Битва королів

Данерис

Дотраки називали комету «шірак кія» — Закривавлена Зірка. Старі бурмотіли, що це поганий знак, але Данерис Таргарієн вперше побачила її в небі тої ночі, коли віддала вогню хала Дрого,— тої ночі, коли прокинулися дракони. «Це провісниця мого повернення,— казала вона собі, задивляючись у нічне небо з трепетом у серці.— Її послали боги, щоб показати мені шлях».

Та коли вона висловила свою думку, її служниця Дорея жахнулася.

— В тій стороні — червоні землі, халесі. Місце похмуре та страшне, кажуть комонники.

— Нам слід рухатися туди, куди вказує комета,— наполягала Дані... хоча, правду кажучи, це була єдина відкрита їй дорога.

Вона не наважувалася повернути на північ — у безмежний океан, який називався Дотрацьким морем. Перший же халасар, що їм трапиться, проковтне її пошарпаний гурт, порубає вояків і поневолить решту. Землі ягнят на південь від річки так само для них закриті. Їх замало, щоб захиститися навіть од мирного люду, а лазарянам нема за що їх любити. Можна було б рушити на південь до портів Мірін, Юнкай і Астапор, але Рахаро застеріг, що в той бік попрямував халасар Поно, женучи поперед себе тисячі бранців, щоб продати їх на невільницьких базарах, які вкривали узбережжя Невільничої бухти, мов гнояки.

— А чого мені боятися Поно? — заперечила Дані.— Він був ко Дрого й завжди лагідно говорив зі мною.

— Ко Поно говорив з вами лагідно,— сказав сер Джора Мормонт,— а от хал Поно вас уб’є. Він першим кинув Дрого. З ним пішло десять тисяч воїнів. А у вас — сотня.

«Ні,— подумала Дані.— У мене четверо. Решта — жінки, хворі старі та хлопчаки, які ще не голили бороди».

— У мене дракони,— зауважила вона.

— Драконенята,— сказав сер Джора.— Один помах араха — та й по всьому, хоча Поно скоріш захоче забрати їх собі. Драконові яйця були цінніші за рубіни. А живий дракон узагалі безцінний. Їх троє на весь світ. Кожен, хто їх побачить, захоче їх собі, королево.

— Вони мої,— яро мовила вона. Вони вродилися з її віри й біди, отримали життя ціною смерті її чоловіка, ненародженого сина і мейгі Міррі Маз-Дуур. Дані ступила їм назустріч у полум’я, і вони напилися молока з її набряклих грудей.— Ніхто не забере їх у мене, поки я жива.

— Якщо зустрінешся з халом Поно, довго не проживеш. І з халом Джако, і з рештою. Йти треба у протилежний від них бік.

Дані нарекла сера Джору першим гвардійцем своєї королівської варти... і коли узгоджуються Мормонтові сердиті поради й небесні знаки, дорога, вважай, чиста. Скликавши людей, вона сіла на сріблясту кобилицю. Коси Дані вигоріли на погребальному вогнищі Дрого, тож служниці убрали її в хутро гракара — білого лева з Дотрацького моря, якого вполював Дрого. Його застрашлива голова, мов каптуром, покривала її лису голову, а шкура, наче мантія, падала на плечі й на спину. Кремовий дракон, уп’явши гострі чорні кігті в лев’ячу гриву, обкрутив руку Дані хвостом, а сер Джора зайняв звичне місце обіч неї.

— Ми прямуємо за кометою,— оголосила Дані халасару. Ніхто не заперечив і словом. Колись ці люди належали Дрого, та зараз вони належали їй. Неопалима, ось як її прозвали, мати драконів. Її слово для них — закон.

Їхали вночі, а вдень ховалися від сонця в наметах. Дуже швидко Дані переконалася, що Дорея мала рацію. Земля була непривітна. Дорогою вони лишили по собі шлейф дохлих коней, адже Поно, Джако й решта позабирали найкращі табуни Дрого, зоставивши Дані старих і худоребрих, хворих і кульгавих, слабих і норовливих. З людьми було так само. «У них не лишилося сил,— сказала собі Дані,— тож сили їм давати маю я. Не виявляти ні страху, ні слабкості, ні сумнівів. Хай як мені лячно в душі, вони, зазирнувши мені в обличчя, мають бачити лише королеву Дрого». Вона почувалася старшою за свої чотирнадцять років. Якщо вона колись і була дівчинкою, ті часи вже точно минулися.

