Танок драконів

Джон

Сім днів хмарного неба й сніговіїв — і десь в обідню пору сонце нарешті прорвалося крізь хмари. Місцями замети були вищі за людину, але стюарди відкидали сніг цілий день, і доріжки вдалося розчистити настільки, наскільки це взагалі можливо. Стіна мерехтіла, відбиваючи світло, і всі шпари і щілини сяяли блакиттю.

З висоти семисот футів Джон Сноу дивився на примарний ліс. Унизу між дерев кружляв північний вітер, змітаючи з верхніх гілок кришталево-білі вихори сніжинок, які нагадували крижані прапори. Більше не було ніякого руху. «Жодних ознак життя»,— подумав Джон. Це не надто заспокоювало. Ні, боявся він не живих. І все одно...

«Вийшло сонце. Сніг припинився. Можливо, спливе ще цілий місяць, перш нам випаде нова нагода. А можливо, цілий сезон».

— Скажи Еметові, щоб скликав новобранців,— мовив Джон до Стражденного Еда.— Нам потрібен буде супровід. Десять розвідників, озброєних драконовим склом. Мають бути готові до виїзду за годину.

— Так, м’лорде. А хто командуватиме?

— Я сам.

Кутики Едового рота опустилися ще більше, ніж зазвичай.

— Багато хто вважає, що лорд-командувач має лишатися в теплі й безпеці з південного боку Стіни. Ні, сам я до таких не належу, однак такі люди є.

— Але їм краще не казати цього в моїй присутності,— всміхнувся Джон.

Від наглого пориву вітру Едів плащ гучно ляснув.

— Ліпше вже нам спускатися, м’лорде. Цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а літати я так і не навчився.

Вони почали спускатися у клітці вниз. Поривчастий вітер був холодний, як подих крижаного дракона в казках, які розповідала маленькому Джонові стара Нан. Важка клітка гойдалася. Час до часу вона чесала по Стіні, здіймаючи маленькі кришталеві фонтани криги, що іскрилися на сонці, як бите скло.

«Скло,— подумав Джон,— могло б стати у пригоді. Чорному замкові потрібні такі скляні сади, як у Вічнозимі. Тоді ми і взимку могли б вирощувати овочі». Найкраще скло привозили з Мира, але хороший лист прозорого скла був на вагу прянощів, а зелене й коричневе скло тут не допоможуть. «Нам потрібне золото. Було б достатньо грошей, могли б купити в Мирі рабів — підмайстрів склодувів і склярів, привезти їх на північ і в обмін на свободу запропонувати їм навчити свого ремесла декого з наших новобранців». Ось як можна було б учинити. «Якби у нас було золото. А його немає».

Під Стіною Джон побачив Привида, який качався у снігу. Великий білий деривовк, схоже, обожнював свіжий сніг. Угледівши Джона, він знову стрибнув на ноги й обтрусився. Стражденний Ед спитав:

— Він іде з вами?

— Так, іде.

— Розумний він вовчик. А я?

— Ні.

— Розумний ви лорд. Привид — це явно кращий вибір. Не ті вже в мене зуби, щоб гризти дикунів.

— З божою поміччю, нам і не трапляться дикуни. Мені потрібен сивий мерин.

У Чорному замку новини поширювалися швидко. Ед саме сідлав сивка, коли двір перетнув Бовен Марш і став перед Джоном біля стайні.

— Мілорде, подумайте ще раз. Новобранці з таким самим успіхом можуть дати обітницю в септі.

— Септ — домівка нових богів. А давні боги живуть у лісі, і той, хто їх шанує, має промовити слова серед віродерев. Ви знаєте це незгірше за мене.

— Шовк родом зі Старгорода, а Арон і Емрик — західняки. Давні боги — то не їхні боги.

— Я не можу наказувати людям, яким богам поклонятися. Вони могли обрати і Сімох, і Царя світла червоної жінки. Натомість вони обрали дерева, хай який це ризик.

— Там, може, й досі чатує Плаксій.

— До гаю не більш як дві години їзди, навіть по снігу. Ми сподіваємося повернутися до опівночі.

— Це надто довго. Нерозумне рішення.

