Битва королів

Санса

Співали в септі від самого ранку, від першої звістки про те, що ворожі вітрильники досягай замку. Спів голосів змішувався з іржанням коней, брязкотом криці й рипінням завіс велетенської бронзової брами, творячи дивну й лячну музику. «У септі співають, благаючи в Матері милості, а на мурах моляться Воїну, тільки мовчки». Сансі пригадалося, як септа Мордейн казала, що Воїн і Матір — це два лики одного бога. «Та якщо бог один, чиї молитви будуть почуті?»

Сер Мірин Трант тримав вогненно-гнідого коня для Джофрі. І хлопець, і кінь мали однакові золочені кольчуги й малинові нагрудники, а ще однакових золотих левів на головах. Щоразу як Джоф робив рух, бліде сонячне світло спалахувало золотими й малиновими барвами. «Ясний, блискучий — і порожній»,— подумала Санса.

Куць сидів на рудому жеребці, вдягнений у бойові обладунки — не такі пишні, як у короля, і нагадував він маленького хлопчика, вбраного в батьків одяг. Поряд з ним їхав сер Мандон Мур у білій криці, ясній як лід. Побачивши Сансу, Тиріон повернув до неї коня.

— Леді Сансо,— гукнув він з сідла,— моя сестра ж запросила вас приєднатися до решти родовитих леді у Мейгоровій тверджі?

— Так, мілорде, але король Джофрі послав по мене, щоб я провела його. А ще я хочу зайти в септ — помолитися.

— Не питатиму, за кого,— рот його дивно скривився; якщо це була посмішка, то такої дивної Санса в житті не бачила.— Цей день може змінити все. І для вас, і для дому Ланістерів. Отут я подумав, що мені слід було відіслати вас разом з королевичем Томеном. Та в Мейгоровій тверджі ви теж маєте бути в безпеці, якщо тільки...

— Сансо! — почувся з того кінця двору хлоп’ячий голос: це Джофрі її побачив.— Сансо, сюди!

«Він мене кличе, як собаку»,— подумала вона.

— Ви потрібні його світлості,— зауважив Тиріон Ланістер.— З божої волі поговоримо після битви.

Санса пробилася крізь колону списників у малинових плащах, а Джофрі жестом підкликав її ближче.

— Скоро буде битва, всі кажуть.

— Хай боги помилують усіх нас.

— Помилування хай просить мій дядько, тільки від мене він його не отримає,— Джофрі витягнув меча. Головка руків’я була вирізьблена з рубіна у формі серця, яке тримає у зубах лев. Лезо клинка прорізали три глибокі канавки.— Мій новий клинок — Серцеїд.

Колись у нього був меч на ім’я Лев’ячий Зуб, пригадала Санса. Його відібрала Арія і пожбурила в ріку. «Сподіваюся, Станіс зробить те саме і з цим».

— Чудове ковання, ваша світлосте.

— Благослови мою крицю поцілунком,— він простягнув їй униз меча.— Давай, цілуй.

Він сказав це, як дурний малий хлопчак. Санса торкнулася вустами металу, подумавши, що радше б цілувала мечі, ніж Джофрі. Але цей жест, здавалося, його потішив. Джоф з розмаху заховав меча в піхви.

— Поцілуєш знову, коли я повернуся, і скуштуєш крові мого дядька Станіса.

«Тільки якщо його для тебе вб’є хтось із твоєї королівської варти». З Джофрі та його дядьком Тиріоном їхали троє з білих мечів: сер Мірин, сер Мандон і сер Озмунд Кетлблек.

— Ви самі поведете лицарів у бій? — з надією запитала Санса.

— Я б повів, але дядько Куць каже, що дядько Станіс не перетне ріки. Але я зате командуватиму «трьома шльондрами». І зрадниками сам займуся.

