Битва королів

Тиріон

У білосніжному вбранні королівської варти сер Мандон Мур схожий був на труп у савані.

— Її світлість лишила твердий наказ: засідання ради не можна переривати.

— Перерва буде зовсім невеличка,— витягнув Тиріон пергамент з рукава.— У мене лист від її батька, лорда Тайвіна Ланістера, правиці короля. Ось його печатка.

— Її світлість не хоче, щоб її турбували,— повільно повторив сер Мандон, так наче Тиріон — тупак, який не розчув з першого разу.

Колись Джеймі сказав йому, що Мур — найнебезпечніший з усієї королівської варти, окрім хіба самого Джеймі, оскільки на його обличчі ніколи не прочитаєш підказки, що він утне наступної миті. А Тиріон від підказки б не відмовився. Якщо дійде до бійки, Брон з Тиметом, швидше за все, впораються з лицарем, але навряд чи варто починати свою службу, зарубавши одного з захисників Джофрі. Та якщо Тиріон дозволить цьому чоловіку не пустити його, як же його авторитет? Отож він силувано посміхнувся.

— Пане Мандоне, ви ще не знайомі з моїми товаришами. Це Тимет, син Тимета, червона рука клану обпечених. А це Брон. Може, ви пригадуєте сера Вардиса Ігена, капітана замкової варти лорда Арина?

— Так, я його знаю,— озвався сер Мандон. Очі в нього були світло-сірі, на диво порожні й неживі.

— Знали,— виправив Брон з легенькою посмішкою.

Сер Мандон не зволив відреагувати.

— Хай там як,— безтурботно мовив Тиріон,— але мені справді потрібно побачитися з сестрою й передати листа, сер. Будьте такі ласкаві, відчиніть нам двері.

Білий лицар не відповів. Тиріон уже готовий був пробиватися повз сера Мандона, коли той знагла відійшов убік.

— Ви можете увійти. А вони — ні.

«Маленька перемога,— подумав Тиріон,— але приємна». Перший іспит він склав. Почуваючись мало не велетнем, Тиріон Ланістер штовхнув плечем двері. П’ятеро членів малої ради раптово обірвали обговорення.

— Ти,— зронила сестриця Серсі тоном, у якому в однакових пропорціях змішалися недовіра й відраза.

— Тепер зрозуміло, у кого Джофрі вчився манер.

Тиріон призупинився, милуючись парою валірійських сфінксів на варті при дверях, щоб далі рушити з недбалою впевненістю. Серсі здатна занюхати слабкість, як собаки — страх.

— Що ти тут робиш?

Сестрині чарівні зелені очі втупилися в нього без натяку на приязнь.

— Привіз тобі листа від лорда-батька,— лінькувато рушив він до столу й поклав на нього туго скручений пергамент.

Підхопивши листа, євнух Вейрис покрутив його в делікатних напудрених долонях.

— Як мило з боку лорда Тайвіна! А віск на печатці такої приємної золотавої барви! — Вейрис придивився до печатки.— Дуже схожа на справжню.

— Звісно, вона справжня,— вихопила Серсі листа в нього з рук. Зламавши печатку, вона розгорнула пергамент.

Тиріон спостерігав за нею під час читання. Сестра сиділа в королівському кріслі (він так зрозумів, що Джофрі нечасто робив над собою зусилля та з’являвся на зібраннях ради — не частіше за Роберта), тож Тиріон видерся на крісло правиці. І це було навіть доречно.

— Що за дурниці,— нарешті мовила королева.— Лорд-батько посилає мого брата, щоб той посів його місце в раді. Просить нас прийняти Тиріона як правицю короля, поки він сам не зможе до нас приєднатися.

Великий мейстер Пайсел погладив шовковисту білу бороду й вайлувато кивнув.

— Думаю, час привітати гостя.

— Слушна думка,— мовив Джанос Слінт, лисань з подвійним підборіддям, схожий на жабу — надуту жабу, яка зі шкіри пнеться.— Ви нам дуже потрібні, мілорде. Всюди заворушення, і цей зловісний знак у небі, і колотнеча на вулицях міста...

— І чия ж це провина, лорде Джаносе? — мов батогом хльоснула Серсі.— Забезпеченням порядку займаються ваші золоті плащі. Що ж до тебе, Тиріоне, ти більше прислужився б нам на полі бою.

