Танок драконів

Жертва

Вояки королеви приготували вогнище на сільському зеленолуччі.

«Чи то пак на білолуччі?» Сніг лежав по коліно, тільки в одному місці його відкидали лопатами, щоб видовбати в землі ями сокирами, заступами й кирками. Віяв західний вітер, намітаючи на замерзлі озера ще більше снігу.

— Не варто тобі на це дивитися,— сказала Алі Мормонт.

— Ні, я подивлюся,— озвалася Аша Грейджой, вона-бо — кракенова донька, а не якась розпещена панянка, яка на жахіття й дивитися не може.

День був темний, холодний, злий, як і вчора, і позавчора. Майже весь цей день Аша з Алісаною провели на кризі, над двома ополонками, прорубаними в меншому з замерзлих озер, стискаючи незграбними від рукавиць долонями вудки. Ще зовсім недавно вони ловили по одній-дві рибини кожна, а люди з вовчого лісу, які звикли до зимової риболовлі, могли витягнути чотири-п’ять. А сьогодні Аша повернулася з порожніми руками, тільки промерзнувши до кісток. Алі пощастило не більше. Уже три дні жодна з них не могла нічого наловити.

— От я точно не хочу на це дивитися,— знову спробувала відмовити Ашу Ведмедиця.

«Це ж не тебе хочуть спалити люди королеви».

— Тоді йди собі. Даю слово, що не втечу. Куди мені тікати? У Вічнозим? — розсміялася Аша.— Кажуть, до нього лише три дні їзди.

Шестеро вояків королеви мучилися з двома велетенськими сосновими колодами, намагаючись установити їх у ямах, які видовбали інші шестеро. Аші непотрібно було питати, з якою метою. Вона й так знала. Це палі. Скоро прийде ніч, і слід нагодувати червоного бога. «Офіра з крові й полум’я,— називали це люди королеви,— щоб Цар світла звернув на нас своє вогненне око й розтопив ці тричі прокляті сніги».

— Навіть у цьому страшному й темному місці нас захищає Цар світла,— казав сер Годрі Фаринг присутнім, які зібралися подивитися, як палі забивають у ями.

— Та що ваш південний бог може знати про сніг? — гукнув Артос Флінт. На його чорній бороді намерзла крига.— Це гнів давніх богів упав на нас. Це їх ми маємо задобрювати.

— Ага,— підхопив Барило Вул.— Червоний Рагло тут ніхто. Ви тільки розсердите давніх богів. Вони все бачать зі свого острова.

Село містилося між двох озер, і більше озеро було поцятковане лісистими острівцями, які стирчали з криги, немов замерзлі кулачиська велета-потопельника. На одному з таких острівців росло старезне покручене віродерево зі стовбуром і гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша разом з Алі Мормонт прогулялася туди, щоб зблизька роздивитися його вузькі червоні очі й закривавлений рот. «Це ж лише смола,— запевняла вона себе,— червоний сік, що біжить усередині віродерев». Але її очі не вірили цим запевненням: вони вірили тому, що бачили, а бачили вони замерзлу кров.

— Це ви, північани, принесли з собою сніг,— наполягав Корліс Пенні.— Ви зі своїми бісовими деревами. А Р’глор нас порятує.

— Р’глор нас прирікає на погибель,— сказав Артос Флінт.

«Пранці на обох ваших богів»,— подумала Аша Грейджой.

Сер Годрі Велеторіз оглянув палі, штовхнув одну, перевіряючи на міцність.

— Добре. Добре. Підуть. Пане Клейтоне, ведіть жертву.

Сер Клейтон Саґз був міцною правою рукою Годрі. «Чи радше зморшкуватою рукою?» Аші не подобався сер Клейтон. На відміну від Фаринга, по-справжньому палко відданого червоному богу, Саґз був просто жорстокий. Аша спостерігала за тим, як він біля священних вогнищ задивляється блискучими очима на полум’я, розтуливши рота. «Він не бога любить, а вогонь»,— зробила вона висновок. Коли вона запитала у сера Джастина, чи завжди Саґз був такий, той скривився.

— На Драконстоні він грав у азартні ігри з катами й допомагав їм допитувати в’язнів, особливо дівчат.

Аша не здивувалася. Сагз, понад сумнів, її спалив би з особливим задоволенням. «Якщо не вщухне метелиця».

