Битва королів

Бран

Міра зробила сторожке коло; з лівої руки в неї звисала мережа, а в правій дівчина тримала зазублений остень. Її золотими очима проводжав Літо, помалу розвертаючись, високо задерши наструнченого хвоста.

— А! — крикнула дівчина, метнувши остень. Вовк ковзнув ліворуч — і стрибнув, ще не встигла вона вдруге взяти напереваги остень. Міра кинула мережу, і сіть розгорнулася в повітрі. Літо у стрибку потрапив просто в неї. Тягнучи кімлю за собою, він ударив дівчину лапами в груди, перекинувши навзнак. Остень полетів геть. Волога трава пом’якшила удар, але Мірі все одно аж дух забило. Вовк застиг зверху.

— Програла! — заулюлюкав Бран.

— Перемогла! — заперечив її брат Джоджен.— Літо попався.

Бран бачив, що він має рацію. Борсаючись і порикуючи на мережу, силкуючись звільнитися, Літо тільки гірше заплутувався. Прокусити сітку він теж не міг.

— Випустіть його.

Сміючись, Міра Рід обхопила зв’язаного вовка руками, й вони удвох покотилися по землі. Літо жалібно заскавчав, дриґаючи ногами, що заплуталися в сітці. Ставши навколішки, Міра розплутала вузол, потягнула за кінчик, спритно посмикала тут і там — і зненацька деривовк опинився на волі.

— Літо, до мене! — розкинув Бран руки.— Обережно! — гукнув він, але вовк уже втелющився в нього. Потягнув його по нерівній землі, і Бран щосили вхопився за нього. Чіпляючись одне за одного, вовк і хлопчик борюкались і качалися, один — гарчачи та дзявкаючи, а другий — регочучи. Нарешті Бран опинився згори, а брудний деривовк — під ним.— Гарний вовчик! — засапано видихнув Бран. Літо лизнув його у вухо.

Міра похитала головою.

— А буває, що він злиться?

— Тільки не зі мною,— Бран ухопив вовка за вуха, і той люто клацнув зубами — та то була просто гра.— Іноді порве одяг, але крові жодного разу не пускав.

— Маєш на увазі — твоєї крові. Якби він не попався в мою мережу...

— Тебе б він не скривдив. Він знає, що ви мені подобаєтеся.

Решта лордів і леді поїхали за день або два по святі врожаю, але Ріди лишилися — і стали для Брана постійними компаньйонами. Джоджен був такий серйозний, що стара Нан прозвала його «маленьким дідусем», а от Міра нагадувала Брану його сестру Арію. Вона не боялася забруднитися, а ще вміла бігати, битися й метати остень незгірш за хлопця. От тільки вона була старша за Арію — майже шістнадцятирічна, доросла жінка. Обоє — і сестра, і брат — були старші за Брана, але ніколи не поводилися з ним, як з малюком.

— Були б ви нашими годованцями замість Волдерів! — Бран поповз до найближчого дерева. Важко було дивитися, як він звивається і волочить ноги, та коли Міра хотіла його підняти, він мовив: — Ні, не допомагай мені.

Незграбно перевернувшись, він підважився на руках і поліз задки, поки не опинився навсидьки, спиною до стовбура високого ясеня.

— Бачите, я ж вам казав,— мовив він. Літо ліг, поклавши голову йому на коліна.— Я ще не бачив, щоб мережу використовували як зброю,— сказав Бран до Міри, чухаючи деривовка між вухами.— Це тебе ваш військовий інструктор навчив?

— Ні, це батько навчив. У Сіроводді в нас немає лицарів. Ні військових інструкторів, ні мейстрів.

— А хто ж розводить круків?

Вона всміхнулася.

— Крукам не дістатися до Сторожі Сіроводдя, так само як і ворогам.

— А чому ні?

— Бо вона завжди в русі,— пояснила вона.

Бран у житті ще не чув про рухливий замок. Він невпевнено поглянув на дівчину, але не міг угадати, дражниться вона чи ні.

— Хотів би я це побачити! Як гадаєш, твій лорд-батько дозволить мені приїхати в гості, коли війна закінчиться?

— Ласкаво просимо, королевичу. І потім, і зараз.

