Битва королів

Данерис

Вона саме снідала мисочкою холодного супу з креветок з хурмою, коли Іррі принесла картянську сукню — невагомий туалет з парчі кольору слонової кістки, оздоблений узорами з дрібненьких перлин.

— Забери,— сказала Дані.— Доки — не місце для жіночої вишуканості.

Якщо молочні вважають її такою вже дикункою, вона і вдягатиметься відповідно. Коли вона вийшла в стайню, то була вбрана у вицвілі штанці з пісочного шовку та плетені трав’яні сандалі. Під фарбованою дотрацькою безрукавкою вільно гуляли її груденята, а з паска, зробленого з бляшок, звисав ятаган. Джикі по-дотрацькому заплела їй косу й до кінчика прикріпила срібний дзвоник.

— Я не здобула ніяких перемог,— спробувала заперечити Дані своїй служниці, коли дзвоник стиха заспівав.

Але Джикі була незгодна.

— Ви спалили мейгі в їхньому Палаці праху й відправили їхні душі до пекла.

«То була Дрогонова перемога, а не моя»,— хотіла сказати Дані, але припнула язика. Якщо в неї у волоссі з’явиться кілька дзвіночків, дотраки більше її цінуватимуть. Вона видзвонювала, сідаючи верхи на свою сріблясту кобилу, але цього наче не помітили ні сер Джора, ні її кровні вершники. Чатувати людей і драконів за її відсутності вона обрала Рахаро. А Джого з Аго поїдуть з нею на набережну.

Лишивши позаду мармурові палаци й запашні сади, вони рушили через бідніші райони міста, де скромні цегляні будинки виходили на вулицю сліпими безвіконними стінами. Тут було менше коней і верблюдів, не траплялося і паланкінів, зате на вулицях мурашилося від дітей, жебраків і худоребрих собак пісочного кольору. В арочних дверях стояли білошкірі люди в запорошених лляних спідницях, проводжаючи проїжджих поглядом. «Вони знають, хто я, і я їм не подобаюся». Дані бачила це з того, як вони дивилися на неї.

Сер Джора б радше запхав її в паланкін, надійно заховавши за шовковими завісками, але вона відмовилася. Задовго вона лежала на атласних подушках, дозволяючи волам возити її туди-сюди. Коли вона їде верхи, то принаймні відчуває, що кудись прямує.

Не з власної волі вона обрала набережну. Просто Дані знову тікала. Схоже, ціле її життя — одна довга втеча, яка почалася ще в материному лоні й так ніколи не закінчилася. Скільки разів вони з Вісерисом щезали глупої ночі, на один крок попереду Узурпаторових найманців? Але тут така справа: або втеча, або смерть. Заро дізнався, що Піят Прі збирає вцілілих ворожбитів, щоб зурочити її.

Коли він це розповів, Дані розсміялася. «Хіба не ти мені казав, що ворожбити — як старі вояки, які марнославно вихваляються забутими звитягами та втраченою майстерністю?»

Заро мав стурбований вигляд. «Тоді так і було. Але тепер... Я вже не маю такої певності. Подейкують, у будинку Аратона Нічного Блукальця горять скляні свічки, які не горіли вже сто років. Мар-трава виросла в Саду Гіянськім, люди бачили примарних черепах, що на Ворожбитській вулиці носять листи від одного безвіконного будинку до іншого, а всі щури в місті відгризають собі хвости. Жінка Матоса Маларавана, яка колись насміхалася з побитої міллю ворожбитської брудної мантії, з’їхала з глузду й тепер узагалі не носить одягу. Навіть у щойно випраних шовках вона почувається так, наче по шкірі їй лазять тисячі комах. А Сліпий Сибасьян Окожер знову бачить, в усякому разі, так божаться його раби. От людина й замислюється,— зітхнув він.— Дивні часи настали в Карті. А дивні часи погані для торгівлі. Мені страшенно прикро, але тобі найкраще виїхати з Карта, і то чимшвидше,— Заро підбадьорливо погладив їй пальці.— Але тобі необов’язково їхати самій. У Палаці праху ти бачила темні видіння, а от Заро наснилися ясніші сни. Я бачив тебе щасливу, в ліжку, з нашою дитиною біля грудей. Пливімо зі мною навколо Нефритового моря, і тоді ці сни справдяться! Ще не пізно. Подаруй мені сина, моя солодка радісна пісне!»

