Танок драконів

Смердюк

Йому дали коня і прапор, м’який вовняний камзол і теплий хутряний плащ і випустили на волю. Вперше за довгий час від нього не смерділо.

— Повертайся з тим замком,— сказав Деймон Потанцюй, допомагаючи тремтячому Смердюкові залізти в сідло,— або взагалі не повертайся — побачимо, як далеко зможеш утекти, перш ніж ми тебе спіймаємо. Йому це сподобається, еге ж.

Вишкірившись, Деймон хльоснув коня батогом під зад, і стара шкапа, заіржавши, рушила вперед.

Смердюк не наважився озирнутися: боявся, що Деймон, Жовтий Дик, Німак і решта кинуться за ним, що це черговий жарт лорда Ремсі, жорстока перевірка, як він учинить, якщо йому дати коня й випустити на волю. «Думають, що я втечу?» Шкапа, яку йому дали, нещасне створіння, спотикливе й заморене голодом; ніякої надії відірватися від чудових коней лорда Ремсі, яких візьмуть собі мисливці. А Ремсі понад усе любить пускати своїх гавкітливих дівчаток по свіжому сліду.

Крім того, куди тікати? Позаду — табір, повний вояків зі Страхфорту й отих, яких привели з собою Рисвели з Рівчаків, а поміж них отаборилося кургантонське військо. З півдня йде гаткою до Кейлінського Рову ще одна армія — Болтони і Фреї під прапорами Страхфорту. Ліворуч від дороги тягнеться похмуре і пустельне узбережжя й холодне солоне море, а на захід — болота і трясовини Перешийку, повні змій, ящірколевів і болотяних бісів з їхніми отруйними стрілами.

Він не втече. Нема куди тікати.

«Я здобуду для нього замок. Здобуду. Мушу».

День був сірий, вогкий і туманний. Вітер віяв з півдня, вологий як цілунок. Удалині виднілися руїни Кейлінського Рову, оповиті пасмами ранішнього туману. Шкапа рухалася до них ступою, цмокаючи копитами, які застрягали в сіро-зеленій твані.

«Я вже тут проїздив». Це була небезпечна думка, і Смердюк миттю про неї пожалкував.

— Ні,— сказав він уголос,— ні, то був хтось інший, то було ще до того, як ти дізнався своє ім’я.

Його звати Смердюк. Треба пам’ятати. «Смердюк, римується з „байстрюк“».

Коли той, інший, проїздив цією дорогою, за ним ішла армія — велике військо Півночі, яке виїхало в похід під сіро-білими прапорами дому Старків. Тепер Смердюк їхав сам-один, стискаючи прапор миру на сосновому ратищі. Коли той, інший, проїздив цією дорогою, він сидів на рисаку, прудкому і жвавому. А Смердюк їхав на замученій шкапі — сама шкіра й кості, й вів її помаленьку, щоб не впасти з неї. Той, інший, був добрим вершником, а Смердюк тримався на коні невпевнено. Скільки часу минуло! Він уже не вершник. Він уже навіть не людина. Він належить лордові Ремсі, створіння нижче за собаку, черв’як у людській подобі. «Вдаватимеш королевича,— напучував його лорд Ремсі вчора ввечері, поки Смердюк відмокав у гарячущій купелі,— хоча ми з тобою знаємо правду. Ти — Смердюк. І завжди лишатимешся Смердюком, хай як приємно пахнутимеш. Ніс може обманути. Але пам’ятай своє ім’я. Пам’ятай, хто ти такий».

«Смердюк,— сказав він.— Ваш Смердюк».

«Зроби мені цю маленьку послугу, й тоді зможеш стати моїм псом і щодня їсти м’ясо,— пообіцяв лорд Ремсі.— Буде спокуса мене зрадити. Втекти, боротися чи приєднатися до наших ворогів. Ні, мовчи, не хочу слухати твоїх заперечень. Тільки збреши мені — і я тобі язика відріжу. Справжній чоловік на твоєму місці міг би повстати проти мене, але ж ми знаємо, хто ти такий, правда? Хочеш — можеш мене зраджувати, мені байдуже... але спершу порахуй свої пальці та згадай, яка ціна зради».

Смердюк знав, яка ціна. «Сім,— подумав він,— сім пальців. Людина здатна обійтися сімома пальцями. Сім — священне число». Він пам’ятав, як було боляче, коли лорд Ремсі наказав Шкуролупу зняти шкіру з підмізинного пальця.

