Танок драконів

Cepci

Ніч у ніч ставало дедалі холодніше.

У камері не було ні коминка, ні жаровні. Єдине віконце було надто високе, щоб визирнути, і надто мале, щоб у нього протиснутися, проте достатнє, щоб впустити холод. Серсі подерла першу сукню, яку їй принесли, вимагаючи, щоб їй повернули старий одяг, але тільки змушена була мерзнути гола. Коли їй принесли іншу сукню, вона натягнула її через голову й подякувала, мало не вдавившись словами.

Вікно пропускало і звуки. Тільки так королева могла здогадатися, що саме відбувається у місті. Септи, які приносили їй їсти, нічого не розповідали.

Її це дратувало. По неї прийде Джеймі, але як вона дізнається, що він уже прибув? Серсі сподівалася, що він не втне дурницю й не помчить, випереджаючи військо. Йому знадобляться всі мечі, щоб здолати обшарпану орду бідарів, які оточили Великий септ. Серсі часто запитувала про свого брата-близнюка, але тюремниці не відповідали. Питала вона і про сера Лораса. За останніми звістками лицар квітів помирав у Драконстоні від рани, яку отримав, коли брав замок. «Помирай уже,— думала Серсі,— і швиденько». Смерть хлопця означатиме вільне місце в королівській варті, й це може стати її спасінням. Але септи мовчали про сера Лораса так само, як і про Джеймі.

Лорд Кайберн став її останнім і єдиним відвідувачем. Її світ змалів до чотирьох людей: її самої і трьох тюремниць, побожних і непохитних. Септа Юнелла, ширококоста і мужикувата, мала натруджені руки і негарне, вічно нахмурене обличчя. У септи Моелли було жорстке біле волосся, зморшкувате обличчя й маленькі злі очиці, вічно підозріливо примружені й гострі, як лезо сокири. Септа Сколера була товста й невисока, з великою пазухою і оливковою шкірою, і вічно пахла квасним, як підкисле молоко. Вони приносили їй їсти й пити, виливали нічний горщик, що кілька днів забирали сукню прати, лишаючи її кулитися під ковдрою, поки сукню не повернуть. Іноді Сколера читала їй із «Семикутної зірки» або «Священного молитовника», але в іншому жодна з них не розмовляла з Серсі й не відповідала на її питання.

Вона ненавиділа і зневажала їх усіх трьох майже так само, як ненавиділа і зневажала чоловіків, які її зрадили.

Фальшиві друзі, зрадливі слуги, чоловіки, які присягалися у невмирущому коханні, навіть рідня — усі вони покинули її в годину найбільшої скрути. Озні Кетлблек, цей слабак, під батогами зламався й наговорив верховному горобцю повні вуха таємниць, які мав забрати з собою в могилу. Його брати, ця вулична голота, яку Серсі вивищила, просто сидять і пальцем не кивнуть. Оран Вотерз, її адмірал, втік у відкрите море з усіма дромонами, які вона для нього збудувала. Ортон Мерівезер бігом повернувся в Довгостіл, забравши з собою і свою дружину Тейну, яка в ці жахливі часи лишалася єдиною вірною подругою королеви. Гарис Свіфт і великий мейстер Пайсел покинули її в ув’язненні, віддавши королівство людям, які змовилися проти неї. Мірин Трант і Борос Блаунт, присяжні оборонці короля, просто щезли. Навіть кузен Лансель, який раніше переконував, що кохає Серсі, став одним з її обвинувачів. Дядько відмовився допомагати їй правити, а вона ж бо хотіла зробити його королівським правицею.

А Джеймі...

Ні, в це вона не могла повірити, відмовлялася вірити. Щойно він дізнається про її лихо, одразу з’явиться тут. «Негайно приїзди. Допоможи мені. Врятуй мене. Зараз ти мені потрібен як ніколи. Люблю тебе. Люблю тебе. Люблю тебе. Негайно приїзди». Кайберн присягався, що все зробить, аби її лист потрапив у руки її брата-близнюка, який зараз у приріччі зі своїм військом. Одначе Кайберн більше не приходив. Звідки їй знати — може, він уже мертвий, а голова його десь на кілку над брамою Червоної фортеці. А може, він гниє в чорній камері під Червоною фортецею, а лист так і лишився невідісланим. Королева питала про нього сто разів, але полонителі нічого не відповідали. Одне Серсі знала напевне: Джеймі так і не приїхав.

