Битва королів

Тиріон

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові й лайна й паленого м’яса. В повітрі висів ядучий дим. Навколо стогнали та скиглили люди, і час від часу повітря розтинав болісний зойк. Коли Тиріон спробував ворухнутися, то виявив, що загидив власну постіль. Від диму сльозилися очі. «Я плачу?» Не можна, щоб це побачив батько. Він-бо Ланістер з Кичери Кастерлі. «Я — лев, і маю поводитися як лев: жити як лев і вмерти як лев». Але все так боліло! Неспроможний навіть застогнати, він, лежачи у власному гівні, заплющив очі. Неподалік хтось нудним монотонним голосом кляв богів. Дослухаючись до такого блюзнірства, Тиріон думав, чи не помирає. За деякий час кімната затьмарилася.

Він опинився за мурами міста: блукав у світі, позбавленому кольорів. У сірому небі на широких чорних крилах ширяли круки, а ворони-падальники, угледівши його, лютими хмарами злітали в небо, кидаючи свій бенкет. Усе турнірне поле було всіяне трупом. Сонце, як розжарена біла монетка, світило на сіру ріку, що омивала обгоріле кістя затонулих кораблів. З погребальних вогнищ, на яких горіли мерці, піднімалися чорні стовпи диму й гарячого білого попелу. «Моя робота,— подумав Тиріон Ланістер.— Вони загинули за моїм наказом».

Спершу в світі не було звуків, та з часом долинули голоси мертвих — тихі й жахливі. Вони плакали та стогнали, вони благали покласти край болю, вони молили про допомогу та кликали своїх матерів. Тиріон не знав матері. Йому потрібна була Шей, але її тут не було. Самотою він блукав серед сірих тіней, силкуючись пригадати...

Німотні сестри знімали з мерців обладунки та одяг. З сюрко загиблих злиняли всі яскраві кольори: вони були вбрані в біле й сіре, а засохла кров здавалася чорною. Тиріон спостерігав, як за руки й ноги піднімають їхні голі тіла й переносять до погребальних багать, де вони приєднаються до своїх товаришів. А метал і тканину вкидають у білий дерев’яний фургон, який тягнуть двоє рослявих вороних коней.

«Як багато мертвих, як багато!» Тіла їхні безвольно звисали, деякі обличчя були розслаблені, деякі — закам’янілі, а деякі — обрезклі,— невпізнанні, заледве людські. Вбрання, яке знімали з них сестри, прикрашене було чорними серцями, сірими левами, мертвими квітами, білими примарними оленями. Кіраси — пощерблені й порізані, а кольчуги — посічені, побиті, розтяті. «Навіщо я всіх їх убив?» Колись він знав відповідь на це запитання, та зараз чомусь забув.

Він хотів був запитати в однієї з німотних сестер, та коли спробував заговорити, виявив, що не має рота. Зуби затуляла гладенька цільна шкіра. Це відкриття нажахало його. Як можна жити без рота? Тиріон побіг. Місто ж недалеко. За мурами, подалі від мерців, він буде в безпеці. Йому не місце серед мерців. Хай він не має рота, але він досі жива людина. «Ні, я — лев, лев, і я живий». Та коли він добіг до міських мурів, брама перед ним зачинилася...

Коли він знову опритомнів, було вже темно. Спершу нічого не було видно, та за деякий час навколо вималювалися обриси ліжка. Завіси були запнуті, але можна було розрізнити різьблені стійки та оксамитове шатро над головою. Тіло ніжила піддатлива м’якість перини, а подушка під головою була з гусячого пуху. «Моє ліжко, я у власному ліжку, у власній спальні».

За завісами, під цілим стосом хутра й ковдр, було тепло. Тиріон аж упрів. «Гарячка»,— сонно подумав він. Почувався він страшенно слабким, а коли спробував підняти руку, його прошив біль. Він здався. Голова здавалася велетенською, завбільшки з ціле ліжко, і такою важкою, що з подушки не підняти. А от тіла він майже взагалі не відчував. «Як я тут опинився?» Він намагався пригадати. Уривками й уламками в пам’яті зринала битва. Бій уздовж ріки, лицар, який запропонував свою латну рукавицю, міст із кораблів...

«Сер Мандон». Він побачив порожні мертві очі, простягнуту руку, зелений вогонь, що відблискував від білої емальованої кіраси. Холодною хвилею Тиріона накрив страх, і він відчув, як під простирадлами самовільно спорожнився сечовий міхур. Якби в Тиріона був рот, він би закричав. «Ні, це було уві сні,— подумав він, а у голові стукотіло від болю.— Поможіть мені, хто-небудь, поможіть мені. Джеймі, Шей, Мати — хто-небудь... Тишо...»