Маєш на увазі, подаруй мені дракона.

«Я не вийду за тебе, Заро».

Його обличчя стало холодним.

«Тоді їдь».

«Але куди?»

«Якнайдалі звідси».

Може, і справді час. Її халасар зрадів, отримавши змогу відновити сили після руйнівної дії червоної пустелі, та нині вони набрали ваги й відпочили, тож стають непокірливими. Дотраки не звикли довго лишатися на одному місці. Це войовничий народ, не створений для міст. Мабуть, Дані засиділася в Карті, зваблена його затишком і красою. Їй здавалося, це місто, яке обіцяє більше, ніж дає, а її перебування в ньому стало неприємним відтоді, як у вирі диму й вогню обрушився Дім Невмирущих. За цю ніч добре затямили картяни, що дракони небезпечні. Вже не суперничали вони між собою, хто їй кращий дарунок піднесе. Натомість Турмалінове братство відкрито закликало до її вигнання, а Стародавня гільдія присмачників — до смерті. Заро тільки вдавалося поки що втримувати Тринадцятьох, щоб не приєдналися до решти.

«Але куди ж мені податися?» Сер Джора пропонував рухатися далі на схід, геть від її ворогів у Сімох Королівствах. Кровні вершники радше повернулися б до свого широкого моря трави, навіть якщо для цього б довелося ще раз перетинати червону пустелю. Сама ж Дані плекала ідею осісти у Ваїс-Толоро, поки не підростуть і не зміцніють дракони. Та в серці в неї оселилися сумніви. Все це здавалося чомусь неправильним... і навіть коли вона вирішила, куди поїде, питання, як вона туди дістанеться, і далі хвилювало її.

Заро Зоан Даксос їй не допоможе, вона вже це зрозуміла. Хай скільки він запевняв її у своїй відданості, він вів свою гру, як і Піят Прі. Того вечора, коли він порадив їй їхати геть, Дані попросила його про останню послугу. «Тобі потрібна армія, ні? — поцікавився Заро.— Казанок золота? Може, галера?»

Дані спалахнула. Вона ненавиділа жебрати. «Так, мені потрібен корабель».

Очі Заро сяяли ясно, як коштовне каміння в нього у носі. «Я — купець, халесі. Тож, мабуть, ліпше поговорімо не про дарунки, а про торгівлю. За одного зі своїх драконів ти отримаєш десять найкращих кораблів у моєму флоті. Одне твоє ласкаве слово...»

«Ні»,— відповіла вона.

«Шкода,— схлипнув Заро,— бо не це слово я мав на увазі».

«А ти б і матір попросив продати одного зі своїх дітей?»

«А чом би й ні? Вони ж завжди можуть народити ще. Та матері продають своїх дітей щодня».

«Тільки не мати драконів».

«Навіть за двадцять кораблів?»

«Навіть за сто».

Він опустив кутики вуст. «У мене ста немає. А от у тебе є три дракони. Подаруй мені одного за всю мою доброту. У тебе лишаться ще два, й до того ж буде тридцять кораблів».

Тридцять кораблів — цілком досить, щоб висадити на берегах Вестеросу невеличку армію. От тільки армії немає, подумала Дані. «Скільки в тебе кораблів, Заро?»

«Вісімдесят три, якщо не рахувати мого прогулянкового баркаса».

«А у твоїх колег з Тринадцятьох?»

«В усіх нас, мабуть, з тисячу кораблів».

«А у присмачників і в Турмаліновому братстві?»

«Їхні дрібні флоти взагалі не рахуються».