— О ні,— розсміявся він,— досить з мене поля бою, дякую. У кріслі я сиджу краще, ніж на коні, й ліпше вже я триматиму в руці кубок вина, ніж бойовий топір. А що ж до гуркоту барабанів, блиску обладунків на сонці, іржання й гарцювання величних дестрієрів... Ну, від барабанів у мене голова боліла, на сонці я в тих обладунках смажився, як гуска на святі врожаю, а ці величні дестрієри загидили все довкруж. Ні, я не скаржуся. Якщо порівнювати з гостинністю Видолу Аринів, то я просто обожнюю барабани, кізяки й кусючих мух.

— Гарно сказано, Ланістере,— засміявся Мізинчик.— Ось чоловік мені до серця!

Тиріон посміхнувся, пригадавши такий собі кинджал — клинок з валірійської криці з руків’ям з драконової кістки. «Слід буде про це побалакати, і то чимшвидше». Цікаво було, чи лорда Пітира ця розмова теж потішить.

— Прошу,— звернувся він до присутніх,— дозволити мені прислужитися, наскільки це мені до снаги.

Серсі знову перечитала листа.

— Скільки вояків ти привіз із собою?

— Кількасот. Переважно це мої люди. Батькові геть не хотілося розлучатися з власними. Зрештою, він же воює.

— Яка користь буде від твоїх кількох сотень, якщо на місто виступить Ренлі, або якщо Станіс відпливе з Драконстону? Я просила про військо, а батько посилає мені карлика. За погодженням ради правицю призначає король. Джофрі призначив нашого лорда-батька.

— А наш лорд-батько призначив мене.

— Він не має права. Принаймні без згоди Джофрі.

— Хочеш посперечатися з лордом Тайвіном — він зі своїм військом у Гаренхолі,— увічливо зронив Тиріон.— Мілорди, ви не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці?

Вейрис ковзнув з крісла, як завше, вкрадливо посміхаючись.

— Як мріяли ви, мабуть, знов почути солодкий голос любої сестри! Мілорди, будь ласка, лишімо їх на кілька хвилин на самоті. А печалі нашого розтривоженого королівства зачекають.

Джанос Слінт підвівся нерішуче, великий мейстер Пайсел — вайлувато, однак вони таки підвелися. Лишився Мізинчик.

— Мені розпорядитися стюарду, щоб приготував вам покої у Мейгоровій тверджі?

— Щиро дякую, лорде Пітире, але я займу колишні покої лорда Старка у Вежі правиці.

— Ви хоробріший за мене, Ланістере,— розсміявся Мізинчик.— Ви хіба не знаєте, яка доля спіткала обох правиць?

— Обох? Якщо вже хочете мене налякати, чому не скажете «чотирьох»?

— Чотирьох? — звів брову Мізинчик.— Невже перед лордом Арином хтось із правиць у тій Вежі теж закінчив сумно?

— Останній правиця Ейриса Таргарієна був убитий під час сплюндрування Королівського Причалу, хоча, боюся, він навіть не встиг облаштуватись у Вежі. Правицею він побув заледве два тижні. А правицю перед ним спалили на вогні. А ще двоє перед ними померли без мідяка в кишені у вигнанні, вважаючи, що їм страшенно пощастило. Думаю, мій лорд-батько — останній правиця, який виїхав з Королівського Причалу, зберігши і ім’я, і маєтності, і всі частини тіла.

— Неймовірно,— сказав Мізинчик.— І тому я тим більше волів би, щоб мені постелили в підземеллях.

«Може, твоє бажання і справдиться»,— подумав Тиріон, але вголос сказав:

— Відвага й дурість — рідні сестри, принаймні так кажуть. Хай яке прокляття висить над Вежею правиці, сподіваюся, я такий крихітний, що мене воно не помітить.

Джанос Слінт розсміявся, а Мізинчик усміхнувся; великий мейстер Пайсел, не втрачаючи серйозності, уклонився й рушив за ними до дверей.

— Маю надію, батько послав тебе в таку далеч не для того, щоб ти замучив нас уроками історії,— зронила сестра, коли вони лишилися самі.

— Як мріяв я знов почути твій солодкий голос,— зітхнув Тиріон.

— Як мрію я вирвати тому євнуху язик розпеченими кліщами,— озвалася Серсі.— Батько що — з глузду з’їхав? Чи ти підробив листа?

Вона знов його перечитала, дедалі більше дратуючись.

— З якого дива він нав’язав мені тебе? Я хотіла, щоб приїхав він сам! — зібгала вона лист лорда Тайвіна в кулаці.— Я регентша при Джофрі, і я послала йому королівське веління!

