Битва королів

Теон

Теон зворотом долоні витер плювок з підборіддя.

— Роб тебе випотрошить, Грейджою! — верещав Бенфред Толгарт.— І згодує твоє зрадливе серце вовку, сучий ти потрух!

Голос Ейрона Мокрочубого розітнув образи, як меч розтинає сир.

— Тепер ти мусиш його вбити.

— Спершу маю до нього питання,— сказав Теон.

— До біса твої питання,— закривавлений безпомічний Бенфред висів між Стиґом і Верлагом.— Вдавися ними, а від мене ти відповідей не дочекаєшся, боягузе! Перекинчик!

Дядько Ейрон був невблаганний.

— Плюючи на тебе, він плює на всіх нас. Плює на затонулого бога. І мусить померти.

— Батько доручив командування мені, дядьку.

— І поставив мене твоїм радником.

«І наглядачем». Теон не наважувався у справах з дядьком заходити задалеко. Так, йому доручили командування, але затонулому богу його люди вірили більше, ніж йому, а Ейрона Мокрочубого просто жахалися. «Не можу їх за це винити».

— Ти за це головою накладеш, Грейджою. Тобі ворони очі повиїдають,— Бенфред знову хотів плюнути, та тільки кров’ю бризнув.— Чужі б ухопили вашого мокрого бога!

«Толгарте, ти своє життя виплюнув»,— подумав Теон.

— Стиґу, хай він замовкне,— сказав він.

Бенфреда силоміць поставили навколішки. Відірвавши з пояса кролячу шкурку, Верлаг пхнув йому її в рота, аби припинив репетувати. Стиґ наготував топір.

— Ні,— втрутився Ейрон Мокрочубий.— Його слід віддати богові За старою традицією.

«Хіба не байдуже? Смерть є смерть».

— То забирайте його.

— Ти підеш зі мною. Ти тут командуєш. І жертву приносити маєш ти.

Цього вже Теон не витримав.

— Ви жрець, дядьку, і бога я залишаю вам. А мені, будьте такі ласкаві, залиште військові дії,— він помахав рукою, і Верлаг зі Стиґом потягнули бранця до узбережжя. Ейрон Мокрочубий кинув на небожа осудливий погляд, а тоді рушив за ними. Вони прямували на рінистий берег — топити Бенфреда Толгарта в солоній воді. За давнім звичаєм.

«Може, це й милосердніше»,— сказав собі Теон, розвертаючись у протилежному напрямку. Який зі Стиґа кат? А у Бенфреда шия грубезна, як у ведмедя, жилава й тлуста. «Колись я його цим дражнив, щоб трішки позлити»,— пригадалося Теону. Коли це було — років зо три тому? Коли Нед Старк їздив у Торенів Квадрат побачитися з сером Гелманом, Теон супроводжував його і провів два тижні в Бенфредовім товаристві.

Здалеку летіли переможні крики — з-за повороту дороги, де відбулася битва... якщо це можна битвою назвати. Якщо по правді, то було більше схоже на забій овець. «Овець у сталевій шкурі, та все одно овець».

Видершись на купу каміння, Тиріон поглянув на мертвих вояків і поранених коней. Коні на таке не заслужили. Тимор з братами збирали тих, що в битві не постраждали, а решту, яких уже було не врятувати, добивали Урцен з Чорним Лореном. Решта ж грабували полеглих. Гевін Гарло стояв навколішках на грудях у померлого й відпилював йому палець, щоб зняти каблучку. Платив залізну ціну. «Лорд-батько пишався б». Теон подумав, чи не пошукати тих двох, яких він зарубав власноруч,— може, в них якісь коштовності знайдуться,— але на саму ідею про це у нього стало гірко в роті. Він уявляв, що сказав би на це Едард Старк. Але й ця думка його теж розсердила. «Мертвий Старк гниє в могилі, він мені ніхто»,— нагадав собі Теон.

Старий Ботлі, якого прозивали Рибовус, сидів, нахмурившись, над горою награбованого, а три його сини навалювали ще і ще. Один з них штовхався з тлустим чолов’ягою на ім’я Тодрик, який котився між полеглих з рогом елю в одній руці й топором у другій, загорнувшись у білу лисячу шубу, хіба трошки забруднену кров’ю попереднього власника. «П’яний»,— вирішив Теон, слухаючи, як той реве. Кажуть, за старих часів залізні під час бою були п’яні від крові — у нестямі вони не відчували болю й не боялися ворога, та цей воїн був просто п’яний від елю.

— Вексе, мій лук і сагайдак.