— Нерозумне,— сказав Джон,— але необхідне. Хлопці от-от присягнуть життям Нічній варті, приєднавшись до братства, яке налічує тисячі років безперервного служіння. Обітниці важливі, так само як традиції. Вони пов’язують нас разом — високородних і низькородних, молодих і старих, простих і шляхетних. Вони роблять нас братами,— сказав Джон і плеснув Марша по плечу.— Обіцяю: ми повернемося.

— Ага, мілорде,— сказав на це лорд-стюард,— але живими чи у вигляді голів на ратищах, з вийнятими очима? Ви повертатиметеся в нічній темряві. Місцями снігові замети сягають пояса. Бачу, ви берете з собою загартованих вояків, це добре, але Блекджек Булвер знав ці ліси не гірше за них. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він...

— У мене є дещо, чого не було у них,— сказав Джон, обернув голову і свиснув.— Привиде! До мене!

Струсивши зі спини сніг, деривовк підбіг до Джона. Розвідники розступилися, даючи йому дорогу, хоча одна з кобил, заіржавши, позадкувала, й Рорі довелося різко шарпнути повіддя.

— Передаю командування Стіною вам, лорде Бовене.

Узявши коня за вуздечку, Джон повів його до брами — до крижаного тунелю, який звивався під Стіною.

З тамтого боку криги дерева, високі й мовчазні, горнулися у товсті білі мантії. Поки розвідники й новобранці шикувалися, Привид бігав поруч із Джоновим конем, а потім зупинився й почав принюхуватися, видихаючи білу пару.

— Що там? — запитав Джон.— Там хтось є?

Наскільки він бачив, у лісі нікого не було, але углиб йому не зазирнути.

Привид побіг до дерев, ковзнув між двох сосон у білих мантіях і зник у хмарі снігу. «Зібрався полювати, але на кого?» Джон більше хвилювався не за деривовка, а за дикунів, на яких він може наскочити. «Тихий як тінь білий вовк у білому лісі. Ніхто й не помітить його наближення». Джон не збирався гнатися за ним. Привид повернеться, коли схоче, не раніше. Джон підбив п’ятами коня. До нього приєдналися вояки, і копита гаронів, пробиваючи крижану шкуринку, провалювалися у м’який сніг під нею. Рівною ступою рушили до лісу, а позаду зменшувалася Стіна.

Усі сосни-солдати й чатові дерева вдягли товсті білі шуби, а з голого брунатного віття листяних дерев звисали бурульки. Джон вислав Тома Ячменя на розвідку, хоча дорога в білий гай була ходжена-переходжена і знайома. Старший Лідл і Люк Довжанський пірнули в гущавину на схід і на захід. Вони рухатимуться обабіч валки й попереджатимуть про будь-який рух. Усі твоє — загартовані розвідники, озброєні не лише крицею, а й обсидіаном, а на той раз, якщо доведеться кликати підмогу, до сідла в них приторочені бойові ріжки.

Решта вояків — теж добрі хлопці. «Принаймні добрі в бою і вірні своїм братам». Джон не міг розписуватися за те, ким вони були до появи на Стіні, але не мав сумнівів, що в більшості з них минуле таке саме чорне, як їхні плащі. А тут вони стали людьми, яким Джон довірив би прикривати спину. Всі понатягували каптури, ховаючись від кусючого вітру, а багато хто й закутався у шарф, ховаючи обличчя. Однак Джон усіх їх розрізняв. Усі імена були викарбувані в нього на серці. Це його вояки, його брати.

З ними їхало ще шестеро новобранців — мішанка з молодих і старих, дебелих і маленьких, загартованих і зелених. Ці шестеро даватимуть обітницю. Кінь народився і зростав у Кротівці, Арон і Емрик приїхали з Білого острова, Шовк — з борделів Старгорода на тому кінці Вестеросу. Вони були ще зовсім хлопчаки. Шкіряк і Джекс старші, їм добре за сорок, вони — сини примарного лісу, які вже мають власних синів і онуків. Ці двоє — з тих шістдесяти трьох дикунів, які на Джонів заклик пішли за ним на Стіну, однак поки що тільки ці двоє зважилися вбратися в чорне. Залізний Емет сказав, що всі вони готові стати чорними братами — краще їх уже не підготуєш. Вони з Джоном і Бовеном Маршем оцінили кожного з новобранців і розподілили: Шкіряк, Джекс і Емрик підуть у розвідники, Кінь — у будівничі, Арон і Шовк — у стюарди. Прийшов їм час давати обітницю.

