Танок драконів

Джон

— І нехай помирають,— мовила королева Селіза.

Такої відповіді Джон Сноу й очікував. «Ця королева по-іншому просто не вміє». Та хоч він і був готовий, це не пом’якшило удару.

— Ваша світлосте,— уперто продовжував наполягати він,— у Крутодомі зараз тисячі людей голодують. Серед них чимало жінок...

— ...і дітей, так. Дуже сумно,— відповіла королева, міцніше пригортаючи доньку й цілуючи. «В щоку, не спотворену сіролускою»,— несамохіть зауважив Джон.— Нам, звісно, шкода маленьких, але ми маємо діяти розважливо. У нас нема чим їх годувати, та й вони всі замалі, щоб допомагати королю вести війну. Нехай ліпше відродяться у світлі.

Це було просто м’якше формулювання для «нехай помирають».

У приміщенні було людно. Королівна Ширін стояла біля крісла матері, а перед нею, схрестивши ноги, сидів Картатий. Позаду королеви височів сер Аксель Флорент. Мелісандра Ашайська стояла ближче до вогню, і з кожним її подихом рубін на шиї пульсував. З червоною жінкою теж був почет — зброєносець Деван Сіворт і двоє гвардійців, яких їй у варту залишив король.

Охоронці королеви Селізи — блискучі лицарі — стояли шерегою під стінами: сер Малегорн, сер Бенетон, сер Нарберт, сер Патрек, сер Дорден, сер Брас. Оскільки в Чорному замку завелося стільки кровожерливих дикунів, Селіза тримала біля себе свої присяжні щити день і ніч. Тормунд Велетозгуб, коли про це почув, так реготав — мало не надірвався. «Вона що — боїться, аби її не вкрали, га? Сподіваюся, ти не казав їй, який у мене член великий, Джоне Сноу: це ж будь-яка жінка налякається. А я завжди хотів собі отаку, з вусиками». І все сміявся і сміявся.

«Зараз би він не сміявся».

Джон змарнував тут уже достатньо часу.

— Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте. Нічна варта сама вирішить це питання.

У королеви роздулися ніздрі.

— То ви все-таки вирішили їхати у Крутодім. Це написано у вас на обличчі. Я сказала: нехай помирають, але ви все одно наполягаєте на своїй безглуздій затії. Не заперечуйте.

— Я мушу чинити так, як вважаю за краще. З усією повагою, ваша світлосте, але за Стіну відповідаю я, і це моє рішення.

— Так,— погодилася королева,— і ви за нього відповісте, коли повернеться король. І, боюся, за інші свої рішення також. Але я бачу, що ви глухий до голосу розуму. Робіть, як вважаєте за потрібне.

— Лорде Сноу,— заговорив Малегорн,— хто поведе загін розвідників?

— А ви пропонуєте свою кандидатуру?

— Я схожий на дурня?

— Його поведу я,— підскочив Картатий. Бубонці весело задзвеніли.— Спустимося на дно морське і знов повернемося. Під водою ми поїдемо на морських кониках, а русалки сурмитимуть у мушлі, звістуючи про наш прихід, о-о-о.

Усі розсміялися. Навіть королева Селіза дозволила собі легеньку посмішку. Однак Джона це не розвеселило.

— Я ніколи не вимагаю від своїх людей того, чого не зробив би сам. І похід збираюся очолити я сам.

— Дуже сміливо,— сказала королева.— Ми схвалюємо. А потім якийсь співець складе про вас зворушливу пісню, а ми отримаємо більш розсудливого лорда-командувача,— вона ковтнула вина.— Поговорімо про інші справи. Акселю, будьте ласкаві, приведіть дикунського короля.

— Слухаюся, ваша світлосте.

Сер Аксель вийшов за двері й за мить уже повернувся з Гериком Королівської Крові.

— Герик з дому Рудобородих,— оголосив він,— дикунський король.

Герик Королівської Крові був чоловік рослявий і широкий у плечах. Королева, схоже, вдягнула його в дещо зі старого одягу короля. Віддраєний і підстрижений, убраний у зелений оксамит і горностаєву пелерину, з вимитим довгим рудим волоссям і підкороченою вогненною борідкою, дикун мав вигляд справжнього лорда-південця. «Міг би зайти у тронну залу на Королівському Причалі — ніхто б і оком не зморгнув»,— подумав Джон.

— Герик — законний король дикунів,— промовила королева,— який за чоловічою лінією прямо походить від їхнього великого короля Реймуна Рудобородого, в той час як узурпатор Манс Рейдер народився у якоїсь простолюдинки від одного з ваших чорних братів.

«Ні,— міг би заперечити Джон,— Герик походить від молодшого брата Реймуна Рудобородого». Для вільного народу це все одно, якби він походив від Реймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. А що гірше, й не хочуть знати».

