Битва королів

Теон

Небо нахмарилося, замерзлий ліс здавався мертвим. Теон біг, і коріння чіплялося за ноги, голе віття хльоскало в обличчя, лишаючи на щоках криваві смуги. А він, засапаний, рвався вперед, не зважаючи, і перед ним розліталися на друзки бурульки. «Змилуйтеся,— схлипував він. Позаду долинуло моторошне виття, від якого кров стигла в жилах.— Змилуйтеся, змилуйтеся». Озирнувшись через плече, він побачив, як вони наближаються — велетенські, завбільшки з коней вовки з дитячими головами. «Ох, змилуйтеся, змилуйтеся». З пащек скрапувала чорна як смола кров, пропалюючи в снігу дірки. З кожним кроком вони наближалися. Теон хотів пришвидшити біг, але ноги не слухалися. На всіх деревах були лики, і вони реготали з нього, реготали, і тут знову зачулося виття. Він відчував позаду гаряче дихання бестій — сморід сірки та гниття. «Вони мертві, мертві, я бачив, як їх повбивали,— спробував крикнути він,— я бачив, як голови їхні занурили у смолу»,— та коли розтулив рота, з вуст зірвався тільки стогін, а тоді щось його торкнулося, і він, заверещавши, крутнувся...

...навпомацки шукаючи кинджал, який тримав біля ліжка, але натомість скинув його на підлогу. Векс позадкував. Поряд з німим хлопчаком стояв Смердюк, і обличчя його підсвічував вогник свічки, яку він тримав у руках.

— Що таке? — скрикнув Теон. «Змилуйтеся!» — Чого вам треба? Чому ви в моїй спальні? Навіщо?!

— Мілорде королевичу,— сказав Смердюк,— у Вічнозим приїхала ваша сестра. Ви просили повідомити, щойно вона прибуде.

— Давно пора,— пробурмотів Теон, пальцями розчісуючи волосся. Він уже боявся, що Аша лишила його напризволяще. «Змилуйтеся!» Він визирнув у вікно, де веж Вічнозиму торкнулися перші слабенькі промені світанку.— Де вона?

— Вона зі своїми вояками у великій залі — Лорен повів їх на сніданок. Ви з нею зустрінетеся просто зараз?

— Так,— Теон відкинув покривало. Вогонь у коминку перегорів.— Вексе, гарячої води.

Він не міг допустити, щоб Аша побачила його таким розкуйовдженим і спітнілим. Вовки з дитячими обличчями... він поїжився.

— Зачини віконниці.

У спальні було холодно, як у лісі вві сні.

Останнім часом у снах йому завжди було холодно, і всі вони були один моторошніший за інший. Учора йому наснилося, ніби він знову на млині, стоїть навколішках і перевдягає мерців. Члени їхні вже дубіли, тож діти наче мовчки опиралися, поки він замерзлими пальцями намагався надіти на них бриджі й зав’язати шнурки, натягнути облямовані хутром чоботи на непіддатливі ноги, застебнути всипаний заклепками ремінь на поясі, що його Теон міг би долонями обхопити. «Я цієї війни не хотів,— казав він до них, працюючи.— Мені не дали вибору». Мертві тіла не відповідали, тільки робилися дедалі холодніші й важчі.

А минулої ночі йому снилася мірошничка. Теон уже й забув її ім’я, зате пам’ятав її тіло — м’які як подушки груди й розтяжки на животі, і те, як вона дряпала йому спину, коли він її порав. А вчора вночі він знов опинився з нею в ліжку, але в неї всюди були зуби: вона дерла зубами йому горлянку — й водночас намагалася відгризти йому прутень. Це було якесь божевілля! Він же бачив, як вона померла! Вона, плачучи, благала Теона помилувати, але Гелмар зарубав її одним ударом топора. «Облиш мене, жінко. Це він тебе вбив, не я. І він теж мертвий». Бодай Гелмар не переслідував Теона уві сні.

Заки Векс повернувся з водою, кошмар відступив. Теон змив з тіла піт і сон і, не поспішаючи, вдягнувся. Аша примусила його довгенько чекати — тепер її черга. Він вибрав чорно-жовту смугасту оксамитову сорочку й вишукану шкірянку зі срібними заклепками... і лише тоді пригадав, що його клята сестра більше цінує клинки, ніж красу. Чортихаючись, він здер з себе вбрання і перевдягнувся — у валяну чорну вовну й кольчугу. На пояс пристебнув меч і кинджал, пригадуючи той вечір, коли сестра принизила його за батьковим столом. «Її любе немовлятко, так. Що ж, у мене теж є ніж, і я вмію ним користуватися».