На чолі валки їхав Залізний Емет на коні, потворнішого за якого Джон у житті не бачив: у закошланої тварини, здавалося, самі копита і вовна.

— Подейкують, вчора ввечері в Гаремній вежі було неспокійно,— заговорив військовий інструктор.

— У Гардиновій вежі,— виправив Джон. Серед шістдесяти трьох дикунів, які прийшли з Джоном з Кротівки, було дев’ятнадцять дівчат і жінок. Джон розмістив їх у закинутій вежі, в якій мешкав сам, коли щойно з’явився на Стіні. Дванадцятеро дикунок були списосудженими, здатними і за себе постояти, і захистити молодших дівчат від зазіхань чорних братів. Але ті чоловіки, яким вони дали відкоша, приліпили до вежі нову глузливу назву. Джон з такими жартами миритися не збирався.— Троє п’яних дурнів переплутали Гардинову вежу з борделем, ось і все. І тепер вони, сидячи у крижаних камерах, мають час подумати про свою помилку.

— Чоловіки — це чоловіки,— скривився Залізний Емет,— обітниці — це слова, а, як відомо, словеса — це суховій. До жінок слід приставити варту.

— А хто приставить варту до варту?

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— ось що він давно затямив, і його навчителькою була Ігритта. Якщо він сам не зміг стримати обітницю, як може він очікувати цього від братів? Але жартувати з дикунками небезпечно. «Чоловік володіє або жінкою, або клинком,— колись сказала йому Ігритта,— та обома володіти він не зможе». Не так уже й помилявся Бовен Марш. Гардинова вежа — хмиз, який тільки й чекає на іскру.

— Я збираюся відчинити ще три замки,— промовив Джон.— Глибоке Озеро, Соболевий палац і Довгий Курган. Гарнізони в усіх трьох будуть з вільних людей, під керівництвом наших офіцерів. У Довгому Кургані будуть самі жінки, окрім хіба командувача і старого стюарда.

Без любощів не обійдеться, не сумнівався він, але за таких великих віддалей підтримувати зв’язок буде нелегко.

— І який бідолашний бовдур отримає там командування?

— Я зараз їду поряд з ним.

Суміш жаху й захвату, яка майнула на обличчі Залізного Емета, варта була мішка золота.

— Чим я завинив, що ви мене так зненавиділи, мілорде?

— Не бійтеся,— розсміявся Джон,— ви будете не сам. Вашим заступником і старшим стюардом буде Стражденний Ед.

— Ото зрадіють списосуджені! Може, ви ще магнарові замок віддасте?

Джонова усмішка зів’яла.

— Віддав би, якби міг йому довіряти. Боюся, Сигорн винуватить мене у смерті його батька. А що гірше, його ростили, щоб роздавати команди, а не виконувати. Не плутайте тенійців з вільним народом. Мені казали, що давньою мовою «магнар» означає «володар», але Стир для своїх був радше богом, а його син — це Стирове продовження. Мені не потрібно, щоб люди переді мною прихиляли коліно, але слухатися наказів вони все-таки повинні.

— М’лорде, з магнаром слід щось робити. Якщо ігноруватимете тенійців, з ними будуть проблеми.

«Проблеми — це жереб лорда-командувача»,— міг би відповісти Джон. Після візиту в Кротівку проблеми так і сипалися, і жінки — найменша з них. Голек, як він і підозрював, поводився вороже, але й серед чорних братів було чимало таких, у кого ненависть до вільного народу в’їлася в кості. Один з Голекових прибічників уже відрізав у дворі вухо одному з будівничих, і це, швидше за все, тільки початок. Тому слід негайно відчиняти старі форти, щоб відіслати Гарминого брата у Глибоке Озеро або Соболевий палац. Але поки що ці форти не придатні для життя, а Отел Ярвик зі своїми будівничими досі намагається відновити Ночефорт. Іноді ночами Джон не міг заснути, міркуючи, чи не зробив тяжкої помилки, не дозволивши Станісові просто стратити всіх дикунів. «Нічого я не знаю, Ігритто,— думав він,— і, либонь, ніколи й не знатиму».

До гаю лишалося півмилі, коли довге червоне проміння осіннього сонця, косо падаючи між віття безлистих дерев, помалювало замети в рожевий колір. Вершники перетнули замерзлий струмок, проїхали між двох гострих валунів, закутих у кригу, далі рушили на південний схід звіриною стежкою. Коли зривався вітер, у повітря злітали хмарки снігу й засипали очі. Джон закутав шарфом рот і ніс і натягнув на голову каптур.

