, навантажений припасами: сіллю і борошном, свіжозбитим маслом, кавалками шинки, загорненими в полотно, мішками апельсинів, яблук і груш. Яндрі на плечі ніс діжку вина, а в Ісілли з плеча звисала щука. Риба була завбільшки з Тиріона.

Побачивши карлика, який стояв у кінці трапу, Ісілла зупинилася так нагло, що Яндрі налетів на неї, і щука мало не зісковзнула у річку. Качур устиг її врятувати. Кинувши на Тиріона сердитий погляд, Ісілла тицьнула в нього трьома пальцями. «Цей жест начебто відганяє зло».

— Давайте допоможу з рибою,— мовив Тиріон до Качура.

— Ні,— відтяла Ісілла.— Не підходь. Не торкайся їжі, крім своєї.

— Як накажете,— карлик підніс руки, здаючись.

Яндрі важко опустив діжку вина на палубу.

— Де Гриф? — поцікавився він у Гальдона.

— Спить.

— То збудіть його. У нас новини. У Селорисі тільки й говорять про королеву. Кажуть, вона й досі в Міріні, в оточенні. Якщо вірити розмовам на базарі, скоро до війни проти неї приєднається Старий Волантис.

Гальдон піджав губи.

— Не варто довіряти пліткам риботорговців. Та все одно, думаю, Гриф захоче це почути. Ви ж знаєте, який він.

І Недомейстер пішов униз.

«Дівчина так і не попливла на захід». Без сумніву, мала на те вагомі підстави. Мірін і Волантис розділяють п’ятсот льє пустель, гір, боліт і руїн, плюс Мантарис із його лихою репутацією. «Місто чудовиськ, як його називають, та якщо вона піде суходолом, куди ще їй звернутися в пошуках харчів і води? Морем швидше, та якщо вона не має кораблів...»

Заки на палубі з’явився Гриф, на жаровні вже шкварчала і сичала щука, а Ісілла витискала на неї лимонний сік. Перекупний меч був у кольчузі й вовчому плащі, м’яких шкіряних рукавичках і темних вовняних бриджах. Якщо він здивувався, побачивши Тиріона при тямі, то не виказав цього, звично нахмурившись. Вони з Яндрі відійшли до румпеля й там тихо перемовлялися, так що карлик нічого не чув.

Нарешті Гриф жестом покликав Гальдона.

— Нам треба знати, чи чутки правдиві. Ідіть на берег і дізнайтеся все, що зможете. Якщо розшукаєте Каво, він усе знатиме. Зазирніть у «Річковика» й у «Мальовану черепаху». Вам відомі його звичні місця.

— Так. Я візьму з собою карлика. Чотири вуха — це краще, ніж два. Та й ви знаєте, як Каво любить сивас.

— Як скажете. Вертайтеся до сходу сонця. Якщо з якоїсь причини затримаєтеся, ідіть до золотого загону.

«Говорить як лорд»,— подумав Тиріон, але нічого не сказав уголос.

Гальдон одягнув плащ із каптуром, а Тиріон обміняв свій саморобний блазенський костюм на щось пошарпане й сіре. Гриф видав їм обом по гаманцю срібла зі скринь Іліріо.

— Щоб розв’язати язики.

Сутінки вже поступалися місцем справжній темряві, коли вони удвох ішли набережною. Деякі з кораблів, які вони проминали, стояли порожні, з піднятими трапами. На інших було повно озброєних чоловіків, які з підозрою витріщалися на Гальдона й Тиріона. Ближче до міських мурів над ятками горіли пергаментні ліхтарики, проливаючи на бруківку калюжі кольорового світла. Тиріон дивився, як Гальдонове обличчя спершу зеленіє, потім червоніє, потім синіє. Попереду крізь какофонію чужоземних мов чулася вдалині дивна музика — тоненький спів флейти під барабани. Десь позаду брехав пес.

Повиходили повії. Річка чи море, а порт є порт, і де є моряки, там є і повії. «То ось що хотів сказати батько? Море — ось куди діваються повії?»

Повії Ланіспорту й Королівського Причалу — вільні жінки. Їхні посестри в Селорисі — рабині, про що свідчили сльози, витатуйовані в них під правим оком. «Вони тут переважно старі й страшні, як смертний гріх». Такі тільки відтрутити чоловіка від блуду можуть. Тиріон ловив на собі їхні погляди й чув, як жінки перешіптуються і хихочуть, затуляючись руками. «Можна подумати, вони в житті карлика не бачили».

