Танок драконів

Звіяний вітром

Новина пролетіла табором, як гарячий вітер. «Вона іде. Її військо вирушило в похід. Вона мчить на південь, у Юнкай, аби спалити місто й узяти всіх його мешканців на мечі, а ми йдемо на північ назустріч їй».

Жабка почув це від Дика Солом’яного, який почув це від старого Вілла Бабкуватого, який почув це від пентосянина на ім’я Міріо Міракіс, двоюрідний брат якого служив чашником у Пошарпаного Правителя.

— Братан чув у це у командному наметі, з вуст самого Каґо,— наполягав Дик Солом’яний.— Ми виступимо ще до кінця дня, ось побачиш.

Так і сталося. Від Пошарпаного Правителя через капітанів і сержантів прийшов наказ: збирайте намети, вантажте мулів, сідлайте коней, на зорі вирушаємо на Юнкай.

— Не думаю, що юнкайці пустять нас у своє Жовте місто крутитися навколо їхніх доньок,— передрікав Бакк, косоокий арбалентник-мирсянин, чиє ім’я перекладалося як «біб».— У Юнкаї ми поповнимо запаси, можливо, поміняємо коней, а тоді рушимо в Мірін на танок з королевою драконів. Отож швидше стрибай, Жабко, й добре нагострюй меч господаря. Може, він йому дуже скоро знадобиться.

У Дорні Квентин Мартел був княжичем, у Волантисі — купчиком, але на узбережжі Невільничої бухти він став просто Жабкою, зброєносцем кремезного і голомозого лицаря-дорнянина, якого перекупні мечі називали Зеленачем. Звіяні вітром брали які завгодно імена й коли заманеться їх міняли. Квентина вони обізвали Жабкою, бо він швидко підстрибував, щоб виконувати будь-який наказ Здорованя.

Навіть командувач звіяних вітром нікому не відкривав свого справжнього імені. Деякі з загонів вільнонайманців постали ще в добу крові та хаосу після Руїни Валірії. Інші сьогодні створювалися, а завтра вже зникали. Звіяні вітром існували вже тридцять років і за цей час мали тільки одного командувача — тихоголосого сумноокого пентоського шляхтича, який називався Пошарпаним Правителем. Чуприна і кольчуга в нього були срібні, а от пошарпаний плащ був сплетений з різнобарвних стрічок — синіх, сірих і фіолетових, червоних, золотих і зелених, малинових, багряних і блакитних, вигорілих на сонці. Коли Пошарпаному Правителю було двадцять три, розповідав Дик Солом’яний, магістри Пентоса обрали його своїм правителем — за кілька годин після того, як обезголовили свого попереднього правителя. Але він не захотів лишатися, а підперезався поясом з мечем, сів на улюбленого коня й утік у Спірні землі, щоб ніколи вже не повертатися у Пентос. Він воював з середніми синами, з залізними щитами та з Дівиними ратниками, а потім разом з п’ятьма побратимами створив загін звіяних вітром. З отих шістьох засновників уцілів тільки він.

Жабка гадки не мав, чи бодай щось із цього правда. Відтоді як він у Волантисі записався до звіяних вітром, Пошарпаного Правителя він бачив тільки здалеку. Дорняни були новачками, зеленими новобранцями, м’ясом для стріл, їх було тільки троє серед двох тисяч вояків. Командувач водив товариство з вищими чинами. «Я не зброєносець,— почав протестувати Квентин, коли таку воєнну хитрість запропонував Герис Дринквотер (якого тут називали Дорнянин Ґерольд, щоб відрізняти від Герольда Червоноспиного і Чорного Герольда, а іноді Дринк, бо Здоровань одного разу обмовився і так його назвав).— Я свої остроги заслужив ще в Дорні. Я такий самий лицар, як і ви».

Але Герис мав рацію: вони з Арчем мають захистити Квентина, а це означає, що хлопець мусить бути завжди поряд зі Здорованем. «З нас трьох найкращий боєць — Арч,— зауважив Дринк,— та лише ти можеш сподіватися побратися з королевою драконів».