Уже дев’ятнадцять днів до Вічнозиму лишається три дні переходу. «З Пущанського Насипу до Вічнозиму — сто льє. Триста миль кручого польоту». Але ж вони не круки, а завірюха не вгамовувалася. Щоранку Аша прокидалася у сподіванні побачити сонце, але знову починався черговий сніжний день. Заметіль поховала всі хати й халупи під горами брудного снігу, а скоро в тих заметах потоне і загальна світлиця.

І їсти не було чого, якщо не рахувати дохлих коней, наловленої в озерах риби (якої день у день дедалі меншає) і тої дрібки, яку фуражирам вдавалося вполювати в холодних мертвих лісах. А оскільки левову частку конини забирали королівські лицарі й лорди, простим воякам майже нічого не лишалося. Не дивно, що незабаром вони почали їсти мерців.

Аша, як і всі, вжахнулася, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох вояків Пізбері заскочили за тим, як вони розрубували одного з солдатів покійного лорда Фела: зрізали зі стегон і сідниць кавалки м’яса, а одна його рука вже смажилася на рожні,— але чого тут дивуватися. Аша могла закластися, що ці четверо не перші скуштували людятини за цей похмурий перехід, просто їх перших на цьому зловили.

Королівським декретом ці четверо мають заплатити на свій бенкет власним життям... а якщо їх спалити, заявляли люди королеви, заметіль припиниться. Аша Грейджой не вірила в їхнього червоного бога, але молилася, щоб так і вийшло. Бо якщо не вийде, будуть ще вогнища, і сер Клейтон Саґз може отримати те, чого так прагне його серце.

Сер Клейтон виштовхав наперед чотирьох людожерів зі зв’язаними за спиною руками. Наймолодший, спотикаючись у снігу, плакав. Двоє інших ішли, неначе вже давно померли, не відриваючи очей від землі. Аша була здивована, якими звичайними вони здавалися. «Ніякі не чудовиська,— збагнула вона,— просто люди».

Найстарший був сержантом. Він єдиний поводився зухвало, поливаючи отрутою вояків королеви, які підштовхували його списами.

— Ідіть ви всі у сраку, і хай іде у сраку ваш червоний бог,— кричав він.— Чув мене, Фаринже? Велеторізе? Та я реготав, коли здох твій клятий родич, Годрі. Слід було і його з’їсти — він так смачно пахнув, підсмажуючись! Мабуть, у хлопчини було солодке й ніжне м’ясце. Соковите.

Удар ратищем списа збив його навколішки, але не змусив замовкнути. Підвівшись, чоловік сплюнув повний рот крові разом з вибитим зубом і одразу провадив:

— Найсмачніше — прутень, запечений на рожні до хрусткої шкоринки. Маленька товстенька ковбаска.

Навіть коли його припнули ланцями, він не змовкав.

— Корлісе Пенні, ану ходи сюди. Що це за прізвище — Пенні? Це за стільки твоя мати продавалася? А ти, Саґзе, ти клятий байстрюк, ти...

Сер Клейтон і слова не зронив. Одним метким ударом він розітнув сержантові горлянку, й на груди бризнув фонтан крові.

Хлопець-плаксій заридав ще дужче, з кожним схлипом трусячись усім тілом. Він був такий худий — усі ребра можна порахувати.

— Ні,— благав він,— будь ласка, він же був мертвий, він був мертвий, а ми хотіли їсти, будь ласка...

— А сержант кмітливий,— сказала Аша до Алі Мормонт.— Довів Саґза, що той його убив.

Цікаво, чи спрацює ця хитрість удруге, якщо черга дійде до Аші.

Чотири жертви були спинами прикуті по двоє до палі. Отак вони висіли — троє живих і один мрець, а віддані слуги Царя світла у них під ногами складали дрова й поламані гілки, а потім поливали їх ламповою олією. Діяти доводилося швидко. Сніг, як і перед тим, валив густо, і скоро все дерево від нього промокне.

— Де король? — запитав сер Корліс Пенні.

Чотири дні тому від холоду й голоду не витримав один з особистих зброєносців короля — хлопчик на ім’я Браєн Фаринг, родич сера Годрі. Станіс Баратеон похмуро стояв над погребальним вогнищем, а тіло хлопчика поглинало полум’я. По тому король повернувся у свою сторожову башту й відтоді не виходив... однак час до часу його світлість бачили на даху — сильветку на тлі маяка, що горів там день і ніч. «Розмовляє з червоним богом»,— казали деякі. «Кличе леді Мелісандру»,— наполягали інші. Чи так, чи так, а очевидно, на погляд Аші Грейджой, що король розгублений і благає про допомогу.