Хлопець метнувся і приніс, що сказали. Теон саме зігнув лук і напнув тятиву на виїмках, коли Тодрик перекинув малого Ботлі на землю й хляпнув йому пива в очі. Рибовус, лаючись, скочив на ноги, але Теон його випередив. Він прицілився в руку, яка тримала ріг, щоб показати цим двом, як треба стріляти, але Тодрик усе зіпсував, метнувшись убік саме в ту мить, коли Теон відпустив тятиву. Стріла прошила йому живіт.

Мародери роззявили роти. Теон опустив лук.

— Ніяких пияків, я сказав, і ніяких бійок за награбоване.

Тодрик, помираючи навколішках, голосно стогнав.

— Ботлі, хай він замовкне.

Рибовус із синами не забарилися виконати наказ. Тодрик мляво борсався, але йому розтяли горлянку й почали здирати з нього шубу, каблучки та зброю ще до того, як він помер.

«Тепер вони знатимуть, що мої слова слід сприймати всерйоз». Може, лорд Балон і віддав командування йому, але Теон знав, що дехто з вояків бачить у ньому лише зеленого хлопчака з царини.

— Когось тут ще спрага мучить? — (Ніхто не озвався).— От і добре.

Він буцнув ногою Бенфредове знамено, що впало на землю разом зі зброєносцем, який затискав його в руці. Під стягом прив’язана була кроляча шкурка. «Навіщо тут кроляча шкурка?» — хотів він розпитати, та коли в нього плюнули, геть про це забув. Жбурнувши лук назад Вексу, він широкими кроками рушив геть, пригадуючи, яке піднесення він відчував після Лопотючого лісу, й не розуміючи, чому сьогоднішня перемога має зовсім інший присмак. «Толгарте, чортів гоноровий йолоп, ти ж навіть розвідників не вислав!»

Маршируючи, вони жартували й навіть співали, над ними майоріли на прапорі три чатові дерева, а з гостряків списів звисали дурнуваті кролячі шкурки. Стрільці, що заховалися за колючим дроком, зливою стріл зіпсували їм співи, а тоді Теон особисто повів солдатів докінчити криваву справу кинджалами, топорами й келепами. Командира він наказав не чіпати, щоб допитати його.

От тільки він не очікував, що ним виявиться Бенфред Толгарт.

Коли Теон повернувся до «Морської суки», його обм’якле тіло саме витягали з води. На тлі неба вирізнялися щогли довгих лодій, які стояли вздовж рінистого берега. Від рибальського селища не лишилося нічого, крім попелу, що смердів під дощем. Чоловіків усіх узяли на мечі — окрім хіба жменьки, яким Теон дозволив утекти, щоб вони донесли новину до Торенового Квадрату. Жінок і дочок нальотчики взяли собі за соляних дружин — тих, що молодші й гарніші. Старих і бридких зґвалтували й повбивали, а тих, які щось уміли й навряд чи могли завдати клопоту, поневолили.

Теон добре спланував напад: у гнітючій передсвітанковій темряві причаливши кораблі до берега й вистрибнувши на сухе з бардою в руці, він повів вояків на сонне селище. Йому це було неприємно, та що лишалося робити?

Тричі клята сестричка зараз веде «Чорний вітер» на північ, сподіваючись відвоювати замок і для себе. Лорд Балон потурбувався, аби про те, що на Залізних островах збирається військо, не дізналася жодна жива душа за їхніми межами, і Теонові криваві наскоки на Скелясте узбережжя спишуть на морських розбійників. Північани й гадки не матимуть про небезпеку, аж поки на Пущанський Насип і Кейлінський Рів не опустяться келепи. «А коли вже буде по всьому, менестрелі складатимуть пісні про цю суку Ашу, а про моє існування забудуть начисто». Звісно, якщо він це допустить.

Дагмер Заяча Губа стояв собі на високому різьбленому носі своєї довгої лодії — «Шумопивці». Теон доручив йому вартувати кораблі, бо якби не це, люди вважали б цю перемогу Дагмеровою, а не Теоновою. Людина запальна могла б це сприйняти за вияв неповаги, а от Дагмер тільки розреготався.

— День приніс нам перемогу,— гукнув униз Дагмер.— А ти не всміхаєшся, хлопче. Живі мають усміхатися, бо мертві вже цього не можуть,— усміхнувся він, показуючи приклад. Видовище було моторошне. Під білосніжною гривою у Дагмера Заячої Губи ховався такий жахливий шрам, якого Теон зроду не бачив: пам’ять про барду, яка в дитинстві мало не позбавила його життя. Удар зламав йому щелепу, вибив передні зуби й ущедрив чотирма губами замість двох. Кошлата борода ховала щоки й шию, але на шрамі волосся не росло, тож блискучий кривий і зморшкуватий шрам розтинав обличчя, як розколина — засніжену рівнину.— Чув, як вони співали? — мовив старий вояк.— Гарна була пісня, і співали вони хоробро.