— А він тебе проігнорував,— зауважив Тиріон.— Знаєш, у нього доволі велике військо, він собі може це дозволити. Та й він не перший. Хіба ні?

Серсі стиснула вуста. Тиріон бачив, як у неї червоніють щоки.

— Якщо я оголошу листа підробкою і звелю кинути тебе в підземелля, цього веління ніхто не проігнорує, запевняю тебе.

Тиріон знав: він ступив на тонкий лід. Один невірний крок — і він провалиться.

— Ніхто,— люб’язно погодився він,— а тим паче батько. Той, у якого військо. Але навіщо тобі кидати мене в підземелля, люба сестро, якщо я здолав такий неблизький шлях, щоб допомогти тобі?

— Не потрібна мені твоя допомога. Я веліла, щоб приїхав батько.

— Так,— неголосно відгукнувся він,— але насправді тобі потрібен Джеймі.

Сестра вважала себе проникливою, але Тиріон з нею виріс. І читав з її обличчя, як з улюбленої книжки, й зараз там прочитувалася лють, і страх, і відчай.

— Джеймі...

— ...мій брат, так само як і твій,— урвав її Тиріон.— Підтримаєш мене — і я обіцяю, що Джеймі звільниться й повернеться неушкоджений.

— Як? — спитала Серсі.— Старки — і хлопець, і його матір — навряд чи забудуть, що ми відрубали голову лорду Едарду.

— Щира правда,— погодився Тиріон,— але ж у вас у заручниках його доньки, хіба ні? Старшу я бачив разом із Джофрі у дворі.

— Це Санса,— мовила королева.— Я поширила чутку, нібито тримаю в заручницях і меншу, та це неправда. Коли помер Роберт, я послала по неї Мірина Транта, але втрутився отой її клятий учитель танців, і вона втекла. Відтоді її ніхто не бачив. Швидше за все, вона мертва. Того дня загинуло чимало людей.

Тиріон сподівався, що в замку обидві дівчини, але й одної буде досить.

— Розкажи мені про наших друзів у раді.

— Що саме? — зиркнула сестра на двері.

— Мені здалося, батькові вони не подобаються. Коли я їхав, він саме уявляв, який вигляд мали б їхні голови на мурах поряд з головою лорда Старка,— нахилився він уперед через стіл.— Ти впевнена в їхній відданості? Ти їм довіряєш?

— Я нікому не довіряю,— відтяла Серсі.— Але вони мені потрібні. А батько гадає, що вони ведуть нечесну гру?

— Радше підозрює.

— Але чому? Що він знає?

Тиріон знизав плечима.

— Він знає, що коротке правління твого сина — це довга шерега безумства й катастроф. А це означає, що хтось дає Джофрі дуже погані поради.

Серсі окинула його допитливим поглядом.

— Джофу не бракує мудрих порад. Але він завжди був вольовий. Тепер же він став королем і вважає, що може чинити на свій розсуд, а не так, як йому радять.

— Корона дивним чином впливає на голову, на яку надіта,— погодився Тиріон.— А ця справа з Едардом Старком... робота Джофрі?

— Він отримав настанову пробачити Старка,— скривилася королева,— дозволити йому вбратися в чорне. Таким чином я прибрала б цього чоловіка зі свого шляху назавжди, й тоді, можливо, вдалося б замиритися з його сином, але Джофові заманулося влаштувати виставу для юрми. І що я могла вдіяти? Він вимагав голову лорда Едарда на очах у половини міста. Джанос Слінт із сером Іліном радо кинулися виконувати й укоротили людині віку, не спитавшись мене! — вона стиснула руку в кулак.— Верховний септон заявив, що ми заплямували септ Бейлора кров’ю, збрехавши самому септону про наші наміри.

— І він, схоже, має рацію,— сказав Тиріон.— Отож, цей лорд Слінт брав у цьому участь, так? Скажи-но мені, кому спала ця мудра думка — дарувати йому Гаренхол і призначити його в раду?

— Усе влаштував Мізинчик. Нам потрібні були Слінтові золоті плащі. Едард Старк змовлявся з Ренлі й написав листа лорду Станісу, пропонуючи трон йому. Ми могли втратити все. І так усе висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса й не розповіла про батькові плани...

— Справді? — здивувався Тиріон.— Його власна дочка?

Санса завжди здавалася милою дитиною, ніжною і чемною.

— Дівчинка була закохана до нестями й готова на все заради Джофрі — аж поки той не відтяв її батькові голову, оголосивши це милістю. Тут кохання й закінчилося.