— Герик люб’язно погодився віддати руку своєї старшої доньки моєму любому Акселю, щоб Цар світла поєднав їх священними шлюбними узами,— провадила королева Селіза.— Решта його дочок візьме шлюб одночасно: друга донька — з сером Брасом Баклером, а наймолодша — з сером Малегорном Червоноставським.

— Панове,— легенько вклонився Джон означеним лицарям.— Зичу вам щастя з вашими обраницями.

— На дні морському люди беруть шлюб з рибами,— затанцював Картатий, видзвонюючи бубонцями.— Беруть, беруть, беруть.

Королева Селіза знову пирхнула.

— А три весілля дуже легко перетворити на чотири. Давно час видати оту панянку Вал, лорде Сноу. Я вирішила, що вона вийде за мого доброго й відданого лицаря, сера Патрека з Королівської Гори.

— А Вал уже про це повідомили, ваша світлосте? — поцікавився Джон.— У вільного народу заведено, щоб чоловік, якщо жадає жінку, украв її і довів свою силу, метикованість і мужність. Залицяльник ризикує отримати доброї лупки, якщо його впіймають її родичі, а якщо наречена вважатиме його не гідним її, ризик ще зростає.

— Дикунський звичай,— зронив Аксель Флорент.

Сер Патрек лише хихикнув.

— Ніхто ще не мав підстав сумніватися у моїй мужності. А тим паче жінка.

— Лорде Сноу,— скривила губи королева Селіза,— оскільки леді Вал не знайома з нашими традиціями, пришліть її, будь ласка, до мене, щоб я могла пояснити їй обов’язки шляхетної леді щодо її лорда-чоловіка.

«Уявляю, яка це буде мила зустріч». Цікаво, думав Джон, чи з таким самим завзяттям королева намагалася б видати Вал за одного зі своїх лицарів, якби знала її ставлення до королівни Ширін.

— Як зволите,— мовив він,— але якщо дозволите мені висловити свою думку...

— Не треба. Можете йти.

Прихиливши коліно, Джон Сноу уклонився, а потім вийшов.

Сходинки він перестрибував через одну, дорогою киваючи гвардійцям королеви. Її світлість розмістила вартових на всіх сходових майданчиках, щоб берегли її від кровожерливих дикунів. На півдорозі згори почувся голос:

— Джоне Сноу!

— Леді Мелісандро? — озирнувся Джон.

— Потрібно побалакати.

— Потрібно? — («Не думаю»).— Міледі, на мене чекають обов’язки.

— Саме про ці обов’язки я й хочу побалакати,— вона рушила вниз, метучи подолом шарлатної спідниці по сходах. Враження було таке, наче вона пливе.— Де ваш деривовк?

— Спить у мене в кімнаті. Її світлість не хоче його бачити біля себе. Переконує, що він лякає королівну. А оскільки тут Борок зі своїм вепром, я не дозволяю Привидові бігати вільно.

Щойно повернуться фургони, які перевозять клан Тюленебоя в Сіроварту, шкуромін поїде разом із Сореном Щитоламом у Скеледвері. А доти Борок оселився в одному зі старовинних гробівців поряд із замковим цвинтарем. У товаристві мертвих, схоже, йому краще, ніж у товаристві живих, а вепр залюбки риється в пошуках корінців поміж могил, подалі від інших тварин.

— Це чудовисько завбільшки з бугая, ікла в нього — як два мечі. Якщо відпустити Привида, він почне на нього полювання, а у висліді хтось із них загине, ба й обидва.

— Борок — найменша з ваших проблем. Цей похід...

— Одне ваше слово могло би похитнути королеву.

— У цьому Селіза має рацію. Нехай помирають. Ви їх урятувати не в змозі. Кораблі ваші пропали...

— Ще шість лишилося. Це більш як половина флоту.

— Кораблі ваші пропали. Всі. Не повернеться ніхто. Я бачила це в полум’ї.

— Ваше полум’я й раніше помилялося.

— Це я помилялася, визнаю, але...

— Сіра дівчинка на загнаному коні. Кинджали в темряві. Королевич обіцяний, народжений серед диму й солі. Мені видається, що ви тільки те й робите, що помиляєтеся, міледі. Де Станіс? Що з Тарарахом і списосудженими? Де моя сестра?

— Ви отримає відповіді на всі свої питання. Зверніть очі до неба, лорде Сноу. А коли отримаєте відповіді, пошліть по мене. Зима вже на порозі. Я — ваша єдина надія.

— Надія для дурнів,— мовив Джон і, розвернувшись, пішов геть.

Надворі тупцяв Шкіряк.

— Повернувся Toper,— повідомив він, побачивши Джона.— Його батько вже облаштував своїх людей у Дубощиті й сьогодні по обіді повернеться з вісімдесятьма вояками. Що сказала бородата королева?

— Її світлість не може нам допомогти.