— Живчику, ану йди розшукай короля й перекажи йому, що все готово,— мовив сер Годрі до найближчого солдата.

— Король тут,— почувся голос Ричарда Горпа.

На кольчугу й кірасу сер Ричард одягнув стьобаний камзол з трьома вишитими метеликами «мертва голова» на полі з попелу й кісток. Поряд із сером Ричардом ішов король Станіс. Позаду, намагаючись не пасти задніх, чеберяв Арнольф Карстарк, спираючись на тернову ковіньку. Лорд Арнольф розшукав табір вісім днів тому. Північанин привів із собою сина, трьох онуків, чотириста списів, чотири десятки стрільців, дюжину кінноти, мейстра і клітку з круками... але харчів у нього було мало, тільки для своїх.

Карстарк, як пояснили Аші, насправді був ніякий не лорд, а просто каштелян Картверді, який керував там у той час, поки справжній лорд залишався бранцем Ланістерів. Сухорлявий, згорблений, покручений, він мав тоненьку шийку, примружені сірі очі й жовті зуби, а ліве плече в нього було на фут вище за праве. Від цілковитого облисіння його відділяло декілька білих волосин на голові; сива роздвоєна борода теж уже наполовину побіліла, але вічно була скуйовджена. Його усмішки, подумалося Аші, завжди якісь квасні. Однак, якщо вірити пліткам, саме Карстарк отримає Вічнозим, якщо вдасться взяти замок. Колись у далекому минулому дім Карстарків відбрунькувався від дому Старків, а лорд Арнольф першим з прапороносців Едарда Старка присягнув на вірність Станісові.

Наскільки знала Аша, Карстарки поклонялися давнім богам Півночі — тим самим богам, що й Вули, Норі, Флінти й інші гірські клани. Цікаво, чи не прийшов лорд Арнольф подивитися на спалення за наказом короля, щоб особисто пересвідчитися у могутності червоного бога.

Побачивши Станіса, двоє з чоловіків на палях почали благати про помилування. Король слухав це мовчки, зціпивши зуби. Потім промовив до Годрі Фаринга:

— Можете починати.

Велеторіз підніс руки.

— Царю світла, вислухай нас.

— Царю світла, оборони нас,— підхопила рать королеви,— ніч-бо темна і повна жахіть.

Сер Годрі підвів голову до потемнілого неба.

— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває, і молимо, щоб ти повернув його нам, о Царю, щоб воно освітило нам шлях до твоїх ворогів...

На обличчі в нього танули сніжинки.

— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі, й молимо зірвати запинало, яке їх затуляє, щоб ми знову потішилися їхнім сяйвом.

— Царю світла, захисти нас,— молилася рать королеви,— й віджени цю дику темінь.

Наперед вийшов сер Корліс Пенні, обіруч стискаючи смолоскип. Покрутив ним над головою, щоб полум’я розгорілося. Один з в’язнів заскиглив.

— Р’глоре,— співав сер Годрі,— віддаємо тобі чотирьох лихих людей. Від щирого серця, з радістю віддаємо їх твоєму очисному вогню, щоб він випалив темряву в їхніх серцях. Нехай їхня лиха плоть обвуглиться й почорніє, а їхні душі, вільні й чисті, піднесуться до світла. Прийми їхню кров, о Царю, й розтопи крижані окови, які скували твоїх слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, щоб ми пролили кров твоїх ворогів. Прийми цю жертву й покажи нам шлях до Вічнозиму, щоб ми перемогли невірних.

— Царю світла, прийми цю жертву,— луною підхопила сотня голосів. Сер Корліс підпалив перше вогнище, а тоді застромив смолоскип у друге. Почало підніматися кілька цівок диму. В’язні закашлялися. З’явилися перші язики полум’я, сором’язливі як дівиці, почали перестрибувати-перекидатися з поліна на поліно. За хвильку обидві палі вже були охоплені вогнем.

— Він був мертвий,— закричав хлопець-плаксій, коли вогонь лизнув йому ноги.— Ми знайшли його вже мертвим... будь ласка... ми були такі голодні...

Вогонь дістався до його яєць. Коли загорілося волосся навколо його прутня, благання перетворилося на довгий безсловесний вереск.

Аша Грейджой відчула в горлі присмак жовчі. На Залізних островах вона бачила, як жерці її народу перерізали горлянки невільникам і віддавали їхні тіла морю во славу затонулого бога. Це було брутально, але зараз було ще гірше.