Ніхто його не почув. Ніхто не прийшов. Сам-один у темряві, він знов поринув у пропахлий сечею сон. Йому наснилося, що над його ліжком стоїть сестра, а поряд з нею хмуриться лорд-батько. Це точно був сон, адже лорд Тайвін зараз за тисячу льє звідси, воює на заході з Робом Старком. Приходили та йшли собі інші. Вейрис, поглянувши на нього, тільки зітхнув, а от Мізинчик кинув жартик. «Клятий зрадливий покидьку,— злісно подумав Тиріон,— ми послали тебе на Буреміст, а ти так і не повернувся». Іноді він чув, як вони між собою перемовляються, але слів не розумів. Голоси гуділи у нього у вухах, як накриті повстю бджоли.

Він хотів запитати, чи перемогли вони в битві. «Мабуть-таки, бо в іншому разі моя голова б уже стирчала десь на палі. Якщо я живий, значить, ми перемогли». Він не був певен, що його потішило більше: сама перемога чи той факт, що він спромігся це збагнути. Хай і повільно, але тяма поверталася до нього. І це було добре. Бо тяма — єдине, що в нього є.

Коли він прокинувся наступного разу, завіси були відсунуті, а над ним зі свічкою стояв Подрик Пейн. Побачивши, що Тиріон розплющив очі, хлопець рвонув геть. «Ні, не тікай, поможи мені, поможи»,— хотів гукнути Тиріон, але спромігся тільки на приглушений стогін. «У мене ж немає рота». Він підніс долоню до обличчя; кожен незграбний рух завдавав йому болю. Там, де мали бути губи, зуби, шкіра, пальці намацали тільки цупку тканину. «Бинти». Нижня частина обличчя виявилася щільно забинтованою — застигла гіпсова маска з отворами, щоб їсти й дихати.

За деякий час повернувся Под. Цього разу з ним був незнайомець — мейстер з ланцюгом і в мантії.

— Мілорде, не ворушіться,— пробурмотів він.— Ви тяжко поранені. Можете собі шкоди завдати. Пити не хочете?

Тиріон незграбно кивнув. Мейстер устромив у годівний отвір вигнуту мідну лійку, й у горло тоненьким струмочком полилася рідина. Тиріон ковтнув, майже не відчуваючи смаку й запізно збагнувши, що рідина — це макове молочко. На той час як мейстер витягнув з його рота лійку, Тиріон уже летів у вир сну.

Цього разу йому наснилося, що він на бенкеті — на переможній учті в якійсь великій залі. Він сидів на помості, на почесному місці, і присутні підносили за нього кубки, прославляючи героя. Там був і Марильйон — співець, разом з яким вони здійснили подорож у Місячні гори. Награючи на лірі, він оспівував Куцеві зухвалі звитяги. Навіть батько схвально усміхався. Коли пісня закінчилася, зі свого місця підвівся Джеймі, звелів Тиріону стати навколішки й золотим мечем торкнувся спершу одного його плеча, потім другого, і Тиріон підвівся вже лицарем. Шей уже чекала, щоб обійняти його. Взяла його за руку, сміючись і дражнячись, називаючи його своїм велетом Ланістером.

Прокинувся він у темряві холодної порожньої кімнати. Завіси знов засунули. Щось було не так, наче перевернуте догори дриґом, але він не міг збагнути, що саме. Він знову лишився сам. Відкинувши покривала, він спробував сісти, але біль був такий нестерпний, що Тиріон дуже швидко здався, важко відсапуючись. Обличчя — то ще були квіточки. Нестерпно щемів увесь правий бік, а коли Тиріон спробував підняти руку, груди прошив біль. «Що зі мною сталося?» Навіть битва, коли він подумки намагався до неї повернутися, здавалася наполовину сном. «А я поранений гірше, ніж гадав. Сер Мандон...»

Спогад налякав його, але Тиріон змусив себе не відключатися, прокрутити його в голові, добре обміркувати. «Мандон хотів мене вбити, помилки бути не може. Це точно не сон. Він би мене навпіл розрубав, якби не Под... Под, де Под?»

Зціпивши зуби, він стиснув у кулаці завіси на ліжку та смикнув. Тканина обірвалася з основи балдахіна й полетіла вниз — половина на підлогу, а половина — на Тиріона. Навіть від такого мізерного зусилля у нього запаморочилось у голові. Кімната закружляла — голі стіни й темні тіні, єдине вузьке віконечко. Тиріон побачив свою скриню, неохайну купу одягу, побиті обладунки. «Це не моя спальня,— збагнув він.— Це навіть не Вежа правиці». Хтось його переселив. Приглушеним стогоном з нього вихлюпнувся гнів. «Мене переселили сюди подихати»,— подумав Тиріон, припиняючи боротись і заплющуючи очі. В кімнаті було вогко й зимно, але він горів.