— Занадто заклопотана висмикуванням волосся на підборідді, еге ж? — сплюнув Шкіряк.— Байдуже. Тормундових людей разом з нашими буде достатньо.

«Можливо, щоб дістатися туди — і справді достатньо». Але Джона більше непокоїла дорога назад. Повернення сповільнюватиметься тисячами вільних людей, серед яких чимало хворих і охлялих від голоду. «Людська ріка, яка тече повільніше, ніж замерзлі ріки». Валка стане вразливою. «У лісі мертвяки. У воді мертвяки».

— Скількох буде достатньо? — запитав Джон у Шкіряка.— Ста? Двохсот? П’ятисот? Тисячі?

«Ліпше взяти більше людей чи менше?» Менший загін швидше доїде до Крутодому... але який сенс іти туди з мечами, але без харчів? Послідовники Куми Кротиці вже в такому стані, що їдять власних мерців. Щоб їх нагодувати, потрібно привезти багато фургонів і возів, а до тих потрібні тягловики — коні, воли, собаки. А з возами летіти через ліс не вдасться — доведеться повзти.

— Ще багато чого слід обміркувати. Всіх повідомити. Прошу всіх ватажків зібратися з початком вечірньої варти у Щитодворі. Доти вже Тормунд має повернутися. Де мені знайти Тореґа?

— Він, швидше за все, з маленьким чудовиськом. Кажуть, йому подобається одна з мамок.

«Йому подобається Вал. Її сестра була королевою, а чим вона гірша?» Тормунд колись хотів стати королем-за-Стіною, але Манс його перевершив. Toper Тичка, можливо, плекає такі самі мрії. «Краще вже він, ніж Герик Королівської Крові».

— Тоді нехай,— мовив Джон,— побалакаю з ним пізніше.

Він звів очі угору, вище Королівської вежі. Стіна була тьмяно-біла, а небо над нею — ще біліше. «Небо як на сніг».

— Моліться, щоб знову не почалася завірюха.

Біля зброярні стояли на варті, тремтячи, Маллі та Блоха.

— А вам не краще сховатися від вітру всередині? — поцікавився Джон.

— Це було б чудово, м’лорде,— озвався Фулк Блоха,— але вашому вовкові сьогодні не до вподоби товариство.

— Він хотів мене куснути, ага,— погодився з ним Маллі.

— Привид? — вражено перепитав Джон.

— Він-він, якщо тільки ваша милість не має якогось іншого білого вовка. Я його ще таким не бачив, м’лорде. Він наче здичавів, кажу вам.

І він не помилявся — Джон отримав цьому підтвердження, щойно переступив поріг. Великий білий деривовк не хотів лежати. Він бігав з кутка в куток зброярні — туди-сюди повз холодну кузню.

— Заспокойся, Привиде,— заговорив до нього Джон.— Сядь. Сядь, Привиде. Сядь!

Та коли спробував його погладити, вовк наїжачився й вищирив зуби. «Це все клятий вепр. Навіть тут Привид відчуває його запах».

Мормонтів крук теж виявляв неспокій.

— Сноу,— раз у раз кричав птах.— Сноу, Сноу, Сноу.

Джон відігнав його, попросив Шовка запалити коминок, а тоді послав його по Бовена Марша й Отела Ярвика.

— І принеси карафу глінтвейну.

— І три кубки, м’лорде?

— Шість. Маллі та Блосі явно потрібно зігрітися. І тобі не завадить.

Коли Шовк пішов, Джон сів за стіл і ще раз передивився карти місцевості на північ від Стіни. Найкоротша дорога у Крутодім — уздовж узбережжя... зі Східної варти. Ближче до моря ліс ріденький, переважають рівнини, пагорби й солоні мочарі. А коли налітають осінні шторми, на узбережжі буває сльотаво, падає крижаний дощ із градом, але не сніг. «У Східній варті велети, і Шкіряк каже, дехто з них згодиться допомогти». З Чорного замку дорога складніша — просто крізь гущавину примарного лісу. «Якщо біля Стіни такі глибокі сніги, що ж тоді робиться там?»

Увійшов Марш, шморгаючи носом, за ним похмурий Ярвик.

— Знову буде завірюха,— оголосив головний будівничий.— Як нам за таких умов працювати? Мені потрібно більше будівничих.

— Беріть людей з вільного народу,— сказав Джон.

— Від них лиха більше, ніж користі,— похитав Ярвик головою.— Неохайні, недбалі, ліниві... серед них трапляються добрі працівники, не заперечую, але нема ані муляра, ані коваля. Вони дужі, це правда, та не хочуть виконувати наказів. І це з такими людьми перетворювати руїни на фортеці! Це неможливо, мілорде. Я вам правду кажу. Ми не впораємося.

— Впораємося,— озвався Джон,— або їм доведеться жити серед руїн.