— Співали вони краще, ніж билися. Їм би з лір було користі більше, ніж зі списів.

— Скільки людей полягло?

— З наших? — Теон знизав плечима.— Тодрик. Це я його застрелив — за пиятику й шарпанину.

— Комусь на роду написано загинути.

Чоловік скромніший побоявся б щоразу світити своєю страхолюдною посмішкою, але Дагмер усміхався частіше й ширше, ніж сам лорд Балон.

Та хай яка потворна була його усмішка, вона викликала тисячі спогадів. Теон змалечку надивився на неї — коли перестрибував на коні замшілу стіну чи, жбурляючи топір, ціляв у мішень. Коли блокував удар Дагмерового меча, на льоту протинав стрілою мартина, брав у руки румпель і безпечно проводив лодію крізь клубок запінених скель. «Він усміхався мені більше, ніж батько й Едард Старк разом узяті». Навіть Роб... Теон мав би заслужити його усмішку того дня, коли врятував Брана від дикуна, а натомість отримав прочухана, наче якийсь кухарчук, що спалив кашу.

— Дядьку, нам треба поговорити,— сказав Теон. Дагмер насправді не був йому дядьком, а простим присяжним з краплею Грейджойської крові в четвертому чи п’ятому коліні, причому крові явно не з того боку простирадла. Але Теон завжди кликав його «дядьком».

— То піднімайся до мене на облавок.

Від Дагмера ніяких «мілордів» не дочекаєшся, особливо коли він у себе на кораблі. На Залізних островах кожен капітан — король на своєму судні.

Чотири широкі кроки — і Теон видерся по трапу на «Шумопивцю»; Дагмер повів його в тісний кормовий салон, де старий налив собі ріг квасного елю й запропонував Теону випити теж. Але той відмовився.

— Коней ми захопили недосить. Так, є кілька, але... що ж, доведеться обмежитися тим, що маю, мабуть. Менше людей — більше слави.

— Для чого нам коні? — Дагмер, як і більшість залізних, звик битися на своїх двох, з палуби корабля.— Тільки загидять палубу та плутатимуться під ногами.

— Це якби ми вирішили плисти,— мовив Теон.— А в мене інший план.

Він уважно глянув на співрозмовника, щоб оцінити його реакцію. Без Заячої Губи на успіх нема чого й сподіватися. Хай Теон і командує, та вояки ніколи за ним не підуть, якщо проти нього будуть і Ейрон, і Дагмер, а переманити на свій бік кислолицого жерця і сподіватися не варто.

— Набіги на узбережжя — ось для чого послав нас твій лорд-батько, і все.

З-під кошлатих білих брів Теона роздивлялися очі світлі, як морське шумовиння. Що це за вираз на обличчі — несхвалення чи іскра зацікавленості? Останнє, подумав Теон... з надією.

— Ти — батьків служивий.

— Найкращий служивий — і був, і є.

«Гонор,— подумав Теон.— Він гоноровий, і це слід використати: гонор його стане ключем до нього».

— Немає на Залізних островах людини й наполовину такої вправної з мечем чи списом.

— Довго ти був відсутній, хлопче. Коли ти поїхав, усе так і було, але я постарів на службі в лорда Грейджоя. Тепер співці найкращим називають Андрика. Кличуть його Андриком Несміяном. Велет — не чоловік. Служивий лорда Драма зі Старої Весі. А ще Чорний Лорен і Карл-Дівиця — майже такі ж застрашливі.

— Може, той Андрик і видатний боєць, але ніхто його так не боїться, як тебе.

— Правду мовиш,— сказав Дагмер. Його пальці, що тримали ріг, були обвішані перснями — золотими, срібними, бронзовими, оздобленими дебелими сапфірами, гранатами й драконовим склом. Теон знав: за кожен з них він заплатив залізну ціну.

— Якби в мене на службі була така людина, як ти, я б не марнував її здібностей, посилаючи палити й грабувати. Така робота не для найкращого вояка лорда Балона...

Дагмер у посмішці розтулив покручені губи, вищиривши коричневі уламки зубів.

— І не для його законного сина? — він присвиснув.— Я бачу тебе наскрізь, Теоне. На моїх очах ти зробив перший крок, це я допомагав тобі згинати твій перший лук. Не я почуваюся змарнованим, не я.

— Я по праву мав би отримати сестрине місце,— не приховував Теон, ніяковіючи від того, наскільки буркотливо це звучить.

— Ти занадто близько береш усе до серця, хлопче. Просто твій лорд-батько ще зовсім тебе не знає. Брати твої загинули, тебе забрали вовки, йому на втіху лишилася одна твоя сестра. Він навчився на неї покладатися, й вона жодного разу його не підвела.