«Поки що,— запевнила вона себе.— Але скоро приїде. А коли він приїде, верховний горобець зі своїми сучками інакшої заспіває».

Вона ненавиділа безпомічність.

Вона пробувала погрожувати, але її погрози сприймалися з кам’яними обличчями і пропускалися повз вуха. Вона пробувала наказувати, але її накази ігнорувалися. Вона зверталася до Материного милосердя, покликаючись на природне співчуття жінки до жінки, але три висохлі септи, мабуть, відмовилися від свого жіночого єства, коли давали обітницю. Вона пробувала причарувати їх, розмовляючи лагідно, смиренно приймаючи чергову наругу. Септи лишалися непохитні. Вона пропонувала винагороду, обіцяла прощення, почесті, золото, місце при дворі. Її обіцянки сприймалися так само, як і погрози.

А ще Серсі молилася. О, як вона молилася! Від неї хочуть молитов — ось вам молитви: вона простоювала навколішках, наче якась вулична хвойда, а не донька Кичери. Вона молилася за визволення, за волю, за Джеймі. Уголос благала богів захистити її в її невинності; подумки молилася за те, щоб її обвинувачі померли наглою і болісною смертю. Вона молилася, стираючи коліна в кров і мало не давлячись власним пересохлим і набряклим язиком. Усі молитви, вивчені в дитинстві, пригадалися Серсі в камері, а за потреби вона вигадувала і нові, покликаючи до Матері й до Діви, до Отця й до Воїна, до Стариці й до Коваля. Навіть Невідомцеві молилася. «У бурю почнеш молитися будь-яким богам». Семеро лишалися такі самі глухі до її благань, як і їхні земні служителі. Серсі віддала їм усі слова, які мала, віддала їм усе, окрім сліз. «Цього вони не отримають»,— сказала вона собі.

Вона ненавиділа слабкість.

Якби боги дарували їй таку силу, як Джеймі й тому бундючному йолопу Робертові, вона б змогла втекти. «Ох, мені б меча і до нього вміння!» У неї серце воїна, але боги у своїй сліпій злості дали їй кволе жіноче тіло. На самому початку королева намагалась опиратися, але септи її подужали. Їх було забагато, і вони виявилися сильнішими, ніж видавалися на перший погляд. Усі старі та бридкі, але ж вони постійно моляться, прибирають і б’ють дрючками послушниць, тож руки в них тверді, як коріння.

А ще Серсі не давали відпочити. День і ніч, щойно королева заплющувала очі, з’являлася котрась із її полонительок, будила її й вимагала покаятися в гріхах. Її звинувачували в перелюбі, розпусті, державній зраді, навіть убивстві, бо Озні Кетлблек зізнався в тому, що за її наказом задушив попереднього верховного септона. «Я прийшла вислухати ваше зізнання у вбивстві й перелюбі»,— гриміла септа Юнелла, трусячи королеву. Септа Моелла розповідала, що це гріхи не дають Серсі спати. «Лише невинні сплять спокійно. Покайтеся в гріхах — і спатимете, як немовля».

Пробудження, дрімота, знову пробудження — всі ночі були розбиті на шматочки руками її мучителів, і до того ж щоночі ставало дедалі холодніше. Година сови, година вовка, година солов’я, місячний схід і місячний захід, сутінки і світанок теліпалися повз, неначе п’яні. Котра година? Який сьогодні день? Де вона? Це сон чи вона вже прокинулася? Обривки сну, які їй дозволялися, перетворилися на гострі леза, які краяли розум. День у день думати ставало дедалі важче, від виснаження Серсі лихоманило. Вона вже втратила будь-яке відчуття того, скільки сидить ув’язнена в цій камері, десь нагорі в одній із сімох веж Великого септу Бейлора. «Я тут зістарюся й помру»,— думала Серсі, впадаючи у відчай.

Але вона не могла такого дозволити. Вона потрібна синові. Вона потрібна королівству. Як завгодно, а вона має звільнитися. Її світ змалів до камери завбільшки шість квадратних футів, нічного горщика, ґудзуватого солом’яника і брунатного вовняного коца, благенького як надія, від якого свербіла шкіра, але Серсі й досі лишалася спадкоємицею лорда Тайвіна, донькою Кичери.

