Битва королів

Тиріон

— Королева має намір відіслати королевича Томена геть.

Вони стояли навколішках у тихих сутінках септу, оточені тінями й мерехтливими свічками, та Лансель усе одно говорив неголосно.

— Лорд Гайлз забере його в Розбі й заховає там під виглядом пажа. Планують пофарбувати йому чуприну в темний колір і всім казати, що він — син лицаря-бурлаки.

— Вона юрби боїться? Чи мене?

— І того, і того,— сказав Лансель.

— А! — Тиріон і гадки не мав про цю хитрість. Невже Вейрисові пташечки вперше його підвели? Навіть павуки, мабуть, іноді щось і проґавлять... Чи євнух веде складнішу гру, ніж він собі уявляв? — Дуже вам дякую, мілорде.

— Ви зможете задовольнити моє прохання?

— Мабуть.

Лансель хотів у наступній битві отримати під командування власний загін. Чудовий спосіб не дожити до справжніх вусів, але ж юні лицарі завжди вважають себе непереможними.

Кузен вислизнув геть, а Тиріон затримався. Біля олтаря Воїну він від однієї свічки підпалив іншу. «Бережи мого брата, ти, клятий вилупку, він же один з ваших». Другу свічку він запалив Невідомцю — за себе.

Уночі, коли в Червоній фортеці стемніло, до Тиріона, який саме запечатував листа, увійшов Брон.

— Віднеси це серу Джейсліну Байвотеру,— карлик накрапав на пергамент гарячого золотого воску.

— Що там пишеться? — Брон читати не вмів, тож ставив зухвалі запитання.

— Що він має взяти півсотні своїх найкращих розвідників і прочесати рожевий гостинець,— Тиріон притиснув до воску свою печатку.

— Станіс радше з’явиться на королівському гостинці.

— О, та я знаю. Скажи Байвотеру, щоб не зважав на те, що написано в листі, й вів своїх людей на північ. Нехай зробить засідку на дорозі Розбі. За день чи два лорд Гайлз поїде до себе в замок з дюжиною солдатів, кількома слугами й моїм небожем. Королевич Томен, можливо, буде перевдягнений у пажа.

— Хочете повернути хлопця, так?

— Ні. Хочу, щоб він доїхав до замку.

Забрати хлопця з міста — одна з сестриних найкращих ідей, вирішив Тиріон. У Розбі Томену не загрожуватиме натовп, а те, що його розділять з братом, трохи ускладнить життя Станісу: навіть якщо він захопить Королівський Причал і стратить Джофрі, все одно йому доведеться змагатися за престол з претендентом від Ланістерів.

— Лорд Гайлз надто хворий, щоб наважитися на втечу, й надто боягузливий, щоб вступити у бій. Він звелить каштеляну відчинити браму. Опинившись усередині за мурами, Байвотер має вигнати гарнізон за поріг й обороняти Томена самостійно. Спитаєш його, чи подобається йому, як звучить «лорд Байвотер».

— «Лорд Брон» звучало б краще. Я так само можу зайнятися хлопцем. Гойдатиму на коліні та співатиму колискових, якщо в цьому полягає завдання лорда.

— Ти мені потрібен тут,— сказав Тиріон. «Небожа я б тобі не довірив». Станеться щось із Джофрі — претензії Ланістерів на престол ляжуть на юні плечі Томена. Золоті плащі сера Джейсліна захищатимуть хлопця, а Бронові перекупні мечі радше продадуть його ворогу.

— А що новому лордові зробити зі старим?

— Що схоче, тільки щоб не забував його годувати. Не хочу, щоб він помер,— Тиріон відсунувся від столу.— Сестра пошле з королевичем когось із королівської варти.

Брона це не схвилювало.

— Гончак — собака Джофрі, він його не кине. А з рештою золоті плащі Залізнорукого мають легко впоратися.