Повітря було вогке й важке, землю помережили мілкі калюжі. Смердюк обережно об’їжджав їх, прямуючи залишками дощаного настилу, прокладеного авангардом Роба Старка на м’якій землі, щоб пришвидшити просування війська. Де колись стояли могутні куртини, лишилося тільки каміння: величезні брили чорного базальту, для вкладання яких у давнину потрібна була сотня будівничих. Деякі з них глибоко осіли в землю, так що стирчав тільки кутик; інші були розкидані, як забуті іграшки, потріскані й покришені, порослі лишайником. Після нічної зливи вони волого блищали, й на ранішньому сонці здавалося, що вони вкриті тоненьким шаром чорної олії.

За ними виднілися вежі.

П’яницька вежа похилилася, немов от-от упаде: вона так стоїть уже півтисячі років. Дитяча вежа стриміла в небо, струнка як спис, та її розбитий верх був відкритий вітру й дощу. Прибрамна вежа, приземкувата й широка, була найбільша, слизька від моху, поміж її каміння з північного боку проросло покручене дерево, а зі сходу й заходу ще стояли фрагменти вцілілого муру. «П’яницьку вежу тоді взяли собі Карстарки, а Дитячу — Амбери,— пригадав Смердюк.— Прибрамну вежу Роб забрав собі».

Заплющивши очі, він внутрішнім зором бачив прапори, які хоробро виляскували на свіжому північному вітру. «Всі пішли в небуття, всі пропали». Тепер щоки обвівав вітер з півдня, а над залишками Кейлінського Рову маяли прапори з золотим кракеном на чорному полі.

За Смердюком спостерігали. Він відчував на собі очі. Звівши погляд, він помітив бліді обличчя, які визирали з бійниць на Прибрамній вежі та з-за розбитих зубців, які увінчували Дитячу вежу, звідки, за легендою, діти пралісу колись прикликали водяний молот, щоб той розбив землі Вестеросу надвоє.

Єдина суха дорога через Перешийок — це гатка, а вежі Кейлінського Рову запечатували її північний кінець, як корок пляшку. Дорога була вузька, а руїни розташовані так, щоб ворог з півдня мав пройти попід ними й поміж ними. Атакуючи будь-яку з трьох веж, нападник, відкривши спину стрілам з двох інших, мусив дертися мокрими стінами, які поросли пасмами слизької білої марошкіри. Болотиста земля обабіч гатки непрохідна — нескінченні мочарі з трясовинами, сипучими пісками та блискучим зеленим травостоєм, який для недосвідченого ока здавався твердим, але миттю провалювався під воду, щойно на нього ступиш, і був повний отруйних змій і квітів, а ще величезних ящірколевів з зубами як кинджали. Не менш небезпечні тут і люди, яких рідко побачиш, бо вони ховаються: мешканці боліт, жабоїди, мокляки. Фен і Рід, Піт і Боґз, Крей і Квоґ, Грінгуд і Блекмайр — ось які тут прізвища. Залізнородні всіх їх називають болотяними бісами.

Смердюк проїхав напіврозкладену кінську тушу, з шиї стирчала стріла. З його наближенням у порожню очницю заповзла довга біла змія. Біля коня Смердюк помітив вершника — тобто те, що від нього лишилося. Ворони видзьобали шкіру з обличчя, а дикий пес заліз під кольчугу, дістаючись до нутрощів. Трохи далі виднівся ще один труп — провалився так глибоко в трясовину, що стирчали тільки голова і пальці.

Ближче до веж тіла встеляли землю повсюди. З відкритих ран проріс кровоквіт — білі квіточки з пухкими і вологими пелюстками, схожими на жіночі вуста.

«Залога мене і не впізнає». Хтось, може, і пригадає хлопця, яким він був до того, як затямив своє ім’я, але Смердюк їм не знайомий. Давно вже він не зазирав у люстро, але знав, що схожий на стариганя. Волосся побіліло, чимало і повипадало, а що лишилося, було жорстке й сухе, як солома. З підземелля він вийшов слабким, як бабця, а таким худим, що дужий вітер міг би його звалити з ніг.

А його руки... Ремсі дав йому рукавички, чудові рукавички з чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб приховати відсутність пальців, та якщо придивитися, зразу видно, що три пальці не гнуться.

— Не підходь! — задзвенів голос.— Чого треба?

— Поговорити,— озвався Смердюк, пришпорюючи шкапу й розмахуючи прапором миру, щоб його неможливо було не помітити.— Я беззбройний.

Відповіді не було. За мурами, він знав, залізні радяться, пускати його чи нашпигувати стрілами. «Байдуже». Швидка смерть у сто разів краща, ніж повертатися до лорда Ремсі з поразкою.

Розчахнулися двері прибрамної.

— Швидко!

