Танок драконів

Джон

Вивели короля-за-Стіною зі зв’язаними мотузкою руками та з зашморгом на шиї.

Другий кінець зашморгу був петлею накинутий на луку сідла сера Годрі Фаринга. І сам Велеторіз, і його рисак були у сталевих латах, посріблених та інкрустованих черню. Манса Рейдера вдягнули в тоненьку сорочку, з-під якої стирчали, мерзнучи, голі руки й ноги. «Могли б йому бодай плаща лишити,— подумав Джон Сноу,— на якому дикунка понашивала малинових шовкових латок».

Не дивно, що Стіна плаче.

— Манс знає примарний ліс краще за всіх розвідників,— казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його світлість, що з живого короля-за-Стіною користі буде більше, ніж з мертвого.— Він знає Тормунда Велетозгуба. Він воював з Чужими. А ще в нього був ріжок Джорамуна, але він у нього не засурмив. Не розвалив Стіну, хоча міг би.

Однак Станіс лишився глухий до його слів. Його це не зворушило. Закон простий: дезертир платить життям.

Біля підніжжя заплаканої Стіни леді Мелісандра здійняла свої білі руки.

— Всім нам доводиться обирати,— оголосила вона.— Чоловікам і жінкам, молодим і старим, панам і селянам однаково доводиться обирати,— говорила вона, і її голос викликав у Джона Сноу думки про ганус, і мускатний горіх, і гвоздику. Вона стояла поряд з королем на дерев’яному помості, зведеному понад кострищем.— Ми обираємо світло чи темряву. Обираємо добро чи зло. Обираємо бога істинного чи облудного.

Мансове густе каштанове волосся з сивиною впало на обличчя. Посміхаючись, Манс зв’язаними руками відкинув його з очей. Та коли він побачив клітку, мужність зрадила йому. Вояки королеви змайстрували її з дерев з примарного лісу, з молоднику та гнучкого гілля, з соснових лап, липких від смоли, з білих як кістка галузок віродерев. Згинаючи їх і звиваючи, вони виплели дерев’яну решітчасту конструкцію, яку високо підвісили над глибокою ямою, повною дров, листя і трісок.

Побачивши це, дикунський король аж позадкував.

— Ні,— скрикнув він,— змилуйтеся. Це ж неправильно, я не король, вони...

Сер Годрі потягнув за мотузку. Королю-за-Стіною нічого не лишалося, як дибати за ним, у зашморзі давлячись словами. Коли ж він заточився і впав, Годрі просто поволік його далі. Коли вояки королеви напівзаштовхнули-напівзанесли Манса в клітку, той був увесь закривавлений. Дюжина солдатів спільними зусиллями підняла його в повітря.

Леді Мелісандра спостерігала за цим підйомом.

— Вільний народе! Ось ваш брехливий король. А ось ріжок, який, він обіцяв, розвалить Стіну.

Двоє людей королеви винесли ріжок Джорамуна — чорний, окутий старим золотом, з кінця в кінець — вісім футів завдовжки. На золотих кільцях були викарбувані руни — письмо перших людей. Джорамун помер тисячі років тому, але високо в горах Льодоіклів, під льодовиком, Манс відшукав його могилу. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів»... Ігритта казала Джонові, що Манс так і не відшукав ріжка. «Або збрехала, або Манс беріг таємницю навіть від своїх».

З-поза дерев’яних паль частоколу тисяча бранців спостерігала, як ріжок піднесли високо вгору. Всі бранці були обдерті й виморені голодом. У Сімох Королівствах їх називали дикунами, та самі вони іменувалися вільним народом. Однак зараз вони не здавалися ні дикими, ні вільними — тільки голодними, наляканими, заціпенілими.

— Ріжок Джорамуна? — говорила Мелісандра.— Ні. Звіть його ліпше Ріжком темряви. Щойно впаде Стіна, на світ впаде ніч — довга ніч без кінця. А цього не має статися і не станеться! Цар світла побачив, яка загроза чатує на його дітей, і послав їм заступника — відродженого Азора Агая,— вона махнула рукою на Станіса, і великий рубін у неї на шиї запульсував світлом.

«Він — камінь, а вона — вогонь». Сині очі короля, глибоко посаджені на худому обличчі, нагадували синці. Він був у сірих обладунках і в облямованому хутром злототканому плащі, що струменів з широких плечей. На нагруднику, навпроти живого серця, було інкрустоване серце вогненне. Чоло оперізувала корона з червоного золота, зубці якої мали форму язиків полум’я. Поряд з королем стояла Вал, висока і гарна. Їй на голову поклали простенький вінець із темної бронзи, та вона з бронзою на голові вигляд мала царственіший, ніж Станіс — із золотом. У рішучому погляді її сірих очей не було страху. Під горностаєвим плащем вона була в білій із золотом сукні. Медове волосся Вал заплела в товсту косу, яка через праве плече звисала до пояса. Від холоду її щоки зарум’янилися.