Від такої перспективи Джоф аж вищирився. Його пухкі рожеві губи завжди надавали йому такого вигляду, наче він приндиться. Колись це Сансі подобалося, а тепер її від цього нудило.

— Кажуть, мій брат Роб завжди б’ється в самій гущавині битви,— сказала вона одчайдушно.— Але він, звісно, старший за вас, ваша світлосте. Дорослий чоловік.

Джоф нахмурився на це.

— З твоїм братом я з’ясую, коли закінчу зі своїм зрадливим дядьком. Випатраю його Серцеїдом, от побачиш,— він розвернув коня і, приостроживши його, помчав до брами. Сер Мірин з сером Озмундом приєдналися до нього праворуч і ліворуч, а за ними рушили по чотири золоті плащі. Замикали валку Куць і сер Мандон Мур. Гвардійці проводжали їх вітальними криками. Коли зник останній вояк, над двором знагла запанувало безгоміння — затишшя перед бурею.

У цьому безголоссі Сансу потягнуло на спів. Вона розвернулася до септу. За нею попрямували двоє конюших, і ще один з гвардійців, чия варта закінчилася. До нього приєдналися і решта.

Санса ще не бачила в септі стільки людей і стільки світла: крізь кришталь високих мозаїчних вікон лилося веселкове сяйво, з усіх боків горіли свічки, і полум’я їхнє мерехтіло, як зорі. Олтарі перед Матір’ю і Воїном потопали у світлі, але були свої прохачі й у Коваля, Стариці, Діви та Отця, ба навіть на півлюдському лику Невідомця теж танцювало кілька відблисків свічок... бо хто ж іще Станіс Баратеон, як не цей Невідомець, який прийшов їх судити? Санса по черзі підійшла до кожного з Сімох, запалюючи свічку на кожному олтарі, а тоді знайшла собі місце на лавці між зморщеною старою пралею і хлопчаком, не старшим за Рикона, вдягненим у вишукану лляну сорочку королівського сина. Рука в старої була кістлява й мозоляста, а у хлопчика — маленька і м’яка, та все одно приємно було за когось триматися. Повітря було гаряче й густе, просякле ладаном і потом, переломлене кришталем і осяяне свічками,— від нього паморочилось у голові.

Санса знала цей гімн — колись давно, у Вічнозимі, його її навчила мама. Вона приєднала свій голос до решти.

А на тому кінці міста тисячі людей втиснулись у Великий септ Бейлора на Вісеніїному пагорбі, і зараз вони теж співають, і голоси їхні наповнюють місто, переливаються в ріку й летять у небо. «Боги просто мусять нас почути»,— подумала Санса.

Вона знала більшість гімнів, а тим, яких не знала, старалася підспівувати. Вона співала разом зі старими сивими слугами і схвильованими молодицями, зі служницями й солдатами, з кухарями й сокольничими, з лицарями й лайдаками, зі зброєносцями, кухтиками й матерями з немовлятами. Вона співала з тими, що ховалися за мурами замку, й тими, що лишилися ззовні, співала з цілим містом. Вона благала милості для живих і мертвих — для Брана, Рикона і Роба, для своєї сестри Арії та брата-байстрюка Джона, який зараз далеко, на Стіні. Молилася за матір і за батька, за свого дідуся — лорда Гостера і за дядька — Едмура Таллі, за свою подружку Джейн Пул, за старого пияка короля Роберта, за септу Мордейн, сера Донтоса, Джорі Касселя і мейстра Лувіна, за хоробрих лицарів і солдатів, які сьогодні загинуть, і за дітей та жінок, які їх оплакуватимуть, а наприкінці навіть за Тиріона Куця й за Гончака. «Він не справжній лицар, але це він мене врятував,— казала вона Матері.— Бережи його, якщо зможеш, і вгамуй лють у нього в нутрі».

