Битва королів

Джон

Проливень хлистав Джона в обличчя, коли той поганяв коня через бурхливий струмок. Лорд-командувач Мормонт, який їхав поряд, смикнув каптур плаща, неголосно проклинаючи негоду. На плечі в нього, настовбурчивши пір’я, сидів крук — такий самий промоклий і роздратований, як і Старий Ведмідь. Вітер ганяв мокре листя, як зграю мертвих птахів. «Примарний ліс,— сумно подумав Джон.— Радше затоплений ліс».

Він сподівався, що Сем, який їхав у хвості валки, не відстає. Навіть за гарної погоди вершник з нього був поганенький, а шість днів хлющі підступно розквасили землю, перетворивши на болото з прихованими камінцями. Коли здіймався вітер, він забивав водою очі. Стіна пливла на південь: талий лід, змішуючись із теплим дощем, широкими рівчаками вливався в річки. А Пип із Жабою, либонь, сидять зараз біля вогню у їдальні, попивають собі перед вечерею глінтвейн. Джон заздрив їм. Мокрий вовняний одяг лип до тіла й коловся, шия та плечі вже боліли від ваги кольчуги й меча, а ще Джону вже зле було від солоної тріски, солоної яловичини й солоного сиру.

Попереду тремтливо засурмив мисливський ріжок, майже заглушений дріботінням дощу.

— Ріжок Баквела,— оголосив Старий Ведмідь.— Боги милостиві: Крастер досі тут.

Його крук, коротко ляснувши великими крилами, каркнув:

— Зерна! — і знов настовбурчив пір’я.

Джон неодноразово чув від чорних братів оповідки про Крастера і його фортецю. А тепер він побачить це на власні очі. Проминувши сім покинутих селищ, усі вже боялися, що і Крастерове житло виявиться таким самим порожнім і покинутим, як і решта, але, схоже, пощастило. «Може, нарешті Старий Ведмідь отримає відповіді на свої питання,— подумав Джон.— Принаймні сховаємося від дощу».

Торен Смолвуд запевняв, що Крастер, попри свою сумнівну репутацію, приязно ставиться до Варти. «Клепки йому бракує, це правда,— сказав він Старому Ведмедю,— але й ви б таким стали, якби провели все життя у проклятому лісі. А все одно він жодного разу не відмовився зігріти розвідника біля свого багаття, та й Манса Рейдера він не жалує. Він дасть нам гарну раду».

«Мені досить буде, якщо він дасть нам чогось гарячого на вечерю й можливість просушити одяг». Дайвен казав, що Крастер — братовбивця, брехун, ґвалтівник і боягуз, а ще натякав, що той знається з работоргівцями й чортами. «Ба гірше,— додавав старий лісовик, клацаючи дерев’яними зубами.— Від нього тхне холодом, точно кажу».

— Джоне,— наказав лорд Мормонт,— їдь у кінець валки і всім перекажи новину. І нагадай командирам, що мені не потрібні проблеми з Крастеровими жінками. Хай хлопці тримають руки при собі й поменше говорять до тих жінок.

— Так, мілорде.

Джон розвернув коня туди, звідки вони приїхали. Приємно було, що дощ уже не хлище в обличчя, навіть якщо це ненадовго. Всі люди, яких він проїздив, здавалося, плачуть. Валка розтягнулася в лісі на півмилі.

В середині обозу Джон натрапив на Семвела Тарлі, який криво сидів у сідлі, ховаючись під капелюхом з широкими обвислими крисами. На одному возовику він їхав, а інших вів за повіддя. Круки, розтривожені дріботінням дощу об верх кліток, скрикували й ляпали крилами.

— Ти що там — лиса до них підсадив? — гукнув Джон.

Сем підвів голову, і з крисів його капелюха побігла вода.

— О, привіт, Джоне! Ні, просто вони, як і ми, терпіти не можуть дощу.

— Ну, як тобі подорожується, Семе?

— Мокро,— товстун вичавив усмішку.— Але, як бачиш, я ще живий.

— Добре. Попереду вже Крастерова фортеця. З ласки божої він дозволить нам виспатися біля вогню.

Сем із сумнівом глянув на нього.

— Стражденний Ед каже, Крастер — жахливий дикун. Бере собі за жінок власних дочок і не кориться жодним законам, окрім своїх. А Дайвен казав Грену, що в нього у жилах тече чорна кров. Мати-бо його була дикункою, яка переспала з розвідником, тож він — байс...

Він знагла збагнув, що каже.

— Байстрюк,— зі сміхом закінчив Джон.— Кажи вже, Семе. Я це слово чую не вперше,— він приострожив маленького стійкого гарона.— Маю розшукати сера Отина. А ти обережніше там з Крастеровими жінками! — (Так наче Семвелу Тарлі потрібне було це застереження).— Побачимося пізніше, коли станемо табором.

Джон передав новину в кінець валки, серу Отину Вайзерсу, що плівся з ар’єргардом. Маленький, з обличчям як печене яблуко, віком такий як Мормонт, сер Отин завжди видавався стомленим, навіть у Чорному замку, а дощ узагалі безжально прибив його.

— Приємні новини,— мовив він.— Я промок до кісток, від сідла в мене вже водянки на водянках.

Дорогою назад Джон відхилився від курсу — з’їхав на коротку стежку, що вела крізь гущавину. Гамір людей і коней притих — його заковтнули вологі зелені хащі, і зовсім скоро чулося вже тільки туркотіння дощу об листя, дерева й каміння. Було вже за полудень, та ліс стояв темний, мов надвечір. Джон пробирався поміж калюж і каміння, проїжджаючи великі дуби, сіро-зелені чатові дерева, чорнокоре залізодрево. Місцями крони дерев спліталися шатрами над головою, на мить рятуючи Джона від дріботіння дощу по голові. Проїжджаючи повз спалений блискавкою каштан, зарослий білою шипшиною, Джон почув у кущах шурхотіння.

— Привиде! — гукнув він.— Привиде, до мене!

