Битва королів

Кетлін

Поки розшукали село, вже запанувала темрява. Кетлін цікаво було, чи мало воно назву. Бо якщо й так, то пам’ять про цю назву забрали з собою мешканці, тікаючи разом з усім своїм скарбом — включно зі свічками з септу. Запаливши смолоскип, сер Вендель завів Кетлін у низькі двері.

Сім стін усередині виявилися потрісканими й покрученими. «Бог єдиний,— учив її септон Озминд, як вона була ще дівчинкою,— у сімох іпостасях, як і септ єдиний з сімома стінами». У містах багаті септи могли похизуватися статуями Сімох, біля кожної з яких містився олтар. У Вічнозимі септон Чейл повісив на кожну стіну різьблені машкари. А тут Кетлін виявила тільки грубі вугільні малюнки. Сер Вендель застромив смолоскип у держало біля дверей, а сам з Робаром Ройсом лишився чекати знадвору.

Кетлін роздивилася лики. Отець мав бороду, як завжди. Матір усміхалася, готова любити й захищати. Під ликом Воїна виднівся малюнок меча, а під ликом Коваля — молота. Діва була прегарна, а Стариця — морщава й мудра.

А сьомий лик... Невідомець, не чоловік і не жінка, який водночас поєднує в собі обидва начала; вічний вигнанець, мандрівник з далеких країв, у якому людського воднораз менше й більше, непізнаний і незбагненний... А тут замість лику — чорний овал: тінь з очима-зорями. Кетлін одразу зробилося неспокійно. У нього вона заледве знайде розраду.

Вона опустилася навколішки перед Матір’ю.

— Моя пані, поглянь на бій материними очима. Всі солдати — сини, всі до одного. Вбережи їх, якщо зможеш, і моїх синів бережи теж. Охорони Роба, Брана й Рикона. Хотіла б я зараз бути з ними!

По лівому оку Матері бігла тріщина. Від цього здавалося, ніби вона плаче. До Кетлін долинав гуркітливий голос сера Венделя, а подеколи — тихі одповіді сера Робара: ці двоє розмовляли про прийдешню битву. А так ніч була зовсім тиха. Не співали цвіркуни, німували й боги. «Чи давні боги відповідали тобі, Неде? — думала Кетлін.— Коли ти опускався навколішки перед своїм серцедеревом, чи вони чули тебе?»

На стінах танцювало миготливе світло смолоскипа, і від цього лики здавалися напівживими — вони кривилися й мінилися. Статуї з великих септів мали обличчя, які подарували їм каменярі, а от ці вугільні карлючки були настільки примітивні, що могли належати будь-кому. Лик Отця нагадав Кетлін її власного батька, що лежить на смертному одрі в Річкорині. А Воїн міг бути і Ренлі чи Станісом, і Робом чи Робертом, і Джеймі Ланістером чи Джоном Сноу. На якусь мить у його рисах, здалося, прозирнула навіть Арія. А тоді від протягу з дверей смолоскип затріпотів — і схожість розтанула, змита жовтогарячим сяйвом.

Від диму вже пекли очі. Кетлін потерла їх подушечками пошрамованих долонь. Коли ж вона знову поглянула на Матір, то побачила власну маму. Леді Мінайса Таллі померла з родива, намагаючись подарувати лорду Гостеру другого сина. Дитина загинула разом з нею, і з батька це висмоктало трішки життя. «Вона завжди була така спокійна! — думала Кетлін, пригадуючи материні м’які руки й теплу усмішку.— Якби вона не померла, наскільки інакшим було б наше життя?» Цікаво, що леді Мінайса подумала би про свою старшу дочку, яка зараз стоїть навколішках перед нею? «Я проїхала тисячі льє — і навіщо? Кому я прислужилася? Я втратила дочок, Робові я більше не потрібна, а Бран з Риконом, без сумніву, вважають мене холодною і безсердечною. Мене навіть з Недом поруч не було, коли він помирав...»