Виснажена через брак сну, тремтячи він холоду, який щоночі прокрадався в камеру, по черзі потерпаючи від голоду й гарячки, Серсі нарешті зрозуміла, що доведеться зізнатися.

Тієї ночі, коли септа Юнелла прийшла збудити її зі сну, Серсі вже чекала її навколішках.

— Я згрішила,— сказала Серсі. Пересохлий язик ледве ворушився, а губи були потріскані й пошерхлі.— Я вчинила страшний гріх. Тепер я бачу. Як могла я стільки часу залишатися сліпою? Мені явилася Стариця з високо піднесеним ліхтарем, і в його священному світлі я побачила праведну путь. Я хочу знову очиститися. Я хочу тільки відпущення. Будь ласка, добра септо, благаю, відведіть мене до верховного септона, щоб я могла покаятися в злочинах і перелюбі.

— Я перекажу йому, ваша світлосте,— озвалася септа Юнелла.— Його святість зрадіє. Лише через зізнання і щире каяття можна врятувати наші безсмертні душі.

І Серсі дали спокійно спати всю ніч. Години й години благословенного сну! Сова, вовк і соловейко прослизнули, невидимі й непомітні, а Серсі снився довгий солодкий сон, що Джеймі — її чоловік, а їхній син і досі живий.

Уранці королева почувалася знову майже собою. Коли по неї прийшли полонительки, вона, благочестиво зітхаючи, запевнила їх, що рішуче налаштована покаятися в гріхах і отримати прощення за свої діяння.

— Приємно чути,— сказала септа Моелла.

— Знімете великий тягар з душі,— докинула септа Сколера.— Вам стане набагато краще, ваша світлосте.

«Ваша світлосте». Ці два прості слова переповнили її радістю. За весь час ув’язнення тюремниці нечасто переймалися гарними манерами.

— Його святість чекає,— сказала септа Юнелла.

Серсі скромно і слухняно похилила голову.

— Можна мені спершу помитися? Я не можу йти до нього в такому вигляді.

— Зможете помитися пізніше, якщо дозволить його святість,— мовила септа Юнелла.— Зараз вас повинна більше турбувати чистота вашої безсмертної душі, а не така марнота марнот, як тіло.

Три септи повели її сходами донизу: септа Юнелла йшла попереду, а септа Моелла і септа Сколера позаду, так наче боялися, що Серсі спробує втекти.

— Давно у мене не було відвідувачів,— дорогою пробурмотіла Серсі неголосно.— З королем усе гаразд? Я питаю лише як матір, яка боїться за свою дитину.

— Його світлість у доброму здоров’ї,— озвалася септа Сколера,— і має надійний захист день і ніч. Королева не залишає його.

«Королева тут я!» Проковтнувши ці слова, Серсі всміхнулася й мовила:

— Приємно знати. Томен так її любить! Я ніколи не вірила тим жахливим речам, які про неї розповідали...— (Марджері Тайрел вдалося якось викрутитися після обвинувачень у розпусті, перелюбі й державній зраді?) — А суд уже був?

— Скоро буде,— сказала септа Сколера,— але її брат...

— Тихо! — септа Юнелла, обернувшись, кинула через плече сердитий погляд на Сколеру.— Ти занадто розбалакалася, дурна стара. Нам не дозволяється говорити про такі речі.

— Перепрошую,— похилила голову Сколера.

Решту спуску здолали в мовчанні.

Верховний горобець прийняв Серсі в своєму святилищі — в суворій семигранній кімнаті, де грубо вирізьблені лики Сімох дивилися з кам’яних стін майже так само кисло й несхвально, як і його святість. Коли Серсі увійшла, він щось писав за грубо тесаним столом. Верховний септон не змінився з останньої їхньої зустрічі — з того дня, коли наказав схопити й ув’язнити Серсі. Це й досі був миршавий сивий чоловік з твердим і голодним виразом на худому зморшкуватому обличчі з гострими рисами, з підозріливими очима. На відміну від свого попередника, який полюбляв пишне вбрання, він одягався у безформну сорочку з нефарбованої вовни, яка сягала кісточок.

— Ваша світлосте,— привітався він.— Я так розумію, ви хочете покаятися.

Серсі впала навколішки.

