Битва королів

Джон

Білодерево — ось як значилося селище на Семових картах. Як на Джона, селищем це назвати було важко. Чотири однокімнатні розвалюхи з нескріпленого розчином каміння навколо порожньої кошари, і ще колодязь. Криті хати були дерниною, а вікна затуляли напнуті шкіри. А понад хатами нависало біле гілля й червоне листя велетенського віродерева.

Такого великого дерева Джон у житті не бачив: стовбур — вісім футів завтовшки, а віття розкинулося так широко, що під його шатром цілком сховалося селище. Але вражали не так розміри дерева, як лик на ньому... особливо рот — не простий викарбуваний проріз, а зазублена пелька, здатна заковтнути вівцю.

«Але кості тут не овечі. Й у попелі — не овечий череп».

— Старе дерево,— нахмурився на своєму коні Мормонт.

— Старе,— погодився крук у нього з плеча.— Старе, старе, старе.

— І могутнє! — Джон відчував його силу.

Поряд зі стовбуром спішився Торен Смолвуд, чорний у своїй кірасі й кольчузі.

— Погляньте на лик. Чого дивуватися, що люди, коли вперше висадились у Вестеросі, злякалися тих ликів. Мені самому кортить прикластися до цієї бісової пики сокирою.

— Мій лорд-батько вірив,— заговорив Джон,— що перед серцедеревом жодна людина не зможе збрехати. Давні боги знають, коли людина бреше.

— Мій батько теж у це вірив,— сказав Старий Ведмідь.— Дайте-но мені глянути на череп.

Джон зліз із коня. За спиною в нього у чорних шкіряних піхвах висів Довгопазур, байстрючий меч-півторак, якого йому подарував Старий Ведмідь за врятоване життя. «Байстрюк для байстрюка»,— жартували хлопці. Руків’я для Джона зробили нове, оздоблене головкою з білого каменя у формі вовчого писка, а от сам клинок був з валірійської криці — старий, легкий і смертельно гострий.

Ставши навколішки, Джон застромив у пащу руку в рукавичці. Усередині все почервоніло від засохлої живиці й почорніло від вогню. Попід верхнім черепом Джон угледів іще один — менший, з відламаною щелепою. Він наполовину ховався в золі та шматочках костей.

Коли Джон передав череп Мормонту, Старий Ведмідь підніс його в обох руках і зазирнув у порожні очниці.

— Дикуни палять своїх мерців. Ми це завжди знали. Шкода, що я не запитав навіщо, коли було ще в кого питати.

Джон Сноу пригадав повсталого мерця, на блідому обличчі якого горіли блакитні очі. І зрозумів, навіщо палити померлих.

— Якби ж то кості говорили! — пробурмотів Старий Ведмідь.— Цей приятель міг би нам чимало розповісти. Як він помер. Хто спалив його і навіщо. Куди пішли дикуни,— зітхнув він.— Подейкують, діти пралісу розмовляли з мертвими. А я не вмію,— пожбурив він череп назад у пащеку дерева, де той приземлився, здійнявши хмарку попелу.— Обійдіть усі будинки. Велете, залізь на дерево й роздивися. А ще треба привести хортів. Може, цього разу слід буде свіжіший.

Але з тону його було зрозуміло, що він на це мало сподівається.

Будинки обходили по двоє — переконатися, що нічого не проґавили. Джона поставили в пару до Едисона Толета, сивого й худого як спис зброєносця, якого брати прозивали Стражденним Едом.

— Кепські справи, коли мерці повстають,— говорив Ед, коли вони з Джоном перетинали селище,— а Старий Ведмідь хоче, щоб вони ще й розмовляли? З цього точно нічого доброго не вийде, гарантую. І хто сказав, що кості не збрешуть? З якого дива по смерті людині ставати чесною... або розумною? Швидше за все, мерці — ще ті нудотники, які тільки й нарікають: земля холодна, могила має бути ширша, а чому он у того червів більше, ніж у мене...

Щоб зайти у низенькі двері, Джонові довелося пригнутися. Долівка всередині була земляна. Ні натяку на меблі, ні знаку того, що тут мешкали люди,— хіба що трохи золи попід димовим отвором У даху.

— Яке гнітюче це житло! — зронив Джон.

— Я народився у схожій хаті,— оголосив Стражденний Ед.— Чарівні були роки! А потім настали скрутні часи.

Куток кімнати займала ліжниця з сухої соломи. Ед кинув на неї тоскний погляд.

— Усе золото Кичери Кастерлі віддав би за те, щоб поспати на такому ліжку!

— Ви це називаєте ліжком?

— Якщо постіль м’якша, ніж земля, а над нею ще й дах є, то це ліжко,— озвався Стражденний Ед і понюхав повітря.— Гноєм смердить.

Запах заледве відчувався.

— Старим гноєм,— мовив Джон. Складалося враження, що хата порожня вже тривалий час. Опустившись навколішки, від помацав під соломою, чи нічого там не сховано, а тоді обійшов стіни. Багато часу це не забрало.— Нічого тут немає.