На третій день переходу померла перша людина. Беззубий старий з затуманеними блакитними очима впав од виснаження з сідла й уже не зміг підвестися. За годину його не стало. Над його тілом кружляли криваві мухи, переносячи його злощастя на живих.

— Давно було пора,— оголосила Іррі.— Людина не має пережити власні зуби.

Всі решта погодилися. Дані звеліла зарізати найслабшого з їхніх пропащих коней, аби померлий зміг поїхати в нічні землі верхи.

Ще за дві ночі померла дівчинка-немовля. Страдницькі ридання матері не вщухали цілісінький день, але що було вдіяти? Дитинка, бідолаха, була замала, щоб посадити її верхи. Тож їй не виїхати на безмежні чорні луки нічних земель, доведеться прийти на світ удруге.

У червоній пустелі харчів було мало, а води — ще менше. Краєвид був пустельний — зів’ялі пагорби й безплідні рівнини, що продувалися всіма вітрами. Річки, що траплялися на шляху, повсихали, мов кості мерця. Коні трималися на жорсткій брунатній біс-траві, жмутки якої росли з-під каміння й навколо всохлих дерев. Дані вислала перед валкою розвідників, але ті не знайшли ні колодязів, ні джерел, лише мілкі ставки зі згірклою стоячою водою, які на пекучому сонці дедалі меншали. Що далі валка заглиблювалась у пустелю, то меншими робилися ставки, а віддаль між ними зростала. Якщо в цій глушині, де немає доріг, а є лише каміння, і пісок, і червона глина, і є боги, то боги ці жорстокі й сухі, глухі до молитов за дощ.

Першим закінчилося вино, а за ним і зсілий кумис, який комонники любили більше за мед. Далі вичерпалися запаси плескачів і в’яленого м’яса. Мисливцям не траплялося жодної здобичі, тож черево можна було натоптати хіба що м’ясом палих коней. Люди помирали одні за одними. Кволі діти, зморшкуваті старі, хворі, дурні й необережні — жорстока земля забирала всіх. Дорея схудла, очі в неї запали, а її м’які золоті коси зробилися ламкими, як солома.

Дані терпіла голод і спрагу разом з усіма. Молоко в неї у грудях всохло, пипки потріскались і кривавилися, а тіло її тоншало день у день, поки не схудло так, аж стало дерев’янистим, але Дані більше хвилювалася за драконів. Батько її загинув ще до її народження, і її красень-брат Рейгар теж. Мати померла, під завивання шторму приводячи на світ її. Лагідний сер Віллєм Дарі, який, мабуть, по-своєму любив Дані, помер од виснажливої хвороби, коли вона була ще зовсім маленька. І брата Вісериса, і хала Дрого — її сонце-й-місяць, і навіть її ненародженого сина — усіх їх забрали боги. «Але драконів вони не заберуть,— заприсяглася Дані.— Не заберуть».

Дракони були завбільшки з кощавих котів, яких вона якось бачила на мурах особняка магістра Іліріо в Пентосі... поки не розгортали крил. Розмах крил був утричі більший за них самих, а самі крила нагадували витончене віяло пишнобарвної напівпрозорої шкіри, що напиналася поміж довгих тонких кісток. Якщо придивитися, видно було, що всього тіла — шия, хвіст і крила. «Які маленькі»,— думала Дані, годуючи їх з руки — точніше, намагаючись годувати, бо дракони їсти відмовлялися. Вони шипіли та плювалися на криваві кавалки конини, пускали з ніздрів дим, але брати їжу не хотіли... допоки Дані не пригадалося дещо з того, що їй розповідав Вісерис, як вони ще були дітьми.

«Лише люди і дракони їдять печене м’ясо»,— сказав тоді він.

Коли Дані звеліла служницям засмажити конину до чорноти, дракони радо почали роздирати м’ясо, нападаючи на нього, наче змії. Якщо м’ясо було припечене, вони за день проковтували в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати й міцніти. Дані тішилася їхньою гладенькою лускою і тим жаром, який аж валив від них, тож холодної ночі здавалося, що все тіло їхнє парує.

