Танок драконів

Данерис

Небо було немилосердно блакитне, без натяку на хмаринку. «Цегла скоро розжариться на сонці,— подумала Дані.— А бійці в ямі відчуватимуть гарячий пісок крізь підошви сандалій».

Джикі зняла з Дані шовкову сукню, а Іррі допомогла спуститися в басейн. На воді затанцювало проміння світанку, перерізане тінню дерева хурми.

— Навіть якщо бійцівські кубла доведеться відчинити, невже присутність вашої світлості обов’язкова? — запитала Місанді, миючи королеві голову.

— Половина Міріна зійдеться туди подивитися на мене, люба.

— Ваша світлосте,— сказала Місанді,— віддана вам просить дозволу сказати, що половина Міріна зійдеться подивитися, як люди спливають кров’ю і вмирають.

«Її правда,— погодилася королева,— але це не має значення».

Дані відмилася — чистіше не буває. Нарешті вона з тихим плюскотом зіп’ялася на ноги. Вода збігала по ногах і краплями збиралася на грудях. Сонце підбивалося дедалі вище, тож скоро почнуть сходитися люди. Дані залюбки проплавала б у запашній воді басейну цілий день, їла б глазуровані фрукти зі срібної таці та мріяла про будинок з червоними дверима, але королева живе для народу, а не для себе.

Джикі принесла їй сухого рушника, щоб витертися.

— Халесі, який токар ви вдягнете сьогодні? — запитала Іррі.

— Жовтий шовковий.

Кроляча королева не може виходити, не одягнувши довгі вуха. Жовтий шовк — легкий і холодить, а в бійцівському кублі буде спека. «Пломенистий пісок пропікатиме підошви тим, хто йде на смерть».

— А згори вдягну довгу червону чадру.

Чадра захистить від піску, щоб не набивався в рота. «А червоний колір приховає криваві бризки».

Поки Джикі розчісувала Дані коси, а Іррі фарбувала їй нігті, дівчата весело обговорювали сьогоднішніх суперників. Знову з’явилася Місанді.

— Ваша світлосте, король просить вас приєднатися до нього, коли вдягнетеся. І прийшов княжич Квентин зі своїми дорнянами. Хотіли б з вами перемовитися, якщо ви не проти.

«Сьогодні я проти всього».

— Якось іншим разом.

Біля підніжжя Великої піраміди, поряд з пишно оздобленим відкритим паланкіном, очікував сер Баристан в оточенні бронзових бестій. «Сер Дідусь»,— подумала Дані. Попри свій вік, він здавався високим і вродливим в обладунках, які йому подарувала Дані.

— Мені було би спокійніше, якби вас сьогодні охороняли незаплямовані, ваша світлосте,— сказав літній лицар, поки Гіздар пішов привітатися зі своїм родичем.— Половина з цих бронзових бестій — невипробувані вільновідпущеники.

«А друга половина — мірінці, які не відомо кому служать»,— міг би додати він. Селмі не вірив нікому з мірінців, навіть гирявим.

— Вони так і лишаться невипробуваними, якщо ми їх не випробуємо.

— Під маскою можна багато чого заховати, ваша світлосте. Чоловік у масці сови — той самий, який стояв на варті вчора й позавчора? Звідки нам знати?

— Як зможе Мірін довіряти бронзовим бестіям, якщо навіть я їм не довірятиму? Під цими масками ховаються добрі й хоробрі люди. В їхніх руках моє життя,— усміхнулася Дані.— Ви забагато переймаєтеся, сер. Зі мною будете ви — який ще захист мені потрібен?

— Я вже старий, ваша світлосте.

— Зі мною буде Дужий Бельвас.

— Як скажете. Ваша світлосте,— сер Баристан понизив голос,— ми відпустили ту жінку, Мерис, як ви і наказували. Перед виходом вона хотіла поговорити з вами. Натомість з нею зустрівся я. Вона заявляє, що Пошарпаний Правитель від самого початку хотів перекинутися зі звіяними вітром на ваш бік. Він послав її сюди провести з вами таємні переговори, але дорняни їх викрили та зрадили, ще вона не встигла сама звернутися до вас.

«Зрада за зрадою,— втомлено подумала королева.— Це взагалі колись закінчиться?»

— І ви їй вірите, сер?

— Анітрохи, ваша світлосте, але я переказую її слова.

— Звіяні вітром можуть за потреби перейти до нас?

— Так вона каже. Але не безплатно.

— То заплатіть,— сказала Дані. Міріну потрібне залізо, а не золото.

