Битва королів

Тиріон

Джанос Слінт був сином різника, і реготав він так, наче м’ясо рубає.

— Ще вина? — запитав у нього Тиріон.

— Не заперечуватиму,— сказав лорд Джанос, простягаючи кубок. Лорд був круглий як діжка, і вміщалося в нього стільки ж само.— Зовсім не заперечуватиму. Гарне червоне. З Арбору?

— Це дорнське,— Тиріон махнув рукою, і прислужник налив вина. Якщо не рахувати слуг, вони з лордом Джаносом були самі в малій залі, за невеличким, освітленим свічками столом, в оточенні темряви.— Непогане. Дорнські вина нечасто мають такий багатий букет.

— Багатий,— сказав здоровань з жаб’ячим обличчям, роблячи чималий ковток. Він не звик посьорбувати вино, цей Джанос Слінт. Тиріон одразу ж це зрозумів.— Так, багатий, саме це слово я підшукував, саме це. У вас дар до влучних слів, лорде Тиріоне, скажу я вам. І оповідки ваші кумедні. Кумедні, так.

— Приємно, що ви так думаєте... але я не лорд, на відміну від вас. Мені досить і просто Тиріона, лорде Джаносе.

— Як зволите,— зробив він іще ковток, проливши вино на вилоги свого чорного атласного камзола. Вдягнений він був у злототканий напівплащ, застібнутий на мініатюрний спис, кінчик якого був укритий темно-червоною емаллю. А ще Джанос був цілком і повністю п’яний.

Затуливши долонею рота, Тиріон неголосно відригнув. На відміну від лорда Джаноса, на вино він не налягав, але живіт натоптав. Не встиг він оселитись у Вежі правиці, як найперше розпитав, хто в місті найкраща кухарка, і взяв її до себе на службу. Сьогодні на вечерю їм подавали суп з бичачих хвостів; літню зелень з горіхами, виноградом, червоним солодким кропом і покришеним сиром; гарячий крабовий пиріг, пряний гарбуз і куріпку в маслі. До кожної страви подавалося своє вино. Лорд Джанос зізнався, що в житті не їв і вполовину так смачно.

— Без сумніву, все зміниться, коли ви сядете на престолі в Гаренхолі,— зронив Тиріон.

— Безперечно. Як скажете, може, мені запросити на службу оту вашу кухарку?

— І за менше спалахували війни,— сказав Тиріон, і вони обидва довго й голосно реготали.— А ви сміливий, коли згодилися взяти собі Гаренхол. Похмуре місце, а яке велетенське... дорого воно обходиться. А ще, подейкують, воно прокляте.

— Що мені — боятися купи каміння? — Джанос пирхнув на саму думку про це.— Кажете, я сміливий. І треба бути сміливим, щоб вивищитися. От як я. Аж до Гаренхолу, так! І чом би й ні? Ви ж розумієте. Ви теж, здається мені, сміливий. Може, і малий, а сміливий.

— Ви надто добрий до мене. Ще вина?

— Ні. Ні, справді, я... о боги милі, так! Чом би й ні? Сміливець п’є досхочу.

— Щира правда,— наповнив Тиріон кубок лорда Слінта по вінця.— Я переглядав список вояків, яких ви пропонуєте замість себе на пост командувача міської варти.

— Гарні хлопці. Добірні. Підійде будь-який з шістьох, але я б обрав Алара Діма. Він — моя права рука. Чудова людина. Віддана. Оберіть його — і не пошкодуєте. Якщо він сподобається королю.

— Певна річ,— Тиріон сьорбнув трохи вина.— Я думав про кандидатуру сера Джейсліна Байвотера. Він три роки був капітаном Брудної брами, і під час заколоту Балона Грейджоя виявив мужність. Король Роберт висвятив його в лицарі на Пайку. Але його чомусь немає у вашому переліку.

Зробивши великий ковток вина, Джанос Слінт якусь мить побовтав його в роті, перш ніж проковтнути.

— Байвотер. Ну... Хоробрий чолов’яга, понад усякий сумнів, однак... непохитний. Химерний він. Вояки його не люблять. А ще він каліка: втратив на Пайку руку, за що й отримав лицарство. Нерівноцінний обмін, скажу я вам,— руку на титул сера,— розсміявся він.— Сер Джейслін зависоко несе себе і свій гонор, ось що мені здається. Ліпше вам його лишити, де він є, міло... Тиріоне. А от Алар Дім — саме для вас.