— Так, ваша святосте. Уві сні мені явилася Стариця з високо піднесеним ліхтарем...

— Ну певна річ. Юнелло, залишися й записуй зізнання її світлості. Сколеро, Моелло, можете йти.

Він склав докупи пальці точно так само, як у Серсі на очах тисячу разів робив батько.

Септа Юнелла сіла позаду, розгорнула пергамент, вмочила перо в мейстерське чорнило. Серсі злякалася.

— Коли я покаюся, мені дозволять...

— З вашою світлістю вчинять відповідно до ваших гріхів.

«Цей чоловік невмолимий»,— укотре переконалася Серсі. Якусь мить вона збиралася на думці.

— Тоді най буде милостива до мене Матір. Я спала з чоловіками, не перебуваючи з ними у шлюбі. Каюся.

— З ким? — прикував до неї погляд верховний септон.

Серсі чула, як у неї за спиною пише Юнелла. Перо тихенько шкрябало пергамент.

— З Ланселем Ланістером, моїм кузеном. І з Озні Кетлблеком.

Вони обидва зізналися в тому, що спали з нею, тому нема сенсу заперечувати.

— Із його братами. З обома.

Серсі не може знати, що саме скажуть Осфрид і Озмунд. Краще визнати забагато, ніж замало.

— Це не вибачає мого гріха, ваша святосте, але я була самотня й налякана. Боги забрали в мене короля Роберта, мого коханого захисника. Я лишилася сама-одна серед змовників, облудних друзів і зрадників, які замислили убити моїх дітей. Я не знала, кому довіряти, отож я... я використала єдиний доступний мені спосіб, щоб заручитися підтримкою Кетлблеків.

— Маєте на увазі свої жіночі принади?

— Своє тіло,— затремтівши, вона затулила руками обличчя. Коли вона знову опустила долоні, її очі блищали від сліз.— Так. Най простить мене Діва. Але це було заради моїх дітей, заради королівства. Мені це не приносило задоволення. Кетлблеки... вони грубі й вульгарні, вони безжалісно мною користувалися, але що я могла вдіяти? Томена потрібно було оточити людьми, яким я могла довіряти.

— Його світлість мав захист королівської варти.

— Королівська варта не змогла захистити його брата Джофрі, якого вбили на його власному весіллі. У мене на очах загинув один син. Я не могла втратити і другого. Я згрішила, я розпусничала, але тільки заради Томена. Простіть, ваша святосте, але я розкину ноги перед будь-яким чоловіком на Королівському Причалі, якщо тільки так я зможу захистити своїх дітей.

— Прощення дарують тільки боги. А як щодо Ланселя, вашого кузена й колишнього зброєносця вашого лорда-чоловіка? З ним ви лягли у ліжко теж для того, щоб забезпечити його відданість?

— Лансель...— Серсі завагалася. «Обережніше,— нагадала вона собі,— Лансель усе їм розповів».— Лансель мене кохав. Він був ще зовсім хлопчик, але я ніколи не сумнівалася в його відданості мені чи моїм синам.

— І все одно звабили його.

— Мені було самотньо,— промовила вона, притлумлюючи схлип.— Я втратила чоловіка, сина, лорда-батька. Я була регентшею, але ж королева — теж жінка, а жінки слабкі й легко піддаються спокусі... Ваша святість знає, що так воно і є. Буває, навіть святі септи грішать. Лансель мене втішав. Він добрий і лагідний, а мені потрібен був хтось. Не можна так було, я знаю, але поряд зі мною більше нікого не було... а жінка потребує кохання, потребує чоловіка, потребує... потребує...— вона нестримно заридала.

Верховний септон і не думав її втішати. Сидів собі, прикипівши до неї твердим поглядом і спостерігаючи, як вона плаче, такий самий кам’яний, як статуї Сімох нагорі в септі. Минуло чимало часу, але нарешті у Серсі закінчилися сльози. На той час очі в неї почервоніли, а відчуття було таке, наче вона от-от знепритомніє.

Однак його святість із нею ще не закінчив.

— Це поширені гріхи,— сказав він.— Усім відома порочність удовиць, усі жінки в душі розпусні, схильні користуватися своєю красою, щоб хитрощаіми заманювати чоловіків у свої тенета. В цьому немає державної зради, якщо ви не обманювали його світлість короля Роберта, поки він був живий.