Голова в неї йшла обертом, і септ, здавалося, теж обертався. Тіні маяли й мінилися — як скрадливі звірі на білих порепаних стінах. Кетлін сьогодні ще не їла. Мабуть, немудро вчинила. Вона запевняла себе, що не мала часу, та насправді у світі без Неда їжа втратила смак. «Знявши йому голову, вони й мене убили теж...»

За спиною в неї смолоскип плюнув іскрами, і зненацька їй примарилося, що на стіні — сестрине обличчя, от тільки очі суворіші, ніж вона пам’ятала,— не Лайсині очі, а Серсі. «Серсі теж мати. Хай хто був батьком тих дітей, вона відчувала, як вони товчуться в неї в лоні, вона вродила їх з болем і кров’ю, годувала їх з грудей. Якщо вони таки діти Джеймі...»

— А Серсі молиться тобі, моя пані? — запитала Кетлін у Матері. Їй привиділися гордовиті, холодні та прегарні риси Ланістерки-королеви, викарбувані на стіні. Тріщина нікуди не поділася: навіть Серсі здатна плакати за своїх дітей. «Кожен з Сімох втілює усіх Сімох»,— казав їй колись септон Озминд. Матір може бути запеклішою за Воїна, коли діти її в небезпеці. «Так...»

Кетлін надивилася на Роберта Баратеона у Вічнозимі, аби здогадатися, що король не ставиться до Джофрі з особливою теплотою. Якщо хлопець і справді з сімені Джеймі, Роберт стратив би його разом з матір’ю, і мало хто його б за це засудив. Байстрюків на світі чимало, а от інцест — жахливий злочин в очах богів і давніх, і нових, а діти, народжені від такого гріха, вважаються виродками і в септі, і в богопралісі. У королів-драконів брати одружувалися з сестрами, але ж у їхніх жилах бігла кров давньої Валірії, а там це широко практикувалося; до того ж Таргарієни, як і їхні дракони, не відповідали ні перед богами, ні перед людьми.

Нед, либонь, усе знав, як і Джон Арин перед ним. Не дивно, що королева убила їх обох. «А хіба я не вчинила б так само заради своїх рідних?» Кетлін стиснула кулаки, відчуваючи супротив пошрамованих пальців у тих місцях, де клинок найманого вбивці, з яким Кетлін боролася за життя свого сина, розтяв тіло до кістки.

— І Бран теж знає,— прошепотіла Кетлін, похиливши голову. «Боги милостиві, він, мабуть, щось таке бачив або чув, ось чому його хотіли зарізати в ліжку».

Розгублена й утомлена, Кетлін Старк віддалася богам. Ставши навколішки перед Ковалем, який направляє побите й поламане, вона попросила в нього захисту для її любого Брана. Тоді перейшла до Діви, благаючи її дати мужності Арії та Сансі, оборонити їх у їхній невинності. Отцю вона помолилася за справедливість — аби дав він сили завжди шукати її і мудрості пізнати її, а Воїну — щоб зміцнив Роба й заступив у бою. Наостанок вона обернулася до Стариці, чию статую часто зображали з ліхтарем у руці.

— Скеруй мене, мудра пані,— молилася вона.— Вкажи мені шлях, не дай спіткнутися в темряві, що лежить попереду.

Нарешті позаду неї зачулися кроки й шум під дверима.

— Міледі,— лагідно покликав сер Робар,— даруйте, але наш час вийшов. Ми маємо повернутися до світанку.

Заклякла Кетлін підвелася. Коліна боліли, і вона б зараз багато віддала за перину й подушку.

— Дякую, сер. Я готова.

Вони мовчки їхали рідколіссям; дерева, наче напідпитку, хилилися геть від моря. Назад у табір Ренлі їх привело схвильоване іржання коней і брязкіт криці. Довгі шереги людей і коней були закуті в темряву, чорну-пречорну, так наче сам Коваль склепав із ночі крицю. Прапори майоріли праворуч і ліворуч, ряди й ряди прапорів маяли просто перед нею, але в передсвітанковій сутіні неможливо було розрізнити ні кольорів, ні гербів. «Сіра армія,— подумала Кетлін.— Сірі вояки на сірих конях під сірими знаменами». Очікувально сидячи на конях, тіняві лицарі Ренлі націлили списи в небо, і Кетлін наче їхала крізь ліс високих голих дерев, позбавлених і листя, і життя. А сам Штормокрай ховався ще в чорнішій темряві: то була чорна стіна, крізь яку не прозирало ні зірки, а от на тому боці поля, де отаборився лорд Станіс, видно було, як рухаються смолоскипи.