Леді Мелісандра корони не мала, однак усі знали, що справжня королева Станіса Баратеона — не та незугарна жінка, яку він покинув тремтіти від холоду в Східній-варті-на-морі. Подейкували, король не збирається забирати звідти ні королеву Селізу, ні свою доньку, поки не можна буде заселитися в Ночефорт. Джонові було їх шкода. На Стіні мало вигод, до яких звикли південні леді й високородні дівчатка, а у Ночефорту їх немає зовсім. Навіть за найкращих часів це було похмуре місце.

— Вільний народе! — вигукнула Мелісандра.— Дивіться, яка доля чекає на тих, хто обирає темряву!

Ріжок Джорамуна охопило полум’я.

Воно з сичанням метнулося вгору, виткі зелені й жовті язики побігли з тріскотом по всій довжині ріжка. Джонів гарон нервово позадкував; по всіх шерегах вояки теж намагалися втихомирити своїх коней. З-за частоколу почувся стогін: вільний народ бачив, як горить у вогні їхня надія. Кількоро людей почало горлати і лаятися, але більшість заціпеніло мовчала. На якусь мить, здавалося, викарбувані на золотій оковці руни замерехтіли в повітрі. Але люди королеви штовхнули ріжок у кострище.

Манс Рейдер у клітці вчепився зв’язаними руками в зашморг, нерозбірливо заверещав щось про зраду й чаклунство, відмовляючись від свого королівського титулу, відмовляючись від свого народу, відмовляючись від власного імені — від усього, що робило його собою. Він лементував, благаючи пощадку та проклинаючи червону жінку, а зрештою істерично зареготав.

Джон спостерігав незмигним поглядом. Він не міг виказати слабкості перед братами. Він вивів сюди двісті вояків — більш як половину залоги Чорного замку. Вишикувавшись похмурими чорними шерегами, зі списами в руках, вершники натягнули каптури, щоб приховати обличчя... приховати той факт, скільки серед них сивобородих старих і зелених хлопчаків. Вільні люди бояться Нічної варти. Джон волів, щоб вони забрали цей страх із собою в свої нові домівки на південь від Стіни.

Ріжок упав серед дров, листя і трісок. За три удари серця все кострище спалахнуло полум’ям. Стискаючи зв’язаними руками пруття клітки, Манс хлипав і благав. Коли полум’я досягнуло його, він затанцював. Зойки перейшли в один безперервний безслівний крик болю і страху. Манс у клітці тріпотів, як листок у вогні, як метелик у полум’ї свічки.

Джонові пригадалася пісня:

Вал стояла на помості непорушно, мов із солі вирізьблена. «Вона не заплаче й не відвернеться». Цікаво, думав Джон, як би на її місці повелася Ігритта. «Це жінки — сильна стать». Джон зловив себе на думках про Сема і мейстра Еймона, про Жиллі й немовля. «Вона й на смертному ложі мене проклинатиме, але я не мав вибору». Зі Східної варти повідомляли про люті шторми на вузькому морі. «Я хотів відіслати їх у безпечне місце, а сам натомість згодував їх крабам?» Уночі йому наснилося, як Сем тоне, як Ігритта помирає зі стрілою в тілі (то була не його стріла, але вві сні — завжди його), як Жиллі плаче кривавими слізьми.

Джон Сноу вже достатнього надивився.

— Час,— сказав він.

Ульмер з королівського лісу застромив списа в землю, скинув з плеча лук і витягнув із сагайдака чорну стрілу. Славний Донел Гіл скинув каптура і зробив те саме. Гарт Сіроперий і Бен Бородань теж вставили стріли, натягнули тятиви й вистрілили.

Одна зі стріл поцілила Мансові Рейдеру в груди, друга — в живіт, третя — в горло. Четверта встромилася в дерев’яний прут клітки і якусь мить тремтіла там, перш ніж спалахнути. Охоплений полум’ям дикунський король сповз, обм’якнувши, на підлогу клітки, і від Стіни відбився жіночий плач.

— Але варті його кінець,— тихо пробурмотів Джон. Колись Манс Рейдер був вояком Нічної варти — поки не став перекинчиком, бо схотів поміняти свій чорний плащ на інший — з черленими шовковими заплатами.

На помості хмурився Станіс. Джон уникав його погляду. Від клітки вже відвалилося дно, і пруття почало випадати. Щоразу як вогонь стріляв угору, випадали нові й нові гілки, червоні від жару або чорні.