Але з зелені випірнув Дайвен, сидячи на кошлатому сірому гароні, а поряд з ним їхав верхи Грен. Старий Ведмідь вислав пластунів з обох боків валки, щоб прикривати її просування й попереджати про наближення ворога; він і тут не ризикував: посилав вояків парами.

— А, це ви, лорде Сноу,— Дайвен вишкірив різьблені з дерева, погано підігнані зуби.— А я вже думав, нам з малим доведеться мати справу з Чужими. Вовчика загубив?

— Він полює.

Привид не любив бігати за валкою, але й далеко не відходив. Коли вони стануть табором на ніч, він знайде дорогу до Джона, який спить у наметі лорда-командувача.

— У цій хлющі, я б сказав, рибалить,— мовив Дайвен.

— Мати завжди казала, що дощ корисний для врожаю,— з надією втрутився Грен.

— Ага, буде гарний врожай цвілі,— мовив Дайвен.— Одне тільки добре в такому дощі: митися не доводиться,— він поклацав дерев’яними зубами.

— Баквел знайшов Крастера,— повідомив Джон.

— А він його губив? — хихикнув Дайвен.— А ви, жеребчики, дивіться: і не наближайтеся до Крастерових жінок.

— Хочете їх усіх для себе, Дайвене? — посміхнувся Джон.

Дайвен знов поцокав зубами.

— Може, й так. У Крастера десять пальців і один прутень, тож більш як до одинадцятьох він рахувати не вміє. Зникнення парочки й не помітить.

— А скільки насправді в нього жінок? — поцікавився Грен.

— Більше, ніж ти за все життя матимеш, брате. Ну, це й не так важко, коли сам собі їх плодиш... А ось і твій звір, Сноу.

Поряд із Джоновим конем, високо задерши хвоста, біг Привид, здибивши шерсть проти дощу. Рухався він так безшумно, що Джон і певності не мав, коли він з’явився. Гренів кінь, занюхавши вовка, позадкував: і досі, хоч уже понад рік минув, у присутності деривовка коні хвилювалися.

— За мною, Привиде! — Джон спрямував коня до Крастерової фортеці.

Він не сподівався, що далеко за Стіною стоїть мурований замок, але уявляв насип, оточений частоколом, за яким ховається дерев’яна вежа. Натомість він побачив купу гною, свинарник, порожню кошару й мазаний будинок, який і будинком язик не повернеться назвати. Низький і довгий, він був склепаний з дерева й покритий дереном. Стояло це все на підвищенні, яке й пагорбом не назвеш, оточене канавою. Дощ вимив у захисному насипі ями, і схилами стікали брунатні рівчаки, зливаючись у бурхливий потік брудної води, який, огинаючи пагорб, біг на північ.

На південному заході Джон виявив відчинені ворота, обабіч яких стриміла на тичках пара звіриних морд: з одного боку — ведмідь, а з другого — баран. На ведмежій морді ще трималися залишки м’яса, зауважив Джон, проїжджаючи повз. За воротами пластуни Джармена Баквела й передові вояки Торена Смолвуда робили конов’язі й силкувалися встановити намети. До трьох свиноматок у хліву присмокталося ціле військо поросят. Неподалік якась дівчинка, гола під дощем, смикала в городі моркву, а двоє жінок прив’язували свиню на забій. Тварина тонко й тоскно верещала — нещасно, як людина. У відповідь забрехали хорти, завили й завалували попри Четові прокльони, і до них приєдналася парочка Крастерових собак. Побачивши Привида, частина собак розбіглася, а решта зачали з гавкотом і гарчанням кидатися на нього. Деривовк не звертав на них уваги, точно як і Джон.

«Ну, тридцятеро, може, і справді погріються й обсушаться,— подумав Джон, побачивши будинок.— Либонь, навіть п’ятдесятеро». Двохсот людей тут не розмістити, тож більшості доведеться лишатися надворі. Й де ці решта подінуться? Дощ перетворив половину двору на багнисті калюжі, в які ноги провалювалися по кісточки, а другу половину — на чваковину. Отож попереду ще одна гнітюча ніч.

Лорд-командувач довірив свого коня Стражденному Еду. Коли Джон зістрибнув на землю, він саме зчищав грязюку з копит.

— Лорд Мормонт у будинку,— оголосив він.— Велів тобі приєднатися до нього. Вовка ліпше лиши надворі, бо в нього такий голодний погляд, що зжере ще котрогось із Крастерових дітлахів — якщо його, звісно, подадуть гаряченьким. Ну ж бо, за коня я подбаю. Якщо всередині тепло й сухо, мені не розказуй, бо мене не запрошували,— він відбив з копита коня цілу брилу болота.— Тобі ця грязюка не нагадує гівно? Може, весь цей пагорб — з Крастерового гівна?

— Ну,— посміхнувся Джон,— подейкують, Крастер тут давно вже.

— Не втішив ти мене. Іди до Старого Ведмедя.

— Привиде, лишайся,— скомандував Джон. За двері у Крастеровій фортеці правила розрізана навпіл оленяча запона. Джон пірнув у проріз, пригинаючи голову попід низьким одвірком. Перед ним сюди ввійшло вже дві дюжини розвідницької старшини, стовпившись навколо кострища в земляній долівці; навколо їхніх чобіт уже понатікали калюжі. У будинку відгонило кіптявою, гноєм і мокрою псятиною. У повітрі висів дим, і все одно тут було якось вогко. У димовий отвір у стелі протікав дощ. Будинок складався з єдиної кімнати, на горищі якої була облаштована спальня, куди вела пара нетесаних драбин.

Джон пригадав, як він почувався того дня, коли виїхав зі Стіни: хвилювався як дівча, і водночас мріяв побачити загадки й дива, що ховалися за обрієм. «Ось тобі одне з див»,— сказав він собі, роздивляючись злиденний і смердючий будинок. Від ядучого диму сльозилися очі. «Шкода, що Пип з Жабою не бачать, що вони втратили».

Над багаттям сидів Крастер — у нього єдиного було крісло. Навіть лорду-командувачу Мормонту довелося всідатися на спільну лавицю разом з круком, який буркотів у нього на плечі. Позаду нього, поряд з Тореном Смолвудом у важкому нагруднику й облямованому соболем плащі покійного сера Джеремі, стояв Джармен Баквел, і з його кострубатої кольчуги та блискучої від води шкірянки крапала вода.