— Якщо дійде до вбивства, перекажи серу Джейсліну, щоб не робив цього на очах у Томена,— Тиріон накинув на себе важкий темно-коричневий вовняний плащ.— Мій небіж дуже м’якосердий.

— А ви певні, що він Ланістер?

— Нічого я не певен, крім скорої зими й битви,— озвався Тиріон.— Ходімо. Нам по дорозі.

— Ви до Чатаї?

— Ти мене чудово вивчив.

Виїхали крізь бічні двері в північному мурі. Тиріон буцнув каблуками коня в боки й зацокотів Сутемним провулком. Зачувши стукіт копит об бруківку, кілька скрадливих тіней пірнули у завулки, але ніхто не наважився причепитися до вершників. Рада продовжила комендантську годину, і тепер смерть загрожує будь-кому, кого схоплять на вулиці по тому, як відлунає вечірній дзвін. Цей захід до певної міри відновив мир і спокій на Королівському Причалі та на три чверті зменшив кількість трупів, які знаходили на вулицях зранку, але Вейрис казав, що люди його за це проклинають. «Мають бути вдячні, що досі живі, щоб проклинати». Коли вони з Броном їхали Мідницьким провулком, дорогу їм перепинила пара золотих плащів, та зрозумівши, на кого наскочили, плащі миттю попросили в правиці пробачення і пропустили. Брон повернув на південь до Брудної брами, і вони з Тиріоном розсталися.

Тиріон рушив далі до Чатаї, та зненацька йому урвався терпець. Він крутнувся в сідлі, щоб оглянути вулицю позаду. Ознак переслідування не було. Всі вікна темні, наглухо зачинені віконницями. На вулицях тільки вітер завиває. «Якщо Серсі сьогодні приставила до мене шпигуна, мабуть, він замаскований під щура».

— Та до біса,— пробурмотів Тиріон. Його вже нудило від постійної обережності. Розвернувши коня, він добряче його приострожив. «Якщо хтось мене переслідує, зараз побачимо, як прудко він їздить». Він полетів осяяними місяцем вулицями, цокаючи копитами по бруківці, долаючи вузькі закапелки й покручені завулки, кваплячись до коханої.

Коли він стукав молоточком у ворота, з-понад увінчаних піками мурів долинула слабенька музика. Усередину його пустив один з ібенців. Тиріон передав йому свого коня й запитав:

— Хто це?

Ромбовидні шибки у вікнах довгої зали світилися жовтим світлом, і чути було, як там співає чоловічий голос.

— Череватий співець,— знизав плечима ібенець.

Поки Тиріон долав відстань од стайні до будинку, звук наростав. Тиріон ніколи не любив співців, а цього вже позаочі не любив більше, ніж усю їхню породу. Коли він штовхнув двері, чоловік урвав спів.

— Мілорде правице,— опустився навколішки лисань із круглим, мов казанок, черевом, бурмочучи,— яка честь, яка честь!

— Мілорде,— усміхнулася Шей, побачивши Тиріона. Йому подобалася ця усмішка — як вона легко й без задньої думки з’являлася на її гарненькому личку. Дівчина була вбрана в лілові шовки, підперезана сріблотканим поясом. Кольори чудово відтіняли її темні коси та гладеньку кремову шкіру.

— Любонько,— звернувся до неї Тиріон.— А це хто?

Співець підвів очі.

— Мене звати Саймон Срібноязикий, мілорде. Я музика, співець, казкар...

— І дурень до всього,— закінчив за нього Тиріон.— Ти як мене назвав, коли я увійшов?

— Назвав? Я лише...— срібло Саймонового язика, здавалося, перетворилося на свинець.— Мілорде правице, я сказав, яка честь...

— Хтось мудріший вдав би, що не впізнає мене. Звісно, мене не обдуриш, але спробувати слід було. І що мені тепер з тобою робити? Ти знаєш про мою солоденьку Шей, знаєш її помешкання, знаєш про мої нічні самотні візити до неї.