«А все-таки? — мовила вона.— Скажи-но».

«Тисячу двісті чи тисячу триста мають присмачники. А братство — не більш як вісімсот».

«А всі ашайці, браавосяни, жителі Літніх островів, ібенці, всі ті народи, що плавають у широкому солоному морі, скільки вони мають кораблів? Усі разом?»

«Дуже багато,— роздратовано сказав він.— До чого це?»

«Намагаюся з’ясувати ціну за трьох живих драконів у цілому світі,— Дані мило йому посміхнулася.— Гадаю, третина кораблів у всьому світі — справедлива ціна».

По щоках Заро, обабіч оздобленого коштовним камінням носа, покотилися сльози.

«Хіба не застерігав я тебе, щоб ти не ходила в Палац праху? Саме цього я і боявся. Від нашіптування ворожбитів ти збожеволіла, як Малараванова жінка. Третина всіх кораблів на світі? Тьху, ось що я скажу. Тьху!»

Відтоді Дані його не бачила. Його сенешаль передавав їй повідомлення — дедалі холодніші. Вона має поїхати з його дому. Він більше не годуватиме ні її, ні її людей. Він вимагає повернення своїх дарунків, які вона віроломно приймала. Єдиною втіхою для неї було те, що їй принаймні стало здорового глузду не вийти за нього заміж.

Ворожбити нашептали їй про три зради... одну за кров, другу за золото і третю за любов. Першою зрадницею була, без сумніву, Міррі Маз-Дуур, що вбила хала Дрого і їхнього ненародженого сина, щоби помститися за свій народ. Може, другий і третій зрадники — Піят Прі та Заро Зоан Даксос? Але Дані так не думала. Те, що зробив Піят Прі, було не через золото, а Заро ніколи насправді не любив її...

Коли проїжджали через район, відданий під похмурі муровані склади, вулиці майже спорожніли. Аґо виїхав попереду Дані, Джого — позаду, а сер Джора Мормонт так і лишився поряд. Дзвіночок стиха бренькав, і Дані відчула, що подумки знову повертається в Палац праху, як язик раз у раз повертається до дірки, яка лишилася після вирваного зуба. «Дитя трійці», ось як її назвали, «нищителька лжі», «наречена вогню». Стільки трійць! Три полум’я, три скакуни, три зради.

— У дракона три голови,— зітхнула вона.— Ви не знаєте, що це означає, пане Джоро?

— Ваша світлосте? Герб дому Таргарієнів — триголовий дракон, червоний на чорному полі.

— Це я знаю. Але ж триголових драконів не буває.

— Три голови — це Ейгон з сестрами.

— Вісенія і Рейніс,— пригадала вона.— Я походжу від Ейгона і Рейніс, від їхнього сина Ейніса й онука Джейгейриса.

— Сині вуста завжди брешуть, хіба не казав тобі Заро? Чого ти переймаєшся тим, що тобі нашептали ворожбити? Вони ж бо хотіли висмоктати з тебе життя, як ти переконалася.

— Можливо,— неохоче мовила вона.— Але те, що я бачила...

— Мерця на носі корабля, блакитну троянду, кривавий бенкет... що все це означає, халесі? Лицедійський дракон, сказала ти. А що таке лицедійський дракон, розтлумач-но мені.

— Полотняний дракон на дибах,— пояснила Дані.— Лицедії використовують його у своїх виставах, щоб звитяжцям було з ким битися.

Сер Джора нахмурився.

Але Дані не могла зупинитися.

— Його пісня — це пісня льоду й полум’я, ось як сказав мій брат. Це точно був мій брат. Не Вісерис, а Рейгар. У нього була ліра зі срібними струнами.

Сер Джора спохмурнів ще більше, аж брови на переніссі зійшлися.

— Королевич Рейгар і справді грав на такій лірі,— визнав він.— Ти його бачила?

Вона кивнула.

— На ліжку лежала жінка з немовлям біля грудей. Брат сказав, що немовля — королевич обіцяний і що його слід назвати Ейгоном.

