Битва королів

Санса

— Що довше ти змушуєш його чекати, то гірше для тебе,— застеріг її Сандор Кліган.

Санса квапилася, але пальці тільки плутались у ґудзиках і вузлах. Гончак завжди був грубуватий, однак сьогодні він дивився на неї так, що їй стало моторошно. Невже Джофрі дізнався про те, що вона зустрічалася з сером Донтосом? «Будь ласка, тільки не це,— подумала вона, розчісуючи коси. Сер Донтос — єдина її надія.— Я повинна мати гарний вигляд, Джоф любить, щоб у мене був гарний вигляд, я завжди подобалася йому в цій сукні, в цьому кольорі». Вона розгладила тканину, яка щільно облягала груди.

Коли вона врешті вийшла, то пристроїлася по ліву руч від Гончака, подалі від попеченої половини його обличчя.

— Що я зробила не так?

— Не ти, а твій королівський брат.

— Роб — зрадник,— видала Санса завчені слова.— Хай що він зробив, я до цього не причетна.

«Боги милостиві, тільки не Царевбивця!» Якщо Роб скривдив Джеймі Ланістера, у неї відберуть життя. Вона пригадала сера Іліна — його жахливі безбарвні очі, що безжалісно застигли на сухорлявому віспуватому обличчі.

— Добре тебе вишколили, пташечко,— пирхнув Гончак. Він провів її в нижній двір, де навколо стрілецьких мішеней зібрався натовп. Люди розступилися, щоб дати дорогу. Санса чула, як покашлює лорд Гайлз. Ледарі-конюші нахабно роздивлялися її, а от сер Горас Редвин відвів погляд, коли вона проходила повз, і його брат Гобер вдав, що не бачить її. На землі, жалісно нявкаючи, помирав рудий кіт з арбалетною стрілою в ребрах. Почуваючись зле, Санса обійшла його.

Прискакав сер Донтос на своїй паличці: відтоді як на турнірі він напився й не зміг сісти на дестрієра, король видав наказ, що тепер він всюди має їздити «верхи».

— Кріпися,— шепнув він, потиснувши Сансі руку.

В центрі юрби стояв Джофрі, накручуючи розцяцькований арбалет. З ним були сер Борос і сер Мірин. Одного погляду на них було досить, щоб у неї в животі все скрутилось у вузол.

— Ваша світлосте,— опустилася вона навколішки.

— Колінкування тебе вже не врятує,— сказав король.— Підведися. Зараз ти відповіси за братову нову зразу.

— Ваша світлосте, хай що зробив мій брат, я до цього не причетна. Ви знаєте це, благаю, будь ласка...

— Підведіть її!

Гончак досить лагідно поставив її на ноги.

— Пане Ланселю,— мовив Джоф,— розкажіть їй про оте зухвальство.

Санса завжди вважала Ланселя Ланістера милим і люб’язним, але в погляді, яким він нагородив її, не було ні жалості, ні доброти.

— За допомогою дикунських чарів ваш брат з військом варгів напав на сера Стафорда Ланістера за три дні переходу від Ланіспорту. Зарізав тисячі добрих вояків уві сні — вони й меча не встигли витягнути. А після різанини північани засмажили полеглих і влаштували бенкет.

Горло Сансі стиснули холодні руки жаху.

— Нема чого сказати? — поцікавився Джофрі.

— Ваша світлосте, бідолашна дитина приголомшена й не тямить себе,— пробурмотів сер Донтос.

— Мовчи, блазню,— Джофрі підняв арбалет і націлив їй в обличчя.— Ви, Старки, такі самі виродки, як і ті ваші вовки. Я ще не забув, як твоє чудовисько пошматувало мене.

— То була Аріїна вовчиця,— сказала Санса.— Леді вас не чіпала, а ви її все одно вбили.