— Присягаюся, я нікому не скажу...

— Принаймні в цьому ми згодні. Добраніч,— Тиріон повів Шей сходами нагору.

— Тепер мій співець більше не співатиме,— піддражнила його вона.— Від страху він голос утратить.

— Трохи страху тільки поможе йому брати високі ноти.

Вона зачинила двері в спальню.

— Ви ж його не скривдите, ні? — запалила вона ароматну свічку й опустилася навколішки, щоб зняти з нього чоботи.— Його співи — розрада мені в ті ночі, коли вас немає.

— Хотів би я приходити до тебе щоночі,— сказав Тиріон, поки Шей розтирала йому босі ноги.— І добре він співає?

— Краще за одних, гірше за інших.

Тиріон розхристав її халат і сховав обличчя в неї між грудей. Вона завжди йому пахла чистотою — навіть у цьому смердючому місті-свинарнику.

— Можеш його собі лишити, якщо хочеш, але тримай на припоні. Не хочу, щоб він вештався містом, розпускаючи плітки по харчівнях.

— Він не буде...— почала була вона.

Але Тиріон затулив їй рота своїми вустами. Він уже досить наговорився й тепер потребував солодкої простоти й розкоші, що ховалася в Шей між стегон. Принаймні тут йому були раді.

По всьому він вивільнив руку в неї з-під голови, накинув сорочку й вийшов униз у сад. Півмісяць посріблив листя фруктових дерев і відсвічував од поверхні кам’яного басейну. Тиріон присів біля води. Десь праворуч од нього сюркотав цвіркун, і звук цей був на диво домашній. «Як тут затишно,— подумав Тиріон,— та чи надовго це?»

Звідкись війнуло смородом, змусивши його обернути голову. Позаду в дверях стояла Шей, вдягнена в сріблястий халат, що Тиріон подарував їй. «Кохав як зиму білу діву із місяцем у косах...» Позаду неї стояв один із жебручих братів — дебелий чолов’яга в брудному полатаному вбранні, з обліпленими брудом босими ногами, з мискою на шкіряній мотузці на грудях, де септони носять свій кристал. Від смороду і щура б знудило.

— До вас прийшов лорд Вейрис,— оголосила Шей.

Жебручий брат вражено кліпнув на неї. Тиріон розсміявся.

— Ну певна річ! Як ти його впізнала, коли навіть я не впізнав?

— Це ж він,— знизала вона плечима.— Просто вдягнений інакше.

— Інакше вдягнений, інакше пахне, інакше ходить,— мовив Тиріон.— Більшість людей зроду б не здогадалися.

— Більшість чоловіків, ба навіть і жінок, цілком можливо. Але не повій. Повія або навчається бачити під одягом людину, або її труп знаходять у провулку.

Вейрис кривився, наче йому боліло, але не від струпів на підошвах. Тиріон хихикнув.

— Шей, не принесеш нам вина?

Може, доведеться хильнути. Якщо вже євнух приніс новини глупої ночі, добра не чекайте.

— Мені лячно й розповідати вам мілорде, чому я прийшов,— заговорив Вейрис, коли Шей пішла.— Новини жахливі.

— Слід було вбратися в чорне пір’я, Вейрисе, бо ваша поява — лихий знак, як поява крука,— Тиріон незграбно звівся на ноги, в душі боячись ставити питання.— Це щодо Джеймі?

«Як йому щось заподіяли, ніщо їх не врятує».

— Ні, мілорде. Я в іншій справі. Сер Кортні Пенроуз помер. Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону.

Сум’яття витіснило з голови Тиріона всі інші думки. Коли повернулася Шей з вином, він зробив ковток — і жбурнув кухлик об стіну будинку, аж той розлетівся на друзки. Шей затулилася руками від уламків, а вино довгими струмочками побігло по камінню, чорне в місячному світлі.

— Чорти б його вхопили! — вилаявся Тиріон.