— Цар світла створив сонце, місяць і зорі, щоб освітити нам шлях, він дарував нам вогонь, щоб не підпускати ніч,— мовила Мелісандра до дикунів.— Нікому не встояти перед його полум’ям.

— Нікому не встояти перед його полум’ям,— луною підхопила рать королеви.

Шарлатна сукня червоної жінки вирувала, а мідне волосся ореолом стояло над головою. З її пальців, мов кігті, стриміли довгі жовті язики полум’я.

— Вільний народе! Ваші облудні боги не здатні вам допомогти. Ваш облудний ріжок вас не врятував. Ваш облудний король приніс вам лише погибель, приреченість і поразку... але ось перед вами справжній король. Зріть славу його!

Станіс Баратеон витягнув Світлоносця.

Меч засяяв і ожив, мінячись кольорами — червоним, жовтим, рудим. Джон уже бачив цю виставу... але не таку, зовсім не таку. Світлоносець став наче сонце, втілене у криці. Коли Станіс підніс клинок над головою, людям довелося відвертатися або затуляти очі. Коні ставали дибала, а один навіть скинув вершника. На тлі цього виру світла вогнище немов змаліло — так дрібний собачка кулиться перед великим. На кризі затанцювали хвилі світла, і вся Стіна забарвилася в червоний, рожевий і жовтогарячий кольори. «Це сила королівської крові?»

— У Вестеросі лише один король,— сказав Станіс. Голос його звучав різко, в ньому не було й натяку на Мелісандрину музику.— Цим мечем я захищаю своїх підданих і нищу їхніх кривдників. Прихиліть коліно — і я обіцяю вам харч, землю і справедливість. Прихиліть коліно — і живіть. Або йдіть собі на погибель. Вибір за вами,— він заховав Світлоносця в піхви, і світ знову потемнів, так наче сонце заховалося за хмари.— Відчинити ворота.

— Відчинити ворота,— загорлав сер Клейтон Саґз голосом лунким, як бойовий ріжок.

— Відчинити ворота,— луною підхопив сер Корліс Пенні, командувач варти.

— Відчинити ворота,— крикнули сержанти. Вояки кинулися виконувати наказ. Із землі витягнули гострі палі, через глибокі рови перекинули дошки, а ворота загорожі широко розчахнули. Джон Сноу на мить підняв руку та знову опустив — і його чорні шереги розступилися праворуч і ліворуч, звільняючи прохід до Стіни, де Стражденний Ед Толет відчинив залізну браму.

— Вийдіть,— кликала Мелісандра,— вийдіть на світло... або ж тікайте назад у темряву.

Унизу, в ямі, тріскотів вогонь.

— Якщо обираєте світло, виходьте до мене.

І вони почали виходити. Спершу повільно, накульгуючись і підтримуючи одне одного, бранці почали випірнати з дерев’яної загорожі. «Хочете їсти — виходьте до мене,— думав Джон.— Не хочете замерзнути чи померти з голоду — скоріться». Вагаючись, боячись невідомої пастки, перші кількоро бранців сторожко перетнули дошки над ровами і вийшли за частокіл, прямуючи до Мелісандри і до Стіни. Побачивши, що з першими нічого не сталося, пішли й наступні. За ними ще і ще, поки люди не полилися потоком. Вояки королеви в безрукавках із заклепками та в напівшоломах вручали всім чоловікам, жінкам і дітям шматочок віродерева — пагін, або тріснуту гілочку — білу, мов зламана кістка, або жменю криваво-червоного листя. «Часточка давніх богів, щоб нагодувати нового». Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці.

Навіть на віддалі відчувався жар кострища, а дикунів, мабуть, він просто пропікав. Джон бачив, як куляться люди, наближаючись до вогню, чув, як починають плакати діти. Кількоро людей повернуло до лісу. Джон бачив, як туди подибала молода жінка, в обох руках ведучи дітей. Що кілька кроків вона озиралася — пересвідчитися, що за ними ніхто не женеться, а коли наблизилася до дерев, то кинулася бігти. Один сивобородий старий скористався гілкою віродерева, яку йому вручили, як зброєю і розмахував нею доти, доки вояки королеви не кинулися до нього зі списами. Іншим довелося обходити його тіло, і нарешті сер Корліс укинув його в кострище. Після такого ліс почало обирати більше вільних людей — мабуть, кожен десятий.

Але більшість ішла вперед. Позаду чигали холод і смерть. Попереду світила надія. І вони йшли вперед, стискаючи шматочки дерева, поки не прийшов час згодувати їх вогню. Р’глор — бог заздрісний, завжди голодний. І новий бог пожер труп старого, відкидаючи на Стіну велетенські тіні Станіса й Мелісандри — чорні на тлі рудувато-червоних відблисків на кризі.