— Зараз?! — Бран усе життя прожив у Вічнозимі. Він мріяв побачити далекі місцевості.— Можу спитати сера Родрика, коли він повернеться.

Старий лицар поїхав на схід, щоб утихомирити тамтешні заворушення. Почалося все з того, що байстрюк Руза Болтона полонив леді Горнвуд, коли та повернулася зі свята врожаю, і тої ж ночі одружився з нею, хоча й годився їй у сини. Тоді її замок захопив лорд Мандерлі. «Щоб захистити маєтності Горнвудів від Болтонів»,— написав він, але сер Родрик розсердився на нього майже так само, як і на Байстрюка.

— Сер Родрик може мене відпустити. А мейстер Лувін ніколи не відпустить.

Сидячи схрестивши ноги під віродеревом, Джоджен Рід утупився в нього серйозним поглядом.

— Добре було б, якби ти поїхав з Вічнозиму, Бране.

— Справді?

— Так. І що швидше, то краще.

— Мій брат — зеленвидець,— пояснила Міра.— Йому сниться те, чого ще не було, і часом це збувається.

— Не часом, Міро.

Вони обмінялися поглядами: він глянув сумно, а вона — виклично.

— Скажи мені, що буде,— попросив Бран.

— Скажу,— мовив Джоджен,— якщо розповіси мені про свої сни.

У богопралісі все затихло. Бран чув, як шурхотить листя і як удалині Годор плюскається у гарячому ставку. Він подумав про золотого чоловіка і про триокого ворона, пригадав хрускіт кісток на зубах і мідний присмак крові.

— Нічого мені не сниться. Мейстер Лувін дає мені снодійне зілля.

— І воно допомагає?

— Іноді.

— Всі у Вічнозимі знають,— сказала Міра,— що вночі ти, спітнілий, прокидаєшся з вереском, Бране. Про це пліткують жінки біля джерела і гвардійці у своїй вартівні.

— Скажи нам, що тебе так лякає,— попросив Джоджен.

— Не хочу. І взагалі, це просто сни. Мейстер Лувін каже, що сни можуть значити що завгодно або не значити нічого.

— Моєму братові, як усім, теж сняться сни, і ці сни можуть значити що завгодно,— мовила Міра,— але зелені сни зовсім інші.

Очі у Джоджена були кольору моху, й іноді, коли він дивився на тебе, здавалося, що він бачить щось геть інше. Як от зараз.

— Мені снився крилатий вовк, прикутий до землі сірими кам’яними ланцями,— сказав він.— Це був зелений сон, тож я знаю, що це правда. Ворон намагався роздовбати ланці, але дзьобом твердий камінь вдавалося хіба пощербити.

— А ворон мав три ока?

Джоджен кивнув.

Підвівши голову з Бранових колін, Літо глянув на мокляка темно-золотими очима.

— Маленьким я мало не помер від сіроводої гарячки. Тоді-то мені і явився ворон.

— А мені він явився, коли я впав,— випалив Бран.— Довгий час я пролежав без тями. А ворон сказав: лети, бо помреш, і я прокинувся — але калікою, який, зрештою, літати не може.

— Може, якщо схоче,— підхопивши мережу, Міра труснула її, розплутуючи останні вузли, і почала вільно згортати.

— Це ти — крилатий вовк, Бране,— сказав Джоджен.— Коли ми тільки приїхали, я не був певен, але зараз переконався. Ворон прислав нас сюди розламати твої ланці.

— А ворон у Сіроводді?

— Ні. Ворон на півночі.

— На Стіні? — Бран завжди мріяв побачити Стіну. Зараз там його брат-байстрюк Джон, воїн Нічної варти.

— За Стіною,— Міра повісила мережу на пояс.— Коли Джоджен розповів батькові, що йому наснилося, той послав нас у Вічнозим.

— Як же мені розірвати ланці, Джоджене? — запитав Бран.

— Розплющ око.

— Очі розплющені. Хіба не бачиш?

— Два ока розплющені,— вказав Джоджен.— Одне, друге.

— У мене їх і є тільки два.