«Побратися з нею чи повоювати — хай що мене чекає, а зовсім скоро я з нею зустрінуся». Що більше Квентин чув про Данерис Таргарієн, то більше боявся зустрічі з нею. Юнкайці впевнені, що вона годує своїх драконів людським м’ясом і купається у крові цнотливиць, щоб шкіра залишалася гладенькою і м’якою. Біб з цього сміявся, зате обожнював байки про хтивість срібної королеви у коханні.

— Один з її капітанів походить з роду, де всі чоловіки мають фугові прутні,— розповідав він,— але для неї і він замалий. Вона кочувала з дотраками і звикла злягатися з жеребцями, то чоловік не в змозі тепер її задовольнити.

А Книжник, розумний мечник-волантисянин, який вічно сидів, закопавшись у який-небудь крихкий сувій, вважав королеву драконів скаженою і смертоносною.

— Той її хал убив її брата, щоб зробити її королевою. А потім вона убила свого хала, щоб стати халесі. Вона приносить криваві жертви, бреше як дихає, без жодної причини може накинутися на своїх. Вона порушувала мирні угоди й катувала послів... і батько в неї теж був скажений. Це у крові.

«Це у крові». Король Ейрис II і справді був божевільний, увесь Вестсрос це знав. Двох своїх правиць він засудив до вигнання, а третього спалив. «Якщо Данерис така сама кровожерлива, як її батько, чи треба мені все одно з нею одружуватися?» Князь Доран про таку вірогідність ніколи не говорив.

Жабка радо забереться з Астапора. Червоне місто понад усе йому нагадувало пекло. Юнкайці запечатали розбиту браму, замкнувши в місті мертвих і присмертних, але те, що встиг побачити Квентин Мартел, проїжджаючи цими червоними цегляними вулицями, переслідуватиме його до кінця життя. Ріка забита трупами. Жриця у подертій мантії, насаджена на палю, годує хмару блискучих зелених мух. Напівмертві люди дибають вулицями, закривавлені й закаляні. Діти б’ються за недосмажених цуценят. Останній вільний король Астапора верещить, сидячи в ямі, де на нього спустили два десятки голодних псів. І вогонь, вогонь усюди. Заплющуючи очі, Квентин і зараз їх бачив: язики полум’я, що кружляють навколо цегляних пірамід, більших за всі відомі йому замки; клуби масного диму, які звиваються угору, мов величезні чорні змії.

Коли вітер віяв з півдня, в повітрі пахло димом навіть тут, за три милі від міста. За тими крихкими червоними цегляними стінами Астапор і досі курився, хоча великі пожежі переважно вже загасили. Попіл літав ліниво на вітру, нагадуючи великі сірі сніжинки. Це буде щастя — забратися звідси.

Здоровань був з ним згоден.

— Давно пора,— сказав він, коли Жабка розшукав його; він грав у кості з Бобом, Книжником і старим Біллом Бабкуватим і, як завжди, програвав. Перекупні мечі обожнювали Зеленача, який в азартні ігри грав так само безстрашно, як і воював, от тільки з набагато меншим успіхом.— Принеси мої обладунки, Жабко. Ти відчистив кров з кольчуги?

— Так, сер.

Кольчуга в Зеленача була стара й важка, латана-перелатана, добряче поношена. Те саме можна було сказати і про його шолом, латний комір, поножі, латні рукавиці й решту його розрізнених обладунків. У Жабки лати були ненабагато кращі, а в сера Гериса навіть гірші. «Дружинна криця» — ось як назвав їх зброяр. Квентин не питав, скільки вояків носило їх до нього, скільки вояків у них загинуло. Свої власні пишні обладунки вони залишили у Волантисі разом із золотом і справжніми іменами. Заможні лицарі з давніх гонорових домів не їдуть за вузьке море і не стають перекупними мечами, якщо тільки їх не засудили до вигнання через якийсь ганебний вчинок. «Краще вдавати голоту, ніж лиходія»,— заявив Квентин, коли Герис розповів їм свій план.

Звіяні вітром згорнули табір менш як за годину.

— Виїжджаємо,— оголосив класичною валірійською, яка вважалася офіційною мовою загону, Пошарпаний Правитель, сидячи на величезному сивому бахматі. Сірий у яблуках зад жеребця замість опони прикрашали ветхі стрічки, які його господар віддирав з одягу людей, убитих ним у бою. Плащ у самого Правителя мало чим відрізнявся. Правитель був уже немолодий, за шістдесят, але у високому сідлі сидів дуже прямо, а його громовитий голос долітав у всі кінці поля.— В Астапорі ми тільки побавилися,— сказав він,— а от у Міріні розгуляємося по-справжньому.