— Мені казали, Діма на вулицях не люблять.

— Його бояться. А це краще.

— Щось я таке про нього чув... Якась прикрість у борделі?

— А, це! Не його провина, мілор... Тиріоне. Ні. Не хотів він ту жінку вбивати, вона сама. Казав же він їй відійти вбік, щоб він зміг виконати свій обов’язок.

— Та все ж... матері й діти... невже він не очікував, що вона спробує врятувати немовля? — усміхнувся Тиріон.— Скуштуйте сиру, чудово йде до вина. Скажіть мені, чому для такого прикрого завдання ви обрали саме Діма?

— Гарний командувач знає своїх людей, Тиріоне. У декого виходить ліпше одне, в декого — інше. А коли йдеться про немовля, яке ще за мамину цицю тримається, для такого потрібна особлива людина. Не кожен таке зможе. Навіть якщо мова про якусь повію та її виплодка.

— Можу собі уявити,— сказав Тиріон; з усього сказаного він почув тільки «якусь повію» й подумав про Шей, і ще про Тишу багато років тому, і про всіх жінок, яких усі роки він винагороджував своїм золотом і своїм сіменем.

Але Слінт, нічого не помічаючи, провадив.

— Жорстока людина для жорстокої справи — ось який Дім. Робить, як йому скажуть, і ніколи не нарікає,— вкраяв він собі скибку сиру.— Смачний. Гострий. Дайте мені гострий ніж і гострий сир — і я вже щасливий.

— Тіштеся, поки є змога,— знизав плечима Тиріон.— Приріччя в огні, король Ренлі в Небосаду... скоро доброго сиру й не знайдеш. То хто нацькував вас на байстрючку тої повії?

Лорд Джанос кинув на Тиріона підозрілий погляд, але зрештою розсміявся, змахнувши трикутничком сиру.

— А ви хитрун, Тиріоне. Гадали, мене можна обдурити? Вина й сиру замало, щоб розговорити Джаноса Слінта. Я пишаюся своєю стриманістю. Ніколи не питаю і ніколи потім не нарікаю, тільки не я.

— Як і Дім.

— Точно так. Зробіть його командувачем, коли я виїду в Гаренхол, і не пошкодуєте.

Тиріон відламав шматочок сиру. Той і справді був гострий, з бордовими прожилками,— добірний сир.

— Хай кого король нарече командувачем, я певен: нелегко йому буде вдягнути ваші лати. Лорд Мормонт зараз має таку саму біду.

Лорд Джанос здавався спантеличеним.

— Я думав, то леді. Леді Мормонт. Яка спить з ведмедями, ви ж про неї?

— Ні, я говорив про її брата. Про Джіора Мормонта, лорда-командувача Нічної варти. Коли я відвідав його на Стіні, він якось поскаржився, що непокоїться, чи вдасться йому знайти гарну людину на своє місце. Останнім часом Варта отримує дуже мало гідних вояків,— широко всміхнувся Тиріон.— Думаю, він би спав спокійніше, якби в нього був хтось на кшталт вас. Або ж мужнього Алара Діма.

— Ото вже ні! — розреготався лорд Джанос.

— Ми всі так думаємо,— сказав Тиріон,— та іноді життя робить неочікувані повороти. Згадайте Едарда Старка, мілорде. Не думаю, що він колись міг уявити, що його життя закінчиться на сходах Бейлорового септу.

— Атож, таке мало хто припускав,— хихикнув лорд Джанос.

Тиріон теж хихикнув.

— Шкода, що мене не було і я цього не бачив. Подейкують, навіть Вейрис здивувався.

Лорд Джанос так зареготав, що тельбухи затрусилися.

— Павук,— мовив він.— Кажуть, він усе знає. Ну що ж, цього він точно не знав.

— Та й звідки? — у Тиріоновому голосі з’явилися перші холодні нотки.— Це ж Вейрис переконував мою сестру, що Старка слід помилувати, якщо він згодиться вбратися в чорне.

— Га? — Джанос Слінт невпевнено кліпнув очима.