«Заплющ очі,— сказала вона собі.— Затули вуха. Відвернися. Тобі необов’язково це бачити». Рать королеви співала гімн во славу червоного Р’глора, але через вереск неможливо було розрізнити слова. В обличчя валив жар від вогню, але Аша все одно тремтіла. В повітрі висів густий дим і сморід паленого м’яса, а одне тіло досі звивалося в розжарених до червоного ланцюгах, які прикували його до палі.

За деякий час вереск затих.

Король Станіс без єдиного слова пішов геть, назад у самоту своєї сторожової башти. «Назад до свого маяка,— зрозуміла Аша,— шукати в полум’ї відповідей». За ним почеберяв Арнольф Карстарк, але сер Ричард Горп притримав його за руку, а тоді розвернув у напрямку світлиці. Глядачі почали розходитися до своїх багать і до вбогої вечері.

До Аші підійшов Клейтон Саґз.

— Залізній піхві сподобалася вистава? — поцікавився він. З рота в нього смерділо елем і цибулею.

«У нього поросячі очиці»,— подумала Аша. Це було дуже доречно: його щит і сюрко прикрашало крилате порося. Наблизивши до неї обличчя, так що вона могла порахувати чорні вугрі в нього на носі, він мовив:

— Коли на палі звиватимешся ти, натовп збереться ще більший.

І він не помилявся. Вовки її не любили: вона ж бо залізна й має відповісти за злочини свого народу, за Кейлінський Рів, і Пущанський Насип, і Торенів Квадрат, за століття набігів на Скелясте узбережжя, за те, що Теон улаштував у Вічнозимі.

— Заберіть руки, сер.

Щоразу як Саґз заговорював до неї, вона з тугою згадувала про свої топірці. У пальцеруб Аша грала незгірше за чоловіків — про це свідчила наявність у неї всіх десятьох пальців. «От би з цим погратися!» Є такі чоловіки, яким дуже личить борода. А серові Клейтону дуже личив би топір між очей. Але тут в Аші немає топірців, тож довелося просто вивільнятися. У відповідь сер Клейтон тільки міцніше в неї вчепився, і пальці в рукавичках стиснули їй руку, як обценьки.

— Міледі попросила вас відпустити її,— сказала Алі Мормонт.— Краще послухайтеся її. Леді Ашу ніхто не палитиме.

— Палитиме,— наполягав Саґз.— Занадто довго ми тримаємо серед нас цю бісопоклонницю.

Але він усе-таки відпустив Ашину руку. Нікому не хотілося без потреби дратувати Ведмедицю.

І саме в цю мить з’явився Джастин Масі.

— Король має інші плани на цей трофей,— сказав він з веселою посмішкою. Щоки в нього розчервонілися від холоду.

— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саґз.— Можеш плести інтриги, скільки заманеться, Масі. Вона зі своєю королівською кров’ю все одно зрештою згорить. Червона жінка любила повторювати, що королівська кров має силу. Силу потішити нашого Царя.

— Р’глор вдовольниться чотирма, яких ми йому щойно віддали.

— Чотирма хлопами? Це жебрацька офіра. Такі покидьки не зупинять сніг. А вона може й зупинити.

— А якщо ви її спалите,— заговорила Ведмедиця,— а сніг не вщухне, тоді що? Кого палитимете далі? Мене?

Аша більше не могла тримати язика за зубами.

— А чом би не сера Клейтона? Може, Р’глорові сподобається хтось зі своїх. Набожний чоловік, який возсилатиме хвалу, в той час як полум’я лизатиме йому прутень.

Сер Джастин розреготався. Саґзові було не так весело.

— Посмійся, Масі. Побачимо, хто посміється останнім, якщо сніг так і не припиниться.

Глянувши на мерців на палях, він посміхнувся й рушив до сера Годрі й решти вояків королеви.

— Ви — мій заступник,— мовила Аша до Джастина Масі. Хай які в нього були мотиви, а він заслужив на похвалу.— Дякую за порятунок, сер.

— Цим ви не здобудете друзів серед раті королеви,— промовила Ведмедиця.— Ви втратили віру в Р’глора?

— Я не тільки в нього втратив віру,— сказав Масі, і з рота в нього вихопилася біла хмарка пари,— але я досі вірю у вечерю. Приєднаєтеся, міледі?

— Не маю апетиту,— похитала головою Алі Мормонт.

— І я теж. Але вам краще змусити себе з’їсти трохи конини, бо скоро, може, пожалкуєте. З Пущанського Насипу ми виїхали на восьмистах конях. За вчорашніми підрахунками їх лишилося шістдесят чотири.