— У його світлості дивні методи завойовувати серця підданих,— мовив Тиріон, криво посміхнувшись.— А викинути сера Баристана Селмі з королівської варти теж Джофрі вирішив?

Серсі зітхнула.

— Джофрі потрібно було звинуватити когось у смерті Роберта. Вейрис запропонував сера Баристана. А чом би й ні? Таким чином Джеймі отримав командування королівською вартою й місце в малій раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму псові. Він дуже прихильний до Сандора Клігана. Ми готові були запропонувати Селмі землі й вежку — більше, ніж заслуговував той старий нікчемний дурень.

— Я чув, цей старий нікчемний дурень поклав парочку Слінтових золотих плащів, коли ті спробували його схопити коло Брудної брами.

У сестри був нещасний вигляд.

— Джаносу слід було послати більше людей. Не такий він компетентний, як хотілося б.

— Сер Баристан був лордом-командувачем королівської варти Роберта Баратеона,— багатозначно нагадав їй Тиріон.— Вони з Джеймі тільки вдвох уціліли з сімки Ейриса Таргарієна. Простолюд переказує про нього такі самі легенди, як про Сервіна Дзеркального Щита чи про королевича Еймона Лицаря-Дракона. І що, скажи мені, подумають люди, побачивши Баристана Безстрашного поряд з Робом Старком чи Станісом Баратеоном?

— Про це я не подумала,— відвела погляд Серсі.

— А от батько подумав,— сказав Тиріон.— Саме тому й прислав мене. Щоб припинити це божевілля та приструнити твого сина.

— Тебе він не слухатиметься так само, як і мене.

— А може, й послухається.

— Чого б це?

— Бо знає, що ти його ніколи не скривдиш.

Серсі примружила очі.

— Якщо гадаєш, я дозволю тобі скривдити мого сина, у тебе гарячка.

Тиріон зітхнув. Вона знову, як завжди, нічого не зрозуміла.

— Мене Джофрі нема чого боятися, так само як і тебе,— запевнив він її,— та якщо хлопець відчуватиме загрозу, він буде слухняніший,— узяв він її за руку.— Я твій брат, сама розумієш. Я тобі потрібен, визнаєш ти це чи ні. Я потрібен твоєму синові, якщо він сподівається втриматися на тому потворному залізному кріслі.

Здавалося, сестра вражена, що він її торкнувся.

— А ти завжди був хитрий.

— Хіба що трошки,— посміхнувся він.

— Може, і справді варто спробувати... але не обманюйся, Тиріоне. Якщо я погоджуся на твою присутність, ти називатимешся правицею короля, але по правді моїм правицею не будеш. Перш ніж діяти, ти ділитимешся всіма своїми планами й намірами зі мною й не робитимеш нічого без моєї згоди. Ти зрозумів?

— О так.

— Ти згоден?

— Безперечно,— збрехав він.— Я твій, сестричко.

«Стільки, скільки доведеться».

— А тепер, коли в нас спільна мета, не можна нам більше тримати секрети одне від одного. Ти кажеш, що стратити лорда Едарда наказав Джофрі, сера Баристана звільнив Вейрис, а Мізинчик підніс нам у дарунок лорда Слінта. А хто ж убив Джона Арина?

— Звідки мені знати? — висмикнула Серсі руку.

— Невтішна вдова у Соколиному Гнізді, схоже, гадає, що це був я. Цікаво, хто їй підказав цю думку?

— Кажу тобі, я не знаю. Цей дурень Старк звинувачував мене в тому самому. Натякнув, що лорд Арин підозрював... точніше, гадав...

— Що ти спиш зі своїм любим Джеймі?

Вона дала йому ляпас.

— Ти що — думаєш, я такий самий сліпий, як батько? — потер Тиріон щоку.— З ким ти спиш, мене не обходить... хоча й не зовсім справедливо, що перед одним братом ти ноги розкидаєш, а перед другим — ні.

Вона знов дала йому ляпас.

— Що за грубощі, Серсі, я ж просто жартую. Якщо по правді, я й сам надам перевагу гарненькій повії. Ніколи не розумів, що в тобі бачить Джеймі — окрім власного віддзеркалення.

Вона втретє дала йому ляпас.

Щоки в нього вже були червоні й палали, однак він посміхнувся.

— Якщо не зупинишся, я можу розсердитися.

Це її таки зупинило.

— Навіть коли й так, мені яке діло?

