Танок драконів

Давос

Навіть у темряві Вовчого Лігва Давос Сіворт відчував, що сьогодні в повітрі витає лихо.

Прокинувшись від звуку голосів, він підкрався до дверей, але дерево виявилося надто товстим, тож слів було не розібрати. Прийшов світанок, але не прийшов Гарт із кашею, яку приносив Давосові щоранку на сніданок. Це тривожило. У Вовчому Лігві всі дні тягнулися однаково, й будь-яка переміна зазвичай була на гірше. «Може, саме сьогодні я помру. Може, Гарт зараз сидить з точильним каменем, нагострюючи Леді Лу».

Цибулевий лицар не забув останніх слів Ваймана Мандерлі, звернених до нього. «Заберіть цю істоту у Вовче Лігво,— наказав тлустий лорд,— і відрубайте голову і руки. Я і шматочка не зможу проковтнути, поки не побачу голову цього контрабандиста на палі, з цибулиною між отих брехливих зубів». Щоночі Давос засинав з цими словами в голові та щоранку з ними прокидався. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Приходячи зранку, він завжди починав так: «Ось каша для мерця»,— а ввечері закінчував так: «Загаси свічку, мерче».

Одного разу Гарт приніс своїх «леді», щоб познайомити з мерцем. «Хвойда непоказна,— промовив він, пестячи холодну чавунну ломаку,— та коли я розжарю її до червоного й торкнуся нею твого прутня, ти мамцю почнеш кликати. А ось моя Леді Лу. Це вона відрубає тобі голову і руки, коли накаже лорд Вайман». Давос у житті не бачив більшої сокири, а тим паче гострішої. Інші тюремники казали, що Гарт цілі дні її гострить. «Я не благатиму пощадку»,— вирішив Давос. Він піде на смерть як лицар, попросить тільки, щоб йому спершу відрубали голову, а потім уже руки. Навіть Гарт не такий жорстокий, щоб йому в цьому відмовити, сподівався Давос.

Крізь двері пробивалися слабкі, приглушені звуки. Підвівшись, Давос почав міряти кроками камеру. Як на в’язничне мешкання, вона була велика й доволі зручна. Він підозрював, що колись тут була спальня якогось лордійчука. Камера була утричі більша за його каюту на «Чорній чайці», ба навіть більша за каюту Саладора Саана на «Валірійці». Й хоча єдине вікно заклали цеглою багато років тому, на одній зі стін і досі залишався коминок, де міг би поміститися казан, а ще тут у кутовому закапелку був справжній виходок. Дощана підлога була пожолоблена й потріскана, і матрац тхнув цвіллю, та всі ці незручності — ніщо порівняно з тим, чого Давос очікує далі.

Харчування теж його здивувало. Замість ріденької вівсянки, черствого хліба і гнилого м’яса, якими зазвичай годують у підземеллях, тюремники приносили Давосові свіжу рибу, теплий хліб, присмачену прянощами баранину, ріпу, моркву й навіть крабів. Гартові це геть не подобалося. «Мерці не повинні їсти краще за живих»,— неодноразово нарікав він. Давосові дали хутро, щоб грітися ночами, дрова для коминка, чистий одяг, масну лойову свічку. Коли він попросив папір, перо й чорнило, наступного дня Тері все приніс. Коли ж він попросив якусь читанку, Тері з’явився з «Семикутною зіркою».

Та хай яка зручна, а камера лишається камерою. Стіни тут були з суцільних кам’яних брил такої товщини, що не пробивалося ні звуку з зовнішнього світу. Дубові двері були окуті залізом, і тюремники завжди замикали їх на засув. Зі стелі звисали чотири важкі залізні ланцюги з кайданами в очікуванні дня, коли лорд Мандерлі вирішить прикувати Давоса й віддати Хвойді. «Може, цей день саме сьогодні. Може, коли наступного разу Гарт відчинить двері, то принесе зовсім не кашу».

У животі бурчало: це певний знак, що ранок проминає, а їжі так і не принесли. «Найгірше — не сама смерть, а не знати, коли помреш і як». У свої пачкарські часи він бачив зсередини кілька в’язниць і підземель, але там він сидів у камері з іншими в’язнями, тож завжди було з ким потеревенити, поділитися страхами і надіями. Тут не так. Якщо не рахувати тюремників, усе Вовче Лігво було до послуг одного Давоса Сіворта.