Ашу це не вразило. Здохли майже всі великі дестрієри, включно з конем самого Масі. Більшість ступаків теж загинуло. Навіть гарони північан через брак вівса падали. Але навіщо коні? Станіс уже нікуди не йде. Сонця, місяця й зірок не було вже стільки часу, що Аша ловила себе на думці: а чи не наснилися вони їй узагалі?

— А я поїм.

— Я не буду,— похитала головою Алі.

— Тоді дозвольте наглянути за леді Ашею,— мовив до неї сер Джастин.— Даю слово, я не дам їй утекти.

Ведмедиця неохоче погодилася, глуха до його жартівливого тону. Отож Алі пішла до себе в намет, а Аша з Джастином Масі — у світлицю. Йти було недалеко, але кучугури були глибокі, вітер — поривчастий, а на ногах у Аші понамерзало повно криги. Кісточка боліла від кожного кроку.

Хай якою маленькою і вбогою виявилася загальна світлиця, але то була найбільша будівля в селі, тож її забрали собі лорди й капітани, а Станіс оселився у мурованій сторожовій башті на березі озера. Обабіч входу стояло двоє чатових, спираючись на довгі списи. Один з них підняв перед Масі засмальцьоване запинало, й сер Джастин завів Ашу в блаженне тепло.

Під стінами обабіч світлиці стояли довгі столи з лавками, на яких вміщалося п’ятдесят людей... але напхалося у приміщення вдвічі більше. Посередині в земляній долівці була викопана канава під кострище, а над нею в стелі виднілися димові отвори. Вовки завжди сідали з одного боку вогнища, а лицарі й південні лорди — з другого.

Аші подумалося, що в південців жалюгідний вигляд: худі, з запалими щоками, одні — бліді та хворобливі, інші — з червоними й обвітреними обличчями. На відміну від них, північани здавалися кріпкими та квітучими: такі собі червонощокі здоровані з густими кущистими бородами, вбрані в хутро і крицю. Може, вони теж відчували холод і голод, але перехід давався їм легше, бо в них були гарони й «ведмежі лапи».

Аша стягнула рукавиці й, морщачись, порухала пальцями. Замерзлі ступні почали відходити, і в ноги штрикав біль. Селяни, ідучи геть, покинули чималі запаси торфу, тож у повітрі висів дим і насичений землистий запах горілого торфу. Обтрусивши плащ від налиплого снігу, Аша повісила його на гачку біля дверей.

Сер Джастин знайшов для них обох місце на лавці та приніс вечерю: ель і кавалки конини, підсмажені до чорного, зате з кров’ю всередині. Сьорбнувши елю, Аша допалася до конини. Порція була менша, ніж попередня, але в животі аж забурчало від запаху смаженини.

— Дякую, сер,— промовила вона, а кров і сало вже потекли їй по підборіддю.

— Просто Джастин. Я наполягаю.

Порізавши своє м’ясо на шматочки, він наколов один з них на кинджал.

Неподалік від них Вілл Фоксглав запевняв своїх сусідів, що за три дні Станіс рушить далі на Вічнозим. Він почув це від одного з грумів, які дбають про королівських коней.

— Його світлість бачив у полум’ї перемогу,— казав Фоксглав,— і про цю перемогу співатимуть ще тисячу років по всіх хоромах і халупах.

Джастин Масі відірвав очі від конини.

— Учора «льодяний лік» досягнув вісімдесятьох,— він витягнув з рота хрящик і кинув найближчому псові.— Якщо продовжимо похід, вмиратимемо сотнями.

— Якщо лишимося тут, вмиратимемо тисячами,— сказав сер Гамфрі Кліфтон.— Я вважаю, треба йти, бо всі погинемо.

— А я вважаю, якщо підемо, всі погинемо. Навіть якщо ми дійдемо до Вічнозиму, що далі? Як ми його візьмемо? Половина вояків у нас так ослабла, що заледве ноги тягне. Пошлете їх перелазити через мури? Будувати рухомі башти?

— Ліпше лишатися тут, поки погода не зміниться,— мовив сер Ормунд Вайлд, блідий як мрець старий лицар, повна протилежність своєму прізвищу, яке означало «дикий».

Аша чула плітки, що деякі солдати б’ються об заклад, хто саме з високородних лицарів і лордів згорить наступний. Загальним фаворитом був сер Ормунд. «Цікаво, а скільки грошей поставили на мене? — подумалося Аші.— Може, ще є час і самій щось поставити».