— У мене з’явилися нові друзі,— зізнався Тиріон.— Тобі вони не сподобаються. До речі, як ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. А ми просто допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт вийшов на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого кислого червоного, утричі міцнішого, ніж він звик. Тому смердючому дурню страшенно сподобалося. Якби мав клепку, міг би вчасно зупинитися, але ж ні, він видудлив один бурдюк і звелів Ланселю принести ще. Решту зробив вепр. Шкода, що тебе не було на тризні, Тиріоне. Такого смачного вепра я ще не куштувала. Його запекли з грибами та яблуками, і це був смак перемоги.

— Сестро, ти просто народилася бути вдовою! — Тиріону навіть подобався Роберт Баратеон, хай який він був хвалькуватий дурень... без сумніву, подобався частково саме тому, що сестра його терпіти не могла.— А тепер, якщо ти вже закінчила мене бити, мені час іти,— вивернувши ноги, він незграбно зліз зі стільця.

— Я тебе не відпускала,— нахмурилася Серсі.— Хочу знати, як ти збираєшся звільнити Джеймі.

— Скажу тобі, коли сам знатиму. Плани — як плоди: мають достигнути. А зараз я хотів би проїхатися вулицями й оцінити місто,— поклав Тиріон руку на сфінкса поряд з дверима.— Ще одне прохання на прощання. Будь ласка, потурбуйся, щоб із Сансою нічого не сталося. Кепсько буде, якщо ми втратимо обох дочок Старка.

Переступивши поріг зали нарад, Тиріон кивнув серу Мандону й рушив довгим склепінчастим коридором. До нього приєднався Брон. А от Тимета, сина Тимета, й знаку не було.

— А де ж то червона рука? — поцікавився Тиріон.

— Вирішив дослідити замок. Такі, як він, не звикли чекати в коридорах.

— Сподіваюся, він не заріже якого-небудь вельможу.

Горяни, яких Тиріон привів із собою з укріплень у Місячних горах, по-своєму були люто віддані, та водночас гонорові й задерикуваті, схильні на справжні чи уявні образи відповідати крицею.

— Постарайся знайти його. А поки шукатимеш, переконайся, що всіх його друзів розмістили й нагодували. Хай їх поселять у касарнях у Вежі правиці, але потурбуйся, щоб стюард не розмістив кам’яних воронів поряд з місячними братам, а для обпечених хай він виділить окрему залу.

— А ви куди?

— А я повертаюсь у «Зламане ковадло».

— Супровід не потрібен? — зухвало посміхнувся Брон.— Подейкують, на вулицях небезпечно.

— Покличу капітана сестриної замкової варти й нагадаю йому, що я Ланістер не меншою мірою, ніж вона. Йому варто пам’ятати, що він присягав Кичері Кастерлі, а не Серсі чи Джофрі.

За годину Тиріон виїхав з Червоної фортеці в супроводі дюжини ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Проїжджаючи попід ґратами, він зауважив на мурах відрубані голови. Напівзотлілі, чорні від смоли, вони заледве були впізнавані.

— Капітане Вайлар,— гукнув Тиріон,— прошу завтра це познімати. Нехай німотні сестри обмиють їх.

Непросто, мабуть, буде з’ясувати, яка голова від якого тіла, але зробити це потрібно. Навіть у вирі війни слід дотримуватися певних правил пристойності.

Вайлар завагався.

— Його світлість волів, щоб голови зрадників стирчали на мурах, поки він не заповнить оті три порожні кілки в кінці.

— Дайте-но я вгадаю. Один для Роба Старка, а два інші — для лордів Станіса й Ренлі. Правда?

— Так, мілорде.

— Сьогодні моєму племіннику виповнилося тринадцять, Вайларе. Постарайтеся не забувати про це. Або ці голови завтра знімуть, або один з отих порожніх кілків отримає іншого пожильця. Розумієте, про що я, капітане?

— Я власноруч їх познімаю, мілорде.

— От і добре,— ударив Тиріон коня п’ятками в боки й подався геть, лишаючи вояків у малинових плащах наздоганяти його.

