Танок драконів

Зневажений залицяльник

Уже була майже година привидів, коли сер Герис Дринквотер повернувся в піраміду доповісти, що розшукав Боба, Книжника і старого Білла Бабкуватого в одній з мірінських дешевих винарень: попиваючи жовте вино, вони дивилися, як раби вбивають одне одного голіруч, загостреними зубами.

— Білл витягнув ножа, воліючи перевірити, чи в дезертирів повні кишки жовтого слизу,— розповідав сер Герис,— а я йому кинув дракона і запитав, чи не підійде йому жовте золото. Куснувши монету, він запитав, за що я плачу. Коли я йому сказав, він, сховавши ножа, поцікавився, чи я п’яний, чи дурний.

— Хай собі думає, що хоче, головне — щоб переказав повідомлення,— мовив Квентин.

— Це він зробить. Можу закластися, що Руб’я з тобою зустрінеться, нехай навіть з єдиною метою: щоб Гарна Мерис вирізала тобі печінку й засмажила з цибулею. Нам би послухатися Селмі. Коли Баристан Безстрашний радить тікати, мудрі люди кидаються шнурувати чоботи. Треба знайти корабель у Волантис, поки не закрили порт.

На саму згадку про море сер Арчибальд позеленів.

— Більше ніяких кораблів. Я до Волантиса на одній нозі дострибаю.

«Волантис,— подумав Квентин,— потім Ліс, потім додому. Назад з порожніми руками. За що загинуло троє сміливців?»

Приємно було би знову побачити Зеленокровицю, відвідати Сонцеспис і Водосад, подихати солодким і чистим гірським повітрям Айронвуду замість гарячого, вологого, брудного повітря Невільничої бухти. Батько і словом не дорікне, знав Квентин, але в очах його читатиметься розчарування. Від сестри чекай презирства, від гадюк — гострих як ножі глузливих посмішок, а від лорда Айронвуда, який Квентинові як другий батько і який власного сина послав захищати його в дорозі...

— Я вас не тримаю,— сказав Квентин товаришам.— Батько поклав завдання на мене, не на вас. Повертайтеся додому, якщо хочете. Якою завгодно дорогою. А я лишаюся.

Здоровань знизав плечима.

— Тоді ми з Дринком теж лишаємося.

Наступного вечора до княжича Квентина прийшов Дензо Д’ган обговорити умови.

— Він зустрінеться з вами завтра на базарі прянощів. Шукайте двері з фіолетовою лілеєю. Стукайте двічі. Гасло — «свобода».

— Згода,— озвався Квентин.— Зі мною будуть Арч і Герис. Він теж може взяти з собою двох побратимів. Але не більше.

— Як скаже княжич,— ввічливо відповів Дензо, але в тоні відчувалася злість, а очі воїна-співця глузливо зблиснули.— Приходьте на заході сонця. І дивіться, щоб за вами не було хвоста.

Дорняни вийшли з піраміди за годину до заходу сонця: якщо раптом заблукають, ще матимуть час розшукати фіолетову лілею. Квентин і Герис підперезалися поясами з мечами. Здоровань повісив за спину келеп.

— Ще не пізно відмовитися від безглуздої затії,— сказав Герис, прямуючи смердючим провулком до старого базару прянощів. У повітрі тхнуло сечею, попереду чулося стукотіння окутих залізом коліс труповоза.— Старий Білл Бабкуватий частенько повторював, що Гарна Мерис вміє розтягнути смерть людини на цілий місяць. Ми їм збрехали, Квенте. Використали їх, щоб дістатися сюди, а потім перекинулися до штормокруків.

— Як нам і було наказано.

— Пошарпаний Правитель не мав на увазі — по-справжньому,— вставив Здоровань.— Інші його хлопці — сер Орсон, Дик Солом’яний, Гангерфорд, Вілл Лісовик — усі вони й досі десь у підземеллях, і все через нас. Старому Руб’ю це точно не сподобалося.