Перекупні мечі шалено заулюлюкали. На їхніх сулицях ляскали блакитні шовкові стьожки, а угорі пливли штандарти звіяних вітром — блакитно-білі роздвоєні прапори.

Троє дорнян улюлюкали разом з усіма. Якби змовчали, це б могло привернути увагу. Та коли звіяні вітром рушили на північ прибережною дорогою слідом за Кривавобородим і котячим загоном, Жабка під’їхав ближче до Дорнянина Герольда.

— Вже час,— сказав він загальною мовою Вестеросу. В загоні є ще вестеросяни, але небагато, і зараз поблизу нікого з них не було.— Час діяти.

— Не тут,— застеріг Герис, вдягнувши на обличчя порожню лицедійську посмішку.— Поговоримо ввечері, коли станемо табором.

Старою гіскарською прибережною дорогою з Астапора до Юнкая — сто льє, а з Юнкая до Міріна — ще п’ятдесят. До Юнкая вільнонайманці на добрих конях здатні дістатися за шість днів, якщо їхатимуть швидко, і за вісім — якщо не поспішатимуть. Пішим легіонам зі Старого Гіса треба в півтора разу більше часу, а юнкайцям і їхнім солдатами-рабам...

— З такими генералами це ще диво, що вони всі в море не помарширували,— промовив Біб.

Командирів юнкайцям точно не бракувало. Головнокомандувачем у них був старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо Юнзак, але його звіяні вітром бачили тільки здалеку, бо він приїздив і від’їздив у велетенському паланкіні, який тягнуло сорок рабів.

А от молодші командири траплялися на очі повсякчас. Юнкайські підпанки шмигали повсюди, як таргани. Половина з них називалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; мистецтво розрізняти гіскарські імена зміг опанувати мало хто зі звіяних вітром, тож вони давали тим підпанкам глузливі прізвиська на свій смак.

Головним серед них був Жовтий Кит, непристойно товстий чолов’яга, який завжди ходив у жовтому токарі з золотими торочками. З такою вагою він і стояти без допомоги не міг, а ще в нього було нетримання сечі, тож він завжди жахливо смердів, і цей сопух не могли заглушити найміцніші парфуми. Зате, казали, він у Юнкаї найбагатший і любить різні химери: серед його рабів є хлопчик з цапиними ніжками й ратицями, бородата жінка, двоголовий монстр із Мантариса та гермафродит, що ночами гріє йому постіль.

— У нього і прутень, і поцька,— почав розповідати Дик Солом’яний.— А ще у Кита був колись велет, і він любив дивитися, як той порає рабинь. Потім велет помер. Кажуть, Кит готовий заплатити за нового велета мішок золота.

Була ще Генералка, яка їздила на білому коні з рудою гривою і командувала сотнею рослявих рабів-солдатів, яких сама ростила й учила,— всі молоді, стрункі, м’язисті, у стегнових пов’язках і жовтих плащах на голе тіло, з довгастими бронзовими щитами з еротичними інкрустаціями. Їхній господині було не більш як шістнадцять, і вона вважала себе юнкайською Данерис Таргарієн.

Голубчик був не зовсім карлик, однак за поганого освітлення його цілком можна було прийняти за карлика. Попри це він походжав бундючно, як велет, розставляючи коротенькі пухкі ніжки й викочуючи вузенькі пухкі груди. Таких високих солдатів, як у нього, звіяні вітром ще не бачили: найнижчий з них був сім футів на зріст, а найвищий — близько вісьмох. Усі були довговиді й довгоногі, а спеціальні ходулі, вбудовані в поножі їхніх розцяцькованих обладунків, робили їх ще вищими. Корпус вони захищали рожевою емальованою кольчугою-лускою, а на голові носили високі шоломи, оздоблені гострими сталевими дзьобами та гребенями з рожевим пір’ям, яке стрибало на ходу. При боці солдати мали довгі криві шаблі, а в руках стискали списи врівень із собою, які з обох боків мали листоподібні гостряки.