Він сказав Серсі, що хоче оцінити місто. І не збрехав. Здебільшого Тиріона Ланістера не радувало те, що він побачив. На вулицях Королівського Причалу завжди було завізно й гамірно, однак зараз тут відгонило небезпекою, чого він не пригадував у минулі свої приїзди сюди. У стічній канаві на вулиці Ткацькій валявся голий труп, і його дерла зграя диких псів, але нікому, схоже, до цього не було діла. Повсюди виднілася сторожа: вартові парами патрулювали провулки у своїх золотих плащах і чорних кольчугах, тримаючи під рукою залізні дрюки. На ринках було повно обідранців, які розпродували все, що лишилося вдома, за скільки дадуть... однак і близько не було селян, які торгують харчами. А якщо десь щось їстівне і продавалося, то втричі дорожче, ніж рік тому. Якийсь коробейник галасливо пропонував щурів, засмажених на рожні. «Свіжі щурі,— гучно викрикував він,— свіжі щурі». Безперечно, свіжі щурі ліпші за старих і тухлих. Що страшніше, щурі мали вигляд апетитніший, ніж те, чим переважно торгували різники. На вулиці Борошняній Тиріон помітив, що вартові стоять чи не попід кожними дверима. В чорні часи, подумалося йому, навіть для пекарів перекупні мечі дешевші за хліб.

— Харчі в місто не надходять, так? — спитав він Вайлара.

— Дуже мало,— визнав той.— У приріччі точиться війна, лорд Ренлі збурив повстання у Небосаду, тож дороги закриті і на південь, і на захід.

— А що з цього приводу робить моя добра сестриця?

— Вживає заходів для поновлення королівського миру,— запевнив його Вайлар.— Лорд Слінт потроїв міську варту, а королева розпорядилася, щоб на зміцнення захисту виділили тисячу ремісників. Каменярі укріплюють мури, теслі сотнями майструють стріломети й катапульти, майстри-лучники виготовляють стріли, ковалі кують клинки, а гільдія алхіміків пообіцяла надати десять тисяч глечиків дикополум’я.

Тиріон тривожно посовався в кріслі. Він радів, що Серсі не сидить згорнувши руки, однак дикополум’я — небезпечна штука, а десять тисяч глечиків здатні спалити дотла весь Королівський Причал.

— І де моя сестра взяла гроші, щоб усе це оплатити?

Ні для кого не було таємницею, що після короля Роберта корона лишилася в боргах, а алхіміків навряд чи можна сплутати з альтруїстами.

— Лорд Мізинчик завжди щось вигадає, мілорде. Він для всіх, хто в’їжджає в місто, увів податок.

— Ну, це точно спрацює,— мовив Тиріон, подумавши: «Кмітливо. Кмітливо й безсердечно». Десятки тисяч людей тікають з насиджених місць, сподіваючись на уявну безпеку Королівського Причалу. Він їх бачив на королівському гостинці: матерів, дітей і стурбованих батьків, які пожирали жадібними очима його коней і фургони. Діставшись міста, вони, без сумніву, все віддадуть, щоб заховатися од війни за цими затишними мурами... от тільки якби вони знали про дикополум’я, то спершу б двічі подумали.

Заїзд, де на вивісці було зламане ковадло, містився недалечко від цих мурів, поблизу Божої брами, крізь яку Тиріон заїхав у місто сьогодні зранку. Щойно вони опинились у дворі, до Тиріона підбіг хлопчина, щоб допомогти йому злізти з коня.

— Забирайте своїх людей у замок,— сказав Тиріон Вайлару.— Я ночуватиму тут.

— А це точно безпечно, мілорде? — з сумнівом запитав капітан.

— Ну, коли я зранку виїжджав із заїзду, там ще зоставалося повно чорних вух. А поряд із Челлою, дочкою Чейка, про безпеку не йдеться,— пошкандибав Тиріон до дверей, залишивши Вайлара міркувати, що ж це могло значити.

Коли Тиріон, штовхнувши двері, зайшов у вітальню заїзду, то опинився у вирі веселощів. Він упізнав гортанне гоготіння Челли й мелодійний сміх Шей. Дівчина сиділа біля коминка, за круглим дерев’яним столом, посьорбуючи вино разом з трьома горянами з клану чорних вух, яких Тиріон лишив охороняти її, і опасистим чоловіком, який сидів спиною. Мабуть, хазяїн заїзду, вирішив Тиріон... поки Шей не привітала Тиріона й незнайомець не підвівся.

— Мій добрий лорде, страшенно радий вас бачити,— вигукнув він, і на його напудреному обличчі заграла м’яка євнуська посмішка.

Тиріон загнувся.

— Лорде Вейрисе! Не сподівався вас тут побачити.

«Чужі б його вхопили, як він міг так швидко їх знайти?»

— Вибачте, якщо завадив,— мовив Вейрис.— Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді.