Крастерів потертий овечий кожух і пошитий зі шкур плащ невигідно вирізнялися на загальному тлі, однак тяжкий браслет у нього на широкому зап’ястку зблискував золотом. Дужий на вигляд, Крастер давно вже вступив у зиму свого життя, і його грива сивого волосся стрімко біліла. Широкий ніс і рот з опущеними кутиками надавали йому лютого вигляду, а одного вуха йому бракувало. «Це ж дикун». Джонові пригадалися казки старої Нан про варварський народ, що п’є кров з людських черепів. Але Крастер, здається, пив ріденьке жовтувате пиво з надщербленого кам’яного кухля. Мабуть, казок цих не чув.

— Я вже три роки не бачив Бенджена Старка,— розповідав він Мормонту.— І, якщо по щирості, не сумував за ним.

Між лавок скрадалося півдюжини чорних цуценят, а час від часу забрідали й свині; жінки в потертих оленячих шкірянках передавали роги з пивом, помішували вогонь у кострищі, кришили в казан моркву й цибулю.

— Минулого року він мав тут проїздити,— сказав Торен Смолвуд. З-за ноги йому виринув, принюхуючись, собака. Але Торен хвицьнув собаку, й той, заскавчавши, полетів геть.

— Бен шукав сера Веймара Ройса,— пояснив лорд Мормонт,— який пропав разом з Гаредом і юним Віллом.

— А, цих трьох я пригадую. Лордійчук був не старший за оцих цуценят. Погордував він спати під моїм дахом — отой ваш у соболевому плащі й чорній криці. Та мої жінки все’дно витріщалися на нього вологими очима, як корови,— він кинув зизим оком на жінок неподалік.— Гаред сказав: ловимо нальотчиків. А я йому на це: з таким зеленим командувачем ліпше буде, як нікого не піймаєте. Як на ворона, Гаред був непоганий. Вух, правда, у нього було ще менше, ніж у мене. Відморозив, як і я,— розреготався Крастер.— А тепер, я чув, і голови позбувся. Теж відморозив?

Джонові пригадалися бризки червоної крові на білому снігу, а ще — як Теон Грейджой пнув ногою мертву голову. «Бо він був дезертиром». Дорогою назад, у Вічнозим, Джон з Робом улаштували перегони — і натрапили в снігу на шістьох деривовків. Тисячу років тому.

— Коли сер Веймар поїхав од вас, куди він прямував?

Крастер знизав плечима.

— Більше я справ не маю — за воронами стежити,— він сьорбнув пива й відставив кухоль.— Давненько я в ці ведмежі ночі не пив доброго південського вина. Мені б вина, і ще нову сокиру. Моя затупилася, а так не мо’на: мені тут жінок захищати,— він роззирнувся на своїх дружин, що метушилися навкруги.

— Вас тут мало, а місце віддалене,— мовив Мормонт.— Якщо хочете, дам вам кількоро людей, щоб доправили вас на південь — там Стіна.

Круку, схоже, ідея сподобалася.

— Стіна! — закрякав він, розпроставши чорні крила, що нагадували високий комір навколо Мормонтової голови.

Господар неприємно посміхнувся, вищиривши повний рот поламаних коричневих зубів.

— І що нам там робити? Вечерю вам подавати? Ми — вільний народ. Крастер нікому не служить.

— У такі часи не можна самому жити в глушині. Здіймаються холодні вітри.

— Хай собі. У мене глибоке коріння,— Крастер ухопив за зап’ясток жінку, яка проходила повз.— Скажи їм, жінко. Скажи лорду Ворону, що нам тут нічого не бракує.

Жінка лизнула тонкі вуста.

— Наше місце тут. З Крастером ми в безпеці. Ліпше померти вільними, ніж жити, як раби.

— Раби,— буркнув крук.

Мормонт гойднувся вперед.

— Усі села, що ми проїздили, покинуті. Від самої Стіни ви — єдині живі люди, що нам трапилися. Людей нема... ніхто не може сказати, повмирали вони, повтікали чи взяті в полон. І звіра теж нема. Нічого не лишилося. А перед тим ми всього за кілька льє від Стіни знайшли тіла двох розвідників Бенджена Старка. Бліді й холодні, з чорними долонями й підошвами, а головне, у них з ран кров не бігла! А коли ми забрали їх у Чорний замок, уночі вони повстали з мертвих і почали убивати. Один зарізав сера Джеремі Рикера, а другий замірився на мене, а це свідчить про те, що вони дещо пам’ятали зі свого попереднього життя, от тільки в них не лишилося людського прощення.

Жінка роззявила рота, що нагадував вологу рожеву печеру, а от Крастер лише пирхнув.

— Тут у нас такої біди немає... і буду вдячний, якщо під моїм дахом ви цих жахіть не розказуватимете. Я людина побожна, і боги бережуть мене. А якщо і з’являться блідавці, я їх швидко назад у могилу відправлю. Але нова гостра сокира мені придалася б.

Він ляснув дружину по стегну, прикрикнувши: «Ще пива, і хутко»,— і та поквапилася геть.

— Мертві вас поки що не турбують,— мовив Джармен Баквел,— а як щодо живих, мілорде? Як там ваш король?

— Король! — закракав Мормонтів крук.— Король, король, король!

— Отой Манс Рейдер? — Крастер сплюнув у вогонь.— Король-за-Стіною. А яке діло вільному народу до королів? — він обернув прищулене око на Мормонта.— Чимало міг би я вам розповісти про Рейдера і його звитяги, якби хтів. А оті порожні села — то його робота. І в цьому будинку б зараз нікого не було, якби я почав перед ним розшаркуватися. Він до мене вершника прислав, мовляв: кидай свою фортецю і бігом повзи до короля. Я того вершника назад відправив, тільки язик його собі лишив. Он він там до стіни прибитий,— вказав Крастер.— Міг би я вам сказати, де шукати Манса Рейдера. Якби хтів,— знов сяйнула коричнева посмішка.— Та на це в нас буде ще час. Ви, либонь, хочете виспатися під моїм дахом і поїсти трохи моєї свинини.