— Принаймні тут у нас є хоч якийсь прихисток,— наполягав Вайлд,— а в озерах — риба.

— Замало риби й забагато рибалок,— похмуро мовив лорд Пізбері. Він мав усі підстави на таку похмурість: саме його людей щойно спалив сер Годрі, і просто у цій залі присутні зараз люди, які, подейкують, казали, що Пізбері не тільки знав, чим займаються його вояки, а й сам, либонь, брав участь у їхніх бенкетах.

— Його правда,— пробуркотів Нед Вудз, один з розвідників з Пущанського Насипу. Його всі кликали Безносий Нед: позаминулої зими він відморозив кінчик носа. Вудз знав вовчий ліс чи не краще за всіх, тож навіть найгоноровіші лорди швидко навчилися слухати, коли він говорить.— Знаю я ці озера. Ви до них допалися, як личинки до трупа, вас же сотні. У кризі прорубали стільки ополонок, аж дивно, що ми всі ще не пішли під лід. Біля острова є ділянки, які нагадують обгризений щурами сир,— похитав він головою.— Озерам кінець. Ви повиловлювали все дочиста.

— Тим паче слід рушати далі,— сказав Гамфрі Кліфтон.— Якщо нам судилася смерть, бодай погинемо з мечем у руці.

Та сама суперечка відбувалася і вчора, і позавчора. «Рушиш далі — смерть, залишишся — смерть, відстанеш — смерть».

— Можеш собі гинути, якщо хочеш, Гамфрі,— мовив Джастин Масі.— А я особисто волію дожити до весни.

— Багато хто побачив би у цьому боягузтво,— озвався лорд Пізбері.

— Краще вже бути боягузом, ніж людожером.

Обличчя Пізбері знагла скривилося від люті.

— Ти...

— Смерть — невід’ємна частина війни, Джастине,— з’явився в дверях сер Ричард Горп; його темна чуприна змокріла від розталого снігу.— Всі, хто піде з нами, отримають невмирущу славу і свою частку, коли ми розграбуємо Болтона і його байстрюка. Всі, хто залишиться, змушені будуть самі про себе дбати. Але даю слово: щойно ми візьмемо Вічнозим, надішлемо вам харчі.

— Не візьмете ви Вічнозим!

— Візьмемо,— почулося квоктання з помосту, де сидів Арнольф Карстарк із сином Артором і трьома онуками. Лорд Арнольф підвівся, як стерв’ятник, що відривається від здобичі. Однією рукою в старечій гречці від тримався за синове плече, щоб не впасти.— Візьмемо заради Неда і його доньки. Так, і заради Юного Вовка, якого так жорстоко вбили. Якщо потрібно, ми з моїми людьми покажемо дорогу. Я так і сказав його світлості королю. Я вважаю, слід рушати, і ще до кінця місяця ми скупаємося в крові Фреїв і Болтонів.

Присутні почали тупотіти ногами й гупати кулаками по стільниці. Аша помітила, що переважно то були північани. А на протилежному боці кострища південні лорди сиділи на лавках і мовчали.

Джастин Масі дочекався, коли затихне галас, і промовив:

— Захоплююся вашою мужністю, лорде Карстарк, але мужністю не пробити мурів Вічнозиму. Розкажіть-но, як саме ви збираєтеся брати замок? Сніжками?

Відповів один з онуків лорда Арнольфа:

— Нарубаємо дерев на тарани, щоб розбити брами.

— І погинемо.

— Змайструємо драбини й переліземо через стіни,— почувся голос іншого онука.

— І погинемо.

— Збудуємо рухомі башти,— промовив Артор Карстарк, молодший син лорда Арнольфа.

— І погинемо, погинемо, погинемо,— закотив очі сер Джастин.— Боги праведні, невже всі Карстарки з глузду з’їхали?

— Боги? — перепитав сер Ричард Горп.— Ти забуваєшся, Джастине. У нас тут лише один бог. Не згадуй бісів у нашому товаристві. Нині нас може врятувати тільки Цар світла. Ти не згоден? — він, немов підкреслюючи свої слова, поклав долоню на руків’я меча, але його очі не відривалися від обличчя Джастина Масі.

Під його поглядом сер Джастин поникнув.

— Цар світла, авжеж. Моя віра така сама глибока, як і в тебе, Ричарде, сам знаєш.

— Я ставлю під сумнів твою мужність, Джастине, а не віру. Ще відтоді як ми виїхали з Пущанського Насипу, ти вів занепадницькі розмови. Я починаю замислюватися, на чиєму ти боці.