— Мою сестру Серсі,— повторив Тиріон з притиском — на той раз, якщо дурень мав якісь сумніви щодо того, про кого йдеться.— Королеву-регентшу.

— Так,— ковтнув Слінт.— Ви про це... ну, король наказав, мілорде. Сам король.

— Королю тринадцять років,— нагадав йому Тиріон.

— Все одно. Він король,— нахмурився він, і його щелепа затремтіла.— Владика Сімох Королівств.

— Ну, щонайменше одного-двох з них,— сказав Тиріон з кислою посмішкою.— Можна мені глянути на ваш спис?

— Мій спис? — розгублено кліпнув лорд Джанос.

— Застібку у вас на плащі,— вказав Тиріон.

Лорд Джанос, повагавшись, зняв прикрасу та вручив її Тиріону.

— У Ланіспорту золотарі набагато вправніші,— заявив той.— Не хочу вас образити, але червона емаль, що імітує кров, занадто яскрава. Скажіть мені, мілорде, ви самі застромили списа чоловікові в спину, чи ви тільки віддали наказ?

— Я віддав наказ, і зробив би це вдруге. Лорд Старк був зрадником,— лисина в центі Слінтової голови побуряковіла, а злототканий плащ сповз на підлогу.— Він хотів мене підкупити.

— Бо навіть не уявляв, що ви вже продалися.

Слінт з гуркотом опустив кубок на стіл.

— Ви п’яний? Якщо гадаєте, я тут мовчки сидітиму, коли ставлять під сумнів мою честь і гідність...

— Про яку честь ідеться? Визнаю, порівняно з сером Джейсліном, ви здійснили кращий обмін. Титул лорда і замок в обмін на спис у спину, причому вам навіть самому не довелося його встромляти,— кинув Тиріон прикрасу назад Джаносу Слінту. Відскочивши від грудей Слінта, який уже почав підводитися, вона з брязкотом упала на підлогу.

— Мені не подобається цей тон, міло... Куцю. Я — лорд Гаренхолу та член королівської ради, а ти хто такий, щоб мене ганити?

Тиріон схилив голову набік.

— Та, думаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки у вас синів?

— Що тобі до моїх синів, карлику?

— «Карлику»? — спалахнув Тиріон.— Слід тобі було зупинитися на Куці. Я — Тиріон з дому Ланістерів, і одного дня, якщо боги дали тобі бодай стільки глузду, скільки слимакові, ти переді мною навколішках повзатимеш, що це зі мною тобі пощастило мати справу, а не з моїм лордом-батьком. А тепер, повторюю, скільки в тебе синів?

Тиріон добре бачив, як в очах Джаноса Слінта зненацька спалахнув страх.

— Т-три, мілорде. І дочка. Будь ласка, мілорде...

— Не благай, немає потреби,— ковзнув він зі стільця.— Даю слово, їх не скривдять. Молодших хлопців заберуть на виховання — будуть зброєносцями. Якщо служитимуть вірою і правдою, можуть з часом стати лицарями. Щоб ніхто не казав, що дім Ланістерів не винагороджує тих, хто йому служить. Найстарший син успадкує титул лорда Слінта й отой ваш страхітливий герб,— буцнув він ногою маленький золотий спис, і той покотився по підлозі.— Йому підшукають землі, й він зможе збудувати собі резиденцію. Це, звісно, буде на Гаренхол, але теж якесь пристойне місце. Дівчину до вінця хай підшукає собі сам.

Обличчя Джаноса Слінта з бурякового зробилося геть білим.

— Щ-що... що ви?..— його підборіддя затрусилося, як гора сала.

— Що я збираюся зробити з тобою? — Тиріон відповів не одразу — змусив йолопа трохи потремтіти від страху.— Карака «Літній сон» вирушає в путь з ранковим припливом. Капітан сказав мені, вона зупинятиметься в Мартингороді, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, у Східній-варті-на-морі. Коли зустрінешся з лордом-командувачем Мормонтом, переказуй йому мої щирі вітання й передай, що я не забув про потреби Нічної варти. Зичу вам довгого життя й гарної служби, мілорде.

Щойно Джанос Слінт зрозумів, що негайна страта йому не загрожує, на його обличчя повернувся колір. Він випнув уперед щелепу.