Від свічок у шатрі Ренлі здавалося, що мерехтливі шовкові стінки світяться, перетворюючи величезний намет на чарівний замок, повний смарагдового світла. На вході в королівське шатро стояли на чатах двоє веселкових вартових. Зелене світло дивно підсвічувало фіолетові сливи на сюрко сера Пармена й надавало якогось хворобливого відтінку соняшникам, які заквітчали кожен дюйм жовтої емальованої кіраси сера Емона. З шоломів у них звисали довгі шовкові плюмажі, а плечі були закутані веселковими плащами.

У шатрі Брієнна одягала й озброювала короля перед битвою, а лорди Тарлі й Рован обговорювали диспозицію і тактику бою. Всередині було тепло і приємно: в дюжині маленьких жаровень з грані піднімався мерехтливий пал.

— Маю поговорити з вами, ваша світлосте,— мовила до короля Кетлін, уперше використавши це звертання, аби тільки він її вислухав.

— Хвилинку, леді Кетлін,— відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала наспинник до нагрудника поверх стьобаної сорочки. Королівські лати були темно-зелені: зелені як листя літнього лісу й такі темні, що аж випили світло свічок. Інкрустація і застібки зблискували золотом, наче далекі вогнища в лісі, блимаючи щоразу, як Ренлі робив рух.— Продовжуйте, будь ласка, лорде Матисе.

— Ваша світлосте,— заговорив Матис Рован, кинувши скоса погляд на Кетлін.— Як я й казав, наші війська вже добре вишикувалися. Навіщо чекати світанку? Сурміть виступ.

— Щоб потім казали, що я переміг підступом, не по-лицарському напавши на ворога? Для початку битви обрали світанок.

— Станіс обрав,— зауважив Рендил Тарлі.— Хоче, щоб ми кинулися просто в зуби першим сонячним променям. Та воно нас засліпить!

— Тільки в першу мить,— упевнено заперечив Ренлі.— Сер Лорас зламає їхні шереги, а після цього почнеться хаос...— (Брієнна саме затягувала зелені шкіряні ремені й застібала золоті защіпки).— Коли мій брат впаде на полі бою, потурбуйтеся, будь ласка, щоб ніхто не поглумився з тіла. Він-бо моєї крові все-таки, не хочу, щоб його голову виставила напоказ на списі.

— А якщо він здасться? — запитав лорд Тарлі.

— Здасться? — розсміявся лорд Рован.— Коли Мейс Тайрел узяв Штормокрай в облогу, Станіс щурів жер, а брами не відчинив.

— Це я пам’ятаю,— Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна припасувала на місце латний комір.— Під кінець сер Гавен Вайлд із трьома лицарями спробували прокрастися крізь потерну, щоб здатися. Але Станіс піймав їх і звелів вистрілити ними з мурів з катапульти. Досі бачу Гавенове обличчя, коли його прив’язували. Він був у нас військовим інструктором.

Лорд Рован мав збентежений вигляд.

— Ніким з мурів не стріляли. Таке б я точно запам’ятав.

— Мейстер Кресен сказав Станісу, що нам скоро доведеться мертвих жерти, тож безглуздо просто викидати м’ясо,— Ренлі відкинув волосся. Брієнна перев’язала його оксамитовою стрічкою і натягнула королю на вуха підбиту шапочку, щоб шолом не так тиснув.— Дякуючи цибулевому лицарю, нам не довелося їсти мерців, але до цього вже йшлося. Особливо для сера Гавена, який помер у камері.

— Ваша світлосте,— мовила Кетлін. Вона чекала терпляче, але часу лишалося зовсім мало.— Ви обіцяли поговорити зі мною.

Ренлі кивнув.