— Ні, три. Ворон дав тобі третє, але ти не хочеш його розплющити,— говорив він у своїй манері — повільно й тихо.— Двома очима ти бачиш моє обличчя. А третім оком зможеш зазирнути в серце. Двома очима ти бачиш отой дуб. А третім оком зможеш побачити жолудь, з якого він виріс, і пень, на який він перетвориться. Двома очима ти бачиш не далі своїх мурів. А третім оком зможеш зазирнути на південь аж до Літнього моря й на північ аж поза Стіну.

Літо звівся на ноги.

— Мені так далеко не треба зазирати,— Бран нервово всміхнувся.— Я втомився розмовляти про ворон. Поговорімо про вовків. Або про ящірколевів. Ти колись на такого полювала, Міро? У нас вони не водяться.

Міра висмикнула з кущів остень.

— Вони живуть у воді. У повільних струмках і глибокій трясовині...

Але брат урвав її.

— А тобі снилися ящірколеви?

— Ні,— відповів Бран.— Кажу ж, я не хочу...

— А вовк тобі снився?

Бран уже сердився.

— Я не мушу розповідати тобі свої сни. Я королевич! Я — Старк із Вічнозиму!

— Це був Літо?

— Замовкни!

— Того вечора, коли був святковий бенкет, тобі снилося, що ти Літо і що ти у богопралісі, правда ж?

— Припини! — крикнув Бран. Літо, вищиривши білі зуби, ковзнув до віродерева.

Але Джоджен Рід не зважав.

— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе в ньому. Ти і зараз у ньому.

— Цього не може бути! Я був у ліжку. Спав.

— Ти був у богопралісі, в сірому хутрі.

— То був просто кошмар...

Джоджен підвівся.

— Я відчув тебе. І відчув, коли ти впав. Ось що тебе лякає — падіння?

«Падіння,— подумав Бран,— і золотий чоловік, брат королеви, він теж мене лякає, але понад усе — падіння». Однак він не сказав цього вголос. Та і як він міг? Він не зміг сказати цього серу Родрику чи мейстру Лувіну, не зможе і Рідам. Якщо про це не говорити, може, все забудеться. Йому не хотілося про це згадувати. Може, цей його спогад — узагалі неправда.

— Ти щоночі падаєш, Бране? — тихо запитав Джоджен.

З горла Літа піднялося тихе грудне ричання, і цього разу про гру не йшлося. Вовк кинувся вперед — самі зуби й палючі очі. Міра з остенем у руці заступила брата від вовка.

— Притримай його, Бране.

— Джоджен злить його.

Міра розгорнула мережу.

— Це твоя злість, Бране,— мовив її брат.— І твій страх.

— Ні. Я не вовк.

Однак у вовчих снах він уночі вив з вовками й відчував на губах кров.

— Часточка тебе є в Літі, і часточка Літа є в тобі. Ти знаєш це, Бране.

Літо кинувся вперед, але Міра відтрутила його, виставивши тризубий остень. Вовк крутнувся вбік, обходячи по колу, підкрадаючись. Міра обернулася до нього обличчям.

— Відклич його, Бране.

— Літо! — гукнув Бран.— До мене, Літо!

Він ляснув себе долонею по стегну. Стегно аж затремтіло, але оніміла нога нічого не відчула.

Деривовк знову стрибнув, і Міра знову викинула вперед остень. Літо ухилився, почав по колу обходити її. Тут зашурхотіли кущі, і з-за віродерева випірнула струнка чорна тінь з вищиреними зубами. Видко, міцний був запах, коли брат занюхав лють. Бран відчув, як на загривку в нього здиблюється шерсть. Міра стояла поряд з братом, а з двох боків наступали вовки.

— Бране, відклич їх.

— Я не можу!

— Джоджене, на дерево!

— Немає потреби. Мені судилося померти не сьогодні.

— Лізь! — заверещала вона, і її брат подерся по стовбуру віродерева, використавши лик на ньому як опору. Деривовки наблизилися. Міра, кинувши мережу й остень, підстрибнула й ухопилася за гілку над головою. Заки вона виконала підйом з переворотом, Кошлаєві зуби клацнули за волосину від її кісточок. Сівши, Літо завив, а Кошлай заходився терзати зубами мережу.