— Уже недалеко,— мовив він до хлопців. Ніхто не відповів.

Тома Ячменя Джон занюхав раніше, ніж побачив. Чи це Привид його занюхав? Останнім часом Джон, навіть коли не спав, почувався так, наче вони з деривовком — одне ціле. Першим з’явився великий білий вовк, обтрушуючись від снігу. За кілька секунд показався й Том.

— Дикуни,— тихо промовив він до Джона.— У гаю.

Джон зупинив вершників.

— Багато?

— Я нарахував дев’ятьох. Вартових немає. Деякі дикуни мертві, а може, просто сплять. Здебільшого це жінки. Є одна дитина, а ще є велет. Я бачив лише одного. Вони запалили багаття, серед дерев куриться дим. Бовдури.

«Дев’ятеро, а зі мною сімнадцять». Однак четверо з його команди — зовсім хлопчаки, і з ними нема велета.

Проте Джон не збирався повертатися на Стіну. «Якщо дикуни ще живі, може, заберемо їх із собою. А якщо мертві, ну... кілька трупів нам не завадять».

— Далі підемо пішки,— промовив він, легко зістрибуючи на замерзлу землю. Снігу було по кісточки.— Рорі, Пейте, лишайтеся з кіньми.

Це завдання можна було дати новобранцям, але їм усе одно час понюхати крові. Чому б не зараз?

— Розійдіться і станьте півмісяцем. Наступати на гай будемо з трьох боків. Тримайте одне одного в полі зору, не збільшуйте віддалі між собою. Сніг приглушить наші кроки. Якщо наскочимо зненацька, може обійтися без крові.

Швидко западали сутінки. Ліс на заході проковтнув останню скибку сонця, і сонячне проміння зникло. Рожеві замети знову побіліли, а потім почали темніти разом з усім світом. Вечірнє небо набрало сірого відтінку старого бляклого плаща, праного-перепраного, а в небі з’явилися перші сором’язливі зорі.

Попереду Джон помітив білий стовбур, увінчаний кроною темно-червоного листя, яке могло належати тільки віродереву. Потягнувшись за спину, Джон витягнув з піхов Довгопазура. Глянувши ліворуч і праворуч, він кивнув Шовку й Коню, а вони передали сигнал наступним. На гай кинулися всі водночас, безшумно долаючи замети старого снігу — чути було тільки дихання. З ними біг Привид — біла тінь Джона.

Віродерева росли кільцем навколо галявини. Було їх дев’ять, усі приблизно одного розміру й віку. На всіх деревах були вирізьблені лики, усі різні. Якісь усміхалися, якісь лементували, а якісь горлали. В густих сутінках очі їхні здавалися чорними, але за білого дня, знав Джон, вони криваво-червоні. «Як очі Привида».

Маленьке багаття в центрі гаю справляло сумне враження: кілька зламаних гілок диміло серед попелу й залишків жару. Але навіть у ньому життя було більше, ніж у дикунах, які скулилися навколо. Лише один з них зреагував, коли Джон випірнув з гущавини. Це був малюк, який заплакав, учепившись у материн подертий плащ. Жінка, звівши очі, ахнула. На той час гай уже був цілком оточений розвідниками, які ковзали між білих як кістки дерев, зблискуючи затисненою в чорних рукавицях крицею, готовою до вбивства.

Останнім їх помітив велет. Він спав, скрутившись біля вогнища, але щось його збудило — плач маляти, або хрускіт снігу під чорними чоботами, або чийсь різкий вдих. Коли він ворухнувся, було таке враження, наче ожив валун. Крекнувши, він сів, почав терти очі долонями завбільшки з два окости... аж тут побачив Залізного Емета з блискучим мечем у руці. Заревівши, велет стрибнув на ноги, одна з отих здоровезних ручищ схопила обушок.

У відповідь Привид вищирив зуби. Джон схопив вовка за загривок.

— Ми не хочемо влаштовувати битву.

Він знав, що з велетом його люди впораються, але чого це коштуватиме? Щойно проллється кров, до сутички долучаться й дикуни. Більшість із них загине, а може, й усі, а з ними і кількоро братів.

— Це священне місце. Здавайтеся, і ми...