Першим навколішки перед королем опустився Сигорн. Новий магнар тенійський був молодшою зменшеною копією батька — худий, лисуватий, вбраний у бронзові поножі та шкірянку з нашитою бронзовою лускою. Наступним підійшов Тарарах у своїх гримотливих кістяних обладунках і дубленій шкірі, в шоломі з черепа велета. Під кістяними латами ховалося побите й нещасне створіння з поламаними коричневими зубами й жовтуватими білками очей. «Дрібний, лихий і зрадливий, тупий і жорстокий»,— думав Джон, який ані на мить не повірив, що Тарарах зможе зберігати відданість. Цікаво, думав він, як зараз почувається Вал, спостерігаючи, як Тарарах опускається навколішки, отримуючи прощення.

За ними підійшли дрібніші ватажки. Двоє вождів клану рогоногих, ступні в яких чорні та грубі. Стара знахарка, яку шанують люди з берегів Молочноводої. Худоребрий темноокий дванадцятирічний хлопчак, син Альфина Круковбивці. Голек, брат Гарми Песиголової, разом з її свинями. Всі вони опускалися перед королем на одне коліно.

«Надто тут холодно для цього балагану»,— подумав Джон. «Вільний народ зневажає уклінників,— застерігав він Станіса.— Дозвольте їм зберегти свою честь — так зможете завоювати їхню любов». Його світлість і слухати не схотів. «Мені потрібні їхні мечі,— сказав він,— а не цілунки».

Прихиливши коліно, дикуни човгали попри шереги чорних братів до брами. Джон наказав Коню, Шовку та ще дюжині братів зі смолоскипами провести їх під Стіною. З того боку чекав гарячий цибулевий суп, чорний хліб і ковбаса. А ще одяг: плащі, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Сьогодні дикуни спатимуть на чистій соломі, а вогнища відганятимуть нічний холод. Цей король — людина дуже організована. Однак рано чи пізно Тормунд Велетозгуб знову нападе на Стіну, думав Джон, й коли прийде ця година, цікаво, на чий бік стануть нові Станісові піддані? «Можете дарувати їм і землю, і прощення, та вільні люди самі обирають короля, й обрали вони Манса, а не вас».

Бовен Марш на коні під’їхав ближче до Джона.

— Не думав я, що цей день прийде.

Після поранення в голову на Мості Черепів лорд-стюард помітно схуд. Частини вуха бракувало. «Не схожий він більше на гранат»,— подумалося Джонові.

— Ми кров проливали, щоб зупинити дикунів над Прірвою. Там загинули чудові хлопці, друзі та брати. І за що?

— Королівство нас прокляне за це,— оголосив сер Алісер Торн отруйним голосом.— Усі порядні люди Вестеросу відвертатимуться і плюватимуться на саму згадку про Нічну варту.

«Не вам розписуватися за порядних людей».

— Тиша в лавах!

Сер Алісер Торн став обачнішим відтоді, як лорд Джанос позбувся голови, але злоба його нікуди не поділася. Джон подумував, чи не віддати йому командування, від якого відмовився Слінт, однак таку людину краще тримати на короткому повідку. «Він з них двох завжди був небезпечніший». Отож натомість Джон відіслав командувати Сіровартою сивочолого стюарда з Тінявої вежі.

Він сподівався, що дві нові залоги покращать ситуацію. «Варта може пустити вільному народові кров, але зрештою нам його не зупинити». І те, що Манса Рейдера віддали вогню, нічого не змінить. «Нас і досі замало, а їх забагато, а без розвідників ми ще й сліпі. Треба вислати людей на розвідку. Та якщо я на це зважуся, чи повернуться вони?»

Тунель у Стіні був вузький і покручений, а серед дикунів було чимало старих, хворих і поранених, тож рухалася черга до болю повільно. Заки останні прихилили коліно, вже й ніч настала. Кострище догоряло, і королівська тінь на Стіні зменшилася вчетверо. Джон бачив, що з рота в нього вихоплюється пара. «Холодно,— подумав він,— і ще холоднішає. Затягнувся цей балаган».

Біля загорожі затрималося чотири десятки бранців. Серед них було четверо велетів — волохатих здорованів з круглими плечима, товстими як колоди ногами й велетенськими широкими ступнями. Велети, мабуть, пройшли б попід Стіною, проте один не хотів кидати свого мамонта, а троє інших не хотіли кидати товариша. Решта залишенців були людьми: мертві та присмертні, але більшість — їхні родичі та близькі товариші, які не проміняють своїх рідних на миску цибулевого супу.

Тремтячи, а дехто й заціпенівши так, що вже й тремтіти припинили, вони слухали гуркітливий королівський голос, який відлунював від Стіни.