— Голубчик сам їх розводить,— повідомив Дик Солом’яний.— Купує рослявих рабів з усього світу, парує чоловіків і жінок, а потім найвищих дітей віддає до загону чапель. Має надію, що одного дня вдасться відмовитися від ходуль.

— Кілька сеансів на дибі — і можна значно скоротити процедуру,— промовив Здоровань.

— Ото вони застрашливі,— засміявся Герис Дринк.— Кого ще боятися, як не ходуличників у рожевій лусці й пір’ї. Якби хтось із них за мною погнався, у мене від сміху сечовий міхур би луснув.

— А люди кажуть, у чапель королівський вигляд,— сказав старий Білл Бабкуватий.

— Якщо королі їдять ропух, стоячи на одній нозі.

— Чаплі боягузливі,— долучився Здоровань.— Одного разу ми з Дринком і Клетусом, полюючи, натрапили на чапель, які бродили на мілині, ловлячи пуголовків і дрібну рибку. Вигляд вони мали гарний, ага, аж тут у небі промайнув яструб — і вони всі злетіли в повітря, наче дракона угледіли. Такий вітер здійняли, що мене з коня збило протягом, але Клетус заклав стрілу в тятиву й підстрелив одну чаплю. На смак було схоже на качку, тільки сала менше.

Та навіть Голубчик і його чаплі блідли порівняно з безглуздим виглядом братства, яке перекупні мечі прозвали «володарями брязкунів». Коли останнього разу військо рабів зіткнулося з незаплямованими королеви драконів, то не втрималося й почало розбігатися. Володарі брязкунів вигадали воєнну хитрість, щоб такого більше не трапилося: свої загони вони скували десятками — зап’ясток до зап’ястка і щиколотка до щиколотки.

— Ніхто один побігти не зможе — треба щоб усі десятеро бігли,— пояснив Дик Солом’яний.— Та навіть якщо всі десятеро кинуться тікати, то швидко бігти не зможуть.

— Та вони в біса йти швидко не можуть,— зауважив Біб.— А брязкіт чути за десяток льє.

Були тут й інші, такі самі божевільні, якщо не гірші: Пан Щокастий, П’яний Завойовник, Круглопикий, Кролик, Колісничник, Напахчений Звитяжець. Дехто з них мав двадцять солдатів, дехто — двісті, а дехто — дві тисячі; то все були раби, яких вони самі навчали й екіпірували. Всі воєначальники були заможні, пихаті, всі звалися капітанами й командирами, всі підкорялися тільки особисто Юрхазу зо Юнзаку, з презирством ставилися до перекупних мечів і були схильні до сварок через старшинство, таких самих нескінченних, як і незрозумілих.

Звіяні вітром здолали ще-но три милі, а юнкайці вже на дві з половиною милі відстали.

— Череда смердючих жовтих блазнів,— почав нарікати Біб.— Їм і досі невтямки, чому штормокруки й середні сини перекинулися до королеви драконів.

— Вони вважають — за золото,— сказав Книжник.— А чому, ти думаєш, вони так добре платять?

— Золото — це добре, а життя — ще краще,— зронив Біб.— В Астапорі ми махалися з каліками. Не боїшся зустрітися зі справжніми незаплямованими, воюючи на боці отакого наброду?

— Ми билися з незаплямованими в Астапорі,— мовив Здоровань.

— Я сказав — справжніми незаплямованими. Хлопчак з відтятими різницьким сікачем яйцями і в гостроверхому шоломі не стає миттєво незаплямованим. У королеви драконів вони справжні — вони не зламаються й не почнуть розбігатися, якщо перднути в їхньому напрямку.

— У неї і вони, і дракони,— зиркнув у небо Дик Солом’яний, так наче сама згадка про драконів може накликати їх на голови загону.— Тримайте мечі нагостреними, хлопці, скоро нас чекає справжня битва.

«Справжня битва»,— подумав Жабка. Ці слова каменем лягли в нутрі. Йому битва під мурами Астапора здалася дуже навіть справжньою, хоча він розумів, що саме мали на увазі перекупні мечі. «Це була бійня, а не битва»,— опісля казав, подейкують, воїн-співець Дензо Д’ган. Дензо був капітан, ветеран сотні боїв. Досвід Жабки обмежувався тренуванням і турнірами, тож не йому ставити під сумнів вердикт загартованого вояка.