Щоразу, перш ніж вирушити разом з халасаром, Дані обирала собі дракона, який подорожуватиме в неї на плечах. Інших Іррі з Джикі везли у плетеній з лози клітці, яку вішали поміж своїх коней, і їхали вони завжди зразу за Дані, щоб дракони ніколи не випускали її з поля зору. Тільки так можна було змусити їх не галасувати.

— Ейгонові дракони отримали свої ймення на честь богів давньої Валірії,— одного ранку сказала Дані своїм кровним вершникам після довгого нічного переходу.— Дракон Вісенії звався Вагар, дракон Рейніс — Мераксис, а Ейгон літав на Балеріоні на прізвисько Чорний Жах. Казали, що полум’я з пащі Вагара могло розтопити лицареві обладунки й засмажити людину живцем, що Мераксис ковтав коней цілими, а Балеріон... полум’я він вивергав таке ж чорне, як його луска, а крила мав такі широкі, що коли він пролітав у небі, тінь могла накрити ціле місто.

Дотраки тривожно поглядали на її драконенят. Найбільший з трьох був чорний і блискучий, з прожилками на лусці ясно-черленими, як його крила й роги.

— Халесі,— пробурмотів Аґо,— це Балеріон, який удруге прийшов на світ.

— Може, так і є, крове од крові моєї,— суворо відповіла Дані,— але в новому житті він отримає нове ім’я. Я назву їх на честь тих трьох, кого забрали боги. Зелений зватиметься Рейгал на честь мого доблесного брата, який загинув на зелених берегах Тризуба. Кремово-золотий буде Вісеріон. Вісерис був жорстокий, слабкий і наляканий, але він — мій брат. Його дракон надолужить те, чого не зміг він.

— А чорний звір? — запитав сер Джора Мормонт.

— Чорний,— відгукнулася Дані,— зветься Дрогон.

Дракони процвітали, а от халасар марнів і малів. Землі довкруж стали ще пустельнішими. Навіть біс-трава майже не траплялася, і коні падали на ходу, тож декому з халасару довелося тягнутися пішки. Дорея підхопила лихоманку, і з кожним льє їй ставало тільки гірше. На вустах і руках у неї набрякли криваві пухирі, волосся вилазило жмутками, й одного вечора їй забракло сили, щоб сісти на коня. Джого сказав, що її слід або лишити, або прив’язати до сідла, але Дані добре пам’ятала ту ніч у Дотрацькому морі, коли лісянка навчила її секретів, як зробити так, щоб Дрого кохав її ще більше. Дані поїла Дорею водою з власного бурдюка, охолоджувала їй чоло вологою ганчіркою і не відпускала її руки, аж поки дівчина, тремтячи, не померла. Тільки тоді вона дозволила халасару рушати.

Інших подорожніх не було і знаку. Дотраки перелякано бурмотіли, що комета завела їх у пекло. Одного ранку, поки вони ладнали табір серед розсипу чорного, поточеного вітром каміння, Дані підійшла до сера Джори.

— Ми загубилися? — запитала вона.— Невже ця пустка нескінченна?

— Ні, вона кінчається,— стомлено відповів він.— Я бачив карти, складені купцями, королево. Небагато караванів заходять сюди, це правда, але на сході лежать величезні королівства й повні див міста. Ї-Ті, Карт, Ашай у Тіні...

— Чи доживемо ми, щоб їх узріти?

— Я вам не брехатиму. Шлях виявився важчим, ніж я міг уявити,— озвався лицар; обличчя його було сіре й виснажене. Рана на стегні, яку він отримав у сутичці з кровними вершниками хала Дрого, так і не загоїлася цілком; Дані бачила, як він кривиться щоразу, як сідає на коня, а дорогою нижче й нижче сповзає з сідла.— Може, ми й приречені, якщо рухатимемося вперед... але я знаю напевно, що ми приречені, якщо повернемо назад.

Дані легенько поцілувала його в щоку. Він усміхнувся, і в неї відлягло від серця. «І заради нього я маю бути сильною теж,— подумала вона похмуро.— Може, він і лицар, але я — кров од крові дракона».