Річкову браму охороняв загін списників-волантисян. Світло смолоскипів відбивалося від сталевих пазурів на їхніх латних рукавицях. Шоломи в них були у формі тигрячих голів, а обличчя під ними мали на щоках витатуйовані зелені смуги. Тиріон знав: раби-солдати Волантиса шалено пишаються своїми тигровими смугами. «А вони не мріють про свободу? — подумалося йому.— Як би вони вчинили, якби малолітня королева дарувала їм свободу? Хто вони, якщо не тигри? Хто я, якщо не лев?»

Один з тигрів, помітивши карлика, щось сказав, й інші засміялися. Коли Тиріон з Гальдоном підійшли до брами, тигр скинув пазуристу латну рукавицю, потім стягнув пітну рукавичку, обхопив карлика за шию і грубо потріпав по голові. Тиріон так здивувався, що не опирався. Усе забрало якусь мить.

— Навіщо він це зробив? — поцікавився він у Недомейстра.

— Він каже: якщо погладити карлика по голові, це принесе удачу,— пояснив Гальдон, переговоривши з вартовим його рідною мовою.

Тиріон вичавив усмішку.

— Скажіть йому: якщо відсмоктати у карлика, це принесе ще більшу удачу.

— Ліпше не буду. В тигрів гострі зуби.

Інший вартовий жестом запросив їх заходити, нетерпляче змахнувши смолоскипом. Гальдон Недомейстер рушив уперед, на територію власне Селориса, і Тиріон обережно пішов за ним.

Перед ними відкрилася велика площа. Навіть у таку годину вона була людна, шумна й повна світла. З ланцюгів над дверима заїздів і будинків розваг звисали ліхтарі, але тут, у місті, вони були з кольорового скла, а не з пергаменту. Праворуч, біля храму з червоного каменю, палало священне вогнище. На балконі храму стояв жрець у шарлатній мантії, промовляючи до невеличкої юрми, яка зібралася навколо вогнища. Неподалік перед якимсь заїздом сиділи мандрівники, граючи в сивас; біля борделю крутилися солдати, заходячи й виходячи; біля стайні якась жінка лупила мула. Мимо прогримотіла двоколісна гарба, яку тягнув білий карликовий слон. «Це інший світ,— подумав Тиріон,— але він не надто відрізняється від того світу, який знаю я».

У центрі площі стояла мармурова статуя безголового чоловіка у неймовірно візерунчастих обладунках, який сидів на такому самому візерунчастому коні.

— І хто ж це такий? — поцікавився Тиріон.

— Тріарх Гороно. Волантиський герой з Кривавої доби. Він сорок років поспіль щороку обирався тріархом, поки не втомився від виборів і не оголосив себе пожиттєвим тріархом. Волантисянам це не сподобалося. Незабаром його стратили. Прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.

— А його статуї чомусь бракує голови.

— Він був з тигрів. Коли до влади прийшли слони, їхні послідовники в нестямі позносили голови зі статуй усіх правителів, яких вони винуватили у війнах і смертях,— знизав плечима Гальдон.— То був інакший час. Ходімо, варто послухати, про що розводиться жрець. Закладаюся, я щойно чув ім’я Данерис.

Перетнувши площу, вони приєдналися до юрми, яка дедалі розросталася під червоним храмом. Карлик опинився серед рослявих городян, тож бачив переважно їхні зади. Чув кожне слово, яке промовляв жрець, та навряд чи розумів.

— Ви розумієте, що він говорить? — запитав він Гальдона загальною мовою.

— Я б розумів, якби карлик не дуднів мені на вухо.

— Я не дудню.

Схрестивши руки, Тиріон озирнувся, роздивляючись обличчя чоловіків і жінок, які зупинилися послухати. Хай куди він обертався, всюди бачив татуювання. «Раби. Чотири з п’ятьох облич належать рабам».

— Жрець закликає волантисян вступати у війну,— почав перекладати Недомейстер,— однак на правильному боці — стати солдатами Р’глора, Царя світла, який створив сонце й зірки і який вічно бореться проти темряви. Найесос і Малако відвернулися від світла, каже він, гарпії зі сходу вселили темряву в їхні серця. Він каже...

— Дракони. Я розчув це слово. Він сказав — «дракони».

— Ага. Дракони прийшли, щоб піднести її до слави.

— Її. Данерис?

Гальдон кивнув.