Смердюк саме обертався на звук, коли прилетіла стріла. Її пустили звідкись із правого боку, де в болоті наполовину потонули уламки куртини. Стріла пробила брижі прапора й повисла, і кінчик опинився за якийсь фут від Смердюкового обличчя. Вона так його налякала, що він впустив прапор і звалився з сідла.

— Сюди,— крикнув голос,— бігом, дурню, бігом!

Смердюк на чотирьох здолав східці, а над головою пролетіла ще одна стріла. Хтось ухопив його і затягнув усередину, й почулося, як за ним захряснулися двері. Його поставили на ноги і штовхнули до стіни. Біля горла опинився ніж, а бородате обличчя нахилилося так близько, що можна було порахувати волосинки в чоловіка на носі.

— Ти хто? Чого приїхав? Швидко, бо з гобою буде так само, як з оцим,— вартовий мотнув головою в напрямку тіла, яке розкладалося на підлозі під дверима: шкіра позеленіла, й у ній копошилися личинки.

— Я залізнородний,— збрехав Смердюк. Хлопець, яким він був, і справді народився залізним, але Смердюк прийшов на цей світ у підземеллях Страхфорту.— Погляньте на моє обличчя. Я — син лорда Балона. Ваш королевич.

Він хотів назвати своє ім’я, але слова застрягли в горлі. «Смердюк, я — Смердюк, римується з „гівнюк“». Але на деякий час про це доведеться забути. Ніхто не здасться такій істоті, як Смердюк, навіть у відчайдушній ситуації. Він має вдавати, що він знову королевич.

Полонитель, примружившись, роздивлявся його, підозріливо кривлячи губи. Зуби в нього були коричневі, а з рота тхнуло елем і цибулею.

— Сини лорда Балона загинули.

— Мої брати. Не я. У Вічнозимі лорд Ремсі взяв мене в полон. І прислав сюди на переговори з вами. Це ви тут командуєте?

— Я? — чоловік опустив ножа й на крок відступив, мало не перечепившись через труп. Кольчуга на ньому була іржава, а дублена шкіра прогнила. На звороті однієї долоні кривавилася виразка.— Ні, не я, м’лорде. Командує Ральф Кенінг. Так капітан сказав. А я чатую на вході, оце і все.

— А це хто? — Смердюк буцнув ногою труп.

Вартовий витріщився на мерця, наче вперше його бачить.

— Він... він води напився. Довелося перерізати йому горлянку, щоб припинив кричати. Живіт у нього болів. Не можна тут пити воду. Ось чому ми п’ємо ель,— вартовий потер обличчя; очі в нього були червоні й запалені.— Ми раніше зносили тіла в підвал. Там усі підземелля затоплені. А тепер ніхто і пальцем не кивне, тож вони валяються, де впали.

— В підвалі для них краще. Віддайте їх воді. Затонулому богові.

— Немає там, унизу, богів, м’лорде,— засміявся чоловік.— Тільки щурі та змії. Білі, завтовшки з ногу. Іноді прослизають сходами нагору й кусають людей уві сні.

Смердюк пригадав підземелля під Страхфортом, пригадав, як звивався пацюк у нього в зубах, пригадав смак теплої крові на губах. «Якщо провалю завдання, Ремсі знову запроторить мене туди, та спершу злупить шкіру ще з одного пальця».

— Скільки в залозі зосталося людей?

— Небагато,— сказав залізний.— Я не знаю. Менше, ніж було. Є трохи людей і у П’яницькій вежі, здається. В Дитячій вежі немає. Кілька днів тому туди ходив Дагон Код. Там лишалося в живих тільки двоє, розповідав він, та й ті вже трупами харчувалися. Якщо йому вірити, він їх обох убив.

«Кейлінський Рів упав,— збагнув Смердюк,— просто ніхто цим людям не сказав». Він потер рота, ховаючи вибиті зуби, й мовив:

— Мені треба поговорити з вашим командувачем.

— З Кенінгом? — здивувався вартовий.— Він останнім часом майже не говорить. Він помирає. А може, вже й помер. Я його вже не бачив... не пригадаю скільки...

— Де він? Проведіть мене до нього.

— А хто чатуватиме на вході?

— Він,— Смердюк буцнув ногою труп.

— Ага,— розреготався чоловік.— А чом би й ні? Тоді ходіть за мною.

Він витягнув з тримача на стіні смолоскип і помахав ним, щоб розгорілося полум’я.

— Сюди,— повів вартовий Смердюка у двері, а потім гвинтовими сходами нагору, і світло смолоскипа відблискувало від чорних кам’яних стін.