— За дах над головою були би вдячні, мілорде,— сказав Мормонт.— Дорога була важка, й дощ безперестанку.

— То погостюйте тут нічку. Але не більше, аж так воронів я не люблю. Стрих для мене й моїх жінок, а ви, як хочете, лягайте на підлозі. М’яса й пива в мене на двадцятьох, не більше. А решта ваших чорних воронів хай своє зерно дзьобають.

— Ми маємо з собою припаси, мілорде,— мовив Старий Ведмідь.— І залюбки поділимося своїм харчем і вином.

Зворотом волохатої руки Крастер витер рота з опущеними кутиками.

— Вина вашого скуштую, лорде Вороне, тут я не проти. І ще одне. Хтось із ваших покладе руку на мою жінку — і лишиться без тої руки.

— Ваша покрівля, ваші порядки,— мовив Торен Смолвуд, а лорд Мормонт сухо кивнув, хоча задоволеним не здавався.

— Тоді домовлено,— буркнув Крастер.— Хтось у вас тут карти малювати вміє?

— Сем Тарлі вміє,— ступив наперед Джон.— Сем обожнює карти.

Мормонт прикликав його ближче.

— Поїсть — і хай підходить сюди. І нехай прихопить перо й пергамент. А ще розшукай Толета. Най принесе мій топір. Дарунок хазяїну від гостей.

— А це хто такий тут? — поцікавився Крастер, коли Джон ще й не пішов.— Схожий на Старків.

— Мій стюард і зброєносець Джон Сноу.

— Байстрюк, так? — Крастер зміряв Джона поглядом.— Хоче чоловік спати з жінкою — хай бере її собі. Я так і чиню,— мовив він і махнув Джонові.— Ну, біжи служи, байстрюче, і щоб топір був гарний і гострий, мені тупої криці не треба.

Холодно уклонившись, Джон Сноу вийшов. На порозі, біля оленячого запинала, він мало не зіткнувся з сером Отином Вайзерсом, який саме заходив. Дощ наче поменшав. По всьому подвір’ї поставали намети, верхівки наметів виднілися й під деревами.

Стражденний Ед годував коней.

— Віддай дикуну топір, чом би й ні? — вказав він на Мормонтову зброю — бойовий топір з коротким держаком і золотою інкрустацією на чорній криці.— Він його поверне, точно кажу. Застромить Старому Ведмедю в голову, так і буде. Може, всі топори йому віддати, а заодно і всі мечі? Вони в дорозі так противно брязкотять! Без них і подорожувати швидше — прямцем до пекла. Цікаво, а в пеклі дощ паде? Може, Крастер ліпше взяв би гарного капелюха?

— Він хотів сокиру,— усміхнувся Джон.— І вина.

— А Старий Ведмідь не дурний. Якщо дикуна добряче напоїти, він, коли спробує нас повбивати, тим топором хіба що вухо комусь відітне. Вух у мене двоє, а голова одна.

— Смолвуд казав, Крастер — друг Варти.

— Знаєш різницю між дикуном — другом Варти, і дикуном — недругом? — спитав похмурий зброєносець.— Недруги лишають наші трупи воронам і вовкам. А друзі прикопують, де ніхто не знає. Цікаво, скільки часу на брамі стирчить ота ведмежа голова і що там було до неї, поки Крастер не зачув наш галас? — Ед з сумнівом поглянув на топір; по обличчю йому біг дощ.— А там сухо?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там десь заховаюся, подалі від вогню, ніхто до ранку, думаю, і не помітить мене. Першими Крастер повбиває тих, хто ночуватиме під його дахом, але так ми хоч сухі помремо.

Джон не втримався — розсміявся.

— Крастер сам-один. А нас двісті. Сумніваюся, що він когось зможе вбити.

— Ти мене втішив,— сказав Ед геть не втішено.— І, крім того, гарний топір — це гарний топір. Не хотів би я, щоб мене обушком забили. Колись бачив, як одному влучили обушком межи очі. Навіть шкіру не пробили, а голова — в кашу, і набрякла як гарбуз, тільки фіолетовий. Вродливий був чолов’яга, а помер потворно. Добре, що ми обушки їм не даруємо,— рушив Ед геть, хитаючи головою, і з його промоклого чорного плаща скрапував дощ.

Джон нагодував коней, а тоді вже замислився про власну вечерю. Він саме блукав, розшукуючи Сема, коли до нього долинув переляканий зойк:

— Вовк!

Джон метнувся на звук за ріг будинку, ледве виборсуючи чоботи з багнюки. Одна з Крастерових жінок тулилася до забризканої брудом стіни фортеці.

— Забирайся! — кричала вона до Привида.— Ти, забирайся!

Деривовк тримав у зубах кролика, а ще один, дохлий і закривавлений, валявся в нього під ногами.

— Заберіть його, мілорде,— заблагала жінка, побачивши Джона.

— Він вас не чіпатиме,— запевнив Джон. Він одразу здогадався, що тут сталося: збоку в мокрій траві лежала розбита кроляча клітка.— Він, мабуть, зголоднів. Нам дичина зовсім не траплялися...— Джон свиснув. Деривовк квапливо ковтнув кролика, хруснувши дрібненькими кістками, й підійшов до хазяїна.

Схвильована жінка не спускала з них очей. Вона виявилася молодшою, ніж Джонові спершу здалося: дівча п’ятнадцятьох або шістнадцятьох років, прикинув він на око, з темним волоссям, яке від дощу прилипло до худорлявого обличчя, з брудними до кісточок босими ногами. Під шкіряним убранням уже трохи видно було, що дівчина — вагітна.

— Ти з Крастерових дочок? — запитав Джон.

— Уже з дружин,— поклала вона собі руку на живіт. Бокуючи від деривовка, вона сумовито опустилася навколішки поряд з розбитою кліткою.— Хотіла розводити кролів. Овець геть не лишилося.