— Бенеро розіслав з Волантиса звістку: прихід Данерис — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та крові народилася вона, щоб наново творити світ. Вона — це друге пришестя Азора Агая... і її перемога над темрявою принесе літо, яке ніколи вже не закінчиться... сама смерть прихилить перед нею коліно, а всі, хто загине в боротьбі за її справу, відродяться...

— А я відроджуся обов’язково в тому самому тілі? — запитав Тиріон. Юрма більшала. Зусібіч він відчував її тиск.— Хто такий цей Бенеро?

Гальдон звів брову.

— Верховний жрець червоного храму у Волантисі. Полум’я істини, світло мудрості, перший слуга Царя світла, раб Р’глора.

Єдиним Тиріоновим знайомим червоним жерцем був Торос Мирський — дебелий, приязний, вічно обляпаний вином п’яниця, який тинявся без діла у Роберта при дворі, заливаючись найвишуканішими королівськими винами й підпалюючи свого меча для участі в рукопашній.

— Я люблю жерців товстих, зіпсутих і цинічних,— мовив Тиріон до Гальдона,— які обожнюють м’які атласні подушки, ласощі й маленьких хлопчиків. А від отих, які щиро вірять у богів, саме лихо.

— Можливо, нам вдасться скористатися з цього лиха. Я знаю, де нам шукати потрібні відповіді.

І Гальдон повів Тиріона попри безголову статую героя до великого мурованого заїзду, який виходив фасадом на площу. Над дверима, пофарбованими у крикливі кольори, висів кілеватий панцир якоїсь велетенської черепахи. У приміщенні, мов далекі зірки, горіли сотні тьмяних червоних свічок. У повітрі пахло смажениною і прянощами, а юна рабиня з черепахою на щоці розливала світло-зелене вино.

Гальдон на мить зупинився на порозі.

— Отам. Оті двоє.

В алькові сиділо за столиком для сивасу двоє чоловіків, у світлі червоної свічки придивляючись до своїх фігур. Один був худорлявий і блідий, з ріденькою чорною чуприною і гострим як лезо носом. Другий був широкоплечий, череватий, зі спіральними кучерями, які спадали нижче коміра. Жоден і очей не відірвав від гри, поки Гальдон не підтягнув до них стільця й не заговорив:

— Мій карлик грає у сивас краще, ніж ви двоє разом узяті.

Здоровань, звівши очі, обурено глянув на непроханих гостей і щось сказав мовою Старого Волантиса — так швидко, що Тиріон не розібрав. Худий відкинувся у кріслі.

— Він продається? — запитав він загальною мовою Вестеросу.— В тріарховому цирку потвор бракує карлика, який грає у сивас.

— Йолло не раб.

— Шкода,— зронив худий, переставляючи оніксового слона.

Чоловік, який сидів на тому боці столика над алебастровою армією, несхвально піджав губи. І переставив важку кінноту.

— Серйозна помилка,— сказав Тиріон. Він уже в такій ситуації бував.

— Атож,— мовив худий. У відповідь він переставив свою важку кінноту. Кілька швидких ходів — і зрештою худий, посміхнувшись, мовив: — Смерть, друже мій.

Здоровань сердито подивився на дошку, а потім підвівся і проричав щось своєю мовою. Його суперник розсміявся.

— Та годі. Від карлика не так уже й смердить,— сказав він, жестом кличучи Тиріона до порожнього крісла.— Сідай, коротуне. Клади срібло на стіл — і подивимося, чи так уже добре ти граєш у цю гру.

«Яку саме гру?» — кортіло перепитати Тиріонові. Він заліз на крісло.

— Я значно краще граю на повний живіт і з кубком вина в руці.

Худий послужливо озирнувся й гукнув до юної рабині, щоб принесла поїсти й випити.

— Шляхетний Каво Ногарис,— заговорив Гальдон,— працює тут, у Селорисі, митником. Я ще ніколи не перемагав його в сивас.

Тиріон усе зрозумів.

— Можливо, мені пощастить більше.

Розкривши гаманець, він поряд з дошкою почав викладати стосиком срібні монети, допоки Каво не всміхнувся.

Поки вони розставляли з двох боків ширми свої фігури, Гальдон промовив:

— Які новини з пониззя річки? Війна буде?

Каво знизав плечима.