Та коли септон з’явився на підвищенні, благаючи богів, щоб захистили й оборонили їхнього законного та шляхетного короля, Санса звелася на ноги. Проходи були переповнені людьми. Їй довелося проштовхуватися, а септон молив Коваля дарувати силу й міць мечу та щиту Джофрі, Воїна — дарувати йому мужність, Отця — захистити його. «Хай меч у нього зламається, а щит трісне,— холодно подумала Санса, протискаючись у двері,— хай мужність зрадить йому, а вояки покинуть його».

На зубчастих стінах прибрамної ходило кілька вартових, та загалом замок здавався порожнім. Санса зупинилась і дослухалася. Десь далеко чувся шум битви. Співи майже заглушували його, але хто мав вуха, міг почути басисті стогони бойових ріжків; рип і стукіт катапульт, які жбурляють каміння; виляски й колоття; потріскування горючої смоли і дзенькіт стрілометів, які пускають довгі стріли з залізними гостряками... а на цьому фоні — зойки помираючих.

Це була зовсім інша пісня — моторошна пісня. Санса натягнула на вуха каптур і поквапилася до Мейгорової тверджі — замку в замку, де, пообіцяла королева, всі вони будуть у безпеці. Біля підніжжя підйомного мосту вона наштовхнулася на леді Танду з двома дочками. Фаліза прибула вчора зі Стоукворту з невеличким загоном солдатів. Зараз вона старалася вмовити сестру піднятися на міст, але Лоліс чіплялася за свою служницю, схлипуючи:

— Не хочу, не хочу, не хочу.

— Битва почалася,— уривчастим голосом мовила леді Танда.

— Не хочу, не хочу.

Обминути їх було неможливо. Тому Санса чемно привіталася.

— Допомогти вам?

Леді Танда почервоніла від сорому.

— Ні, міледі, дуже дякую, не треба. Пробачте мою донечку, вона недобре почувається...

— Не хочу,— Лоліс чіплялася за свою служницю — худеньку симпатичну дівчину з коротким темним волоссям, у якої був такий вигляд, наче зараз їй понад усе кортіло пхнути свою господиню в сухий рів, просто на оті гострі палі.— Будь ласка, будь ласка, я не хочу.

— Там, усередині,— лагідно заговорила до Лоліс Санса,— у нас буде потрійний захист, а ще можна буде поїсти, попити й послухати пісні.

Лоліс, роззявивши рота, вилупилася на неї. Тьмяні карі очі її, здавалося, завжди були на мокрому місці.

— Не хочу.

— Треба,— різко сказала її сестра Фаліза,— і край. Шей, допоможи мені.

Удвох вони взяли її за лікті й чи то потягнули, чи то поволочили на міст. Санса з матір’ю Лоліс і Фалізи рушили за ними.

— Вона хвора,— пояснювала леді Танда. «Якщо вагітність можна вважати хворобою»,— подумала Санса. Ходили плітки, що Лоліс у тяжі.

Двоє вартових при дверях були в шоломах з левами на гребенях і в малинових плащах дому Ланістерів, та Санса знала, що це просто перевдягнені перекупні мечі. Ще один сидів на нижній сходинці — справжній гвардієць стояв би, а не сидів, поклавши алебарду на коліна, проте, побачивши жінок, підвівся й розчинив перед ними двері, пропускаючи всередину.

Бальна зала королеви була вдесятеро менша за велику залу замку й уполовину менша за малу залу у Вежі правиці, та все одно вміщала сотню крісел, а малий розмір компенсувала розкіш. Усі настінні держала кріпилися до битих срібних дзеркал, тож горіли смолоскипи вдвічі ясніше; стіни були обшиті пишно різьбленими дерев’яними панелями, а підлога була встелена запашним очеретом. З верхнього балкона вниз лилися веселі наспіви волинок і скрипок. Південна стіна вся була в арочних вікнах, затулених, правда, важкими портьєрами. Товсте оксамитове драпірування не пропускало світла та приглушувало і молитви, і шум війни. «Байдуже,— подумала Санса.— Все одно ми на війні».

