Битва королів

Тиріон

Непорушний як химера, Тиріон Ланістер на одному коліні скулився на зубці муру. Оддалік, за Брудною брамою й за тим пустищем, що лишилося від колишнього рибного ринку та причалів, здавалося, палає сама ріка. Половина Станісового флоту горіла, горіла й переважна більшість кораблів Джофрі. Цілунок дикополум’я перетворював горді кораблі на погребальні вогнища, а людей — на живі смолоскипи. Повітря повнилося димом, стрілами й зойками.

Вниз за течією і простолюд, і високородні капітани бачили, як до їхніх плотів, карак і поромів, які жене течія Чорноводого Бурчака, наближається гаряча зелена смерть. Миготіли, наче ноги збожеволілих багатоніжок, довгі білі весла мирських галер, які намагалися відплисти подалі, але їм це не вдавалося. Багатоніжкам не було куди розбігатися.

Під мурами міста вирувала дюжина велетенських багать — у тих місцях, де розбилися діжки з запаленою смолою, але порівняно з дикополум’ям вони здавалися свічками в охопленому вогнем будинку, і їхні жовтогарячі й черлені вимпели слабенько маяли на тлі нефритового всеспалення. Низькі хмари забарвились у кольори підпаленої ріки й накрили небо мінливим зеленим склепінням, моторошно-прегарним. «Жахлива краса. Як вогонь драконів». Цікаво, думав Тиріон, чи почувався так само Ейгон Завойовник, літаючи над Полум’яним полем?

Розжарений вітер шарпав малиновий плащ, бив полами в обличчя, але Тиріон не міг відвернутися. Краєм вуха він чув радісні вигуки золотих плащів з гурдицій. Але він до них приєднуватися не збирався. Це тільки половина перемоги. «Цього недосить».

У нього на очах ще один блокшив, начинений пекельними фруктами короля Ейриса, охопило жадібне полум’я. З ріки піднявся фонтан полум’яного нефриту — вибух був такий яскравий, що довелося затулити очі. Над водою, потріскуючи і плюючись іскрами, танцювали височенні вогненні гриви. На кілька секунд вибух заглушив зойки. У воді плавали сотні людей — горіли, або тонули, або і те, і те.

«Чуєш їхній лемент, Станісе? Бачиш, як вони палають? Це і твоя робота, не тільки моя». Тиріон знав: десь у цій бурхливій тьмі людей на південь від Чорноводого Бурчака стоїть Станіс і теж спостерігає. Він ніколи не відчував жадоби бою, як його брат Роберт. Він командуватиме з задніх рядів, з другого ешелону, як зазвичай це робить Тайвін Ланістер. Швидше за все, зараз він сидить на румакові, вбраний у ясні обладунки, з короною на голові. «Червоного золота корона,— казав Вейрис,— з зубцями у формі язиків полум’я».

— Мої кораблики! — крикнув Джофрі з муру, де разом зі своїми вартовими скулився за зубчастими стінами, і голос його зірвався. Бойовий шолом Джофрі прикрашав золотий королівський вінець.— Мій «Королівський перевізник» горить, і «Королева Серсі», і «Відданий вояк». Глядіть, а от там — «Морецвіт»,— він вказав мечем туди, де зелені язики полум’я облизували золотий облавок «Морецвіту» й повзли по веслах. Капітан розвернув судно угору за течією, але запізно, тож не зміг уникнути дикополум’я.

Тиріон знав, що корабель приречений. Іншого виходу не було. «Якби ми не випливли їм назустріч, Станіс запідозрив би пастку». Можна спрямувати стрілу, спис, навіть каменюку з катапульти, але дикополум’я живе за власними законами. Випусти його — і воно виходить з-під людського контролю.

— А що вдіяти? — мовив Тиріон до свого небожа.— Наш флот у будь-якому разі був приречений.

Навіть з мурованого зубця (коротун не міг просто визирнути у бійницю, тож довелося підсадити його нагору) Тиріон у полум’ї, диму й хаосі битві не міг розрізнити, що ж відбувається під замком, вниз за течією, але внутрішнім зором бачив це вже тисячі разів. Брон хльоснув волів, щойно Станісові флагмани пропливли під Червоною фортецею; ланцюг — громіздкий і важкий, і велетенські коловороти крутяться дуже повільно, з рипінням і гуркотом. Коли під водою прозирнуть перші зблиски металу, вже весь флот узурпатора зайде в ріку. Тоді на поверхню вирине бон, стікаючи водою і тьмяно відблискуючи болотом, ланка по ланці, поки не напнеться міцно весь велетенський ланцюг. Король Станіс завів свій флот у Чорноводий Бурчак, але вивести з нього не зможе.