— Пошарпаний Правитель захоче більшого, ніж гроші, ваша світлосте. Мерис каже, він хоче Пентос.

— Пентос? — примружилася вона.— А до чого тут я? Пентос на іншому кінці світу.

— Пошарпаний Правитель згоден чекати, каже Мерис, допоки ми не попливемо у Вестерос.

«А якщо ми взагалі ніколи не попливемо у Вестерос?»

— Пентос належить пентосянам. І в Пентосі магістр Іліріо. Це він влаштував мій шлюб з халом Дрого й подарував мені драконові яйця. Це він послав до мене вас, Бельваса і Гролео. Я багато чим йому зобов’язана. І я не збираюся віддячити йому, віддавши його місто якомусь перекупному мечу. Ні.

— Ваша світлість дуже мудра,— уклонився сер Баристан.

До них приєднався Гіздар зо Лорак.

— Ти бачиш, який сьогодні чудовий день, кохана?

Він допоміг Дані сісти в паланкін, де стояло поряд два високі трони.

— Чудовий для тебе, мабуть. І не такий чудовий для тих, хто сьогодні загине ще до заходу сонця.

— Усі люди помруть,— сказав Гіздар,— але не всі загинуть славною смертю під хвалебні крики міста.

Він махнув солдатам, які стояли при дверях:

— Відчиняйте.

Площа, прилегла до піраміди, була вимощена різнобарвною цеглою, від якої мерехтливими хвилями здіймалася спека. Всюди юрмилися люди. Хтось їхав у паланкінах чи портшезах, хтось — на віслюках, чимало було піших. Дев’ять з десятьох рухалися в західному напрямку широкою мощеною дорогою, яка вела до Дазнакового бійцівського кубла. Коли люди побачили, як з піраміди з’являється паланкін, у передніх рядах зірвалися вітальні крики, які поширилися по всій площі. «Дивина,— подумала королева.— Мене вітають на тій самій площі, де я колись посадила на палю сто шістдесят трьох великих панів».

На чолі процесії рухався великий барабан, розчищаючи перед нею вулиці. Поміж ударами гирявий герольд у сорочці з блискучих мідних дисків гукав до натовпу, щоб розступився. Бом! «Ідуть!» Бом! «Дорогу!» Бом! «Королева!» Бом! «Король!» Бом! Слідом за барабаном ступали по чотири в ряду бронзові бестії. Деякі з кийками в руках, інші з ратищами; всі вони були вдягнені у складчасті спідниці, шкіряні сандалії і строкаті плащі, пошиті з різнобарвних квадратних клаптиків, що нагадувати мали різнокольорову цеглу Міріна. На сонці сяяли маски: вепри й ведмеді, кані та кваки, леви, тигри й бики, змії з роздвоєними язиками й моторошні василіски.

Дужий Бельвас, який не любив коней, ішов попереду паланкіна в безрукавці з заклепками, і з кожним кроком його смаглий живіт підстрибував. Позаду паланкіна верхи їхали Іррі та Джикі з Аґо та Рахаро, потім Резнак у пишно оздобленому портшезі з балдахіном, який захищав голову від сонця. Сер Баристан Селмі їхав поряд з Дані, поблискуючи обладунками на сонці. З його плечей струменів довгий плащ, білий як кістка. На лівій руці висів великий білий щит. Позаду нього їхав Квентин Мартел, княжич Дорнський, з двома своїми товаришами.

Валка помалу просувалася довгою брукованою вулицею. БОМ! «Ідуть!» БОМ! «Королева! Король!» БОМ! «Дорогу!»

Позаду чулися голоси служниць, які сперечалися, хто сьогодні виграє у фінальній сутичці. Джикі вболівала за велетня Гогора, який більше нагадував бугая, ніж чоловіка, і навіть мав у носі бронзове кільце. Іррі наполягала, що Белакво Костолам своїм молотилом упорається з велетнем. «Служниці — дотрачки,— сказала собі Дані.— Смерть ходить за халасаром назирці». У день її весілля з халом Дрого на бенкеті раз у раз зблискували арахи, й одні люди помирали, поки інші пили та злягалися. Серед комонників життя і смерть ходять за руку, і струмінь крові на весіллі вважається благословенням для шлюбу. А новий шлюб Дані скоро потоне у крові. Ото буде справжнє благословення!

БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ-БОМ, гриміли барабани дедалі швидше, тепер чомусь сердито й нетерпляче. Аж тут валка різко зупинилася між рожево-білою пірамідою Пала і зелено-чорною пірамідою Накана, і сер Баристан вихопив меча.