Наступний ставок, який їм трапився, був гарячий, аж парував, і відгонив сіркою, але бурдюки майже спорожніли. Дотраки охолоджували воду в глеках і горщиках і пили її літеплою. На смак вона виявилася бридкою, але вода є вода, а пити хотіли всі. Дані розпачливо поглядала на обрій. Вони вже втратили третину людей, а попереду й далі тягнулася пустка — відкрита, червона й нескінченна. «Комета поглузувала з моїх надій,— подумала Дані, зводячи очі до неба, де виднілася червона риска.— Невже я перетнула півсвіту й побачила народження драконів тільки для того, щоб померти разом з ними у цій жорстокій гарячій пустелі?» Вона в це відмовлялася вірити.

Наступного ранку вдосвіта халасар переходив потріскану й порепану рівнину — тверду та червону. Дані саме збиралася розпорядитися, щоб люди ставали вже табором, аж тут чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халесі! — кричали вони.— Місто біле, як місяць, і прегарне, як дівчина. За годину їзди, не більше.

— Покажіть мені,— звеліла вона.

Коли перед нею розгорнулося місто, чиї мури і вежі мерехтіли білим сяйвом за пеленою розжареного повітря, воно здалося Дані таким чарівним, що вона була певна: це міраж.

— Ви не знаєте, що це за місце, пане Джоро?

Лицар-вигнанець втомлено похитав головою.

— Ні, королево. Так далеко на схід я не заїжджав ніколи.

Далекі білі мури обіцяли спочинок і безпеку, можливість загоїти рани й відновити сили, і Дані понад усе кортіло помчати туди. Але натомість вона повернулася до своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї, їдьте вперед і дізнайтеся, як називається місто та як нас там приймуть.

— Так, халесі,— озвався Аґо.

Повернулися вершники швидко. Рахаро зістрибнув з сідла. З його пояса, зробленого з бляшок, звисав великий кривий арах, якого йому дарувала Дані того дня, коли нарекла своїм кровним вершником.

— Це мертве місто, халесі. Нема в нього ні ймення, ні бога, брама розбита, а на вулицях — тільки вітер і мухи.

Джикі здригнулася.

— Коли місто покидають боги, вночі в ньому бенкетують злі духи. Таких місць ліпше уникати. Усі знають.

— Усі знають,— погодилася Іррі.

— А я не знаю,— приострожила Дані коня й повела халасар за собою, попід потрісканою аркою старовинної брами в’їхавши на мовчазну вулицю. За нею рушили сер Джора і кровні вершники, а за ними, повільніше, решта дотраків.

Дані гадки не мала, як давно місто покинуте, але білі мури, такі прегарні здалеку, зблизька виявилися порепаними й обсипалися. За ними лежав лабіринт вузеньких провулків. Тісно тулилися будинки з порожніми крейдяними фасадами без вікон. Все було біле, так наче мешканці міста ніколи не бачили кольорів. Вершники проїжджали купи умитого сонцем каміння на місці завалених будинків, а подекуди виднілися сліди пожарища. В місці, де сходилося шість вуличок, Дані проминула порожній мармуровий постамент. Схоже, дотраки сюди таки навідувалися. Може, зараз статуя, яка зникла звідси, стоїть поміж решти крадених богів у Ваїс-Дотраку. Може, Дані, не підозрюючи, проїжджала повз неї сто разів. У неї на плечі засичав Вісеріон.

Табором стали перед пограбованим палацом, на спустошеному вітром майдані, де поміж бруківки проросла біс-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Деякі йшли неохоче, але йшли... і незабаром підстрибом, з усмішкою на вустах, повернувся пошрамований старий, несучи повні жмені інжиру. Плоди були малі й поморхлі, але люди жадібно до них потягнулися, сварячись і штовхаючись, запихаючи за щоки та блаженно жуючи.

Інші розвідачі, повернувшись, розповіли, що в таємних садах за зачиненими дверима ростуть іще плодові дерева. Аґо показав Дані двір, зарослий переплетеними лозами з дрібненьким зеленим виноградом, а Джого знайшов колодязь із чистою й холодною водою. Але траплялися розвідачам і кості — черепи непохованих мерців, вибілені й потріскані.