— Не сподобалося,— озвався княжич Квентин,— зате йому подобається золото.

— Шкода тільки, що в нас його немає,— розсміявся Герис.— Ти віриш у цей мир, Квенте? Я не вірю. Половина міста вважає драконоборця героєм, а друга половина кров’ю плюється на саму згадку його імені.

— Гарзу,— сказав Здоровань.

— Його звали Гаргаз,— нахмурився Квентин.

— Гіздар, Гумзум, Гагнаг — хіба не байдуже? Я їх усіх кличу Гарзу. І ніякий він не драконоборець. Уся його звитяга в тому, що йому дупу підсмажили до хрусткої шкуринки.

— Але він зі сміливістю кинувся в бій.

«Чи наважився б я сам стати з чудовиськом віч-на-віч, маючи лише списа?»

— Тобто зі сміливістю здох.

— Здох він з вереском,— мовив Арч.

Герис поклав долоню Квентинові на плече.

— Навіть якщо королева повернеться, вона все одно буде одружена.

— Не буде, якщо король Гарзу отримає від мене келепом,— зронив Здоровань.

— Гіздар,— виправив Квентин.— Його звати Гіздар.

— Один дотик мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали,— сказав Арч.

«Вони не розуміють». Товариші геть забули, навіщо насправді Квентин сюди приїхав. «Шлях веде через неї, а не до неї. Данерис — засіб, а не мета».

— «Три голови у дракона,— сказала вона мені.— Мій шлюб не повинен знищити всі ваші надії,— сказала вона.— Я знаю, чому ви тут. Через вогонь і кров». У мені тече кров Таргарієнів, самі знаєте. Я веду свій рід від...

— До сраки твій рід,— урвав його Герис.— Дракони не розбиратимуть, яка у тебе кров, ну хіба що на смак. Урок історії не приборкає дракона. Це монстри, а не мейстри. Квенте, невже ти справді хочеш саме цього?

— Не хочу, а мушу. Заради Дорну. Заради батька. Заради Клетуса, Вілла і мейстра Кедрі.

— Вони на тому світі,— мовив Герис,— їм уже байдуже.

— На тому світі,— погодився Квентин,— і заради чого? Щоб я дістався сюди, щоб я побрався з королевою драконів. Клетус називав це великою пригодою. Бісові дороги і штормові моря, а в кінці — найчарівніша жінка на світі. Казка, яку можна розповідати онукам. Але у Клетуса вже не буде дітей, якщо тільки він не залишив байстрюка в лоні отої шинкарки, яка йому сподобалася. У Вілла вже не буде весілля. Їхні смерті мають щось значити.

Герис указав на прихилений до цегляного муру труп, навколо якого роїлися мухи.

— А ця смерть щось значить?

Квентин бридливо подивився на труп.

— Він помер від різачки. Тримайтеся від нього подалі,— мовив він. Кобила біла вже в місті. Не дивно, що вулиці так спорожніли.— Незаплямовані пришлють по нього труповіз.

— Ну певна річ. Але я не це питав. Значити має життя, а не смерть. Я теж любив Вілла і Клетуса, але цим їх не повернути. Ти робиш помилку, Квенте. Не можна вірити перекупним мечам.

— Вони такі самі люди, як і решта. Так само жадають золота, слави, влади. Ось у що я вірю.

«А ще у своє призначення. Я — княжич Дорнський, у моїх жилах тече кров драконів».

Сонце вже сіло за міські мури, коли вони нарешті розшукали фіолетову лілею, намальовану на побитих негодою дерев’яних дверях низької цегляної хатини, яка в низці таких самих хатин ліпилася до високої жовто-зеленої піраміди Раздара. Квентин двічі постукав, як йому і сказали. З-за дверей озвався грубий голос — буркнув щось нерозбірливе суржиком Невільничої бухти, бридкою сумішшю старої гіскарської і валірійської мов. Княжич відповів тою самою мовою: «Свобода».