— Не я убив, а твій батько,— мовив Джофрі,— а я убив твого батька. Шкода, що не власноруч. Учора ввечері я вбив чолов’ягу, більшого за твого батька. Прийшли тут під браму, вимагаючи хліба, так наче я їм пекар, але я їх добре провчив. Прострілив найгаласливішому горлянку.

— І він помер?

Важко було здобутися на щось мудріше, коли тобі в обличчя дивиться бридкий залізний гостряк стріли.

— Звісно, помер: у нього ж моя стріла з горла стирчала! Якась жінка жбурляла каміння, в неї я теж поцілив, тільки в руку,— нахмурившись, він опустив арбалет.— Тебе б я теж пристрелив, тільки мама каже, що тоді одразу вб’ють мого дядька Джеймі. Тож натомість ми тебе просто покараємо, а твоєму братові пошлемо звісточку, що станеться, якщо він не скориться. Псе, ану заціди їй.

— Дозвольте мені її побити! — проштовхався вперед сер Донтос, брязкаючи бляшаними обладунками. Озброєний він був «моргенштерном» з кавунцем замість шпичастої головки. «Мій Флоріян!» Вона б його зараз розцілувала — оті всі плями на шкірі, полускані судини й усе. А він скакав навколо неї на своєму «конику» й репетував «Зрадниця! Зрадниця!», ляскаючи її по голові кавунцем. Санса затулялася руками, втрачаючи рівновагу від кожного струсу, а коси в неї позлипалися вже після другого удару. Люди реготали. Кавун розлетівся на друзки. «Посмійся, Джофрі,— молила подумки Санса, а по обличчю їй, просто на блакитну шовкову сукню, стікав сік.— Посмійся — і досить».

Але Джофрі й не хихикнув.

— Боросе. Мірине.

Сер Мірин Трант, ухопивши Донтоса за руку, рвучко смикнув його вбік. Червонопикий блазень розпластався на землі разом зі своїм «коником» і кавуном. А сер Борос тим часом стиснув Сансу.

— Тільки обличчя не чіпайте,— звелів Джофрі.— Люблю, коли вона гарна.

Борос зацідив Сансі кулаком у живіт, мало не випустивши з неї дух. Вона зігнулася навпіл, а лицар вчепився їй у волосся й оголив свого меча, і на якусь моторошну мить вона була певна, що він їй зараз горло розітне. Але він плазом меча ляснув її по стегнах, ледь не переламавши їй ноги. Санса заверещала. В очах набрякли сльози. «Скоро все закінчиться». Дуже швидко вона втратила лік ударам.

— Досить,— долинув до неї хрипкий голос Гончака.

— Ні, недосить,— озвався король.— Боросе, роздягни її.

Застромивши м’ясисту руку Сансі за пазуху корсету, Борос щосили рвонув. Шовк розійшовся, лишаючи дівчину голою до пояса. Санса затулила груди руками. Ніби зоддалік чулися жорстокі смішки.

— Бий до крові,— сказав Джофрі,— побачимо, як її брату сподобається...

— Що це все означає?!

Голос Куця прозвучав, мов виляск батога, і знагла Сансу відпустили. Вона заточилась і впала навколішки, схрестивши руки на грудях і важко відсапуючись.

— То таке у вас уявлення про лицарство, пане Боросе? — люто поцікавився Тиріон Ланістер. Поряд з ним стояв його улюблений перекупний меч і ще один з дикунів — той, що з випеченим оком.— Це які лицарі б’ють беззахисних дівчат?

— Ті, що служать своєму королеві, Куцю,— сер Борос підніс меча, й поряд з ним, висмикуючи клинок з піхов, ступив сер Мірин.

— Ви там обережніше з іграшками,— застеріг карликів перекупний меч.— Ви ж не хочете заляпати кров’ю свої гарненькі білі плащики.