По шиї Масі поповз рум’янець.

— Я не збираюся тут лишатися й вислуховувати образи,— він з такою силою зірвав зі стіни свій плащ, що долинув тріск тканини, а тоді повз Горпа рушив до дверей. У залу влетів порив холодного вітру, здіймаючи попіл у кострищі та роздмухуючи полум’я.

«Швидко він зламався,— подумала Аша.— Слабенький у мене заступник». І все одно сер Джастин — один з небагатьох, хто може виступити проти, якщо людям королеви закортить її спалити. Отож вона зіп’ялася на ноги, накинула плаща й рушила за сером Джастином у заметіль.

Не пройшла вона і десятьох ярдів, як заблукала. На сторожовій башті горів маяк — слабеньке жовтогаряче світло, яке плавало в повітрі. Більше у селищі не видно було нічого. Вона опинилася у тихому білому світі снігів і самотності, продираючись через снігові замети, які сягали стегон.

— Джастине! — гукнула вона. Ніхто не відповів. Десь ліворуч заіржав кінь. «Бідолаха наляканий. Може, знає, що йому судилося стати завтрашньою вечерею». Аша щільніше загорнулася у плащ.

Сама не знаючи як, вона сліпо доблукала назад до сільського зеленолуччя. Там досі стриміли соснові палі, обвуглені й почорнілі, але не згорілі до кінця. Ланці, які обплутували мерців, уже охололи, побачила Аша, але й досі тримали трупи в своїх залізних обіймах. На одному з трупів сидів крук, дзьобаючи обривки обгорілої шкіри на почорнілому черепі. Сніг уже замів попіл вогнища й сягнув мерцеві до кісточок. «Давні боги хочуть його поховати,— подумала Аша.— Не вони винні в його смерті».

— Добре дивися, піхво,— почувся позаду низький голос Клейтона Саґза.— Коли тебе підсмажать, ти теж будеш отака гарненька. Ану скажи-но: кальмари верещать?

«Боже пращурів моїх, якщо ти чуєш мене у своїх підводних палатах, пошли мені один маленький метальний топірець». Затонулий бог не відповів. Він узагалі нечасто відповідав. Така біда з усіма богами.

— Ви не бачили сера Джастина?

— Цього пихатого йолопа? Чого тобі від нього, піхво? Якщо хочеш перепхнутися, то я тут справжній чоловік, а не Масі.

«Знову піхва?» Дивно, як чоловіки на взір Саґза вживають це слово, щоб принизити жінок, у той час як саме ця частина тіла — єдине, що вони в жінках цінують. А Саґз ще гірший за Середульшого Лідла. «Він коли щось каже, то каже це всерйоз».

— Ваш король за зґвалтування каструє,— нагадала вона йому.

— Король, витріщаючись у полум’я, вже наполовину осліпнув,— хихикнув сер Клейтон.— Але не бійся, піхво. Я тебе не ґвалтуватиму. Адже по тому тебе довелося б убити, а я краще тебе спалю.

«Знову кінь ірже».

— Ви чули?

— Чув що?

— Кінь. Ні, коні. Більш як один,— обернула вона голову, дослухаючись. Звуки дивно відбивалися від снігу. Важко було визначити, з якого напрямку вони линуть.

— Що це за ігри кальмарів. Я нічого не...— Саґз нахмурився.— Чортове пекло! Вершники.

Він незграбними руками, які ховалися у підбиті хутром шкіряні рукавички, почав шарпати пояс і нарешті спромігся висмикнути з піхов меча.

Але на той час вершники були вже тут.

Вони виринули, як примари, на маленьких кониках — дебелі чоловіки, які видавалися ще більшими у своїх великих шубах. Мечі в піхвах побрякували, наспівуючи свою неголосну сталеву пісню. Аша побачила, що в одного з вершників до сідла приторочений бойовий топір, а в іншого за спиною видніється келеп. Були у вершників і щити, але їх так обліпило снігом і кригою, що неможливо було розрізнити герби. Дивлячись на людей, вбраних у численні шари вовни, хутра й дубленої шкіри, Аша почувалася голою. «Ріжок,— подумала вона,— де взяти ріжок, щоб засурмити тривогу?»

— Біжи, тупа піхво,— гаркнув сер Клейтон.— Біжи попередь короля. Лорд Болтон уже тут.