— Королевич Ейгон був спадкоємцем Рейгара, народженим від Елії Дорнської,— мовив сер Джора.— Але якщо саме він — королевич обіцяний, обіцянка ця луснула разом з його черепом, коли Ланістери гепнули його головою об стіну.

— Я пам’ятаю,— сумно зронила Дані.— І Рейгарову дочку вони теж убили, маленьку королівну. Рейніс її звали, як Ейгонову сестру. Тільки Вісенії не було, а він сказав, що у дракона три голови. А що це за пісня льоду й полум’я?

— Такої пісні я не чув.

— Я пішла до ворожбитів у надії на відповіді, а натомість отримала сотні нових питань.

На той час на вулицях знову з’явилися люди.

— Дорогу! — горлав Аґо, а Джого підозріливо нюхав повітря.

— Вже відчуваю їх, халесі,— гукнув він,— отруйні води.

Дотраки не довіряли морю, не довіряли й тому, що здатне по ньому плавати. І не хотіли мати справи з водою, якої не можуть пити коні. «Вони звикнуть,— вирішила Дані.— З халом Дрого я хоробро перетнула їхнє море. А тепер вони хоробро перетнуть моє».

Карт — один з великих світових портів, а його велетенська крита гавань — вир кольорів, галасу й дивних запахів. Уздовж вулиці вишикувалися винарні, склади та гральні кубла, пліч-о-пліч з дешевими борделями та храмами своєрідних богів. В юрмі шмигали гаманники, горлорізи, чароторговці й міняйли. Набережна являла собою величезний ярмарок, де продавали й купували день і ніч, а якщо не питати, звідки товар, його можна було придбати набагато дешевше, ніж на базарі. Зморшкуваті й горбаті старі торгували ароматизованою водою і козиним молоком з полив’яних глечиків, що висіли в них на спині. Між яток блукали моряки з півсотні країн світу, попиваючи пряну оковиту й перекидаючись жартами на дивних мовах. У повітрі пахло сіллю і смаженою рибою, гарячою смолою і медом, ладаном, миром і сіменем.

Аґо кинув одному з вуличних хлопчаків мідяка за шампур обсмажених у меду мишей і тепер дорогою їв їх. Джого купив жменю великих білих черешень. Далі вони угледіли чудові бронзові кинджали на продаж, сушених головоногих і різьблений онікс, потужний магічний еліксир з молока незайманки і «нічну імлу», навіть драконові яйця, що підозріло нагадували фарбоване каміння.

Проїжджаючи довгі кам’яні причали, зарезервовані для кораблів Тринадцятьох, Дані побачила скрині шафрану, ладану й перцю, що їх вивантажували з пишно оздобленого «Черленого цілунку» Заро. Поряд з кораблем уже лежали діжки з вином, тюки кислолисту, а піддони смугастих шкур закочували по сходнях на «Наречену в лазурі», яка відходила з вечірнім припливом. Трохи далі навпроти присмачницької галери «Сонцежар» зібралася юрма, торгуючись за рабів. Усім відомо, що найдешевше купувати рабів просто з корабля, а знамена, які майоріли на вітрилах, свідчили, що «Сонцежар» тільки-но повернувся з Астапора в Невільничій бухті.

Дані не отримає помочі ні від Тринадцятьох, ні від Турмалінового братства, ні від Стародавньої гільдії присмачників. На сріблястій вона проїхала кілька миль уздовж їхніх причалів, доків і складів, аж до дальнього кінця порту, який нагадував підкову, де дозволялося швартуватися кораблям з Літніх островів, Вестеросу й дев’ятьох вільних міст.

На землю вона зістрибнула поряд з гральним закладом, де під рев матросів василіск шматував великого рудого пса.

— Аґо, Джого, стережіть коней, поки ми з сером Джорою поговоримо з капітанами.

— Як скажеш, халесі. Ми і з вас очей не спускатимемо.