— Варта за них розплатиться...— Джон власних грошей не мав, бо в іншому разі сам би віддав... хоча який сенс у кількох мідяках, ба навіть і срібняках, тут, за Стіною? — Завтра переговорю з лордом Мормонтом.

Вона витерла руки об спідницю.

— Мілорде...

— Я не лорд.

Але вже набігли інші братчики — їх привернули жіночі зойки та гуркіт розбитої клітки.

— Не вір йому, дівчино,— гукнув Ларк Сестринець, злий як собака розвідник.— Це ж сам лорд Сноу.

— Байстрюк з Вічнозиму, королівський брат,— підкусив Чет, який навіть хортів покинув, аби погледіти, що ж там за рух.

— А вовк на тебе голодними очима позирає, дівчино,— мовив Ларк.— Може, подумки смакує отой ласий шматочок у тебе в животі.

Джона такі розмови не забавляли.

— Ви її лякаєте.

— Радше застерігаємо! — Четова посмішка була така сама бридка, як і чиряки на обличчі.

— Нам не можна з вами розмовляти,— зненацька пригадала дівчина.

— Стривай! — крикнув Джон, але запізно: дівчина втекла.

Ларк хотів підхопити другого кролика, але його випередив Привид. Коли вовк ощирив зуби, Сестринець, послизнувшись у багнюці, гепнувся просто на кощавий зад. Усі зареготали. Цапнувши кролика, Привид приніс його Джонові.

— Для чого було дівчину лякати? — мовив Джон до хлопців.

— Ще тут нас байстрюк повчати буде! — Чет винив Джона в тому, що втратив приємну службу в мейстра Еймона, і винив не без підстав. Якби Джон не пішов до Еймона через Сема Тарлі, Чет і досі піклувавсь би про сліпого старого, а не про зграю злих хортів.— Ти, може, й мазунчик лорда-командувача, але не лорд-командувач... і так сміливо тут би не розводився, чорт забирай, якби не оте твоє чудовисько.

— За Стіною я з братом не битимуся,— відповів на це Джон холодніше, ніж збирався.

Ларк став на одне коліно.

— Він тебе боїться, Чете. Знаєш, як ми таких на Сестрах називаємо?

— Все я знаю. Можеш не трудитися,— Джон рушив геть у супроводі Привида. Поки від досяг воріт, дощ перетворився на легку мжичку. Скоро прийде темрява, а за нею — ще одна темна та гнітюча ніч. Хмари заховають і місяць, і зорі, і Мормонтів Смолоскип, зачорнивши ліси. Кожен похід до вітру перетвориться на цілу пригоду, але не такі пригоди уявлялися колись Джону Сноу.

За воротами, під деревами, дехто з розвідників назбирав трохи хмизу й сухостою, щоб розпалити багаття попід похилим сланцевим виступом. Інші поставили намети або змайстрували примітивні укриття, розтягнувши на низьких гілках свої плащі. Велет заліз у дупло всохлого дуба.

— Як тобі мій замок, лорде Сноу?

— Затишний. Не знаєте, де Сем?

— Отак і йди, як ішов. Але якщо дійдеш до шатра сера Отина, вертайся: зайшов задалеко,— усміхнувся Велет.— Хіба що Сем теж собі дерево знайшов. Уявляю, яке воно має бути!

Але врешті-решт Сема розшукав Привид. Деривовк метнувся вперед, як стріла з арбалета. Попід виступом валуна, який трохи захищав од негоди, Сем годував круків. При ходьбі у нього в чоботах чвякало.

— Ноги промокли геть,— повідомив він жалісливо.— Злазив з коня — і вступив у калюжу, де води було по коліно.

— Зніми чоботи й висуши панчохи. А я пошукаю сухої деревини. Якщо тут, під скелею, земля не дуже мокра, може, вдасться багаття розкласти,— мовив Джон і показав Семові кроля.— Побенкетуємо.

— А хіба ти не в будинку будеш, при лорді Мормонтові?

— Я — ні, а от ти будеш. Старий Ведмідь хоче, щоб ти йому карту намалював. Крастер каже, що допоможе нам у пошуках Манса Рейдера.

— О! — Сем, схоже, не зрадів майбутній зустрічі з Крастером, навіть якщо вона відбудеться біля теплого вогню.

— Але тобі велено спершу поїсти. І висушити ноги.

Джон пішов збирати хмиз: розкопував опале листя, щоб добитися до сухої деревини, й відкидав шари промоклої глиці в пошуках трісок на розпал. І все одно на те, щоб викресати іскру, пішло бозна-скільки часу. Свого плаща Джон повісив на валун, щоб загородити вогонь від дощу, й таким чином вони з Семом опинились у маленькому затишному закапелку.

Поки Джон, стоячи навколішках, білував кролика, Сем стягнув чоботи.

— У мене вже, здається, мох між пальців проріс,— зажурено мовив він, ворушачи згаданими пальцями.— А от кролика смачно буде з’їсти. Я навіть не зважаю вже на кров і все таке,— він одвів погляд.— Ну, хіба що трошки...

Джон настромив тушку на рожен, поставив обабіч кострища два камені й повісив м’ясо між ними. Кріль був худоребрий, але запах від нього йшов королівський. Інші розвідники кидали на них заздрісні погляди. Навіть Привид принюхувався і поглядав на кроля голодними червоними очима, в яких танцювало полум’я.

— Ти вже свого з’їв,— нагадав йому Джон.

— А Крастер і справді такий варвар, як про нього розвідники кажуть? — запитав Сем. Кріль був трохи недопечений, але смакував чудово.— На що схожий його замок?

— На помийну яму з дахом і кострищем.

Джон розповів Семові про все, що бачив і чув у Крастеровій фортеці.

Коли він закінчив оповідь, уже посутеніло, а Сем облизував пальці.

— Смачно було, а тепер би я з’їв ягнячу ніжку. Цілу ногу, сам-один, і щоб вона була присмачена м’ятою, медом і гвоздикою. Ти тут ягнят не бачив?

— Кошара тут є, тільки без овець.

— То як він своїх хлопців годує?