— Можете йти собі,— казав Станіс.— Перекажіть своїм усе, що ви тут бачили. Перекажіть їм, що ви узріли справжнього короля і що ми ласкаво просимо всіх до нашого королівства, якщо вони згодні зберігати мир. А в іншому разі раджу тікати чи ховатися. Я більше не терпітиму атак на свою Стіну.

— Одна держава, один бог, один король! — крикнула леді Мелісандра.

Вояки королеви підхопили її клич, вистукуючи ратищами списів по щитах.

— Одна держава, один бог, один король! Станіс! Станіс! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!

Джон бачив, що Вал не підхопила гасла. Так само як і брати Нічної варти. В цьому рейваху останні дикуни розтанули в лісі. За ними — і велети: двоє їхали на мамонті, а двоє йшли пішки. Зосталися тільки мерці. Джон дивився, як Станіс спускається з помосту разом з Мелісандрою. «Його червона тінь. Ніколи не залишає його самого надовго». Їх оточила почесна королівська варта — сер Годрі, сер Клейтон і ще дюжина лицарів, усі з раті королеви. На їхніх обладунках мерехтіло місячне світло, а плащі виляскували на вітру.

— Лорде-стюарде,— заговорив Джон до Марша,— огорожу треба порубати на дрова, а всі тіла спалити.

— Як накаже мілорд.

Марш роздав команди, і частина стюардів відділилася від лав братчиків і взялася до дерев’яної загорожі. Лорд-стюард, нахмурившись, спостерігав за ними.

— Ці дикуни... як гадаєте, вони стримають присягу, мілорде?

— Хтось і стримає. Не всі. Серед них, так само як і серед нас, є боягузи й негідники, слабаки й дурні.

— Наша обітниця... Ми присягалися боронити нашу державу...

— Щойно вільний народ оселиться в Дарі, він стане частиною нашої держави,— зауважив Джон.— Часи нині чорні, а прийдуть ще чорніші. Ми вже бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з ясно-блакитними очима. І дикуни теж його бачили. Станіс у цьому не помиляється: нам потрібно об’єднатися з дикунами для спільної справи.

— Спільна справа проти спільного ворога, не можу не погодитися,— сказав Бовен Марш,— але це не означає, що ми маємо пропустити за Стіну десятки тисяч виголоднілих варварів. Нехай вертаються у свої села й там воюють з Чужими, а ми запечатаємо брами. Отел каже, це не так уже й важко. Треба просто позакладати тунелі камінням та крізь душники позаливати водою. Решту зробить Стіна. Холод і її вага... за місяць від брам і сліду не лишиться. Ворогу доведеться прорубувати собі шлях.

— Або перелазити.

— Оце навряд чи,— сказав Бовен Марш.— Це ж не нальотчики, мета яких — украсти жінку й побавитися рабунком. З Тормундом літні жінки й малі діти, отари овець і кіз, ба навіть мамонти. Йому потрібна брама, а брам залишилося тільки три. А якщо він пошле стінолазів, що ж: боронитися проти них не важче, ніж бити остами рибу в казані.

«Тільки риба з казана не вилізе і списа вам у живіт не застромить». Джон і сам перелазив Стіну.

— Лучники Манса Рейдера,— провадив Марш,— випустили в нас, либонь, десяток тисяч стріл, якщо судити з кількості використаних стрижнів, що ми зібрали. Але з них не більше сотні поцілило в наших на Стіні, та й то переважно їх випадковий порив вітру доніс. Рудий Алін з Червоного Дерева — єдиний наш загиблий, та й помер він від падіння, а не від стріли, яка влучила йому в ногу. Донал Ной загинув, захищаючи браму. Це була шляхетна смерть, так... але якби ми запечатали браму, наш хоробрий зброяр і досі міг би бути з нами. Нападе сотня ворогів чи сто тисяч — вони нам нічого не зроблять, поки ми на Стіні, а вони — внизу.

«Він таки має рацію». Військо Манса Рейдера розбилося об Стіну, як хвиля розбивається об скелястий берег, хоча захисників була жменька, ще й переважно старих дідів, зелених хлопчаків і калік. Але те, що пропонував Бовен, суперечило всім Джоновим інстинктам.

— Якщо запечатаємо брами, не зможемо висилати розвідників,— зауважив він.— Будемо як сліпі.

— Остання розвідка лорда Мормонта коштувала Варті чверті вояків, мілорде. Нам слід берегти залишки сил. Кожна смерть ослаблює нас, а сили наші такі розтягнуті... Займеш висоту — виграєш битву, казав мій дядько. Нема висоти кращої, ніж Стіна, лорде-командувачу.