— Ідіть на свої позиції, мілорди... а, і якщо на боці Станіса воюватиме Баристан Селмі, його не вбивайте.

— Від сера Баристана не було звістки відтоді, як Джофрі вигнав його,— сказав лорд Рован.

— Я знаю старого. Йому потрібно захищати короля, бо хто ж він тоді? Але до мене він не з’явився, і леді Кетлін каже, що він не з Робом Старком у Вічнозимі. Де ще йому бути, як не зі Станісом?

— Як скажете, ваша світлосте. Його ніхто не чіпатиме.

Низько вклонившись, лорди вийшли.

— Кажіть, що хотіли, леді Старк,— мовив Ренлі. Брієнна накинула йому на широкі плечі плаща. Він був злототканий, важкий, з коронованим оленем Баратеонів, викладеним з чорного бурштину.

— Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячі разів я запитувала себе чому. Відповідь дав ваш брат. Того дня, коли Бран упав, саме влаштували полювання. Роберт з Недом і більшістю гостей ганялися за вепром, але Джеймі Ланістер лишився у Вічнозимі, і королева також.

Ренлі швидко вловив натяк.

— То ви гадаєте, що хлопець заскочив їх за інцестом...

— Благаю, мілорде, дозвольте мені поїхати до Станіса й розповісти про свої підозри.

— Навіщо?

— Роб відмовиться від корони, якщо так само вчините ви з братом,— сказала вона, сподіваючись, що так і буде. Якщо доведеться, вона його примусить: Роб її послухає, навіть якщо не схочуть слухати його лорди.— Зберіть утрьох велику раду, якої в королівстві не збирали вже сто років. Ми пошлемо у Вічнозим, аби Бран усе розповів і люди дізналися, що справжні узурпатори — Ланістери. І нехай лорди Сімох Королівств, які зберуться на раду, вирішать, хто ними правитиме.

— Скажіть-но, міледі,— розсміявся Ренлі,— а деривовки теж голосують, кому стати вожаком зграї? — (Брієнна принесла королю латні рукавиці й шолом, увінчаний золотими рогами, які додали Ренлі півтора фута зросту).— Час на розмови вичерпано. Тепер побачимо, хто сильніший.

Ренлі натягнув на ліву руку зелену з золотом гофровану рукавицю, а Брієнна в цей час, ставши навколішки, застібала на ньому пояс, який відтягували довгий меч і кинджал.

— Молю вас іменем Матері,— почала була Кетлін, та наглий порив вітру відкинув запону шатра. Кетлін здалося, що вона вловила якийсь рух, та коли обернула голову, побачила тільки королівську тінь, що танцювала на шовкових стінках. Ренлі хотів щось пожартувати, але його тінь ворухнулася, піднесла меча — чорного на зеленому, свічки затріпотіли, спливаючи воском; щось було в цьому дивне, неправильне, і тут Кетлін побачила, що меч Ренлі й досі в піхвах, надійно зачохлений, а от тінявий меч...

— Холодно,— зронив Ренлі тихим збентеженим голосом, а за мить його латний комір розпанахало, як марлю, тінню клинка, якого насправді не було. Ренлі ще встиг хапнути ротом повітря — і тут з його горлянки ринула кров.

— Ваша сві... Ні! — перелякано, як маленька дівчинка, скрикнула Брієнна Блакитна, угледівши цей жахливий потік. Король заточився їй на руки, а на груди йому проллялася кров — темно-червона хвиля, яка затопила і зелень, і золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі хотів щось сказати, але давився власною кров’ю. Ноги в нього підкосилися, і лише сила Брієнни не давала йому впасти. А вона, відкинувши голову, заверещала, від пекельного горя забувши всі слова.

Тінь. Тут побувало щось чорне й лихе, зрозуміла Кетлін, щось геть незбагненне. «Не Ренлі відкидав ту тінь. У шатро увійшла смерть і загасила його життя, як вітер загасив свічки».