Він знав, що попід замком є справжні підземелля — темниці, камери тортур і сирі ями, де в пітьмі шкребуться велетенські чорні пацюки. Тюремники казали, що зараз там ніхто не сидить. «Тут нікого, крім нас, Цибулевий»,— повідомив йому сер Бартимус. Це був старший тюремник — блідий як мрець одноногий лицар з пошрамованим обличчям, сліпий на одне око. Коли сер Бартимус перехиляв чарчину (а сер Бартимус перехиляв чарчину переважно щодня), він любив похвалятися, як урятував лордові Вайману життя в Битві на Тризубі. Вовче Лігво — його винагорода.

До решти «нас» входив кухар, якого Давос ніколи не бачив, шестеро вартових у касарнях на першому поверсі, пара праль і двійко ключарів, які прибирали за в’язнем. Тері був молодший — десятирічний син однієї з праль. Старший був Гарт — голомозий небалакучий здоровань, який щодня носив ту саму засмальцьовану шкірянку, а похмурий вираз наче приріс йому до обличчя.

Пачкарські роки навчили Давоса інстинктивно визначати, коли людина не та, за кого себе видає. І Гарт був саме такий. У його присутності цибулевий лицар старався тримати рот на замку. З Тері й сером Бартимусом він поводився не так стримано. Дякував їм за їжу, заохочував розповідати про себе і свої стремління, ввічливо відповідав на їхні запитання й ніколи не тиснув, розпитуючи сам. Якщо у нього і з’являлися прохання, то дрібні: миска води і шматочок мила, читанка, свічки. Більшість його прохань задовольняли, за що Давос був дуже вдячний.

Жоден з цих двох не говорив ні про лорда Мандерлі, ні про короля Станіса, ні про Фреїв, однак не відмовлявся говорити про інші речі. Тері, коли підросте, мріяв піти на війну — повоювати і стати лицарем. Ще він любив нарікати на свою матір. Вона спить з двома гвардійцями, зізнався він. Вони чергують у різну зміну, тож не знають один про одного, та одного дня хтось із них усе дізнається — і проллється кров. Бувало, ввечері хлопчина навіть приносив у камеру бурдюк вина й, попиваючи разом з Давосом, розпитував його про пачкарське життя.

Сер Бартимус мало цікавився зовнішнім світом — він узагалі нічим не цікавився відтоді, як з вини коня, який лишився без вершника, втратив ногу під мейстерською пилкою. Однак йому полюбилося Вовче Лігво, тож він обожнював розповідати його довгу та криваву історію. Лігво набагато старше за Білу Гавань, розповів лицар Давосові. Його звів король Джон Старк, щоб захистити гирло Білого Ножа від морських набігів. Воно стало престолом для багатьох молодших синів, братів, дядьків та інших родичів королів на Півночі. Хтось передавав замок своїм синам чи онукам, і тоді поставала нова гілка дому Старків; найдовше протрималися Грейстарки — вони правили з Вовчого Лігва п’ять століть, поки не вирішили приєднатися до Страхфорту в заколоті проти Старків Вічнозимських.

Після їхнього занепаду замок багато разів переходив з рук у руки. Дім Флінтів протримався тут століття, дім Доків — майже два. Тут правили Слейти, Лонги, Голти й Ашвуди, призначені Вічнозимом обороняти ріку. Одно разу замок захопили розбійники з Трьох Сестер, щоб зачепитися на Півночі. Під час воєн між Вічнозимом і Видолом замок узяв у облогу Озгуд Арин, Старий Сокіл, і спалив його син на прізвисько Кіготь. Коли ж ослабнув старий король Едрик Старк і не міг більше захищати своє королівство, Вовче Лігво захопили работоргівці зі Східців. Ці чорні стіни стали свідками, як вони таврували своїх бранців і шмагали батогами, перш ніж відіслати за море.

«А потім запанувала довга люта зима,— розповідав сер Бартимус.— Білий Ніж замерз, і навіть затока почала вкриватися кригою. З півночі налетіли вітри, змусивши работоргівців кулитися навколо вогнищ, і поки вони грілися, на них напав новий король. Це був Брандон Старк, правнук Едрика Снігової Бороди, його ще прозвали Крижаними Очима. Він відвоював Вовче Лігво, догола роздягнув работоргівців і віддав їх рабам, які ниділи в підземеллях, закуті в ланцюги. Подейкують, раби розвішали їхні кишки на гіллі серце-дерева як жертву богам. Давнім богам, а не оцим новим, південним. Ваші Семеро не знають зими, а зима не знає їх».