Вейрис усміхнувся повним ротом гнилих зубів.

— Кого, мілорде? Сера Кортні чи лорда Станіса?

— Обох! — Штормокрай — міцна фортеця, вона мала би протриматися півроку чи й більше... цього часу батькові вистало б на те, щоб покінчити з Робом Старком.— Як це сталося?

Вейрис зиркнув на Шей.

— Мілорде, чи варто псувати вашій чарівній леді сон цією похмурою і кривавою розмовою?

— Може, леді б і злякалася,— сказала Шей,— а я не боюся.

— А варто,— сказав до неї Тиріон.— Штормокрай упав, і Станіс дуже скоро зверне свою увагу на Королівський Причал...— Він пожалів, що розбив кухоль з вином.— Лорде Вейрисе, дайте мені хвильку, і я разом з вами поїду в замок.

— Я чекатиму в стайні,— уклонився Вейрис і потупав геть.

Тиріон притягнув до себе Шей.

— Тут ти в небезпеці.

— Я за мурами, зі мною ваші вартові.

— Перекупні мечі,— сказав Тиріон.— Так, золото моє вони люблять, та чи помруть вони за тебе? А що ж до мурів, то досить одному зловмиснику стати на плечі іншому — й за мить він уже буде у дворі. Під час заколоту згорів схожий особняк. А золотаря, який жив там, убили за страшний «злочин» — за те, що в нього була повна комора; верховного септона роздерли на шматки, Лоліс зґвалтували з півсотні разів, і серу Арону розтрощили голову. А що, ти думаєш, зроблять люди, якщо до рук їм потрапить правицина леді?

— Правицина повія, хотіли ви сказати? — подивилася вона на нього своїми зухвалими очима.— Хоча для вас я б могла бути й леді, мілорде. Вдягалася б у гарні речі, що ви мені подарували, в атлас і парчу і золоту тканину, надівала б ваші коштовності й, тримаючи вас за руку, сиділа б поряд на ваших учтах. Я ще я могла б вам народити синів, я точно знаю... і присягаюся, я б вас ніколи не осоромила.

«Я вже осоромився — тим, що закохався в тебе».

— Які солодкі мрії, Шей. Забудь про них, прошу. Цього все одно ніколи не буде.

— Через королеву? Її я теж не боюся.

— А я боюся.

— То вбийте її — і по всьому. Ви ж так і так одне одного не любите.

Тиріон зітхнув.

— Вона — моя сестра. Людина, що вбиває рідну кров, проклята у віках в очах богів і людей. Ба більше, хай що ми з тобою можемо думати про Серсі, а мій батько з братом її люблять. Я можу з ким завгодно змовитись у Сімох Королівствах, але боги не нагородили мене силами стрітися віч-на-віч з Джеймі з мечем у руці.

— І в Юного Вовка, і в лорда Станіса теж є мечі, але вони вас не лякають.

«Як мало ти знаєш, любонько».

— Їм я можу протиставити всю потугу дому Ланістерів. А що я протиставлю батькові чи Джеймі, крім своєї горбатої спини й пари куцих ніг?

— У вас є я,— поцілувала його Шей, обхопивши руками за шию і притискаючись до нього всім тілом.

Один поцілунок — і він відчув збудження, як завжди було від поцілунків, але цього разу Тиріон вивільнився.

— Не зараз. Любонько, я маю... ну, назвім це зерном задуму. Можливо, мені вдасться влаштувати тебе в замку на кухні.

У неї закам’яніло обличчя.

— На кухні?

— Так. Якщо діятиму через Вейриса, ніхто й не здогадається.

— Мілорде,— хихикнула вона,— я ж вас отрую. Всі чоловіки, які спробували мого куховарства, підтверджували, що з мене — чудова повія.

— У Червоній фортеці кухарів не бракує. Різників і пекарів теж. Тобі доведеться вдавати посудницю.