Приємно знову почути валірійську мову, і навіть загальну мову, думала Дані, наближаючись до першого корабля. Матроси, робітники доків і купці — всі розступалися перед нею, не знаючи, що й думати про цю тоненьку дівчинку зі сріблясто-золотими косами, яка вбрана за дотрацьким звичаєм, але йде в товаристві лицаря. Попри спеку, сер Джора вдягнув на кольчугу своє зелене вовняне сюрко з вишитим на грудях великим чорним ведмедем Мормонтів.

Та ні краса Дані, ні зріст і сила сера Джори не допоможуть у переговорах з людьми, чиї кораблі були їм потрібні.

— Вам треба перевезти сотню дотраків, усіх їхніх коней, вас із лицарем і трьох драконів? — перепитав шкіпер великого кога «Щирий друг», а тоді, розреготавшись, просто пішов геть. Коли ж Дані сказала лісянцю на «Сурмачі», що вона — Данерис Штормороджена, королева Сімох Королівств, він кинув на неї порожній погляд і мовив:

— Ага, а я — лорд Тайвін Ланістер і щовечора серу золотом.

Каргомайстер мирської галери «Добрий дух» заявив, що драконів на море брати дуже небезпечно, адже один випадковий вогняний видих — і може загорітися такелаж. Власник «Пуза лорда Фаро» ризикнув би взяти драконів, але не дотраків.

— На своє «Пузо» я таких безбожних дикунів не візьму — нізащо.

Двоє братів — капітанів галер-близнючок «Ртуть» і «Хорт», здається, перейнялися проблемами Дані й запросили їх із сером Джорою в салон на склянку арборського червоного. Поводилися вони так люб’язно, що Дані деякий час плекала надію, але в кінці вони запросили таку ціну, яка перевищувала всі її можливості — і навіть, либонь, можливості Заро. «Повні перса» і «Терноока діва» були замалі для їхніх потреб, «Брав» прямував у Нефритове море, а «Магістр Маноло» на вигляд узагалі був непридатний до плавання.

Коли йшли до наступного причалу, сер Джора поклав долоню Дані на пояс.

— Ваша світлосте, за вами слідкують. Ні, не обертайтеся,— він лагідно спрямував її до будки мідника.— Витончена робота, королево,— гучно оголосив він, показуючи їй великий таріль.— Бачите, як сяє на сонці?

Латунь була відполірована до блиску. Дані бачила в ній власне обличчя... а коли сер Джора трішки повернув таріль праворуч, то угледіла й те, що позаду.

— Бачу смаглявого товстуна і старого з ціпком. Котрий з них?

— Обидва,— мовив сер Джора.— Вони ходять за нами відтоді, як ми відійшли од «Ртуті».

Брижі на латуні дивно розтягували віддзеркалення незнайомців, так що один з них здавався високим і худим, а другий — неймовірно приземкуватим і дебелим.

— Найкраща латунь, пишна леді,— вигукнув купець.— Ясна як сонце! А для матері драконів — усього тридцять онерів.

Насправді таріль коштував не більш як три.

— Де моя охорона? — скрикнула Дані.— Та він мене пограбувати хоче!

А тоді, стишивши голос, заговорила загальною мовою до сера Джори:

— Може, в них на думці нічого поганого. Чоловіки витріщаються на жінок з зорі часів, може, це воно і є.

Мідник не зважав на їхнє перешіптування.

— Тридцять? Я сказав тридцять? Який я дурень! Ціна — двадцять онерів.

— Та вся латунь у цій будці не варта двадцятьох онерів,— заявила Дані, роздивляючись віддзеркалення. Старий був схожий на людину з Вестеросу, а смаглявий важив, либонь, з вісім пудів. «Узурпатор обіцяв тому, хто мене вб’є, титул лорда, а ці двоє забрели далеченько від домівки. А може, вони підіслані ворожбитами — хочуть заскочити мене зненацька?»

— Десять, халесі, за вашу вроду. Користуйтеся ним як дзеркальцем. Тільки така вишукана латунь здатна відтворити таку красу.

