Битва королів

Бран

На білосніжній вовняній попоні Танцівниці красувався сірий деривовк дому Старків, а Бран був одягнений у сірі бриджі й білий камзол, на манжетах і комірі облямований білячим хутром. Зліва, де серце, кріпилася брошка — вовча голова з блискучого гагату в срібній оправі. Він би надав перевагу Літу перед срібним вовком на грудях, але сер Родрик був непохитний.

Невисокі кам’яні сходинки затримали Танцівницю лише на мить. Коли Бран підстьобнув її, вона легко здолала сходи. За широкими дубовими дверима, окутими залізом, у великій залі Вічнозиму тягнулося вісім довгих рядів двоногих столів — по чотири ряди обабіч центрального проходу. На лавках тіснилися плече до плеча вояки.

— Старк! — гукали вони, зводячись на ноги, коли Бран проїжджав повз.— Вічнозим! Вічнозим!

Бран був уже не такий малий, щоб не розуміти, що не його вони вітають: вони радіють врожаю і Робовим перемогам, вони віншують Бранового лорда-батька, і діда, і всіх Старків, що жили тут останні вісім тисяч років. А все ж Бран наприндився. На той час, поки перетинав залу, він геть забув про своє каліцтво. Та коли він під поглядами присутніх опинився біля помосту, Оша з Годором розв’язали на ньому ремінці й розстебнули застібки, зняли його зі спини Танцівниці й посадили на престол його пращурів.

Ліворуч від Брана сидів сер Родрик, а поряд з ним — його дочка Бет. Праворуч сидів Рикон; його розкошлана золотисто-каштанова чуприна так відросла, що торкалася горностаєвої мантії. Відтоді як поїхала мама, він нікому не дозволяв обтинати волосся. Останню служницю, яка спробувала це зробити, він просто вкусив.

— Я теж хотів виїхати верхи,— мовив Рикон, коли Годор повів Танцівницю геть.— Я на коні сиджу краще за тебе.

— А от і ні, тож мовчи,— мовив братові Бран. Сер Родрик закликав присутніх до тиші. Бран підвищив голос. Іменем свого брата, короля на Півночі, він гостинно привітав усіх і попросив подякувати богам давнім і новим за Робові перемоги й за багатий урожай.— І хай примножаться вони сторицею! — завершив він, піднімаючи батьків кубок.

— Сторицею! — задзвеніли олов’яні гальби, глиняні кухлі й оправлені залізом роги. Вино Бранові підсолодили медом і присмачили корицею і гвоздикою, але було воно міцнішим, ніж зазвичай. Ковтнувши, Бран відчув, як цівка вина, зазмившись, полилась у живіт. Поки він відставив кубок, голова вже обертом ішла.

— Добре впорався, Бране,— мовив до нього сер Родрик.— Лорд Едард пишався б тобою.

Мейстер Лувін, який сидів трохи далі, кивнув на згоду, а подавальники почали виносити страви.

Такого ще Бран не бачив: одна страва змінювала іншу, і було їх так багато, що з кожного тареля він міг відщипнути хіба по шматочку. Подавали велетенські турячі окости, засмажені з пражем; оленячі пироги, начинені морквою, грудинкою і грибами; перченого вепра, гусей; голубів і каплунів на рожнах; ячмінний суп з яловичиною; охолоджене фруктове пюре. Лорд Вайман привіз із Білої Гавані двадцять скринь солоних дарів моря з водоростями: білу рибу й берегових равликів, крабів і мідій, молюсків і оселедця, тріску й лосося, омарів і міног. Був чорний хліб, медові коржики й вівсяне печиво; ріпа, горох і буряк; боби, гарбузи й величезна червона цибуля; печені яблука, ягідні пироги та груші, настояні на міцновинах. На кожному столі обабіч солі стояли кружала білого сиру, а карафи з глінтвейном і осіннім елем на льоду передавалися з одного кінця столу на інший.

Сміло й гарно вигравали музики лорда Ваймана, та дуже скоро ліри, скрипки й ріжки потонули у хвилях балачок і сміху, брязкоті кухлів і тарілок, гарчанні собак, що билися за об’їдки зі столу. Співець виводив чудові балади: «Залізні списи», і «Палають кораблі», і «Бурмило і дівиця мила», але його слухав, здається, лише Годор. Він стояв поряд з волинщиком, перестрибуючи з ноги на ногу.

