Битва королів

Джон

З-за густого пралісу вистромлювався пагорб, одинокий і несподіваний; його відкрита всім вітрам верхівка видна була вже за кілька миль. За словами розвідників, дикуни називали його Кулаком Перших Людей. Він і справді був схожий на кулак, подумав Джон,— кулак, що пробився крізь землю й ліс, і з його голих брунатних схилів випиналися кам’яні кісточки.

Джон виїхав на верхівку разом з лордом Мормонтом і рештою командирів, лишивши Привида під деревами. Поки вони видиралися на пагорб, деривовк тричі тікав і тричі неохоче повертався на Джонів посвист. На третій раз лорду-командувачу урвався терпець і він різко кинув:

— Облиш його, хлопче. Ми маємо виїхати на кряж до сутінок, а вовка пошукаєш потім.

Підйом був крутий і кам’янистий, а вершечок — увінчаний стіною наваленого каміння, що доходила людині до грудей. Довелося зробити добрячий гак на захід, поки знайшовся просвіток, крізь який змогли проїхати коні.

— Добра місцина, Торене,— вирішив Старий Ведмідь, коли вони врешті-решт опинилися нагорі.— Кращої годі сподіватися. Станемо табором тут і дочекаємося Піврукого.

Лорд-командувач зістрибнув з сідла, скинувши з плеча крука. Голосно скаржачись, птах злетів у повітря.

Краєвид з пагорба приголомшував, але Джонів погляд притягувало городище — сірий, побитий дощами й вітрами мур з білими латками лишайника й довгими бородами зеленого моху. Подейкували, що Кулак був городищем перших людей на Зорі віків.

— Старе укріплення, і дуже міцне,— сказав Торен Смолвуд.

— Старе,— закракав ворон, шумно кружляючи в них над головами.— Старе, старе, старе!

— Цить,— рикнув на птаха Мормонт. Старий Ведмідь був занадто гоноровий, щоб визнати за собою якусь слабкість, але Джона не обдуриш. Йому вже важко було тягатися з молодими.

— У разі потреби оборонитися на пагорбі буде легко,— зауважив Торен, пускаючи коня уздовж круглого муру, і його облямований соболем плащ розмаявся на вітрі.

— Так, годяще місце,— погодився Старий Ведмідь і підніс руку, на яку миттю приземлився крук, дряпаючи кігтями чорну кольчугу.

— А як тут з водою, мілорде? — поцікавився Джон.

— Біля підніжжя пагорба ми переїхали струмок.

— Задовгий спуск, щоб води попити,— зронив Джон,— і до того ж за межами мурів.

— Лінуєшся видертися на пагорб, хлопче? — спитав Торен.

— Навряд чи знайдеться ще одне таке ж укріплення. Води наносимо; і пересвідчись, що її вдосталь,— сказав лорд Мормонт, і Джон і не думав з ним сперечатися. Отож було віддано наказ, і брати Нічної варти почали ладнати табір за мурами городища, збудованого першими людьми. Виросли чорні намети, як гриби після дощу, і голу землю встелили ковдри та скатки. Стюарди довгими рядами в’язали гаронів, напували їх і годували. Лісовики у слабкому пообідньому сонячному світлі замахали сокирами, щоб дров вистало на всю ніч. Два десятки будівничих заходилися вирубувати підлісок, копати виходки, розв’язувати оберемки загартованих у вогні паль.— І щоб усі щілини в мурі були зміцнені й забиті частоколом,— наказав Старий Ведмідь.

Поставивши намет лорда-командувача і подбавши про коней, Джон Сноу в пошуках Привида спустився з пагорба. Деривовк вийшов до нього миттєво й безшумно. Ось Джон блукає попід деревами, посвистуючи і покрикуючи, сам-один серед зелені, де під ногами простелилися шишки й опале листя,— а ось уже поряд з ним ступає деривовк, білий як ранковий туман.

Та щойно вони дійшли до городища, як Привид знову закомизився. Він сторожко наблизився до прогалини між каміння, принюхуючись, а тоді відступив, так наче запах йому не сподобався. Джон спробував ухопити його за загривок і силоміць заштовхати за мур, але це виявилося нелегко: вовк важив стільки само, як хлопець, і був набагато дужчий.

— Привиде, що з тобою?

Вовк був занадто знервований, а на нього це не схоже. Врешті-решт Джон здався.

— Як хочеш,— мовив він до вовка.— Біжи полюй.

Коли він протискався назад між порослого мохом каміння, його проводжали червоні очі.