Тільки тоді Бран пригадав, що вони не самі. Він приклав долоні до рота.

— Годоре! — загукав він.— Годоре! Годоре!

Йому було дуже лячно і трохи соромно.

— Годора вони не зачеплять,— запевнив він своїх полонених на дереві друзів.

Минуло кілька митей, перш ніж почулося немелодійне мугикання. З’явився Годор — напівголий і брудний після відвідин гарячого ставка, але Бран іще ніколи так не радів його приходу.

— Годоре, допоможи! Віджени вовків! Віджени!

Годор весело взявся до справи, розмахуючи руками і тупотячи ножиськами, волаючи «Годор» і бігаючи то за одним вовком, то за другим. Першим утік Кошлай, з останнім риком пірнаючи в листя. Коли Літові теж набридло, він підійшов до Брана і влігся поруч.

Не встигла Міра приземлитися, як підхопила свій остень і мережу. Джоджен не зводив погляду з Літа.

— Ми ще побалакаємо,— пообіцяв він Брану.

«Це не я, це вовки». Бран не розумів, чого вони так роз’ятрилися. «Може, мейстер Лувін правильно зачинив їх у богопралісі».

— Годоре,— звернувся він,— віднеси мене до мейстра Лувіна.

Мейстрова башточка під гайворонником була одним з Бранових улюблених місць. Лувін був безнадійним нечупарою, але його завали книжок, сувоїв і пляшечок були такі самі рідні й заспокійливі, як і лисина в нього на голові й ляпання рукавів його просторої сірої мантії. І круків він любив теж.

Лувін тулився на високому стільці та щось писав. Коли поїхав сер Родрик, управління замком лягло на його плечі.

— Королевичу,— мовив він, коли Годор увійшов,— сьогодні ви рано прийшли на урок.

Кожного пообіддя мейстер навчав Брана, Рикона й Волдерів Фреїв.

— Годоре, стій спокійно.

Бран обіруч вхопився за стінний канделябр і виліз із кошика. На мить він повиснув на руках, а тоді Годор відніс його в крісло.

— Міра каже, що її брат — зеленвидець.

Мейстер Лувін пером до письма почухав ніс.

— Справді?

Бран кивнув.

— Ви казали, що зеленвиддя знали діти пралісу. Я пам’ятаю.

— Дехто з них буцімто мав такий дар. Зеленвидцями називалися їхні мудреці.

— Це були чари?

— Можна й так сказати. Але насправді це просто відмінне від звичайного знання.

— То що це було?

Лувін опустив перо.

— Ніхто насправді не знає, Бране. Дітей пралісу нема на світі, і з ними зникла і їхня мудрість. Ми думаємо, що то було якось пов’язано з ликами на деревах. Перші люди вірили, що зеленвидці бачать очима віродерев. Саме тому, воюючи з дітьми пралісу, вони спилювали віродерева. А ще зеленвидці буцімто мали владу над лісовою звіриною і над птахами на деревах. І навіть над рибою. Той малий Рід претендує на такий дар?

— Ні. Не думаю. Але, Міра каже, його сни іноді збуваються.

— У нас усіх іноді збуваються сни. Пригадуєш, як тобі наснився батько в крипті, коли ми ще не знали, що він помер?

— І Рикону теж. Нам наснився однаковий сон.

— Можеш це зеленвиддям називати... але не забувай про решту десятків тисяч снів, які наснилися вам з Риконом і які не справдилися. Ти часом не пам’ятаєш, чого я тебе вчив про ланцюг, що його носить кожен мейстер?

Бран на мить замислився, силкуючись пригадати.

— Мейстер кує свій ланцюг у Цитаделі в Старгороді. Саме ланцюг, бо мейстер присягається служити, а зроблений він з багатьох металів, бо мейстер служить королівству, а в королівстві живуть дуже різні люди. Щоразу як мейстер чогось навчається, він додає до ланцюга ланку. Чавунну — за крукознавство, срібну — за науку зцілення, золоту — за числа й лічбу. Я всіх не пам’ятаю.

Запхавши пальця під власний ланцюг, Лувін почав його дюйм по дюйму повертати. Як на такого невеличкого чоловіка, шия в нього була груба, а ланцюг — тісний, але за кілька смиків ланцюг зробив оберт.