— Дайте хтось дівчині щось прикритися,— мовив Куць. Сандор Кліган розстебнув плащ і жбурнув його Сансі. Вона притисла плащ до грудей, учепившись кулачками в білу вовну. Грубе прядиво кусало шкіру, але ніякий оксамит не здавався їй зроду таким ніжним.

— Ця дівчина — твоя майбутня королева,— мовив Куць до Джофрі.— А тобі байдуже до її честі?

— Це їй покара.

— За які такі злочини? Вона поряд з братом не воювала.

— У неї вовча кров!

— А в тебе — курячі мізки.

— Не смій так зі мною розмовляти! Король чинить, як схоче.

— Ейрис Таргарієн чинив, як схоче. Тобі мати не розповідала, чим це закінчилося?

Сер Борос Блаунт форкнув.

— Ніхто не сміє погрожувати його світлості в присутності королівської варти.

Тиріон Ланістер звів брову.

— А я не погрожую королю, сер, я даю урок своєму племіннику. Броне, Тимете, хай тільки сер Борос іще раз розтулить рота — убийте його,— карлик посміхнувся.— А оце була погроза. Відчуваєте відмінність?

Сер Борос побуряковів.

— Про це дізнається королева!

— Певна річ. До речі, навіщо чекати? Джофрі, послати по твою матір?

Король спаленів.

— Нема чого сказати, ваша світлосте? — провадив його дядько.— От і добре. Навчися більше користуватися вухами, а менше — вустами, бо буде твоє правління ще куцішим за мене. Примхливість і брутальність не допоможуть тобі завоювати ні любов народу... ні любов своєї королеви.

— Мама каже: страх кращий за любов,— мовив Джофрі та вказав на Сансу.— Он вона мене боїться.

— Все ясно,— зітхнув Куць.— Шкода тільки, що Станіс із Ренлі не дванадцятирічні дівчатка. Броне, Тимете, забирайте її.

Санса йшла, як уві сні. Вона гадала, її відведуть у спальню в Мейгоровій тверджі, але натомість її повели у Вежу правиці. Вона тут не була з того самого дня, коли батько впав у немилість, і тепер, знову долаючи ці сходи, відчувала запаморочення.

Нею зайнялися якісь служниці, бурмочучи безглузді слова втіхи, щоб вона припинила тремтіти. Одна з них зняла з неї подерту, сукню й білизну, а інша викупала її і вимила з обличчя й волосся липкий сік. Сансу натирали милом і поливали їй на голову теплу водичку, а в неї перед очима стояли обличчя, що оточували її у дворі. «Лицарі присягаються захищати слабких, обороняти жінок, боротися за праве діло, але ніхто з них і пальцем не ворухнув!» Тільки сер Донтос намагався їй допомогти, а він більше не лицар, і Куць не лицар, і Гончак... Гончак ненавидить лицарів... «І я їх теж ненавиджу,— подумала Санса.— Нема серед них справжніх лицарів, жодного».

Коли вона викупалася, її навідав рудий і тлустий мейстер Френкен. Він попросив її лягти на матрац долілиць і заходився натирати маззю червоні рубці, якими вкрилися ззаду її стегна. Потім наколотив їй сновійного вина з медом, щоб легше пилося.

— Поспи, дитино. А коли прокинешся, все це здаватиметься тобі поганим сном.

«Ні, не здаватиметься, дурню»,— подумала Санса, але все одно випила сновійного вина й заснула.

Було вже темно, коли вона знову прокинулася, не до кінця розуміючи, де вона і що це за чужа й водночас на диво знайома кімната. Коли Санса підвелася з ліжка, ноги їй прошив гострий біль, повернувши її в минуле. На очі набігли сльози. Хтось поклав для неї поряд з ліжком сукню. Накинувши її, Санса відчинила двері. Під дверима стояла жінка з суворим обличчям і смаглявою обвітреною шкірою; на худій шиї в неї висіло три разки намиста — один срібний, другий золотий, а третій — з людських вух.

— І куди це вона зібралася? — поцікавилася жінка, спираючись на довгий спис.