— Ніколи,— прошепотіла вона, здригнувшись.— Ніколи, присягаюся.

Він не звернув уваги на її слова.

— Проти вашої світлості висунуті й інші звинувачення — у злочинах значно страшніших, ніж проста розпуста. Ви зізналися, що мали сера Озні Кетлблека за коханця, а сер Озні наполягає, що задушив мого попередника на ваше веління. Крім того, він наполягає, що дав неправдиві свідчення проти королеви Марджері та її кузин, збрехавши про розпусту, перелюб і державну зраду, і знову на ваше веління.

— Ні,— заперечила Серсі,— це неправда. Я люблю Марджері як доньку. А щодо решти... я скаржилася на верховного септона, це правда. Слабкий і зіпсований, він був креатурою Тиріона, плямою на нашій святій Вірі. Ваша святість знає це незгірше за мене. Може, Озні вирішив, що його смерть потішить мене. Якщо так, то я несу певну відповідальність... але убивство? Ні. В цьому я не винна. Відведіть мене в септ, і я перед судом Отця присягнуся, що це правда.

— На все свій час,— сказав верховний септон.— Вас також обвинувачують у вбивстві власного чоловіка, нашого любого покійного короля Роберта Першого.

«Лансель»,— подумала Серсі.

— Роберта вбив вепр. Може, мене вже і шкуроміном вважають? Варгом? Може, мене звинувачують і в смерті Джофрі, мого коханого синочка, мого первістка?

— Ні. Тільки чоловіка. Ви це заперечуєте?

— Заперечую. Перед очима богів і людей, я це заперечую.

Він кивнув.

— І останнє, найгірше звинувачення: дехто вважає, що ваші діти не від короля Роберта, а байстрюки, народжені з інцесту й перелюбу.

— Це Станіс таке каже,— миттю мовила Серсі.— Брехня, брехня, очевидна брехня. Станіс сам претендує на Залізний трон, але на його шляху стоять братові діти, отож йому вигідно заявити, що вони зовсім не братові. Той брудний лист... у ньому ані слова правди. Я заперечую.

Поклавши обидві долоні на стіл, верховний септон підвівся на ноги.

— Добре. Лорд Станіс відвернувся від істини Сімох і почав молитися червоному бісу, а його облудній вірі немає місця в Сімох Королівствах.

Його слова прозвучали майже заспокійливо. Серсі кивнула.

— Та навіть якщо так,— провадив його святість,— це жахливі звинувачення, і королівство має дізнатися істину. Якщо ваша світлість каже правду, без сумніву, суд доведе вашу невинуватість.

«То все-таки суд».

— Я ж покаялася...

— ...в деяких гріхах, ага. Інші ви заперечуєте. Суд відділить правду від брехні. Я благатиму Сімох простити вам гріхи, в яких ви зізналися, і молитимуся, щоб вас визнали невинуватою в інших злочинах.

Серсі повільно підвелася.

— Схиляюся перед мудрістю вашої святості,— сказала вона,— і благаю одну краплю Материної милості... я так давно не бачилася з сином, будь ласка...

Очі старого були як два шматочки кременя.

— Вас не можна підпускати до короля, поки ви не очиститеся від своїх пороків. Одначе ви зробили перший крок на шляху до праведності, тож я дозволю вам інших відвідувачів. По одному на день.

Королева знову розплакалася. Цього разу щиро.

— Ви дуже добрий. Дякую.

— Мати милостива. Дякуйте їй.

Моелла і Сколера вже чекали, щоб відвести її назад на вежу, в камеру. Юнелла йшла позаду.

— Ми всі молилися за вашу світлість,— дорогою заговорила септа Моелла.

— Так,— підхопила септа Сколера,— і вам має тепер стати набагато легше, ви тепер чиста й невинна, як панна в день весілля.

«У день мого весілля я вранці кохалася з Джеймі»,— пригадала королева.

— Так,— погодилася вона,— я почуваюся заново народженою, так наче прорвало чиряк і я нарешті почну видужувати. Я просто лечу.

Вона уявила, як приємно було б зацідити ліктем септі Сколері в обличчя, щоб та злетіла з гвинтових сходів. З ласки богів, ця стара зморшкувата піхва дорогою врізалася б у септу Юнеллу й забрала ще і її з собою.