— Оце валірійська криця,— мовив Лувін, коли навпроти борлака опинилася ланка з темно-сірого металу.— Таку ланку має один мейстер із сотні. Це означає, що я вивчав науку, яку в Цитаделі називають вищими містеріями,— іншими словами, чари. Захопливе заняття, от тільки не надто корисне, саме тому так мало мейстрів обтяжують себе ним.

Усі, хто вивчає вищі містерії, рано чи пізно пробують себе в чародійстві. Мушу зізнатися, я теж піддався спокусі. Що ж, я тоді був зовсім хлопчиськом, а який хлопчисько не мріє відчути в собі приховані сили? Але досяг я не більшого, ніж тисячі хлопчаків до мене й тисячі хлопчаків після мене. Хай як це сумно, але чари не діють.

— Іноді діють,— запротестував Бран.— Мені наснився той сон, і Рикону теж. А на сході є чаклуни й ворожбити...

— Є люди, що називаються чаклунами й ворожбитами,— мовив мейстер Лувін.— У Цитаделі в мене був приятель, здатний витягнути у тебе з-за вуха троянду, але чаклуном він був не більше за мене. О, певна річ, існує чимало такого, чого ми не розуміємо. Спливають сотні й тисячі років, а скільки бачить за життя людина — декілька літ, декілька зим? Дивлячись на гори, ми називаємо їх вічними, вони-бо такими і здаються... але з плином часу гори постають і зникають, річки міняють русло, з неба падають зірки, великі міста опиняються на дні морському. Навіть боги помирають, ось що я думаю. Все змінюється.

Можливо, колись чари на світі мали велику силу, але це вже в минулому. Те, що лишилося, можна порівняти з тоненькою цівкою диму, що куриться в повітрі по тому, як згорить велике багаття, а згодом і вона розсіюється. Останньою жариною була Валірія, а Валірії більше нема. Немає драконів, вимерли велети, пішли в небуття діти пралісу з їхніми знаннями і звичаями.

Ні, королевичу. Може, Джоджену Ріду й наснилися один-два сни, які справдилися, але в нього не може бути зеленвиддя. Ніхто з нині живущих не має цього дару.

...Саме це Бран і переказав Мірі, коли вона прийшла до нього в сутінках, а він сидів на підвіконні, спостерігаючи, як запалюються вогні.

— Мені прикро за те, як сталося з вовками. Літові не можна було чіпати Джоджена, але й Джоджену не слід було казати таке про мої сни. Ворон збрехав, заявивши, що я можу літати, і твій брат збрехав також.

— А може, це твій мейстер помиляється.

— Не помиляється. Навіть мій батько покладався на його поради.

— Твій батько слухав його, це понад усякий сумнів. Але врешті-решт чинив по-своєму. Бране, можна мені розповісти тобі сон, який наснився Джоджену про тебе і твоїх братів-годованців?

— Волдери мені не брати.

Вона не зважала.

— Ти сидів за вечерею, але замість слуги їжу тобі виніс мейстер Лувін. Подав тобі королівський кусень смаженини — непросмажений, з кров’ю, але такий запахущий, що в усіх слинки потекли. А м’ясо, подане Фреям, виявилося старим, сірим і тухлим. Однак їм вечеря засмакувала краще, ніж тобі.

— Нічого не розумію.

— Зрозумієш, каже брат. А коли це станеться, ми знов поговоримо.

Увечері Бран з острахом сідав до вечері, але сьогодні перед ним поставили голубиний пиріг. І всім іншим подали те саме, тож у Волдерів їжа була анітрохи не гірша. «Мейстер Лувін мав рацію»,— сказав собі Бран. Нічого поганого на Вічнозим не насувається, хай що там каже Джоджен. Бран відчув полегшення... і водночас розчарування. Якщо на світі є чари, будь-що може статися. Там привиди блукають, дерева розмовляють, а хлопчики-каліки виростають у лицарів.

— Але чарів немає,— сказав він у темряву свого ліжка.— Чарів немає, а казки — то просто казки.

І він ніколи не зможе ні ходити, ні літати, ні стати лицарем.