— У богопраліс.

Санса хотіла розшукати сера Донтоса й попросити відвезти її додому, поки ще не запізно.

— Недоросток велів тебе не випускати,— сказала жінка.— Молися тут, боги почують.

Смиренно опустивши очі, Санса повернулася в кімнату. І знагла збагнула, чому це місце здалося їй таким знайомим. «Мене оселили в спальні, де жила Арія, коли батько був правицею короля. Тут більше нема її речей, і меблі попереставляли, та все одно...»

Незабаром служниця принесла таріль сиру, хліба й оливок, а ще карафу холодної води.

— Забери це,— наказала Санса, але дівчина лишила їжу на столі. Санса збагнула, що хоче пити. Від кожного кроку стегна їй мов ножем пронизувало, але вона примусила себе перетнути кімнату. Вона випила два кухлі води й саме дзьобала оливки, коли у двері постукали.

Санса схвильовано обернулася до дверей і розправила брижі на сукні.

— Так?

Відчинилися двері, й поріг переступив Тиріон Ланістер.

— Міледі, сподіваюся, я не завадив?

— Я ваша полонена?

— Моя гостя,— пояснив він. Тиріон мав на шиї ланцюжок, що засвідчував його посаду: намисто зі з’єднаних долонь.— Я подумав, що нам варто поговорити.

— Як зволить мілорд,— озвалася Санса; вона заледве стримувалася, щоб не витріщатися: він був такий бридкий з лиця, що це викликало якийсь дивний захват.

— Їжа і вбрання тобі сподобалися? — запитав він.— Якщо потрібно ще щось, тільки попроси.

— Ви дуже ласкаві. І вранці... ви такий добрий, допомогли мені!

— Ти маєш право знати, чому Джофрі так розлютився. Шість днів тому твій брат наскочив на мого дядька Стафорда, який отаборився з військом у селі під назвою Волобрід менш як за три дні їзди від Кичери Кастерлі. Ваші північани отримали розгромну перемогу. Звістка прийшла лише сьогодні вранці.

«Роб вас усіх переб’є»,— піднесено подумала Санса.

— Це... жахливо, мілорде. Мій брат — підлий зрадник.

Карлик слабко посміхнувся.

— Ну, він не якесь там цуценя, він це довів.

— Сер Лансель сказав, що Роб вів за собою військо варгів...

Карлик глузливо зареготав-загавкав.

— Сер Лансель воює бурдюками й не відрізнить варга від варгана. Твій брат привів з собою свого деривовка, але, підозрюю, оце і все. Північани прокралися в дядьків табір і відрізали конов’язь, а тоді лорд Старк пустив поміж коней свого вовка. Навіть бойові дестрієри подуріли. Лицарів затоптали на смерть просто в шатрах, а новобранці попрокидались і з переляку повтікали, кинувши зброю, щоб не заважала бігти. Сера Стафорда убили, поки він ганявся за конем. Груди йому протяв списом лорд Рикард Карстарк. Сер Руперт Бракс теж мертвий, а з ним і Лаймонд Байкарі, і лорд Крейкгол, і лорд Джаст. Ще з півсотні взяли в полон, включно з Джастовими синами й моїм племінником Мартином Ланістером. А хто вцілів, поширюють нісенітниці, присягаючись, що з твоїм братом на війну вийшли давні боги Півночі.

— То... ніякого чаклунства не було?

— Чаклунство,— пирхнув Ланістер,— соус, яким дурні поливають свою поразку, щоб приховати смак власної некомпетентності. Схоже, мій дубоголовий дядечко навіть не виставив чатових. Військо в нього було недосвідчене — хлопчаки-підмайстри, рудокопи, батраки, рибалки, всілякі покидьки з Ланіспорту. Єдина загадка — як твій брат підкрався. Наші сили досі утримують тверджу на Золотому Зубі, і вони присягаються, що там він не проходив,— карлик роздратовано стенув плечима.— Роб Старк — просто згуба для мого батька. Як Джофрі — для мене. Скажи-но мені, що ти відчуваєш до мого царственого небожа?