Останньою він надів корону — холодний залізний вінець у палець завтовшки, оздоблений чималими чорними діамантами й золотими самородками. Корона була безформна і бридка, але що вже вдієш! Мікен лежить на кладовищі, а новий коваль уміє хіба цвяхів та підків. Теон втішав себе тим, що це ж просто вінець королевича. А от до коронації він собі організує щось краще.

За дверима чекав Смердюк з Урценом і Кромом. Теон приєднався до них. Останнім часом, хай куди він ходив — навіть у вбиральню, брав з собою охорону. Вічнозим бажав йому смерті. Тої ночі, коли вони повернулися з Жолудевих Вод, Гелмар Грізний упав зі сходів і зламав собі хребет. Наступного дня знайшли Аґара з перерізаним од вуха до вуха горлом. Гінір Червононосий став такий підозріливий, що почав цуратися вина, спав тепер у кольчузі, койфі й шоломі й завів собі найбрехливішого собаку в усій псарні, щоб той попереджав, як хто захоче підкрастися до нього, поки він спить. Та все одно якось уранці замок прокинувся від дикого гавкоту собачки. Виявилося, що цуцик бігає навколо колодязя, а в ньому плаває потопельник — Червононосий.

Теон не міг лишити вбивства безкарними. Головним підозрюваним був Фарлен, тож Теон улаштував судилище й засудив його до страти. Та й тут усе пішло не так. Псар, стаючи навколішки перед колодою, мовив: «Мілорд Едард завжди сам виконував вирок». Теону, щоб не видатися слабаком, довелося самому братися за сокиру. Долоні в нього спітніли, тож держак не втримався в руках — і перший удар прийшовся між Фарленових плечей. Тільки з третього чи й четвертого удару вдалося розрубати м’язи та кості й відділити голову від тулуба, й потому Теону стало зле: йому весь час пригадувалося, як вони сиділи з Фарленом за кухлем меду, розмовляючи про псів і полювання. «Я не мав вибору,— хотілося йому крикнути до мерця.— Залізні не вміють зберігати секрети, вони мали померти, і мусив же хтось за це відповісти». Він тільки жалів, що не вбив Фарлена чисто. Нед Старк відтинав людині голову одним ударом.

Після Фарленової смерті вбивства припинилися, та все одно Теонові люди ходили похмурі та стривожені. «У відкритому бою вони не злякаються нікого,— сказав йому Чорний Лорен.— Інша справа — жити серед ворога, не знаючи: праля тебе зараз поцілує чи прикінчить, а служник тобі в кухоль ллє трунок чи труту. Ліпше нам звідси забиратися».

«Я — королевич Вічнозиму! — гаркнув Теон.— Тут мій престол, і ніхто мене з нього не скине! Ні чоловік, ні жінка!»

Аша. Це все вона винна! «Моя люба рідна сестричка, хай Чужі віддрочать її мечем у дупу». Вона хотіла його смерті, щоб замість нього сісти на батьків престол як спадкоємиця. Саме тому вона так довго його тут маринувала, ігноруючи нагальний наказ, який він їй вислав.

Коли Теон увійшов, вона сиділа на престолі Старків, пальцями розриваючи каплуна. Зала дзвеніла від чоловічих голосів: Ашині вояки за випивкою ділилися історіями з Теоновими людьми. Вони так галасували, що його приходу ніхто не помітив.

— Де решта? — поцікавився Теон у Смердюка. За довгими столами сиділо щонайбільше вояків п’ятдесят, і то переважно його. А у великій залі Вічнозиму, бувало, збиралося вдесятеро більше людей.

— Це всі, мілорде королевичу.

— Усі... скількох же вона привела?

— За моїми підрахунками — двадцятьох.

Теон підійшов до престолу, на якому розвалилася сестра. Аша саме сміялася зі слів якогось чоловіка, та з братовим наближенням миттю урвала сміх.

— Ой, та це ж королевич Вічнозиму! — вона жбурнула кістку одному з собак, який ходив винюхував по залі. Під отим яструбиним дзьобом, що вона мала замість носа, її широкий рот скривився у глузливій посмішці.— Чи королевич блазнів?

— Заздрість дівчині не личить.

Аша облизала з пальців жир. На око їй упало чорне пасмо. Її вояки голосно вимагали хліба й хляків. Їх було мало, а от галасу від них — багато.

— Заздрість, Теоне?

— А як це ще назвати? З тридцятьма вояками я за ніч узяв Вічнозим. А тобі знадобилася тисяча людей і цілий місяць, щоб узяти Пущанський Насип.