— Станіс пообіцяв землю, харч і справедливість усім дикунам, які прихилять коліно. Він не дозволить нам запечатати брами.

Марш повагався.

— Лорде Сноу, не хочу поширювати плітки, але поповзли розмови, що ви занадто... заприязнилися з лордом Станісом. А дехто навіть каже, що ви... е-е-е...

«Заколотник і перекинчик, ага, а ще байстрюк і варг». Джанос Слінт, може, й помер, але брехні його живуть.

— Я знаю ці плітки,— сказав Джон. Він чув перешіптування, бачив, як відвертаються хлопці, коли він переходить двір.— А чого братчики від мене хочуть: щоб я підняв зброю водночас і проти Станіса, і проти дикунів? У його світлості вояків утричі більше, ніж у нас, і він наш гість. Його захищають закони гостинності. Та й ми заборгували йому і його людям.

— Лорд Станіс допоміг нам, коли ми цього потребували,— уперто промовив Марш,— проте він усе одно заколотник, і справа його приречена. І так само будемо приречені ми, якщо Залізний трон оголосить нас зрадниками. Ми маємо впевнитися, що не пристаємо на бік того, кого чекає поразка.

— Я не маю наміру приставати ні на чий бік,— мовив Джон,— однак я не настільки впевнений у висліді цієї війни, як, схоже, впевнені ви, мілорде. Особливо по смерті лорда Тайвіна.

Якщо можна вірити чуткам, які гуляють королівським гостинцем, королівського правицю просто у виходку закатрупив власний син-карлик. Джон трохи був знайомий з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мене за руку й нарік своїм другом». Важко було повірити, що коротун здатен убити власного батька, однак сам факт кончини лорда Тайвіна, схоже, не підлягає сумніву.

— На Королівському Причалі нині не лев, а левеня, а Залізний трон і не таких кремсав як капусту.

— Король, може, й малолітній, мілорде, але... Народ любив короля Роберта, і майже всі й досі вважають Томена його сином. Що більше люди стикатимуться з лордом Станісом, то менше він їм подобатиметься, а леді Мелісандру з її вогнищами й отим похмурим червоним богом узагалі мало хто жалує. Люди нарікають.

— Нарікали й на лорда-командувача Мормонта. Якось він мені сказав: чоловіки полюбляють нарікати на своїх жінок і на володарів. А в кого жінки немає, той удвічі більше нарікає на свого володаря,— мовив Джон Сноу та глянув на загорожу. Дві стіни вже розібрали, а зараз швидко розвалювали третю.— Лишаю вас завершувати тут справу, Бовене. Перевірте, що спалені всі трупи до єдиного. Дякую за пораду. Обіцяю: я добре обміркую ваші слова.

Коли Джон їхав назад до брами, над кострищем і досі курився дим і літав у повітрі попіл. Під брамою Джон спішився й повів гарона крізь кригу на південний бік. Попереду йшов Стражденний Ед зі смолоскипом. Полум’я лизало стелю, і з кожним кроком згори крапали холодні сльози.

— Яке полегшення було дивитися, як той ріжок горить,— заговорив Ед.— Оце буквально вчора мені наснилося, що я собі пішов посцяти зі Стіни, коли хтось вирішив засурмити в той ріжок. Ні, я не нарікаю. Цей сон був принаймні кращий за попередній: там Гарма Песиголова згодовувала мене своїм свиням.

— Гарма мертва,— мовив Джон.

— А от свині живі. Й дивляться на мене ласо, як Смертовбивця дивився на шинку. Я не кажу, що дикуни обов’язково мають нас скривдити. Так, ми порубали їхніх богів і змусили їх спалити, але ж ми нагодували їх цибулевим супом. Який бог зрівняється з доброю мискою цибулевого супу? Я б і сам зараз не відмовився.

Джонове чорне вбрання пропахло димом і паленим м’ясом. Він розумів, що має поїсти, але більше за їжу він потребував товариства. «Випити кубок вина з мейстром Еймоном, перекинутися тихим словом з Семом, посміятися з Пипом, Греном і Жабою». Але Еймон і Сем поїхали, а решта друзів...

— Сьогодні повечеряю з хлопцями.

— Варена яловичина з буряком,— сказав Стражденний Ед, який, здавалося, завжди знає, що робиться на кухні.— Але Гоб каже, що хрін скінчився. Що за яловичина без хрону?

Відколи дикуни спалили стару їдальню, брати Нічної варти їли в мурованому підвалі під зброярнею — це приміщення з циліндричною стелею, здоровезне як печера, було розділене двома рядами квадратних кам’яних колон, а попід стінами лежали великі діжки з вином і елем. Коли Джон увійшов, за найближчим до сходів столом двоє будівничих грали в кості. Ближче до вогню сидів гурт розвідників і кількоро королівських вояків, стиха перемовляючись.