Двері відчинилися. З обережності перший зайшов Герис, за ним — Квентин, а останнім — Здоровань. У приміщенні висів синюватий дим, чий солодкавий запах не міг цілковито заглушити сморід сечі, кислого вина та протухлого м’яса. Тут було набагато просторіше, ніж здавалося знадвору: приміщення тягнулося ліворуч і праворуч у сусідні будівлі. Те, що з вулиці нагадувало дюжину окремих хаток, насправді зсередини виявилося одним довгим приміщенням.

У таку годину винарня не була заповнена й наполовину. Кількоро завсідників кинуло на дорнян знуджені, ворожі або цікаві погляди. Решта зібралася навколо ями в дальньому кінці приміщення, де двоє голих чоловіків під підбадьорливе улюлюкання глядачів билися на ножах.

Квентин не бачив тих, до кого вони прийшли. А тоді відчинилися двері, яких він спочатку не помітив, і з’явилася суха бабця в багровому токарі, облямованому крихітними золотими черепами. Шкіра в неї була біла, як кобиляче молоко, а під ріденьким волоссям просвічувався череп.

— Дорн,— промовила вона,— я — Заріна. Фіолетова Лілея. Сюди, вони тут.

Тримаючи двері, вона жестом запросила їх усередину.

За дверима починалися дерев’яні сходи, круті та з поворотами. Цього разу першим пішов Здоровань, а останнім — Герис. «Підвал!» Спуск був довгий, у цілковитій темряві, тож Квентинові довелося триматися за стіну, щоб не спотикатися. Унизу сер Арчибальд дістав ножа.

Опинилися в цегляному підвалі, втричі більшому за винарню над головою. Вздовж стін, скільки сягало око, стояли велетенські дерев’яні діжки. Біля дверей на гаку висів червоний ліхтар, а на перевернутій діжці, яка правила за стіл, горіла чорна масна свічка. Більше ніякого світла не було.

Біля діжок походжав Каґо Трупоріз, при боці в нього висів чорний арах. Гарна Мерис стояла з арбалетом у руках, і її холодні мертві очі нагадували два сірі камінці. Щойно дорняни увійшли, Дензо Д’ган замкнув двері, а відтак став перед ними, схрестивши руки на грудях.

«На одного більше»,— подумав Квентин.

Пошарпаний Правитель сидів за столом, тримаючи кубок вина. У жовтому світлі свічки його сріблясте волосся здавалося мало не золотим, от тільки мішки під очима були завбільшки з сакви. Він був у брунатному дорожньому плащі, під яким зблискувала сріблом кольчуга. Це підступність чи проста обережність? «Старий перекупний меч — обережний перекупний меч». Квентин підійшов до столу.

— Мілорде, без плаща ви зовсім інший.

— Без свого пошарпаного плаща? — стенув плечима пентосянин.— Жалюгідне дрантя... але воно вселяє страх у ворогів, а на полі бою моє руб’я, розмаяне вітром, додає воякам хоробрості більше, ніж прапор. А якщо я хочу не привертати уваги, мені достатньо просто скинути плаща — і стати непомітним,— мовив він і вказав на стілець навпроти.— Сідай. Я так розумію, ти — княжич. Якби ж я знав! Вип’єш? Заріна їсти теж подає. Хліб у неї черствий, а про рагу взагалі нема мови. Сіль і смалець з одним-двома шматочками м’яса. Вона каже, собачатина, а я думаю, щурятина. Але від такого не помирають. Я давно зрозумів: остерігатися слід тільки їжі, дуже спокусливої на вигляд. Отруйники завжди обирають найсмачніші страви.

— Ви взяли з собою трьох побратимів,— підкреслено зауважив сер Герис.— Ми домовлялися — по двоє з кожного боку.

— Мерис не побратим, а посестра. Мерис, люба, розхристай сорочку, покажи їм.