Нічого він і не очікував; Білодерево — четверте селище, яке вони проминули, й нічим воно не відрізнялося від попередніх. Люди пішли — зникли разом з усіма скупими пожитками й з усією худобою, якщо мали таку. Не схоже було, що бодай одне селище піддалося нападу. Вони просто... спорожніли.

— Як гадаєте, що з ними всіма сталося? — запитав Джон.

— Дещо гірше, ніж ми уявити можемо,— припустив Стражденний Ед.— Ну, я міг би уявити, але не хочу. Досить знаття, що кінець нас чекає жахливий, тож нема чого думати про це завчасно.

Коли вони вийшли з хати, двері саме обнюхувало двійко хортів. Решта собак досліджували селище. Їх на всі заставки лаяв Чет — як завше хрипким від люті голосом. У червонуватому світлі, що просочувалося крізь крону віродерева, чиряки в нього на обличчі здавалися ще більше запаленими, ніж зазвичай. Побачивши Джона, він звузив очі: теплі стосунки цих двох не пов’язували.

Огляд решти хат теж нічого не приніс.

— Пішли,— кричав Мормонтів крук, злітаючи на верхівку віродерева.— Пішли, пішли, пішли.

— Ще рік тому в Білодереві жили дикуни,— зронив Торен Смолвуд, який у чорній блискучій кольчузі й рельєфній кірасі сера Джеремі Рикера нагадував лорда більше, ніж Мормонт. Важкий плащ його був опушений соболем і застебнутий на срібні перехрещені молоточки Рикерів. Так, колись це був плащ сера Джеремі... але сера Джеремі забрали Чужі, а в Нічній варті не марнували нічого.

— Рік тому королем був Роберт, а в королівстві панував мир, оголосив Джармен Баквел, кремезний рахманний чолов’яга, що головував над розвідачами.— За рік багато чого змінитися може.

— Одне тільки не змінилося,— заперечив сер Маладор Лок.— Менше дикунів — менше проблем. Хай що з ними сталося, я їх не оплакуватиму. Всі вони — нальотчики й зарізяки.

В червоному листі над головою щось зашелестіло. Віття розійшлось, і Джон зауважив невеличкого чоловіка, що перестрибував з гілки на гілку легко, наче білка. Бедвик на зріст був заледве п’ять футів, але сивина в чубі зраджувала його вік. Розвідники прозвали його Велетом. Усівшись на розвилці двох гілок, він мовив:

— На північ вода. Мабуть, озеро. На захід — крем’янисті пагорби, невисокі. Більше нічого не видно, мілорди.

— Можна сьогодні заночувати тут,— запропонував Смолвуд.

Старий Ведмідь підвів погляд у надії побачити небо крізь біле віття й червоне листя віродерева.

— Ні,— заявив він.— Велете, скільки ще часу до темряви?

— Три години, мілорде.

— Тоді йдемо далі на північ,— вирішив Мормонт.— Якщо дістанемось озера, отаборимося на березі; може, й риби вдасться наловити. Джоне, принеси паперу: я вже давно мав написати мейстру Еймону.

Джон видобув з саков пергамент, перо й чорнило та приніс їх лорду-командувачу. «Ми у Білодереві,— нашкрябав Мормонт.— Це четверте селище. Всі порожні. Дикуни пішли».

— Розшукай Тарлі й переконайся, що він це відіслав,— сказав він, вручаючи Джонові листа. Тоді свиснув, і крук, ляпаючи крилами, опустився на голову коня.

— Жита,— крякнув крук, киваючи головою. Кінь форкнув.

Джон виліз на свого низькорослого гарона й, розвернувшись, поїхав геть. Там, куди не сягала тінь велетенського віродерева, попід меншими деревами зупинилися вояки Нічної варти — хто кіньми займався, хто жував смужки солонини, хто пішов до вітру, а хто, почісуючись, перемовлявся. Щойно вони отримували команду рушати далі, розмови вщухали, а вояки лізли в сідла. Першими їхали розвідачі Джармена Баквела; далі — авангард на чолі з Тореном Смолвудом. За ними — Старий Ведмідь з основними силами, сер Маладор Лок з обозом і в’ючними кіньми, а наостанок — сер Отин Вайзерс з ар’єргардом. Загалом двісті вояків і ще на сотню більше коней.

Удень прямували стежками, протоптаними звіриною, і руслами струмків — «розвідницькими тропами», які заводили дедалі глибше в пущу, де тільки листя та коріння. Уночі ставали табором під зоряним небом і споглядали комету. З Чорного замку чорні брати виїхали в гарному гуморі, з жартами та приповідками, але останнім часом усіх, здавалося, трохи протверезило задумливе мовчання лісу. Жарти звучали рідше, а от самовладання зраджувало частіше. Ніхто б не зізнався, що боїться,— зрештою, вони ж бо вояки Нічної варти,— але Джон відчував загальну тривогу. Чотири порожні селища, ніде ні знаку дикунів, і навіть звірина, схоже, повтікала. Примарний ліс іще ніколи не здавався таким примарним, і з цим погоджувалися навіть досвідчені розвідники.