— Чому ми зупинилися? — обернулася Дані.

Гіздар підвівся.

— Дорога перегороджена.

Попереду лежав перевернутий паланкін. Один з носіїв упав на цеглу, перегрівшись від спеки.

— Допоможіть йому,— наказала Дані.— Заберіть з вулиці, поки його не затоптали, нагодуйте і напоїть. У нього такий вигляд, наче він уже два тижні не їв.

Сер Баристан неспокійно зиркнув праворуч і ліворуч. На терасах виднілися гіскарські обличчя, які поглядали вниз холодними й байдужими очима.

— Ваша світлосте, не подобається мені ця зупинка. Можливо, це пастка. Сини гарпії...

— ...приборкані,— заявив Гіздар зо Лорак.— Навіщо їм шкодити королеві, коли вона взяла мене за свого короля-консорта? А тепер допоможіть отому чоловікові, як і наказує моя люба королева,— він узяв Дані за руку.

Наказ виконали бронзові бестії. Дані спостерігала за ними.

— До мого приходу ці носії були рабами. Я їх звільнила. Але паланкін від того не став легшим.

— Щира правда,— озвався Гіздар,— однак тепер цим людям платять за роботу. До твого приходу над тим чоловіком, що упав, одразу появився б наглядач з батогом і почав лупити по спині. А тепер йому допомагають.

Так і було. Бронзова бестія в масці вепра простягнула носієві бурдюк з водою.

— Мабуть, варто мені бути вдячною і за маленькі перемоги,— сказала королева.

— Один крок, другий, а там і на біг перейдемо. Разом ми збудуємо новий Мірін.

Вулиця попереду нарешті була вільна.

— Ідемо далі?

Що Дані лишалося, окрім як кивнути? «Один крок, другий, але куди я рухаюся?»

Під брамою Дазнакового бійцівського кубла височіло двоє бронзових бійців, які зійшлися в смертельному двобої. Один з них тримав меч, а другий — топір, і скульптор зобразив, як вони вбивають один одного; два тіла зі схрещеною зброєю формували арку входу.

«Смертельне мистецтво»,— подумала Дані.

Зі своєї тераси вона багато разів бачила бійцівські кубла. Маленькі поцяткували лик Міріна як віспа, більші нагадували відкриті рани, червоні й незагоєні. Але жодне з них не могло порівнятися з цим. У супроводі Дужого Бельваса і сера Баристана, Дані зі своїм лордом-чоловіком пройшла під бронзовою аркою й опинилася перед величезною цегляною ямою, оточеною ярусами різнокольорових лавок.

Гіздар зо Лорак повів королеву вниз, проминаючи вир чорного, фіолетового, синього, зеленого, білого, жовтого й рудого аж до червоного, де пломениста цегла пасувала до кольору піску в ямі. Навколо з рук торгували ковбасками з собачатини, смаженою цибулею, ненародженими цуценятами на паличці, але Дані не цікавили перекуски. Гіздар набрав у скриню кілька караф охолодженого вина й води, а ще інжир, фініки, дині, гранати, горішки, перець і велику миску сарани в меду. Схопивши миску, Дужий Бельвас прогуркотів: «Сарана!» — і почав хрумати її жменями.

— Дуже смачно,— порадив Гіздар,— скуштуй сама, кохана. Спочатку її обкачують у прянощах, а потім заливають медом, отож вона гостра й солодка водночас.

— Ось чому Бельвас так пітніє,— сказала Дані.— Думаю, я ліпше обмежуся інжиром і фініками.

З протилежного боку ями сиділи грації в різнокольорових мантіях, оточивши строгу постать Галази Галар, яка єдина серед них була в зеленому. Велике панство Міріна займало червоні й жовтогарячі лавки. Всі жінки були в чадрах, а чоловіки пишалися залакованими зачісками у вигляді рогів, долонь і шпичаків. Гіздарові родичі з давнього роду Лораків надавали перевагу токарам у кольорах індиго, фіолетовому й бузковому, а родина Палів обрала рожево-білу смужку. Посли з Юнкая всі були в жовтому; вони розсілися в ложі поряд з королем, оточені рабами і слугами. Менш заможні мірінці зайняли середні яруси, далі від різанини. На чорних і фіолетових лавках, найдалі від ями, юрмилися вільновідпущеники та простолюд. Перекупних мечів, побачила Данерис, теж усадовили нагорі, й капітани сиділи разом з простими солдатами. Вона розгледіла обвітрене обличчя Брунатного Бена й вогненні бакенбарди і довгі коси Кривавобородого.