Молодші брати зібралися за іншим столом, де Пип штрикав ріпу ножем.

— Ніч-бо темна і повна ріпи,— урочистим голосом виспівував він.— Молімося ж за оленину, діти мої, за цибульку й смачну підливу.

Його друзі зареготали — Грен, Жаба, Шовк, усі.

Але Джон Сноу не засміявся.

— Кпити з чужих молитов — дурість, Пипе, ще й небезпечна.

— Побий мене червоний бог, якщо я його образив.

Але усмішки зникли.

— Ми зі жриці глузували,— пояснив Шовк, гінкий і вродливий юнак, який колись у Старгороді заробляв з блуду.— Ми просто пожартували, мілорде.

— У вас — свої боги, у неї — свої. Облиште її.

— А вона ж наших богів не хоче облишити, заперечив Жаба.— Сімох вона називає облудними богами, м’лорде. І давніх богів теж. Вона примусила дикунів палити гілля віродерев. Ти сам бачив.

— Леді Мелісандрою я не командую. А вами командую. І не хочу, щоб мої люди сварилися з людьми короля.

Пип поклав долоню Жабі на руку.

— Не кумкай, хоробра Жабко, бо говорить великий лорд Сноу,— Пип, скочивши на ноги, жартівливо вклонився Джонові.— Перепрошую. Відсьогодні я навіть вухами не ворушитиму без милостивого дозволу вашої милості.

«Він усе це вважає грою». Джонові кортіло його потрусити, щоб він отямився.

— Воруши вухами, скільки заманеться. Біда в тому, що ти язиком ворушиш забагато.

— Я нагляну за ним, щоб він поводився обережніше,— пообіцяв Грен,— а якщо не поводитиметься, я йому дам у вухо...— Він повагався.— Мілорде, повечеряєте з нами? Оуене, посунься, звільни трохи місця для Джона.

Джонові цього хотілося понад усе. «Ні,— нагадав він собі,— ці дні в минулому». Усвідомлення цього було мов гострий ніж у животі. Хлопці обрали його командувати ними. В його руках Стіна, і їхнє життя також. «Лорд може любити своїх підданих,— пролунали в голові слова його лорда-батька,— але не може з ними дружити. Одного дня, можливо, йому доведеться їх судити або посилати на смерть».

— Іншим разом,— збрехав лорд-командувач.— Еде, ви вечеряйте. А мені ще треба одну справу закінчити.

Надворі ще похолодало. В іншому кінці замку, у вікнах Королівської вежі, горіли свічки. На даху вежі стояла Вал, задивившись на високу Стіну. Станіс тримав її біля себе, в кімнатах над власними покоями, але дозволяв розім’ятися, гуляючи на зубчастій стіні. «Вона така самотня,— подумав Джон.— Самотня і симпатична». Ігритта, з її рудим волоссям, поцілованим вогнем, також по-своєму була симпатична, але її обличчя оживало, коли на вуста набігала усмішка. Вал і всміхатися не було потреби: при будь-якому дворі по всьому широкому світі на неї б озиралися чоловіки.

І все одно дикунську королівну не любили її тюремники. Вона їх зневажала як «уклінників» і вже тричі намагалася втекти. Коли один солдат надто розслабився в її присутності, вона вихопила кинджал з його піхов і різонула його по шиї. Поцілила б на дюйм лівіше — і він би загинув.

«Самотня, симпатична і смертоносна,— подумав Джон Сноу,— але я міг би її отримати. І її, і Вічнозим, і батькове прізвище». А натомість він обрав чорний плащ і стіну криги. Натомість він обрав честь. «Якщо є таке поняття, як байстрюцька честь».

Він перетнув двір; праворуч височіла Стіна. Вгорі крига блідо світилася, але внизу була оповита тінями. Біля брами крізь ґрати виднілося тьмяне жовтогаряче сяйво: там вартові знайшли прихисток од вітру. Чулося порипування ланцюга: це погойдувалася коловоротна клітка, шкрябаючи об кригу. Нагорі, в теплих вартівнях, навколо жаровні гріються, мабуть, чатові, переговорюючись голосно, щоб перекричати вітер. А може, вже й поринули в мовчання, втомившись перегукуватися. «Я мав би зараз ходити нагорі. Стіна доручена мені».

Джон саме проходив попід остовом Вежі лорда-командувача — проминав місце, де в нього на руках померла Ігритта, коли поряд виник Привид; його теплий подих парував на морозі. В місячному світлі його червоні очі горіли, як вогненні озерця. Рот у Джона наповнився смаком гарячої крові, й стало зрозуміло, що Привид когось сьогодні вполював. «Ні,— подумав Джон,— я — людина, а не вовк». Потерши рукавицею вуста, він сплюнув.