«Але спочатку було дуже схоже на битву»,— подумав Жабка, пригадуючи, як у нього замлоїло в животі, коли його розштовхав на світанні Здоровань. «Одягай обладунки, лежень,— прогуркотав він.— Різник дає нам бій. Вставай, якщо не хочеш піти йому на м’ясо».

«Король-різник мертвий»,— сонно запротестував Жабка. Цю історію вислухали всі, щойно висадилися з кораблів, які привезли їх зі Старого Волантиса. Корону вдягнув король Клеон Другий, але і він начебто загинув, і відтак Астапором правлять повія і божевільний голяр, чиї поплічники б’ються за владу в місті.

«Може, нам збрехали,— озвався Здоровань.— А може, це інший різник. Може, перший різник, завиваючи, повстав з могили, щоб закатрупити трохи юнкайців. Немає в біса значення, Жабко. Вдягай обладунки». В наметі спали по десятеро, й на той час усі вже були на ногах — натягували бриджі й чоботи, вдягали на плечі довгі кольчуги, застібали нагрудники, підтягували ремінці поножів і наручів, хапали шоломи, щити й пояси з мечами. Прудкий Герис, як завжди, вдягнувся перший, від нього не відставав Арч. Разом вони допомогли закутися в броню і Квентину.

А за триста ярдів звідти нові астапорські незаплямовані вже виходили за браму, шикуючись під покришеними міськими мурами з червоної цегли, і світанкове світло відблискувало від їхніх шпичастих шоломів і гостряків довгих списів.

Троє дорнян разом вийшли з намету, щоб приєднатися до вояків, які вже мчали до конов’язі. Битва! Квентин вправлявся зі списом, мечем і щитом відтоді, як навчився ходити, але зараз це нічого не означало. «Воїне, додай мені сміливості»,— молився Жабка, а вдалині гриміли барабани: БУМ-бум-БУМ-бум-БУМ-бум. Здоровань указав на короля-різника, який, високий і напружений, сидів на закутому в броню коні, вбраний у мідну кольчугу-луску, яка яскраво зблискувала в ранішньому світлі. Квентину пригадалося, як до нього крадькома заговорив Герис перед самим початком бою. «Хай що відбуватиметься, тримайся біля Арча. Пам’ятай: ти серед нас єдиний, хто може отримати дівчину». На той час астапорці вже наступали.

Живий чи мертвий, а король-різник заскочив мудре панство зненацька. Юнкайці й досі бігали в розмаяних токарах, намагаючись вишикувати своїх недовчених рабів у якусь подобу струнких лав, а в їхні блокадні лінії вже врізалися списи незаплямованих. Якби не союзники й не всіма зневажувані найманці, юнкайців би здолали, але кіннота — звіяні вітром і котячий загін — за лічені хвилини зім’яла астапорські фланги, в той час як легіон Нового Гіса проскочив через юнкайський табір і зустрів незаплямованих спис до списа і щит до щита.

Далі почалася різанина, от тільки цього разу король-різник опинився не з того боку різницького сікача. Зрештою його зарубав Каґо, який пробився через королівських захисників на своєму велетенському бахматі й розтяв Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабка цього не бачив, але ті, хто бачив, запевняли, що Клеонова мідна кольчуга луснула, як шовк, а з-під неї з жахливим смородом порснула сотня могильних хробаків. Усе-таки Клеон був мертвий. У відчаї астапорці витягли його з могили, закули в броню і прив’язали на коня в надії, що це додасть незаплямованим відваги.

Але падіння мертвого Клеона поклало край надіям. Нові незаплямовані покидали списи та щити й чкурнули назад у місто, аж виявили, що брама зачинена. У різанину, яка почалася після цього, Жабка теж зробив свій внесок, разом з рештою звіяних вітром топчучи кіньми переляканих євнухів. Він їхав поряд зі Здорованем, рубаючи направо й наліво, і клин звіяних вітром, наче гостряк списа, врубався у незаплямованих. Коли ж найманці прорвалися через незаплямованих, Пошарпаний Правитель розвернув їх і знову спрямував у бій. Лише на зворотній дорозі Жабка добре роздивився обличчя під шпичастими бронзовими шоломами й усвідомив, що більшість вояків там — не старші за нього. «Зелені хлопчаки, які за мамцями ще плачуть»,— думав він, не припиняючи їх убивати. Заки він виїхав з поля бою, з його меча цебеніла кров, а рука так утомилася, що він не міг її підняти.