— Не треба,— сказав Квентин. Якщо плітки правдиві, під сорочкою у Мерис тільки шрами на місці грудей, відтятих чоловіками.— Мерис посестра, я згоден. Але ви все одно порушили умови.

— Отакий я пошарпаний і підступний ошуканець. Хоча треба визнати: троє до двох — не така вже й велика перевага, але щось та й означає. У нашому світі людині варто навчитися брати те, що дають боги. Цей урок дався мені не безплатно. І я тобі його даю на знак доброї волі. Сідай,— знову вказав він на стілець,— і розповідай, навіщо прийшов. Обіцяю не вбивати тебе, поки не вислухаю. Бодай це можу зробити для приятеля-княжича Квентина. Ти ж Квентин, так?

— Квентин з дому Мартелів.

— «Жабка» личить тобі більше. Не в моїй звичці пити з брехунами й дезертирами, але ти викликав мою цікавість.

Квентин сів. «Одне криве слово — і ця зустріч умить може перетворитися на різанину».

— За брехню прошу у вас вибачення. У Невільничу бухту не було інших кораблів — тільки ті, які винайняли ви, зібравшись на війну.

— Кожен перекинчик має якесь виправдання,— знизав плечима Пошарпаний Правитель.— Ви не перші, хто присягнув мені мечем, узяв у мене гроші — й утік. І всі вони мали свої причини. «У мене синочок захворів», або «Мені жінка роги наставляє», або «Інші чоловіки змушують смоктати їм». Останній був милий хлопчина, але я все одно не пробачив йому дезертирства. А ще один казав мені, що у нас така жахлива їжа, аж довелося йому тікати, щоб не заслабнути, тож я відтяв йому ступню, засмажив і йому ж і згодував. А тоді призначив його нашим кухарем. Їжа у нас значно покращилася, а коли його контракт закінчився, він підписався на новий строк. Але ти... кілька моїх найкращих людей опинилося в королівській темниці через твій брехливий язик, а я не думаю, що ти бодай куховарити вмієш.

— Я — княжич Дорнський,— сказав Квентин.— Я мав обов’язки перед батьком і перед своїм народом. Існувала таємна шлюбна угода.

— Я чув. І щойно срібна королева побачила твій обривок пергаменту, одразу впала тобі в обійми, так?

— Ні,— сказала Гарна Мерис.

— Ні? А, пригадую! Твоя наречена полетіла на драконі. Що ж, коли вона повернеться, не забудь запросити нас на весілля. Хлопці з нашого загону залюбки вип’ють за ваше щастя, а я обожнюю вестероські весілля. Особливо вкладання в ліжко, от тільки... ой, стривай...— він обернувся до Дензо Д’гана.— Дензо, ти хіба не казав мені, що королева драконів побралася з якимсь гіскарцем?

— З мірінським паном. Багатим.

Пошарпаний Правитель знову розвернувся до Квентина.

— Невже це правда? Ну звісно, ні. А як же шлюбна угода?

— Королева з нього посміялася,— сказала Гарна Мерис.

«Данерис не сміялася». Можливо, решта Міріна вважала його кумедною чудасією, як-от вигнанець з Літніх островів, якого тримав при дворі король Роберт, але королева була до Квентина дуже добра.

— Ми запізнилися,— мовив княжич.

— Шкода, що не дезертирували від мене швидше,— Пошарпаний Правитель сьорбнув вина.— Отож... не буде весілля у княжича Жабки. І це тому ти прискакав назад до мене? Мої троє хоробрих дорнян вирішили виконати контракт?

— Ні.

— Яке горе.

— Юрхаз зо Юнзак мертвий.

— Це не новина. Він загинув у мене на очах. Бідолаха, побачивши дракона, кинувся тікати і спіткнувся. Його затоптала тисяча найближчих друзів. Без сумніву, Жовте місто обливається сльозами. Хочеш його пом’янути разом зі мною?

— Ні. Юнкайці обрали нового командувача?