— Юною леді,— повторила Шей, насолоджуючись звучанням цих слів.— Наполовину ви праві, мілорде. Я юна.

«Вісімнадцять років,— подумав Тиріон.— Вісімнадцять років, і вже повія, однак кмітлива, на простирадлах спритна як кішка, а ще ж великі темні очі, шовковисті чорні коси й солодкий, м’який і спраглий ротик... і головне, вона моя! Іди до біса, євнуше».

— Боюся, це я завадив, лорде Вейрисе,— мовив він з силуваною люб’язністю.— Коли я увійшов, ви так веселилися!

— Мілорд Вейрис зробив Челлі комплімент: сказав, що вона, либонь, чимало людей зарізала, щоб зібрати таке чудове намисто з вух,— пояснила Шей. Тиріона ще більше роздратувало, що вона таким тоном називає Вейриса мілордом: саме так вона називала Тиріона під час постільних забавлянь.— А Челла сказала йому, що тільки боягузи страчують переможених.

— Хоробріше лишити ворога в живих, щоб той мав нагоду обілити своє ім’я, виборовши назад своє вухо,— пояснила Челла — маленька темнокоса жіночка, в якої на отому жахливому намисті звисало аж сорок шість сухих зморщених вух. Тиріон їх одного разу перерахував.— Тільки так ти можеш довести, що не боїшся ворогів.

Шей підбадьорливо заулюлюкала.

— А тоді мілорд сказав, якби він був з чорних вух, то не зміг би заснути, бо йому би снилися одновухі люди.

— З такою проблемою я точно не зіткнуся,— сказав Тиріон.— Я так боюся своїх ворогів, що просто всіх їх убиваю.

Вейрис захихотів.

— Вип’єте з нами вина, мілорде?

— Так, вип’ю вина,— усівся Тиріон поряд із Шей. Він-то добре розумів, що тут відбувається, хай цього й не розуміли ні Челла, ні дівчина. Вейрис хотів цим дещо йому сказати. За словами «Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді» ховалися насправді інші: «Ти хотів її сховати, але я дізнався і де вона, і хто вона, і ось я тут». Цікаво, подумав Тиріон, хто його зрадив? Хазяїн заїзду, чи конюший у стайні, чи вартовий при брамі... чи хтось із його власних людей?

— Завжди любив повертатися в місто з Божої брами,— мовив Вейрис до Шей, наливаючи всім вина.— Там на прибрамній вишукане різьблення — щоразу як я його бачу, аж сльози навертаються. Ті очі... такі виразні, вам не здається? Коли проїжджаєш попід ґратами, здається, вони тебе проводжають.

— Я не помітила, мілорде,— озвалася Шей.— Якщо ваша ласка, погляну завтра.

«Не переймайся, сонечко,— подумав Тиріон, покрутивши вино в кубку.— Йому байдуже до того різьблення. Хвалить він зовсім інші очі — свої. Він хоче сказати, що спостерігав за нами, що знав про нас тої-таки миті, як ми проїхали попід ґратами».

— Але обережно, дитино,— застеріг Вейрис.— Останнім часом на Королівському Причалі неспокійно. Я ці вулиці знаю добре, та навіть я сьогодні побоювався приходити сюди сам, без зброї. В ці чорні часи кругом самі беззаконники, так-так. У них холодна криця та ще холодніші серця.

Насправді ж він хотів сказати: «Я прийшов без зброї, але інші можуть прийти з мечем у кулаці».

Але Шей засміялася.

— Якщо хтось спробує мене потурбувати, позбудеться вуха — його відрубає Челла.

Вейрис загоготів, так наче нічого смішнішого в житті не чув, та коли він повернувся до Тиріона, в очах його не було й натяку на сміх.

— Ваша юна леді дуже приємна. На вашому місці я б добре про неї дбав.

— Саме так я і збираюся вчинити. Якщо хтось спробує її скривдити... я маленький, мені до чорних вух далеко, і я ніколи не казав, що страшенно відважний.

«Бачиш? Я теж умію розмовляти твоєю мовою, євнуше. Скривдь її — і накладеш головою».

— Я вже піду,— підвівся Вейрис.— Уявляю, як ви потомилися. Я просто хотів привітати вас, мілорде, і сказати, як я зрадів вашому приїзду. Ви нам дуже потрібні в раді. Ви бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець,— мовив Тиріон. З королівського гостинцю здавалося, що вона затуляє половину неба, затьмарюючи місячний серпик.