З цим Давос не міг посперечатися. Після всього, чого він надивився у Східній-варті-на-морі, він і сам не хотів знати зими. «А яким богам поклоняєтеся ви?» — запитав він у одноногого лицаря.

«Давнім,— вишкірився сер Бартимус, ставши схожим на череп.— Мої пращури тут мешкали раніше за Мандерлі. Швидше за все, це саме вони розвішували на дереві оті кишки».

«Не знав я, що північани приносять своїм серце-деревам криваві жертви».

«Ви, південці, багато чого не знаєте про Північ»,— відповів сер Бартимус.

І він не помилявся. Сівши біля свічки, Давос передивився листи, які нашкрябав слово по слову протягом свого ув’язнення. «Пачкар з мене був кращий, ніж лицар,— написав він до своєї жінки,— лицар — кращий, ніж королівський правиця, а правиця — кращий, ніж чоловік. Мені дуже шкода. Маріє, я кохав тебе. Пробач за кривди, які я тобі заподіяв. Якщо Станіс програє війну, ми втратимо всі землі. Тоді забери дітей за вузьке море і, прошу, постарайся навчити їх не думати про мене погано. Якщо ж Станіс завоює Залізний трон, дім Сівортів виживе, а Деван залишиться при дворі. Він допоможе тобі прилаштувати інших хлопчиків до шляхетних лордів, де вони будуть пажами і зброєносцями й заслужать собі лицарство». Кращих порад їй він дати не міг, хоч і хотів би написати щось мудріше.

Написав він і трьом своїм синам, які залишилися, щоб допомогти Марії не забувати їхнього батька, який кінчиками пальців сплатив за їхні імена. Записки до Стефона і Станіса були коротенькі, сухі й ніякові: якщо по правді, він не знав їх так добре, як своїх старших синів — тих, які згоріли а чи потонули на Чорноводді. Деванові він написав більше — розповів, як він пишається, що син став королівським зброєносцем, і нагадав, що його обов’язок як найстаршого — захищати леді-матір і молодших братиків. «Перекажи його світлості, що я старався, як міг,— закінчив він листа.— Мені шкода, що я його підвів. Я втратив своє щастя разом з кісточками того дня, коли під Королівським Причалом горіла річка».

Давос повільно гортав листи, перечитуючи кожен по декілька разів і вирішуючи, варто чи ні десь замінити слово, а десь додати. Людині має бути більше чого сказати перед смертю, подумалося йому, але слова давалися важко. «Не так і погано я пожив,— спробував він себе втішити.— Піднявся з Блошиного Дна аж до королівського правиці, а ще навчився читати й писати».

Він і досі горбився над листами, коли почув дзенькіт залізних ключів на кільці. За мить двері в його камеру розчахнулися.

Усередину зайшов не один з тюремників. Чоловік був високий і худий, з глибокими зморшками на обличчі й кучмою каштанового з сивиною волосся. При боці в нього висів меч, а насиченого шарлатного кольору плащ на плечі застібався на важку срібну брошку у формі броньованого кулака.

— Лорде Сіворт,— промовив чоловік,— часу в нас небагато. Прошу, ходімо зі мною.

Давос насторожено роздивлявся незнайомця. Його збентежило оте «прошу». З людьми, які найближчим часом втратять голову й руки, не поводяться так чемно.

— Хто ви?

— Робет Гловер, з вашої ласки, мілорде.

— Гловер. Вашим престолом був Пущанський Насип.

— Це престол мого брата. І був, і є — дякуючи королю Станісові. Він відвоював Насип у залізної сучки, яка його вкрала, і пропонує повернути законним власникам. Багато чого трапилося, поки вас тримали в ув’язненні за цими стінами, лорде Давосе. Кейлінський Рів пав, а Руз Болтон повернувся на Північ з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон розіслав круків, скликаючи всіх лордів Півночі у Кургантон. Він вимагає присягнути йому і передати заручників... і стати свідками весілля Арії Старк з його байстрюком Ремсі Сноу, після якого Болтони збираються заявити права на Вічнозим. А тепер ви підете зі мною чи ні?