У кімнаті нагорі було темно, димно і страшенно гаряче. Вузьке вікно завісили обтріпаною шкурою, щоб захиститися від дощу, а у жаровні курився торф. Запах у кімнаті стояв жахливий — міазми цвілі, сечі та лайна, диму та хвороби. Підлогу вкривали брудні циновки, а купа соломи в кутку правила за постіль.

Ральф Кенінг трусився під горою хутра. Поряд з ним лежала його зброя — меч і топір, кольчуга, залізний бойовий шолом. На щиті виднілася хмарна рука бога штормів: з пальців у розбурхане море летіла блискавка, але фарба вицвіла й потріскалася, а дерево почало стлівати.

І Ральф також стлівав. Він лежав під хутрами голий, у гарячці, бліда набрякла шкіра вся була вкрита мокрими виразками і струпами. Голова була безформна: одна щока потворно набрякла, а шия так налилася кров’ю, що скоро та розіллється на обличчя. З того самого боку рука була завтовшки з колоду й уся в білих хробаках. Видно було, що багато днів уже ніхто не мив його й не голив. Одне око закисло, а в бороді засохло блювотиння.

— Що з ним трапилося? — запитав Смердюк.

— Стояв на парапеті, й у нього поцілив стрілою один з болотяних бісів. Ледве зачепив, але... вони ж мастять стріли отрутою, лайном і всілякою гидотою. Ми промили рану киплячим вином, але не допомогло.

«З цією істотою вести переговори неможливо».

— Убийте його,— сказав Смердюк до вартового.— Він усе одно нічого вже не тямить. Залився кров’ю, весь у хробаках.

Чоловік роззявив рота.

— Капітан поставив його командувачем.

— Пораненого коня добивають.

— Якого коня? У мене зроду не було коня.

«А в мене був». Наринули спогади. Іржання Сміхуна нагадувало людський вереск. Грива палахкотіла, а кінь, сліпий від болю, став дибала й бив копитами. «Ні-ні. То не мій, не мій кінь, Смердюк ніколи не мав коня».

— Я сам його уб’ю,— Смердюк схопив притулений до щита меч Ральфа Кенінга. Поки що в нього досить пальців, щоб стиснути руків’я. Щойно він черконув лезом по набряклій шиї істоти на соломі, як шкіра луснула, випустивши чорну кров і жовтий гній. Кенінг здригнувся і застиг. Кімнату заповнив жахливий сопух. Смердюк кинувся до сходів. Тут повітря було вогке й холодне, але набагато чистіше. Залізний почовгав за ним, білий з обличчя, ледве стримуючи блювоту. Смердюк схопив його за руку.— Хто заступник? Де решта вояків?

— На зубчастій стіні або у залі. Сплять, пиячать. Можу провести, якщо хочете.

— Ведіть негайно.

Ремсі дав йому один день.

Зала була з темного каменю, з високою стелею, у ній гуляли протяги і клубочився дим, а стіни були поплямовані величезними латками білого лишайника. У коминку, чорному від колишніх яскравих вогнищ, слабенько горів торф. У залі, як і багато століть тому, стояв великий кам’яний різьблений стіл. «За ним я сидів, коли був тут останнього разу,— пригадав Смердюк.— Роб сів на чолі столу, праворуч від нього — Великий Джон, а ліворуч — Руз Болтон. Гловери сіли біля Гелмана Толгарта. Навпроти них — Карстарк із синами».

За столом пиячило дві дюжини залізнородних. Кількоро подивилося на Смердюка порожніми затуманеними очима. Решта взагалі його проігнорувала. Він нікого з них не знав. На кількох плащі застібалися на срібну рибку-тріску. Кодів на Залізних островах не дуже люблять: вони вважаються злодіями і боягузами, а їхні жінки — розпусницями, які сплять з власними батьками і братами. Смердюк не здивувався, що дядько вирішив лишити тут саме їх, коли Залізний флот поплив назад додому. «Це тільки спрощує моє завдання».

— Ральф Кенінг помер,— сказав він.— Хто з вас головний?

Пияки порожніми очима витріщилися на нього. Один розсміявся. Інший сплюнув. Нарешті один з Кодів мовив:

— А хто питає?

— Син лорда Балона...— («Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „селюк“»).— Я приїхав за наказом Ремсі Болтона, лорда Горнвуду і спадкоємця Страхфорту, який узяв мене в полон у Вічнозимі. На північ звідси стоїть він сам з військом, на південь — його батько, однак лорд Ремсі готовий виявити милість, якщо ви до заходу сонця здасте йому Кейлінський Рів.

Він витягнув папір, якого йому дали, і кинув на стіл перед пияками.

Один з них узяв папір і покрутив у руках, помацав рожевий віск, яким той був запечатаний. За мить він мовив:

— Пергамент. І що нам з нього? Нам потрібні сир і м’ясо.