Наснилося йому місце приємніше — затишна хатина біля призахідного моря. Стіни перехнябилися й потріскалися, долівка була земляна, але тут завжди було тепло, навіть коли загасав вогонь. «А вона мене цим дражнила,— пригадалося йому.— Я все забував підкидати дрова у вогонь, бо ж раніше цим завжди займався слуга». «Ну, слуг у нас немає»,— казала вона йому, а він відповідав: «У тебе я є, я — твій слуга». На це вона казала: «Лінивий слуга. А що роблять з лінивими слугами в Кичері Кастерлі, мілорде?» А він говорив: «Цілують». Тут вона завжди починала хихикати. «А от і ні! Їх б’ють, закладаюся»,— казала вона, та він наполягав: «Ні, їх цілують, ось так,— показував він їй.— Спершу пальчики — кожен окремо, тоді зап’ястя, так, тоді на згині ліктя. Цілують кумедні вушка — в усіх наших слуг кумедні вушка. Припини сміятися! Цілують щічки й цілують носики з маленькою горбинкою, ось так, цілують миле чоло, і коси, і губи... м-м-м... губи... отак.»

Цілі години вони цілувалися, цілі дні проводили в ліжку, дослухаючись до хвиль і пестячи одне одного. Тіло її здавалося йому дивом, і її це, схоже, страшенно тішило. Іноді вона для нього співала. «Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... «Я тебе кохаю, Тиріоне,— шепотіла вона перед сном.— Кохаю твої вуста. Кохаю твій голос, твої звернені до мене слова, твоє лагідне до мене ставлення. Кохаю твоє обличчя.» — «Моє обличчя?» — «Так. Так. Кохаю твої руки, що пестять мене. І твій прутень, кохаю твій прутень, люблю це відчуття, коли він у мені.» — «А він любить вас, міледі».— «Люблю вимовляти твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно співзвучне з моїм. Не прізвище, а саме ім’я. Тиріон і Тиша. Тиша й Тиріон. Тиріон. Мій лорд Тиріон.»

«Все лжа,— подумав він,— все облуда, все за золото: вона була повією, яку знайшов Джеймі, подарунком від Джеймі, моя лжива леді», її обличчя блякло, розчиняючись у пелені сліз, та навіть коли воно вже щезло, Тиріон і досі чув її слабкий, далекий голос, що промовляв його ім’я, «...мілорде, ви мене чуєте? Мілорде? Тиріоне! Мілорде! Мілорде!»

Крізь імлу макового сну він побачив нахилене над ним м’яке рожеве обличчя. Тиріон знов був у вогкій кімнаті з обірваними завісами на ліжку, а обличчя було не те — не Тишине, занадто кругле, з каштановою борідкою.

— Пити хочете, мілорде? Я приніс ваше молочко, добре молочко. Не опирайтеся, ні, не ворушіться, вам треба відпочивати.

В одній вологій рожевій руці чоловік тримав мідну лійку, а в другій — пляшку.

Коли він нахилився ближче, Тиріонові пальці ковзнули під ланцюг, викуваний з багатьох металів, стиснули й потягнули. Мейстер впустив пляшку, розхлюпавши макове молочко по всьому покривалу. Тиріон крутив ланцюг, поки не відчув, що ланки уп’ялися в дебелу шию.

— Ні... все...— просипів він таким неслухняним голосом, що й не певен був, чи взагалі щось сказав.

Мабуть, усе-таки сказав, бо мейстер вичавив відповідь.

— Відпустіть, будь ласка, мілорде... Вам потрібне молочко — від болю... Ланцюг... ні, відпустіть, ні...

Коли Тиріон врешті відпустив, рожеве обличчя вже буряковіло. Мейстер позадкував, хапаючи ротом повітря. На почервонілій шиї виднілися білі відмітини, залишені ланками. Очі мейстра теж були білі. Тиріон підніс руку до затвердлої пов’язки й жестом показав, наче здирає її. І ще раз. І ще раз.

— Ви... ви хочете зняти бинти, так? — нарешті мовив мейстер.— Але я не... це ж... це дуже немудро, мілорде. Ви ще не видужали, королева буде...

На згадку про сестру Тиріон заричав. «То тебе вона підіслала?» Він тицьнув у мейстра пальцем, а тоді стиснув пальці в кулак — роздушуючи, розчавлюючи,— це була явна погроза — на той раз, якщо дурень не зробить так, як йому велено.