Та все одно декому вдалося вирватися. Річкова течія — річ ненадійна, а дикополум’я поширювалося не так рівномірно, як сподівався Тиріон. Фарватер горів весь, але чимало мирсян дісталися південного берега і, схоже, зможуть втекти цілі й неушкоджені, а ще щонайменше вісім кораблів причалило під мурами міста. «Причалили чи розбилися — байдуже, бо результат один: вони висадили на берег вояків». Що гірше, заки вибухнули блокшиви, чимала частина правого флангу перших двох шерег ворожого флоту встигла піднятися вгору за течією, далеченько від пекла. На око, Станісові лишилося тридцять-сорок галер, а цього більш ніж досить, щоб, коли до ворога знов повернеться бойовий дух, переправити все військо.

Це трохи забере часу: навіть найхоробріші перелякаються, бачачи, як тисячі їхніх товаришів гинуть у полум’ї. «Галін казав, що іноді речовина горить так сильно, аж м’ясо плавиться, як лій. Та все одно...»

Щодо своїх людей Тиріон ілюзій не мав. «Якщо битва піде не так, вони зламаються, і то зламаються з тріском»,— попереджав його Джейслін Байвотер, тож головне — щоб ця битва від початку до кінця йшла так.

Видно було, як серед почорнілих руїн на набережній рухаються темні постаті. «Час для наступної вилазки»,— подумав Тиріон. Люди найвразливіші, коли тільки видибають на берег. Не можна дозволити ворогу вишикуватися на північному березі.

Тиріон зліз із зубця.

— Перекажіть лорду Джейсліну, що на набережній ворог,— мовив він до одного з гінців, яких приставив до нього Байвотер. Іншому ж сказав: — Передайте мої вітання серу Арнельду й попросіть його повернути Шльондр на тридцять градусів на захід.

З такого кута вони метатимуть далі — може, навіть у воду.

— Мама пообіцяла, що командуватиму Шльондрами я,— заскиглив Джофрі. Тиріон розсердився, побачивши, що король знову підняв забороло шолома. Під тою важкою крицею хлопець, без сумніву, вже зварився... але менше за все Тиріону було потрібно, щоб якась випадкова стріла поцілила його племінникові в око.

Він з брязкотом опустив забороло.

— Тримайте його опущеним, ваша світлосте: ваше життя занадто цінне для нас.

«До того ж ви не хочете зіпсувати своє гарненьке личко».

— Шльондри ваші.

Зараз саме найкращий час: жбурляти запалювальні снаряди в охоплені полум’ям кораблі більше немає сенсу. Внизу, у дворі, вже чекали зв’язані голі «оленерогі» з прибитими до голови рогами. Коли вони постали перед судом Залізного трону, Джоф пообіцяв відіслати їх до Станіса. Людина важить менше, ніж каменюка чи діжка зі смолою, тож і жбурнути її можна далі. Золоті плащі вже закладалися між собою, чи перелетять зрадники Чорноводий Бурчак.

— Покваптеся, ваша світлосте,— мовив Тиріон до Джофрі.— Метавки нам дуже скоро знадобляться для каміння. Навіть вогонь не горить вічно.

Щасливий Джофрі помчав геть у супроводі сера Мірина, а от сера Озмунда Тиріон перехопив за зап’ясток.

— Хай що відбуватиметься, король має бути в безпеці і має лишатися тут, зрозуміло?

— Як зволите,— приязно всміхнувся сер Озмунд.

Тиріон попередив Транта і Кетлблека, що з ними буде, якщо з королем бодай щось трапиться. Та й біля підніжжя сходів на Джофрі чекала дюжина досвідчених золотих плащів. «Я твого клятого байстрюка захищаю, як можу, Серсі,— гірко подумав Тиріон.— Сподіваюся, ти так само бережеш Алаяю».

Тільки-но відбіг Джоф, як сходами піднявся засапаний гонець.

— Мілорде, покваптеся! — впав він на одне коліно.— Вони висадили людей на турнірному полі — сотні людей! Зараз тягнуть таран до Королівської брами.

Вилаявшись, Тиріон перевальцем рушив до сходів. Унизу з кіньми чекав Подрик Пейн. Річковим рядом мчали вчвал: Тиріон — перший, а за ним — Под із сером Мандоном Муром. Наглухо зачинені будинки занурились у зелену темряву, але під ногами ніхто не крутився: Тиріон наказав, щоб на вулиці нікого не було, аби захисники могли легко переміщатися від одних воріт до інших. Та все одно, заки доїхали до Королівської брами, Тиріон уже чув гуркітливі удари дерева об дерево, які свідчили, що стінобитний таран уже вступив у гру. Величезні завіси стогнали, як конаючий велет. Площа біля прибрамної була всіяна пораненими, але були тут і шереги вцілілих коней, і перекупні мечі, і золоті плащі, яких має вистачити, щоб сформувати міцну колону.

— Шикуйсь! — гаркнув Тиріон, стрибаючи на землю. Брама ворухнулася ще від одного удару.— Хто тут командує? Ви виходите.