— Привиди,— пробурмотіла Іррі.— Моторошні привиди. Не можна тут лишатися, халесі, це їхнє місто.

— Я привидів не боюся. Дракони сильніші за привидів...— («А інжир — важливіший»).— Ходи з Джикі пошукай мені чистого піску для купелі й більше не набридай мені дурними балачками.

У прохолоді намету Дані смажила над жаровнею конину, міркуючи, який у неї вибір. У місті є харч і вода для людей, ще й доволі трави, щоб набралися сили коні. Як приємно буде щоранку прокидатися в тому самому місці, блукати у затінку садка, куштувати інжир, пити прохолодну воду, скільки душа забажає...

Коли Іррі з Джикі повернулися з горщиками білого піску, Дані розібралася, щоб вони добре відтерли їй тіло.

— У вас відростає волосся, халесі,— мовила Джикі, тручи їй піском спину. Дані провела рукою по голові й відчула під пальцями поріст. Чоловіки-дотраки заплітали волосся у довгі наолієні коси, які обтинали тільки в разі поразки. «Може, й мені так варто чинити,— подумала Дані,— щоб нагадувати всім, що тепер у моєму тілі живе міць Дрого». Хал Дрого помер, жодного разу не обітнувши волосся, а таким могло похвалитися небагато вояків.

У протилежному кутку намету Рейгал розгорнув зелені крила: ляскаючи ними, він пролетів з півфута, а тоді гримнувся на килим. Приземлившись, він забив люто хвостом і, задерши голову, заверещав. «Якби я мала крила, мені б теж кортіло злетіти»,— подумала Дані. За давніх часів Таргарієни, вирушаючи на війну, летіли на спинах своїх драконів. Вона спробувала уявити, як це — осідлавши шию дракона, ширяти в повітрі. «Це як стояти на вершечку гори, тільки краще. Під ногами простиратиметься цілий світ. А якщо злетіти високо-високо, можна побачити Сім Королівств і навіть торкнутися комети».

Її мрії урвала Іррі: повідомила, що знадвору чекає її наказів сер Джора Мормонт.

— Хай заходить,— звеліла Дані, у якої ще посіпувалася натерта піском шкіра, і загорнулась у лев’ячу шкуру. Гракар був набагато більший за саму Дані, тож хутро затулило все, що слід було затулити.

— Я приніс вам персик,— опустився навколішки сер Джора. Плід був такий маленький, що майже ховався у Дані в долоні, та коли вона відкусила, м’якоть виявилася такою солодкою, що Дані мало не скрикнула. Вона їла повільно, смакуючи кожен шматочок, а сер Джора розповідав їй про дерево, з якого зірвав персик, у садку побіля західного муру.

— Фрукти, вода й затінок,— зронила Дані, чиї щоки зробилися липкими від соку.— Боги були милостиві, що привели нас у це місце.

— Слід відпочити тут, щоб відновити сили,— запропонував лицар.— Червоні землі немилосердні до слабких.

— Служниці кажуть, тут привиди.

— Привиди всюди,— тихо озвався сер Джора.— Хай куди ми йдемо, ми беремо їх з собою.

«Так,— подумала вона.— Вісерис, хал Дрого, мій син Рейго — вони завжди зі мною».

— А як звати ваших привидів, Джоро? Всіх моїх ви знаєте.

Його обличчя закам’яніло.

— Її звали Лінесса.

— Ваша дружина?

— Друга.

«Йому боляче про неї говорити». Дані це бачила, але хотіла знати правду.

— Це все, що ви про неї розповісте? — поправила вона лев’ячу шкуру, яка сповзла з плеча.— Вона була гарна?

— Прегарна,— сер Джора перевів очі з її плеча на обличчя.— Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона — богиня, яка зійшла на землю, Діва во плоті. За походженням вона стояла набагато вище за мене. Вона була наймолодшою дочкою лорда Лейтона Гайтавера зі Старгорода. Білий Бик, що очолював королівську варту вашого батька, був її двоюрідним дідусем. Гайтавери — давній рід, вельми багатий і вельми гоноровий.

— І відданий,— мовила Дані.— Пригадую, Вісерис казав, Гайтавери серед інших лишилися вірними моєму батькові.

— Щира правда,— погодився він.