— А який у мене вибір, мілорде? Іти з вами чи лишатися з Гартом і Леді Лу?

— Хто така леді Лу? Одна з праль? — почав нетерпеливитися Гловер.— Якщо підете зі мною, вам усе пояснять.

Давос підвівся.

— Якщо мені судилося померти, прошу мілорда подбати, щоб мої листи відіслали за призначенням.

— Щодо цього даю вам слово... хоча якщо ви і помрете, то не від рук Гловера й не від рук лорда Ваймана. Хутчій, ходімо зі мною.

Гловер повів його темнуватим коридором до сходів з витертими східцями. Спустившись ними, перетнули замковий богопраліс, де розрослося таке велетенське серце-дерево, що воно своїм переплетеним віттям задушило всі дуби, в’язи й берези та пронизало білими гілками стіни й вікна. Коріння було завтовшки як людина в поясі, а стовбур такий величезний, що вирізьблений на ньому лик видавався тлустим і сердитим. Обминувши віродерево, Гловер відчинив іржаву залізну браму й зупинився запалити смолоскип. Коли той розгорівся червоним полум’ям, Гловер знову повів Давоса сходами донизу, в підземелля з діжкоподібним склепінням; мокрі стіни тут побіліли від солі, а під ногами з кожним кроком хлюпала вода. Перейшли кілька підвалів і низку маленьких, сирих і смердючих камер, які дуже відрізнялися від тої, в якій сидів ув’язнений Давос. Далі показалася гола кам’яна стіна, яка відчинилася, коли Гловер на неї натиснув. За нею починався довгий вузький тунель і знову сходи. Ці вже вели нагору.

— Де ми? — запитав Давос, піднімаючись. Його слова луною полетіли в темряві.

— Це сходи під сходами. Коридор веде попід Замковими Сходами аж до Нового замку. Таємний перехід. Вас не повинні бачити, мілорде. Ви же вважаєтеся мертвим.

«Каша для мерця». Давос піднімався нагору.

Вийшли через іншу стіну, тільки ця з тамтого боку була оббита дранкою і потинькована. Опинилися в теплій і зручно обставленій кімнаті, де на підлозі лежав мирський килим, а на столі горіли свічки. Десь неподалік чулися волинки і скрипки. На стіні висіла шкура з намальованою на ній вицвілим чорнилом картою Півночі. Під картою сидів Вайман Мандерлі — велетенський лорд Білої Гавані.

— Прошу сідати.

Вдягнений лорд Мандерлі був пишно. Оксамитовий камзол м’яких синьо-зелених кольорів був на подолі, рукавах і комірі гаптований золотою ниткою. Горностаєва манта на плечі застібалася на золотий тризуб.

— Ви зголодніли?

— Ні, мілорде. Ваші тюремники добре мене годували.

— Є вино, якщо волієте випити.

— Я поговорю з вами, мілорде. Так наказав мій король. Пити з вами я не зобов’язаний.

Лорд Вайман зітхнув.

— Знаю, я повівся з вами просто ганебно. У мене були свої причини, але... будь ласка, присядьте й випийте, дуже прошу. Випийте за безпечне повернення мого сина. Вайліса, мого первістка та спадкоємця. Він удома. Оті звуки — це бенкет на його честь. У Тритонових палатах зараз їдять пироги з міногами й оленину зі смаженими каштанами. Вайнафрід танцює з Фреєм, за якого виходить. Інші Фреї піднімають тости за нашу дружбу.

Крізь музику Давос розчув багатоголосся і дзенькіт кубків і тарілок. Він не сказав нічого.

— Я щойно з-за столу,— провадив лорд Вайман.— Переїв, як завжди, а вся Біла Гавань знає, що у мене нетравлення. Сподіваюся, моїх друзів Фреїв не здивує, що я так довго сиджу у виходку... Ось,— перевернув він свій кубок.— Ви питимете, а я — ні. Сідайте. Часу мало, а сказати слід багато. Робете, вина правиці, будь ласка. Лорде Давосе, ви цього не знаєте, та ви мрець.

Наливши кубок вина, Робет Гловер простягнув його Давосові. Той узяв вино, понюхав, випив.

— Можна запитати, як я помер?