— Жодних хлопців я тут не бачив. Лише Крастера, його жінок і кількоро малих дівчат. Цікаво, як йому вдається утримувати це місце. Ніяких оборонних споруд, лише брудна канава довкруж... А тобі вже час у будинок — карту малювати. Сам дорогу знайдеш?

— Якщо в багнюку не провалюся,— Сем заледве натягнув назад чоботи, прихопив перо й пергамент і, плечем відкинувши запинало, ступив у ніч, під дощ, який зразу заторохкотів йому по плащу й по капелюху.

Поклавши голову на лапи, Привид задрімав біля вогню. Джон, радіючи теплу, розтягнувся поряд з ним. Йому було холодно й мокро, але вже не так холодно й мокро, як перед тим. «Може, сьогодні Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена».

Пробудившись, він побачив, що з його вуст у холодне ранкове повітря зривається пара. Він ворухнувся — всі кості боліли. Привид утік, а багаття догоріло. Джон потягнувся, щоб відкинути плащ, якого повісив на валун, але тканина замерзла і задерев’яніла. Пролізши попід запиналом, Джон зіп’явся на рівні ноги у кришталевому лісі.

Блідо-рожевий світанок іскрився на гіллі, листі й камінні. Кожна травинка була наче зі смарагду вирізьблена, кожна краплина води перетворилася на діамант. І квіти, і гриби мов у скло вдягнулися. Навіть брудні коричневі калюжі заблищали. Крізь мерехтливу зелень прозирали намети чорних братів, покриті тонкою крижаною глазур’ю.

«А ось і обіцяна магія за Стіною». Джон пригадав сестер — либонь, тому, що вони йому наснилися. Санса назвала б це дивом і просльозилася, а от Арія зі сміхом і вереском вибігла б у ліс, щоб помацати все руками.

— Лорде Сноу,— долинув чийсь голос. Джон озирнувся.

На валуні, який дав йому вночі притулок, сиділа навпочіпки кролівниця, загорнута в чорний плащ — такий широкий, що вона в ньому потопала. «Це Семів плащ,— одразу здогадався Джон.— А чого це вона в Семовому плащі?»

— Товстун сказав, де вас шукати, мілорде,— мовила дівчина.

— Ми з’їли кроля, якщо ти тут через нього.

Від цього зізнання йому стало чомусь соромно.

— Старий лорд Ворон, отой, з балакучим птахом, він подарував Крастеру арбалет, вартий сотню кролів,— вона обхопила руками круглий животик.— А це правда, мілорде? Ви — брат короля?

— Зведенюк,— зізнався Джон.— Я — байстрюк Неда Старка. Мій брат Роб — король на Півночі... А ти чого прийшла?

— Товстун, отой Сем, сказав іти до вас. І дав мені плаща, щоб я не вирізнялася.

— А Крастер не розгнівається?

— Батько вчора ввечері перепив вина лорда Ворона. І спатиме весь день,— часто й нервово дихала дівчина, випускаючи хмарки пари в морозне повітря.— Кажуть, король чинить правосуддя й захищає слабких,— вона почала незграбно злазити з валуна, але той був слизький від криги, і її нога ковзнула. Джон устиг підхопити дівчину, поки не впала, й допоміг спуститися на землю. Крастерова жінка опустилася навколішки на примерзлу землю.— Мілорде, благаю...

— Ні про що мене не благай. Повертайся в будинок, тобі тут не можна бути. Нам заборонили розмовляти з Крастеровими жінками.

— Вам не треба зі мною розмовляти, мілорде. Просто заберіть мене з собою, коли поїдете, я більшого не прошу.

«Вона більшого не просить,— подумав Джон.— Так наче це дрібничка».

— Я... я буду вам за жінку, якщо схочете. У батька їх уже дев’ятнадцять, на одну більше, на одну менше...

— Чорні брати дають обітницю не брати жінок, хіба не знаєш? І, крім того, ми ж гості в домі твого батька.

— Не ви,— сказала вона.— Я все бачила. Ви за його стільницею не їли й біля його вогню не спали. Своїм гостеправом ви не користувалися, тож нічим йому не зобов’язані. А я мушу тікати — заради дитини.

— Я навіть імені твого не знаю.

— Він назвав мене Жиллі. На честь жимолості.

— Гарно...— Джонові пригадалося, як його вчила Санса: кажи так щоразу, коли дівчина представиться. Дівчині він допомогти не міг, та, може, його люб’язність утішить її.— Ти Крастера боїшся, Жиллі?

— Це не через мене, а через дитину. Якби народилася дівчинка — нічого страшного, трохи підросте — й він візьме її собі за жону. Та Нелла каже, що народиться хлопчик, а вона розуміється на цьому — в самої їх було шестеро. Хлопчиків він підносить богам. Робить це, коли приходить білий холод, а він останнім часом почастішав. Тому й овець почав підносити, хоча любить баранину. От тільки всі вівці вже закінчилися. Далі підуть собаки, а потім...— опустивши очі, вона погладила себе по животу.

— Яким богам? — Джон пригадав, що в Крастеровій фортеці їм не траплялися ні хлопчики, ні дорослі чоловіки, якщо не рахувати самого Крастера.

— Холодним богам,— пояснила вона.— Нічним. Білим тіням.

І знагла Джон мов повернувся у Вежу лорда-командувача. По литці йому дерлася відтята рука, та коли він скинув її вістрям меча, вона продовжувала звиватися на землі, стискаючи й розтискаючи пальці. А мертвяк звівся на ноги, і на його посіченому й набряклому обличчі загорілися блакитні очі. З величезної рани на животі звисали нутрощі, мов мотузки, але крові не було.

— Якого кольору в них очі? — запитав Джон.

— Блакитні. Ясні, як блакитні зорі, й такі ж холодні.

«То вона їх бачила,— подумав він.— Крастер збрехав».

— То ви візьмете мене з собою? Тільки до Стіни...

— Ми не повертаємося на Стіну. Ми прямуємо на північ — за Мансом Рейдером і Чужими, оцими білими тінями і їхніми блідавцями. Ми їх шукаємо, Жиллі. З нами твоя дитина не буде в безпеці.

На її обличчі ясно читався страх.