Лорд повинен мати біля себе людей, які завжди дадуть чесну пораду. Марш і Ярвик — не підлабузники, й це начебто добре... але від них практично немає допомоги. Дедалі частіше Джон вгадував, що саме вони скажуть, ще до того, як ставив їм питання.

Особливо коли йшлося про вільний народ, нелюбов до якого вкорінена була дуже глибоко. Коли Джон віддав Скеледвері Соренові Щитоламу, Ярвик нарікав, що місце занадто віддалене. Як можна знати, яке лихо затіває Сорен у тих далеких горах? Коли ж Джон довірив Дубощит Тормундові Велетозгубу, а Браму Королеви — Морні Білій Масці, Марш зауважив, що тепер з обох боків Чорного замку — вороги, які легко можуть відрізати його від решти Стіни. Що ж до Борока, Отел Ярвик заявив, що на північ від Скеледверей у лісах повно диких вепрів. Хто гарантує, що шкуромін не збере власну свинячу армію?

Паморозний Пагорб і Обледеніла Брама досі лишалися порожні, тож Джон запитав у Марша і Ярвика, кого з решти дикунських вождів і військових ватажків там найкраще розмістити. «У нас є Броґ, Гавін Міняйло, Великий Морж... Гауд Мандрівник гуляє сам по собі, каже Тормунд, але ще лишаються Гарл Гончий, Сліпий Сон... Ігон Пращур очолює власний клан, там переважно його сини й онуки. У нього вісімнадцять жінок, половину з яких він украв під час нальотів. Кого з цих...»

«Нікого,— озвався Бовен Марш.— Я знаю всіх цих людей за їхніми справами. Ми б їх вішати мали, а не замки їм віддавати».

«Ага,— підтакнув Отел Ярвик.— Гарний вибір — між поганцем і паршивцем. Мілорд ще нам запропонував би з вовчої зграї обрати, котрий вовк нам перший горлянки перегризе».

І з Крутодомом сталося так само. Поки Шовк розливав глінтвейн, Джон розповів про свою аудієнцію у королеви. Марш слухав уважно, не беручи глінтвейну, а Ярвик тільки й перехиляв кубок по кубку. Але не встиг Джон договорити, як лорд-стюард мовив:

— Її світлість мудро каже. Нехай помирають.

— Оце і вся ваша порада, мілорде? — відкинувся на кріслі Джон.— Тормунд веде з собою вісімдесят вояків. Скільки людей послати нам? Чи варто викликати велетів? А списосуджених з Довгого Кургану? Якщо з нами будуть жінки, можливо, послідовники Куми Кротиці почуватимуться спокійніше.

— Та хочете — посилайте жінок. Посилайте велетів. Посилайте немовлят. Саме це мілорд воліє почути? — Бовен Марш потер шрам, якого отримав на Мосту черепів.— Посилайте їх усіх. Що більше їх згине, то менше ротів годувати.

З Ярвика користі було не більше.

— Якщо дикуни у Крутодомі аж так потребують порятунку, то нехай наші дикуни ідуть і їх рятують. Тормунд знає дорогу до Крутодому. Як його послухати, він своїм членом сам-один усіх порятує.

«Це все безглуздо,— подумав Джон.— Безглуздо, безуспішно, безнадійно».

— Дякую за ваші поради, мілорди.

Шовк допоміг їм одягнути плащі. Коли всі втрьох перетинали зброярню, Привид, наїжачившись і задерши хвоста, обнюхав їх. «Мої брати»,— подумав Джон. Нічній варті потрібні керівники з мудрістю мейстра Еймона, освіченістю Семвела Тарлі, мужністю Кворина Піврукого, силою і впертістю Старого Ведмедя, співчутливістю Донала Ноя. А натомість Джон має оцих двох.

Надворі густо падав сніг.

— Вітер з півдня,— зауважив Ярвик.— Сніг мете просто в Стіну, бачите?

Його правда. Замело майже весь перший прогін маршових сходів, побачив Джон, а дерев’яні двері в комори зникли за білою стіною.

— Скільки у нас в’язнів у крижаних камерах? — запитав він у Бовена Марша.

— Четверо живих. Двоє мертвих.

«Трупи!» Джон мало не забув про них. Він сподівався за допомогою трупів, привезених з віродеревного гаю, дізнатися більше про блідавців, але трупи вперто не хотіли оживати.

— Слід відкопати камери.

— Десять стюардів з десятьма шуплями мають упоратися,— мовив Марш.

— Залучіть Вун-Вуна.

— Як накажете.

Десять стюардів з одним велетом впоралися швидко, та коли вони відкопали двері, Джон вирішив, що цього мало.

— До ранку камери знову замете. Слід перевести в’язнів у інше місце, поки вони не задихнулися.

— Карстарка також, м’лорде? — запитав Фулк Блоха.— Не можна його там лишити — хай ловить дрижаки до весни?