Велет знову заревів, аж затріпотіло листя на деревах, і бахнув обушком по землі. Ратище з сукуватого дубця було шість футів завдовжки, а на кінці — каменюка завбільшки з буханець хліба. Від удару здригнулася земля. Дехто з дикунів теж почав намацувати зброю.

Джон Сноу вже хотів потягнутися по Довгопазур, коли з протилежного кінця гаю заговорив Шкіряк. Слова звучали грубо і гортанно, але Джон відчув у них музику і збагнув, що це — давня мова. Шкіряк говорив довгенько. Коли закінчив, йому відповів велет. Нагадувало гарчання упереміш із кректанням, і Джон не розумів ані слова. Але Шкіряк, указавши на дерева, знову щось сказав, і тоді велет теж указав на дерева, рипнув зубами й опустив обушок.

— Усе,— мовив Шкіряк.— Вони не хочуть бою.

— Чудово. Що ви їм сказали?

— Що це і наші боги. Що ми прийшли молитися.

— То помолімося. Сховайте крицю всі. Сьогодні тут не проллється кров.

Том Ячмінь сказав — дев’ятеро, і їх і справді виявилося дев’ятеро, але двоє вже померло, а один був такий слабкий, що до ранку не доживе. Серед шістьох, які залишилися, була матір з малюком, двоє дідів, поранений тенієць у потовченій бронзі й один з рогоногих з такими обмороженими ногами, що Джон з першого погляду зрозумів: ходити він більше не буде. Згодом він дізнався, що ці люди до зустрічі в гаю переважно не були знайомі: коли Станіс розбив військо Манса Рейдера, вони сховалися в лісі, тікаючи від бійні, деякий час блукали, втрачаючи від холоду і голоду друзів і родичів, і нарешті опинилися тут, занадто ослабілі й острашені, щоб рухатися далі.

— Тут живуть боги,— сказав один зі дідів.— Не найгірше місце, щоб померти.

— Стіна всього за кілька годин ходу на південь звідси,— мовив Джон.— Чому не пошукати прихистку там?

Дикуни обмінялися поглядами. Нарешті один мовив:

— Ми чули різні плітки. Ворони попалили всіх, хто здався.

— Навіть самого Манса,— докинула жінка.

«Мелісандро,— подумав Джон,— тобі з твоїм червоним богом доведеться багато за що відповідати».

— Хто хоче, може повернутися разом з нами. У Чорному замку є і їжа, і де спати, а Стіна захистить від тих примар, які населяють ці ліси. Даю вам слово: нікого не спалять.

— Слово ворона,— зронила жінка, притискаючи до себе малюка,— а хто поручиться, що ти його дотримаєш? Хто ти?

— Лорд-командувач Нічної варти, син Едарда Старка Вічнозимського,— відповів Джон і обернувся до Тома Ячменя.— Нехай Рорі й Пейт приведуть коней. Я тут не збираюся залишатися ні на хвилю довше, ніж потрібно.

— Як зволите, м’лорде.

Перед від’їздом зоставалося зробити тільки одне: те, заради чого і прийшли. Залізний Емет викликав наперед своїх підопічних, і поки решта товариства спостерігала з шанобливої віддалі, вони опустилися навколішки перед віродеревами. На той час згасло останнє денне світло — ясніли тільки зорі в небі та тьмяно поблискував червоний жар пригаслого багаття в центрі гаю.

Шестеро в чорних каптурах і цупких плащах були мов з пітьми вирізьблені. Одностайно підносилися їхні голоси, слабкі в безмірі ночі.

— Насувається ніч, і починається моя варта,— промовляли вони, як промовляли до них тисячі інших. У Шовка голос був солодкий, як пісня, у Коня — сиплий і уривчастий, у Арона — нервовий писк.— Вона триватиме до самої моєї смерті...

«Нехай ця смерть прийде нескоро,— опустився Джон Сноу на одне коліно в сніг.— Боги пращурів моїх, захистіть цих людей. І Арію, мою меншу сестричку, хай де вона є. Молю вас, допоможіть Мансові її розшукати і привезти неушкоджену до мене».

— Не візьму я собі дружину, не володітиму землями, не народжу дітей,— присягалися новобранці, й голоси їхні линули відлунням крізь роки і століття.— Не вдягну я корону й не здобуду собі славу. Я житиму й помру на своєму посту.