— Але ж ви повернетеся! Коли відвоюєте, ви знов проїжджатимете цією дорогою.

— Можливо...— («Якщо хтось із нас виживе»).— Це вирішить Старий Ведмідь, якого ви кличете лордом Вороном. А я — просто його зброєносець. Не я обираю, як їхати.

— Ні,— в її голосі вчувалася поразка.— Вибачте за турботу, мілорде. Я тільки... кажуть, король захищає народ, і я подумала...— вона в розпачі побігла геть, і Семів плащ розмаявся в неї за плечима, як велетенські чорні крила.

Джон дивився їй услід; захват від крихкої ранішньої краси розвіявся. «Чорти б її вхопили,— подумав він ображено,— і двічі ухопили б Сема за те, що послав її до мене. Що, він думав, я зможу для неї зробити? Ми дикунів шукаємо, а не рятуємо».

З-під навісів виповзали вже інші чоловіки, позіхаючи й потягуючись. Магія танула, перетворюючись на звичайнісіньку росу в променях сонця, що сходило над обрієм. Хтось розпалив багаття; до Джона крізь дерева долинав запах диму й димний дух грудинки. Знявши з валуна плаща, Джон обтріпав його об камінь, збиваючи тонку крижану шкуринку, що наросла за ніч, а тоді, пошукавши Довгопазур, прошелив руку в наплічний ремінь. До вітру він сходив за кілька кроків од валуна, просто в замерзлі кущі, і від сечі піднімалася в холодному повітрі пара, а крига під нею танула. Зашнурувавши чорні вовняні бриджі, Джон рушив на запахи.

Грен з Дайвеном сиділи між братів, що зібралися навколо вогню. Гейк вручив Джону окраєць хліба з вийнятим м’якушем, наповнений підгорілою грудинкою та шматочками солоної риби, нагрітої в смальці з грудинки. Джон миттю заковтав усе, слухаючи, як вихваляється Дайвен: мовляв, за ніч у нього побувало троє Крастерових жінок.

— Не побувало,— нахмурився Грен.— Я б побачив.

Дайвен зворотом долоні ляснув його по вуху.

— Ти? Побачив? Та ти сліпий, як мейстер Еймон. Ти навіть ведмедя не побачив.

— Ведмедя? Був ще й ведмідь?

— Завжди є ведмідь,— оголосив Стражденний Ед з виглядом звичної похмурої смиренності.— Коли я був малий, мого брата ведмідь задушив. А тоді носив на шиї його зуби на шкіряній мотузці. А зуби гарні були, кращі, ніж у мене. У мене з зубами сам клопіт.

— А Сем спав у будинку? — запитав Джон.

— Якщо це можна назвати спанням. Долівка тверда, циновки смердючі, а брати так хропіли, аж страшно. До речі про ведмедів: голосніше за всіх хропів Бурий Бернар. Уночі на мене вилізла парочка собак. Плащ на мені майже висох, і тут один з них насцяв на нього. А може, то був Бурий Бернар. А ви замітили, що тільки-но в мене над головою з’явився дах, як дощ припинився? Але я вже надворі, тож він знов почнеться. На мене однаково люблять сцяти і боги, і доги.

— Піду я краще до лорда Мормонта,— мовив Джон.

Може, дощ і припинився, але двір і далі нагадував трясовину з мілкими озерцями та слизьким болотом. Чорні брати згортали намети, годували коней, жували смужки солонини. Розвідачі Джармена Баквела підтягували перед дорогою попруги на сідлах.

— Джоне,— привітався Баквел, що вже сидів верхи.— Добре нагостри отой свій байстрючий клинок. Нам він скоро знадобиться.

Після ясного дня Крастерів будинок здавався сутінковим. Тут ще з ночі слабко горіли смолоскипи, і важко було здогадатися, що сонце вже зійшло. Першим Джона запримітив Мормонтів крук. Тричі ліниво змахнувши широкими чорними крилами, він опинився на руків’ї Довгопазура.

— Жита! — дзьобнув він Джона в пасмо волосся.

— Не зважай на цього клятого канюку, Джоне, він щойно з’їв половину моєї грудинки.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом, разом з командирами снідаючи підсмаженим хлібом, грудинкою і ковбасою з овечих тельбухів. На стільниці лежав Крастерів новий топір, і його золота інкрустація злегка відсвічувала у світлі смолоскипів. Власник топора ще спав безтямно на своєму спальному горищі, але жінки вже всі повставали — крутилися по хаті та прислужували.

— Який сьогодні буде день?

— Холодний, але дощ ущух.

— Дуже добре. Підготуй і осідлай мого коня. Виїжджаємо за годину. Ти вже поїв? Крастер подає до столу харч простий, але поживний.

«Не їстиму я Крастерового харчу»,— зненацька вирішив для себе Джон.

— Я поснідав з братами, мілорде,— Джон зігнав крука з Довгопазура. Птах перелетів Мормонту на плече, де зразу й наклав купу.

— Міг би наробити це на Джоні, а не приберігати для мене,— буркнув Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем разом з Жиллі стояв позаду будинку, поряд з розбитою кролячою кліткою. Жиллі допомагала йому вдягнути плащ, та, побачивши Джона, втекла. Сем кинув на нього ображено-докірливий погляд.

— Я гадав, ти їй допоможеш.

— І чим саме? — різко озвався Джон.— Заберу з собою, загорнувши у твій плащ? Нам веліли не...

— Знаю,— винувато мовив Сем,— але вона така налякана! А я добре знаю, що таке страх. Я їй сказав...— він ковтнув.

— Що ти їй сказав? Що ми візьмемо її з собою?

Семове кругле обличчя побуряковіло.

— На зворотній дорозі,— він не дивився Джонові в очі.— В неї буде дитина.

— Семе, ти геть із глузду з’їхав? Може, ми цією дорогою навіть не вертатимемося. А якщо й так, невже гадаєш, що Старий Ведмідь дозволить тобі прихопити з собою одну з Крастерових жінок?

— Я думав... може, доти я щось вигадаю...