— Помийницю,— сказала вона,— в колючій коричневій сукні. Це такою мілорд хоче мене бачити?

— Мілорд хоче тебе живою бачити,— сказав Тиріон.— А в шовках і оксамитах горщики не митимеш.

— Мілорд від мене втомився? — вона потягнулася рукою йому під сорочку й відшукала прутень. Двічі швидко погладила — і він уже набряк.— Ні, він і досі мене хоче,— засміялася вона.— Хочете попорати кухарку, мілорде? Можете обсипати мене борошном і злизувати підливку в мене з цицьок, якщо схо...

— Припини.

Її поведінка нагадала йому Тансі, яка так хотіла виграти своє парі. Він висмикнув її руку з-під сорочки, щоб більше не бавилася.

— Не час для постільних ігор, Шей. На кону, можливо, твоє життя.

Вона припинила всміхатися.

— Якщо я розсердила мілорда, я не хотіла, я тільки... Може, просто збільшите мою варту?

Тиріон глибоко зітхнув. «Не забувай, яка вона юна»,— сказав він собі. Він узяв її за руку.

— Коштовності можна купити нові, а сукні пошити вдвічі кращі, ніж колишні. Для мене ти за цими мурами — найцінніша річ. У Червоній фортеці теж не надто безпечно, але безпечніше, ніж тут. Тому я хочу перевести тебе туди.

— На кухню,— сухо мовила вона,— драїти горщики.

— Ненадовго.

— Батько зробив з мене свою кухарку,— сказала вона, скрививши губи,— тому я і втекла.

— Ти мені казала, що втекла, бо батько зробив з тебе свою повію,— нагадав він їй.

— І це теж. Драїти горщики я любила не більше, ніж пускати його прутень у себе,— вона закинула голову.— А чому не можна тримати мене у вашій вежі? Половина лордів при дворі мають жінок, що їм постіль гріють.

— Я маю чітку заборону брати тебе до двору.

— Від вашого дурного батечка,— надула вона губки.— Ви вже дорослий і можете тримати стільки повій, скільки схочете. Чи він має вас за безбородого хлопчиська? Що він може вам зробити — відшльопати?

Тиріон ляснув її по обличчю. Не сильно, але відчутно.

— Чорт забирай! — вигукнув він.— Чорт забирай! Не смій з мене глузувати! Не ти!

На якусь мить Шей відібрало мову. Чути було тільки, як сюркоче й сюркоче цвіркун.

— Даруйте, мілорде,— нарешті сказала вона неслухняним дерев’яним голосом.— Перепрошую за зухвальство.

«А я перепрошую за ляпас. Боги праведні, невже я перетворююся на Серсі?»

— Неправильно це було,— сказав він.— І з мого, і з твого боку. Шей, ти не розумієш,— почав він — із його язика посипалися, мов лицедії з порожнистого коня, слова, які він не збирався казати вголос.— Коли мені було тринадцять, я одружився з селючкою. Ну, так я думав. Мене засліпило кохання до неї, і я гадав, що вона відчуває до мене те саме, але батько тицьнув мене носом у правду. Моя дружина виявилася повією, яку Джеймі найняв, щоб зробити з мене мужчину...— («А я й повірив, от дурень»).— Щоб я добре затямив урок, лорд Тайвін віддав мою дружину на втіху цілій касарні своїх гвардійців, а мені звелів на це дивитися...— («А ще взяти її востаннє — після всіх. Востаннє, коли вже не лишилося сліду ні кохання, ні ніжності. „Щоб ти запам’ятав її тою, ким вона є насправді“,— ось як він сказав, і мені не слід було йому коритися, але мене підвів прутень, тож я вчинив, як велено»).— Розправившись із нею, батько скасував шлюб. Так наче ми ніколи й не були одружені, так септон сказав,— він стиснув її долоню.— Прошу тебе, не говорімо більше про Вежу правиці. Ти зовсім трошки побудеш на кухні. А коли ми покінчимо зі Станісом, у тебе буде і новий особняк, і нові шовки — гладенькі, як твої ручки.