Минуло заледве кілька секунд, коли в шатро увірвалися Робар Ройс і Емон Кай, а здавалося, наче спливло півночі. За ними протиснулися двоє солдатів зі смолоскипами. Побачивши Ренлі на руках у Брієнни, яка вся просякла королевою кров’ю, сер Робар нажахано скрикнув.

— Підступна жінко! — заверещав сер Емон — отой, що був у прикрашеній соняшниками криці.— Відійди від нього, ти, підла потворо!

— Боги милостиві, Брієнно, чому?! — скрикнув сер Робар.

Брієнна підвела очі від тіла короля. Веселковий плащ, що звисав у неї з плеча, почервонів, просякнутий кров’ю короля.

— Я... я... я...

— Ти за це смертю відповіси,— з купи зброї біля виходу сер Емон вихопив бойовий топір на довгому держаку.— Заплатиш за життя короля власним!

— Ні!!! — зойкнула Кетлін Старк, нарешті здобувшись на голос, але було запізно: від крові вони мов побожеволіли й кинулися вперед з галасом, який заглушив усі слова.

Кетлін не могла повірити, як швидко рухається Брієнна. Оскільки в неї не було меча, вона висмикнула клинок з піхов Ренлі й устигла відбити удар Емонового топора. Криця вдарилась об крицю з оглушливим брязкотом, викресавши біло-блакитні іскри, і Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши вбік мертвого короля. Сер Емон, який метнувся до неї, перечепився через тіло, і Брієнна розрубала дерев’яне руків’я, що аж головка топора відлетіла геть. Один із солдатів тицьнув Брієнну смолоскипом у спину, але просочена кров’ю веселкова тканина не горіла. Рвучко розвернувшись, Брієнна рубонула мечем — і рука разом зі смолоскипом полетіли геть. По килиму поповзли язики полум’я. Каліка заверещав. Виронивши топір, сер Емон намагався витягнути меча. Другий солдат замахнувся, але Брієнна відбила удар, і їхні мечі, брязкаючи, затанцювали. Тут у боротьбу знову вступив Емон Кай, тож Брієнні довелося відступати, але водночас їй дивом вдавалося протистояти обом. А на землі лежав Ренлі: голова його перекотилася набік, роззявляючи другий рот, з якого повільними товчками спливала кров.

Сер Робар невпевнено тримався позаду, але вже і він потягнувся до руків’я меча.

— Робаре, ні, послухай! — Кетлін ухопила його за руку.— Ти помиляєшся, це не вона. Допоможи їй! Послухай мене, це був Станіс!

Це ім’я саме зірвалося з вуст, вона й не встигла зрозуміти як, але, вимовивши, збагнула, що так і було.

— Присягаюся, ти ж мене знаєш, його убив Станіс!

Юний веселковий лицар втупився в неї, як у причинну, світлими переляканими очима.

— Станіс? Як?!

— Я не знаю. Чаклунство, якась чорна магія, бо тут була тінь, тінь,— її голос навіть для власних вух звучав дико й божевільно, але слова лилися потоком, у той час як позаду не припиняли стикатися мечі.— Тінь з мечем, присягаюся, я бачила. Ти що, осліп, та дівчина закохана в нього! Допоможи їй! — Кетлін озирнулася, побачила, як упав другий вартовий, випустивши з обм’яклих пальців клинок. Знадвору кричали. За мить, збагнула Кетлін, сюди увірветься розлючена підмога.— Вона не винна, Робаре! Даю тобі слово, присягаюся могилою мого чоловіка й честю Старків!

Це його переконало.

— Я їх затримаю,— сказав сер Робар.— Заберіть її.

Розвернувшись, він вийшов.

А вогонь уже добіг до стінки й поповз по намету. Сер Емон у своїй жовтій емальованій криці дужче насідав на Брієнну, яка була у вовняному вбранні. Він і забув про Кетлін, та тут йому в голову полетіла залізна жаровня. Оскільки він був у шоломі, удар не завдав значних пошкоджень, але збив його з ніг.