— У мене на це немає часу, мені ще коней чистити й сідлати,— Джон рушив геть, збентежений не менше, ніж сердитий. Великий Сем мав велике серце, але, попри всі прочитані книжки, іноді він коїв такі дурниці, як Грен. Те, чого він просив зараз, зробити неможливо, і до того ж це безчесно. «То чого мені так соромно?»

Коли Нічна варта вервечкою виїжджала за обрамлені звіриними головами Крастерові ворота, Джон зайняв звичне місце поряд з Мормонтом. Кривою звіриною стежкою вони рушили на північний захід. На голови їм з дерев скрапував талий лід — наче слабенький дощ зі своєю власною музикою. На північ від фортеці розлився струмок, загачений листям і поламаним гіллям, але розвідачі знайшли брід, тож валка змогла перейти на той бік. Вода доходила коням до живота. Привид переплив струмок і випірнув на тому боці; з його білого хутра стікала брунатна вода. Коли він обтрусився, розбризкавши навсібіч краплі води та бруду, Мормонт промовчав, а от крук на його плечі хрипко закракав.

— Мілорде,— стиха заговорив Джон, коли ліс знов зімкнувся навколо них.— У Крастера немає ні овець, ні синів.

Мормонт не озвався.

— У Вічнозимі одна служниця розповідала нам перекази,— провадив Джон,— буцімто є такі дикуни, які злягаються з Чужими й народжують напівлюдей.

— Казки біля коминка. Чи Крастер здався тобі не зовсім людиною?

«З півсотні різних причин».

— Він своїх синів виносить у ліс.

Запала довга мовчанка. А тоді прозвучало:

— Атож.

— Атож,— підхопив крук, походжаючи по плечу.— Атож, атож, атож.

— Ви знали?

— Мені розповів Смолвуд. Давно вже. Всі розвідники це знають, хоча й не воліють про це говорити.

— А мій дядько знав?

— Усі розвідники знають,— повторив Мормонт.— Ти вважаєш, мені слід його зупинити. А якщо доведеться, й убити,— зітхнув Старий Ведмідь.— Якби ж то він просто хотів позбутися зайвих ротів, я б радо присилав до нього Йорена або Конві, щоб ті забирали хлопчаків. Ми б ростили з них чорних братів, і Нічна варта від того б тільки зміцніла. Але дикуни служать жорстокішим богам, ніж ти чи я. І ці хлопчаки — то Крастерова пожертва. Його молитва, якщо так можна сказати.

«А його жінки, певно, возсилають інакші молитви»,— подумав Джон.

— А ти звідки про це дізнався? — запитав його Старий Ведмідь.— Від котроїсь із Крастерових жінок?

— Так, мілорде,— зізнався Джон.— Але я не хотів би казати, від котрої саме. Вона була налякана і просила допомоги.

— На світі повно людей, яким потрібна допомога, Джоне. Непогано було б, якби дехто з них набрався мужності й допоміг собі сам. Он Крастер і досі безтямно валяється на своєму горищі, відгонячи перегаром. А на столі внизу лежить новенький гострий топір. На їхньому місці я б назвав це «відповіддю на молитву» й поклав нарешті всьому край.

«Так». Джон подумав про Жиллі. Про неї та її сестер. Їх дев’ятнадцятеро, а Крастер один, однак...

— Погано нам буде, якщо Крастер помре. Твій дядько міг би тобі розповісти, що інколи Крастерова фортеця рятувала наших розвідників від смерті.

— Мій батько...— почав був Джон і завагався.

— Кажи, Джоне, що там хотів казати.

— Батько якось зауважив, що є люди, яких не варто тримати,— провадив Джон.— Брутальний або несправедливий прапороносець безчестить і себе, і свого сюзерена.

— Крастер сам собі господар. Він нікому не давав обітниць. І під дію наших законів він теж не підпадає. У тебе благородне серце, Джоне, але ось тобі урок. Ми не можемо направити світ. Наша мета не в цьому. Нічна варта веде інакшу війну.

«Інакшу війну. Так. Не слід цього забувати».

— Джармен Баквел казав, що скоро мені може знадобитися мій меч.

— Справді? — Мормонт, схоже, не зрадів.— Учора Крастер багато чого наговорив, підтвердивши мої страхи та прирікши мене на безсонну ніч під його дахом. На Льодоіклах збирає свої сили Манс Рейдер. Ось чому всі селища спорожніли. Саме це розповідали й дикуни, яких перехопив сер Деніс Малістер у Прірві, але Крастер повідомив, де це відбувається, ось у чому відмінність.

— Він збирає місто чи військо?

— Гарне питання. Скільки там дикунів? Скільки з них чоловіків армійського віку? Ніхто не знає напевне. Льодоікла — жорстока, негостинна пустка, саме каміння та крига. Там великій кількості людей довго не протриматися. Тож я бачу лише одну підставу для такого зібрання. Манс Рейдер збирається виступити на південь — на Сім Королівств.

— Дикуни вже нападали на нашу державу.

Джон чув перекази від старої Нан і від мейстра Лувіна у Вічнозимі.— За часів діда мого діда Реймун Рудобородий повів їх на південь, а до нього ще був король на ім’я Баїл Бард.

— Ага, а перед ними спроби робили Рогатий Володар і королі-брати Гендель і Горн, а за давніх часів — Джорамун, який засурмив у Ріжок зими й збудив із землі велетів. Але всі вони розбилися зі своїми силами об Стіну, а якщо ні — то були розбиті під Вічнозимом... от тільки Нічна варта сьогодні — лише тінь колишньої, а хто ще, крім нас, може дати відсіч дикунам? Лорд Вічнозиму страчений, а його нащадок з усією потугою виступив на південь воювати Ланістерів. Може, дикунам уже ніколи більше не випаде такого шансу. Я знав Манса Рейдера, Джоне. Так, він клятвопорушник... але він має очі, й ніхто ніколи не наважиться обізвати його легкодухом.

— То що нам робити? — запитав Джон.

— Знайти його,— відповів Мормонт.— Битися з ним. Зупинити його.

«Три сотні,— подумав Джон,— проти роз’ятрених дикунів». Він розтиснув і стиснув пальці.