Битва королів

Санса

Коли сер Лансель Ланістер сказав королеві, що битва програна, Серсі покрутила порожній винний келих у руках і мовила:

— Скажіть це моєму братові, сер.

Голос її був далекий, так наче новина її геть не цікавила.

— Ваш брат, швидше за все, загинув.

Сюрко сера Ланселя просякло кров’ю, яка цебеніла в нього з-під пахви. Коли він з’явився у залі, від його вигляду дехто з гостей не зміг стримати скрику.

— Здається, коли «міст» з кораблів розвалився, він саме був на ньому. Сер Мандон, швидше за все, теж загинув, і ніхто не може знайти Гончака. Чорт забирай, Серсі, навіщо ти звеліла забрати Джофрі назад у замок? Золоті плащі покидали списи й почали розбігатися сотнями. Коли побачили, що король іде геть, втратили всю відвагу. Ціле Чорноводдя було запруджене уламками кораблів, вогнем і трупами, але ми б утрималися, якби...

Повз нього протиснувся Озні Кетлблек.

— Зараз бій іде обабіч річки, ваш’світлосте. Може, деякі зі Станісових лордів уже воюють між собою, ніхто не знає напевне, там страшенна плутанина. Гончак пропав, ніхто не знає де, а сер Балон повернувся в місто. Узбережжя у ворожих руках. Вони знову таранять Королівську браму, і сер Лансель має рацію: ваші люди тікають з мурів, убиваючи власних офіцерів. Під Залізною і Божою брамами зібралися натовпи, які мріють вирватися на волю, а Блошине Дно перетворилося на п’яний заколот.

«Боги праведні,— подумала Санса,— ось воно: Джофрі вже, можна сказати, втратив голову, і я теж». Вона пошукала очима сера Іліна, та його ніде не було видно. «Але я відчуваю його присутність. Він десь поряд, від нього не втекти, він отримає мою голову».

На диво спокійна королева обернулася до його брата Осфрида.

— Підніміть міст і замкніть двері на засуви. Ніхто не вийде з Мейгорової тверджі й не увійде до неї без мого дозволу.

— А як же жінки, які пішли молитися?

— Вони самі вирішили зостатися без мого захисту. Нехай моляться — може, їх захистять боги. Де мій син?

— У замковій прибрамній. Хотів командувати арбалетниками. Під мурами галасує юрба: половина з них — золоті плащі, що прийшли з ним з-під Брудної брами.

— Негайно приведіть його в Мейгорову тверджу.

— Ні! — Лансель так розсердився, що забув стишити голос. До нього почали обертатися голови, та він усе одно кричав: — Буде знов те саме, що на Брудній брамі. Хай лишається там, де є, він — король...

— Він — мій син,— звелася на ноги Серсі Ланістер.— Ти теж начебто Ланістер, кузене, то доведи це. Осфриде, а ти чого стоїш? «Негайно» означає сьогодні!

Осфрид Кетлблек поквапився з зали, а з ним і його брат. Чимало з гостей теж побігли геть. Одні жінки плакали, інші молилися. А хтось просто лишився за столом і попросив ще вина.

— Серсі,— благав сер Лансель,— якщо ми втратимо замок, Джофрі все одно загине, сама знаєш. Нехай лишається, я його триматиму біля себе, присягаюся...

— Забирайся з дороги,— Серсі ляснула його долонею просто по рані. Сер Лансель скрикнув од болю й мало не знепритомнів, а королева вилетіла з кімнати. На Сансу вона й погляду не кинула. «Вона про мене забула. Сер Ілін уб’є мене, а вона про це й не подумає».

— О боги,— тужила якась старенька,— ми зазнали поразки, битва програна, королева тікає.

Плакали діти. «Вони відчувають страх». Санса збагнула, що сидить на помості сама. Що їй робити — лишитися тут чи бігти за королевою і вимолювати собі життя?

Вона й не зрозуміла, чому звелася на ноги.

— Не бійтеся,— голосно мовила вона.— Королева підняла міст. Це найбезпечніше місце в усьому місті. Тут товсті мури, рів, частокіл...

— Що сталося? — вимогливо запитала жінка, яку Санса трохи знала: дружина маломожного лорда.— Що їй сказав Озні? Король поранений, місто впало?

— Розкажіть! — крикнув хтось інший. Якась жінка питала про свого батька, інша — про свого сина.