— Якби ж усе було так просто!

Креган Карстарк останнім часом ночами почав вити, а коли йому приносили їсти, кидався мерзлим лайном. Цим він не надто прихилив до себе варту.

— Переведіть його у Вежу лорда-командувача. Нехай сидить у підземеллі.

Колишня вежа Старого Ведмедя частково завалилася, але там буде тепліше, ніж у крижаних камерах. Підземелля там лишилося майже непошкодженим.

Коли в камеру ввійшли вартові, Креган почав хвицатися, а коли його схопили, викручувався, штовхався й навіть спробував кусатися. Але на холоді він охляв, а Джонові вояки були кремезніші за нього, молодші й дужчі. Попри опір, його витягнули й поволочили в нову домівку через сніги, які вже сягали стегон.

— А що лорд-командувач накаже робити з трупами? — запитав Марш, коли живих перевели в інше місце.

— Нехай лишаються.

Якщо завірюха їх поховає, то й на краще. Колись треба буде їх спалити, понад сумнів, а поки що вони прикуті залізними ланцюгами в крижаних камерах. Смерть і ланцюги мають утримати їх на місці.

Тормунд Велетозгуб наче знав, коли приїздити: разом зі своїми вояками він з тупотом з’явився в замку, коли саме закінчили розчищати сніг. З ним було тільки п’ятдесят вояків замість вісімдесятьох, яких Toper обіцяв Шкірякові, але ж Тормунд не просто так отримав прізвисько «балаклій». Дикуни приїхали розчервонілі й почали вимагати елю й чогось гарячого поїсти. У Тормунда вся борода і всі вуса закрижаніли.

Хтось уже сказав Грім-кулакові про Герика Королівської Крові та його новий титул.

— Дикунський король? — зареготав Тормунд.— Ха! Та він король моєї волохатої щілини в сраці.

— Він має королівський вигляд,— промовив Джон.

— Він має маленький рожевий прутик у тон до свого рудого волосся, ось що він має. Це Реймун Рудобородий разом з синами загинув на Довгому озері через ваших клятих Старків і П’яного Велета, а не його менший брат. Не знаєте, чого його прозвали Красним Круком? — Тормунд вишкірився, показавши прогалини між зубів.— У бій завжди летів перший, він такий. А потім про нього склали пісню. У ній загребущий «крук» римувався з «довгорук»...— він витер носа.— Якщо королівські лицарі хочуть собі його дівок — ласкаво просимо.

— Дівок,— кракнув Мормонтів крук.— Дівок, дівок.

Тормунд, почувши це, знову розреготався.

— Оце мудрий пташок. Скільки хочеш за нього, Сноу? Я тобі сина віддав, а ти мені міг би віддати бодай цього клятого пташка.

— Я б віддав,— мовив Джон,— але ж ви захочете його з’їсти.

І на це Тормунд теж почав сміятися.

— З’їсти,— похмуро повторив крук, ляпаючи чорними крилами.— Зерна? Зерна? Зерна?

— Нам слід обговорити похід,— мовив Джон.— Хочу, щоб у Щитодворі зібралися однодумці, нам потрібно...

Він не договорив: у двері застромив свого носа сердитий Маллі, оголосивши, що Клайдас приніс листа.

— Скажи йому, щоб тобі віддав. Я пізніше прочитаю.

— Як скажете, м’лорде, тільки... Клайдас на себе не схожий... не рожевий, а білий, якщо ви розумієте, про що я... і весь труситься.

— Чорні слова на чорних крилах,— пробурмотів Тормунд.— Так кажуть уклінники?

— А ще ми кажемо — «Лихоманка не приходить без гарячки»,— мовив Джон.— Кажемо — «Не пий з дорнянами у повню». Ми багато чого кажемо.

І Маллі свої два пенси вкинув:

— Моя старенька бабуся завжди казала: «Літня дружба тане, як літній сніг, а зимова лишається навіки».

— Гадаю, досить мудрих приказок,— мовив Джон Сноу.— Будь ласка, приведи Клайдаса.

Маллі не помилявся: старий стюард і справді тремтів, а з обличчя побілів, як сніг.

— Я зовсім здурів, лорде-командувачу, але... Цей лист мене лякає. Бачите?

На сувої було написане одне-єдине слово: «Байстрюкові». Не «Лордові Сноу», не «Джонові Сноу», не «Лордові-командувачу». Просто «Байстрюкові». Й запечатаний лист був затвердлою краплиною рожевого воску.

— Ви правильно зробили, що одразу прийшли до мене,— мовив Джон. «І правильно боїтеся». Зламавши печатку, він розгладив пергамент і почав читати.

Внизу стояв підпис:

— Сноу? — почувся голос Тормунда Велетозгуба.— У тебе такий вигляд, наче з того клятого сувою щойно викотилася голова твого батька.