Тут має бути безпечно. З гори добре проглядається місцевість, а схили на півночі й заході доволі стрімкі, й тільки на сході — пологіші. Та що сильніше згущувалися сутінки, що більше темрява просочувалася між стовбурів дерев, то гірше напосідалися на Джона погані передчуття. «Це примарний ліс,— сказав собі Джон.— Може, в ньому і справді живуть примари — привиди перших людей. Колись-бо це було їхнє місце».

— Припини поводитися, як хлопчисько,— звелів він собі. Видряпавшись на купу наваленого каміння, Джон звернув очі на призахідне сонце. Мов золота чеканка, мерехтіло світло на поверхні ріки Молочноводої, яка завертала кудись на південь. Угору за течією місцевість була скеляста, і густолісся поступалося рядочку голих кам’янистих пагорбів, які на півночі й на заході здіймалися дедалі вище й небезпечніше. На обрії велетенською тінню вивищувалися гори — кряж по кряжу спускався в сіро-синю далечінь, чиї зазублені піки навіки скував сніг. Навіть здалеку вони здавалися безмежними, холодними й негостинними.

Але ближче сюди владарювали дерева. На південь і на схід ліс тягнувся, скільки сягало око,— безмежна плутанина коріння й віття, забарвлена в тисячу відтінків зеленого, з поодинокими вкрапленнями червоного, де крізь сосни і чатові дерева пробивалося віродерево, або з відблисками золотого, де широколисті породи вже почали жовкнути. Коли здіймався вітер, до Джона долітало порипування і стугоніння гілля, старшого за нього самого. Тисячі листочків затріпотіли, і на мить ліс видався глибоким зеленим морем, штормовим і збуреним, вічним і незбагненним.

«Привид навряд чи сам-один там, унизу,— подумав Джон.— На дні цього моря що завгодно може скрадатися в темряві лісу, ховаючись під деревами. Що завгодно». Звідки їм знати? Довгу мить він стояв, поки за зазубленими горами не сховалося сонце і лісом не поповзла темрява.

— Джоне! — гукнув Семвел Тарлі.— Я так і думав, що це ти. З тобою все гаразд?

— Так,— Джон зістрибнув униз.— Як тобі сьогодні їхалося?

— Добре. Добре їхалося. Справді.

Джон не збирався ділитися з другом своїми побоюваннями — не тоді, коли Семвел Тарлі нарешті почав збиратися на мужності.

— Старий Ведмідь хоче тут дочекатися Кворина Піврукого і вояків з Тінявої вежі.

— Дивне тут місце,— сказав Сем.— Городище перших людей. Як гадаєш, тут розгорталися битви?

— Безперечно. Готуй краще пташку. Мормонт точно захоче послати додому звістку.

— Я б їх усіх відіслав назад. Вони терпіти не можуть сидіти в клітках.

— Я б теж терпіти не міг, якби умів літати.

— Якби я вмів літати, я б уже в Чорному замку їв свинячий пиріг,— мовив Сем.

Джон попеченою рукою ляснув його по плечу. Крізь табір вони верталися разом. Навколо вже почали запалювати багаття. Над головою з’являлися зорі. Довгий хвіст Мормонтового Смолоскипа горів ясно, як місяць. Круків Джон зачув раніше, ніж побачив. Деякі каркали його ім’я. Коли йшлося про галас, птахи не соромилися.

«Вони теж це відчувають».

— Піду я ліпше займуся Старим Ведмедем,— сказав Джон.— Він теж галасує, якщо його вчасно не нагодувати.

Мормонта він заскочив за розмовою з Тореном Смолвудом і півдюжиною інших командирів.

— Ось ти де,— буркнув старий.— Принеси нам, будь ласка, глінтвейну. Ніч холодна.

— Так, мілорде.

Джон розпалив багаття, приніс з обозу діжечку улюбленого Мормонтового міцного червоного й налив його в казанок. Повісив казанок над вогнем, а сам заходився збирати інші складові. Старий Ведмідь був перебірливий у питаннях глінтвейну. Цинамону мало бути стільки-то, мускатного горіху — стільки-то, а меду — стільки-то і ні краплини більше. Родзинки, горіхи й сухі ягоди, але ніякого лимону, бо це жахлива південницька єресь, і це було дуже дивно, адже до пива зранку він завжди додавав лимон. Напій має бути гарячий, щоб зігріти людину, наполягав лорд-командувач, але в жодному разі вину не можна закипіти. Джон не спускав казанок з ока.

Працюючи, він дослухався до голосів у наметі. Джармен Баквел сказав:

— Найлегший шлях на Льодоікла — рухатися вздовж Молочноводої до її витоків. Та якщо ми підемо цією дорогою, Рейдер дізнається про наше наближення — це точно, як сонце сходить.