На щастя, мейстер зрозумів.

— Я... я зроблю, як наказує мілорд, звісно, але... це немудро, ваші рани...

— Ро... би...— вимовив Тиріон, цього разу гучніше.

Уклонившись, чоловік вийшов з кімнати, але зовсім скоро повернувся, тримаючи в руках довгий ніж з маленькими зубчиками, миску води, гору м’якого ганчір’я та кілька пляшок. На той час Тиріон примудрився підповзти на кілька дюймів угору, тож зараз напівсидів, спираючись на подушку. Мейстер звелів йому сидіти цілком непорушно і підсунув кінчик ножа під гіпс знизу під підборіддям. «Один незграбний рух — і Серсі нарешті позбудеться мене»,— подумав Тиріон. Він відчував, як лезо пиляє затвердлі бинти всього за кілька дюймів од його горла.

На щастя, цей м’який рожевий чоловічок серед сестриних прихвоснів був не найсміливішим. За мить Тиріон відчув на щоках прохолодний повів. І біль теж, але він старався його ігнорувати. Мейстер викинув бинти, хрусткі від засохлого зілля.

— А тепер лежіть тихо, маю промити рани.

Мейстрів дотик був лагідний, а тепла вода заспокоювала. «Рана»,— подумав Тиріон, пригадавши наглий спалах яскравого світла, який обпалив його попід очима.

— Зараз трохи пектиме,— попередив мейстер, намочуючи ганчірку в оковитій, що пахла травами. Але ганчірка не просто пекла — вона лишала по собі на Тиріоновому обличчі вогненний слід, а в носі наче хто розжареною коцюбою поколупався. Вчепившись пальцями в простирадло, Тиріон засичав, але примудрився не закричати. Мейстер квоктав, як стара курка.— Було б мудріше лишити гіпс на місці, поки шкіра не зростеться, мілорде. Але рана чиста, дуже добре. Коли ми розшукали вас у тому підвалі між мертвих і присмертних, рани у вас були страшенно брудні. А ще одне ребро зламане, ви не можете не відчувати, мабуть, від удару булавою або від падіння, важко сказати. А ще вам у руку поцілила стріла, в плече. Були ознаки омертвіння, я навіть боявся, що ви втратите кінцівку, та ми обробили її киплячою оковитою і личинками, тож зараз усе начебто чисто й добре гоїться.

— Ім’я,— видихнув Тиріон.— Ім’я.

Мейстер закліпав.

— Що? Ви — Тиріон Ланістер, мілорде. Брат королеви. Ви пам’ятаєте бій? Іноді від ран на голові...

— Ваше ім’я.

В горлі в нього пересохло, а язик забув, як вимовляються слова.

— Я — мейстер Балабар.

— Балабар,— повторив Тиріон.— Принесіть мені... дзеркало.

— Мілорде,— сказав мейстер,— я б не радив... це, мабуть, немудро... ваша рана...

— Несіть! — мовив Тиріон. Вуста не слухались і скеміли, наче розбиті ударом кулака.— І пити. Вина. Не маку.

Почервонівши, мейстер підвівся й поквапився геть. Повернувся він з карафою світло-бурштинового вина й маленьким посрібленим люстерком у вишуканій золотій рамі. Присівши на край ліжка, він налив пів-кухлика вина й підніс Тиріону до набряклих вуст. Вино потекло в горло, приємно холодячи, але він заледве відчував його смак.

— Ще,— попросив Тиріон, коли кухлик спорожнів. Мейстер Балабар налив знову. Допивши другу порцію, Тиріон Ланістер відчув у собі сили поглянути собі в обличчя.

Він перевернув люстерко — і не знав, сміятися йому чи плакати. Поріз виявився довгим і покрученим: починався аж від волосся попід лівим вухом і закінчувався на правій вилиці. Трьох чвертей носа бракувало, бракувало і кавалка губи. Хтось кетгутом пришив відірвану шкіру, і незграбні стібки й досі виднілися по шву свіжої, ще червоної, напівзагоєної рани.

— Чарівно,— прохрипів Тиріон, відкидаючи дзеркало.

Нарешті він усе пригадав. Міст із кораблів, сер Мандон Мур, рука, меч перед обличчям... «Якби я не відсахнувся, мені б тим ударом півголови знесло». Джеймі завжди казав, що сер Мандон у королівській варті найнебезпечніший, бо в його мертвих порожніх очах не прочитаєш і натяку на його наміри. «Не слід було нікому з них довіряти». Він знав, що сер Мірин і сер Борос працюють на сестру, а пізніше — сер Озмунд, але дозволив собі вірити, що решта не розгубили ще залишків честі. «Серсі, певно, заплатила йому, щоб я не повернувся після бою. Бо як іще це пояснити? Не пам’ятаю, щоб я чимось образив сера Мандона». Тиріон помацав обличчя, торкаючись набряклої шкіри короткими тупими пальцями. «Ще один подаруночок від любої сестрички».