— Ну, я не такий видатний воїн, як ти, братику,— вона перехилила піврога елю й витерла рот зворотом долоні.— Я бачила голови над ворітьми. Скажи мені правду, хто з тих двох затятіше бився — каліка чи малий?

Теон відчув, як йому в обличчя шугає кров. Він не тішився ні з тих голів, ні з того, що довелося виставити напоказ у замку обезголовлені тіла. Стара Нан тільки розтуляла і стуляла свого м’якого беззубого рота, а Фарлен кинувся на Теона, загарчавши, як оті його пси. Урцену з Кадвилом довелося бити його ратищами списів, поки він не зомлів. «Як я до такого докотився?» — подумав тоді Теон, стоячи над обліпленими мухами тілами.

Тільки мейстер Лувін мав сили наблизитися. З кам’яним обличчям, маленький і сивий, він благав дозволу пришити голови на плечі, щоб тіла можна було поховати в крипті разом з усіма мертвими Старками.

«Ні,— сказав йому Теон.— У крипті — ні».

«Чому, мілорде? Тепер вони вам кривди вже точно не заподіють, їхнє місце там. Прах усіх Старків...»

«Я сказав — ні». Йому потрібні були голови на мурах, а от безголові тіла в усій красі він спалив того-таки дня. А потім, опустившись навколішки серед кісток і попелу, відшукав розплавлене срібло та тріснутий чорний бурштин — усе, що лишилося від брошки з вовчою головою,— брошки, що колись належала Бранові. Вона і досі в нього.

— Я добре обходився з Браном і Риконом,— сказав він сестрі.— Вони самі накликали свою долю.

— Як і всі ми, братику.

Терпець йому урвався.

— Як, ти гадаєш, мені утримати Вічнозим, якщо ти привела мені тільки двадцять людей?

— Десять,— уточнила Аша.— Решта повертаються зі мною. Ти ж не дозволиш, щоб твоя люба рідна сестричка верталася через ліс без супроводу, ні? Там у темряві деривовки шастають,— вона підвелася з великого кам’яного престолу.— Ходімо в тихе місце, там спокійно побалакаємо.

Вона права, він знав це, але не міг позбутися злості за те, що це рішення прийняла вона. «Не слід було мені взагалі в залу приходити,— запізніло збагнув він.— Треба було викликати її до себе».

Однак тепер уже запізно. Теону нічого не лишалося, як повести Ашу в світлицю Неда Старка. Там, стоячи перед попелом у погаслому коминку, він випалив:

— Дагмер програв у битві під Тореновим Квадратом...

— Старий каштелян пробив його стіну щитів, так,— спокійно мовила Аша.— А ти що очікував? Отой сер Родрик чудово знає місцевість, а Заяча Губа — ні, та й у північан було багато кавалерії. А залізнородним бракує дисципліни, щоб витримати наскок збруйного коня. Дагмер живий — і за те дякуй. Він зараз веде вцілілих назад на Скелясте узбережжя.

«Вона знає більше за мене»,— збагнув Теон. І від цього тільки дужче розізлився.

— Перемога додала Леобальду Толгарту хоробрості, й він вийшов з-за мурів і приєднався до сера Родрика. Мені рапортують, що лорд Мандерлі пустив угору по ріці дюжину барок, натоптаних лицарями, румаками й облоговими гарматами. А за Останньою рікою збираються Амбери. До кінця місяця у мене під брамою збереться ціле військо, а ти приводиш мені лише десять людей?

— Я й цих десятьох не мала тобі вести.

— Я тобі наказав...

— Мені батько наказав узяти Пущанський Насип,— відтяла вона.— І ні слова не казав про те, що я маю рятувати братика.

— До біса Пущу,— мовив Теон.— Та це дерев’яні ночви на горбі. А Вічнозим — серце цієї землі, от тільки як мені його втримати без гарнізону?

— Міг би подумати про це, перш ніж його брати. Так, зроблено це було кмітливо, не заперечую. Якби тобі стало клепки зруйнувати замок і забрати двох малих королевичів на Пайк як заручників, ми могли б цю війну виграти одним ударом.

— А ти б тільки тішилася, так? Якби мій трофей лежав у руїнах і попелі?