— Я теж. Старки знають мені ціну. Я був одним з обраних розвідників Бриндена Чорнопструга, я був у передніх лавах у Лопотючому лісі. Та мені от стілечки не вистало,— Теон показав руками два фути,— щоб схрестити мечі з Царевбивцею. Між нами став Дарин Горнвуд — і загинув за це.

— Навіщо ти мені це кажеш? — поцікавився Дагмер.— Я перший уклав меча тобі в руку. Я добре знаю, що ти не страхополох.

— А батько знає?

Старий сивий воїн мав такий вигляд, наче одкусив од чогось гидкого.

— Просто... Теоне, ти здружився з юним Вовком, Старки тримали тебе десять років.

— Я не Старк! — («Про це подбав лорд Едард»).— Я — Грейджой, і це я буду батьковим спадкоємцем. А як цього домогтися, коли не звитягою?

— Ти ще юний. Ще прийдуть війни, ще будуть тобі звитяги. А поки що нам наказали плюндрувати Скелясте узбережжя.

— Нехай цим займається дядько Ейрон. Я віддам йому шість кораблів — усі, крім «Шумопивці» й «Морської суки», і він може палити й топити, поки його бог не уп’ється крові.

— Командування доручили тобі, а не Ейрону Мокрочубому.

— Якщо плюндрування не припиниться, хіба не байдуже? А те, що збираюся зробити з твоєю допомогою я, жодному жерцеві не до снаги. Моє завдання зможе виконати тільки Дагмер Заяча Губа.

Дагмер зробив з рогу великий ковток.

— Розповідай.

«А він спокусився,— подумав Теон.— Бо розбій йому до шмиги не більше, ніж мені».

— Якщо сестра збирається захопити замок, я теж можу.

— В Аші людей більше вчетверо чи й уп’ятеро, ніж у нас.

Теон дозволив собі лукаво посміхнутися.

— А в нас учетверо більше кмети і вп’ятеро більше мужності.

— Твій батько...

— ...ще подякує мені, коли ми вручимо йому ціле королівство. Бо про мою звитягу менестрелі співатимуть ще тисячу років.

Він добре тямив, що це змусить Дагмера замислитися. Співець якось склав баладу про ту барду, що розтяла йому щелепу навпіл, і старий любив її слухати. За чаркою він завжди просив заспівати розбійницьких пісень — гучних і шалених, про давно померлих звитяжців і безрозсудну відвагу. Волосся в нього посивіло, а зуби зогнили, та він і досі мав смак до слави.

— І яка ж роль відводиться в твоєму таємному замірі мені, хлопче? — запитав Дагмер Заяча Губа по довгій паузі, й Теон уже знав, що переміг.

— Посіяти страх у самому серці ворога, як умієш тільки ти. Візьмеш більшу частину війська й виступиш на Торенів Квадрат. Гелман Толгарт найкращих вояків забрав на південь, а Бенфред з усіма їхніми синами загинув тут. Тож там лишається його дядько Леобальд з маленькою залогою...— («А якби у мене була змога допитати Бенфреда, я б довідався, наскільки маленькою»).— Не роби зі свого наближення таємниці. Співай бойових маршів, скільки душі заманеться. Треба, щоб у замку зачинили браму.

— А цей Торенів Квадрат — міцна фортеця?

— Доволі міцна. Мурована, стіни — тридцять футів заввишки, з квадратними вежами на кожному розі та з квадратною фортецею по центру.

— Мурів не спалиш. Як ми їх візьмемо? З нашою чисельністю нам і маленький замок не штурмувати.

— Станете табором під стінами та почнете збирати катапульти й облогові гармати.

— Це проти давнього звичаю. Хіба ти забув? Залізні воюють мечами й топорами, каміння вони не метають. Немає слави в тому, щоб заморити ворога голодом.

— Леобальд про це не знає. Побачить ця стара вівця, як ви зводите облогові гармати, у нього кров захолоне — почне мекати про допомогу. А ти притримай лучників, дядьку: нехай крук летить. Каштелян у Вічнозимі хоробрий, але від старості розум йому задубів, як тіло. Дізнається, що на одного з прапороносців його короля напав жахливий Дагмер Заяча Губа — збере всі сили й поквапиться Толгарту на допомогу. Це ж його обов’язок. А для сера Родрика обов’язок — понад усе.

— Його військо точно буде більшим за моє,— сказав Дагмер,— та й ці старі лицарі мудріші, ніж ти гадаєш, а то б до сивини не дожили. Ти готуєш битву, в якій нам зроду не перемогти, Теоне. Торенів Квадрат ніколи не впаде.

— А я,— посміхнувся Теон,— не Торенів Квадрат зібрався захопити.