Джон Сноу відповів не одразу.

— Маллі, проведи Клайдаса назад у його покої. Ніч уже темна, а на доріжках слизько від снігу. Шовку, йди разом з ними.

Потім, віддавши листа Тормундові Велетозгубу, він промовив:

— Ось, подивіться самі.

Дикун, невпевнено глянувши на листа, одразу повернув його назад.

— Відчуття від нього якесь огидне... але у Тормунда Грім-кулака були в житті важливіші справи, ніж учитися, як змусити папір заговорити. Він усе одно нічого доброго ніколи не каже, правда ж?

— Принаймні нечасто,— погодився Джон Сноу. «Чорні слова на чорних крилах». Можливо, в старих приказках більше мудрості, ніж йому здається.— Листа прислав Ремсі Сноу. Я прочитаю вам, що він пише.

Коли він закінчив читати, Тормунд присвиснув.

— Ха. Повна срака, це точно. А що там про Манса? Він його в клітку посадив, га? Як це, коли сотні людей бачили, як його спалила ваша червона відьма?

«То був Тарарах,— мало не сказав Джон.— Це чари. Вона їх називає химородою».

— Мелісандра...

«Зверніть очі до неба»,— сказала вона. Він поклав листа.

— Крук у завірюсі. Вона це бачила наперед.

«А коли отримаєте відповіді, пошліть по мене».

— А може, все це — повний міх брехні,— почухав Тормунд під бородою.— Було б у мене файне гусяче перо і глечик мейстерського чорнила, я б отут-о понаписував, що у мене член завдовжки і завтовшки з руку, мо’, хто повірить.

— У нього Світлоносець. Він пише про голови, виставлені на мурах Вічнозиму. Він знає про списосуджених — знає, скільки їх було...— («Він знає про Манса Рейдера»).— Ні. Лист правдивий.

— Мо’, ти й не помиляєшся. І що збираєшся робити, вороне?

Джон поворушив пальцями робочої руки. «Нічна варта не пристає ані на чий бік». Стиснув і розтиснув кулака. «Те, що ви пропонуєте, ніщо як державна зрада...» Йому пригадався Роб з підталими сніжинками в чуприні. «Убий хлопчика — нехай народиться чоловік». Йому пригадалося, як Бран спритно, наче мавпа, видирається нагору по стіні вежі. Пригадався задиханий сміх Рикона. Пригадалося, як співає до себе Санса, вичісуючи хутро Леді. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу». Пригадалася Арія з вічним воронячим гніздом на голові. «Я подарував йому теплий плащ зі шкір шістьох хвойд, які прийшли у Вічнозим разом з ним... Я хочу отримати назад свою дружину... Я хочу отримати назад свою дружину... Я хочу отримати назад свою дружину...»

— Гадаю, час міняти плани,— мовив Джон Сноу.

Говорили ще майже дві години.

Змінилася варта — замість Фулка й Маллі під дверима вже стояли Кінь і Рорі.

— Зі мною,— наказав їм Джон, коли прийшов час. Привид також хотів піти з ними, але Джон, схопивши його за загривок, силоміць запхав назад у зброярню. Можливо, серед людей, які зберуться у Щитодворі, буде Борок. Останнє, що зараз потрібно, це щоб вовк роздер шкуромінового вепра.

Щитодвір — одна з найстаріших будівель Чорного замку, довга бенкетна зала з темного каменю, з вічними протягами, з почорнілими від диму за багато століть бантинами. Коли ще Нічна варта була значно чисельніша, стіни тут були завішані яскравими різнокольоровими дерев’яними щитами. Вже тоді, як і зараз, лицар, вбираючись у чорне, відмовлявся від колишнього герба і приймав простий чорний щит братства. Старі щити вивішували у Щитодворі.

Сотні лицарів — це сотні щитів. Яструби й орли, дракони й грифони, сонця й списи, вовки й віверни, мантикори, бики, олені й огирі, дерева й квіти, ліри, краби й кракени, леви червоні, золоті й шахові, сови й скорпіони, ягнята, діви, тритони, зорі й змії, цебра, пряжки, чоловіки облуплені, повішені, підпалені, топори, мечі, черепахи, єдинороги, ведмеді, пера й павуки і ще сотні різних гербів прикрашали стіни Щитодвору, ясніючи такою кількістю барв, що веселці й не снилося.

Та коли лицар помирав, його щит знімали, щоб покласти йому на погребальне вогнище чи в могилу, а за роки й століття дедалі менше лицарів убиралося в чорне. Прийшов день, коли вже не було сенсу лицарям Чорного замку накривати на стіл окремо. Щитодвір занедбали. За останні сто років користувалися ним дуже рідко. Як бенкетна зала він був занадто незручний — темний, брудний, з протягами, взимку його важко було опалювати, в підвалах водилися пацюки, а товсті дерев’яні бантини були поточені шашелем і заплетені павутинням.