— Ще побачимо, Куцю. Карлику. Може, це ти попливеш на тому вітрильнику, про таке не подумав? Може, це ти опинишся на Стіні,— він нервово реготнув.— Ти зі своїми погрозами... ну, ми це ще побачимо! Я друг короля, сам знаєш. Послухаємо, що Джофрі скаже з цього приводу. А ще Мізинчик і королева, так-так. У Джаноса Слінта багато добрих друзів. Ми ще побачимо, хто куди попливе, обіцяю. Побачимо.

Розвернувшись на закаблуках, як вартовий, яким він і був колись, він, відлунюючи чоботами по кам’яній підлозі, великими кроками перетнув малу залу. З цокотом збіг сходами, розчахнув двері — й опинився віч-на-віч з рослявим довговидим чоловіком у чорній кірасі й золотому плащі. До культі на правій руці кріпилася залізна долоня.

— Джаносе,— сказав чоловік, зблиснувши глибоко посадженими очима з-під випнутого чола й кучми чорного волосся, в якому вже майнула сивина. За чоловіком у малу залу безшумно увійшло ще шестеро золотих плащів, а Джанос Слінт позадкував.

— Лорде Слінт,— гукнув Тиріон,— певен, ви знайомі з сером Джейсліном Байвотером, нашим новим командувачем міської варти.

— На вас уже чекає паланкін, мілорде,— мовив Джейслін до Слінта.— Причал далеко, а на темних вулицях поночі небезпечно. Вартові!

Поки золоті плащі виводили свого колишнього командувача, Тиріон підкликав сера Джейсліна до себе та простягнув йому сувій пергаменту.

— Мандрівка далека, і лордові Слінту потрібне товариство. Прошу, потурбуйтеся, щоб оці шестеро приєдналися до нього на «Літньому сні».

Проглянувши імена, Байвотер посміхнувся.

— Як зволите.

— Серед них є один,— стиха мовив Тиріон.— Такий собі Дім. Скажіть капітану, що ніхто не образиться, якщо дорогою до Східної варти цього пасажира випадково змиє хвилею за борт.

— Я чув, море на півночі повсякчас штормить, мілорде,— уклонився сер Джейслін і вийшов, і його плащ затріпотів. По дорозі Джейслін пройшовся по Слінтовому злототканому плащу.

Тиріон лишився сам; він сидів, посьорбуючи залишки доброго дорнського вина. Слуги заходили й виходили, прибираючи зі столу. Тиріон попросив їх залишити вино. Коли вони закінчили, у залу ковзнув Вейрис, одягнений у розмаяну лавандову мантію; пахло від нього теж лавандою.

— Як ви солодко співали, мій добрий лорде!

— То чого в мене такий гіркий присмак у роті? — Тиріон притиснув пальці до скронь.— Я звелів викинути Алара Діма в море. І зараз мене аж підмиває вчинити так само з вами.

— Вислід цього вчинку може вас розчарувати,— відгукнувся Вейрис.— Шторми налітають і вщухають, хвилі накривають когось із головою, велика риба пожирає малу, а я собі все топчу світ. Якщо ваша ласка, можна й мені скуштувати вина, яке так сподобалося лорду Слінту?

Тиріон, нахмурившись, махнув на карафу.

Вейрис наповнив кубок.

— А-ах! Солодке як літо,— він зробив іще ковточок.— Виноград аж співає у мене в роті.

— Цікаво, що то за звук... Скажіть винограду, що вже досить співати: у мене голова зараз лусне... То зробила моя сестра. Ось чого не схотів розповісти наш вірний і відданий лорд Джанос. То Серсі відпровадила золотих плащів у бордель.

Вейрис нервово хихикнув. Отже, він усе знав.

— Але ви це оминули,— звинувачувально кинув Тиріон.

— Ваша люба сестричка,— сказав Вейрис так зажурено, мовби от-от розплачеться.— Про такі речі важко розповідати, мілорде. Я боявся вашої реакції. Ви мене пробачите?

— Ні,— відтяв Тиріон.— Чорти б вас ухопили! Чорти б її ухопили!