— Юнкайці того й хочуть. Вони себе називають «мудрим панством». Щодо мудрості не знаю, а от хитрості їм точно не бракує, їхній посол привіз нам скрині золота й коштовного каміння та двісті рабів — розквітлих дівчат і гладкошкірих хлопчиків, навчених мистецтва сімох стогонів. Подейкують, бенкети в нього незабутні, а хабарі — щедрі.

— Юнкайці підкупили ваших тріархів?

— Тільки Найесоса,— сказав Каво, забираючи ширму й вивчаючи розташування Тиріонового війська.— Малако, може, старий і беззубий, але він і досі тигр, а Доніфоса не переоберуть тріархом. Місто жадає війни.

— Чому? — запитав Тиріон.— До Міріна звідси багато льє морем. Чим ота мила дівчинка-королева образила Старий Волантис?

— Мила? — розсміявся Каво.— Навіть якщо тільки половина пліток з Невільничої бухти — правда, ця дівчинка — чудовисько. Кажуть, вона жадає крові, а як хто висловиться проти неї, довго вмиратиме на палі. Кажуть, вона — чаклунка, яка годує своїх драконів м’ясом немовлят; клятвопорушниця, яка глузує з богів, ламає мирні угоди, залякує послів і зраджує тих, хто їй віддано служив. Кажуть, її хіть неможливо втамувати — вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть собаками і дітьми, і горе коханцю, який її не задовольнить. Вона віддає чоловікам своє тіло, щоб узяти в неволю їхні душі.

«От і добре,— подумав Тиріон.— Якщо вона віддасть мені своє тіло, може забирати мою душу — малу й миршаву».

— Кажуть,— мовив Гальдон.— Хто каже — работоргівці, вигнанці з Астапора й Міріна. Це все наклеп.

— Найкращий наклеп завжди присмачений правдою,— мовив Каво,— а справжній гріх цієї дівчини незаперечний. Зарозуміла дитина вирішила зруйнувати работоргівлю, але ця торгівля ніколи не обмежувалася Невільничою бухтою. Це тільки частина моря торгівлі по всьому світу, а королева драконів каламутить воду. Панство давньої крові не може спокійно спати за Чорною стіною, дослухаючись, як раби на кухні гострять довгі ножі. Раби вирощують для нас хліб, прибирають вулиці, вчать дітей. Вартують мури, веслують на галерах, воюють у наших війнах. А тепер, дивлячись на схід, вони там бачать цю сяйливу юну королеву, цю ламальницю ланців. Давня кров такого не терпітиме. Біднота теж її ненавидить. Навіть найгірший жебрак вищий за раба. А ця королева драконів відбирає в нього цю єдину втіху.

Тиріон пересунув своїх списників. Каво відповів своєю легкою кавалерією. Тиріон на одну клітинку переставив своїх арбалетників і мовив:

— Червоний жрець отам, надворі, здається, переконаний, що Волантису слід воювати за срібну королеву, а не проти неї.

— Червоним жерцям ліпше притримати язика,— сказав Каво Ногарис.— Уже були сутички між їхніми послідовниками й шанувальниками інших богів. Проповіді Бенеро на ньому ж і окошаться.

— Які проповіді? — запитав карлик, крутячи в руках свою піхоту.

— У Волантисі,— махнув рукою волантисянин,— щоночі на площі перед храмом збираються тисячі рабів і вільновідпущеників, щоб слухати крикливі промови Бенеро про криваві зірки й вогненний меч, який очистить світ. Бенеро запевняє, що Волантис згорить, якщо тріархи здіймуть зброю проти срібної королеви.

— Таке пророцтво і я можу зробити. О, вечеря!

На вечерю подали тарілку смаженої козятини на порізаній кільцями цибулі. М’ясо було присмачене й ароматне, з підпеченою шкуринкою, червоне й соковите всередині. Тиріон відірвав шматочок. М’ясо виявилося таким гарячим, що він аж пальці обпік, однак настільки смачним, що він не втримався від ще одного шматочка. Запив світло-зеленим міцним напоєм, що у Волантисі правив за вино, якого Тиріон уже сто років не пив.

— Дуже смачно,— сказав він, піднімаючи дракона.— Наймогутніша фігура у грі,— оголосив він, збиваючи одного зі слонів Каво.— А в Данерис Таргарієн, подейкують, їх аж три.

— Три,— погодився Каво,— проти тричі по три тисячі ворогів. Граздан мо Ераз був не єдиним послом, якого вислало Жовте місто. Коли проти Міріна виступить мудре панство, разом з ним воюватимуть і легіони Нового Гіса. Толосяни. Елірійці. Навіть дотраки.