— Від сокири ката. Вашу голову й руки прикріпили над Тюленячою брамою, розвернувши так, щоб очі дивилися на гавань. Зараз ви вже добряче розклалися, хоча ми й занурювали вашу голову в смолу, перш ніж настромити на кілок. Кажуть, ворони й морські птахи повидзьобували вам очі.

Давос тривожно посовався. Дивне це відчуття — бути мертвим.

— Скажіть, мілорде, якщо ваша ласка, хто помер замість мене?

— Хіба це має значення? Ви — людина непримітна, лорде Давосе. Сподіваюся, мої слова вас не образили. Той чоловік мав шкіру й волосся такого самого кольору, як у вас, такої самої форми ніс, два дуже схожі вуха, довгу бороду, яку можна було підстригти, як у вас. Будьте певні: ми добре його обсмолили, а цибулина між зубів добряче спотворила риси його обличчя. Сер Бартимус подбав, щоб йому пальці на лівій руці вкоротили так само, як вам. Якщо вас це втішить, то був злочинець. Його смерть може принести більше добра, ніж усі його вчинки за життя. Мілорде, я не бажаю вам лиха. Злоба, з якою я обійшовся з вами у Тритонових палатах, то було чисте лицедійство, щоб потішити наших друзів Фреїв.

— Мілорду слід заробляти собі на життя лицедійством,— сказав Давос.— Грали ви і ваші люди дуже переконливо. Ваша невістка дуже щиро бажала мені смерті, а ота дівчинка...

— Вілла,— усміхнувся лорд Вайман.— Бачили, яка вона хоробра? Навіть коли я пригрозив відтяти їй язика, вона мені нагадала про борг Білої Гавані перед Старками Вічнозимськими — борг, якого за все життя не сплатити. Вілла говорила від щирого серця, як і леді Ліона. Пробачте її, якщо зможете, мілорде. Вона — недалека перестрашена жінка, а Вайліс — це усе її життя. Не з кожного чоловіка вийде королевич Еймон Лицар-Дракон або Симеон Зореокий, і не кожна жінка може поводитися так сміливо, як моя Вілла і її сестра Вайнафрід... яка все знала, однак безстрашно зіграла свою роль.

Ведучи переговори з брехунами, брехати доводиться навіть чесній людині. Я не наважувався кидати виклик Королівському Причалу, поки мій останній зацілілий син лишався там в ув’язненні. Лорд Тайвін Ланістер особисто написав мені, що Вайліс у нього. Якщо я хочу, щоб його звільнили цілим і неушкодженим, писав він, я мушу спокутувати свою зраду, здати місто, присягнути на вірність малолітньому королю на Залізному троні... та прихилити коліно перед Рузом Болтоном, хранителем Півночі. Якщо ж я відмовлюся, Вайліс помре смертю зрадника, Білу Гавань візьмуть силою і сплюндрують, а моїх підданих чекає доля Рейнів Кастамерських.

Я товстий, тож багато хто вважає мене слабким і дурним. Може, серед таких був і Тайвін Ланістер. Я відіслав йому з круком відповідь, що прихилю коліно й відчиню браму міста лише після повернення сина, не раніше. На цьому все й заглухло, а потім Тайвін помер. Відтак приїхали Фреї і привезли кості Венделя... щоб замиритися та скріпити мир шлюбом, як вони заявили, але я не збирався йти на поступки, поки не отримаю мого Вайліса цілим і неушкодженим, а вони не збиралися віддавати мені Вайліса, поки я не доведу свою відданість. Ваш приїзд дав мені змогу це зробити. Саме тому я так нечемно повівся з вами у Тритонових палатах, і саме тому зараз над Тюленячою брамою гниють голова і руки.

— Ви дуже ризикували, мілорде,— мовив Давос.— Якби Фреї розкрили ваш обман...

— Насправді я нічим не ризикував. Якби хтось із Фреїв вирішив залізти на браму, щоб зблизька роздивитися чоловіка з цибулиною між зубів, я сказав би, що це тюремники переплутали, і видав би вас, щоб задобрити Фреїв.

У Давоса по хребту пробіг дрож.

— Я зрозумів.

— Сподіваюся. У вас самого є сини, ви казали.

«Троє,— подумав Давос,— а було семеро».