Її лорд-чоловік стоячи підніс угору руки.

— Велике панство! Сьогодні зі мною прийшла королева, щоб засвідчити свою любов до вас і до свого народу. З її милості й дозволу я повертаю вам ваше смертельне мистецтво. Міріне! Най королева Данерис почує, як ти її любиш!

Почувся вдячний рев десятьох тисяч горлянок, потім двадцятьох тисяч, а потім і всіх. Ніхто не називав Даниного імені — мало хто взагалі міг його вимовити. «Миса!» — натомість кричали люди, що давньою мертвою мовою Гіса означає «матір». «Миса, миса, миса!» — горлали люди, тупали ногами й ляскали себе по животах, поки не почало здаватися, що вся яма труситься. Дані відчула, як її накрила хвиля звуку. «Я вам не мати,— хотілося у відповідь кричати їй,— я — мати ваших рабів, мати кожного з хлопців, які загинули на цьому піску, поки ви ласували сараною в меду». Резнак, який стояв позаду неї, нахилився ближче і прошепотів:

— Ваша препишносте, чуєте, як вони вас люблять!

«Ні,— усвідомлювала Дані,— вони люблять своє смертельне мистецтво». Коли галас почав затихати, вона дозволила собі сісти. Ложа була в тіні, але в голові у Дані гупало.

— Джикі,— покликала вона,— води, будь ласка. У мене пересохло в горлі.

— Сьогоднішні убивства має честь розпочати Храз,— повідомив Гіздар.— Кращого бійця ще не було на світі.

— Був — Дужий Бельвас,— заперечив Дужий Бельвас.

Храз, рослявий мірінець скромного роду, голив з двох боків голову, лишаючи посередині смужку жорсткого рудо-чорного волосся. Суперником його був чорношкірий списник з Літніх островів, якому деякий час вдавалося не підпускати до себе Храза на довжину списа, та щойно Храз зі своїм коротким мечем зміг підібратися ближче, почалася різанина. Убивши чорношкірого суперника, Храз вирізав з його грудей серце, підніс над головою, червоне й мокре, а потім відкусив шматок.

— Храз вірить, що серце хороброго чоловіка робить його сильнішим,— сказав Гіздар. Джикі щось схвально муркнула. Дані сама колись з’їла серце огира, щоб додати сил своєму ненародженому синові... але це не врятувало Рейго від мейгі, яка вбила його просто в материнському лоні. Три зради пережити... «Мейгі була першою зрадою, Джора — другою, Брунатний Бен Плам — третьою»,— подумала Дані. Можна вважати, що зрад більше не буде?

— О,— сказав Гіздар утішено,— прийшла черга Плямистого Кота. Тільки подивися, як він рухається, королево. Ходяча поезія.

Суперник, якого дібрав для ходячої поезії Гіздар, був на зріст як Гогор, а завширшки як Бельвас, тільки надто вже забарливий. Вони саме билися буквально за шість футів від королівської ложі, коли Плямистий Кіт підрізав йому піджилки. Щойно чоловік упав навколішки, Кіт поставив йому ногу на спину, схопив однією рукою за голову, а другою розтяв йому горлянку від вуха до вуха. Червоний пісок всотав його кров, а вітер підхопив і відніс геть останні його слова. Натовп схвально загорлав.

— Бився погано, помер добре,— сказав Дужий Бельвас.— Дужий Бельвас терпіти не може, коли перед смертю верещать.

Він уже доїв сарану в меду. Відригнувши, він ковтнув вина.

Білошкірі картяни, чорношкірі мешканці Літніх островів, мідношкірі дотраки, синьобороді тайросяни, ягнята, джогоснайці, похмурі браавосяни, строкаті коротуни з джунглів Соторіоса — усі вони з’їхалися з різних куточків світу, щоб померти в Дазнаковому бійцівському кублі.

— Оцей має потенціал,— сказав Гіздар про юнака-лісянця з довгим білявим волоссям, яке розмаялося на вітру... але суперник схопив його за те волосся, і коли хлопець втратив рівновагу, загнав йому лезо в живіт.

— Хлопчик,— промовила Дані,— він же був зовсім хлопчик.

— Шістнадцять років,— заперечив Гіздар.— Дорослий чоловік, який сам вирішив ризикнути життям заради золота і слави. Сьогодні у Дазнака не гинуть діти, як і постановила своїм декретом моя лагідна королева.