— Рада панства ніяк не дійде згоди. Найбільша підтримка була в Єзана зо Каґаза, але і він помер. Мудре панство командує по черзі. Сьогодні головний — отой, якого твої брати по зброї прозивають П’яним Завойовником. А завтра це буде Пан Щокастий.

— Кролик,— виправила його Мерис.— Щокастий був учора.

— Справді, я помилився, люба. Наші юнкайські друзі були такі ласкаві, що надали нам графік. Треба мені частіше в нього зазирати.

— Вас найняв Юрхаз зо Юнзак.

— Він підписав контракт від імені міста. Атож.

— Мірін і Юнкай уклали мир. Облогу скоро знімуть, війська розпустять. Не буде ні боїв, ні різанини, ні мародерства в місті.

— У житті повно розчарувань.

— І довго, як гадаєте, юнкайці ще платитимуть чотирьом загонам вільнонайманців?

Сьорбнувши вина, Пошарпаний Правитель мовив:

— Гірке питання. Але така вже доля вільнонайманців. Одна війна закінчується, інша починається. На щастя, завжди хтось десь воює. Може, навіть тут. Може, ми тут зараз сидимо випиваємо, а Кривавобородий уже підбурює наших юнкайських друзів піднести королю Гіздарові ще одну голову. Вільновідпущеники й рабовласники дихають одне одному в потилицю й гострять ножі, сини гарпії змовляються по своїх пірамідах, кобила біла топче копитами і рабів, і панів, наші друзі з Юнкая задивляються на море, а десь у зелених луках дракон об’їдає ніжне м’ясо Данерис Таргарієн. Хто сьогодні править Міріном? Хто правитиме ним завтра? — пентосянин знизав плечима.— Але одне я знаю напевне. Комусь наші мечі та й знадобляться.

— Мені вони знадобляться. Вас найме Дорн.

Пошарпаний Правитель глянув на Гарну Мерис.

— А Жабці зухвальства не бракує. Нагадати йому? Любий княжичу, останнім контрактом, який ми з вами підписали, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.

— Я заплачу вдвічі більше, ніж вам платять юнкайці.

— Заплатиш золотом одразу після підписання контракту?

— Частину заплачу, коли допливемо у Волантис, а решту — коли я повернуся в Сонцеспис. Відпливаючи, ми взяли з собою золото, та його важко було би приховати, коли ми приєдналися до вашого загону, тож ми поклали його в банк. Можу показати папери.

— А, папери. Але нам же заплатять удвічі більше.

— Удвічі більше паперів,— сказала Гарна Мерис.

— Решту отримаєте в Дорні,— наполягав Квентин.— Мій батько — людина честі. Якщо я поставлю на угоду свою печатку, він її виконає. Даю вам слово.

Пошарпаний Правитель допив вино, перевернув кубок і посунув його на середину столу.

— Отже. Ану, правильно я зрозумів... відомий брехун і клятвопорушник хоче укласти з нами контракт і платить обіцянками, А за які послуги? Цікаво. Може, щоб мої звіяні вітром розбили юнкайців і розграбували Жовте місто? Перемогли на луках дотрацький халасар? Чи буде досить, якщо ми доставимо тобі в ліжко розпалену Данерис? Скажи-но правду, княжичу Жабко. Навіщо тобі я і мій загін?

— Допомогти мені вкрасти дракона.

Каґо Трупоріз гигикнув. Гарна Мерис підняла кутик рота, що символізувало посмішку. Дензо Д’ган присвиснув.

Відкинувшись на стільці, Пошарпаний Правитель мовив:

— Удвічі більше — малувата ціна за драконів, княжичу. Навіть жабці має це бути зрозуміло. Дракони дуже дорогі. І людям, які платять обіцянками, має вистачати розуму обіцяти більше.

— Хочете, щоб я потроїв...

— Я,— перебив його Пошарпаний Правитель,— хочу Пентос.