— У вас у самих під брамою дотраки,— сказав Гальдон.— Хал Поно.

Каво відмахнувся.

— Комонники з’являються, ми підносимо їм дарунки, комонники йдуть геть.

Він знову переставив свою катапульту, затиснув у кулаці Тиріонового дракона й забрав його з дошки.

Далі почалася різанина, хоча карлик протримався ще з дюжину ходів.

— Прийшов час гірких сліз,— нарешті мовив Каво, забираючи стос срібла.— Ще партію?

— Не потрібно,— сказав Гальдон.— Мій карлик отримав свій урок приниження. Думаю, нам час повертатися на байдак.

На площі досі палали священні вогнища, але жрець пішов, і юрма теж давно розпорошилася. У вікнах борделю мерехтіли свічки. Зсередини чувся жіночий сміх.

— Ніч тільки почалася,— сказав Тиріон.— Каво навряд чи все нам розповів. А повії багато чого чують від чоловіків, яких обслуговують.

— Тобі аж так потрібна жінка, Йолло?

— Чоловікові набридає, коли єдині його коханки — це власні пальці,— озвався Тиріон. «Може, Селорис — саме те місце, куди діваються повії. Може, Тиша десь тут, з витатуйованою на щоці сльозою».— Я мало не втопився. Після такого чоловікові потрібна жінка. Крім того, слід пересвідчитися, що мій прутень не закам’янів.

Недомейстер розреготався.

— Я почекаю на тебе в таверні біля брами. Тільки не барися.

— О, за це не хвилюйтеся. Жінки переважно стараються покінчити зі мною якнайшвидше.

Бордель був скромний порівняно з тими, в які карлик вчащав у Ланіспорту й на Королівському Причалі. Господар, схоже, не знав ніяких мов, крім волантиської, однак чудово зрозумів дзвін срібла й повів Тиріона через арку в довгу кімнату, де пахло фіміамом і де знудьговано тинялися чотири рабині на різних стадіях роздягання. Двоє з них відсвяткували свої іменини щонайменше сорок разів, подумалося Тиріонові, а наймолодшій було років чотирнадцять-п’ятнадцять. Серед них не було таких потворних, як у порту, хоча й вродливими їх не назвеш. Одна була вагітна. Інша просто тлуста, з залізними кільцями в обох пипках. У всіх чотирьох під одним оком були витатуйовані сльози.

— Є у вас дівчина, яка розмовляє мовою Весеросу? — запитав Тиріон. Господар, нічого не зрозумівши, примружився, отож довелося повторити питання валірійською. Цього разу чоловік, схоже, зрозумів слово-друге й відповів волантиською. «Призахідна дівчина» — єдине, що розпізнав у його відповіді карлик. Він вирішив, що йдеться про дівчину з Призахідних королівств.

У борделі така була одна, і зовсім не Тиша. Веснянкуваті щоки і дрібні руді кучері на голові натякали на веснянкуваті груди й руде волосся між ногами.

— Вона підійде,— сказав Тиріон,— і ще хочу карафу вина. Червоного під колір її волосся.

Повія з відразою в очах витріщилася на його безносе обличчя.

— Паскудний вигляд маю, любцю? Я взагалі паскуда, як міг би тобі підтвердити мій батько, якби не гнив зараз у могилі.

Хоч і схожа на вестеросянку, дівчина й слова не знала загальною мовою. «Мабуть, її продали в рабство ще дитиною». Спальня у неї була невеличка, зате пишалася мирським килимом і периною замість солом’яника. «Я і в гірших місцях бував».

— Скажеш, як тебе звати? — запитав Тиріон, беручи в неї кубок вина.— Ні?

Вино було міцне й кисле і не потребувало перекладу.

— Гадаю, доведеться вдовольнитися твоєю піхвою,— сказав Тиріон, витираючи губи зворотом долоні.— Ти ще ніколи не спала з чудовиськом? Саме час починати. Скидай одяг і лягай, якщо не проти. І навіть якщо проти — все одно.

Вона нерозуміюче витріщалася на нього, поки він не забрав у неї карафу й не стягнув через голову її сукню. Після цього дівчина зрозуміла, чого від неї хочуть, хоча жвавою партнеркою її навряд чи можна було назвати. Тиріон так давно не мав жінки, що кінчив за третім поштовхом.