«І то ще була не битва,— подумав він.— А справжня битва почнеться дуже скоро, і нам потрібно щезнути до її початку, щоб не опинитися не на тому боці».

Увечері звіяні вітром отаборилися на березі Невільничої бухти. Жабці випала перша варта, і його відіслали чатувати конов’язь. Герис зустрівся з ним там після заходу сонця, коли на воді заблищало світло півмісяця.

— Здоровань теж мав прийти,— сказав Квентин.

— Він пішов на пошуки старого Вілла Бабкуватого — хоче програти йому рештки свого срібла,— сказав Герис.— Нехай. Він учинить так, як ми скажемо, хоч йому не й не сподобається.

— Не сподобається.

Квентину теж багато чого не подобалося. Плисти на переповненому кораблі, який шарпали вітри і морські хвилі, їсти черствий хліб з довгоносиками, до солодкого безпам’ятства пити чорний морський ром, спати на купі цвілої соломи, нюхаючи сморід незнайомців... та цього він очікував, ставлячи свій підпис на клаптику пергаменту у Волантисі й на рік віддаючи свій меч на службу Пошарпаному Правителеві. Такі труднощі можна перетерпіти, ніякі пригоди без цього не обходяться.

Але те, що планується далі, то чиста зрада. Юнкайці привезли їх зі Старого Волантиса воювати за Жовте місто, але зараз дорняни збираються перекинутися на інший бік. Тобто зректися своїх побратимів. Звіяні вітром — не те товариство, яке Квентин обрав би з власної волі, але разом з ними він перетнув море, ділив мед і м’ясо, воював, обмінювався байками з тими кількома, чию говірку міг зрозуміти. А якщо всі його байки насправді були не більш ніж байки, то що ж — така ціна перевозу в Мірін.

«Честі це нам не зробить»,— застерігав ще в «Купецькій хаті» Герис.

— Може, Данерис уже на півдорозі до Юнкая разом з усім військом,— мовив Квентин, прогулюючись поміж коней.

— Може,— озвався Герис,— але навряд чи. Ми вже такі чутки чули. Астапорці були переконані, що Данерис разом з драконами прилетить на південь, щоб зняти облогу. Вона не з’явилася тоді, не з’явиться й тепер.

— Ми цього напевно знати не можемо. Мусимо тікати, поки не довелося воювати з жінкою, до якої я приїхав свататися.

— Спершу дійдемо до Юнкая. Ці землі,— вказав Герис на пагорби,— належать юнкайцям. Ніхто тут не прихистить і не нагодує трьох дезертирів. На північ від Юнкая починається нейтральна смуга.

Він мав рацію. І все одно Квентин почувався незатишно.

— Здоровань завів тут забагато друзів. Він знав, що ми плануємо тихенько втекти й перекинутися до Данерис, а тепер йому важко буде залишати товаришів, з якими він воював. Якщо занадто затримаємося, тоді взагалі це матиме такий вигляд, наче ми дезертируємо напередодні бою. Він так не вчинить. Ви знаєте його незгірше за мене.

— Хай коли ми втечемо, все одно це дезертирство,— заперечив Герис,— а Пошарпаний Правитель дезертирів дуже не любить. Він вишле за нами погоню, і Семеро спасіть, якщо нас упіймають. Якщо пощастить, нам просто відрубають ступню, щоб ми вже більше точно не тікали. Якщо не пощастить, нас віддадуть Гарній Мерис.

Квентин аж затнувся. Гарна Мерис жахала його. Родом з Вестеросу, вона була вища за нього — до шістьох футів їй не вистачало одного пальця. За двадцять років, які вона провела з вільнонайманцями, нічого в ній гарного не залишилося — ні зовні, ні всередині.

Герис узяв його під руку.

— Почекай. Ще кілька днів — і все. Ми перетнули півсвіту, тож потерпи ще кілька льє. Де-небудь на північ від Юнкая нам обов’язково випаде шанс вислизнути.

— Як скажеш,— промовив Жабка з сумнівом...