Може, він і бездушна тварюка, але мужності йому точно не бракує. З мечем у руці він кинувся через сніг, загороджуючи від вершників королівську башту, чий маяк мерехтів позаду, як жовтогаряче око якогось химерного бога.

— Хто їде? Стійте! Стійте!

Перший вершник загальмував перед ним. Його приклад наслідували інші, яких було зо два десятки. Аша не мала часу їх лічити. Може, зараз просто з метелиці виїдуть ще сотні, які наздоганяють перших. Може, ціле військо Руза Болтона вже близько — ховається у темряві й хуртовині. Але ці...

«Їх забагато як на розвідників і замало як на авангард». Ще й двоє повністю в чорному. «Нічна варта»,— зненацька збагнула Аша.

— Хто ви? — гукнула вона.

— Друзі,— озвався віддалено знайомий голос.— Ми вас шукали біля Вічнозиму, але знайшли там тільки Амбера: Крукохарч гупав у барабани і сурмив у ріжки. А вас довелося пошукати.

Вершник скочив із сідла, скинув каптур і вклонився. Борода в нього була така густа й така обмерзла, що якусь мить Аша не могла його впізнати. А потім її осінило.

— Трис?! — вигукнула вона.

— Міледі,— опустився на одне коліно Тристифер Ботлі.— Дівиця також тут. Роґон, Злоязикий, Пальцеруб, Гайворон... нас шестеро — маю на увазі тих, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.

— Що це таке? — вимогливо запитав сер Клейтон Саґз.— Це ви були з нею? Як вам вдалося втекти з підземель Пущанського Насипу?

Підвівшись, Трис обтрусив з колін сніг.

— Сибель Гловер запропонували за нашу свободу чималий викуп, і вона іменем короля вирішила його прийняти.

— Який викуп? Хто платить гроші за морські водорості?

— Я, сер,— виїхав наперед чоловік на гароні. Дуже високий і дуже худий, він був такий довгоногий, аж дивно, що в нього підошви не чиркали по землі.— Я мав безпечно дістатися до короля, тож мені потрібен був сильний супровід, а леді Сибель потрібно було позбутися зайвих ротів.

Обличчя рослявого затуляв шарф, але на голові сидів такий химерний капелюх, які Аша востаннє бачила в Тайроші: безкриса вежа з м’якої тканини, яка нагадувала поставлені один на один три циліндри.

— Мені дали зрозуміти, що тут я зможу знайти короля Станіса. Мені негайно потрібно з ним переговорити.

— І хто в смердюче сьоме пекло ви такий?

Рослявий граційно зісковзнув з гарона, скинув свого чудернацького капелюха й уклонився.

— Маю честь називатися Тайко Несторис, я — скромний слуга Залізного банку Браавоса.

З усіх чудасій, які тільки можуть поночі з’явитися з лісу, найменше Аша Грейджой очікувала побачити браавоського банкіра. Абсурд якийсь. Вона не стримала сміху.

— Король Станіс розташувався у сторожовій башті. Упевнена, сер Клейтон залюбки вас туди проведе.

— Було б дуже мило з його боку. Питання нагальне,— мовив банкір, роздивляючись її проникливими темними очима.— Якщо не помиляюся, ви — леді Аша з дому Грейджоїв.

— Я — Аша з дому Грейджоїв, це точно. А от чи леді, то тут думки розділилися.

Браавосянин посміхнувся.

— Ми привезли вам подарунок,— мовив він і махнув людям, які зупинилися позаду нього.— Ми сподівалися застати короля у Вічнозимі. Хурделиця замела і замок. Під його мурами ми наскочили на Морса Амбера, який із загоном зелених хлопчаків очікував на короля. Він передав нам ось що.

«Дівчина і якийсь дідуган»,— подумала Аша, коли перед нею на сніг кинули двох людей. Дівчина, навіть кутаючись у шубу, шалено тремтіла. Якби не така налякана, вона, можна сказати, була гарненька, тільки почорнів відморожений кінчик носа. А дідуган... його б гарним точно ніхто не назвав. Опудала й ті товстіші. Обличчя — обтягнутий шкірою череп, волосся — біле як кістка і брудне. А ще він смердів. Аші було навіть дивитися на нього бридко.

Дідуган звів очі.

— Сестро. Бачиш. На цей раз я тебе впізнав.

Ашине серце на мить затнулося.

— Теон?!

Він вищирив зуби в подобі посмішки. Половини зубів бракувало, а ті, що зосталися, були поламані й потріскані.

— Теон,— повторив він за нею.— Моє ім’я Теон. Важливо знати своє ім’я.