Зате він був великий, вміщав двісті людей, а якщо потіснитися, то й триста. Коли увійшли Джон і Тормунд, у залі загуло, як в осиному гнізді. Дикунів зібралося вп’ятеро більше, ніж воронів, якщо судити з того, як мало виднілося чорних плащів. На стінах залишилося менш як дюжина щитів — сірих і жалюгідних, з побляклою фарбою й довгими тріщинами в дереві. Але в держаках горіли нові смолоскипи, а ще Джон наказав принести сюди столи й лавки. Мейстер Еймон якось сказав, що люди, які зручно сидять, схильні уважно слухати, а які стоять — схильні сперечатися й горлати.

В кінці зали розташувався продавлений поміст. Зійшовши на нього разом з Тормундом Велетозгубом, Джон підніс руки, вимагаючи тиші. Оси тільки дужче загули. Тоді Тормунд, приклавши до вуст бойовий ріжок, засурмив. Сурма полетіла залою, відлунюючи від бантин. Запала тиша.

— Я зібрав вас, щоб розробити план порятунку Крутодому,— почав Джон Сноу.— Там голодують тисячі вільних людей, не в змозі звідти вибратися, а нам повідомляють, що в лісі блукають мертвяки.

Ліворуч він побачив Марша і Ярвика. Отела оточували будівничі, а з Бовеном були Вік Вістря, Ліворукий Лу й Альф Баговинський. Праворуч сидів Сорен Щитолам, схрестивши руки на грудях. Трохи далі Джон побачив Гарвіна Міняйла й Гарла Гожого, які шепотілися між собою. Ігон Пращур сидів у оточенні своїх жінок, Гауд Мандрівник — сам-один. У темному куті прихилився до стіни Борок. На щастя, вепра ніде не було видно.

— Кораблі, які я послав забрати Куму Кротицю і всіх її послідовників, сильно побило в шторм. Доведеться або надіслати допомогу суходолом, або лишити людей помирати.

Прийшло і двоє лицарів королеви Селізи, побачив Джон. Біля дверей у протилежному кінці зали стояли сер Нарберт і сер Бенетон. Але решта людей королеви демонстративно не прийшла.

— Я сподівався сам очолити похід і повернутися зі стількома вільними людьми, скільки витримає дорогу.

У чорноті зали Джонове око вихопило червоний зблиск. Прийшла леді Мелісандра.

— Але сьогодні виявилося, що я не можу очолити похід. Його поведе Тормунд Велетозгуб, якого ви всі знаєте. Я обіцяв йому дати стільки людей, скільки знадобиться.

— А де будеш ти, вороне? — прогуркотів Борок.— Ховатимешся в Чорному замку зі своїм білим собакою?

— Ні. Я їду на південь.

І Джон прочитав їм листа, якого надіслав Ремсі Сноу.

У Щитодворі зчинилося божевілля.

Усі загорлали водночас. Підскакували на ноги, трусили кулаками. «Ну дуже допомогли зручні лавки». Люди розмахували мечами, гупали топорами в щити. Джон Сноу поглянув на Тормунда. Велетозгуб знову дмухнув у ріжок — сурмив удвічі довше й гучніше, ніж першого разу.

— Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств,— нагадав присутнім Джон, коли знову запала подоба тиші.— Не нам воювати з Болтоновим Байстрюком, не нам помщатися за Станіса Баратеона, не нам захищати його вдову й доньку. Це чудовисько, яке шиє плащі зі шкіри жінок, поклялося вирізати моє серце... і я примушу його відповісти за свої слова... але я не проситиму своїх братів порушити обітницю.

Нічна варта рушає у Крутодім. А я поїду у Вічнозим сам-один, якщо тільки...— Джон зробив паузу,— якщо тільки тут не знайдеться когось, хто згоден стати зі мною пліч-о-пліч.

Він і не сподівався, що зчиниться такий галас, аж зі стін звалилося двійко старих щитів. На ноги скочив Сорен Щитолам, а за ним і Мандрівник. Toper Тичка, Броґ, Гарл Гончий і Гарл Гожий, Ігон Пращур, Сліпий Сон, навіть Великий Морж. «Я зібрав мечі,— подумав Джон Сноу,— і ми йдемо по тебе, Байстрюче».

Він побачив, що Ярвик і Марш потихеньку виходять, а за ними — і всі їхні люди. Але це не мало значення. Тепер вони йому вже не потрібні. Тепер він їх і не хоче. «Ніхто не скаже, що я примусив братів зламати обітницю. Якщо це клятвопорушення, то злочин на мені й тільки на мені». І тут Тормунд загупав його по спині, розтягнувши у своїй рідкозубій усмішці губи від вуха до вуха.