...але на цей раз боги його послухали, і шанс випав набагато раніше.

Сталося це за два дні. До їхнього багаття під’їхав Г’ю Гангерфорд і промовив:

— Дорнянина викликають у командний намет.

— Кого саме? — запитав Герис.— Ми всі троє — дорняни.

— Тоді всіх трьох.

Нахмурений і непривітний Гангерфорд мав скалічену руку: довгий час він був у загоні скарбничим, поки Пошарпаний Правитель не зловив його на крадіжках зі скринь і не відтяв йому три пальці. Тепер він став простим сержантом.

«Що це може бути?» Досі Жабка вважав, що командувач і знати не знає, живий він ще чи вже ні. Однак Гангерфорд уже поїхав уперед, тож часу ставити питання не було. Лишалося забрати Здорованя й іти в командний намет, як наказано.

— Ні в чому не зізнавайтеся й будьте готові битися,— сказав товаришам Квентин.

— Битися я завжди готовий,— озвався Здоровань.

Коли дорняни з’явилися у велике сіре парусинове шатро, яке Пошарпаний Правитель називав своїм полотняним палацом, тут було людно. За мить Квентин збагнув, що більшість присутніх була з Сімох Королівств або з їхніх нащадків вестероської крові. «Вигнанці й сини вигнанців». Дик Солом’яний стверджував, що у загоні зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була присутня, включаючи самого Дика, Г’ю Гангерфорда, Гарну Мерис і золоточубого Льюїса Ланстера, найкращого лучника в загоні.

Був тут і Дензо Д’ган, а поряд з ним — велетень Каґо. Тепер його прозивали Каґо Трупоріз, але тільки позаочі: він швидко спалахував, а його крива чорна шабля була така сама нещадна, як і її власник. На світі сотні валірійських мечів, та лише жменька валірійських арахів. Ні Каґо, ні Д’ган не були вестеросцями, однак обидва були капітанами, дуже шанованими Пошарпаним Правителем. «Присутні і його права рука, і ліва. Готується щось серйозне».

Заговорив сам Пошарпаний Правитель.

— Прийшов наказ від Юрхаза,— мовив він.— Схоже, вцілілі астапорці повилазили зі своїх нір. У Астапорі, окрім трупів, нічого не лишилося, тож вони наводнюють околиці — сотнями, ба й тисячами, всі голодні та хворі. Юнкайці не воліють підпускати їх до Жовтого міста. Нам наказано вистежувати їх і відганяти геть — або назад до Астапора, або на північ до Міріна. Якщо королева драконів захоче їх забрати до себе — нехай. У половини з них різачка, а навіть якщо хтось і здоровий, то це — зайві роти.

— Юнкай ближче, ніж Мірін,— зазначив Г’ю Гангерфорд.— Що як вони не схочуть повертати, мілорде?

— Для цього вам мечі й сулиці, Г’ю. Хоча, можливо, луки в такому разі кращі. Тримайтеся подалі від тих, у кого побачите ознаки різачки. Я висилаю в гори половину нашого загону — п’ятдесят патрулів по двадцять вершників. Кривавобородий отримав такий самий наказ, тож коти теж братимуть участь.

Вояки почали перезиратися, кількоро щось пробурмотіли собі під носа. Хоча і звіяні вітром, і котячий загін законтрактовані Юнкаєм, ще рік тому в Спірних землях вони воювали по різні боки фронту, і ворожнеча ще не припинилася. Лютий командувач котів Кривавобородий, гучноголосий велет, обожнював різанину й не приховував свого презирства до «сивих стариганів у руб’ї».

Дик Солом’яний прочистив горло.

— Перепрошую, але ми тут усі походимо з Сімох Королівств. Досі м’лорд ніколи не поділяв загін за походженням чи мовою. Чому нас усіх відсилають разом?

— Доречне питання. Ви поїдете на схід, заглибитеся в гори, тоді по широкому колу обігнете Юнкай і рушите на Мірін. Якщо наскочите на астапорців, женіть їх на північ або вбивайте... але знайте, що це не головна мета вашого походу. Далі за Жовтим містом ви, швидше за все, почнете натрапляти на патрулі королеви драконів. На середніх синів або штормокруків. І ті, і ті підійдуть. Переходьте до них.