Санса піднесла руки, закликаючи всіх до тиші.

— Джофрі повернувся в замок. Він не поранений. Вони досі б’ються, це все, що я знаю, і б’ються хоробро. Королева скоро повернеться,— збрехала вона, бо це мало трохи заспокоїти людей. Тут вона помітила під балконом блазнів.— Сновидо, посміши нас.

Сновида зробив «колесо» та приземлився на столі. Підхопивши чотири винні кубки, він почав жонглювати. Раз по раз один з кубків падав, поціляючи блазня по голові. Над залою пролетіло кілька нервових смішків. Санса підійшла до сера Ланселя й опустилася навколішки. Рана, в яку вдарила королева, знову кривавилася.

— Божевілля,— видихнув він.— Боги, Куць мав рацію, мав рацію...

— Допоможіть йому,— звеліла Санса двом слугам. Один просто глянув на неї — і втік разом з карафою. Інші слуги теж вибігали з кімнати, і нічого вона вдіяти не могла. Разом з другим слугою Санса підвела пораненого лицаря на ноги.— Відведіть його до мейстра Френкена.

Лансель був одним з них, але Санса не могла зичити йому смерті. «Я м’яка й дурна, як Джофрі й каже. Я б його вбити мала, а не допомагати йому».

Смолоскипи почали тьмяніти, а два взагалі перегоріли. Та ніхто й не думав їх замінити. Серсі так і не повернулася. Поки всі очі були звернені до іншого блазня, сер Донтос піднявся на поміст.

— Повертайся до себе в спальню, люба Джонкіл,— прошепотів він.— Замкнися зсередини, там ти будеш у безпеці. Коли битва скінчиться, я по тебе прийду.

«Хтось-таки по мене прийде,— подумала Санса,— тільки будете це ви чи сер Ілін?» На одну божевільну мить вона подумала, чи не попросити в сера Донтоса захисту. Зрештою, він був лицарем, він уміє тримати в руках меч і присягався захищати слабких. «Ні. Він не має ні мужності, ні вправності. Тільки сам загине через мене».

Довелося зібрати в кулак усю волю, щоб повільно вийти з бальної зали, коли понад усе хотілося бігти. Дійшовши до сходів, Санса таки побігла — вгору, вгору, по спіралі, поки не засапалася, а в голові не запаморочилося. На сходах у неї врізався один з вартових. З малинового плаща випали оздоблений коштовним камінням винний кубок і пара срібних підсвічників та покотилися по сходах. Вартовий побіг за ними, цілком забувши про Сансу, коли збагнув, що вона його здобич не відбиратиме.

У спальні було темно, як у вусі. Замкнувши двері на засув, Санса в мороці навпомацки пробралася до вікна. Коли вона рвучко відкинула завіси, їй перехопило подих.

Небо на півдні вирувало яскравими мінливими кольорами — то в ньому відбивалися велетенські вогнища, що палали внизу. Попід череватими хмарами вітер гнав зловісні зелені хвилі, й на небесах розливалися озера жовтогарячого світла. Червоні й жовті барви звичайного вогню воювали зі смарагдово-нефритовою барвою дикополум’я, і кольори ці вибухали і вигасали, народжуючи армії нетривких тіней, які за мить помирали. Зелені світанки відступали під натиском жовтогарячих сутінок. Сама атмосфера відгонила згарищем, як буває, коли залишиш надовго казанок на вогні й википить суп. Іскри літали в нічному повітрі, мов рої світлячків.

Санса позадкувала од вікна, шукаючи безпеки в своєму ліжку. «Зараз я засну,— сказала вона собі,— а коли прокинуся, прийде новий день і небо знов буде блакитним. Битва закінчиться, і хтось нарешті мені скаже, житиму я чи помру».

— Леді,— стиха схлипнула вона, не певна, чи зустрінеться знову зі своєю вовчицею, коли помре.

А тоді щось позаду неї ворухнулося, з темряви випірнула рука й ухопила її за зап’ясток.

Санса розтулила була рота, щоб закричати, та друга рука накрила їй обличчя, втихомирюючи. Чоловічі пальці були шорсткі й мозолясті, беручкі від крові.

— Пташечко! Так і знав, що ти прийдеш,— долинув п’яний хрип.