— Та в нім тільки нечистоти носити! Коли ви його викинете, може, я і підберу — якщо нахилятися не доведеться. Але платити? — Дані пхнула таріль назад йому в руки.— Та вам хробаки в носа залізли й мозок виїли!

— Вісім онерів,— вигукнув купець.— Мої жінки віддубасять мене, обзиваючи дурнем, але у ваших руках я — безпомічна дитина. Ну ж бо, вісім — це менше собівартості!

— Навіщо мені тьмяна латунь, коли Заро Зоан Даксос годує мене з золотих тарелів? — Дані розвернулася, щоб іти геть, і ковзнула поглядом по незнайомцях. Смаглявий був широкий у плечах мало не так само, як у віддзеркаленні, лиса голова його блищала, а щоки були гладенькі, як у євнуха. З-за жовтого шовкового пояса, всього у плямах поту, стирчав кривий арах. Вище шовкового пояса чоловік був голий, якщо не рахувати абсурдно маленької безрукавки в заклепках. І дебелі як деревця руки, і широкі груди, і чималий живіт навхрест перерізали старі шрами, які здавалися білими на тлі його горіхової шкіри.

Другий чоловік був у дорожньому плащі з нефарбованої вовни, з відкинутим каптуром. Довге біле волосся падало на плечі, а шовковиста біла борода затуляла нижню половину обличчя. Спирався він на дерев’яний ціпок заввишки з нього самого. «Тільки дурні можуть так відверто витріщатися на мене, якщо задумали лихе». Та все одно, мабуть, мудріше вертатися вже до Джого й Аго.

— У старого немає меча,— загальною мовою сказала Дані до сера Джори, тягнучи його геть.

Купець-мідник пострибав їм услід.

— П’ять онерів, за п’ять він ваш, він вам призначався.

— Ціпком з твердого дерева голову можна розтрощити незгірш як булавою,— мовив сер Джора.

— Чотири! Я ж бачу, він вам сподобався! — купець танцював навколо них, задкуючи та простягаючи їм таріль.

— Вони йдуть за нами?

— Піднесіть його трохи вище,— мовив лицар до купця.— Так. Старий вдає, що затримався біля гончарної ятки, а от смаглявий очей з тебе не спускає.

— Два онери! Два! Два! — купець аж засапався, задкуючи бігом.

— Заплатіть йому, поки він не вбився,— попросила Дані сера Джору, гадки не маючи, що вона робитиме з велетенським латунним тарелем. Поки той поліз по гроші, вона розвернулася, готова покласти край цьому балагану. Кров от крові дракона не дозволить, щоб за нею базаром волочилися якийсь старигань і дебелий євнух.

Тут дорогу їй заступив якийсь картянин.

— Мати драконів, це для тебе,— він опустився навколішки й підніс їй до обличчя скриньку на коштовності.

Дані взяла її рефлекторно. Скринька була дерев’яна, різьблена, а перламутрове віко інкрустоване яшмою і халцедоном.

— Ви надто щедрі,— відчинила Дані скриньку. Всередині лежав зелений блискучий скарабей, викарбуваний з онікса і смарагда. «Яка краса. Допоможе заплатити за переїзд». Коли вона потягнулась у скриньку, чоловік мовив:

— Мені так жаль! — але вона вже не чула.

З сичанням скарабей розпростався.

Дані помітила злобну чорну морду, майже людську, й вигнутий хвіст, з якого скрапувала отрута... а тоді скринька вилетіла з її руки, перекидаючись у повітрі й розвалюючись на шматки. Від наглого болю звело пальці. Скрикнувши, Дані схопилася за руку, і купець-мідник зойкнув, за ним заверещала жінка — і за мить картяни, горлаючи, почали штовхатися. Поперед Дані вискочив сер Джора, і вона впала на одне коліно. Знов почулося сичання. Старий застромив у землю свого ціпка; просто через ятку, де торгували яйцями, проїхав Аґо й зістрибнув з сідла; над головою в Дані ляснув батіг Джого; сер Джора гепнув євнуха по голові латунним тарелем, а матроси, повії та купці з криком розбігалися...