— Я люблю його всім серцем,— миттю мовила Санса.

— Справді? — перепитав він, явно не переконаний.— І досі?

— Моя любов до його світлості тільки зростає.

Куць голосно розреготався.

— Що ж, хтось тебе добре навчив брехати. Може, одного дня ти будеш за це вдячна, дитино. Ти ж бо ще дитина, так? Чи твоя жіночність уже розквітла?

Санса спалахнула. Запитання було неввічливе, але в порівнянні з роздяганням перед половиною замку це було ніщо.

— Ні, мілорде.

— Так і на краще. Якщо тебе це втішить, я не збираюся видавати тебе за Джофрі. Боюся, після того, що сталося, ніякий шлюб уже не замирить Старків і Ланістерів. А шкода. Ця угода була однією з небагатьох гарних ідей короля Роберта, якби тільки Джофрі все не споганив.

Санса розуміла, що має щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Щось ти притихла,— зауважив Тиріон Ланістер.— Ти саме цього й хочеш? Розірвання заручин?

— Я...— Санса не знала, що казати. «Це якийсь підступ? Куць покарає мене, якщо я скажу правду?» Вона витріщилася на карликове потворне випнуте чоло, на тверде чорне око й хитре зелене, на криві зуби й жорстку бороду.— Я хочу тільки засвідчити свою відданість.

— Відданість,— повторив карлик,— але подалі від Ланістерів. Не можу тебе за це винити. У твоєму віці я бажав того самого,— він посміхнувся.— Подейкують, ти щодня ходиш у богопраліс. За що ти молишся, Сансо?

«За Робову перемогу та смерть Джофрі... і за повернення додому. За Вічнозим».

— Я молюся за те, щоб війна скінчилася.

— Ну, це скоро станеться. Ще одна битва — між твоїм братом і моїм лордом-батьком — і справа владнається.

«Роб його переможе,— подумала Санса.— Переміг вашого дядька і брата Джеймі — переможе й батька теж».

Наче з розгорнутої книги, карлик вільно читав усі її надії.

— Не беріть Волобрід надто близько до серця, міледі,— сказав він не без тепла в голосі.— Битва — це ще не війна, а мій батько — запевно не дядько Стафорд. Наступного разу підеш у богопраліс, помолися за те, щоб твій брат прихилив коліно. Щойно Північ пристане на королівський мир, я відішлю тебе додому,— сказав він, зістрибнув з підвіконня й додав: — Сьогодні можеш переночувати тут. Виставлю біля тебе когось зі своєї варти, може, когось із кам’яних воронів...

— Ні,— перестрашено випалила Санса. Якщо її зачинять у Вежі правиці під охороною карликових людей, як зможе сер Донтос таємно визволити її?

— Тоді краще когось із чорних вух? Поставлю Челлу, якщо з жінкою тобі легше.

— Будь ласка, не треба, мілорде, дикуни мене лякають.

— Мене теж,— широко посміхнувся він.— Та що важливіше, вони лякають Джофрі й усе кубло отих підступних гадюк і улесливих псів, яких він кличе королівською вартою. Якщо біля тебе будуть Челла чи Тимет, ніхто не наважиться тебе скривдити.

— Я б ліпше повернулась у своє ліжко,— мовила вона. Тут їй на думку спала брехлива відмовка, яка здавалася настільки правдоподібною, що Санса миттю її випалила.— В цій вежі загинули батькові вояки. Їхні привиди являтимуться мені в кошмарах, і я всюди бачитиму кров.

Тиріон Ланістер задивився їй в обличчя.

— Нічні кошмари... це мені знайомо. Можливо, ти мудріша, ніж я гадав. Дозволь принаймні провести тебе до спальні.