— Ти хотів сказати — криця,— мовив сивобородий чоловік поряд з ним, у якого замість руки лишився кикоть.— Мечі. Топори. А, і сотня луків, і лучники до них.

— Залізнородні не здаються,— озвався третій голос.

— Скажіть це моєму батькові. Коли Роберт пробив його мури, лорд Балон зразу прихилив коліно. В іншому разі він би загинув. І ви загинете, якщо не здастеся,— мовив Смердюк і вказав на пергамент.— Зламайте печатку. Прочитайте послання. Це перепустка, власноруч написана лордом Ремсі. Складіть мечі й ходіть зі мною, і його милість нагодує вас і, не чіпаючи, пропустить на Скелясте узбережжя, звідки ви зможете відплисти додому. В іншому разі ви всі загинете.

— Це погроза? — зіп’явся на ноги один з Кодів. Він був дебелий, банькатий і з великим ротом, з мертвотно-білою шкірою. У нього був такий вигляд, наче його татусь зачав його з рибиною, але у нього був довгий меч.— Дагон Код нікому не здається.

«Ні, будь ласка, послухайте». На думку про те, що зробить з ним Ремсі, якщо він приповзе назад у табір, не домовившись про здачу гарнізону, Смердюк мало не обмочив штани. «Смердюк, Смердюк, римується з „бурдюк“».

— То така ваша відповідь? — слабко промовив він.— Ця тріска говорить від імені вас усіх?

Вартовий, який впустив його в замок, завагався.

— Віктаріон наказав нам триматися, це правда. Я на власні вуха чув. «Тримайтеся, поки не повернуся»,— сказав він до Кенінга.

— Ага,— підтвердив однорукий.— Так і сказав. Він поїхав на царезбори, але обіцяв повернутися з плавниковою короною на чолі та з тисячею вояків.

— Мій дядько не повернеться,— сказав Смердюк.— Царезбори коронували його брата Юрона, а у Воронячого Ока інші війни. Гадаєте, мій дядько вас цінує? Е ні. Він вас залишив тут помирати. Обтрусив вас, як обтрушує мул з чобіт, виходячи на берег.

Ці слова поцілили в яблучко. Смердюк бачив це в очах присутніх, у тому, як залізні перезиралися та хмурилися, сидячи над своїми кухлями. «Вони всі боялися, що їх покинуть, а я їхні страхи підтвердив». Це не нащадки видатних капітанів, не кров од крові великих домів Залізних островів. Це сини невільників і соляних дружин.

— Якщо здамося, зможемо просто забратися геть? — запитав однорукий.— Це таке тут пишеться? — він пхнув пальцем сувій пергаменту, на якому так і не зламали печатки.

— Прочитайте самі,— відповів Смердюк, хоча був майже певен, що ніхто тут читати не вміє.— Лорд Ремсі шляхетно обходиться з полоненими, якщо вони його не зраджують...— («У мене він відтяв лише кілька пальців на руках і ногах і ще дещо, а міг би язика мені відрізати або злупити шкіру на нозі до самого стегна»).— Складіть мечі — й не втратите життя.

— Брехун,— вихопив меча Дагон Код.— Це тебе кличуть Перекинчиком. З якого дива мені вірити твоїм обіцянкам?

«Він п’яний,— збагнув Смердюк.— У ньому говорить ель».

— Можете не вірити. Я привіз повідомлення від лорда Ремсі. А тепер мушу повертатися до нього. Повечеряємо диким вепром з ріпою, зап’ємо міцним червоним вином. Усі, хто піде зі мною, зможуть теж потрапити на бенкет. Решта завтра загине. Лорд Страхфорту веде через гатку своїх лицарів, а його син з півночі веде своє військо. Пощадку не буде. Пощастить тим, хто загине у бою. Зацілілих віддадуть болотяним бісам.

— Досить,— гаркнув Дагон Код.— Гадаєш, можеш налякати залізнородних словами? Забирайся. Тікай до свого хазяїна, поки я тобі черево не розпоров, не випустив кишки і не примусив їх жерти.

Він би і далі говорив, та знагла вибалушив очі. З гучним чвяканням у центр його чола встромився бойовий топірець. Меч випав з Кодових пальців. Код сіпнувся, як риба на гачку, а тоді гримнувся долілиць на підлогу.

Топірця кинув однорукий. Зводячись на ноги, в руці він тримав іншого.

— Хто ще хоче померти? — запитав він інших пияків. На камінні розливалися тонкі червоні струмочки з тої калюжі крові, яка натекла з голови Дагона Кода.— Тільки заговоріть — і я про це потурбуюся. Особисто я хочу пожити, а не зогнити тут.