Дорогою Джон стягнув рукавичку, щоб провітрити попечені пальці. «Які бридкі!» Йому зненацька пригадалося, як він куйовдив Аріїне волосся. Його маленька сестричка-тичка. Цікаво, як їй ведеться? На думку про те, що, може, більше ніколи вже не скуйовдить їй коси, він засумував. Заходився розробляти долоню, стискаючи й розтискаючи пальці. Він усвідомлював: якщо оця негнучка й незграбна рука такою й лишиться, це кінець. За Стіною чоловік не може без меча.

Семвела Тарлі Джон розшукав з іншими стюардами — вони напували коней. У Сема було троє: його власний і ще двійко в’ючних, які везли великі клітки з лози та дроту, повні круків. Щойно Джон наблизився, птахи, виляскуючи крилами, закрякали на нього крізь пруття. Деякі крики підозріло нагадували слова.

— Ти їх учиш розмовляти? — поцікавився він у Сема.

— Кільком словам. Троє вже вміють вимовляти «snow».

— Мало було одного балакучого крука! — сказав Джон.— Та й чорні брати не люблять, коли їм нагадують про сніг.

На півночі сніг часто тотожний смерті.

— Знайшли щось у Білодереві?

— Кості, попіл і порожні хати,— озвався Джон, вручаючи Семові сувій пергаменту.— Старий Ведмідь хоче відіслати це Еймону.

Діставши з одної клітки крука, Джон погладив йому пір’я, прикріпив листа й мовив:

— Лети додому, сміливцю. Додому.

Крук щось нерозбірливо каркнув у відповідь, і Сем підкинув його в повітря. Ляпаючи крилами, птах між дерев полетів до неба.

— Як мені хочеться, щоб він забрав мене з собою!

— Досі?

— Ну,— мовив Сем,— так, але... Насправді мені вже не так страшно, як було. Першої ночі, коли хтось підводився, щоб сходити до вітру, мені ввижалося: це скрадаються дикуни, щоб перерізати мені горлянку. Я боявся — якщо заплющу очі, то вже більше їх не розплющу, от тільки... ну... зрештою прийшов світанок,— він слабко посміхнувся.— Може, я й боягуз, але не дурень. Я змучився, та й спина болить від цілоденної їзди і спання на голій землі, але останнім часом мені майже не страшно. Поглянь,— простягнув він руку, щоб Джон пересвідчився: та не тремтить.— І я працюю над картами.

«Дивний цей світ»,— подумав Джон. Зі Стіни виїхало двісті хоробрих вояків, і лише одному з них не стає дедалі лячніше — Семові, який сам зізнавався, що боягуз.

— Час із тебе розвідника робити,— пожартував він.— А далі ти ще й у пластуни захочеш, як Грен. Може, мені поговорити зі Старим Ведмедем?

— Не здумай! — Сем, натягнувши на голову каптур свого широчезного чорного плаща, незграбно видряпався назад на коня. Кінь був тягловик, повільний і неповороткий, але тільки він, на відміну від маленьких розвідницьких гаронів, міг витримати Семову вагу.— Я сподівався, ми заночуємо в селищі,— з жалем у голосі мовив Сем.— Приємно було би знов поспати з дахом над головою.

— На всіх дахів не вистане,— стрибнув Джон на коня, усміхнувся Семові на прощання й від’їхав. Валка вже рушила, тож він обігнув селище по великому колу, щоб не потрапити в затор. З нього вже було досить Білодерева.

Привид вистрибнув з підліску так нагло, аж гарон сполохався і став дибки. Білий вовк полював далеченько від валки, але йому щастило не більше, ніж фуражирам, яких Смолвуд посилав полювати на дичину.

«Ліси так само спорожніли, як села»,— одного вечора біля багаття зронив Дайвен.

«У нас чималий загін,— сказав на це Джон.— Мабуть, розполохали всю звірину своїм галасом».

«Щось її точно розполохало»,— мовив Дайвен з притиском.

Коли кінь заспокоївся, Привид легкими кроками побіг поряд. Мормонта Джон наздогнав, коли той об’їздив зарості глоду.

— Птах уже вилетів? — запитав Старий Ведмідь.

— Так, мілорде. Сем учить їх розмовляти.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Він ще про це пошкодує. Кляті дурні тільки галасують, а нічого путнього не скажуть.

Деякий час їхали мовчки, допоки Джон не заговорив:

— Якщо дядько теж побачив, що всі селища спорожніли...

— ...то поставив собі за мету дізнатися чому,— закінчив за нього лорд Мормонт,— а хтось чи щось, певно, не хотіли, щоб він це дізнався. Що ж, коли до нас приєднається Кворин, нас уже буде три сотні. Хай який ворог тут зачаївся, легко він нас не візьме. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас»,— подумав Джон.