Він знав, що Серсі йому чіпати не можна. Поки що ні, навіть якщо дуже хочеться, а йому не дуже-то й хотілося. Однак було нестерпно сидіти отут і влаштовувати з правосуддя балаган, караючи таких бідолах, як Джанос Слінт і Алар Дім, поки сестра продовжує свої дикунські ігри.

— Затямте на майбутнє: ви розповідатимете мені те, що знаєте, лорде Вейрисе. Все, що знаєте.

У євнуха на вустах майнула хитра посмішка.

— Це забере чимало часу, мій добрий лорде. Бо знаю я багато.

— Але, схоже, замало, щоб урятувати ту дитину.

— На жаль, це так. Був іще один байстрюк, хлопець, він старший. Мені довелося вжити деяких заходів, щоб відіслати його подалі від небезпеки... але, зізнаюся, я й подумати не міг, що оте немовля теж ризикує. Народжена повією незаконна дівчинка, якій ще й року не було! Яку загрозу могла становити вона?

— Це Робертова дитина,— гірко мовив Тиріон.— Схоже, для Серсі цього було досить.

— Так. Страшенно прикро. Я маю винити себе і за немовля, і за матір — зовсім юну дівчину, яка так кохала короля!

— Кохала? — Тиріон не бачив убитої дівчини, але в його уяві її обличчя було схожим водночас і на Шей, і на Тишу.— От не знаю: чи здатна повія по-справжньому кохати? Ні, не відповідайте. Є речі, яких я знати не хочу.

Він улаштував Шей у просторому особняку з каміння й дерева; тут був і колодязь, і стайня, і садок; Тиріон дав їй слуг, щоб дбали про неї, і білого пташка з Літніх островів, щоб вона не сумувала; дав їй шовки, і срібло, і коштовні прикраси, забезпечив їй вартових. Але вона ніяк не могла заспокоїтися. Казала, що хоче більше часу бути з ним — служити йому й допомагати. «Найбільше ти допомагаєш мені тут, у ліжку»,— сказав він їй однієї ночі, після палкого кохання лежачи поряд з нею; голова його покоїлася в неї на грудях, а внизу живота відчувався солодкий біль. Вона нічого не відповіла, тільки глянула на нього. І він в її очах побачив, що не таку відповідь вона хотіла почути.

Зітхнувши, Тиріон знов потягнувся по вино, але, згадавши лорда Джаноса, відсунув карафу.

— Схоже, сестра правду казала про те, як загинув Старк. За це божевілля слід подякувати моєму племіннику.

— Король Джофрі віддав наказ. Джанос Слінт і сер Ілін Пейн поквапилися його виконати, не вагаючись...

— ...так наче очікували цього. Так, у цю калюжу ми вже вступали. Яке безумство!

— Тримаючи міську варту в руках, мілорде, ви зможете бути певні, що його світлість більше не вчинить ніякого... безумства? Звісно, слід зважати й на замкову варту королеви...

— Ви про червоні плащі? — стенув плечима Тиріон.— Вайлар присягав Кичері Кастерлі. Він знає, що я тут від батькового імені. Серсі важко буде використати його людей проти мене... крім того, їх усього сотня. А в мене своїх півтори сотні. І ще шість тисяч золотих плащів, якщо Байвотер саме такий, як ви заявляєте.

— Ось побачите, сер Джейслін хоробрий, чесний, слухняний... і дуже вдячний.

— Цікаво кому? — Тиріон не довіряв Вейрису, хоча цінності його він не заперечував. Вейрис, понад усякий сумнів, знав дуже багато.— Чого це ви так мені допомагаєте, лорде Вейрисе? — запитав він, роздивляючись його ніжні руки, безбороде припудрене обличчя, ледь означену липку посмішку.

— Ви — правиця. Я служу короні, королю й вам.

— Як служили Джону Арину й Едарду Старку?

— Лорду Арину й Едарду Старку я служив, як міг. Їхня передчасна смерть зажурила та вжахнула мене.

— Уявіть, як почуваюсь я. Адже я, швидше за все, наступний.

— О, не думаю,— мовив Вейрис, покрутивши вино в своєму кубку.— Влада — цікава річ, мілорде. Випадково ви не міркували над загадкою, яку я загадав вам у заїзді?