А надворі спис нефритового світла закружляв і поцілив у зорі, виповнивши кімнату зеленим сяйвом. На мить Санса побачила свого гостя: весь чорно-зелений, з чорною як смола кров’ю на обличчі, він світив очима в наглому спалаху, наче пес. Але світло згасло, і лишилася тільки незграбна темрява у білому заплямованому плащі.

— Закричиш — я тебе вб’ю. Повір,— гість забрав долоню від Сансиного рота. Дівчина важко дихала. Гончак мав на тумбочці біля її ліжка карафу вина. Зробив великий ковток.— Не хочеш запитати, хто перемагає, пташечко?

— Хто? — запитала вона, занадто перелякана, щоб чинити опір.

Гончак розреготався.

— Я знаю тільки, хто програв. Я.

«Таким п’яним я його ще не бачила. Він спав на моєму ліжку. Що йому тут потрібно?»

— Що ви програли?

— Все.

Обпечену половину його обличчя ховала машкара з засохлої крові.

— Клятий Куць! Слід було його вбити. Давним-давно.

— Кажуть, він загинув.

— Загинув? Ні. Чорт забирай! Не хочу я, щоб він загинув,— він відкинув порожню карафу.— Я хочу, щоб він згорів! Якщо боги милостиві, вони його спалять, але я цього не побачу. Я забираюся.

— Забираєтеся? — Санса спробувала вивільнитися, та його пальці були мов залізні.

— Пташечка повторює все, що чує. Так, забираюся.

— І куди ж?

— Подалі звідси. Подалі від вогню. Мабуть, вийду крізь Залізну браму. В усякому разі, мені на північ.

— Ви не зможете вийти,— сказала Санса.— Королева звеліла замкнути Мейгорову тверджу, та й усе місто зачинене.

— Не для мене. У мене є білий плащ. А ще в мене є оце,— він поплескав по руків’ю меча.— Схоче хтось мене спинити — загине. Якщо тільки не згорить,— він гірко розсміявся.

— Навіщо ви прийшли сюди?

— Ти обіцяла мені пісню, пташечко. Не забула?

Вона гадки не мала, про що він. Вона ж не могла співати для нього тут і зараз, коли небо вирує вогнем, а люди помирають сотнями й тисячами.

— Я не можу,— мовила вона.— Відпустіть мене, ви мене лякаєте.

— Тебе все лякає. Поглянь на мене. Поглянь на мене!

Кров приховала найгірші шрами, але його очі, білі й розширені, були жахливі. Обгорілий кутик рота сіпався й сіпався. Від Гончака відгонило потом, винним перегаром і задавненою блювотою, але понад усе — кров’ю, кров’ю, кров’ю.

— Можу тебе врятувати,— прохрипів він.— Усі мене бояться. Ніхто тебе більше не скривдить, бо я його вб’ю,— він смикнув її ближче, і на мить їй здалося, що він збирається її поцілувати. Боротися з ним вона не могла — він надто сильний. Вона заплющила очі, понад усе воліючи, щоб усе чимшвидше закінчилося, але нічого не сталося.— І досі не можеш дивитися, ні? — почувся його голос. Гончак добряче сіпнув її за руку, розвертаючи й їси даючи на ліжко.— А пісню я отримаю. Про Флоріяна і Джонкіл, як ти казала,— він витягнув кинджал, приставив їй до горла.— Співай, пташечко. Співай за своє життя.

Горло пересохло та стиснулося від страху, а всі пісні, які вона знала, повилітали з голови. «Будь ласка, не вбивайте мене,— кортіло їй заверещати,— будь ласка, не треба!» Вона відчувала, як Гончак крутить вістря кинджала, притискає шию дужче, і вже хотіла знову заплющити очі — аж тут згадала. І заспівала — не про Флоріяна і Джонкіл, але заспівала. У власних вухах голос її звучав тихо, тонко і тремтливо.

Решту куплетів вона забула. Коли голос обірвався, вона злякалася, що Гончак її вб’є, але за мить він без слів прибрав лезо від її горла.

Якийсь інстинкт примусив її піднести руку та притиснути пальці йому до щоки. В кімнаті було надто темно, вона не бачила його обличчя, але відчувала липку кров і ще якусь вологу, що була зовсім не кров’ю.

— Пташечко,— повторив він хрипко, наче скреготнув крицею об камінь. А тоді підвівся з ліжка. Почувся такий звук, наче рветься тканина, а потім кроки — вони стихали й віддалялися.