Гамір перетворився на невпинний гул — гучну й гарячу мішанину звуків. Сер Родрик розмовляв з мейстром Лувіном через кучеряву голову Бет, а Рикон щасливо верещав щось до Волдерів. Бран не хотів садовити Фреїв за почесний стіл, але мейстер нагадав, що скоро вони породичаються. Роб має одружитися з кимось із їхніх тіток, а Арія — з кимось із їхніх дядьків. «Ніколи вона не одружиться,— мовив Бран,— не Арія». Але мейстер Лувін був непохитний, тож Волдери опинилися біля Рикона.

Подавальники кожну страву спершу приносили Бранові, щоб він обрав собі те, що смакує лордові. Поки дійшли до качок, він уже не міг їсти. Після цього він просто щоразу кивав і відсилав страву далі. Якщо пахло особливо апетитно, він відсилав таріль комусь із лордів на помості — то був жест прихильності, якого його навчив мейстер Лувін. Лосося він відіслав бідолашній зажуреній леді Горнвуд, вепра — галасливим Амберам, таріль гуски в ягодах — Клею Сервину, а величезного омара — стайничому Джозету, що не був ані лордом, ані гостем, зате тренував Танцівницю, щоби Бран зміг їздити верхи. Ще Бран послав солодощі Годору і старій Нан — просто так, бо любив їх. Сер Родрик нагадав йому послати щось своїм братам-годованцям, отож Бран передав Малому Волдеру варених буряків, а Великому Волдеру — ріпу в маслі.

На нижніх лавках сиділи мешканці Вічнозиму впереміш з простолюдом із зимового поселення, друзями з поблизьких твердж і почтом можних гостей. Деякі обличчя він у житті не бачив, інші знав як власне, однак тепер і ті, і ті здавалися однаково чужими. Він дивився на них ніби здалеку, так наче й зараз сидів у вікні своєї спальні, споглядаючи двір унизу, все бачачи й ні в чому не беручи участі.

Між столиків походжала Оша, наливаючи ель. Один з вояків Леобальда Толгарта ковзнув рукою їй під спідницю — і Оша, під вибух реготу, розбила карафу йому об голову. А от Мікен запхав якійсь жінці руку під корсет — і вона, схоже, не мала нічого проти. Бран дивився, як Фарлен під’юджує свою руду сучку випрошувати кісточки і як стара Нан колупає зморшкуватими пальцями шкуринку гарячого пирога. На помості лорд Вайман нападав на паруючий таріль міног, наче на вороже військо. Він був такий товстий, що сер Родрик розпорядився, аби для нього змайстрували спеціальне широке крісло, але сміявся Вайман часто й гучно, тож Бран вирішив, що він йому подобається. Поряд з ним сиділа сердешна леді Горнвуд; Готер з Морсом гралися у «хто кого переп’є», буцаючись винними рогами, як лицарі на поєдинку.

«Тут надто жарко, надто гамірно, і всі вже напилися». У Брана все свербіло попід сіро-білим вовняним убранням, і зненацька закортіло опинитися будь-де, тільки не тут. «Зараз у богопралісі прохолодно. З гарячих ставків піднімається пара, і шурхотить червоне листя віродерев. Пахне там краще, ніж тут, а скоро зійде місяць, і до нього завиє мій брат».

— Бране? — звернувся до нього сер Родрик.— Ти не їси.

Сон наяву був такий яскравий, що якусь мить Бран не міг зорієнтуватися, де він.

— Пізніше ще поїм,— мовив він.— У мене живіт зараз лусне.

Білі лицареві бакенбарди були рожеві од вина.

— Ти добре впорався, Бране. І тут, і на аудієнціях. Одного дня, гадаю, з тебе вийде чудовий лорд.

«А я хочу бути лицарем». Бран ковтнув ще вина з медом і прянощами з батькового кубка, радий, що є чим зайняти руки. Збоку на кубку випиналася голова деривовка, що гарчав, мов живий. Бран відчув, як йому в долоню тицьнувся срібний писок, і згадав той останній раз, коли бачив, як з цього кубка п’є батько.

Було це того вечора, коли влаштували вітальний бенкет з нагоди приїзду короля Роберта з двором у Вічнозим. Тоді ще владарювало літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом і його королевою, поряд з якою сиділи її брати. Присутній був і дядько Бенджен, весь у чорному. Бран з братами й сестрами сидів поруч з королівськими дітьми — Джофрі, Томеном і королівною Мірселлою, яка всю вечерю захоплено витріщалася на Роба. Коли ніхто не дивився, Арія кривлялася через стіл, Санса у захваті слухала королівського лірника, який співав балади про лицарів, а Рикон раз у раз допитувався, чому Джон сидить не з ними. «Бо він байстрюк»,— нарешті довелося Брану шепнути.