— Раз чи двічі вона зринала в мене в пам’яті,— визнав Тиріон.— Король, жрець, багатій — хто житиме, а хто помре? Кого послухається перекупний меч? Це загадка без розгадки чи, радше, з багатьма розгадками. Все залежатиме від людини, в якої меч.

— А вона при цьому ніхто,— сказав Вейрис.— Не має ні корони, ні золота, ні благословення богів — лише шматок гострої криці.

— Але цей шматок криці — влада над життям і смертю.

— Атож... та якщо насправді нами керують ті, в кого мечі, навіщо вдавати, що владу тримають королі? Навіщо дужому чоловікові з мечем підкорятися такому хлопчаку-королю, як Джофрі, чи його отупілому від пияцтва батькові?

— Бо хлопчаки-королі й отупілі пияки можуть гукнути інших дужих чоловіків з мечами в руках.

— Тоді влада в руках цих інших дужих чоловіків з мечами. Чи ні? Звідки у них мечі? Кому вони підкоряються? — посміхнувся Вейрис.— Дехто каже, що знання — це влада. Дехто каже, що владу дарують боги. А ще дехто — що влада в законі. Однак того дня на сходах Бейлорового септу і наш благочестивий верховний септон, і наша законна королева-регентша, і ваш так-добре-обізнаний покірний слуга були безсилі, як бондар чи чоботар у юрмі. Хто, ви гадаєте, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Сер Ілін Пейн, який здійняв меч? Чи... хтось інший?

Тиріон схилив голову набік.

— То ви збиралися розкрити мені відгадку — чи хотіли, щоб у мене голова тільки дужче розболілася?

— Що ж, гаразд,— усміхнувся Вейрис.— Владу має той, хто її має на думку людей. Не більше й не менше.

— Отож влада — це балаганні трюки?

— Тінь на стіні,— пробурмотів Вейрис,— але тінь, здатна вбити. Часто зовсім маленька людина може відкидати дуже довгу тінь.

— Лорде Вейрисе,— усміхнувся Тиріон,— ви починаєте мені на диво подобатися. Я ще й досі подумую вас убити, але ваша смерть мене засмутить.

— Вважатиму це за високу похвалу.

— Хто ви, Вейрисе? — Тиріон і справді хотів би це знати.— Кажуть, ви павук.

— Шпигунів та інформаторів ніхто не любить, мілорде. Але я — відданий слуга корони.

— І євнух. Про це теж не слід забувати.

— Я про це рідко забуваю.

— Мене люди кличуть недоростком, але я вважаю, що боги до мене були ласкавіші. Я коротун, ноги в мене криві, і жінки не кидають на мене жагучих поглядів... але я чоловік. Шей не перша, хто пошанував мене, лягаючи зі мною в ліжко, а одного дня, можливо, я візьму собі дружину й народжу з нею синів. Якщо боги милостиві, вони успадкують вроду від свого дядька й розум від свого батька. А от у вас немає надії лишити по собі слід. Карлик — це жарт богів... а от євнухів роблять люди. Хто кастрував вас, Вейрисе? Коли й чому? Хто ви насправді?

Євнухова посмішка і не здригнулася, але очі спалахнули зовсім не сміхом.

— Як мило з вашого боку було це запитати, мілорде, але історія моя довга й сумна, а ми ще не всі державні злочини обговорили,— він витягнув з рукава мантії пергамент.— Капітан королівської галери «Білий олень» замислив за три дні знятися з якоря й віддати і свій меч, і свій корабель на службу лорду Станісу.

Тиріон зітхнув.

— Я так розумію, на його прикладі слід дати всім кривавий урок?

— Сер Джейслін може просто влаштувати його зникнення, але королівський суд спонукав би до вірності інших капітанів.

«А ще трохи розважив би мого племінника».

— Як скажете. Хай отримає дозу правосуддя від Джофрі.

Вейрис зробив позначку на пергаменті.

— Сер Горас і сер Гобер Редвини підкупили вартового, щоб випустив їх післязавтра вночі з бічної брами. Вже все влаштовано, щоб вони під виглядом гребців відпливли на пентоській галері «Місяцехід».

— Може, хай кілька років посидять на тій галері, побачать, чи їм сподобається? — посміхнувся Тиріон.— Ні, сестра збожеволіє, втративши таких цінних гостей. Повідомте сера Джейсліна. Хай вояка, якого вони підкупили, схоплять і добре йому втовкмачать, яка це честь — стати братом Нічної варти. А навколо «Місяцеходу» най розставлять пости — на той раз, якщо Редвини знайдуть ще когось без монетки в кишені.