Коли Санса — за довгу-довгу мить — сповзла з ліжка, то була вже сама. На підлозі лежав плащ, міцно скручений і поплямований від крові й вогню. На той час небо за вікном уже потемніло, між зірок танцювало лише кілька світло-зелених відблисків. Віяв холодний вітер, гупав віконницями. Санса змерзла. Розправивши подертий плащ, вона, тремтячи, скулилася під ним на підлозі.

Скільки вона так просиділа, не відомо, але за деякий час почулося калатання дзвону з дальнього кінця міста. То був гортанний бронзовий гуркіт, що з кожним ударом лунав дедалі швидше. Санса саме міркувала, що могло б це означати, коли до першого дзвона долучився другий і третій, і їхні голоси линули над пагорбами й падолами, над вулицями й вежами — в усі куточки Королівського Причалу. Скинувши плащ, Санса підійшла до вікна.

На сході вже означився перший слабенький натяк на світанок, і заспівали дзвони Червоної фортеці, вливаючись у мелодійну ріку, що линула з сімох кришталевих веж Великого септу Бейлора. Санса пам’ятала: коли помер король Роберт, теж лунали дзвони, але сьогоднішній спів був зовсім інакший: не повільний скорботний похоронний дзвін, а радісний гуркіт. На вулицях кричали люди, і крики ці були явно вітальні.

Звістку їй приніс сер Донтос. Він важко переступив поріг відчинених дверей, пригорнув Сансу своїми ослаблими руками й закружляв по кімнаті, таке щось белькочучи, що Санса й слова не могла розібрати. Він був п’янючий, як Гончак перед тим, але це було щасливе сп’яніння. Коли Донтос нарешті відпустив її, у неї паморочилось у голові й не було чим дихати.

— Що таке? — вчепилася вона у стійку ліжка.— Що сталося? Кажіть!

— Все! Все! Все! Місто врятоване. Лорд Станіс загинув, лорд Станіс утік, нікому не відомо, нікому діла немає, його військо розбите, небезпека позаду. Порубане, розпорошене, а хтось, кажуть, і на другий бік перекинувся. Ох, ясні знамена! Знамена, Джонкіл, знамена! Вина немає? Слід відзначити цей день, так. Бо ти в безпеці, розумієш?

— Розкажіть мені, що сталося! — потрусила його Санса.

Засміявшись, сер Донтос почав стрибати з ноги на ногу й мало не впав.

— Вони з’явилися просто з попелу, поки горіла ріка. Станіс по шию в ріці, а вони заскочили його з тилу. Ох, знов побути лицарем, долучитися до такого! Подейкують, його вояки майже й не боролися. Деякі розбіглися, але більшість прихилили коліно й перейшли на другий бік, славлячи лорда Ренлі! І що мав подумати Станіс, коли почув це? Мені розповів Озні Кетлблек, а йому — сер Озмунд, але вже повернувся сер Балон, і його вояки кажуть те саме, і золоті плащі також. Ми врятовані, сонечко! Вони йшли рожевим гостинцем, а тоді берегом ріки, через ті ниви, що попалив Станіс, з-під їхніх чобіт пахкав попіл, фарбуючи обладунки в сірий колір, але знамена... о, знамена, мабуть, були ясні: золота ружа, і золотий лев, і всі решта — Марбрандове дерево, і Рованів герб, і мисливець Тарлі, і Редвинів виноград, і листочок леді Окгарт. Усі західняки, вся сила Небосаду й Кичери Кастерлі! Правий фланг на північному боці ріки вів сам лорд Тайвін, Рендил Тарлі командував центром, а Мейс Тайрел — лівим флангом, але битву вирішив передовий загін. Вони врізалися в Станіса, як спис врізається в гарбуз, і при цьому вили, наче демони в криці. І знаєш, хто вів передовий загін? Знаєш? Знаєш? Знаєш?

— Роб?

Марно на це й сподіватися, але...

— Лорд Ренлі! Лорд Ренлі в зелених обладунках, і полум’я відблискувало від його золотих оленячих рогів! Лорд Ренлі з довгим списом у руці! Кажуть, він сам убив сера Гіяра Моригена у двобої, а потім ще дюжину видатних лицарів. То був Ренлі, то був Ренлі, то був Ренлі! Ох! Знамена, люба Сансо! Ох! Знов побути лицарем!