— Ні,— від стіни відділилася тінь, яка перетворилася на рослявого чолов’ягу в темно-сірих обладунках. Сандор Кліган обіруч стягнув з голови шолом і впустив його на землю. Криця була обпалена й пом’ята, ліве вухо вищиреного собаки відвалилося. З рани над оком у Гончака цебеніла кров, стікаючи старими шрамами від опіків і затуляючи половину обличчя.

— Так,— лицем до лиця став перед ним Тиріон.

Кліган важко віддихував.

— До біса. І вас теж.

З-за його спини виступив перекупний меч.

— Ми вже виходили. Тричі. Половина наших убиті чи поранені. Кругом вибухає дикополум’я, коні верещать як люди, а люди — як коні...

— А ви вважали, вас для турніру найняли? Може, вам молока з льодом принести й мисочку малини? Ні? То залазьте на свого клятого коня. І ти теж, псе!

Кров на обличчі у Клігана зблискувала червоним, але очі були білі. Кліган витягнув меча.

«Він боїться,— вражено збагнув Тиріон.— Гончак наляканий». Він спробував пояснити, що потрібно.

— Вони підтягнули таран до брами, самі чуєте, потрібно їх розпорошити...

— Відчиніть браму. Коли вони кинуться всередину, оточіть їх і повбивайте,— Гончак застромив кінчик меча в землю і став, зіпершись на руків’я і погойдуючись.— Я половину людей втратив. І коня теж. Більше я в той вогонь нікого не поведу.

Біля Тиріона виріс сер Мандон Мур, бездоганний у своїх білих емальованих обладунках.

— Вам наказує королівський правиця!

— До біса королівського правицю,— озвався Гончак. Обличчя його, де не заляпане кров’ю, було біле як молоко.— Принесіть мені хтось горло промочити.

Золотий плащ простягнув йому кубок. Кліган зробив ковток, виплюнув і жбурнув кубок геть.

— Вода? До дідька вашу воду! Принесіть мені вина.

«Та він на ногах не стоїть,— побачив Тиріон.— Рана, вогонь... це кінець, треба шукати когось іншого, але кого? Сера Мандона?» Він поглянув на вояків і збагнув, що толку не буде. Кліганів страх підкосив їх. А без ватажка вони теж іти відмовляться, і цей сер Мандон... він небезпечний, як і казав Джеймі, і за ним не підуть люди.

Вдалині знову зачувся гуркіт. Посутеніле небо понад мурами було залите смугами зеленого і жовтогарячого світла. Скільки ще витримає брама?

«Це божевілля,— подумав Тиріон,— та божевілля краще, ніж поразка. Поразка — це смерть і ганьба».

— Гаразд, вилазку поведу я.

Якщо він гадав, що це присоромить Гончака й додасть йому відваги, то дуже помилявся. Кліган тільки розсміявся.

— Ви?!

Тиріон бачив недовіру на його обличчі.

— Я. Пане Мандоне, ви понесете королівський прапор. Поде, мій шолом.

Хлопець метнувся виконувати наказ. Гончак зіперся на пощерблений і вимащений кров’ю меч і подивився на Тиріона отими своїми білими очима. Сер Мандон допоміг Тиріону знов сісти в сідло.

— Шикуйсь! — гаркнув Тиріон.

Його рудий жеребець був у наморднику й нашийнику. Крижі йому — поверх кольчуги — прикривав малиновий шовк. Високе сідло було позолочене. Подрик Пейн вручив Тиріону шолом і важкий дубовий щит, прикрашений золотою рукою на червоному полі в оточенні маленьких золотих левів. Тиріон провів коня по колу, оглядаючи свій невеличкий загін. Тільки частина вояків відреагувала на його наказ — не більш як двадцятеро. Вони сиділи на конях і дивилися очима такими ж білими, як у Гончака. Тиріон кинув презирливий погляд на решту — на лицарів і перекупних мечів, які були з Кліганом.

— Мене прозивають недоростком, недолюдиною,— сказав він.— То хто ж тоді ви?

Це їх присоромило. Один з лицарів без шолома стрибнув у сідло і долучився до інших. До нього приєдналася пара перекупних мечів. Тоді більше. Королівська брама знов затрусилася. За кілька секунд загін подвоївся. Тиріон загнав їх у глухий кут. «Якщо воюю я, мусять і вони, щоб не видатися дрібнішими за карлика».

— З моїх вуст ви не почуєте імені Джофрі,— сказав Тиріон.— І криків «За Кичеру Кастерлі» теж. Це ваше місто хоче сплюндрувати Станіс, це вашу браму він ламає. Тож за мною — убиймо цього сучого сина!

Тиріон висмикнув свій топір, розвернув жеребця й рушив до потерин. Він вірив, що вояки їдуть за ним, але озирнутися не наважився.