«Боги пралісу, дайте мені сили чинити так само,— беззвучно молився Джон.— Даруйте мудрість, щоб я знав, як діяти, і сили, щоб це виконати».

— Я меч у темряві,— промовляли шестеро, і Джонові здавалося, що їхні голоси змінюються, дужчають, стають упевненішими.— Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу.

«Щит, який боронить людську державу». Йому в плече тицьнувся носом Привид, і Джон обійняв його однією рукою. Він чув запах давно не праних штанів Коня, і солодкі парфуми в розчесаній бороді Шовка, і сильний та гострий сморід страху, і понад усе — мускусний дух велета. Чув калатання власного серця. Поглянувши через весь гай на жінку з малюком, на двох сивобородих дідів, на рогоногого з покаліченими ступнями, він побачив простих людей.

— Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

Джон Сноу перший звівся на ноги.

— А тепер підводьтеся чоловіками з Нічної варти,— простягнув він руку Коню, допомагаючи йому встати.

Здіймався вітер. Час було їхати.

Дорога назад забрала набагато більше часу, ніж дорога туди. Велет, попри довгі й дебелі ноги, рухався незграбно, ще й раз у раз зупинявся збити сніг з низьких гілок своїм обушком. Жінка їхала разом з Рорі, її син — з Томом Ячменем, двоє дідів — з Конем і Шовком. Але тенієць боявся коней і, незважаючи на поранення, вирішив кульгати сам. Рогоногий не міг навіть всидіти верхи, тож його довелося прив’язати до сідла, як лантух зерна; так само вчинили і з блідою бабцею з тоненькими, як палички, руками й ногами, якої навіть не змогли добудитися.

На подив Залізного Емета до сідел прив’язали і два трупи.

— Вони нас тільки затримуватимуть, м’лорде,— мовив той до Джона.— Слід порубати їх і спалити.

— Ні,— озвався Джон.— Беріть їх із собою. Вони мені потрібні.

Місяць не вийшов показувати їм дорогу додому, тільки де-не-де на небі проривалися зірки. Світ стояв чорно-білий і непорушний. Мандрівка була довга, повільна, нескінченна. Сніг налипав на чоботи і бриджі, на вітру стугоніли сосни, а плащі виляскували і вирували. У небі Джон помітив Червону Вандрівницю, яка спостерігала за людьми внизу крізь безлисте віття велетенських дерев. Вільний народ називає її Злодієм. Найкращий час красти жінку — коли Злодій у Місячній Панні, стверджувала Ігритта. Вона тільки не казала, коли найкраще красти велета. «Або два трупи».

Стіну знову побачили аж під ранок.

Вітально залунав угорі ріжок чатового, нагадуючи крик велетенського горластого птаха,— один довгий сигнал означав: повертаються розвідники. Старший Лідл, знявши з сідла свого ріжка, засурмив у відповідь. Під брамою довелося хвильку почекати, поки з’явився Стражденний Ед Толет, відсунув засуви й розчахнув залізні ґрати. Побачивши обшарпаний гурт дикунів, Ед піджав губи й затримав на велеті довгий погляд.

— Тут масло знадобиться, щоб пропхати такого в тунель, м’лорде. Послати когось у комору?

— Ой, думаю, він пролізе і без масла.

І він проліз... навкарачках, повзком. «А він величенький. Щонайменше чотирнадцять футів. Більший навіть за Маґа Могутнього». Маґ загинув у цьому-таки крижаному тунелі в смертельному бою з Доналом Ноєм. «Добрий був чоловік. Варта втратила забагато добрих людей». Джон відвів Шкіряка убік.

— Нагляньте за ним. Ви з ним розмовляєте однією мовою. Подбайте, щоб його нагодували і щоб йому знайшлося тепле місце біля вогню. Побудьте з ним, щоб його ніхто не займав.

— Ага,— сказав Шкіряк і, повагавшись, додав,— м’лорде.

Живих дикунів Джон відіслав лікувати рани й обмороження.

Для більшості з них, аби оговтатися, доволі буде поїсти гарячого і тепліше вдягнутися, сподівався він, а от рогоногий, швидше за все, втратить обидві ступні. Трупи Джон звелів віднести у крижані камери.