— Можна піти Велетовими Сходами,— мовив сер Маладор Лок,— або Скімливим перевалом, якщо там чисто.

Вино парувало. Джон зняв казанок з вогню, наповнив вісім кухлів і заніс їх у намет. Старий Ведмідь роздивлявся приблизну карту, яку минулої ночі накреслив у Крастеровій фортеці Сем. Узявши кухлик з Джонової руки, він скуштував і коротко схвально кивнув. По руці йому стрибав крук.

— Зерна,— крякав він.— Зерна, зерна!

Сер Отин Вайзерс відмахнувся від вина.

— Я б у гори не потикався,— мовив він тонким стомленим голосом.— Льодоікла кусаються навіть улітку, а зараз... якщо потрапимо в хурделицю...

— Я не збираюся ризикувати і пхатися на Льодоікла, хіба що припече,— сказав Мормонт.— Дикунам так само не прожити на снігу та скелях, як і нам. Скоро вони спустяться з вершин, а для війська, навіть невеличкого, єдина дорога — вздовж Молочноводої. Якщо так, то у нас тут гарна диспозиція. Їм попри нас не прокрастися.

— Може, і не схочуть. Їх тисячі, а нас, разом з Півруким, буде три сотні,— сер Маладор узяв кухлика з Джонової руки.

— Якщо дійде до бою, кращого місця нам не знайти,— заявив Мормонт.— Ми укріпимо захист. Ями й частокіл, на пагорбах розкидаємо триболи, заткаємо всі прогалини. Джармене, на чатах постав найзіркіших. Колом, довкруж усього табору, і вдовж річки, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Копатимемо водойми: і люди будуть зайняті, і згодом може придатися.

— А мої розвідники...— почав був Торен Смолвуд.

— А твої розвідники обмежаться вилазками на річку, поки до нас не приєднається Піврукий. А потім побачимо. Більше людей я втрачати не збираюся.

— Може, Манс Рейдер збирає військо всього за день переходу звідси, а ми про це й не знатимемо,— поскаржився Смолвуд.

— Ми вже знаємо, де збираються дикуни,— відповів на це Мормонт.— Від Крастера. Я його не люблю, але не думаю, що він збрехав нам.

— Як скажете,— Смолвуд, нахмурившись, вийшов. Решта, допивши вино, теж почали виходити, але ввічливо.

— Принести вам вечерю, мілорде? — запитав Джон.

— Зерна! — крикнув крук. А Мормонт відгукнувся не одразу. Коли ж заговорив, сказав тільки одне:

— Твій вовк сьогодні щось уполював?

— Він іще не повернувся.

— Непогано було би поїсти свіжини,— Мормонт застромив руку в мішок і простягнув круку жменьку кукурудзи.— Гадаєш, я неправий, що не відпускаю розвідників далеко?

— Не мені про це судити, мілорде.

— Тобі, якщо тебе про це спитали.

— Якщо розвідникам не можна відходити далеко він Кулака, навіть не уявляю, як вони можуть знайти мого дядька,— визнав Джон.

— І не зможуть,— сказав Старий Ведмідь; крук дзьобав зерна в нього на долоні.— Хай їх двісті, хай десять тисяч — цей край занадто великий.

Кукурудза скінчилася, і Мормонт перевернув долоню.

— Але ж ви не припините пошуків?

— Мейстер Еймон вважає тебе метикованим,— Мормонт пересадив крука на плече. Птах, поблискуючи очицями, схилив голову набік.

Відповідь була очевидна.

— То... Здається мені, що легше одному знайти двохсот, ніж двомстам знайти одного.

Крук ґелґотнув, а Старий Ведмідь тільки посміхнувся в сиву бороду.

— Така велика кількість вершників лишає по собі слід, якого навіть Еймон не загубить. Наші багаття з цього пагорба, либонь, видно біля підніжжя Льодоіклів. Якщо Бен Старк живий і вільний, він сам до нас прийде, я навіть не сумніваюся.

— Так,— мовив Джон,— але... що як...

— ...він помер? — з добротою в голосі закінчив його думку Мормонт.

Джон неохоче кивнув.

— Помер,— вереснув крук.— Помер. Помер.

— Усе одно він може тут з’явитися,— сказав Старий Ведмідь.— Як Отор, як Джафер Флаверс. Мене це лякає не менше, ніж тебе, але ми маємо визнати, що таке можливо.

— Помер,— каркнув крук, ляскаючи крилами, каркнув голосніше та пронизливіше.— Помер.