— Незабаром мені вже слід буде повертатися на бенкет і піднімати тости разом з моїми друзями Фреями,— повів далі Мандерлі.— Вони за мною стежать, сер. День і ніч не спускають з мене ока й винюхують, чи не тхне десь підступом. Ви їх бачили: зарозумілого сера Джареда і його небожа Рейгара, цього самовдоволеного черв’яка, який носить драконове ім’я. За ними обома стоїть Саймонд, брязкаючи грошима. Він уже підкупив кількоро моїх слуг і двійко лицарів. Одна з покоївок його дружини вже пролізла в ліжко до моєї дурепи. Якщо Станіса дивує, що мої листи такі скупі, то це тому, що я вже не довіряю навіть власному мейстрові. Теомор — це розум без серця. Ви чули його в палатах. Мейстри, вдягаючи ланцюг, мають відмовлятися від колишнього життя, але я не в змозі забути, що Теомор народився Ланістером з Ланіспорту й начебто є далеким родичем Ланістерів з Кичери Кастерлі. Мене оточують вороги й облудні друзі, лорде Давосе. Вони заполонили моє місто, як таргани, й ночами я відчуваю, як вони повзають по мені,— товстун стиснув кулака, і його подвійне підборіддя затрусилося.— Мій син приїхав у Близнючки як гість. Він їв з лордом Волдером хліб-сіль, він повісив на стіну свій меч, бо святкував разом з друзями. А його вбили. Вбили, я повторюю, і нехай Фреї вдавляться своїми казочками. Я п’ю з Джаредом, жартую з Саймондом, обіцяю Рейгарові руку своєю коханої онуки... але це не означає, що я забув. Північ пам’ятає, лорде Давосе. Північ пам’ятає, і цей балаган добігає кінця. Мій син уже вдома.

Від того, як лорд Вайман це сказав, Давоса до кісток пронизало холодом.

— Якщо ви прагнете справедливості, мілорде, зверніть свій погляд на короля Станіса. Нема людини справедливішої.

Аж тут втрутився Робет Гловер:

— Ваша відданість робить вам честь, мілорде, але Станіс — це король ваш, не наш.

— Ваш король загинув,— нагадав їм Давос,— його закатрупили на Червоному весіллі разом із сином лорда Ваймана.

— Юний Вовк і справді загинув,— погодився Мандерлі,— але той хоробрий хлопчина був не єдиним сином лорда Едарда. Робете, приведи малого.

— Зараз, мілорде,— озвався Робет і вислизнув у двері.

Малого? Може таке бути, що один з братів Роба Старка пережив руїну Вічнозиму? Невже Мандерлі ховають у своєму замку Старкового спадкоємця? «Блудний син чи облудний син?» Давос підозрював, що Північ повстане за будь-якого... але Станіс Баратеон ніколи не матиме справи з самозванцем.

Хлопець, який зайшов у двері слідком за Робетом Гловером, Старком не був і ніколи б не зміг зійти за Старка. Він був старший за загиблих братів Юного Вовка — років чотирнадцятьох-п’ятнадцятьох, а очі видавалися ще старшими. Під сплутаним каштановим волоссям ховалося майже хиже обличчя: широкий рот, гострий ніс, трикутне підборіддя.

— Хто ти? — запитав Давос.

Хлопець поглянув на Робета Гловера.

— Він німий, але ми навчаємо його письма. Він швидко вчиться,— сказав Гловер, дістав з пояса кинджал і простягнув малому.— Напиши своє ім’я лордові Давосу.

В кімнаті не було пергаменту. Хлопець видряпав своє ім’я на дерев’яній стіні. «В...Е...К...С». Щосили тиснучи, він нашкрябав останнє «С». Закінчивши, він підкинув кинджал у повітря, зловив і захоплено задивився на свою роботу.

— Векс — залізнородний. Він був зброєносцем Теона Грейджоя. Векс був тоді у Вічнозимі,— заговорив Гловер, сідаючи.— Що саме відомо лордові Станісу про те, що трапилось у Вічнозимі?

Давос пригадав плітки, які чув.

— Вічнозим захопив колишній годованець Едарда Старка Теон Грейджой. Він убив двох Старкових молодших синів і помістив їхні голови на замкових мурах. Коли ж прийшли північани його виганяти, він узяв на мечі усіх у замку до останньої дитини, а потім його самого убив байстрюк лорда Болтона.

— Не убив,— сказав Гловер,— а взяв у полон і забрав у Страхфорт. Байстрюк лупить з нього шкіру.