— Приємно бачити, що ви знову всміхаєтеся,— сказала Сколера.

— Його святість казав, мені дозволені відвідувачі?

— Так,— підтвердила септа Юнелла.— Якщо ваша світлість скаже, кого хоче бачити, ми повідомимо цю людину.

«Джеймі, мені потрібен Джеймі». Та якщо брат у місті, чому він до неї не прийшов досі? Ліпше почекати з Джеймі, поки Серсі не знатиме краще, що саме відбувається за межами Великого септу Бейлора.

— Мій дядько,— сказала вона,— сер Кеван Ланістер, брат мого батька, він у місті?

— У місті,— відповіла септа Юнелла.— Лорд-регент замешкав у Червоній фортеці. Ми одразу пошлемо по нього.

— Дякую,— мовила Серсі, подумавши: «Лорд-регент, та невже?» Вона і не вдавала, що здивована.

Смиренне і покаянне серце принесло значно більше переваг, ніж саме тільки очищення гріховної душі. Ввечері королеву перевели в більшу камеру на два поверхи нижче, з вікном, у яке можна було визирнути, і з теплими м’якими ковдрами на ліжку. А коли прийшов час вечері, замість черствого хліба й вівсянки їй принесли смаженого каплуна, миску свіжої зелені з товченими горіхами й гору товченої ріпи з маслом. Уночі Серсі лягла в ліжко на ситий шлунок уперше за все ув’язнення і спокійно проспала всю ніч — її ніхто не потурбував.

А на світанку до неї прийшов дядько.

Серсі ще снідала, коли двері розчахнулися й увійшов сер Кеван Ланістер.

— Залиште нас,— сказав він до тюремниць. Септа Юнелла, забравши з собою Сколеру й Моеллу, вийшла і зачинила двері. Королева підвелася.

Сер Кеван постарів з останньої їхньої зустрічі. Чоловік він був кремезний, широкий і у плечах, і у поясі, з куцою білявою борідкою на важкому підборідді, з коротким білявим волоссям і великими залисинами на чолі. Важкий вовняний плащ малинового кольору застібався на плечі на золоту брошку у формі лев’ячої голови.

— Дякую, що прийшов,— заговорила королева.

— Сядь,— нахмурився дядько.— Я тобі маю дещо розповісти...

Але вона не хотіла сідати.

— Ти досі гніваєшся на мене. Я чую це з твого голосу. Пробач мені, дядьку. Не треба було хлюпати в тебе вином, але...

— Думаєш, я переймаюся через кубок вина? Лансель — мій син, Серсі. Твій кузен. Якщо я гніваюся на тебе, то тільки через це. Ти мала б наглядати за ним, скеровувати його, підшукувати йому гарну дівчину з доброї родини. А натомість ти...

— Знаю, знаю...— («Лансель хотів мене більше, ніж я його. І досі хоче, закладаюся»).— Я була самотня і слабка. Будь ласка, дядьку. Ну будь ласка! Так приємно бачити твоє обличчя, твоє любе обличчя! Я накоїла багато поганого, я знаю, але я не витримаю, якщо ти мене зненавидиш,— обійнявши, вона поцілувала його в щоку.— Пробач мене. Пробач мене.

Сер Кеван якусь мить просто терпів її обійми, але зрештою і собі пригорнув Серсі. Його обійми були короткі й незграбні.

— Годі,— промовив він і досі сухим і холодним голосом.— Пробачаю. А тепер сядь. У мене погані новини, Серсі.

Його слова налякали її.

— Щось трапилося з Томеном? Будь ласка, тільки не це! Я так боялася за сина. Ніхто нічого не хотів мені розповідати. Прошу, скажи, що з ним усе гаразд.

— З його світлістю все добре. Він часто запитує про тебе.

Поклавши долоні їй на плечі, він тримав її на віддалі витягнутої руки.

— Тоді Джеймі? Щось із Джеймі?

— Ні. Джеймі досі десь у приріччі.

— Десь? — Серсі не сподобалося, як це прозвучало.

— Він узяв Крукодерево, лорд Блеквуд здався,— промовив дядько,— але дорогою назад у Річкорин покинув свій почет і поїхав з якоюсь жінкою.

— Жінкою? — витріщилася на нього Серсі, нічого не розуміючи.— Якою жінкою? Навіщо? Куди вони поїхали?