«Ще одна маленька перемога. Може, мені не вдасться зробити свій народ хорошим,— сказала собі Дані,— одначе я мушу спробувати зробити людей бодай не такими поганими». Данерис хотіла заборонити змагатися ще й жінкам, але Барсена Чорнокоса запротестувала: мовляв, вона має таке саме право ризикувати своїм життям, як і чоловіки. Королева хотіла також заборонити фарс — жартівливі бої калік, карликів і старих, які кидалися одне на одного з колунами, смолоскипами і молотками (вважалося: що безнадійніші суперники, то кумедніші бої), але Гіздар казав, що люди любитимуть її більше, якщо вона посміється разом з ними, й переконував, що без таких розваг каліки, карлики й старі голодуватимуть без роботи. Отож Дані скорилася.

У Міріні була традиція засуджувати злочинців до виступу в бійцівському кублі; Дані погодилася поновити цю традицію, та лише для тяжких злочинів: «Можна примушувати битися вбивць, ґвалтівників і работоргівців, які так і не зреклися свого ремесла, однак не злодіїв і не боржників».

Дозволили битися і тваринам. У Дані на очах слон швидко впорався з шістьма рудими вовками. У наступному двобої бугай бився з ведмедем; їхня кривава сутичка для обох стала смертельною.

— М’ясо не пропаде,— сказав Гіздар.— Різники заберуть туші та зроблять поживну юшку для голодних. Миску юшки зможе отримати кожен, хто прийде до Брами долі.

— Гарний закон,— сказала Дані. «У вас таких небагато».— Слід подбати, щоб така традиція продовжилася.

Після тварин прийшла черга пародії на битву: шістка піших проти шістки вершників; перші були озброєні щитами і мечами, а другі — дотрацькими арахами. «Лицарі» були вдягнені в кольчуги, а «дотраки» захисту не мали. Спершу здавалося, що перевага на боці вершників: вони затоптали двох ворогів і відтяли вухо третьому, але потім зацілілі лицарі почали нападати на коней, і вершників одного по одному скинули на землю й зарубали — на велике обурення Джикі.

— То був не справжній халасар,— сказала вона.

— Сподіваюся, ці туші не підуть на твою поживну юшку,— мовила Дані, поки виносили убитих.

— Коні підуть,— озвався Гіздар,— а люди — ні.

— Конина з цибулею додає сили,— мовив Бельвас.

Після битви прийшла черга першого на сьогодні жартівливого двобою карликів, яких привіз один з юнкайських лордів, запрошених Гіздаром. Один з карликів виїхав на собаці, а другий — на свині. Дерев’яні обладунки були свіжорозмальовані: на одному щиті виднівся олень узурпатора Роберта Баратеона, а на другому — золотий лев дому Ланістерів. Це, зрозуміло, було зроблено для королеви. Трюки карликів дуже швидко розсмішили Бельваса, а Дані ледве вичавила посмішку. Коли карлик у червоному звалився з сідла й кинувся ганятися за своєю свинею, а другий карлик переслідував його на собаці, ляскаючи по заду дерев’яним мечем, Дані промовила:

— Це мило і кумедно, але...

— Терпіння, люба,— сказав Гіздар.— Скоро випустять левів.

— Левів? — не зрозуміла Дані.

— Трьох. Карлики їх не очікують.

Дані спохмурніла.

— У карликів дерев’яні мечі. Дерев’яні обладунки. І як, на вашу думку, вони битимуться з левами?

— Погано,— озвався Гіздар,— хоча, може, ще й здивують нас. Та швидше за все, вони просто бігатимуть і верещатимуть, намагаючись вилізти з ями. Тому і назва — фарс.

Дані це не сподобалося.

— Я забороняю.

— Ніжна королево, ти ж не хочеш розчарувати свій народ.

— Ти присягнувся, що всі бійці будуть дорослі, які з власної волі погодилися ризикувати життям за золото й почесті. А ці карлики не погоджувалися битися з левами дерев’яними мечами. Зупини бій. Негайно.

Король стиснув вуста. На мить Дані здалося, що в його безтурботних очах майнув гнів.

— Як накажеш.

Гіздар жестом підкликав розпорядника. Коли той підійшов з батогом у руках, Гіздар мовив:

— Ніяких левів.

— Жодного, ваша препишносте? А в чому ж тоді розвага?

— Це воля королеви. Карлики мають лишитися цілими й неушкодженими.

— Натовпу це не сподобається.

— Тоді виводь Барсену. Це має втішити народ.