За довгими столами сиділи майже всі можні леді міста, а ще жменька стариганів і юних хлопчаків. Ці жінки були дружинами, дочками, матерями, сестрами. Їхні рідні чоловіки пішли воювати проти лорда Станіса. Чимало з них не повернуться. Повітря було важке від усвідомлення цього. Як судженій Джофрі, Сансі виділили почесне місце по праву руч від королеви. Вона саме піднімалася на поміст, коли побачила в тіні під дальньою стіною чоловіка. Він був у довгій чорній змащеній кольчузі, а перед собою тримав меч — великий меч Сансиного батька, меч на ймення Лід, що був йому майже на весь зріст. Кінчик меча впирався в підлогу, а міцні кістляві пальці обхопили з обох боків хрестовину руків’я. Сансі перехопило подих. Сер Ілін Пейн, здавалося, відчув її погляд. Він обернув до неї своє худе рябе обличчя.

— Що він тут робить? — запитала вона в Осфрида Кетлблека. Він був капітаном червоних плащів — новоспеченої варти королеви.

— Її світлість вірить,— посміхнувся Осфрид,— що до світанку ще знадобляться його послуги.

Сер Ілін здійснював королівське правосуддя, тож його послуги могли полягати тільки в одному. Чиї ж голови потрібні королеві?

— Прошу всіх встати перед її світлістю Серсі з дому Ланістерів, королевою-регентшею і оборонницею держави,— оголосив королівський стюард.

На Серсі була білосніжна лляна сукня — біла, як плащі королівської варти. Крізь прорізи в довгих рукавах виднілася золота атласна підкладка. На тоненькій шиї висіла низка діамантів і смарагдів. У білому королева мала на диво невинний вигляд, як цнотлива дівчина, але на щоках червоніли плями.

— Сідайте,— сказала королева, зайнявши своє місце на помості,— ласкаво прошу.

Осфрид Кетлблек притримав для неї крісло, а паж — для Санси.

— Щось ти бліда, Сансо,— зауважила Серсі.— Твоя червона квітка й досі цвіте?

— Так.

— Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, а ти — тут,— Серсі жестом веліла подавати першу страву.

— А навіщо тут сер Ілін Пейн? — випалила Санса.

Королева кинула погляд на німого ката.

— Щоб скарати зрадників і, якщо знадобиться, захистити нас. До того як стати катом, він був лицарем,— мовила вона і вказала ложкою в кінець зали, на зачинені й замкнуті на засуви високі двері.— Коли топори порубають ці двері, можливо, ти радітимеш його присутності.

«Я б зраділа значно більше, якби тут був Гончак»,— подумала Санса. Хай який він різкий, вона вірила, що Сандор Кліган не дозволить, аби її хтось скривдив.

— А хіба ваші гвардійці нас не захистять?

— А хто захистить нас від наших гвардійців? — Серсі скоса кинула погляд на Осфрида.— Віддані перекупні мечі трапляються так само часто, як цнотливі повії. Якщо ми програємо битву, мої вартові зриватимуть оті червоні плащі, аж падатимуть. Покрадуть, що зможуть, і повтікають разом з пралями й конюшими — тільки щоб свою нікчемну шкуру врятувати. Ти уявляєш, що відбувається, коли плюндрують місто? Ні, ти навіть не уявляєш, правда ж? Усі свої знання про життя ти почерпнула з пісень, а пісень про сплюндрування ой як бракує.

— Справжні лицарі ніколи б не скривдили жінок і дітей,— промовила Санса, але власні слова здалися їй порожніми.

— Справжні лицарі! — королеву це, здавалося, страшенно забавляло.— Твоя правда. Тоді їж собі юшечку й чекай на Симеона Зореоокого чи королевича Еймона Лицаря-Дракона, які тебе врятують, любонько. Думаю, вже недовго лишилося.