— Добра промова, вороне. А тепер виносьте мед! Їх треба напоїти, щоб вони стали твоїми, ось як це робиться. Мо’, ми ще зробимо з тебе дикуна, хлопче. Ха!

— Я пошлю по ель,— неуважно сказав Джон. Мелісандра пішла, помітив він, і лицарі королеви також. «Слід було спершу завітати до Селізи. Вона має право знати, що її лорд загинув».— Перепрошую. Завдання напоїти їх лишаю вам.

— Ха! Для такого завдання я просто створений, вороне. Забирайся!

На виході зі Щитодвору до Джона приєдналися Кінь і Рорі. «Сходжу до королеви, а потім мушу побачитися з Мелісандрою,— думав він.— Якщо вона бачила крука у завірюсі, то, може, розшукає для мене і Ремсі Сноу». Аж тут почувся галас... і таке ревіння, що вся Стіна здригнулася.

— Це з Гардинової вежі, м’лорде,— доповів Кінь. Він ще щось хотів додати, але його перебив зойк.

«Вал»,— це перше, що подумав Джон. Але зойк був не жіночий. «Це чоловік в агонії». Джон побіг. За ним помчали Кінь і Рорі.

— Блідавці? — запитав Рорі. Джон гадки не мав. Може, трупи вирвалися з ланцюгів?

Заки вони добігли до Гардинової вежі, зойк урвався, але Вун Вег Вун Дар Вун досі ревів. Велет тримав за ногу закривавлений труп, як Арія в дитинстві — ляльку: розмахувала нею, наче моргенштерном, коли її примушували їсти овочі. «Однак Арія не дерла своїх ляльок на клапті». Права рука загиблого валялася за кілька ярдів, і сніг під нею поступово червонів.

— Відпусти,— гаркнув Джон.— Вун-Вуне, відпусти!

Вун-Вун чи то не чув, чи то не розумів. Він і сам спливав кров’ю — мав порізи від меча на животі й на руках. Розмахуючи мертвим лицарем, він раз у раз ударяв ним об сіре каміння вежі, поки голова не почала нагадувати перестиглий кавун. У холодному повітрі виляскував плащ лицаря. Він був з білої вовни, зі сріблотканою облямівкою, розшитий блакитними зірками. Навсібіч летіли кістки та бризки крові.

З навколишніх фортець і веж висипали люди. Північани, вільний народ, рать королеви...

— Шикуйтеся,— наказав Джон Сноу чорним братам.— Тісніть їх. Тісніть усіх, а особливо рать королеви.

Загиблим виявився сер Патрек з Королівської Гори: від його голови майже нічого не лишилося, але за гербом його можна було пізнати не гірше, ніж за обличчям. Джон не хотів ризикувати: сер Малегорн, сер Брас або ще хтось із лицарів королеви можуть спробувати помститися за нього.

Вун Вег Вун Дар Вун знову завив і крутнув другу руку сера Патрека. Вона відірвалася від плеча з фонтаном ясно-червоної крові. «Відриває, як малюк пелюстки зі стокротки»,— подумав Джон.

— Шкіряче, поговори з ним. Заспокой його. Давньою мовою, він розуміє давню мову. Відступіть, усі. Сховайте крицю, ви його лякаєте.

Невже вони не бачать, що велет поранений? Слід зупинити це, поки ще хтось не загинув. Люди не уявляють, яка у Вун-Вуна сила. «Ріжок, потрібен ріжок». Джон побачив сталевий зблиск, обернувся в той бік.

— Ніяких клинків! — гаркнув він.— Віку, ану прибери...

«...ножа»,— хотів сказати він. Та коли Вік Вістря різонув його по шиї, замість слова він спромігся тільки на кректання. Джон устиг відхилися, тож лезо тільки дряпнуло шкіру. «Він мене порізав». Коли Джон приклав до шиї долоню, між пальців побігла кров.

— За що?

— За Варту,— знову різонув його Вік. Цього разу Джон ухопив його за зап’ясток і вивернув йому руку; ніж випав. Довготелесий стюард позадкував, піднявши долоні, немов хотів сказати: «Це не я, не я вигадав». Люди навколо горлали. Джон потягнувся по Довгопазур, але пальці не слухалися. Чомусь не вдавалося витягнути меча з піхов.

І тут перед ним опинився Бовен Марш, по щоках якого бігли сльози.

— За Варту,— штрикнув він Джона у живіт. Коли він прибрав руку, з живота стирчав кинджал.

Джон упав навколішки. Намацавши руків’я кинджала, він висмикнув лезо з живота. У холодному вечірньому повітрі рана парувала.

— Привиде,— прошепотів він. Його затопив біль. «Штрикай гострим кінцем». Коли третій кинджал уп’явся йому між лопаток, Джон, крекнувши, повалився долілиць у сніг. Четвертого ножа він і не відчув. Тільки холод...