— Ваша вельможність краще знає,— відповів розпорядник, ляснув батогом і гаркнув декілька наказів. Карликів забрали з ями разом із собакою і свинею, в той час як глядачі несхвально сичали і жбурляли камінням і гнилими фруктами.

Барсену зустріли ревом, коли вона вийшла на пісок майже гола, в самій стегновій пов’язці й сандаліях. Висока й темнокоса, років тридцятьох, вона рухалася з хижою граційністю, немов пантера.

— Барсену дуже люблять,— сказав Гіздар, коли бійцівське кубло переповнив галас.— Хоробрішої жінки я в житті не бачив.

— Що це за хоробрість — битися з дівками,— мовив Дужий Бельвас.— Справжня хоробрість — битися з Дужим Бельвасом.

— Сьогодні вона б’ється з вепром,— сказав Гіздар.

«Ага,— подумала Дані,— бо вам не вдалося ні за які гроші знайти жінку, яка згодилася б вийти проти неї на пісок».

Вепр був величезний, з іклами завдовжки з лікоть і маленькими лютими очицями. Цікаво, подумалося Дані, а той вепр, який убив Роберта Баратеона, мав такий самий лютий вигляд? «Жахлива смерть від жахливого створіння». На мить їй мало не стало шкода Узурпатора.

— Барсена дуже метка,— сказав Резнак.— Вона кружлятиме навколо вепра, ваша препишносте, а коли той пробігатиме повз, лишатиме на ньому порізи. Перш ніж упасти, вепр уже спливатиме кров’ю, ось побачите.

Почалося саме так, як він і казав. Вепр кинувся вперед, Барсена, крутнувшись, ухилилася, її ніж сріблясто зблиснув на сонці.

— Їй би списа,— сказав сер Баристан, коли Барсена перестрибнула через вепра, ухиляючись від його другої атаки.— Бо так з вепром не воюють.

Говорив він як старий набридливий дідусь — як його завжди називав Дааріо.

Ніж у Барсени був уже весь у крові, але вепр незабаром зупинився. «А він розумніший, ніж бугай,— збагнула Дані.— Він більше не нападатиме». Барсена теж це зрозуміла. З криком вона почала підкрадатися до вепра, перекладаючи ножа з руки в руку. Коли звір позадкував, Барсена, вилаявшись, різонула його по писку, намагаючись спровокувати... і їй це вдалося. Цього разу Барсена запізнилася відстрибнути буквально на секунду, і вепр розпанахав іклом їй ліву ногу від коліна до паху.

З тридцяти тисяч горлянок вихопився стогін. Стискаючи поранену ногу, Барсена, впустивши ножа, пострибала геть, та не встигла вона відійти і на два фути, як вепр знову напав. Дані відвернулася.

— Ну як, це можна вважати хоробрістю? — запитала вона у Дужого Бельваса, коли над ямою зірвався вереск.

— Битися з кабаном — хоробрість, але так голосно кричати — не хоробрість. У Дужого Бельваса аж вуха заболіли. І живіт у Дужого Бельваса теж розболівся,— потер євнух своє величезне черево, помережане старими близнами.

Вепр, запхавши рило Барсені в живіт, почав витягати звідти бельбухи. Королева не могла витримати цього смороду. Спека, мухи, крики натовпу... «Мені нема чим дихати». Вона зірвала чадру, і та полетіла з вітром. Дані зняла і токар також. Поки вона розмотувала шовк, перли тихенько брязкотіли.

— Халесі,— запитала Іррі,— що ви робите?

— Скидаю довгі вуха.

На пісок вибігла дюжина чоловіків зі списами, щоб забрати вепра від тіла й загнати назад у загороду. З ними був і розпорядник з довгим колючим батогом у руці. Коли розпорядник ляснув тим батогом, королева підвелася.

— Пане Баристане, проведете мене назад у мій садок?

Гіздар нічого не розумів.

— Це ще не кінець. Ще буде фарс — шість старих жіночок, а потім знову двобої. Белакво і Гогор!

— Переможе Белакво,— заявила Іррі.— Всі це знають.

— Ніхто цього не знає,— заперечила Джикі.— Белакво загине.

— Загине або один, або другий,— сказала Дані.— А той, хто виживе, загине в інший день. Це була помилка.

— Дужий Бельвас переїв сарани,— сказав Бельвас, на широкому смаглявому обличчі якого з’явився такий вираз, наче його от-от знудить.— Дужому Бельвасові треба молока.

Гіздар не звернув уваги на євнуха.