— Ніхто не знає. Більше ми від нього не чули. Жінка, можливо, донька Вечірниці, леді Брієнна.

«Вона!» Королева пригадала панну Тартську — незугарну й незграбну здоров’ячку, яка вдягалася по-чоловічому, в кольчугу. «Заради такої Джеймі в житті б не покинув мене. Мій крук просто не долетів до нього, бо в іншому разі брат приїхав би».

— Нам доповідають, що по всьому Півдню висаджуються на берег перекупні мечі,— повів далі сер Кеван.— На Тарті, на Східцях, на мисі Гніву... дуже хотів би я знати, звідки у Станіса гроші наймати вільні загони. Я не маю стільки війська, щоб з ними всіма впоратися, принаймні не тут. У Мейса Тайрела сили достатньо, але він відмовляється і пальцем ворухнути, поки не буде вирішене питання з його донькою.

«Кат міг би дуже швидко вирішити питання з Марджері». Серсі до дупи був Станіс зі своїми перекупними мечами, «Чужі б узяли і його, і Тайрелів. Хай би повбивали одне одного, королівству стало б тільки краще».

— Будь ласка, дядьку, витягни мене звідси.

— Як? Силою зброї? — сер Кеван, хмурячись, підійшов до вікна й визирнув.— Довелось би влаштувати різанину в цьому святому місці. Але я не маю стільки вояків. Найкращі наші сили пішли в Річкорин з твоїм братом. Я не мав часу зібрати нове військо,— він знову розвернувся до неї.— Я розмовляв з його святістю. Він тебе не звільнить, поки не спокутуєш гріхи.

— Я покаялася.

— Ідеться про спокуту. Перед усім містом. Доведеться пройти...

— Ні,— заперечила Серсі, яка добре знала, що саме збирався сказати дядько, й не хотіла про це навіть чути.— Нізащо. Так йому й перекажи, якщо знову з ним розмовлятимеш. Я — королева, а не якась портова повія.

— З тобою нічого не станеться. Ніхто і пальцем не торкнеться...

— Ні,— ще різкіше мовила вона.— Краще смерть.

— Якщо ти хочеш саме цього,— незворушно мовив сер Кеван,— то дуже скоро твоє бажання може сповнитися. Його святість рішучо налаштований судити тебе за царевбивство, боговбивство, інцест і державну зраду.

— Боговбивство? — мало не розреготалася вона.— І коли це я убила бога?

— Верховний септон — намісник Сімох на землі. Замах на нього дорівнює замаху на них...— дядько підніс руку, не встигла Серсі й запротестувати.— Але про це ми поговоримо не зараз. І не тут. Ще прийде час, і буде суд.

Дядько обвів поглядом камеру. Вираз на його обличчі був дуже промовистий.

«Хтось підслуховує». Навіть тут, навіть тепер, вона не може говорити вільно. Вона зітхнула.

— Хто мене судитиме?

— Віра,— озвався дядько,— хіба що ти наполягатимеш на суді через двобій. У такому разі твоїм заступником має виступити лицар королівської варти. Але хай чим закінчиться суд, твоєму правлінню кінець. До Томенового повноліття регентом буду я. Королівським правицею призначено Мейса Тайрела. Великий мейстер Пайсел і сер Гарис Свіфт лишаються на своїх місцях, а от лордом-адміралом став Пакстер Редвин, а Рендил Тарлі взяв на себе обов’язки юстиціарія.

«Обоє прапороносці Тайрела». Все управління королівством переходить до ворогів Серсі, до друзів і родичів королеви Марджері.

— Марджері теж обвинувачена. Як так сталося, що горобці її звільнили, а мене — ні?

— Наполіг Рендил Тарлі. Він перший опинився на Королівському Причалі, коли вибухнула ця буря, і привів із собою військо. Тайрелівських дівчат судитимуть, але справа проти них слабенька, як визнає його святість. Усі чоловіки, звинувачені в тому, що були коханцями королеви, заперечують це або забрали назад свої слова, окрім твого покаліченого співця, який, здається, несповна розуму. Отож верховний септон передав дівчат під опіку Тарлі, а лорд Рендил дав священну обітницю доправити їх на суд, коли прийде час.

— А її обвинувачі? — запитала королева.— Де тримають їх?