Очі в Шей розширилися, але неможливо було сказати, що за ними ховається.

— Ручки мої не лишаться гладенькими, якщо я щодня чиститиму печі й відтиратиму тарілки. Чи захочете ви їх торкатися, коли вони почервоніють і потріскаються від гарячої води й мила?

— Більше, ніж досі,— сказав він.— Коли я їх бачитиму, то завжди згадуватиму, яка ти хоробра.

Він не міг точно сказати, чи повірила вона йому. Вона опустила очі.

— Я до ваших послуг, мілорде.

Він ясно бачив, що сьогодні він більшого розуміння від неї не доможеться. Він поцілував її в щічку, в яку вдарив, щоб трохи пом’якшити слід від ляпасу.

— Я пошлю по тебе.

Вейрис, як і обіцяв, чекав у стайні. Кінь у нього був кульгавий і на вигляд напівмертвий. Тиріон сів у сідло; один з вартових відчинив ворота. Виїхали мовчки. «Навіщо я розповів їй про Тишу, боги поможіть?» — спитав Тиріон себе, зненацька злякавшись. Є таємниці, які ніколи не слід вимовляти вголос, є ганьба, яку людина мусить забрати з собою в могилу. Що він хотів од неї — прощення? А те, як вона на нього дивилася,— що це означало? Їй так бридко було на саму думку про те, що доведеться мити горщики, чи це через його зізнання? «Як міг я їй про це розповісти — і сподіватися, що я й далі буду їй любий? — промовляло щось у ньому, а щось глузувало: — Дурний карлику, повіям любі тільки золото й коштовності».

Пошрамований лікоть пульсував і сіпався щоразу, як кінь ставив копито. Іноді Тиріону здавалося, що він чує, як під шкірою труться одна об одну кістки. Мабуть, слід порадитися з мейстром, отримати зілля від болю... та відтоді як Пайсел показав, хто він такий насправді, Тиріон Ланістер більше не довіряв мейстрам. Тільки богам відомо, з ким вони змовляються чи що вони підмішують у те зілля, яке дають тобі.

— Вейрисе,— мовив Тиріон.— Мені треба перевезти Шей у замок так, щоб про це не дізналася Серсі.

І він коротко виклав свій план щодо кухні.

Коли він договорив, євнух поцокав язиком.

— Я, звісно, зроблю, як мілорд велить... але мушу вас застерегти, що на кухні повно очей і вух. Навіть якщо на дівчину не впаде особливих підозр, їй ставитимуть тисячі запитань. Де народилася? Хто батьки? Як опинилася на Королівському Причалі? Правда не підійде, тож доведеться брехати... і брехати, і брехати,— він глянув згори вниз на Тиріона.— А ще така гарненька кухарка викликатиме погляди не лише цікаві, а й хтиві. Її лапатимуть, щипатимуть, гладитимуть і пеститимуть. Уночі під ковдру до неї лізтимуть кухарчуки. Якийсь самотній кухар, може, схоче з нею одружитися. Пекарі м’ятимуть їй груди вимащеними борошном руками...

— Ліпше хай пестять, ніж заріжуть,— сказав Тиріон.

Вейрис проїхав кілька кроків, а тоді мовив:

— Можливо, є інакший вихід. Виявилося, що служниця, яка доглядає дочку леді Танди, цупить у неї коштовності. Якщо я повідомлю про це леді Танду, та викине дівчину вмить. І її дочці знадобиться нова покоївка.

— Зрозуміло.

Тиріон зразу збагнув, що це непогана можливість. Покоївка при леді вдягається краще, ніж посудниця, може навіть і коштовності якісь носити. Шей це припаде до душі. А до того ж Серсі вважає леді Танду нудною істеричкою, а Лоліс — тупою нетямою. Тому навряд чи зайде до них із дружнім візитом.