Клайдас і досі мешкав у кімнатах під гайворонником. На Джонів стукіт він, човгаючи, вийшов з тонкою восковою свічкою в руках і на щілинку прочинив двері.

— Я не завадив?

— Зовсім ні,— Клайдас ширше відчинив двері.— Я саме робив глінтвейн. Мілорд не вип’є кубок?

— Залюбки.

Руки від холоду задубіли. Джон стягнув рукавиці й попрацював пальцями.

Клайдас повернувся до коминка, щоб помішати вино. «Йому щонайменше шістдесят. Молодим він здавався тільки в порівнянні з Еймоном». Низенький і опасистий, Клайдас дивився на світ тьмяними рожевими очима якогось нічного звіра. На голові в нього ще затрималося кілька білих волосин. Клайдас налив глінтвейн, і Джон узяв кубок обіруч, понюхав прянощі, зробив ковток. У грудях розлилося тепло. Він зробив ще один ковток — тепер уже великий, щоб змити з рота присмак крові.

— Рать королеви каже, що король-за-Стіною помер як боягуз, що благав помилувати його і зрікся свого королівського титулу.

— Це правда. А Світлоносець горів так ясно — я його таким ще не бачив. Ясно як сонце,— сказав Джон і підніс кубок.— За Станіса Баратеона і його чарівного меча.

Вино лишило гіркуватий присмак у роті.

— З його світлістю нелегко. З тими, хто носить корону, рідко коли буває легко. З багатьох добрих людей вийшли лихі королі, любив повторювати мейстер Еймон, а з лихих людей, бува, виходили й добрі королі.

— Кому знати, як не йому,— мовив Джон. Еймон Таргарієн бачив на Залізному троні дев’ятьох королів. Він сам був королівським сином, королівським братом і королівським дядьком.— Я переглядав книжку, яку лишив мені мейстер Еймон. «Нефритову збірку». Ті сторінки, де розповідається про Азора Агая. Це в нього був меч Світлоносець. Якщо вірити Вотару — загартований у крові його дружини. Після такого Світлоносець не бував холодним на дотик — він був теплий, як колись сама Ніса-Ніса. В бою клинок горів, як вогонь. Одного разу Азор Агай боровся з чудовиськом. Коли проштрикнув мечем тому чудовиську живіт, у нього кров закипіла. З рота повалили дим і пара, очі розтопилися й витекли по щоках, а тіло спалахнуло полум’ям.

Клайдас закліпав.

— Меч, який сам виробляє тепло...

— ...незамінна річ на Стіні,— Джон відставив кубок з вином і натягнув молескінові рукавички.— Шкода, що у Станіса меч холодний. Хотів би я подивитися, як його Світлоносець проявить себе в бою. Дякую за вино. Привиде, зі мною.

Джон, накинувши каптур, потягнув двері. Білий вовк вибіг за ним у ніч.

У зброярні було темно й тихо. Кивнувши вартовим, Джон пройшов попри тихі ряди списів до себе в кімнату. Повісив на гачок біля дверей пояс із мечем, а на сусідній — плащ. Коли стягував рукавиці, пальці знову не гнулися від холоду. Ледве запалив свічки. Привид, скрутившись на килимку, заснув, але Джон ніяк не міг заспокоїтися. На подряпаному сосновому столі лежали карти Стіни й земель за нею, перелік розвідників і лист із Тінявої вежі, написаний пливким почерком сера Деніса Малістера.

Джон ще раз перечитав листа з Тінявої вежі, нагострив перо й відкоркував каламар з густим чорнилом. Написав два листи: першого — серові Денісу, другого — Котерові Пайку. Обидва вони вимагали в Джона більше людей. Гальдера й Жабу Джон вирішив відіслати на захід, у Тіняву вежу, а Грена й Пипа — у Східну-варту-на-морі. Чорнило загусло, погано текло, всі фрази видавалися гострими, грубими й гіркими, але він не здавався.

Коли нарешті відклав перо, в кімнаті потемніло й похолодало, але Джон усе одно відчував, як тиснуть стіни. Сидячи над вікном, на нього розумними чорними очима поглядав крук Старого Ведмедя. «Мій останній друже,— сумно подумав Джон,— краще мені тебе пережити, щоб ти не видзьобав і моє обличчя». Привид не рахується. Привид — більш ніж друг. Привид — частина самого Джона.

Підвівшись, Джон східцями піднявся до вузького ліжка, на якому колись спав Донал Ной. «Ось така моя доля,— збагнув він, роздягаючись,— віднині й до скону».