— Переходити до них? — перепитав сер Орсон Стоун, лицар з байстрюків.— Хочете зробити з нас перекинчиків?

— Хочу,— мовив Пошарпаний Правитель.

Квентин Мартел мало не розреготався вголос. «Боги збожеволіли».

Вестеросці ніяково переминалися. Дехто, опустивши погляди, так пильно вдивлявся в свій кубок з вином, наче сподівався отримати там підказку. Г’ю Гангерфорд нахмурився.

— Гадаєте, королева Данерис нас прийме...

— Саме так я і гадаю.

— ...а якщо й прийме, що далі? Хто ми — шпигуни? Наймані вбивці? Посли? Ви хочете перекинутися на інший бік?

— Це Правитель вирішуватиме, Гангерфорде,— скривився Каґо.— Ваша справа — робити, що накажуть.

— Як завжди,— Гангерфорд підніс свою двопалу руку.

— Давайте по щирості,— заговорив воїн-співець Дензо Дган.— Юнкайці не викликають довіри. Хай як закінчиться війна, звіяні вітром мусять поживитися. І наш Правитель мудро чинить, що не закриває для нас різні шляхи.

— Командуватиме вами Мерис,— мовив Пошарпаний Правитель.— Вона знає мої плани... та й Данерис Таргарієн, можливо, до жінки поставиться прихильніше.

Квентин озирнувся на Гарну Мерис. Зустрівшись поглядом з її голодними мертвими очима, він здригнувся. «Не подобається мені це».

У Дика Солом’яного теж залишалися сумніви.

— Дівчина не дурна, щоб нам повірити. Навіть з Мерис. Особливо з Мерис. Гей, та я сам не довіряю Мерис, а я з нею кілька разів переспав,— посміхнувся він, але ніхто не засміявся. А тим паче Гарна Мерис.

— Думаю, ти помиляєшся, Дику,— сказав Пошарпаний Правитель.— Ви всі вестеросці. Друзі-краяни. Ви розмовляєте тою самою мовою, поклоняєтеся тим самим богам. Мотив у вас такий: ви всі від мене натерпілися. Дику, я шмагав тебе більше, ніж будь-кого у загоні, і твоя спина — найкращий тому доказ. Г’ю після мого уроку дисципліни втратив три пальці. Мало не півзагону ґвалтувало Мерис. Не нашого загону, щира правда, але про це необов’язково згадувати. Вілл Лісовик, ну, ти просто покидьок. Сер Орсон звинувачує мене в тому, що його брата відіслали у Скорботу, а сер Лусіфер і досі кип’ятиться через ту рабиню, яку в нього забрав Каґо.

— Міг би її віддати, побавившись,— почав нарікати Лусіфер Лонг.— Не було причин її вбивати.

— Вона була потворна,— сказав Каґо.— А це достатня причина.

Пошарпаний Правитель провадив так, наче не почув ані слова.

— Вебере, ти маєш претензії на втрачені у Вестеросі землі. Ланстере, я вбив хлопця, який так тобі подобався. А ви, трійця дорнян, вважаєте, що ми вам набрехали. В Астапорі вдалося награбувати значно менше, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову частку.

— А це щира правда,— мовив сер Орсон.

— Добра та воєнна хитрість, у якій є трохи правди,— сказав Пошарпаний Правитель.— Усі ви маєте чимало підстав, щоб попрощатися зі мною. А Данерис Таргарієн знає, які перекупні мечі непостійні. Її власні середні сини та штормокруки взяли юнкайське золото, але не вагаючись приєдналися до неї, коли хід бою почав змінюватися на її користь.

— Коли виїжджаємо? — запитав Льюїс Ланстер.

— Негайно. Стережіться котів і довгосписів, які вам стрічатимуться. Ніхто, крім присутніх зараз у наметі, не знає, що наше дезертирство — то воєнна хитрість. Якщо зарано кинете в цій грі кості, вас скалічать як дезертирів або випустять вам кишки як перекинчикам.

Виходячи з командного намету, троє дорнян мовчали. «Двадцять вершників, які всі розмовляють загальною мовою,— думав Квентин.— Шепотітися нам стане значно важче».

Здоровань сильно ляснув його по спині.

— Отож. Це чудово, Жабко. Полювання на драконів.