Мормонт погладив чорне пір’я птаха та притлумив невчасне позіхання зворотом долоні.

— Від вечері я ліпше відмовлюся. Відпочити мені потрібніше. Збуди мене на зорі.

— Добраніч, мілорде.

Джон, зібравши порожні кухлі, вийшов. Далині чувся сміх і жалібне скигління волинки. В центрі табору потріскувало величезне кострище, долинав запах каші. Може, Старий Ведмідь і не зголоднів, а от Джон — дуже. Він попрямував до вогню.

Дайвен з ложкою в руці просторікував:

— Я знаю ці ліси незгірше за всіх нині живущих, і кажу вам, сам-один я б уночі туди не потикався. Відчуваєте, чим смердить?

Грен витріщався на нього розширеними очима, а от Стражденний Ед мовив:

— Мені смердить кізяками від двохсот коней. І кашею. Яка, якщо так подумати, на запах мало чим відрізняється.

— Зараз я тобі дам «мало чим відрізняється»! — Гейк поплескав свій чингал. А тоді з буркотінням наповнив з казана Джонову миску.

Вариво було густе від ячменю, моркви й цибулі, де-не-де траплявся шматочок розвареної яловичої солонини.

— А чим смердить вам, Дайвене? — запитав Грен.

Лісовик якусь мить посмоктав ложку. Зуби свої він зняв. Обличчя в нього було обвітрене та зморшкувате, а на руках жили — як старе коріння.

— Мені смердить... ну... холодом.

— У тебе макітра дерев’яна, як твої зуби,— мовив до нього Гейк.— Холод не пахне.

«Пахне,— подумав Джон, пригадуючи ніч у покоях лорда-командувача.— Він пахне смертю». І знагла йому перехотілося їсти. Він віддав свою кашу Грену, в якого був такий вигляд, наче йому, щоб не замерзнути вночі, потрібна додаткова порція.

Дув поривчастий вітер. До ранку на землю впаде приморозок, і мотузки, на яких натягнуті намети, задерев’яніють. На денці казанка плескалося десь на два пальці глінтвейну. Підкинувши дров у багаття, Джон повісив казанок над вогнем, щоб підігріти. Чекаючи, він стискав і розтискав пальці, поки руку не почало сіпати. Перші чатові вже займали свої пости навколо табору. По всьому периметру городища мерехтіли смолоскипи. Ніч була безмісячна, але над головою сяяли тисячі зірок.

У темряві зачувся звук — слабкий і далекий, однак це безпомильно було вовче виття. Голоси наростали й затихали, виспівуючи моторошну й самотню пісню. У Джона волосся на потилиці стало сторч. З того боку багаття на нього з темряви поглядала пара червоних очей. У світлі полум’я вони аж світилися.

— Привиде! — здивовано видихнув Джон.— То ти все-таки зайшов усередину, еге ж?

Білий вовк частенько полював усю ніч; Джон не сподівався побачити його до самого ранку.

— З полюванням не склалося? — запитав він.— Ось. До мене, Привиде!

Деривовк обійшов багаття по колу, неспокійно понюхав Джона, понюхав вітер. Враження було, що зараз йому не до м’яса. «Привид відчув, коли мертві повстали. Він мене збудив, попередив». Стривожений Джон скочив на ноги.

— Там щось є? Привиде, ти щось занюхав?

Дайвен сказав, що тут смердить холодом.

Деривовк стрибнув уперед, зупинився, озирнувся. «Кличе мене за собою». Натягнувши на голову каптур плаща, Джон рушив геть від наметів, геть від тепла багаття, проминаючи конов’язь маленьких кошлатих гаронів. Один з коників нервово заіржав, коли повз нього пробіг Привид. Джон шепнув щось заспокійливе, зупинився погладити по морді. На підході до муру чути було, як у тріщинах висвистує вітер. Гукнув чатовий. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— Маю принести води лорду-командувачу.

— То йди,— дозволив чатовий.— Тільки швидко.

Кутаючись у чорний плащ і ховаючись під каптуром од вітру, чолов’яга навіть не побачив, що у Джона немає відра.

Джон боком прослизнув між двох загострених паль, а Привид ковзнув під ними. У тріщину був застромлений смолоскип, і з кожним поривом протягу язики полум’я маяли, наче жовтогарячі прапори. Протискуючись у прогалину між каміння, Джон забрав його. А Привид уже мчав униз із пагорба. Джон рушив за ним повільніше, тримаючи смолоскип перед собою. Позаду танув шум табору. Ніч була чорна, а схил крутий, кам’янистий і нерівний... Миттєва неуважність — і зломиш собі ногу... або шию. «Що я роблю?» — запитував себе Джон, спускаючись.