Лорд Вайман кивнув.

— Ту версію, яку розповідаєте ви, ми всі чули, але в ній брехні більше, ніж родзинок у пудингу. Це Болтонів Байстрюк брав на мечі людей у Вічнозимі... тоді він називався Ремсі Сноу, поки малолітній король не зробив його Болтоном. Та й повбивав Сноу не всіх. Жінок він залишив і, зв’язавши, забрав у Страхфорт, на лови.

— На лови?

— Він знаний мисливець,— сказав Вайман Мандерлі,— а жінки — його улюблена здобич. Роздягнувши їх догола, він випускає їх у ліс. Вони мають півдня фори, перш ніж він кидається за ними з собаками й сурмами. Буває, котрась із жінок і виживе, щоб розповісти про це. Але мало кому так щастить. Зловивши їх, Ремсі їх ґвалтує, облуплює з них шкіру, тіло згодовує собакам, а шкіру привозить назад у Страхфорт як трофей. Якщо полювання вдалося, він спершу перерізує їм горлянку, а тоді вже злуплює шкіру. Якщо ж ні — то робить навпаки.

— Боги праведні! — пополотнів Давос.— Як може людина...

— У нього зло у крові,— сказав Робет Гловер.— Він — байстрюк, народжений від зґвалтування. Сноу, хай що каже малолітній король.

— «Сноу» означає «сніг», та чи буває сніг таким чорним? — зронив лорд Вайман.— Ремсі забрав землі лорда Горнвуда, примусивши до шлюбу його вдову, а тоді замкнув її на вежі й забув про неї. Подейкують, наприкінці вона собі пальці обгризала... а ланістерівське уявлення про справедливість — винагородити її вбивцю, віддавши йому донечку Неда Старка.

— Болтони завжди були підступні й жорстокі, але цей — просто звір у людській шкурі,— сказав Гловер.

— Фреї не кращі,— гойднувся вперед лорд Білої Гавані.— Вони торочать про варгів і шкуромінів і запевняють, що це Роб Старк убив мого Венделя. Яке нахабство! Якщо по щирості, вони й не очікують, що Північ повірить у їхні брехні, але вважають, що нам лишається або вдавати, що ми віримо, або померти. Руз Болтон бреше щодо своєї ролі на Червоному весіллі, а його байстрюк бреше щодо падіння Вічнозиму. Та поки вони утримували Вайліса, я не мав іншого вибору, окрім як жерти їхнє лайно, ще й нахвалювати.

— А тепер, мілорде? — запитав Давос.

Він сподівався почути, як лорд Вайман скаже: «А тепер я присягну королю Станісові»,— але натомість на губах товстуна затанцювала дивна тремка посмішка, й він мовив:

— А тепер мені треба їхати на весілля. Я занадто розтовстів, щоб сісти на коня, це очевидно. В дитинстві я любив їздити верхи, а замолоду навіть здобув деяке визнання на турнірах, але ці дні давно в минулому. Тіло моє перетворилося на в’язницю гіршу, ніж Вовче Лігво. Та все одно у Вічнозим їхати доведеться. Руз Болтон воліє поставити мене навколішки, а під його оксамитовою люб’язністю ховається залізка броня. Попливу баркою, потім поїду в паланкіні, з почтом із сотні лицарів і моїми добрими друзями з Близнючок. Фреї припливли сюди морем. Коней у них немає, отож я своїм гостям подарую дроги. На Півдні господарі ще роблять гостям подарунки?

— Деякі, мілорди. У день від’їзду.

— Тоді ви, певно, все зрозуміли,— сказав Вайман Мандерлі й важко зіп’явся на ноги.— Понад рік уже я будую бойові кораблі. Деякі з них ви бачили, та значно більше їх сховано на Білому Ножі. Навіть з усіма своїми втратами, я й досі командую важкою кіннотою чисельнішою, ніж у будь-кого на північ від Перешийку. Мури в мене міцні, а в підвалах повно срібла. Старозамчя й Удовина Сторожа рівнятимуться на мене. Серед моїх прапороносців — дюжина маломожних лордів і сотня помісних лицарів. Я можу забезпечити королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа — від Удовиної Сторожі й Вівцебрами до Овечих гір і витоків Рваного Рукава. Все це я зроблю, якщо ви погодитеся на мою ціну.