— Ваша світлосте, тисяча вибачень,— опустився навколишні старий.— Вона вже здохла. Я вам руки не зламав?

— Не думаю,— Дані, поморщившись, стисла пальці.

— Я змушений був її відбити...— почав був він пояснювати, але не встиг закінчити — на нього наскочили її кровні вершники.

Аґо вибив у нього ціпок, а Джого схопив за плечі, змусив опуститися навколішки та приставив кинджал йому до горла.

— Халесі, ми бачили, як він тебе вдарив. Хочеш поглянути, якого кольору в нього кров?

— Відпусти його,— Дані підвелася на ноги.— Поглянь на кінчик його ціпка, крове од крові моєї.

Тут сера Джору збив з ніг євнух. Зблиснули арах і меч, висмикнуті з піхов, але Дані кинулася між них.

— Опустіть зброю! Припиніть!

— Ваша світлосте? — Мормонт хіба на дюйм опустив меча.— Ці люди на вас напали.

— Ці люди мене захищали,— Дані покладала пальцями, щоб нарешті позбутися поколювання в руці.— Напав інший — картянин,— вона роззирнулася, але того ніде не було.— То був жалісливець. У тій скриньці, що він мені дав, лежала мантикора. А цей чоловік вибив її з моїх рук.

Купець-мідник і досі качався по землі. Дані підійшла до нього й допомогла підвестися.

— Вона вас укусила?

— Ні, добра леді,— озвався він, тремтячи,— бо я б уже був мертвий. Але вона мене торкнулася, у-у-уй, коли випала зі скриньки просто мені на долоню.

Дані побачила, що він обмочився — і не дивно.

Вручивши йому срібняк за клопіт і відіславши геть, вона обернулася до білобородого старого.

— Кому я обов’язана своїм життям?

— Нічим ви мені не обов’язані, ваша світлосте. Звуть мене Аристан, але дорогою сюди Бельвас нарік мене Білобородим.

Хоча Джого й відпустив його, старий так і стояв на одному коліні. Аґо підняв його ціпок, перевернув, стиха вилаявся по-дотрацькому, об камінь зчистив з нього роздушену мантикору, а ціпка знову вручив власнику.

— А хто ж такий Бельвас? — поцікавилася Дані.

Смаглявий здоровань-євнух гойднувся вперед, вкладаючи арах у піхви.

— Бельвас — це я. У бійцівських кублах Міріна мене прозивають Дужим Бельвасом. Я не програвав жодного разу,— він поплескав себе по пошрамованому череву.— Супернику я дозволяю себе разок різонути — а тоді вбиваю. Порахуйте порізи — і знатимете, скількох порішив Дужий Бельвас.

Дані й не треба було рахувати шрами: їх було стільки, що все й так ставало ясно.

— А тут ти як опинився, Дужий Бельвасе?

— З Міріна мене продали в Когор, а тоді в Пентос — товстуну, в якого завжди солодко пахла чуприна. Це він знов послав Дужого Бельваса за море, а Білобородого дав йому на службу.

Товстун, у якого завжди солодко пахне чуприна...

— Іліріо? — вигукнула Дані.— Вас прислав магістр Іліріо?

— Так, ваша світлосте,— озвався Білобородий.— Магістр дуже перепрошує, що послав нас замість приїхати самому, але він уже не може, як замолоду, всидіти на коні, а від морських подорожей у нього нетравлення,— перейшов він на загальну мову, хоча перед тим говорив валірійською вільних міст.— Даруйте, якщо налякали вас. Коли по правді, ми не були певні, ми очікували побачити когось... когось...

— Величнішого? — розсміялася Дані. Драконів з нею немає, а вбрання на ній заледве королівське.— Ви добре знаєте загальну мову, Аристане. Ви з Вестеросу?