Унизу виструнчилися дерева, як вояки, закуті в кору й озброєні листям, розгорнувши свої мовчазні шереги в очікуванні команди штурмувати пагорб. Вони здавалися чорними... й лише коли стовбурами ковзало світло смолоскипа, Джон бачив зелені відблиски. Вдалині почувся плюскіт води серед каміння. Привид зник у підліску. Джон продирався за ним, дослухаючись до поклику струмка, до зітхання листя на вітру. Гілки чіплялися йому за плащ, а над головою спліталося віття, затуляючи зорі.

Коли він урешті побачив Привида, той хлебтав воду зі струмка.

— Привиде,— покликав Джон,— до мене. Бігом.

Деривовк підняв голову, його червоні очі похмуро засяяли, а з писка, наче слина, скрапувала вода. Тої миті було щось у ньому люте й моторошне. І тут він стрибнув уперед, проминув Джона й погнав у гущавину дерев.

— Привиде, ні, стій! — гаркнув Джон, але вовк і вухом не повів. Темрява проковтнула струнку білу постать, тож у Джона лишалося дві можливості — самотою повертатися на пагорб чи рушити за вовком.

І він рушив за вовком, сердитий, якнайнижче опустивши смолоскип, аби бачити камінці, що чигали на кожному кроці, і ямки, в яких запросто можна ногу підвернути. Що кілька кроків він гукав Привида, але між дерев кружляв нічний вітер, заглушуючи слова. «Я здурів»,— думав Джон, занурюючись глибше в ліс. Він уже збирався повернути назад, коли попереду праворуч, в напрямку пагорба, щось забіліло. Стиха лаючись, Джон кинувся туди.

За чверть дороги довкола Кулака він нарешті наздогнав Привида, а тоді знову згубив з очей. Нарешті він зупинився відсапатися серед чагарників, колючок і каміння біля підніжжя пагорба. Там, куди не сягало світло смолоскипа, чорніла темрява.

Неголосний шурхіт змусив його рвучко розвернутися. Джон рушив на звук, обережно ступаючи між валунів і колючих чагарів. За поваленим деревом він знову натрапив на Привида. Деривовк люто копав, розкидаючи землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскип, освітлюючи округлу гірку свіжої землі. «Могила»,— подумав він. От тільки чия?

Опустившись навколішки, він застромив смолоскип у землю. Ґрунт був легкий, піщаний. Джон черпав його долонею. Не траплялося ні камінців, ні коріння. Хай що там ховається, його тут закопали нещодавно. На глибині двох футів його пальці намацали тканину. Джон очікував — і боявся! — що наткнеться на труп, але тут було щось інше. Помацавши крізь тканину, він відчув під пальцями щось маленьке і тверде. Не відчувалося ні смороду, ні сліду могильних червів. Привид позадкував і сів, спостерігаючи.

Розчистивши пухку землю, Джон виявив округлий згорток, мабуть, два фути завширшки. Застромив під нього пальці, вивільняючи з землі. Коли Джон його витягав, те, що всередині, заворушилось і задзеленчало. «Скарб»,— подумав Джон, от тільки шматочки всередині не нагадували монети, а дзвін був не металевий.

Зав’язали пакунок обтріпаною мотузкою. Витягнувши з піхов чингал, Джон розрізав її, ухопився за кінчики тканини й потягнув. Пакунок розгорнувся — і з нього висипалося щось темне і блискуче. Дюжина ножів, листоподібні гостряки на списи, чимало вістер на стріли. Джон узяв у руку лезо чингала — легке як пір’їна, чорне і лискуче, без руків’я. Світло смолоскипа побігло по пругу: тонесенька жовтогаряча смужка свідчила про те, що клинок гострий як лезо. Драконове скло. «Мейстри називають його обсидіаном». Невже Привид розшукав схованку дітей пралісу, закопану тисячу років тому? Кулак Перших Людей — старовинне городище, от тільки...

Під драконовим склом ховалася стара військова сурма, змайстрована з рогу тура й облямована бронзою. Джон витрусив зсередини трохи бруду, а з ним посипались і вістря на стріли. Не звернувши на них уваги, він потягнув за кінчик тканини, в яку була загорнута зброя, помацав. «Гарна вовна, цупка, подвійного плетення, волога, але не зотліла». Він наблизив тканину до смолоскипа. «І не просто темна. Чорна».

Підводячись, щоб, труснувши, розгорнути тканину до кінця, Джон і так уже знав, що це: чорний плащ побратима Нічної варти.