— Ваша препишносте, народ Міріна зібрався відсвяткувати наш союз. Ви чули, як люди вас вітали. Не відкидайте їхню любов.

— Вони вітали мої довгі вуха, а не мене. Забери мене подалі від цієї різанини, чоловіче.

Дані не могла вже чути ні рохкання вепра, ні криків списників, ні виляску батога розпорядника.

— Ні, люба леді. Побудь ще трішки. Подивися ще фарс і один поєдинок. Можеш заплющити очі, ніхто не помітить. Усі дивитимуться на Белакво й Гогора. Зараз не час для...

На його обличчя набігла якась тінь.

Раптом галас затих. Замовкло десять тисяч голосів. Усі очі втупилися в небо. Щік Дані торкнувся теплий вітер, а крізь калатання серця почувся шелест крил. Двоє списників кинулися тікати. Розпорядник застиг на місці. Вепр продовжив тельбушити Барсену. Дужий Бельвас, застогнавши, з’їхав зі свого місця і впав навколішки.

А вгорі розвертався дракон, темніючи на тлі сонця. Луска у нього була чорна, а очі, роги та гребінь на спині — червоні. І так найбільший з-поміж трьох драконів, на волі Дрогон ще підріс. Крила, чорні як гагат, розкинулися на двадцять футів. Пролітаючи над піском, він ляснув ними один раз, але той звук був наче гуркіт грому. Вепр, рохкаючи, підняв голову... і його поглинуло полум’я, чорний вогонь з червоним блиском. Дані, яка сиділа за тридцять футів звідти, відчула хвилю жару. Передсмертні крики тварини нагадували людський вереск. Дрогон, приземлившись на тушу, уп’яв у димне м’ясо кігті. І почав їсти, не розрізняючи, де вепр, а де Барсена.

— О боги,— застогнав Резнак,— він її жере!

Сенешаль затулив рота руками. Дужий Бельвас гучно ригав. На довге бліде обличчя Гіздара набіг дивний вираз — страх упереміш із жагою і захватом. Гіздар облизав губи. Дані бачила, як Пали біжать нагору, вчепившись у свої токари, і, поспішаючи втекти, перечіпаються через торочки. За ними кинулися й інші. Люди бігли, відштовхуючи одне одного. Але ще більше людей застигло на своїх місцях.

Один чоловік вирішив стати героєм.

Це був один зі списників, яких послали загнати вепра назад у загороду. Він чи то п’яний був, чи то здурів. А може, він закохався у Барсену Чорнокосу здалеку або ж чув плітки про дівчинку Газею. А може, він був простим чоловіком, якому хотілося, щоб співці складали про нього пісні. Він кинувся вперед зі списом у руці. З-під його ніг порснув червоний пісок, а на лавках зірвалися крики. Дрогон підняв голову, з його зубів скрапувала кров. Стрибнувши йому на спину, герой загнав залізний гостряк списа в основу довгої лускатої шиї дракона.

Дані та Дрогон вереснули водночас.

Герой навалився на спис усією вагою, щоб загнати гостряк глибше. Дрогон, засичавши від болю, вигнув спину, заметляв хвостом. Дані дивилася, як він закинув голову на довгій шиї, як розпустив крила. Драконоборець не втримався на ногах і покотився на пісок. Він саме намагався знову підвестися, коли драконові зуби стиснулися в нього на руці. «Ні»,— тільки й устигнув крикнути чоловік. Відірвавши йому руку по плече, Дрогон жбурнув її убік, як пес у бійці жбурляє щура.

— Убийте його,— закричав Гіздар зо Лорак до інших списників.— Убийте тварюку!

— Відверніться, ваша світлосте,— сер Баристан притиснув Дані до себе.

— Відпустіть! — вивернулася вона з його рук. Здавалося, час сповільнився, коли вона перестрибувала парапет. Приземляючись у яму, вона загубила сандалію. На бігу Дані відчувала між пальцями пісок, гарячий і шорсткий. Її гукав сер Баристан. Дужий Бельвас і досі блював. Дані побігла швидше.

Списники теж бігли. Хтось до дракона, зі списом у руці. Хтось геть від нього, дорогою кидаючи зброю. Герой сіпався на піску, а з рваної рани на плечі струменіла кров. Спис так і залишився у спині Дрогона — хилитався, коли дракон бив крилами. Рана курилася. Коли наблизилися інші списники, дракон плюнув вогнем, обдавши двох із них чорним полум’ям. Мотнув хвостом — і ляснув розпорядника, який підкрадався ззаду, і переламав його навпіл. Ще один нападник почав тицяти списом йому в очі, поки дракон не схопив його і не роздер йому живота. Мірінці верещали, лаялися, вили. Дані чула позаду чиїсь кроки.