Один з присутніх ковтнув елю. Другий елем зі свого кухля змив цівку крові, поки вона не добігла йому під ноги. Всі мовчали. Коли однорукий застромив топірець назад за пояс, Смердюк зрозумів, що переміг. Він знову почувався майже людиною. «Лорд Ремсі буде мною задоволений».

Власноруч він спустив прапор з кракеном — трохи незграбно через відсутність пальців, але був удячний бодай за ті пальці, які лорд Ремсі йому лишив. До відходу залізнородні готувалися майже все пообіддя. Їх виявилося більше, ніж думав Смердюк: сорок сім у Прибрамній вежі та ще вісімнадцять у П’яницькій вежі. Двоє з вояків були присмертні й безнадійні, ще п’ятеро заледве могли йти. Однак ще лишалося п’ятдесят вісім вояків, здатних битися. Хай які вони слабкі, а вони б забрали з собою на той світ утричі більше ворогів, якби лордові Ремсі довелося штурмувати руїни. «Він добре зробив, що послав мене»,— запевняв себе Смердюк, знову сідаючи на шкапу, щоб повести колону через трясовину до табору північан.

— Зброю лишайте тут,— сказав він бранцям.— Мечі, луки, кинджали. Озброєних зразу убиватимуть.

До табору йшли втричі довше, ніж коли Смердюк їхав сам. Для чотирьох вояків, які не могли пересуватися самі, змайстрували грубі ноші; п’ятого на спині поніс його син. Через це рухалися повільно, й усі залізнородні усвідомлювали, наскільки вони незахищені: їх могли легко дістати болотяні біси своїми отруйними стрілами. «Загину — то й загину»,— думав Смердюк, тільки й сподіваючись, що лучники добре знають свою справу, тож смерть буде швидка. «Чоловіча смерть, а не така кончина, як у Ральфа Кенінга».

На чолі процесії, важко кульгаючи, йшов однорукий. Звали його, сказав він, Адрак Гамбл, у нього на Великій Весі лишилася камінна дружина і троє соляних.

— Троє з чотирьох були в тяжі,— похвалявся він,— а в Гамблів часто народжуються близнята. Коли повернуся, треба буде найперше порахувати синів. Може, назву навіть одного на вашу честь, м’лорде.

«Ага, назви його Смердюк,— подумав Смердюк,— а якщо буде нечемний, рубатимеш йому пальці й годуватимеш його пацюками». Відвернувшись, він сплюнув, міркуючи, що, може, Ральфові Кенінгу пощастило більше за всіх.

Коли попереду показався табір лорда Ремсі, з синьо-сірого неба сіявся дрібний дощик. Чатовий мовчки пропустив процесію. В повітрі клубочився дим з багать, які заливало дощем. Позаду випірнула колона вершників, яку очолював лордійчук з кінською головою на щиті. «Один із синів лорда Рисвела,— здогадався Смердюк.— Роджер, а може, Рикард». Він їх двох не розрізняв.

— Це всі? — запитав вершник на гнідому огирі.

— Всі зацілілі, мілорде.

— Я гадав, їх буде більше. Ми тричі їх атакували, і тричі вони нас відкидали.

«Ми залізнородні»,— з несподіваною гордістю подумав Смердюк — і на мить знову став королевичем, сином лорда Балона, кров’ю од крові Пайку. Але навіть думати таке було небезпечно. Він має пам’ятати своє ім’я. «Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „глистюк“».

Вони вже підступили до табору, коли гавкіт зграї хортів повідомив про наближення лорда Ремсі. З ним був Хвойдозгуб і ще з півдюжини фаворитів — Шкуролуп, Квасний Алін, Деймон Потанцюй, Волдери Великий і Малий. Навколо крутилися собаки, щирилися й ричали на незнайомців. «Байстрючі дівчата»,— подумав Смердюк — і миттю пригадав, що це слово нізащо, нізащо не можна вживати в присутності Ремсі.

Смердюк зістрибнув з сідла й опустився на одне коліно.

— Мілорде, Кейлінський Рів ваш. Ось його останні захисники.

— Як їх мало! Я сподівався побачити більше. Затяті були вороги,— сказав лорд Ремсі; його безбарвні очі сяяли.— Ви, певно, помираєте з голоду. Деймоне, Аліне, подбайте про них. Вина й елю, а їжі стільки, скільки зможуть з’їсти. Шкуролупе, поранених покажи мейстрові.

— Так, мілорде.