— Озні Кетлблек і Блакитний Бард тут, у підземеллях під септом. Близнята Редвини оголошені невинуватими, а Гейміш Лірник помер. Решта в підземеллях під Червоною фортецею, під опікою твого Кайберна.

«Кайберн»,— подумала Серсі. Це добре, це остання соломинка, за яку вона ще може вхопитися. Вони в лорда Кайберна, а лорд Кайберн творить дива. «І жахіття. Він творить і жахіття також».

— Є ще одна новина, гірша. Ти нарешті сядеш?

— Сяду? — Серсі похитала головою. Що може бути гірше? Її судитимуть за державну зраду, в той час як маленька королева з кузинами полетіла собі, як вільна пташка.— Розповідай. Що там таке?

— Мірселла. Жахливі новини з Дорну.

— Тиріон,— вихопилося в королеви. Це Тиріон запроторив її дівчинку в Дорн, а Серсі відіслала сера Балона Свона, щоб привіз її назад. Усі дорняни змії, а Мартели з них найгірші. Червоний Гад навіть намагався захистити Куця й був уже за крок від перемоги, яка зняла би з карлика звинувачення у вбивстві Джофрі.— Це він, він весь цей час був у Дорні, а тепер у нього моя донька.

Сер Кеван скривився.

— На Мірселлу напав якийсь лицар-дорнянин на ім’я Герольд Дейн. Вона жива, але скалічена. Він порізав їй обличчя... вибач... вона втратила вухо.

— Вухо,— Серсі приголомшено витріщилася на нього. «Вона ж зовсім дитина, моя дорогоцінна королівна. Вона була така гарненька!» — Він відтяв їй вухо. А де ж був князь Доран зі своїми дорнськими лицарями? Не могли захистити маленьку дівчинку? Де був Арис Окгарт?

— Він загинув, захищаючи її. Кажуть, Дейн його зарубав.

Ранковий Меч також був з Дейнів, пригадалося королеві, але він давно на тому світі. Хто такий цей сер Герольд і навіщо йому кривдити її доньку? Вона не могла цього пояснити, хіба що...

— Тиріон утратив половину носа в Битві на Чорноводді. А якщо їй порізали обличчя й відтяли вухо... В цьому відчуваються брудні пальчики Куця.

— Твого брата князь Доран не згадував. І Балон Свон пише, що Мірселла в усьому звинувачує цього Герольда Дейна. Його ще кличуть Темнозір.

Серсі гірко розсміялася.

— Хай як там його кличуть, а він — найманець мого брата. Тиріон має друзів серед дорнян. Куць планував це від самого початку. Саме Тиріон заручив Мірселлу з княжичем Тристаном. Тепер я розумію навіщо.

— Тобі в кожній тіні ввижається Тиріон.

— Бо він — породження пітьми. Це він убив Джофрі. Убив батька. Невже гадаєш, він на цьому зупиниться? Я боялася, що Куць досі на Королівському Причалі, замислив щось проти Томена, але він, певно, вирішив спочатку поїхати у Дорн і вбити Мірселлу,— Серсі почала міряти кроками камеру.— Я мушу бути з Томеном. З цих лицарів королівської варти користі не більше, ніж із пипок на нагруднику...— вона розвернулася до дядька.— Кажеш, сер Арис убитий.

— Так, його вбив отой Темнозір.

— Але він мертвий, мертвий — ти в цьому впевнений?

— Так нам повідомили.

— Тоді в королівській варті звільнилося місце. Його негайно слід заповнити. Томена потрібно захищати.

— Лорд Тарлі складає перелік гідних лицарів на розгляд твого брата, та поки Джеймі не повернувся...

— Білий плащ на людину може вдягнути і король. Томен — гарний хлопчик. Скажіть йому, кого оголосити, і він оголосить.

— І кого ж ти хочеш оголосити?

Серсі не мала готової відповіді. «Моєму заступникові потрібне і нове ім’я, і нове обличчя».

— Кайберн знає. У цьому довірся йому. Ми з тобою, дядьку, мали розбіжності, але заради нашої спільної крові, заради мого батька, якого ти любив, заради Томена і його бідолашної скаліченої сестри, зроби, як я тебе прошу. Сходи від мого імені до лорда Кайберна, принеси йому білий плащ і скажи, що час прийшов.