Мейстер став біля ліжка, як гуска, що зараз кинеться тікати.

— Мілорде, ось тут і ось тут, можливо, шрам лишиться...

— Можливо? — пирхнув Тиріон — і здригнувся від болю. Шрам лишиться точно. Та й ніс навряд чи найближчим часом відросте. Хоча на його обличчі й так не було на що дивитися.— Це мене... навчить... не гратися... з сокирою...— він натягнуто посміхнувся.— Де... ми? Що це... що це за місце?

Говорити було боляче, але Тиріон мовчав занадто довго.

— Ви у Мейгоровій тверджі, мілорде. Це покої над бальною залою королеви. Її світлість не хотіла вас далеко відпускати, щоб самій за вами наглядати.

«Хто б сумнівався».

— Поверніть мене,— звелів Тиріон,— у моє ліжко. У мої покої.

«Де я буду в оточенні своїх людей, зі своїм мейстром — якщо, звісно, знайду такого, якому можна довіряти».

— Ваші покої... мілорде, це неможливо. У колишніх ваших покоях тепер живе королівський правиця.

— Я — королівський правиця.

Говоріння виснажило його, а від почутого він заплутався.

Мейстер Балабар мав стражденний вигляд.

— Ні, мілорде, я... Вас поранили, ви були при смерті. Тож обов’язки перебрав ваш батько. Лорд Тайвін, він...

— Тут?!

— З дня битви. Це лорд Тайвін нас усіх урятував. Простолюд каже, то був дух короля Ренлі, але розумні знають краще. Це був ваш батько з лордом Тайрелом, з лицарем квітів і лордом Мізинчиком. Вони пройшли крізь попіл і вдарили узурпатора Станіса з тилу. То була видатна перемога, а потім лорд Тайвін заселився у Вежу правиці, щоб допомагати його світлості відновити порядок у королівстві, хвала богам.

— Хвала богам,— тупо повторив Тиріон. Його клятий батечко з клятим Мізинчиком і привидом Ренлі? — Мені потрібно...

«А що мені потрібно?» Він не міг попросити рожевого Балабара привести до нього Шей. Він міг би по неї послати, та кому довіритися? Вейрису? Брону? Серу Джейсліну?

— ...побачити мого зброєносця,— закінчив Тиріон.— Пода. Пейна.

«На мості з кораблів був Под, це хлопець урятував мені життя».

— Хлопця? Дивака?

— Дивака. Подрика... Пейна. Ідіть... покличте його.

— Як зволите, мілорде,— мейстер Балабар кивнув і поквапився геть. Тиріон, чекаючи, відчував, як полишають його сили. Цікаво, думав він, скільки ж він тут проспав? «Серсі була б не від того, щоб я заснув навіки, але від мене такої послужливості хай не чекає».

Подрик Пейн прослизнув у спальню боязко, як мишка.

— Мілорде? — підкрався він ближче до ліжка. Цікаво, подумав Тиріон, як може такий хоробрий у бою хлопчина так боятися лікарняної палати? — Я хотів лишитися біля вас, але мейстер відіслав мене геть.

— А ти відішли його. Слухай мене. Важко говорити. Мені потрібне сновійне вино. Вино, а не макове молочко. Іди до Френкена. До Френкена, а не до Балабара. Дивись, як він його робитиме. Принеси сюди.

Под кинув погляд на Тиріонове обличчя, але миттю відвів очі. «Ну, не можу його винити».

— Мені потрібна,— провадив Тиріон,— моя... варта. Брон. Де Брон?

— Його зробили лицарем.

Навіть хмуритися було боляче.

— Знайди його. Приведи сюди.

— Як скажете, мілорде. Брон.

Тиріон стиснув хлопця за зап’ясток.

— А сер Мандон?

Хлопчак здригнувся.

— Я н-не хотів його в-в-в...

— Він мертвий? Точно? Мертвий?

— Потонув,— шаркнув той ногами.

— Добре. Нічого не кажи. Про нього. Про мене. Нічого. Зовсім.

Заки зброєносець пішов, Тиріона полишили останні сили. Відкинувшись на подушку, він заплющив очі. Може, йому знов насниться Тиша. «Цікаво, як би їй тепер сподобалося моє обличчя»,— гірко подумав він.