Кількоро залізнородних пробурмотіло подяки, перш ніж почовгати до багать у центрі табору. Один з Кодів навіть спробував поцілувати перстень лорда Ремсі, але хорти його не підпустили, а Алісон відхопила йому шмат вуха. І хоча кров побігла йому на шию, чоловік кивав, кланявся і славив його милість за милосердя.

Коли останній бранець пішов, Ремсі Болтон посміхнувся до Смердюка. Схопив за потилицю, підтягнув його обличчя до себе, поцілував у щоку та прошепотів:

— Мій старий друже Смердюк! Вони і справді прийняли тебе за свого королевича? Ну й дурні ці залізнородні. Боги, мабуть, сміються.

— Вони просто хочуть повернутися додому, мілорде.

— А чого хочеш ти, мій любий Смердюче? — промуркотів Ремсі ніжно, як коханець. З рота в нього солодко пахло глінтвейном і гвоздикою.— Така доблесна служба заслуговує на винагороду. Я не можу повернути тобі пальців, але ж точно є щось, що я міг би тобі дати. Може, звільнити тебе? Відпустити зі служби? Хочеш піти з ними, повернутися на свої похмурі острови в холодному сірому морі, знову стати королевичем? Чи ліпше лишишся моїм відданим слугою?

По хребту Смердюка наче холодний ніж пройшовся. «Обережно,— сказав він собі,— обережно». Не подобалася йому посмішка його милості, не подобалося, як сяють його очі, як у кутику рота блищить слина. Він уже такі ознаки бачив. «Ти не королевич. Ти — Смердюк, простий Смердюк, римується з „бовтюк“. Дай йому ту відповідь, яку він хоче почути».

— Мілорде,— заговорив він,— моє місце тут, з вами. Я — ваш Смердюк. Я лише хочу вам служити. Я прошу одного... бурдюк вина, цієї винагороди для мене достатньо... червоного вина, найміцнішого у ваших запасах, стільки вина, скільки людина здатна випити...

Лорд Ремсі розреготався.

— Ти не людина, Смердюче. Ти — моя тваринка. Але вино своє отримаєш. Волдере, подбай... І не бійся, ти не повернешся в підземелля, даю тобі слово Болтона. Натомість ми зробимо з тебе пса. Щодня годуватимемо м’ясом, я навіть лишу тобі достатньо зубів, щоб його жувати. Спатимеш з моїми дівчатами. Бене, знайдеться у нас для нього ошийник?

— Замовлю, м’лорде,— сказав старий Бен Бабкуватий.

Але старий подбав не тільки про нашийник. Увечері Смердюк отримав на додачу ще й пошарпану ковдру і півкурки. Довелося відбиватися від собак, щоб не відібрали м’ясо, але то була найсмачніша страва з самого Вічнозиму.

А вино... вино було темне і кисле, зате міцне. Сидячи серед хортів, Смердюк пив, поки в голові не запаморочилося, тоді виблював, витер рота і знову пив. Потім улігся і заплющив очі. Коли прокинувся, якась із собак злизувала блювотиння з його бороди, а на серпик місяця набігали темні хмари. Десь у нічній темряві верещали люди. Відіпхнувши собаку, Смердюк перевернувся на другий бік і знову заснув.

Зранку лорд Ремсі відіслав трьох вершників гаткою на південь, щоб повідомити лорду-батькові: дорога вільна. Над Прибрамною вежею, з якої Смердюк зняв золотого кракена Пайку, підняли облупленого чоловіка дому Болтонів. Уздовж гнилого дерев’яного настилу в тванисту землю глибоко забили палі, на яких спливали кров’ю мерці. «Шістдесят гри,— знав Смердюк,— їх шістдесят три». Один був без руки. В іншого між зубами стирчав пергамент з досі не зламаною печаткою.

За три дні через руїни, проминаючи моторошних чатових, потягнувся авангард Руза Болтона — чотириста кінних Фреїв у синьо-сірому вбранні; коли з-за хмар визирало сонце, зблискували гостряки їхніх списів. Авангард очолювало двоє синів лорда Волдера. Один був м’язистий, з квадратним підборіддям, з жилавими руками. У другого були близько посаджені очі, гострий ніс, ріденька каштанова борода, яка не могла приховати короткого підборіддя, лиса голова. Гостін та Ейніс. Смердюк пригадав їх з тих часів, коли він ще не затямив своє ім’я. Гостін був як бик: терплячий, та якщо вже розізлити — не зупиниш, і мав репутацію найлютішого вояка з усього роду лорда Волдера. Ейніс був старший, жорстокіший і розумніший — командувач, а не простий мечник. Обоє — загартовані вояки.