— Це ваші батьки залагодили шлюб?

— Ні,— озвався він.— Наше весілля... історія довга й нецікава, ваша світлосте. Не хочу вас нею обтяжувати.

— Я нікуди не поспішаю,— сказала Дані.— Будь ласка!

— Як зволить моя королева,— нахмурився сер Джора.— Моя домівка... вам слід зрозуміти дещо про неї, щоб збагнути й решту. Ведмежий острів — чарівний, але віддалений. Уявіть старі покручені дуби й високі сосни, квітучий терен, поросле мохом сіре каміння, маленькі крижані струмочки, що стікають з крутих пагорбів. Престол Мормонтів збудований з велетенських колод і оточений обмазаним глиною частоколом. Якщо не рахувати жменьки фермерів, люди живуть на узбережжях і рибалять на морі. Острів розташований далеко на півночі, й зими там жахливіші, ніж ви можете уявити, халесі...

Але острів мені подобався, і жінок мені не бракувало. Були в мене і рибачихи, і фермерські доньки — і до, і після весілля. Одружився я замолоду, наречену мені обрав батько — з Гловерів з Пущанського Насипу. Ми були одружені років десять, десь так, то не має значення. З лиця вона була негарна, але добра. Мабуть, я зрештою по-своєму її полюбив, хоча тримав нас разом обов’язок, а не пристрасть. Тричі намагалася вона подарувати мені нащадка — і тричі у неї був викидень. Після останнього разу вона так і не оговталася. А незабаром померла...

Поклавши руку йому на долоню, Дані потиснула його пальці.

— Мені дуже прикро, щиро.

Сер Джора кивнув.

— На той час батько вже вбрався в чорне, тож я став повноправним лордом Ведмежого острова. Шлюбних пропозицій мав удосталь, та не встиг я нічого вирішити, як лорд Балон Грейджой підняв заколот проти Узурпатора, і Нед Старк скликав прапори, щоб допомогти своєму другові Роберту. Остаточна битва відбулася на Пайку. Коли Робертові каменомети зробили пробоїну в мурі короля Балона, першим крізь неї прорвався жрець з Мира, але і я не відставав од нього. Саме за це я й отримав лицарство.

Щоб відсвяткувати перемогу, Роберт призначив турнір поблизу Ланіспорту. Саме там я вперше побачив Лінессу — уполовину молодшу за мене дівчину. Вона приїхали зі Старгорода з батьком, щоб подивитися на поєдинки своїх братів. Я не міг відвести від неї очей. У нападі божевілля я попросив у неї стрічку, щоб одягнути на турнір, навіть не мріючи, що вона погодиться... а вона погодилася.

Б’юсь я незгірше за інших, халесі, але ніколи не брав участі в лицарському турнірі. Однак Лінессина стрічка на рукаві зробила з мене іншу людину. Я перемагав у поєдинку за поєдинком. Від моєї руки впали і лорд Джейсон Малістер, і Бронзовий Нон Ройс. Сер Райман Фрей, його брат сер Гостін, лорд Вент, Дужий Вепр, навіть сер Борос Блаунт з королівської варти — усіх я скинув з коня. В останньому двобої я зламав дев’ять списів проти Джеймі Ланістера — внічию, і король Роберт віддав лаври переможця мені. Тоді я коронував Лінессу королевою кохання і краси, і того ж таки вечора пішов до її батька й попросив її руки. Я був п’яний — і від перемоги, і від вина. Взагалі-то я мав отримати презирливу відмову, та лорд Лейтон прийняв мою пропозицію. Одружилися ми в Ланіспорті, й цілі два тижні я був найщасливішою людиною на світі...

— Лише два тижні? — поцікавилася Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з Дрого, моїм сонцем-і-місяцем».

— Саме два тижні ми пливли з Ланіспорту на Ведмежий острів. Моя домівка страшенно розчарувала Лінессу. Мій дерев’яний замок, більше схожий на довгу залу, був надто холодний, надто вогкий і надто віддалений. Ні маскарадів, ні балаганів, ні балів, ні ярмарків. Бувало, минав цілий сезон, а до нас так і не завітає жоден співець, і на острові немає золотарів. Навіть обіди стали випробуванням. Мій кухар не вмів нічого, крім своєї смаженини й печені, а Лінессі дуже швидко набридли і риба, і дичина.