— Лоліс — сором’язлива й довірлива,— сказав Вейрис.— І повірить у все, що їй скажеш. Відтоді як її в юрбі позбавили цноти, вона боїться виходити з покоїв, тож Шей нікому не потраплятиме на очі... й водночас буде в зручній до вас близькості, якщо вам захочеться розради.

— За Вежею правиці наглядають, ви це знаєте незгірше за мене. Серсі точно щось запідозрить, якщо покоївка Лоліс почне до мене навідуватися.

— Може, мені вдасться провести це дитя до вас у покої непомітно. Будинок Чатаї не єдиний, який може похвалитися потайними дверима.

— Секретний хід? У мої покої? — Тиріон був більше роздратований, аніж здивований. А навіщо б іще Мейгору Лютому було страчувати всіх будівничих, що зводили замок, як не для того, щоб зберегти його таємниці? — Я так і думав. І де ці двері? У мене в світлиці? У спальні?

— Друже, ви ж не змушуватимете мене звіряти вам усі свої маленькі секрети, ні?

— Відтепер вважайте їх нашими маленькими секретами, Вейрисе,— Тиріон звів погляд на євнуха в його смердючому лицедійському вбранні.— Я так розумію, ви на моєму боці...

— У вас є підстави для сумнівів?

— Таж ні, я довіряю вам беззастережно,— гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць.— Якщо ж по правді, я довіряю вам, як рідному. А тепер розкажіть-но мені, як помер Кортні Пенроуз.

— Подейкують, викинувся з вежі.

— Викинувся? Нізащо не повірю!

— Його вартові не бачили, щоб хтось заходив до нього в покої, і потім нікого там не знайшли.

— Значить, убивця зайшов раніше й заховався під ліжком,— припустив Тиріон,— чи спустився з даху по мотузці. А може, вартові брешуть. Як знати, чи не зробили це вони самі?

— Мабуть, ваша правда, мілорде.

Його самовдоволений тон свідчив про зворотне.

— Але ви так не думаєте? То як тоді все було?

Довгу мить Вейрис мовчав. Чулося тільки мірне цокання копит по бруківці. Нарешті євнух прокашлявся.

— Мілорде, ви вірите в давню силу?

— В чари, ви хотіли сказати? — перепитав Тиріон нетерпляче.— У кровошептіїв, і пристріт, і перевертнів — у такі речі? — пирхнув він.— Хочете сказати, що сера Кортні зачарували на смерть?

— Уранці того дня, коли він помер, сер Кортні викликав лорда Станіса на двобій. Чи так чинить людина, чужа розпачу, питаю я вас? А тоді ще це загадкове й неймовірно вчасне вбивство лорда Ренлі, в той час як його військо вже готувалося змести братових вояків з поля бою,— євнух мить помовчав.— Мілорде, колись ви запитали мене, як мене вивалашали.

— Пригадую,— мовив Тиріон.— Ви не хотіли про це розмовляти.

— І далі не хочу, але...— Вейрис цього разу замовк на довше, а коли знов заговорив, голос його змінився.— Я ріс сиротою, мене взяли в науку мандрівні лицедії. У хазяїна нашого був невеличкий, але широкий ког, і ми плавали вузьким морем, виступаючи у вільних містах і час від часу навідуючись у Старгород і на Королівський Причал.

Одного разу в Мирі до нашої трупи підійшов чоловік. Після виступу він зробив щодо мене спокусливу пропозицію, від якої мій хазяїн не зміг відмовитися. Я був нажаханий. Боявся, що чоловік цей вчинить зі мною, як, я чув, чоловіки часто чинять з маленькими хлопчиками, та, як виявилося, йому потрібне було тільки моє чоловіче багатство. Він дав мені зілля, яке відібрало в мене сили й мову, але не притлумило чуттів. А тоді довгим кривим клинком він під замовляння обрізав мене під корінь. У мене на очах він спалив моє чоловіче багатство на жаровні. Полум’я посиніло, і я почув, як на його заклик озвався голос, от тільки я не зрозумів промовлених слів.