— Як зволите,— Вейрис зробив ще одну позначку на пергаменті.— Сьогодні ввечері ваш приятель Тимет зарізав сина якогось виноторговця у гральному кублі на вулиці Срібній. Бо той буцімто шахраював з гральними костями.

— А він шахраював?

— Без сумніву.

— То чесні містяни мають подякувати Тимету. А я потурбуюся, щоб він отримав подяку від короля.

Нервово гигикнувши, Вейрис зробив чергову позначку.

— А ще в нас нашестя святош. Схоже, комета привабила цілий букет диваків-жерців, проповідників і пророків. Жебрають у винарнях і харчівнях, а хто зупиниться їх послухати, тому провіщають згубу й занепад.

Тиріон стенув плечима.

— Наближається трьохсотліття з дня висадки Ейгона, то чого ще очікувати? Хай варнякають.

— Але вони сіють страх, мілорде.

— Мені здавалося, це ваша робота.

Вейрис затулив рота долонею.

— Як жорстоко з вашого боку казати таке! І останнє. Леді Танда вчора давала невеличку вечірку. Маю меню й перелік гостей вам на перегляд. Коли розлили вино, лорд Гайлз підняв кубок за короля, а Балон Свон, кажуть, зауважив: «Треба три кубки». Багато хто сміявся...

— Досить,— підніс руку Тиріон.— Сер Балон пожартував. Мене застільні зради не цікавлять, лорде Вейрисе.

— Ви і мудрий, і добрий, мілорде,— пергамент зник у євнуха в рукаві.— В нас обох повно справ. То я піду?

Євнух вийшов, а Тиріон довгий час сидів, дивлячись на свічку й міркуючи, як сприйме сестра звістку про звільнення Джаноса Слінта. Якщо він бодай трохи на цьому розуміється, вона не зрадіє, та навряд чи Серсі може щось із цим вдіяти, окрім як послати гнівний протест лорду Тайвіну в Гаренхол. Зараз у Тиріона в руках міська варта, плюс півтори сотні горян, а ще Брон набирає перекупних мечів. Схоже, він непогано захищений.

«Без сумніву, Едард Старк думав так само».

Коли Тиріон покинув малу залу, в Червоній фортеці було темно й тихо. Брон чекав у світлиці.

— Слінт? — запитав він.

— Лорд Джанос вирушає на Стіну з ранішнім припливом. Вейрис гадає, ніби я повірив, що поміняв одного зі ставлеників Джофрі на власного. Насправді ж я поміняв людину Мізинчика на людину Вейриса, та то нехай уже.

— Вам дещо варто знати: Тимет зарізав одного...

— Вейрис мені розповів.

Перекупний меч, схоже, не здивувався.

— Йолоп гадав, що одноокого легше буде надурити. Тимет ножем приштрикнув його зап’ясток до столу, а тоді голіруч видер йому горлянку. Він знає такий трюк: слід напружити пальці...

— Не треба мені цих моторошних подробиць, у мене й так вечеря вирує у шлунку,— мовив Тиріон.— Як іде набір?

— Непогано. Сьогодні записалося ще троє.

— Як ти обираєш людей?

— Оглядаю. Розпитую — щоб дізнатися, де вони билися й де вчилися брехати,— посміхнувся Брон.— А тоді даю їм шанс убити мене, а собі — убити їх.

— Когось убив уже?

— Нікого вартісного.

— А якщо хтось із них уб’є тебе?

— Найміть його обов’язково.

Тиріон був напідпитку, та й дуже втомився.

— Скажи мені, Броне. Якби я звелів тобі вбити немовля... дівчинку-перволітка, скажімо, яка ще в матері на грудях лежить... ти б це зробив? Без питань?

— Без питань? Ні,— перекупний меч потер великим і вказівним пальцем.— Я б запитав: скільки?

«Навіщо мені ваш Алар Дім, лорде Слінт? — подумав Тиріон.— У мене свої такі є». Він хотів розреготатися й водночас розплакатися, та понад усе він хотів Шей.