Я жив заради її усмішок, тож послав у Старгород по нового кухаря і привіз із Ланіспорту менестреля. Золотарі, сріблярі, кравці — хай що вона просила, все отримувала, але цього завжди було недосить. Ведмежий острів багатий на ведмедів і дерева, от тільки на все інше бідний. Я збудував для дружини чудовий корабель, і ми плавали в Ланіспорт на святкування і ярмарки, а одного разу дісталися навіть Браавоса, де мені довелося взяти велику позику. Саме на турнірі я здобув жінчине серце й руку, тож я брав участь у турнірах, але чари розвіялися. Я більше нічим не відзначився, а кожна поразка — це втрата бахмата й лицарських обладунків, які слід викуповувати або заміняти новими. Такі витрати були мені не по кишені. Нарешті я наполіг, що час повертатися додому, але тут ситуація ще погіршилася. Я більше не міг оплачувати послуги ні кухаря, ні менестреля, а коли я сказав, що доведеться закласти коштовності, Лінесса мов збожеволіла.

А далі... я чинив таке, про що соромно навіть згадувати. За золото. Щоб Лінесса не втратила ні своїх коштовностей, ні свого менестреля, ні свого кухаря. І зрештою за це поплатився. Коли я дізнався, що на Ведмежий острів їде Едард Старк, я впав уже так низько, що не схотів лишитися й постати перед його судом, а забрав Лінессу з собою у вигнання. Не важить нічого, крім нашого кохання, казав я собі. Ми втекли до Ліса, де я продав корабель, щоб нам було на що жити...

Голос у нього охрип від зажури, і Дані не хотілося на нього й далі тиснути, однак вона мала знати, чим усе закінчилося.

— Вона померла? — лагідно запитала вона.

— Для мене — так,— озвався сер Джора.— За півроку золото в мене закінчилося, тож довелося найнятися перекупним мечем. Поки я на Ройні бився з браавосянами, Лінесса переїхала в особняк купецького короля на ім’я Трегар Ормолен. Подейкують, зараз вона — старша наложниця, і навіть законна дружина її боїться.

Дані жахнулася.

— Ви її ненавидите?

— Майже так само, як і кохаю,— відповів сер Джора.— Даруйте, королево. Я дуже змучився.

Вона дозволила йому йти, та коли він відкидав запинало намету, вона не втрималася й навздогін поставила йому останнє запитання:

— А яка вона була з себе, ваша леді Лінесса?

Сер Джора сумно всміхнувся.

— Ну, вона трохи була схожа на тебе, Данерис,— низько уклонився він.— Солодких снів, королево.

Дані здригнулася й щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру. «Схожа на мене». Це багато що пояснювало. «Він мене хоче,— збагнула вона.— Він кохає мене, як кохав її. Не як лицар любить свою королеву, а як чоловік кохає жінку». Вона спробувала уявити себе в обіймах сера Джори, уявити, як цілує його, як задовольняє його жагу, як пускає його в себе... Нічого не допомагало. Щойно вона заплющувала очі, його обличчя перетворювалося на обличчя Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-і-місяцем, її першим чоловіком і, мабуть, має лишитися й останнім. Мейгі Міррі Маз-Дуур заприсяглася, що Дані більше не зможе народити живу дитину, а якому чоловікові потрібна безплідна дружина? Та й який чоловік може сподіватися посперечатися з Дрого, що помер з необтятою косою і зараз скаче нічними землями в оточенні нового свого халасару — зірок?

У голосі сера Джори, коли він розповідав про Ведмежий острів, відчувалася туга. «Мене йому не отримати, та одного дня я можу повернути йому домівку й честь. Це я для нього зможу зробити».

Тої ночі привиди не зіпсували їй сну. Їй наснився перший її спільний виїзд із Дрого — в ніч їхнього весілля. Уві сні вони осідлали не коней, а драконів.

Наступного ранку вона скликала своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї,— звернулася вона до трьох чоловіків,— ви мені потрібні. Оберіть собі по трьох коней — найвитриваліших і найміцніших з тих, що лишилися. Навантажте їх водою і харчами — скільки витримають, і скачіть уперед заради мене. Аґо най рушає на південний захід, Рахаро — на південь. А ти, Джого, попрямуєш за шірак кія на південний схід.