— Брієнно, за мною,— звеліла Кетлін. Дівчина не проґавила свого шансу. Змах меча — і зелений шовк розійшовся. Вони удвох ступили в темряву та світанкову прохолоду. З другого боку шатра лунали гучні голоси.— Сюди,— потягнула її Кетлін,— але не квапся. Нам не можна бігти, бо поцікавляться, чого це ми біжимо. Іди спокійно, так наче нічого не сталося.

Застромивши меча за пояс, Брієнна прилаштувалася поряд з Кетлін. Нічне повітря пахло дощем. Позаду вже палахкотіло королівське шатро, і в темряві здіймалися високі язики полум’я. Ніхто й не намагався зупинити жінок. Повз них поспішали вояки, волаючи: пожежа! вбивство! чаклунство! Інші стояли гуртами, стиха перемовляючись. Дехто молився, а один юний зброєносець упав навколішки, відкрито схлипуючи.

Бойові шереги Ренлі розпадалися: чутки вже розповзлися. Нічні багаття догоряли; на сході почало прояснюватися громаддя Штормокраю, виринаючи, немов кам’яна мара, а над полем кружляв блідий серпанок туману, від сонця злітаючи на крилах вітру. «Ранішні примари»,— колись казала стара Нан; духи, що повертаються в свої могили. А тепер до них долучився і Ренлі — пішов, як і його брат Роберт, як і її любий Нед.

— Я так ні разу й не обійняла його, тільки по смерті,— тихо зронила Брієнна, поки вони пробиралися крізь хаос, що розповзався табором. Голос її був слабкий, наче вона от-от розплачеться.— Ось він сміється — а ось уже всюди кров... міледі, я не розумію! Ви бачили, ви...

— Я бачила тінь. Спочатку подумала, що вона належить Ренлі, а виявилося — його брату.

— Лорду Станісу?

— Я його відчула. Так, звучить безглуздо, знаю...

Але Брієнні це не здалося безглуздим.

— Я його вб’ю,— заявила рослява негарна дівчина.— Уб’ю його мечем мого мілорда. Присягаюся. Присягаюся. Присягаюся.

Гал Моллен з рештою ескорту вже чекали, осідлавши коней. Сер Вендель Мандерлі аж пінився, так хотів дізнатися, що ж відбувається.

— Міледі, в таборі повний розгардіяш,— випалив він, щойно побачивши їх.— Лорд Ренлі, він...— він затнувся, витріщившись на Брієнну, всю просяклу кров’ю.

— Він помер, але не від нашої руки.

— А бій...— почав був Гал Моллен.

— Не буде ніякого бою,— Кетлін сіла верхи, й навколо неї розташувався почет: сер Вендель — ліворуч, а сер Первин Фрей — праворуч.— Брієнно, у нас з собою коней удвічі більше, ніж потрібно, тож вибери собі — і їдьмо з нами.

— У мене є власний кінь, міледі. Й обладунки...

— Облиш. Нам слід від’їхати подалі, поки нас не кинулися шукати. Ми обидві були з королем, коли його вбили. Про це не забудуть.

Брієнна без жодного слова розвернулася і зробила те, що їй порадили.

— Їдьмо,— скомандувала Кетлін, щойно весь ескорт осідлав коней.— Якщо хтось намагатиметься нас зупинити, просто вбивайте.

Коли полями потягнулися довгі пальці ранкової зорі, у світ почав повертатися колір. Там, де на сірих конях сиділи сірі вояки, озброєні сірими тінями-списами, тепер зблискували сріберним холодом гостряки десятка тисяч сулиць, а на міріадах розмаяних прапорів Кетлін бачила сполохи червоного, рожевого й жовтогарячого, насиченість синього й коричневого, сяйво золотого й жовтого. Вся потуга Штормокраю і Небосаду, вся ця сила ще годину тому належала Ренлі... «Тепер усі вони належать Станісу,— збагнула Кетлін,— нехай самі цього поки що й не усвідомлюють. До кого ще їм прибитися, як не до останнього Баратеона? Станіс переміг, завдавши єдиного підступного удару».

«Я — законний король,— оголосив він, стиснувши тверді, як залізо, щелепи,— а ваш син — такий самий зрадник, як і оцей мій брат. Його день теж настане».

Кетлін прошив холодок.