— Так. Я народився в Дорнському Прикордонні, ваша світлосте. Замолоду був зброєносцем у лицаря на службі в лорда Свона,— він підніс довгого ціпка, наче ратище, на якому бракувало прапора.— А тепер я — зброєносець Бельваса.

— Не застарий ви для такого? — до Дані підійшов сер Джора, незграбно тримаючи попід пахвою латунний таріль. Від Бельвасової твердої голови той ганебно вигнувся.

— Не застарий служити своєму сюзерену, лорде Мормонт.

— Мене ви також знаєте?

— Раз чи двічі бачив вас у бою. В Ланіспорті, коли ви мало не скинули з коня Царевбивцю. І на Пайку, там теж. Не пригадуєте, лорде Мормонт?

— Обличчя ваше мені наче знайоме,— нахмурився сер Джора,— але в Ланіспорті були сотні людей, а на Пайку — тисячі. І я, до речі, не лорд. У мене забрали Ведмежий Острів. Я просто лицар.

— Лицар моєї королівської варти,— узяла його за руку Дані.— А ще мій добрий друг і вірний радник.

Вона зазирнула Аристану в обличчя. В ньому відчувалася велика гідність, спокійна сила, і це їй сподобалося.

— Підведіться, Аристане Білобородий. Ласкаво просимо, Дужий Бельвасе. Сера Джору ви знаєте. Ко Аґо і ко Джого — кров од крові моєї. Вони зі мною перетнули червону пустелю й бачили народження моїх драконів.

— Комонники,— беззубо посміхнувся Бельвас.— Чимало комонників убив Бельвас у бійцівських кублах. Вони помирають із дзенькотом.

У Аґо в руці опинився арах.

— Ще не вбивав я смаглявого товстуна. Бельвас буде перший.

— Сховай крицю, крове од крові моєї,— мовила Дані,— цей чоловік прийшов на службу до мене. Бельвасе, прошу поваги до моїх людей, бо покинеш мою службу раніше, ніж гадаєш, і з гіршими шрамами, ніж у тебе тепер.

З широкого смаглявого обличчя велетня зникла беззуба посмішка, а натомість наповзло збентеження. Схоже, нечасто люди погрожували Бельвасу, а тим паче такі дрібні дівчатка.

Дані, щоб трохи підсолодити пілюлю, всміхнулася до нього.

— А тепер розкажіть мені, що потрібно від мене магістру Іліріо, якщо послав вас із Пентоса аж у таку далеч.

— Йому потрібні дракони,— похмуро буркнув Бельвас,— і дівчина, яка їх творить. Йому потрібні ви.

— Правду каже Бельвас, ваша світлосте,— мовив Аристан.— Нам велено розшукати вас і привезти назад у Пентос. Ви потрібні Сімом Королівствам. Роберт Узурпатор мертвий, держава потонула у крові. Коли ми відпливали з Пентоса, в краю було четверо королів, але жодних законів.

У серці Дані розквітла радість, але вона постаралася, щоб це не стало знати з її обличчя.

— У мене трійко драконів,— сказала Дані,— а в халасарі — понад сотню людей з пожитками й кіньми.

— Байдуже,— прогуркотів Бельвас.— Ми всіх заберемо. Товстун винайме для своєї срібнокосої королеви три кораблі.

— Атож, ваша світлосте,— мовив Аристан Білобородий.— У кінці причалу пришвартувався великий ког «Садулеон», а за хвилерізом стоять на якорі галери «Літнє сонце» і «Витівки Джозо».

«Три голови у дракона»,— подумала Дані.

— Я накажу своїм людям негайно готуватися до відплиття. Але кораблі, що повезуть мене додому, мають отримати нові назви.

— Як зволите,— мовив Аристан.— Які ви хочете дати їм наймення?

— «Вагар»,— сказала йому Данерис.— «Мераксис». І «Балеріон». Напишіть ці назви трифутовими золотими літерами в них на бортах. Нехай усі, бачачи їх, знають: дракони повернулися.