— Чого шукати нам, халесі? — запитав Джого.

— Хай що там буде,— відповіла Дані.— Шукайте інші міста, живі й мертві. Шукайте каравани й людей. Шукайте річки, озера й велике солоне море. Дізнайтеся, як далеко ще тягнеться пустеля й що починається за нею. Коли я вирішу залишити місто, не хочу знов блукати навмання. Хочу знати, куди прямую і як туди найкраще дістатися.

Отож вони поїхали, тихо побренькуючи дзвіночками в косах, а Дані з невеликим гуртом виживанців осіла в місті, яке вони назвали Ваїс-Толоро — «місто костей». За днем приходила ніч, а за ніччю — день. Жінки збирали фрукти в садах померлих. Чоловіки чистили коней і ладнали сідла, стремена й черевики. Дітлахи блукали крученими провулками, де їм траплялися тільки бронзові монетки, шматочки пурпурового скла й кам’яні карафи з ручками у вигляді змій. Одну жінку вжалив червоний скорпіон, але це була єдина смерть. Коні почали набирати вагу. Дані власноруч перев’язувала рану серу Джорі, й та почала гоїтися.

Першим повернувся Рахаро. На південь червона пустка тягнулася й тягнулася, звітував він, поки не закінчилася похмурим берегом, де починається отруйна вода. Аж до самого узбережжя нема нічого, крім піщаних барханів, обвітреного каміння й колючої рослинності. Рахаро присягався, що проїздив кістяк дракона — такий велетенський, що кінь пройшов крізь його великі чорні щелепи. А більше Рахаро не бачив нічого.

Дані дала йому дюжину найміцніших чоловіків і доручила звільнити від каміння майдан, щоб дістатися землі. Якщо поміж бруківки росте біс-трава, то, коли прибрати каміння, проростуть і інші трави. Колодязів тут удосталь, води не бракує. Якщо знайдеться зерно, майдан забуяє зелом.

Наступним повернувся Аґо. На південь земля безплідна й випалена, присягався він. Аґо натрапив на руїни ще двох міст — менших за Ваїс-Толоро, але дуже схожих. Одне з них охороняло коло черепів на іржавих залізних палях, тож він не наважився увійти, а от друге досліджував, скільки зміг. Він показав Дані знайдену там залізну бранзолетку, оздоблену неограненим вогненним опалом завбільшки з її великий палець. Були там і сувої, але вони кришилися від старості, тож Аґо залишив їх там, де лежали.

Подякувавши йому, Дані звеліла зайнятися ремонтом брами. Якщо за давніх часів ворог уже перетинав пустелю, щоб зруйнувати місто, він може повернутися.

— Маємо підготуватися,— оголосила вона.

Джого не повертався так довго, аж Дані вже злякалася, що втратила його, та коли всі вже й припинили його виглядати, він приїхав з південного сходу. Першим його побачив один з вартових, виставлених Аґо, й почав гукати, і Дані поквапилася на мури, щоб переконатися на власні очі. Це таки була правда. Повернувся Джого, і не сам. За ним їхали трійко дивно вбраних незнайомців на горбатих потворах, поряд з якими будь-який кінь здавався карликовим.

Перед брамою вони натягнули повіддя й поглянули на Дані, що стояла на мурах у них над головою.

— Крове од крові моєї,— гукнув Джого,— я доїхав до великого міста Карта й повернувся з цими трьома, бо вони хотіли побачити тебе на власні очі.

Дані поглянула вниз на чужинців.

— Ось я. Дивіться, скільки душа забажає... але спершу назвіться.

Блідий чоловік з синіми вустами гортанно озвався по-дотрацькому:

— Я — Піят Прі, великий чаклун.

Лисань з сережкою в носі відповів валірійською вільних міст:

— А я — Заро Зоан Даксос з Тринадцятьох, купецький король з Карта.

Жінка в лакованій дерев’яній машкарі заговорила загальною мовою Сімох Королівств:

— А я — Квейт з Тіні. Ми шукаємо драконів.

— Більше не шукайте,— сказала до них Данерис Таргарієн.— Ви їх знайшли.