— Твій трофей тебе погубить. Кракени піднімаються з моря, Теоне, чи ти забув це за ті роки, що провів серед вовків? Наша сила — в довгих лодіях. Мої дерев’яні ночви — близько до моря, тож туди можна підвозити і припаси, і свіжих людей, якщо знадобиться. А от Вічнозим — на сотні льє углиб суходолу, оточений лісами, горами, а ще — ворожими тверджами й замками. Не обманюйся: тепер на тисячі миль усі люди тут — твої вороги. Ти про це потурбувався, виставивши над прибрамною оті голови,— Аша похитала головою.— Ну ти й дурень! Діти...

— Вони мене зневажили! — гаркнув він їй в обличчя.— А крім того, кров за кров: двоє синів Едарда Старка — це відплата за Родрика й Марона,— слова зірвалися несвідомо, але Теон миттю збагнув, що батько це схвалить.— Привиди моїх братів нарешті упокоїлися.

— Наших братів,— нагадала йому Аша з кривою посмішкою, яка ясно свідчила, що цими балачками про помсту сестру не обдуриш.— Їхні привиди ти з Пайку привіз, братику? А я гадала, вони тільки батька переслідують.

— Ніколи жінка не розуміла чоловічої потреби помститися.

Навіть якщо батько не оцінить цього дарунку — Вічнозиму, він має похвалити Теона за те, що помстився за братів!

Аша притлумила смішок.

— Отой сер Родрик теж може відчути цю чоловічу потребу, про це ти не подумав? Ти — кров од крові моєї, Теоне, хай який ти є. Заради матері, яка обох нас породила, повертайся зі мною в Пущанський Насип. Спали Вічнозим — і відступи, поки не пізно.

— Ні,— Теон поправив корону.— Я цей замок узяв — і я його утримаю.

Сестра довгу мить дивилася на нього.

— Тоді тобі доведеться утримувати його до кінця життя,— зітхнула Аша.— Кажу тобі, це попахує божевіллям, та хіба може знатися на таких речах скромна дівиця?

Вже біля дверей вона послала йому ще одну глузливу посмішку.

— Знай: такої бридкої корони я в житті не бачила. Ти сам її склепав?

Лишивши його кипіти від злості, вона затрималася тільки, щоб нагодувати й напоїти коней. Половина вояків, що приїхали з нею, з нею і забралися, як вона й попереджала, виїхавши крізь ту саму Мисливську браму, якою Бран з Риконом скористалися для втечі.

Теон з муру проводжав їх поглядом. Коли сестра розчинилася в тумані вовчого лісу, він подумав: чому ж я не послухався й не забрався разом з нею?

— Поїхала, ага? — наблизився до нього Смердюк.

Теон не чув, як він підійшов, і запаху теж не занюхав. З усіх людей бачити Смердюка йому зараз хотілося найменше. Йому аж зле було, що чоловік, який стільки знає, досі ходить і дихає. «Слід було вбити його по тому, як він повбивав інших»,— подумав Теон, але ідея ця розхвилювала його. Хай як це неймовірно, але Смердюк умів читати й писати, а ще саме він здогадався кмітливо приховати те, що вони зробили.

— Мілорде королевичу, даруйте, але неправа вона була, що кинула вас. Бо десять вояків — і близько недосить.

— Я це чудово усвідомлюю,— сказав Теон. «І Аша усвідомлювала теж».

— Ну, то, може, я вам поможу,— мовив Смердюк.— Дайте мені коня й гаман монет — і я підшукаю вам гарних хлопців.

— Скільки? — примружив очі Теон.

— Може, сотню. Або дві. Може, більше,— він посміхнувся, і його безбарвні очі заблищали.— Я ж тут, на півночі, вродився. Знаю багатьох, і Смердюка багато хто знає.

Дві сотні людей — це не армія, але тисячі й не потрібні, щоб утримати такий міцний замок, як Вічнозим. Якщо ці люди зможуть відрізнити, яким кінцем списа потрібно штрикати, їхня присутність може стати вирішальною.

— Роби, як кажеш, а я віддячу. Нагороду сам собі обереш.

— Що ж, мілорде, я не мав жінки ще звідтоді, як був з лордом Ремсі,— мовив Смердюк.— Я поклав око на оту Паллу, а її, я чув, і так уже зіпсували, тож...

Теон зайшов зі Смердюком задалеко, щоб тепер задкувати.

— Дві сотні вояків — і вона твоя. Та буде на одну людину менше — і можеш далі злягатися зі свинями.

Ще й сонце не сіло, а Смердюк уже пішов, прихопивши з собою мішок старківського срібла й останню Теонову надію. «Швидше за все, я цього покидька більше не побачу»,— гірко подумав Теон, але ж це був шанс — і він ним скористався.