На той час, коли цей чоловік закінчив зі мною, лицедії вже відпливли геть. А оскільки він уже зробив свою справу і більше мене не потребував, то виставив мене за двері. Коли я запитав його, що ж мені тепер робити, він сказав, що я, мабуть, помру. Але я на зло йому вирішив вижити. Я жебрав, злодіячив, торгував тими частинами тіла, що в мене ще лишалися. Дуже швидко я перетворився на звичайного мирського злодійчука, а коли трохи підріс, зрозумів, що зміст листів, якими обмінюються люди, незрідка цінніший за вміст їхніх гаманців.

Але мені й досі сниться та ніч, мілорде. Не чаклун, не клинок, навіть не те, як зморщувалося моє чоловіче багатство на вогні. Мені сниться голос. Голос із полум’я. Бог то був, демон чи якийсь фокус? Не можу сказати, а фокуси я знаю всі. Єдине можу засвідчити: чоловік покликав, і голос озвався, і з того дня я зненавидів чари та всіх чарівників. І якщо лорд Станіс — один з них, я потурбуюся, щоб він помер.

Вейрис замовк, і далі вони з Тиріоном їхали в тиші. Нарешті Тиріон сказав:

— Жахлива історія. Мені дуже прикро.

— Вам прикро,— зітхнув євнух,— але ви мені не вірите. Ні, мілорде, не потрібно вибачатися. Я був опоєний зіллям, мені боліло, та й сталося це давним-давно й далеко за морем. Без сумніву, мені цей голос наснився. Я сам собі це казав тисячу разів.

— Я вірю у сталеві мечі, золоті монети й людський розум,— мовив Тиріон.— А ще вірю, що колись існували дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.

— Будемо сподіватися, це найгірше з того, що вам доведеться побачити в житті, мілорде.

— Згоден,— усміхнувся Тиріон.— Що ж до смерті сера Кортні, то нам відомо, що Станіс набрав перекупних капітанів з вільних міст. Може, привіз із собою і вправного найманого вбивцю.

— Дуже вправного вбивцю.

— Такі є. Колись я мріяв, що одного дня забагатію і зможу підіслати безликого до своєї любої сестри.

— Хай як там помер сер Кортні,— сказав Вейрис,— але він мертвий, а замок упав. Станіс може рушати далі.

— Є шанси, що ми переконаємо дорнян спуститись у Прикордоння? — запитав Тиріон.

— Жодних.

— Шкода. Що ж, але ця загроза принаймні примусить лордів Прикордоння триматися ближче до своїх замків. Які новини від мого батька?

— Якщо лорд Тайвін і перетнув Червоний Зубець, мені про це ще нічого не відомо. Якщо він не поквапиться, то може опинитися затиснутим між двох ворогів. На північ від Мандера бачили листок Окгартів і дерево Рованів.

— Від Мізинчика новин немає?

— Може, він так і не доїхав до Буремосту. А може, загинув там. Лорд Тарлі захопив обози Ренлі, чимало його вояків узяв на мечі — переважно з Флорентів. Лорд Касвел замкнувся у своєму замку.

Відкинувши голову, Тиріон зареготав.

Вейрис збентежено пригальмував.

— Мілорде?

— Хіба не кумедно, лорде Вейрисе? — Тиріон обвів рукою зачинені віконниці й сонне місто.— Штормокрай упав, і Станіс іде сюди з вогнем і мечем і бозна з якими темними силами, і хто стане на захист добрих людей, коли немає ні Джеймі, ні Роберта, ні Ренлі, ні Рейгара, ні їхнього дорогоцінного лицаря квітів? Лишився тільки я, усім ненависний,— він знову зареготав.— Карлик, лихий радник, малий покруч і біс. Я — оце й усе, що стоїть між ними й хаосом.