— На вулицях її кличуть Червоною Вістункою,— сказав Тиріон.— Кажуть, як герольд оголошує вихід короля, вона попереджає про вогонь і кров,— потер євнух напудрені руки.— Можна загадати вам невеличку загадку, мілорде? — запитав він, але не чекав на дозвіл.— У кімнаті троє панів: король, жрець і багатій зі своїм золотом. Між ними стоїть перекупний меч — маленький чоловік простого роду й не надто глибокого розуму. Кожен з панів велить йому зарізати двох інших. «Роби, як я велю,— каже король,— бо я законний правитель». «Роби, як я велю,— каже жрець,— бо я переказую волю богів». «Роби, як я велю,— каже багатій,— і отримаєш он скільки золота». То скажіть мені — хто житиме, а хто помре?

Низько вклонившись, євнух у своїх м’яких капцях поквапився геть із вітальні.

Коли він пішов, Челла пирхнула, а Шей скривила гарненьке личко.

— Житиме багатій, хіба ні?

Тиріон замислено сьорбав вино.

— Мабуть. А може, й ні. Все залежатиме від перекупного меча,— поставив він кубок на стіл.— Гаразд, ходімо нагору.

Шей довелося чекати його на сходах, бо в неї ноги були стрункі та спритні, а в нього — короткі, кволі, та ще й боліли. Та коли він наздогнав її, вона усміхалася.

— Ви за мною скучили? — піддражнила вона, беручи його за руку.

— Страшенно,— визнав Тиріон. Шей була зовсім невисока, і все одно йому доводилося дивитися на неї знизу вгору... але у випадку з нею він з подивом відзначив, що й не не від того. На неї приємно було дивитися знизу.

— Від’їжджаючи в Червону фортецю, ви завжди за мною скучатимете,— сказала вона, ведучи його в свою кімнату.— Спатимете там самотою в холодному ліжку у Вежі правиці.

— Щира правда.

Тиріон залюбки тримав би її при собі, от тільки лорд-батько заборонив. «Повію до двору ти не повезеш»,— ось як висловився лорд Тайвін. Уже те, що Тиріон привіз її в місто, було зухвальством. Його авторитет залежав від батька, і дівчина має це зрозуміти.

— Ти будеш недалечко,— пообіцяв він.— Матимеш будинок з вартовими і слугами, а я навідуватимуся, коли тільки зможу.

Шей ногою зачинила двері. Крізь каламутні шибки вузьких вікон Тиріон розрізнив Великий септ Бейлора на вершечку Вісеніїного пагорба, але його увагу привернуло дещо інше. Шей, нахилившись, ухопила сукню за поділ, стягнула через голову й відкинула вбік. Білизни вона не носила.

— Спати ви більше не будете,— мовила вона, зупиняючись перед ним, рожева, гола й мила, поклавши руку на стегно.— Думатимете про мене щоразу, лягаючи в ліжко. Між ніг у вас затвердне, та не буде кому вас потішити, тож ви не зможете заснути, хіба що...— розтягнула вона губи в отій лукавій посмішці, яка так подобалася Тиріону,— чи не звідси взялася назва — Вежа правиці, мілорде?

— Помовч і поцілуй мене,— звелів він.

Її вуста смакували вином, маленькі тверді груди притискалися до нього, і пальці його потягнулися до зав’язок на штанях.

— Мій лев,— прошепотіла вона, коли Тиріон урвав поцілунок, щоб роздягнутися.— Мій любий лорд, мій велет Ланістер.

Тиріон штовхнув її до ліжка. Коли він увійшов у неї, від її скрику міг би збудитися сам Бейлор Благословенний у своїй могилі, а її нігті лишили в Тиріона на спині доріжки. Ще ніколи біль не приносив йому і вполовину такого задоволення.

«Дурень,— пізніше думав він, лежачи в центрі провислого матраца серед пожмаканих простирадл.— Ти так нічого й не навчився, карлику? Вона повія, чорт забирай, вона обожнює твоє золото, а не твій прутень. Пригадуєш Тишу?» Та коли його пальці легенько обвели її пипку, від дотику та затвердла, а на грудях видно було слід, який лишили його зуби в пориві пристрасті.

— То що ви тепер робитимете, мілорде, на посаді правиці короля? — запитала його Шей, коли він стиснув долонею м’яку солодку плоть.

— Те, чого Серсі очікує найменше,— неголосно пробурмотів Тиріон їй у тонку шийку.— Я вершитиму... правосуддя.