«А тепер вони всі деінде». Так наче якийсь лихий бог спустив з небес велику руку й розкидав їх усіх: дівчата опинилися в полоні, Джон — на Стіні, Роб і мама — на війні, король Роберт і батько — в могилах, а мабуть, і дядько Бенджен теж...

Навіть на лавках за столами серед своїх сиділи нові люди. Джорі мертвий, і Товстун Том, і Портер, і Алін, і Дезмонд, і Галлен, що був раніше стайничим, і його син Гарвін... усі ті, хто поїхав на південь з батьком,— навіть септа Мордейн і Вейон Пул. Решта виїхали на війну з Робом, і Бран не здивується, якщо й вони скоро всі будуть мертві. Йому подобалися і Патлач, і Рябий Тим, і Дотепник, але він сумував за давніми друзями.

Роздивляючись щасливі й зажурені обличчя вздовж столів, він думав, кого ж не стане за рік, і ще за рік по тому. Він би й розплакався, але не мав права. Він Старк з Вічнозиму, батьків син і братів спадкоємець, і він майже дорослий.

У кінці зали відчинилися двері, й від повіву холодного вітру на мить ясніше спалахнули смолоскипи. Це Пиворіз привів нових гостей на бенкет.

— Леді Міра з дому Рідів,— перекрикуючи шум, оголосив кругленький гвардієць.— З братом Джодженом, зі Сторожі Сіроводдя.

Присутні відірвали очі від кухлів і хлібних мисок, щоб зиркнути на прибулих. Бран чув, як Малий Волдер пробурмотів до Великого: «Жабоїди».

Сер Родрик зіп’явся на ноги.

— Ласкаво просимо, друзі, розділіть з нами це свято врожаю.

Слуги поквапилися подовжити почесне місце на помості, підтягнувши ще один стіл і крісла.

— Хто вони такі? — поцікавився Рикон.

— Мокляки,— презирливо відповів Малий Волдер.— Злодії і боягузи, а ще вони їдять жаб, і тому в них зелені зуби.

Мейстер Лувін присів навпочіпки біля Бранового крісла, щоб шепнути йому на вухо пораду:

— Привітай цих гостей тепло. Не думав я їх тут побачити, але... Ти знаєш, хто вони?

— Краножани,— кивнув Бран.— З Перешийку.

— Гауленд Рід був щирим другом твого батька,— сказав сер Родрик.— А ці двоє, схоже, його діти.

Поки прибульці перетинали довгу залу, Бран роздивився, що одна з двох і справді дівчина, хоча з її вбрання цього ніхто б не вгадав. На ній були бриджі з овчини, затерті від довгого носіння, й безрукава шкірянка, броньована бронзовою лускою. Віком дівчина була приблизно як Роб, але худенька як хлопчак, з довгими каштановими косами, закрученими на потилиці, й ледь помітним натяком на груди. На струнких стегнах з одного боку висіла сіть, а з другого — бронзовий ніж; під пахвою вона несла старий залізний шолом, побитий іржею, а за спиною на ремені трималися остень і круглий шкіряний щит.

Брат був на кілька років молодший і зброї не мав. Вбрання на ньому було цілком зелене, навіть шкіра на чоботах, а коли він наблизився, Бран підмітив, що навіть очі в нього кольору моху, хоча зуби — такі самі білі, як в усіх людей. Ріди обоє були стрункі, як мечі, а на зріст не вищі за самого Брана. Перед помостом вони опустилися на одне коліно.

— Мілорди Старки,— заговорила дівчина.— Минули сотні, тисячі років відтоді, як мій народ уперше присягнув на вірність королю на Півночі. Лорд-батько послав нас сюди, щоб ми повторили обітницю від імені всього нашого народу.

«Вона дивиться на мене»,— усвідомив Бран. Треба було щось відповідати.

— Мій брат Роб воює на півдні,— мовив він,— але ви, якщо волієте, можете проказати обітницю переді мною.