Уночі йому наснився бенкет, який влаштував Нед Старк на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим. Зала дзвеніла від музики та сміху, нехай надворі вже здіймалися холодні вітри. Теон насолоджувався вином і смажениною, сипав жартами, витріщався на служниць і розважався... поки не помітив, що в залі потемніло. Музика вже не здавалася веселою: негармонійна, з дивними паузами, мелодія надовго повисала в повітрі. Зненацька вино в роті згіркло, а коли Теон підвів голову від кубка, то побачив, що обідає з мерцями.

Сидів король Роберт, і з великого розтину в нього на животі на стіл висипалися кишки, а поряд з ним сидів безголовий лорд Едард. І на нижніх лавках рядочком розсілися мерці — облазила з кісток сіро-коричнева шкіра, коли вони для тосту піднімали свої кубки, а в порожніх очницях лазили хробаки. Теон знав усіх до одного: Джорі Касселя і Товстуна Тома, Портера, Кейна і стайничого Галлена,— знав усіх, хто поїхав на південь, на Королівський Причал, щоб уже ніколи не повернутися. Мікен з Чейлом сиділи разом — один спливав кров’ю, а другий — водою. Найбільше місця за столом займав Бенфред Толгарт зі своїми Дикими зайцями. Була там і мірошничка, і Фарлен, і навіть дикун, якого Теон убив у вовчому лісі того дня, коли врятував Бранові життя.

Та були й інші обличчя, яких він не знав за життя,— обличчя, що їх він бачив тільки кам’яними. Струнка сумна дівчина з вінцем з блакитних троянд і в білій сукні, забризканій кров’ю,— ніхто як Ліанна. Поряд з нею стояв її брат Брандон, а позаду — їхній батько Рикард. Уздовж стін у присмерку рухалися непримітні постаті — бліді тіні, довговиді й похмурі. Від погляду на них Теона, мов гострий ніж, пронизав страх. А тоді з гуркотом розчахнулися високі двері — і залою полетів холодний протяг, а з ним з темряви ночі увійшов Роб. За ним біг Сіровій, його очі горіли; у обох — і в чоловіка, і у вовка — з півсотні жахливих ран цебеніла кров...

Теон з криком збудився, так налякавши Векса, що хлопець голяка вибіг з кімнати. Коли ввірвалися вартові з мечами напоготові, Теон звелів їм привести мейстра. Заки прийшов Лувін, пом’ятий і сонний, у Теона після келиха вина вже не тремтіли руки, і йому було соромно за свій переляк.

— Просто кошмар наснився,— пробурмотів він,— ось і все. Він нічого не означає.

— Нічого,— урочисто погодився Лувін. Він лишив снодійне зілля, та Теон, щойно мейстер переступив поріг, вилив це зілля в убиральню. Лувін, звісно, мейстер, але він людина і, як людина, любові до Теона не відчуває. «Він не проти, якщо я засну... засну і не прокинусь. Він би цьому зрадів не менше за Ашу».

Прикликавши Кіру, він ногою захряснув двері, виліз на дівку і порав її з такою люттю, якої в собі й не підозрював. Заки він кінчив, вона схлипувала, а груди й шия в неї всі були в синцях і слідах укусів. Теон зіштовхнув її з ліжка і жбурнув їй ковдру.

— Забирайся.

Та навіть потому заснути він не зміг.

На світанку він вдягнувся і вийшов надвір — погуляти по зовнішньому муру. Над зубчастими стінами кружляв різкий осінній вітер. Від нього почервоніли щоки й пекло очі. Теон спостерігав, як унизу починає зеленіти сірий ліс: крізь мовчазні дерева просочувалося сонце. Ліворуч за внутрішніми мурами виднілися верхівки веж із позолоченими сонцем дахами. Червоне листя віродерева здавалося серед зелені гарячим полум’ям. «Дерево Неда Старка,— подумав Теон,— і ліс Старків, і замок Старків, і меч Старків, і боги Старкові. Це їхнє місце, не моє. А я — Грейджой з Пайку, народжений для того, щоб намалювати кракена в себе на щиті та плавати в широкому солоному морі. Слід мені було поїхати з Ашею».

А на залізних гостряках над прибрамною чекали голови.

Теон мовчки дивився на них, а вітер маленькими примарними кулачками сіпав його за плащ. Мірошникові хлопчаки були одного віку з Браном і Риконом, схожі за статурою і кольором волосся, і коли Смердюк злупив шкіру з їхніх облич і занурив голови у смолу, неважко було відшукати знайомі риси в цих безформних ґулях гнилої плоті. «Люди такі дурні! Якби їм сказали, що це баранячі голови, вони б і роги побачили».