Вішаючи плащ на гачок біля дверей, Джон зауважив, що Клайдас був і вже пішов. На столі у світлиці він залишив листа. З першого погляду Джон вирішив: зі Східної варти або з Тінявої вежі. Однак віск виявився золотим, а не чорним. На ньому у вогненному серці був уписаний олень. Станіс. Джон зламав твердий віск, розгладив пергаментний сувій, почав читати. «Почерк мейстра, але слова самого короля».

Станіс узяв Пущанський Насип, і до нього приєдналися гірські клани. Флінт, Норі, Вул, Лідл — усі.

Нічна варта дає обітницю не ставати ані на чий бік у чварах і суперечках у королівстві, однак Джон Сноу не зміг притлумити певного задоволення. Він продовжив читати.

Підписаний лист був іншим почерком:

Не встиг Джон відкласти листа, як той знову скрутився, немов намагався захистити свої секрети. Джон сам не знав, які почуття викликало у нього прочитане. Під Вічнозимом і раніше відбувалися битви, але такого не було, щоб у них не брав участь Старк з того або того боку.

— Від замку лишилася сама шкаралупа,— промовив він,— не Вічнозим, а привид Вічнозиму.

Боляче було навіть думати про це, а тим паче вимовляти такі слова уголос. Однак...

Цікаво, скільки людей приведе з собою Крукохарч, скільки мечів зможе зібрати Арнольф Карстарк? Половина Амберів буде з того боку разом зі Хвойдозгубом, воюючи під облупленим чоловіком Страхфорту, а більша частина військової потуги обох домів вирушила на південь разом з Робом, щоб ніколи вже не повернутися. Навіть зруйнований Вічнозим забезпечить серйозну перевагу тому, хто його триматиме. Роберт Баратеон зрозумів би це одразу та швидко кинувся займати замок, здійснюючи марш-кидки й нічні переходи, якими так уславився. Але чи вчинить так само хоробро його брат?

Навряд. Станіс — поміркований командувач, а його військо — недоварена каша з гірських кланів, лицарів-південців, вояків короля і королеви, присмачена кількома лордами-північанами. «На Вічнозим слід іти або дуже швидко, або не йти зовсім»,— подумав Джон. Хто він такий, щоб радити королю, але...

Він знову глянув на листа. «Якщо зможу, врятую вашу сестру». На диво ніжні слова з вуст Станіса, враження від яких зіпсувало оце грубе «якщо» і продовження — «підшукаю для неї кращу пару, ніж Ремсі Сноу». А якщо Арії не виявиться й не буде кого рятувати? Що як полум’я леді Мелісандри каже правду? Могла сестра втекти від своїх полонителів? «Як би їй вдалося це зробити? Арія завжди була метка й розумна, але ж вона всього-на-всього маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто легковажитиме таким цінним трофеєм».

А що як у Болтона ніколи й не було його сестри? Весілля може виявитися військовою хитрістю, щоб заманити Станіса у пастку. Едард Старк ніколи не мав підстав нарікати на лорда Страхфорту, наскільки відомо Джонові, однак ніколи не довіряв цьому чоловікові — ні його тихому голосу, ні безбарвним очам.

«Сіра дівчинка на загнаному коні втікає від нав’язаного їй шлюбу». Поклавшись на ці слова, Джон відпустив Манса Рейдера і шістьох списосуджених на пошуки. «Молодих і гарненьких»,— сказав Манс. Неспалений король сам назвав імена, решту влаштував Стражденний Ед, переправивши їх з Кротівки. Тепер це видавалося божевіллям. Може, краще б Джон зарубав Манса, щойно той відкрився. Джон несамохіть відчував певне захоплення колишнім королем-за-Стіною, але ж цей чоловік — клятвопорушник і перекинчик. Ще менше він довіряв Мелісандрі. Й ось як воно виходить: усі свої надії він покладає саме на них. «І все заради того, щоб урятувати сестру. Хоча у вояків Нічної варти сестер немає».

В дитинстві, у Вічнозимі, у Джона був герой — Юний Дракон, малолітній король, який у чотирнадцять років завоював Дорн. Незважаючи на те, що він байстрюк (а може, саме через це), Джон Сноу мріяв вести війська до славних перемог, як король Дейрон, мріяв вирости, стати завойовником і побороти багато ворогів. І ось він виріс, на ньому лежить відповідальність за Стіну, але чомусь у нього самі тільки сумніви. І він, схоже, навіть їх не в змозі побороти.