— Вічнозиму обіцяє Сіроводдя служити вірою і правдою,— разом заговорили дівчина та хлопець.— Наші душі, домівки і долі вручаємо вам, мілорде. Наші мечі, списи та стріли до ваших послуг. Згляньтеся на слабких, допоможіть безпомічним, будьте справедливі до всіх — і ми ніколи вас не зрадимо.

— Присягаюся землею і водою,— сказав хлопець у зеленому.

— Присягаюся бронзою і залізом,— мовила його сестра.

— Присягаємося льодом і полум’ям,— закінчили вони разом.

Бран підшукував слова. Може, йому теж слід дати якусь обітницю у відповідь? Таких присяг його не вчили.

— Хай короткими будуть ваші зими і щедрими — літа,— сказав він. Ця фраза ніколи не завадить.— Підведіться. Я — Брандон Старк.

Дівчина, Міра, зіп’ялася на ноги й допомогла встати братові. Весь цей час хлопець не відривав од Брана очей.

— Ми привезли вам дари з риби, ропух і розмаю.

— Дякую,— мовив Бран, міркуючи, чи не доведеться з увічливості з’їсти ропуху.— Пригостіться медом і м’ясом Вічнозиму.

Він силкувався пригадати все, що знав про краножан, які замешкали серед боліт Перешийку й рідко коли полишали свої мочарі. Народ це був небагатий, який переважно рибалив і ловив жаб і жив у хатках з лози й очерету, збудованих на плавучих острівцях, що ховаються в болотяній глушині. Подейкували, що люди це боягузливі, вони б’ються отруйною зброєю і радше сховаються від ворога, ніж відкрито зустрінуться в бою. Однак Гауленд Рід був найстійкішим батьковим товаришем у війні за корону для короля Роберта, коли Бран ще й не народився.

Хлопчик, Джоджен, сівши на своє місце, з цікавістю роздивлявся залу.

— А де деривовки?

— У богопралісі,— озвався Рикон.— Кошлай був нечемний.

— Брат хотів би їх побачити.

Тут голосно заговорив Малий Волдер.

— Тільки хай стережеться, щоб вони його не побачили, бо ще відкусять шмат.

— Якщо там буду я, нічого вони не відкусять,— мовив Бран, якого потішило, що гості хотіли побачити деривовків.— Літо точно не вкусить, а Кошлая я потримаю.

Його цікавили ці мокляки. Він не пригадував, щоб колись кого з них бачив. У минулі роки батько часто посилав листи лорду Сіроводдя, але ніхто з краножан ще не приїздив у Вічнозим. Брану хотілося б з ними трохи поговорити, але у великій залі було так гамірно, що чути лише того, хто сидить поруч.

А поруч з Браном сидів сер Родрик.

— А вони і справді їдять жаб? — запитав Бран у старого лицаря.

— Ага,— підтвердив сер Родрик.— Жаб, і рибу, і ящірколевів, і різну птицю.

«Напевно, в них немає ні овець, ні великої рогатої худоби»,— подумав Бран. І звелів подавальникам принести їм баранячі відбивні та шматок тура, а ще наповнити їм хлібні миски ячмінним супом з яловичиною. Здається, їм це сподобалося. Дівчина піймала Бранів погляд і всміхнулася. Спаленівши, Бран відвів очі.

Згодом, потому як подали солодощі й запили їх відрами літнього вина, столи прибрали й відсунули до стін, щоб звільнити місце для танців. Музики заграли швидше, до них долучилися барабанщики, і Готер Амбер виніс велетенську вигнуту сурму в срібній оправі. Коли співець доспівав «Скінчилася ніч» до того місця, де нічна варта виїздить навперейми Чужим у Битві за світанок, Амбер так дмухнув у сурму, що всі собаки забрехали.

Двійко з гловерівських челядників завели на волинці й на лірі нескінченну пронизливу пісню. Морс Амбер першим скочив на ноги. Схопивши за руку подавальницю, яка проходила повз, він вибив у неї з руки карафу вина, й та розлетілася на підлозі на друзки. Серед очерету, кісток і крихт хліба, якими всіяна була кам’яна долівка, він зачав крутити, вертіти й підкидати дівчину в повітря. Вона пищала від сміху й червоніла, коли спідниці, кружляючи, задиралися.

Скоро до них приєдналися інші. Годор танцював сам з собою, а лорд Вайман запросив собі до пари маленьку Бет Кассель. Попри свої розміри, рухався він граційно. Коли ж він утомився, дитину до танцю повів Клей Сервин. Сер Родрик підійшов до леді Горнвуд, але вона, вибачившись, вийшла з зали. Бран деякий час спостерігав за танцюристами, щоб не здатися неввічливим, а тоді покликав Годора. Йому було гаряче, він утомився, розчервонівся од вина, а дивлячись на танці, зажурився. Ось іще одне, чого йому ніколи не робити.