— Дрогоне,— крикнула вона.— Дрогоне!

Дракон обернув голову. З-поміж його зубів вихоплювався дим. Кров, яка крапнула на землю, теж курилася. Дракон знову забив крилами, здійнявши вихор пломенистого піску. Дані, закашлявшись, пірнула просто червону розжарену хмару. Дракон клацнув на неї зубами.

— Ні,— тільки й устигнула вона крикнути. «Ні, тільки не я, невже ти не впізнаєш мене?» Чорні зуби клацнули за волосину від її обличчя. «Хотів мені голову відірвати». В очі їй набилося піску. Перечепившись через труп розпорядника, Дані впала навзнак.

Дрогон заревів. Цей звук переповнив яму. Дані охопив жар, наче з печі. До неї потягнулася довга луската шия. Коли дракон роззявив пащу, Дані побачила між чорних зубів шматочки потрощених кісток і обвугленого м’яса. Очі в дракона були наче розплавлені. «Я зазираю в пекло, але мені не можна відводити очей,— подумала Дані впевнено, як ніколи в житті.— Якщо почну від нього тікати, він мене спалить і зжере». У Вестеросі септони проповідують, що існує сім кіл пекла і сім кіл небес, але Сім Королівств і їхні боги дуже далеко. Цікаво, подумала Дані, якщо вона помре отут, чи вийде з трав дотрацький бог-кінь, чи забере її у свій зоряний халасар, щоб вона у нічних краях скакала пліч-о-пліч зі своїм сонцем-і-місяцем? Чи сердиті боги Гіса пошлють гарпій, щоб ті забрали її душу й затягнули під землю на вічні муки? Дрогон заревів їй просто в обличчя — від такого гарячого подиху шкіра вкривається пухирями. Праворуч почувся голос Баристана Селмі:

— Мене! Хапай мене. Сюди! Я тут!

У розжарених червоних проваллях Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Якою маленькою вона здавалася, якою слабкою, тендітною, переляканою! «Не можна виказувати перед ним страху». Вона завовтузилася в піску, відштовхуючись від тіла розпорядника, і тут пальці торкнулися руків’я його батога. Цей дотик додав Дані хоробрості. Шкіра була тепла, мов жива. Дрогон знову заревів — так голосно, що королева мало не випустила батога. Він знову клацнув зубами.

І Дані його вдарила.

— Ні,— крикнула вона, щосили замахуючись батогом. Дракон відсмикнув голову.— Ні,— крикнула вона знову.— НІ!

Колючки дряпнули йому морду. Дракон зіп’явся на ноги, накривши Дані тінню своїх крил. Данерис почала ляскати його батогом по животу, поки рука не заболіла. Довга зміїна шия вигнулася, як стрілецький лук. З сичанням дракон плюнув у неї вогнем. Дані пірнула під полум’я, махнувши батогом і крикнувши:

— Ні, ні, ні! Лягти!

У відповідь почулося ревіння, повне страху і сказу, повне болю. Крила ляснули раз, удруге...

...і згорнулися. Дрогон востаннє засичав і розтягнувся на животі. З рани, з якої стримів спис, цебеніла чорна кров, і в тих місцях, де вона падала на пісок, парувало. «Він — утілення вогню,— подумала Дані,— але я також».

Данерис Таргарієн стрибнула драконові на спину, схопила спис і висмикнула з рани. Гостряк наполовину розплавився, і розжарене залізо світилося червоним. Дані відкинула списа. Дрогон крутнувся під нею, заграв м’язами, збираючись на силі. В повітрі висіла піщана хмара. Дані не могла ні бачити, ні дихати, ні думати. Чорні крила громовито ляснули — і знагла пломенистий пісок почав віддалятися.

Відчуваючи запаморочення, Дані заплющила очі. А коли знову розплющила, крізь пелену сліз і пилу побачила внизу мірінців, які тікали сходами нагору й вибігали на вулиці.

Батіг був досі в руці Дані. Легенько стьобнувши ним Дрогона по шиї, Дані крикнула:

— Вище!

Другою рукою вона чіплялася за луску, пальці шукали якоїсь опори. Широкі чорні Дрогонові крила розганяли повітря. Дані відчувала між ногами жар його тіла. Здавалося, серце зараз вибухне. «Так,— подумала вона,— так, давай, давай, не зупиняйся, бери мене, бери мене, ЛЕТИ!»