За авангардом рухалися північани, й на вітру маяли їхні пошарпані прапори. Смердюк спостерігав, як вони проходять. Переважно піхота, і було її зовсім мало. Йому пригадалося велетенське військо, яке виступило на південь на чолі з Юним Вовком, під деривовком Вічнозиму. На війну з Робом вийшло приблизно дві тисячі мечів і списів, а повертався кожен п’ятий, і то переважно люди Страхфорту.

Посередині колони, де тиснява була найбільша, їхав чоловік у темно-сірій кірасі, вдягнутій на підбиту криваво-червону шкірянку. Ронделі мали форму людських голів, які пороззявляли роти, волаючи від болю. З плечей чоловіка струменів рожевий вовняний плащ, розшитий краплинами крові. На верхівці закритого шолома розмаялися червоні шовкові стрічки. «Жоден краножанин не вб’є Руза Болтона отруйною стрілою»,— подумав Смердюк, побачивши його вперше. Позаду Болтона порипував фургон, запряжений шестериком ломовиків; спереду і ззаду його обороняли арбалетники. Пасажирів фургона ховали від цікавих очей сині фіранки.

Далі рухався обоз — незграбні вози, навантажені провізією і воєнними трофеями, а також гарби, повні поранених і калік. У самому кінці — знову Фреї. Щонайменше тисяча, а може, й більше: стрільці, списники, озброєні косами й загостреними ратищами селяни, вільні вершники й кінні лучники, а на підкріплення — ще сотня лицарів.

Смердюк, у нашийнику і ланцюгах, знову вдягнений у лахміття, разом із собаками побіг за Ремсі, коли його милість виїхав привітати батька. Та коли вершник у темних обладунках зняв шолома, Смердюк не впізнав обличчя. Усмішка Ремсі скисла, обличчя спалахнуло від гніву.

— Це що за жарти?

— Проста обережність,— шепнув Руз Болтон, показуючись із-за фіранки фургона.

Лорд Страхфорту мав мало схожості зі своїм байстрюком. Обличчя в нього було добре поголене, з гладкою шкірою, просте, не надто гарне, однак і не зовсім некрасиве. Руз побував у битвах, але шрамів не мав. І хоч йому було вже добре за сорок, він зовсім не мав зморщок, які б указували на його вік. Тонкі вуста, щільно стиснені, ставали геть невидимі. Була в ньому якась непорушність, відсутність натяку на вік: обличчя Руза Болтона мало відрізнялося у гніві й у радості. Єдине спільне у них з Ремсі — то очі. «Очі крижані,— подумав Смердюк, замислившись, чи лорд Болтон бодай колись плакав.— А якщо плакав, сльози не холодили йому щоки?»

Колись хлопчак на ім’я Теон Грейджой, сидячи з Робом Старком за нарадчим столом, любив щипати Болтона, перекривлювати його тихий голос і жартувати про п’явок. «Та він був просто божевільний. З цим чоловіком жартувати зась». Досить було одного погляду на Болтона, щоб зрозуміти: в його мізинці жорстокості більше, ніж у всіх Фреїв разом узятих.

— Батьку,— опустився лорд Ремсі перед ним навколішки.

Лорд Руз якусь мить роздивлявся його.

— Можеш підвестися.

Він обернувся, допомагаючи двом дівчатам вилізти з фургона.

Перша була невеличка, але дуже огрядна, з круглим червоним обличчям і потрійним підборіддям, яке трусилося під соболевим каптуром.

— Моя нова дружина,— представив її Руз Болтон.— Леді Волдо, це мій незаконний син. Поцілуй мачусі руку, Ремсі.

Той поцілував.

— А леді Арію, я впевнений, ти пам’ятаєш. Твою наречену.

Дівчина була струнка, набагато вища, ніж пам’яталося Смердюкові, однак це й не дивно. «У такому віці дівчата ростуть швидко». Сіра вовняна сукня була облямована білим атласом, а згори дівчина вдягнула горностаєвий плащ, який застібався на срібну вовчу голову. До половини спини спускалися темно-каштанові коси. А очі...

«Це не донька лорда Едарда».

Арія мала батькові очі — сірі очі Старків. Дівчина її віку, може, і відростила б волосся, сама б добряче підросла, стала пишніша в грудях, однак вона не змогла б змінити колір очей. «Це Сансина подружка, донька стюарда. Джейн, ось як її звати. Джейн Пул».

— Лорде Ремсі,— дівчина присіла в глибокому реверансі. Це теж було неправильно. «Справжня Арія Старк плюнула б йому в обличчя».— Я сподіваюся стати вам доброю дружиною і народити міцних синів, які продовжать вашу справу.

— Народиш,— пообіцяв Ремсі,— і дуже скоро.