— Я можу переказати ваші умови королю, але...

— Я сказав,— урвав його лорд Вайман,— якщо на мою ціну погодитеся ви. Не Станіс. Мені потрібен не король, а контрабандист.

Його слова підхопив Робет Гловер.

— Можливо, ми ніколи не дізнаємося всього, що трапилося у Вічнозимі, коли сер Родрик Кассель спробував відбити замок у залізних Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк заявляє, що під час переговорів Грейджой убив сера Родрика. Векс це заперечує. Поки він не вивчить добре грамоту, ми й половини правди не знатимемо... та коли він у нас з’явився, він уже вмів відповідати «так» чи «ні», а це далеко може завести, якщо ставити правильні питання.

— Саме Байстрюк убив сера Родрика й мешканців Вічнозиму,— сказав лорд Вайман.— І Грейджоєвих залізних він повбивав. Векс бачив, як ті намагалися здатися, але їх рубали. Коли ми запитали, як він сам утік, він узяв крейду й намалював дерево з ликом.

Давос поміркував.

— Його врятували давні боги?

— Так би мовити. Він заліз на серце-дерево й заховався між листя. Болтонові люди двічі обшукали богопраліс і повбивали всіх, кого знайшли, але ніхто не подумав лазити на дерева. Так усе було, Вексе?

Хлопець, підкинувши Гловерового кинджала й упіймавши, кивнув.

— Він сидів на тому дереві дуже довго,— провадив Гловер.— Спав серед гілля, не наважуючись спуститися. Нарешті почув унизу голоси.

— Голоси мерців,— сказав Вайман Мандерлі.

Векс підняв п’ять пальців, по кожному стукнув кінчиком кинджала, потім чотири пальці загнув, а по тому, що лишився, стукнув кинджалом ще раз.

— Шестеро? — запитав Давос.— Їх було шестеро.

— І двоє з них — убиті сини Неда Старка.

— Як німий міг вам усе це розповісти?

— За допомогою крейди. Намалював двох хлопчиків... і двох вовків.

— Малий — залізнородний, то вирішив за краще не показуватися,— мовив Гловер.— Він сидів і слухав. Ті шестеро не затрималися серед руїн Вічнозиму надовго. Четверо пішли в один бік, а двоє — в інший. Векс прокрався за двома — за жінкою з хлопчиком. Мабуть, тримався проти вітру, бо деривовк його не занюхав.

— І тепер Векс знає, куди вони пішли,— сказав лорд Вайман.

Давос усе зрозумів.

— Вам потрібен хлопчик.

— У Руза Болтона — донька лорда Едарда. Щоб кинути йому виклик, Біла Гавань повинна мати Недового сина... і деривовка. Вовк — це доказ, що хлопець справжній, якщо Страхфорт вирішить це заперечувати. Ось моя ціна, лорде Давосе. Привезіть мені контрабандою мого сюзерена — і я прийму Станіса Баратеона як короля.

За старою звичкою Давос Сіворт потягнувся до шиї. Кісточки приносили йому удачу, а він відчував, що удача йому дуже знадобиться, аби зробити те, про що просить Вайман Мандерлі. Але кісточок давно немає, тож він мовив:

— У вас на службі є кращі за мене люди. Лицарі, лорди, мейстри. Навіщо вам пачкар? У вас є кораблі.

— Кораблі,— погодився лорд Вайман,— але в командах — річковики або рибалки, які в житті не плавали за Губу. Для цього завдання мені потрібна людина, яка плавала в небезпечніших водах і вміє прослизнути повз усі загрози невидимою і неушкодженою.

— І де хлопчик? — запитав Давос, відчуваючи, що відповідь йому не сподобається.— Куди ви хочете мене відіслати, мілорде?

— Вексе,— попросив Робет Гловер,— покажи йому.

Німак підкинув ножа, упіймав, а тоді метнув у карту з овечої шкури, що прикрашала стіну лорда Ваймана. Кинджал, устромившись, затремтів. А хлопець широко всміхнувся.

На мить Давос замислився, чи не попросити Ваймана Мандерлі запроторити його назад у Вовче Лігво, до сера Бартимуса з його байками і до Гарта з його смертоносними леді. У Лігві навіть в’язні щоранку їдять кашу. Але на світі є місця, де люди снідають людським м’ясом.