Відкотився, почуваючись не так задоволеним, як присоромленим. «Дарма я сюди припхався. До чого я докотився!»

— Не знаєш жінку на ім’я Тиша? — запитав він, спостерігаючи, як його сім’я витікає з неї на перину. Повія не відповіла.— А знаєш, куди діваються повії?

На це вона також не відповіла. Вся спина у неї була в шрамах від батога. «Лежить, як мертва. Я щойно з трупом злягався». Навіть очі в неї були мертві. «Вона не має сили навіть ненавидіти мене».

Йому потрібно випити. Багато вина. Обіруч ухопивши карафу, він підніс її до вуст. Побігло червоне вино — у горло й по підборіддю. Скрапуючи з бороди, просочувало перину. У світлі свічок воно здавалося таким самим темним, як і вино, яке отруїло Джофрі. Допивши, Тиріон відкинув порожню карафу й напівскотився-напівзліз із перини, шукаючи нічний горщик. У кімнаті його не було. Шлунок скрутило, і карлик, стоячи навколішках, виблював на килим — на прегарний мирський килим, ніжний як брехня.

Повія перелякано скрикнула. «За це винуватитимуть її»,— збагнув Тиріон присоромлено.

— Відрубай мені голову й відвези на Королівський Причал,— порадив він їй.— І моя сестра зробить з тебе леді, тож ніхто більше не здійме на тебе батога.

Дівчина нічого не втямила, отож карлик розсунув їй ноги й узяв її ще раз. Принаймні це вона розуміла.

Скінчилося вино, скінчив і Тиріон, скрутив у жмут одяг дівчини й кинув біля дверей. Вона збагнула натяк і втекла, залишивши його самого в темряві, на перині. «Я п’яний як чіп». Він боявся заплющити очі, щоб не заснути. Під пеленою сну його чекала Скорбота. Нескінченні кам’яні сходи, що піднімаються в нікуди, круті, слизькі й підступні, а десь на самій горі — лорд у савані. «Не хочу зустрічатися з лордом у савані». Тиріон незграбно вдягнувся й навпомацки рушив до східців. «Гриф мене оббілує. А чом би й ні. Якщо хтось із карликів і заслужив, щоб з нього здерли шкуру, то це точно я».

На половині сходів він спіткнувся й полетів униз. Якимось чином примудрився зупинити політ, виставивши руки і зробивши незграбне колесо. Повії у нижній кімнаті вражено звели очі, коли він приземлився біля підніжжя сходів. Перекотившись на ноги, Тиріон уклонився їм.

— Сп’яну я дуже рухливий,— сказав він і обернувся до господаря.— Боюся, я зіпсував вам килим. Дівчина не винна. Я заплачу.

Витягнувши жмень монет, він жбурнув їх господарю.

— Куць.— промовив голос у нього за спиною.

В кутку кімнати сидів у тіні чоловік, а в нього на колінах крутилася повія. «А цієї дівчини я не бачив. Якби побачив, забрав із собою нагору її, а не веснянку». Вона була молодша за інших, струнка й гарненька, з довгим сріблястим волоссям. Мабуть, лісянка... але чоловік, у якого на колінах вона сиділа, був із Сімох Королівств. Кремезний і широкоплечий, років сорока, ба й старший. Голова в нього майже облисіла, але щоки й підборіддя вкривала жорстка щетина, і руки також були волохаті — волосся проросло навіть на кісточках.

Тиріону він не сподобався. А великий чорний ведмідь у нього на сюрко не сподобався ще більше. «Вовна. Він у таку спеку вбрався у вовну. Хто ще, як не лицар, може поводитися так у біса безглуздо?»

— Як приємно так далеко від домівки почути загальну мову,— примусив себе вимовити Тиріон,— але, боюся, ви мене з кимсь переплутали. Мене звати Гугор Гілл. Пригостити вас кубком вина, друже?

— Я вже достатньо випив,— лицар, відсунувши повію, підвівся на ноги. Поряд з ним на гачку висів його меч. Знявши піхви, лицар витягнув клинок. Криця шелеснула об шкіру. Повії жадібно спостерігали, і в їхніх очах відблискувало світло свічок. Господар зник.— Ти мій, Гугоре.

Тиріон не зміг би ні побороти лицаря, ні втекти від нього. А п’яний, як зараз, не зміг би навіть його перехитрити. Він розвів руками.

— І що ж ви збираєтеся зі мною робити?

— Доправити вас,— сказав лицар,— королеві.