— Я вже піду.

— Годор,— гаркнув Годор, стаючи навколішки. Мейстер Лувін з Патлачем підняли хлопчика в кошик. Мешканці Вічнозиму спостерігали це видовище з півсотні разів, а от для гостей, безперечно, бачити це було дивно, і дехто з них виявляв цікавості більше, ніж увічливості. Бран відчував на собі чужі погляди.

Вийшли з чорного ходу, щоб не перетинати всю залу, і Бран прихилив голову, коли вони з Годором виходили з лордівських дверей. У тьмяно освітленому коридорі, що вів з великої зали, вони наскочили на стайничого Джозета, який теж, так би мовити, їхав верхи. Він притиснув до стіни не знайому Бранові жінку, задерши їй спідниці до пояса. Вона хихотіла — поки Годор не зупинився подивитися. Тоді вона зойкнула.

— Лиши їх, Годоре,— довелося сказати Брану.— Віднеси мене в спальню.

Піднявшись виткими сходами у вежу, Годор став навколішки біля одної з залізних скоб, які Мікен умонтував у стіни. Бран користувався ними, щоб залізти в ліжко, тож Годор стягнув з нього чоботи та бриджі.

— Повертайся на бенкет, але не заважай Джозету з тою жінкою,— мовив Бран.

— Годор,— озвався Годор, киваючи.

Коли Бран задмухав свічку біля ліжка, його м’яким і звичним покривалом огорнула темрява. Крізь віконниці пробивалася ледь чутна музика.

Зненацька Бранові пригадалося те, що батько сказав йому, як він ще був маленький. Бран тоді запитав лорда Едарда, чи королівська варта — і справді найкращі лицарі в Сімох Королівствах. «Уже ні,— відповів той,— та колись вони були дивовижні — справжній взірець для світу».

«А був серед них найкращий?»

«Найкращий лицар, що траплявся мені в житті, то сер Артур Дейн, який бився мечем, названим Світанок і викуваним у серці впалої зірки. Його кликали Ранковим Мечем; він мало не вбив мене — якби не Гауленд Рід». Батько зажурився й більше нічого не схотів розповідати. Шкода, що Бран не запитав тоді, що ж батько мав на увазі.

Засинаючи, він марив про лицарів у блискучих обладунках і з мечами, які сяяли, мов зорі, та коли поринув у сон, знов опинився в богопралісі. Запахи з кухні та з великої зали були такі міцні, наче він і досі сидів на бенкеті. Він скрадався попід деревами, а позаду, зовсім близько, біг брат. Ніч була на диво лункою од виття людської зграї, що гралася в лісі. Ці звуки роз’ятрили його. Йому кортіло бігати, полювати, кортіло...

Від брязкоту заліза він нашорошив вуха. Брат теж це чув. Вони помчали крізь кущі на звук. Перестрибуючи калюжу попід старим білим віродеревом, він занюхав чужака — людський дух, змішаний з запахом шкіри, землі й заліза.

Коли він наскочив на незваних гостей, вони вже зайшли на кілька кроків у ліс — дівчина і юний хлопець, від яких і не пахло страхом, хоча він вищирив на них білі зуби. Брат гортанно загарчав, але вони не тікали.

«Ось і вони,— мовила дівчина. Міра, мов шепнув хтось — якийсь спогад про хлопчака, що загубився у вовчому сновидінні.— Хто б подумав, що вони такі великі».

«Будуть ще більші, коли підростуть,— сказав хлопчак, роздивляючись їх великими зеленими безстрашними очима.— Отой чорний — розлючений і переляканий, а от сірий — сильний... сильніший, ніж гадає... відчуваєш його, сестро?»

«Ні,— озвалася вона, кладучи руку на довгий брунатний ніж, що був у неї при боці.— Обережніше, Джоджене».

«Він мені не зашкодить. Не прийшов ще день мені помирати». Хлопець рушив до них, зовсім не боячись, і торкнувся його морди — легенько, наче літній вітерець. Однак від дотику цих пальців ліс наче розчинився, земля під лапами перетворилася на дим і зо сміхом попливла геть, а він, кружляючи, почав падати, падати, падати...